Українці в Аргентині

Українці Аргентини перетнули сторічний рубіж з часу першого поселення і вважаються однією з найстаріших і найчисельніших громад світу.

На сьогодні в Аргентині, за різними підрахунками, проживає 250 – 300 тис. етнічних українців. Та деякі дослідники вважають, що це не остаточна цифра і, насправді, їх є майже 500 тисяч. Розбіжності полягають у тому, що аргентинська влада враховувала не національно-етнічну приналежність, а країну походження. Тому українці, котрі належали до різних окупантів, були записані австрійцями, поляками, чехами, росіянами. Тим більше, багато з перших переселенців були неписьменними. Народжені в Аргентині жили, записані аргентинцями.

Першими поселенцями в Аргентині було 12 родин, зокрема Іллі Дутки, Івана Максимовича Мусія Томи з Долини, Федора Письменного з Косова, Михайла Опиханого з Шульганівки. Вони прибули на цю землю 12 серпня 1897 р.

Перші українські поселення в Аргентині

В еміграційному русі українців до Аргентини можна виокремити чотири періоди: перший – з 1897 р. до 1914 р., другий – з 1922 до 1939 р., третій – з 1946 до 1951 р. і четвертий – з 1993 р. Українці, що прибули до Аргентини наприкінці ХІХ століття та до І Світової війни, за своїм соціальним складом були, в основному, селянами, що й обумовило їх подальшу виробничу діяльність.

Перші роки проживання в Аргентині були нелегкими. Кожен мав право купити 50 га родючої, але вкритої лісом і чагарниками цілинної червоної землі за досить високу плату. На перший раз треба було побудувати хоч невеличку хатину і підготувати землю під посів. Дошкуляли і незвичні кліматичні умови. Середня температура січня в провінції Місьйонес і Чако становить +28, а в липні – +18. До того ж, часто випадали опади. А ще доймали змії, епідемії і напади бандитів. Тим більше, першими поселенцями були найбідніші українці, часто неписьменні і ті, що не знали іспанської мови. Це затримувало їх адаптацію до аргентинського суспільства. А ще погіршилася економічна ситуація після 1916 р., коли Аргентина проголосила незалежність від колоніальної Іспанії. Довго тривали економічні і соціальні потрясіння. Найбідніші українці, так звані “гаучо”, наймалися на будівництво залізниць, у порти і до землевласників. Але наполегливим українцям таки вдалося перебороти тимчасові труднощі і поступово з дикої місцевості вони зробили розвинутий сільськогосподарський регіон. Зараз тут їх нащадки вирощують пшеницю, чай, цитрусові, бавовну, сою, соняшник. У провінції Мендоса, де українці також поселялись компактною групою, вони займалися виноградарством, садівництвом, городництвом. Багато українських сімей у степових провінціях Аргентини займалися хліборобством. Досить велика група українців почала працювати на промислових підприємствах Буенос-Айреса і його передмість.

Не було гладко і в задоволенні релігійних потреб українців. Оскільки, переважна їх більшість була греко-католиками, то місцеві ієрархи передавали їх під опіку польських католицьких священиків, котрі були вороже до них налаштовані. Їх всіляко утискали і змушували перейти до римо-католицької церкви. Польський священик Й.Маріянський у відповідь на прохання українців дати їм греко-католицького священика відповів: “Ви дістанете греко-католицького священика тоді, коли у мене на долоні волосся виросте”. З іншої сторони українці зазнавали утисків з боку російської церкви. Становище покращилося лише тоді, коли в 1908 р. до Аргентини приїхав священик із Галичини Климентій Бжуховський, а через рік – Ярослав Карп’як. Вони відразу взялися за будівництво українських церков, а згодом відкрили хату-читальню ім. М.Шашкевича. Великими були заслуги і декрет папи Пія Х, який нормалізував становище греко-католицької церкви в Аргентині.

Згодом церква стала відігравати важливу роль у становленні українського громадського життя, збереженні самобутності українців. У 1912 р. митрополит А.Шептицький призначив в Аргентині єпископом УКЦ І.Секнишина. Він заснував українську читальню в Азарі, соціальний клуб “Україна” в Апостолесі, а згодом і український сільськогосподарський кооператив у цьому ж місті. У 1922 р. згаданий кооператив був затверджений тодішнім президентом. Згодом І.Сенишин став мером Апостолеса. Тепер його ім’я носить одна з вулиць міста.

Поруч з УГКЦ розвивалася і православна церква. З Волині прибув ієромонах Тихон Гнатюк. Він заснував багато парафій, а також долучився до заснування школи українознавства.

Друга хвиля еміграції

Особливо великий потік емігрантів був під час другої хвилі, яка тривала з 1922 по 1939 рр. і складалася частково з інтелігенції – колишніх службовців та офіцерів УНР. Вони планували повернутися на Батьківщину у випадку зміни політичної ситуації. Поселялися переважно в містах, зокрема, в Буенос-Айресі. Ця хвиля стала вагомим рушієм в організації суспільного життя громади. З їх допомогою було створено багато нових організацій, шкіл, бібліотек, хат-читалень, мистецьких об’єднань. У 1924 р. було створено драмгурток “Молода громада”, який у тому ж році отримав назву “Просвіта”. З 1928 р. товариство почало видавати газету “Українське слово” (виходить дотепер). В 1932 році видавництво Теодора Хомишина видало перший український “Календар-альманах.” А в наступному році був виданий “Календар” товариства “Просвіта”. Це товариство тісно співпрацювало з церквою і поширило свою діяльність на всі центри українського громадського поселення, на кінець 1980 р. нараховувало 16 філій у провінціях Буенос-Айрес, Місьйонес, Чако, Мендоса, Кордоба. При філіях були засновані “Рідні школи”, танцювальні ансамблі і хори, капели бандуристів. Створили табір для дітей “Веселка”.

Активізація українського громадського життя набувала обертів. У серпні 1926 р. у Кордові було створене перше економічне товариство “Взаємна допомога”. Товариство мало власний будинок, у якому утримувало аматорський гурток.

У 1930 р. був створений “Український національний клуб”, який видавав газету “Україна.” У тому ж році з’явилася жіноча організація “Доброчинна спілка жінок”. Через рік створили товариство “Сокіл”. У 1933 р. група просвітян, яку тоді очолював Михайло Приймак, організувала “Українську стрілецьку громаду”. Вона заснувала газету “Наш клич”, яка виходить і досі. Згодом вона об’єдналася із “Соколом” в “Організацію державного відродження України” (пізніше – “Відродження”). З’явилися також молодіжні, професійні і релігійні організації. В 1931 р. створюється “Спілка українських інженерів Аргентини”, “Бюро опіки над українськими емігрантами”, у 1936 р. – Союз українських монархістів-державників “Плуг і меч”, а через рік – “Комітет українців Аргентини”. У цей же період було відкрито багато дрібних підприємств, ремісничих майстерень, торгівельних закладів, кредитівок, кооперативів і фірм. Але наприкінці 1930-х років активність української громади помітно спадає. Це було пов’язано із втратою контактів з Україною і розпорошеністю українців по різних провінціях.

Третя хвиля еміграції

Наступна, третя хвиля українців прибула в 1946-50-х рр. Це були переважно в’язні таборів і біженці з Німеччини та Австрії. Серед них було багато дипломованих спеціалістів, до того ж, – з великою національною свідомістю. Вони принесли нові ідеї і погляди, що не завжди відповідали поглядам попередньої хвилі еміграції. Поступово почали з’являтися нові організації, зокрема, у 1947 р. створили “Український клуб”, “Союз українок”, у 1948 р. створили “Пласт”, “Спілку української молоді”, в 1950 р. – “Братство українських січових стрільців”, “Братство колишніх вояків 1-ї дивізії УНА”. У 1951 р. – “Українське католицьке об’єднання”, у 1953 – “Союз аргентинсько-українських студентів”. Згадані організації сприяли суспільній та культурно-освітній діяльності української громади. У 1947 р. відбувся перший Конгрес українців Аргентини, на якому було утворено Українську центральну репрезентацію (УЦР) – крайовий центр, який представляє інтереси українців перед владою. У 1950 р. почала свою роботу кооперативна діяльність при товаристві “Відродження”. Згодом ще дві кредитівки з’явилися у Буенос-Айресі. Але цей рух невдовзі занепав через нестабільну економічну ситуацію в країні.

Ніколи українці Аргентини не були байдужими і до літературного життя.
З самого початку переселення вони розповсюджували твори Т.Шевченка, І.Франка, М.Шашкевича, Л.Українки; проводили вечори, присвячені їх пам’яті. У 1950 р. видавництво “Перемога” видрукувало в Буенос-Айресі Шевченків “Кобзар”. В 1953 р. аматорський Український театр ім. Т.Шевченка поставив “Тараса Бульбу”, “Наталку Полтавку”, “Сорочинський ярмарок” та “Запорожця за Дунаєм”.
У 30-х роках українською мовою були перевидані твори західноукраїнських письменників А.Чайковського, Ю.Шкрумеляка. В 1976 р. у перекладі Володимира Котульського вийшов роман відомого аргентинського письменника Хорхе Ернандеса “Мартін Фієрро”. А в перекладі Олексія Садюка вийшов роман письменника Рікардо Гуїральдеса “Дон Сегундо Сомбра”. Плідно працював в Аргентині до переїзду в Німеччину поет Ігор Качуровський, який переклав аргентинську поезію на українську мову, а українську поезію – на іспанську. Писав вірші українською та іспанською інженер-будівельник Леонід Голоцван. Він підготував велику антологію української поезії на іспанській мові.
Серед аргентинських українців є художники, музиканти, архітектори. Зокрема, Альберт Лисий і родина Чумаченків – учасники міжнародних конкурсів, автор українського кафедрального собору в Буеноc-Айресі – Віктор Гриненко. Здобули популярність твори художників В. Цимбала, М. Азовського, М. Неділка.

Четверта хвиля еміграції

Після розпаду СРСР Аргентина почала дивитись на Східну Європу як на джерело дешевої і, насамперед, кваліфікованої робочої сили. Починаючи з 1993 року, до Аргентини почали прибувати українські емігранти нової, “четвертої” хвилі. До січня 2004 року еміграція з України здійснювалась за спеціальним спрощеним порядком, у відповідності до якого будь-який українець віком до 65 років, за умови подання відповідних документів і проходження співбесід зі співробітниками консульства Аргентини в Україні, міг отримати візу з правом працевлаштування терміном на один рік, яка за наявності офіційного контракту на роботу продовжувалася кожен рік безкоштовно. Через три роки перебування в Аргентині особа, маючи офіційний контракт на роботу, могла подати клопотання про залишення на постійне місце проживання, а згодом отримати громадянство, що відкривало шлях до легального переїзду до Канади, США і країн Західної Європи.
Згідно з даними Національного управління міграції Аргентини, протягом 1993 -2003 рр. до країни прибуло близько 25 тис. українців. Переважна більшість новоприбулих українських громадян мала вищу та середню спеціальну освіту. Але, починаючи з 2002 року, відбулося помітне скорочення потоку українських емігрантів. Натомість, кількість громадян України, які щороку залишали територію Аргентини (поверталися на Україну, або емігрували до США, Канади, чи країн Західної Європи), зростала щороку. Це обумовлено, передусім, найбільшою в історії країни фінансово-економічною кризою 2001 року, внаслідок якої багато українських громадян втратили роботу і можливість забезпечувати себе фінансово, а також складнощами адаптації українців до місцевих реалій.

Сучасний стан українців в Аргентині

Головна частина етнічних українців мешкає у столиці та провінції Буенос-Айрес (більше 100 тисяч осіб), а також провінції Місiонес на півночі країни (близько 130 тис. осіб). Місцями щільного проживання є також провінції Чако (30 тисяч осіб), Кордоба (15 тисяч осіб), Мендоса (10 тисяч осіб), Формоса (6 тисяч осіб), Ріо-НеҐро (3 тисяч осіб) і Коррієнтес (3 тисяч осіб). У провінціях Місьйонес і Чако українці становлять більшість сільського населення. Переважно вони займаються вирощуванням бавовнику, тютюну, чаю. Багато українців займаються хліборобством. Невелика частина українців – скотарством.

Українці здебільшого мають власні господарства – земельні наділи від 20 до 50 га, а подекуди й до 100. Ділянки оточені густими деревними насадженнями, що захищають їх від вітрів і зберігають вологу. Збут продукції здійснюється через посередників українського походження. В 1921 р. був створений кооператив “Ла агрінола Украняна”, котрий значно полегшив ведення сільського господарства.

Другою численною групою є індустріальні робітники, переважно високої кваліфікації. Зайняті вони на верстатобудівних, автомобілебудівних підприємствах, механічних та металургійних заводах, будівельних комбінатах, меблевих фабриках. Зростає серед українців і кількість спеціалістів: інженерів, лікарів, юристів, економістів, соціологів, філологів. Задіяні українці і у великому бізнесі. А це завод “Електропульсор” братів Драників, завод із виробництва пластмас “Дін-пласт” Олеськіва, текстильна фабрика Рудників у Буенос-Айресі.

Як і скрізь в українському світі, через старіння і вимирання старої генерації став занепадати український рух в Аргентині. До цього ще й призвели різні події: військова диктатура, відірваність від України, асиміляція. Третє і четверте покоління уже майже не знає української мови і мало цікавиться своєю історичною батьківщиною. Через це деякі організації припинили своє існування. Правда, ще діють окремі не заідеологізовані організації: жіночі, молодіжні і професійні. З 1070 р. і дотепер діє “Товариство українських високошкільників Аргентини”, яке щороку організовує виставку українських книжок на Всеаргентинській книжковій виставці.

На початку 1990 рр. організоване життя українців Аргентини було зосереджене в двох осередках – Буенос-Айресі та кількох містах провінції Місьйонес. Але після розпаду СРСР воно дещо покращилось. Активізувала свою роботу Українська центральна репрезентація, яку очолює Юрій Іваник. До неї входить кілька об’єднань: “Просвіта” (має 14 філій, видає газету “Українське слово”, забезпечує діяльність “Рідних шкіл”, художню самодіяльність); “Bідродження” – видає щомісячну газету “Наш клич”; “Аргентинсько-українська асоціація високошкільників”; “Фундація ім. Т.Шевченка” (1972 р.), яка опікує три пам’ятники Кобзареві, а також український цвинтар у Монте-Ґранде; скаутська організація “Пласт”; низка релігійних об’єднань. Всього до складу УЦР входить понад 20 організацій. З метою подальшого процесу об’єднання українців у 1993 р. було створено північну філію УЦР у складі українських товариств провінції Місьйонес. Асоційованим членом УЦР є аргентино-українська палата торгівлі та промисловості, що об’єднує близько 60 підприємців українського походження.

Влітку 1995 р. в Національному Конгресі створено “Групу друзів України”, до якої ввійшли авторитетні політичні діячі Аргентини. З нагоди 100-літнього ювілею переселення українців до Аргентини було видано книжку “Українці в Аргентині”.

Що стосується релігійних організацій, то на цей час представлені Українська Автокефальна Православна Церква та Єпархія Пресвятої Богородиці Покрови Української Католицької Церкви (візантійсько-українського обряду), котра підпорядковується УГКЦ; має Кафедральний собор Пресвятої Діви Марії в м. Буенос -Айресі, 18 церков та 36 каплиць, а також осередок Українського євангельсько-баптистського об’єднання в Південній Америці.

В 2006 р. у Буенос-Айресі була створена громадська асоціація “Оранта”, що опікується захистом соціальних прав іммігрантів з країн колишнього СРСР та Східної Європи. В місті Обера, що розташоване в 20 км від Кампо В’ера можна знайти українську традиційну хату.
Є в Аргентині кілька пам’ятників Т.Шевченку, вулиця і площа Шевченка, а також – вулиці Шашкевича і Франка. Одна з вулиць Буенос-Айреса названа на честь Князя Володимира. Чимало вулиць і площ носять ім’я “Україна”.