Булгари


Історія кочових народів доби Великого переселення народів традиційно подається через призму двох концептуальних підходів: “міграціонізму” і “автохтонізму”. Представники обох напрямків розглядають утворення нових політичних утворень кочовиків як процес взаємодії прийшлого і місцевого населення, віддаючи перевагу одним чи іншим, внаслідок чого в літературі можна зустріти щонайменше по два протилежні погляди на походження відомих з писемних джерел племен Східної Європи. 
Не стали винятком і булгари, яких часто вважають нащадками гунських племен. Хоч писемні джерела прозоро говорять про їх східне походження, тим не менше, булгарські племена часто називаються у них “гунами”. Причиною цього була поява нової історіографічної традиції. Якщо варварські народи Східної Європи догунського часу сумарно називалися греками “скіфами”, з появою гунів, що відрізнялися від скіфів та алан монголоїдними рисами,виникла нова узагальнююча назва “гуни”, якою візантійські історики намагалися розмежувати варварів на європеоїдів-“скіфів” та монголої- дів — “гунів”. Булгарські племена у VI ст.
В очах греків, булгари представляли собою другу хвилю “гунів”. Що ж зумовило появу цієї нової хвилі кочовиків зі сходу? 
В 460 р. жуаньжуані (авари) розгромили останнє велике хуннське об’єднання кочовиків на півночі Китаю “Північне Лян”, викликавши “ланцюгову реакцію” в степах. Вже 463 р. у Східній Європі з’являються племена огурської групи: сарагури, оногури і огури (уроги). За словами візантійського історика Пріска, вони були вигнані зі своїх земель савірами, котрих, у свою чергу, розбили авари. Слідом за першими огурськими мігрантами у Європу потрапляють племена кутригурів і утигурів, а за ними — савіри й берсили.
У Європі огурські племена зустріли на своєму шляху рештки кочовиків гунського союзу, стосунки з якими не склалися мирно. Першими постраждали сильніше з об’єднань — акацири, а за ними, вірогідно, й дрібніші племена, хоча у Північне Причорномор’я шлях поки що був закритий рештками власне самих гунів на чолі з синами Аттіли. У подальшому огури закріпилися на захід від Волги, оногури і сарагури — на Північному Кавказі, утигури — у Східному Приазов’ї, а кутригури — у Північному Причорномор’ї. Візантійцям ці племена стали відомими під загальною назвою “булгари”.
Зорієнтувавшись у політичній обстановці, огурські племена одразу ж після своєї появи надіслали посольство до Візантії, щоб встановити стосунки з найвпливовішою державою регіону. Про них і справді швидко згадали. 
У 479 р. імператор Зенон вперше наймає булгар для боротьби з готами Теодоріха у Фракії. Цей факт цікавий не лише встановленням зносин з візантійцями, але й, водночас, свідчить про повне опанування на цей час булгарськими племенами півдня України аж до Подунав’я.
Відбулося це мирно, оскільки джерела не повідомляють про жодні значні воєнні сутички між гунами і булгарами. Після загибелі Денгізіха у боротьбі з Візантією та під тиском булгар, інший син Аттіли Ернак вирішив просто відвести рештки гунів назад у Азію.
Історичні перекази булгар, збережені у вигляді переліку перших булгарських вождів, відносить до легендарних правителів булгар Аттілу (“Авітохол”) та Ернака (“Ірнік”). Втім, ця традиція чисто легендарна, оскільки за ними у переліку далі немає жодних імен вождів аж до VII ст. Та й ар-  хеологія на даний момент категорично висловлюється проти продовження традицій культури гунів у Європі далі від 3-ї чверті V ст. Не гуни були володарями булгар, а саме булгарські “огурські” племена виявилися в цей час сильнішими за гунів, змусивши їх поступитися своїми землями.

Відносини з Візантією

Бронзові лсалії. Булгари. Перша половина VІ ст. Сахарна ГолівкаПолітична ситуація черговий раз змінилася після відходу остроготів Теодоріха до Італії (489 р.). Булгари, що стають не потрібними імперії як союзники проти готів, тепер самі перетворюються на головних ворогів імперії у Подунав’ї. У 491, 499 і 502 рр. булгари здійснюють ряд вторгнень у Фракію. Особливо нищівної поразки візантійці зазнали у 499 р. у битві на      р. Тзурти, де загинуло 4000 воїнів. У 504 та 514—515 р. візантійці знову вдаються до притягнення булгар за гроші у боротьбі проти готів. Щоправда, і цей союз протривав недовго — нові вторгнення булгар у Фракію 530 та 535 рр. завершилися для кочовиків невдало, що на деякий час встановило рівновагу сил. 
Паралельно булгари активно тиснули на візантійські володіння у Криму. Боспор, що з гунського часу залишався незалежним напіварварським утворенням, під час правління імператора Юстина I (518—527 рр.) під загрозою від кримських кочовиків вирішив прийняти візантійське підданство. У проміжок 515—529 рр. в середовищі північнокавказьких булгар активно проповідували християнство єпископи Кардост і Макар. Відгук цієї місії торкнувся і булгар Приазов’я. 
Близько 527 р. правитель булгар, що проживали біля Боспору, на ім’я Грод (варіації: Горд, Грет) прибув з посольством до Константинополя, був охрещений і прийняв підданство імперії. З ним був посланий загін трибуна Далмація для охорони Боспору та збору з кочовиків данини биками. Повернувшись додому, Грод почав активно насаджувати християнство, зокрема, переплавив срібні ідоли та продав злитки у Боспорі. Вчинки Грода викликали обурення булгар-язичників. Стався заколот, який очолив брат Грода — Муагерій. У результаті, Грод загинув, а війська Муагерія захопили Боспор. Візантійці вислали для повернення Боспору війська з Фракії на чолі зі стратигом Бадурієм і готів Годили. Кочовики відступили,   однак, наступного 530 р. вирішили вдарити на ослаблену Фракію, щоправда, завершилося це знову невдало — 500 булгарських вершників загинули
Одним із факторів, які дозволили візантійцям контролювати дунайський кордон, стала політика “розділяй і владарюй”. Почалося все з пошуку булгар, що готові були за гроші стати федератами Візантії та воювати проти готів. Вони, зокрема, згадуються у подіях 504, 514—515 рр. У 522 р. на Боспор прибув патрикій Проб з метою найняти булгар для війни з персами, однак без успіху. За свідченням Прокопія, правильне рішення візантійцям 548 р. підказали готи-тетраксити, які пояснили, наскільки корисним для імперії буде постійна міжусобна ворожнеча сусідніх народів. Проти кутригурів візантійці вирішили використати їх найближчих сусідів і родичів — утигурів, що мешкали в цей час у Східному Приазов’ї.

Усобиця булгар

Передісторію конфлікту розказує  історик Прокопій Кесарійський. У 551 р. гепіди запросили кутригурів для війни проти лангобардів. Булгари погодилися і вислали 12000 чоловік на чолі з Хініалоном. Перейшовши Дунай, вони почали чекати закінчення строку дії перемир’я між двома племенами. У цьому очікуванні неспокійні кутригури розбрелися по всій Фракії і почали грабувати візантійські землі. Імператор Юстиніан не мав змоги відбити кутригурів, і тому звернувся до вождя утигурів Санділха з вимогою негайно виконати свій союзницький обов’язок. Не маючи змоги ухилитися, утигури напали з тилу на кочів’я кутригурів у Північному Приазов’ї і розгромили їх. Скориставшись цим нападом, візантійські полонені “у числі багатьох десятків тисяч” звільнилися і повернулися додому. Також від утигурів втекли 2000 кутригурів на чолі з Сіннієм, які перейшли Дунай і попросилися оселитися на візантійських землях. Хініалона ж візантійці самі повідомили про напад Санділха й навіть запропонували йому гроші на   повернення. Подібна поведінка візантійців викликала невдоволення Санділха, який вислав посольство до Юстиніана з протестом проти поселення кутригурів Сіннія у Фракії.

Археологічні пам’ятки кутригурів

Матеріальна культура кутригурів довгий час залишалась невідомою, що часто змушувало шукати матеріальні сліди існування кутригурів у лісостепі, відшукуючи сумнівні “кочівницькі риси” на слов’янських поселеннях. Головною причиною була крайня нечисленність поховань кутригурів кінця V — першої половини VI ст. порівняно з тою історичною роллю, яку відігравали кутригури. Однак, поховання кутригурів, однорідні за обрядом, були виділені у всьому ареалі їх проживання. Невелика кількість по- ховань яскраво свідчить, що заселеність степу в даний період була однією з найнижчих за весь історичний період!
Розселення булгарських племен у 551—568 рр.Кутригури залишили доволі бідні впускні курганні та безкурганні поховання, орієнтовані головою на північ, на відміну від гунського і наступного періодів, без супроводу кісток коня. У похованнях в головах розташовувалися ліпний горщик або глек, на небіжчику знаходилися пряжки від пояса або взуттєвих ремінців. У жіночих похованнях (Лихачівка, Стара Сарата) знайдені сережки та бурштинове намисто, а у воїнських чоловічих (Животино) — германський комплекс озброєння з двосічного меча і довгого кинджала, ніж, кресало. Археологічна назва даної групи пам’яток — “тип Лихачівки”. Наявні пам’ятки свідчать, що булгари підходили доволі прагматично до поховального обряду, не споряджуючи небіжчика у потойбічний світ великою кількістю предметів. Саме ця особливість і робить важким завданням виділити рядові кутригурські поховання з маси безінвентарних поховань, що, з таким же успіхом, могли належати також сарматам чи половцям. 
Можна констатувати, що археологія однозначно свідчить проти гунського походження кутригурів, які, на відміну від населення Середнього Поволжя, не зберегли жодних гунських традицій в матеріальній культурі. Натомість, характерні особливості оформлення предметів з поховань вказують, що за своїм походження дана група кочовиків була пов’язаною з регіоном Східного Приаралля та Південного Уралу. Середньоазійські традиції в цілому відображала і характерна антропологічна риса кутригурів — кільцева штучна деформація черепа, хоча в цьому, як і в орієнтуванні небіжчиків головою на північ, відображалися якраз схожі риси булгар і кочовиків гунського союзу. 

Конфлікт кутригурів та утигурів

Археологічні пам'ятки булгар кінця V — VI ст.: а — кутригурів; б — утигурів, та їх розташування у різних кліматичних підзонах.Напад утигурів 551 р. змусив кутригурів змінити своє місце проживання і переселитися з Приазов’я у Нижнє Подунав’я. У 558 р. Візантію охопила страшна епідемія чуми і голод, чим негайно скористалися варвари: слов’яни, германці й, звичайно ж, кочовики-булгари. 
Наступної зими кутригури трьома великими загонами перейшли замерзлий Дунай і почали грабувати візантійські провінції. Найбільший загін в 7000 кутригурів на чолі з вождем Заберганом рухався на Константинопіль. Лише на підступах до столиці його вдалося відбити полководцю Велізарію. Загону, що рухався у Грецію, також не вдалося виконати завдання — його зупинили на славетних Фермопілах. Третій же загін безуспішно тримав в облозі Херсонес Фракійський, однак, дізнавшись про підготовку проти них морського десанту, погодився повернутися додому за великий викуп. 
Імператор Юстиніан знову звернувся за допомогою до утигурів, пригрозивши вождю Санділху, що якщо той не зможе підкорити кутригурів, заключить договір саме з останніми. Санділх, який вже раніше захопив Північне Приазов’я, на цей раз був змушений здійснити перехід аж до Дунаю. Підстерігши переобтяжених здобиччю кутригурів на переправі, утигури розгромили   супротивників і захопили всю здобич. Дізнавшись, що утигури не винищили своїх родичів, як очікували візантійці, а лише забрали у них коней, Юстиніан почав вимагати завершити справу, підбурюючи утигурів на рішучіші дії. Утигури початково відмовилися, однак у ситуацію втрутилися нові гравці — перш за все, новоприбулі кочовики-авари