Хазарський каганат у
VIII—Х ст.

Великі трансформації 

Для зміцнення союзу Візантії і Хозарії у 732—733 рр. відбулося одруження сина імператора Лева III Костянтина і доньки хозарського кагана Вірхора Чічак (Ірини).
Проте, війни з арабами союзники вели цього разу сепаратно. Зі змінним успіхом хозари опиралися до 737 р., поки арабський полководець Мерван не здійснив  переможного рейду далеко вглиб Хозарії. Араби атакували алан, взяли Баланджар, розбивши під містом війська хозар і, переслідуючи їх аж до Волги, примусили кагана прийняти мусульманство. Підписавши мирний договір з арабами, Вірхор переніс свою ставку подалі від арабів — до Криму, на цей раз у Керч, як свідчить "Життя Св. Стефана Сурожського".
Половинка соліда Костянтина V (751—757 рр.). НетайлівкаОдночасно, всередині каганату були здійснені масштабні переселення: з Північного Кавказу до Криму та Подоння переміщені групи на-півосілих кочовиків. У Подонні і басейні Сіверського Донця, на кордоні зі слов'янськими племенами сіверян та вятичів, розселені алани з Кисловодської долини. Різнорідні пам'ятки цього населення об'єднуються у потужну салтово-маяцьку культурно-історичну спільність.
У кримських володіннях каганату  спостерігається певний симбіоз візантійської та салтівської куль-тур. В середині VIII ст. тут активно проповідує християнська церква, що зумовлює християнізацію регіону не лише на рівні рядового населення, але й навіть знаті. Так, у середині VIII ст. християнином був хозарський намісник Сугдеї тархан Георгій. Саме на 30—  40-і рр. VIII ст. припадає і найбільший візантійський влив на матеріальну культуру всього каганату, який виразився у поширенні монет та продукуванні поясних наборів візантійського зразку.
Хозарський каганат у другій половині VIІІ—ІХ ст.Однак у 50-х рр. політичний курс Хозарії повертається у бік арабів. Передувала цьому страшна чума 744—748 рр. у Візантії, яка послабила позиції імперії. Араби ж, які пережили внутрішню усобицю, вирішили обережніше ставитися до можливих ворогів. Новий халіф ал-Мансур наказав наміснику Східного Закавказзя Йазіду ас-Суламі поріднитися з хозарами. В 759—760 р. той вислав послів до хозар, і каган Багатур погодився видати за нього свою доньку, за що був виплачений калим у розмірі 100 тис. дирхемів. Через кілька років хозарка несподівано померла разом зі своїми дітьми. Хозари звинуватили арабів у підступі й вторглися у Закавказзя, повторивши походи кілька років підряд у 763—765 рр. Таким чином, нетривалий мир з арабами було зруйновано, однак разом з цим — і гарні стосунки з Ві-зантією. Як демонструють знахідки за території каганату, жодної золотої візантійської монети не потрапило до хозар після 757 р.

Заворушення у Готії

У 786—787 рр. Візантія спробувала за допомогою політичних інтриг викликати антихозарське повстання в Криму. Єпископ Іоанн Готський передав правителю кримської Готії суму грошей і заключив з ним угоду про відокремлення Готії від каганату. 
Напис зі згадкою кагана і тудуна. Бахчисарайський музейСтурбовані подіями, хозари покинули стратегічні гірські проходи, однак повернулися вже з військами на чолі з каганом. Захопивши столицю Готії Дорос, хозари зажадали видати єпископа та його людей, що готи і здійснили. До сер-йозних сутичок справа не дійшла, оскільки каган покарав лише Іоанна ув'язненням у Фулах, а 17 чоловік "постриг у раби". Тим не менше, як свідчить напис з Бахчисарайського музею та дані археології, каган посилив свій вплив у Південно-Західному Криму, призначивши готам намісника-тудуна та заснувавши тут низку  поселень тюркомовних християн-переселенців (Поворотне, Загайтанська Скеля, Бакла та ін.).

Дзеркало. ІХ ст. Верхній СалтівСалтівська культурно-історична область

Події 737—738 рр. кардинальним чином змінили розселення народів каганату, вплинувши і на його матеріальну культуру. Переселенці з Північного Кавказу принесли кожен свої специфічні риси, однак і увібрали елементи культури місцевого населення та своїх нових сусідів. 
На території каганату спостерігалося формування єдиного стилю моди поясних наборів, спорядження коня, озброєння та жіночих прикрас. Найбільш близькими були перші три елементи, які й складають "салтівську тріаду", що маркує зони впливу Хозарського каганату. Ще однією характерною ознакою є поширення гончарного сіролощеного столового посуду північнокавказької традиції, форми і склад тіста його, втім, відрізнялися в кожному з регіонів. 
На території України виділяються чотири основні зони салтівської культурно-історичної спільності: Крим, лісостепова та степова частина басейну Сіверського Донця, степове межиріччя Дону і Дніпра. П'ятою зоною — можна умовно вважати лісостеп Лівобережного Середнього Подніпров'я, де у VIII — на початку IХ ст. поширюється слов'янська волинцевська культура з менш сильним, однак, все ж виразним салтівським впливом (гончарний посуд, поясні набори, прикраси).

Підвіска. ІХ ст. Верхній СалтівАлани-”яси”

Назву салтово-маяцькій культурно-історичної спільності дали археологічні комплекси з с. Верхнього Салтова (Харківська область) та маяцького городища у с. Дивногір`я (Воронезька область, Росія). Це були великі поселенські комплекси, що складалися з городищ з кам'яних блоків, кількох поселень та великих катакомбних могильників. 
За культурними та антропологічними ознаками, населення лісостепового варіанту становили алани, що розселилися на високому правому березі Сіверського Донця (Верхній Салтів, Старий Салтів, Жовтневе, Рубіжне та ін.). Аланські поховання становили сімейні катакомби, викопані на схилах ярів. У камері катакомби знаходилися по кілька поховань, як правило, ритуально порушених, а у дромосі часто розташовувався скелет коня. Поховані супроводжувалися посудом, прикрасами, поясом, озброєнням (найчастіше сокира, рідше лук зі стрілами чи шабля), спорядженням коня. У соціальному відношенні поховання мало стратифіковані — привілейовані групи виділяються лише за знахідками шабель, срібних поясів, золотих сережок та дирхемів. Аланський варіант про-існував до початку Х ст., після чого відбулося повернення алан на Північний Кавказ.

Намисто. ІХ ст. Верхній Салтів“Касоги” Подоння?

На правому березі Донця та частково на Лівобережжі розташовані також городища та поселення загадкової групи населення, яке спалювало своїх небіжчиків (Суха Гомольша, Червона Гірка, Кочеток, Нова Покровка, Мохнач, Бондариха). Для могильників характерні поховання перепалених решток в ямках або урнах-горщиках, а також "тайнички" — комплекси ритуально обпалених і зламаних залізних предметів (шаблі, стремена, вудила, серпи, сокири). Могильник Червона Гірка біритуальний: спалення межують з тілопокладеннями з орієнтуванням на трьох, у супроводі скелета коня.
Споріднене населення проживало у VIII—IХ ст. також у Східному Причорномор'ї (Дюрсо, Борисове), що змушує зга-дати традиційних сусідів “ясів” руських літописів — народ “касогів”. 
Утім, жоден з цих могильників не дожив кінця IХ ст., тому не виключено, що це було якось пов'язано з повстанням хозарського племені кабар у середині IХ ст.

Шабля. VIII ст. Ново-ПокровкаНащадки ранніх хозар

Лівий, низький берег Сіверського Дінця займали у цей час різні групи тюркського населення. Найбільший Нетайлівський могильник, розташований навпроти Верхнього Салтова, характеризується орієнтуванням небіжчиків на схід, супроводом поховань спорядженням коня, а також ритуальним руйнуванням скелетів. В похованнях знайдені не лише дирхеми, але й ві-зантійські соліди, що свідчать про доступ до розподілу дипломатичних виплат.
Яскравіше це демонструє близьке за обрядом підкурганне поховання зі Столбища (Білгородська область) з повним захисним озброєнням, золотими солідами та поясом, яке безсумнівно належало одному зі знатних кочовиків. Очевидно, ця група — нащадки кочовиків — носіїв типу Сивашівки, які складали у VII ст. ударну силу раннього Хозарського каганату.

Гончарний глек. ІХ ст. МетайлівкаЧорні булгари

У степовому басейні Сіверського Донця проживало напівосіле  населення, що мало як стаціонарні поселення, так і зимівники, і літні кочовища. На постійних поселеннях концентрувались ремісники, на тимчасових же — рядові скотарі. Будувалися в регіоні і городища з земляними валами (Маяки, Сидорове, Тетянівка). 
У грунтових могильниках ховали небіжчиків у простих ямах, головою на захід, як правило, з мі- німальною кількістю інвентарю (Зливки, Жовте, Лисогорівка). За антропологічною характеристикою та обрядом це населення близьке до волзьких булгар. У Х ст. останні прийняли мусульманство, й, як свідчать археологічні дані, те ж саме зробило і населення степової Донеччини, де мусульманські поховання відкриті на кількох могильниках (Сидоро-  ве, Дронівка). Даний варіант салтівської культурно-історичної спільності з'явився пізніше, ніж інші — у кінці VIII ст., однак проіснував довше, як мінімум до другої половини Х ст.
Споріднене булгарам населення відоме і північніше, у лісостепу, куди кочовики проникали вздовж низьких берегів річок. Їх грунтові могильники також малоінвентарні, небіжчики орієнтовані на захід. Вони невеликі, що, вірогідно, пов'язано з проживанням основної маси даного населення у степовому Подонні. А от могильник Червона Гусарівка і за обрядом, і за інвентарем, і за антропологією близький до кримських.

Кримський глек. ІХ ст. МетайлівкаКримська Хозарія

Кримський варіант, навпаки, є одним з найраніших. Перші переселенці з Північного Кавказу з'являються тут ще у кінці VII ст. Цей варіант увібрав найбільше від попередників, що було зумовлено високим розвитком візантійського населення регіону, однак прийшле тюркське населення принесло з собою з Північно-Східного Кавказу специфічну конструкцію кам'яних наземних будинків, складених у техніці "ялинки", сі-ролощений столовий посуд та нові риси поховального обряду. 
У Криму салтівське населення займає як вже існуючі міста (Керч), так і будує нові (Сугдея, Кордон-Оба, Тепсень). Їх характерна особливість — наявність християнських храмів, які зводяться вже з середини VIII ст. Кримський імпорт — амфори, глеки, баклажки — масовий у салтівському Подонні, що свідчить про високий розвиток ремесла і обміну. Салтівський вплив у Криму досягає піку у кінці   VIII — на початку IХ ст., після чого поступово зникає у ІХ ст., незважаючи на відсутність по-мітних змін у складі населення. Ці трансформації викликала передача хозарами Криму Візантії.

Хозарський рунічний напис. VIІІ—ІХ ст. Кермен-ТолгаХозарський степ

Степову зону від Дону до Дніпра у VIII —першій половині IХ ст. спорадично використовували кочові хозари — носії типу Соколовської Балки. Основна маса їх поховань виявлена на схід від Дону, однак, і на півдні України відомі ряд підкурганних поховань з квадратним ровиком навколо насипу чи без нього, здійснених у підбоях чи катакомбах з гон-чарним посудом, озброєнням, прикрасами, а також скеле-  том коня чи його частинами (Мелітополь, Обозне, Дніпровка, Новомиколаївка). У першій половині IХ ст. окремі салтівські поховання відомі на Нижньому Дніпрі, однак, важко визначити, чи це пов'язано з місцями переправ на торгівельних шля- хах, чи зі спробою колонізації Подніпров'я.
Археологія фіксує помітні зміни матеріальної культури у степовій частині каганату наприкінці     VIII ст. У пониззі Сіверського Донця в цей час з'являється напівосіле булгарське населення, яке трошки раніше чи одночасно з'являється і у Поволжі. В той же час, пам'ятки кочовиків різко скорочуються у чисельності і фактично зникають зі степу до початку IХ ст. На фоні зростаючої седентаризації та піднесення ролі нової столиці Ітіля у дельті Волги, джерела повідомляють про серйоз-   ні зміни всередині хозарського суспільства, найяскравішим свід-ченням чого була поява та розвиток міст у степу.
Найкраще дослідженими містами хозар є Саркел і Сугдея, гірше — Таматарха та Керч, а от столиця хозар Ітіль все ще не знайдена.
Культура хозар відзначалася високим художнім рівнем торевтики. На різних предметах виявлені також численні графіті і написи, виконанні тюркськими рунічними алфавітами двох типів: "донським" і "кубанським". Останній використовувався волзькими і чорними булгарами, а "донським" письмом користувалися самі хозари.