Львівський
національний академічний театр опери та балету
імені Соломії Крушельницької

Передісторія театру

22.jpg   За кілька останніх століть у Європі критерієм визначення культурного рівня міста стала наявність у ньому університету чи оперного театру. Львів, університетський із XVII століття, у XIX — став ще й оперним містом. Втім, львів’яни почали знайомство з новим видом мистецтва (опера як жанр виникла на зламі ХУІ-ХУП століть у Флоренції) задовго до появи Міського театру (так називався Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької до 1939 року). Бо вже в кінці XVII ст. до Галичини із італійських містечок добрело кілька мандрівних труп, які хотіли здивувати слухачів нечуваною «драмою в музиці». За якихось півтора століття опера як жанр набрала такої популярності (в багатьох містах Італії було по кілька оперних театрів, які щовечора заповнювалися слухачами), що її співуча хвиля захопила всю Західну Європу, де виникали свої національні піджанри, формувалися професійні оперні трупи. Одна з них прибула в останній чверті XVIII ст. до Львова — із Австрії. 
   На той час Західна й Східна Галичина увійшли — після першого поділу Польщі між Прусією, Австрією та Росією в 1772 р. — у склад Австрійської, а згодом — Австро-Угорської імперії. Львів став головним містом галицького краю, до якого стікалися кваліфіковані кадри. Пожвавились економіка, торгівля, будівництво, освіта, культурне й мистецьке, в тому числі й театральне життя. У XVIII ст. — на початку XIX ст. вистави театральних труп (місцевих, які організовувались на кілька років, чи прибулих на тиждень чи довше) ставились у навчальних закладах, які мали залу, відповідну для таких заходів, як, наприклад, єзуїтський колегіум (тепер середня школа № 62). 
Першою театральною спорудою у Львові, яка, хоч і не спеціально будувалася як театр, але дуже надавалася для пристосування під нього, був дерев’яний будинок у районі сучасної площі І. Підкови. Перебудований, він одержав не лише партер із галереєю, а й яруси та ложі. Оскільки в основі був не новий, то протримався недовго, і в 1783 році його розібрали. 
У наступні роки й десятиліття були ще інші проекти й наміри для спорудження у Львові нового солідного театру. На перешкоді ставали або відсутність коштів, або, як не дивно, людини, яка б довела цю справу до кінця.

Будівництво

   На перешкоді будівництва театру ставали або відсутність коштів, або, як не дивно, людини, яка б довела цю справу до кінця. Не лише непереборне бажання, а й діловий підхід і фінансові можливості знайшлися у графа Станіслава Скарбека. Нащадок старовинного роду, що своїм корінням сягав 11 століття, він мав великі амбіції й прагнув увіковічнити своє аристократичне ім’я пам’яттю не про своє казкове багатство, а про меценатські вчинки. Найбільший із них — театр для драматичних і оперних вистав, який постав у Львові в березні 1842 року (тепер — Львівський Національний академічний драматичний театр ім. Марії Заньковецької). Саме в цьому театрі в 1893 р. дебютувала майбутня оперна примадонна Соломія Крушельницька. Львівський Національний академічний драматичний театр ім. Марії Заньковецької
І все ж Львів, що став стрімко розвиватися з кінця XIX ст., вимагав нового, великого, пишного, власне міського театру. В оголошеному у 1895 році конкурсі на кращий проект переміг Зиґмунд Горголевський (1845–1903), директор Львівської художньо-промислової школи. Одержавши в Королівській будівельній академії Берліна ґрунтовну інженерно-будівельну освіту, він міг сам керувати і всіма роботами: земляними, будівельними, споряджувальними, — залучивши до них кращих львівських інженерів, робітників, художників. Для будівництва театру обрали площу Голуховських, яка постала на колишньому березі річки Полтви, на той час уже взятої в колектори під землею. На площі не було ні приватних будинків, які треба було зносити, що тягнуло б додаткові кошти, ні архітектурної домінанти поблизу. Саме ці фактори спрацювали на вибір місця. Але гідрогеологічні умови тут були не цілком сприятливі для будівництва великої громадської споруди. 
Фахівці розробляли ідеї для найбезпечнішого і найекономніпюго фундаменту. Усіма роботами зі спорудження фундаменту, поруч із 3. Горголевським, керував Я. Богуцький. Спочатку на підготовлену основу був залитий слій бетону з закладеною в нього сталевою арматурою. На цій основі клали стіни з каменю — до висоти підлоги підпід-вальних приміщень. Після цього зводили стіни з цегли. Для відведення ґрунтових вод споруду обвели дренажними трубами (діаметр -16 см). Роботи такого плану проводилися ще 8 років після відкриття театру. 
Головні конструктивні елементи будинку зроблені з місцевого (Полянський кар’єр) вапняка, весь цоколь — із твердого тернопільського пісчаника. Стіни оштукатурені вапняним розчином. 
Зовнішній вигляд, на відміну від інших театрів того часу, не видає внутрішнього плану розміщення ярусів. 
Будівництво тривало три роки і чотири місяці. Архітектурний стиль театру — псевдоренесанс, який називають то віденським, то італійським. Загалом у ньому використано деталі різних архітектурних стилів.

Відкриття театру

Генріх Семирадський   Г. Семирадський був запрошений на відкриття Міського театру, але приїхати не зміг. Після появи у Львові рецензій на свою картину не хотів читати ні похвальних, ні критичних. Подивившись на фотографію з зображенням театру, написав у листі: «Чудова будівля, усі земляки, хто бачив її, говорять про неї зі щирим захопленням». 
Міський театр відкрився 4 жовтня 1900 року. Його виконавський рівень був дуже високим, вишуканості та актуальності його репертуару могла позаздрити Варшава. Гості, які приїжджали до Львова, обов’язково відвідували театр. Відомий австрійський композитор, директор Королівської опери у Відні Г. Малер, який у 1903 році прибув на гастролі до філармонії як диригент, писав: «Учора ввечері я слухав оперу Д. Пуччіні „Тоска“. Це в усіх відношеннях прекрасний спектакль, і навіть дивно, що в австрійському провінційному місті можна знайти щось подібне».


Інтер’єр

   Театр, щедро удекорований як зовні, так і всередині, є зосередженням досягнень скульптури і малярства Галичини кінця XIX ст. Своє мистецтво проявили скульпто-ри П. Війтович, А. Попель, Е. Печ, Т. Баронч, художники Т. Попель, М. Гарасимович, Т. Рибковський, 3. Розвадовський, С. Ясенський та ін. 71.jpg
Заходимо в театр і любуємося дванадцятьма живописними полотнами (з умовною назвою «Професії») під плафоном фойє (художники — Т. Попель, Т. Рибковський, М. Герасимович, 3. Розвадовський), позолоченою балюстрадою другого балкону (викувана з металу, вона виглядає, як мереживо), пальметами і мас- каронами на стінах, камеями вздовж фризу, які уособлюють Страждання, Самопожертву, Волю, Радість, Смуток, Красу, Музику і Танець (скульптор — Е. Печ). Згори через скляну стелю приємно ллється м’яке світло: вдень — від сонця, вночі — від місяця й зірок. Отже, у фойє ніколи не буває суцільної пітьми, що дуже важливо і з практичного боку. 
Дзеркальний залНа рівні першого поверху знаходиться так званий дзеркальний зал, важливим елементом оздоблення якого є дзеркала, розташовані одне навпроти одного для оптичного розширення залу (35×7,5). Тут, над дверима і вгорі навпроти них, возвеличуються чотири жіночі постаті, що уособлюють Любов (із амуром), Заздрість (зі змією), Материнство (з дитиною), Гордість (із люстерком). Над дзеркалами хороший настрій створюють зображення чотирьох пір року: весни (із квітами), літа (з сопілкою), осені (з плодами поміж хризантем), зими (з вогнищем). 
Як бачимо, в розписах театру відображене велике різноманіття світу з його професіями, почуттями, характерами, видами мистецтва і т. п. У двох відсіках дзеркального залу знаходимо зображення частин світу, що згромаджуються навколо Європи — найцивілізованішої, найпрогресивнішої з них. Європу в образі хлопчика, що мандрує з континент на континент, нагороджують найкоштовніпіими своїми скарбами: Азія-перлами та мистецькими витворами японських і китайських художників, Африка — алмазом і страусовим пір’ям, Америка -золотом (художник- М. Гарасимович), 
Три панно плафону відображують: у центрі — Поезію (дівчина.яка слухає дзвін) та Музику і Танець (дівчина з арфою) -з одного та іншого боку. Дзеркальний зал відкриває вигляд на проспект Свободи, особливо гарний у вечірній час. Приємно проходжуватися тут під час антракту. Але лунає третій дзвінок — і ми заходимо до залу 
глядачів, куди нас запрошують Трагедія і Комедія (скульптор П.Війтович), розташовані над білими мармуровими сходами з теракотово-сірою мармуровою балюстрадою головного фойє. Трагедія і Комедія
Зал має форму ліри (22,5×18,5 м) і може вмістити 1 тис. чол. Його оформлення здійснювали 10 художників під керівництвом С. Рейхана, манеру письма якого можна оцінити, розглянувши вузький плафон над сценою — «Апофеоз слави». Тут же бачимо старовинний герб Львова, композицію «Геній і ангел» (скульптор П. Війтович). Увагу привертає плафон на стелі, що складається з 10 секторів із зображеннями Грації, Музики, Танцю, Критики, Драми, Натхнення, Вакханалії, Цноти, Ілюзії, Правди. У серцевині плафону виблискує люстра, виготовлена за проектом 3. Горголевського. Цією дорогою, мистецьки довершеною «брошкою» майстер наче поставив крапку у своїй складній роботі в театрі. 
Зал удекорований не лише розписами і скульптурою, а й розкішними ліпниною, позолотою, різьбою (скульптори П. Гарасимович, П. Війтович, Я. Джованетті, Е, Підгірський), які в різних варіаціях переходять на три балкони. Ложі партеру обрамлені колонами. Перший балкон прикрашений двадцятьма унікальними картинами на сірому мармурі. Другий балкон «підтримується» атлантами і каріатидами, третій — гермами. 
Сцена має дві завіси: протипожежну, вагою більше 12 тонн, і суто декоративну. Ця картина, яку розписав польський художник Г. Семирадський (1843–1902), належить до найунікальніших мистецьких творів, що знаходяться у Львові. 
Обдумуючи оформлення залу Міського театру, 3. Горголевський вирішив доповнити його пишність живописною завісою (таку зробив Г. Семирадський для театру в Кракові). У 1898 році з пропозицією про аналогічну завісу він листовно звернувся до цього художника (своєю славою не поступався Я. Матейку), професора Петербурзької та почесного члена багатьох академій мистецтв Європи, (з 1872 року жив у Римі). 
Г. Семирадський працював над картиною майже рік і завершив її в червні 1900 року. Вона демонструвалася на виставках у Римі й Варшаві, але на відкриття театру не встигла потрапити. Вперше глядачі побачили її 13 січня 1901 року. Картину «Музи на Парнасі» її автор розумів так: «Центральна постать, що розміщена на тлі храму Аполлона — бога прекрасних мистецтв і поезії, — уособлює натхнення у вигляді Піфії». 29.jpg
Із таємничих випарів, що виринають із глибин землі, утворюється і підноситься вгору окрилена Уява (Фантазія). Сила, що врівноважує Уяву під час свідомої творчості — Розум, — стоїть по другий бік дельфійського триножника в одязі Мінерви з терезами в руці — символом рівноваги. 
Із правої строни, на тлі понурого краєвиду, зображено людський натовп, який женеться за примарами людського щастя: Фортуною, Славою і Коханням, головними пружинами трагікомедії світу. Алегорична постать Історії лівою рукою вказує на ту шалену гонитву, а в правій вона тримає книжку з виписаними на ній словами: «Так було, так є — чи так буде завжди?» Постаті Трагедії та Комедії доповнюють цю групу. 
По лівій стороні картини: жінка в плащі сперлася на арфу і дивиться на постать Натхнення, вона уособлює музичну драму (Оперу). 
Двоїсту сутність Опери розтлумачують зображені поруч: Поезія (з лірою в руці й лавровим вінком на скронях) і Музика у вигляді класичної Сирени -напівптаха — напівжінки. Цю Оперу доповнюють: Опера комічна (оперета) — молода, грайливо усміхнена жінка, що тримає ліру, при крашену комічною маскою, і Танець». 
Свого часу художник просив дирекцію театру надрукувати це тлумачення картини. З цією метою були видані художні листівки.

Мистецьке життя

   Сцена Міського театру у Львові чула виступи співаків світової слави: А. Дідура, М. Баттістіні, Я. Королевич-Вайдової, Я. Кепури, Д. Беллінчіоні, К. Венс, Б. Сорель, І. Жіральдоні та ін. 
Балетна трупа самостійно не виступала, тільки в 1921 році зважилася на постановку «Лебединого озера» П.Чайковського, яка ввійшла в історію театру як перший балет на цій сцені. 
О. МишугаМіський театр ставив за мету прославляти, в першу чергу, польське мистецтво. Однак у його трупі працювало багато українських артистів, які возвеличували львівську сцену. Так, у першому театральному сезоні окрасою сцени був О. Мишуга, який співав в одинадцяти операх. У другому сезоні з блиском виступав Є. Гушалевич, у третьому — М. Менцинський і С. Крушельницька та ін. 
   А власне український театр перебував тоді в складному становищі. Артисти-українці, що були в складі трупи театру, всілякими способами намагалися дати зазвучати рідному слову. У 1905 році група драматичних акторів гастролювала у Києві, а 2 і З квітня 1906 року театр приймав на своїй сцені М. Заньковецьку і М. Садовського, Й. Стадника, Л. Кравчуківну, І. та К. Рубчаків, А. Осиповичеву у виставах «Батькова наука» за п’єсою І. Карпенка-Карого та в опереті М. Лисенка «Чорноморці». У 1908 році тут виступила трупа театру «Руська бесіда» (заснований у 1864 р.) з операми «Наталка Полтавка» М. Лисенка і «Катерина» М. Аркаса. У різні роки в театрі співали, крім вищеназваних, і такі прекрасні українські оперні виконавці, як М. Голинський, О. Любич-Парахоняк, О. Руснак, О. Носалевич та ін. 
У грудні 1939 року Міський театр було реорганізовано у Львівський державний театр опери та балету. Протягом 1941–1944 рр. театр пережив німецьку окупацію. Однак творче життя не припиняється. У театрі працювали такі видатні митці, як диригенти Л. Туркевич, М. Колеса, режисери В. Блават-ський і Й. Стадник, сценограф М. Радиш, хормейстер Я. Вощак, солісти Л. Черних, В. Тисяк, І. Туркевич-Мартинець, Є. Поспієва, 3. Дольницький, І. Романовський та ін. Опера, балет і драма почергово працювали для німців і львів’ян. 
   Після другої світової війни у театральний репертуар щороку один за одним входять твори українських композиторів або твори на українську тематику: опери «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського (перша післявоєнна прем’єра), «Наймичка» М. Вериківського, «Наталка Полтавка» й «Утоплена» М. Лисенка, «Маруся Богуславка» А. Свєчникова, «Богдан Хмельницький» К. Данькевича, «Хустка Довбуша», «Сойчине Крило», «Орися» А. Кос-Анатольського», а згодом й інші. 
Трупу складають талановиті виконавці, серед яких солісти опери П. Кармелюк, Н. Шевченко, Г. Юровська, М. Торчинський, Н. Цимбалюк, О. Дольський, солісти балету О. Сталінський, Н. Слободян, В. Ільїнська, М. Дельсон, М. Мономахов, Н. Єгурнова, диригенти Я. Вощак, І. Мандрикін, Я. Брагінський, художники, Ф. Нірод, О. Сальман. Кожна вистава збирає в театрі широку і вдячну глядацьку публіку. 
Особливе захоплення викликає балет (у великій мірі, напевно, через його відсутність у Львові в попередні десятиліття), хвилюють новостворені українські балети, у яких незаперечними зірками на українській сцені були Наталія Слободян і Олег Поспєлов. Слободян
Із серпня 1956 року театр почав носити; ім’я І. Франка. Наприкінці 60-х років він поповнився новими силами. За диригентський пульт стали Ю. Луців, І. Лацанич, С. Арбіт, у балетну трупу прийшли талановиті хореографи М. Трегубов, М. Заславський та А. Шакера, заявив про себе самобутній сценограф Є. Лисик. Глядачі йшли на вистави з участю улюблених артистів опери (таких як В. Герасименко, Т. Братківська, Т. Поліщук, Я. Чайка, Т. Дідик, О. Врабель, Г. Кузовков, В. Луб’яний, Л. Божко, Н. Тичинська, В. Ігнатенко та ін.) і балету (Г. Ісупов, О. Стратиневська, І. Красногорова, П. Малхасянц, Л. Орловська, Е. Старикова, Ю. Карлін та ін.). 
Театр завойовує позиції одного з найкращих не тільки в Україні, а й на всій території Радянського Союзу. На деякі вистави глядачі приїзджають спеціально, щоб побачити сценографію народного художника України Євгена Лисика («Спартак"А. Хача-туряна, «Есмеральда» Ц. Пуні, «Три Мушкетери» В. Баснера, «Ромео і Джульєтта» С. Прокоф’єва, «Створення світу» А. Петрова, «Лускунчик» П. Чайковського,«Джоконда» А. Понк’єллі та ін.), яка в монументальних розписах вражала повнотою розкриття музичної партитури, глибиною філософського осмислення твору, величезним багатством фантазії у виборі форм і кольорів. Традиції незабутнього Є. Лисика продовжують його учні: народний художник України Т. Риндзак і заслужений художник України М. Риндзак, творчість яких зараз відома не тільки в Україні, а й за кордоном. Постановки з їх участю неодноразово викликали велике захоплення на гастролях театру. 
У кінці 70-х років театр закрився на реставрацію. У нього було зміцнено основу, переплановано підвальні приміщення (тут зробили, крім інших допоміжних приміщень, кафе); здійснено реконструкцію сценічних механізмів, що дало можливість встановити на сцені 4 плунжери для спорудження декорацій на різних рівнях. 
У нішах фойє було встановлено погруддя Т. Шевченка, І. Франка, А. Міцкевича, О. Пушкіна, а в нішах дзеркального залу — М. Лисенка, С. Гулака-Артемовського, М. Глінки, П. Чайковського (скульптори — Е. Мисько, Я. Чайка, Й. Садовський, О. Пилєв). Оновлений і сяючий позолотою театр запросив перших глядачів у 1984 році.

Фестивальec29f.jpg

http://1tv.com.ua/ru/video/program/teatralni_sezony/2012/12/21/5759 — УТ1 — репортаж про фестиваль

У помолоділих стінах театру почали народжуватися нові традиції. Одна з найкращих — фестиваль оперного мистецтва імені Соломії Крушельницької, до слова, єдиний у той час оперний фестиваль в Україні. 
Ім’я С. Крушельницької (1872–1952) фестиваль одержав не випадково. Її зв’язок зі Львовом був дуже тісним. Тут вона вчилася в консерваторії, виступала на сценах кількох театрів, придбала будинок для себе й родини і зупинялася в ньому під час приїздів до Львова. Тут С. Крушельницька після тріумфальних виступів на світових оперних сценах провела останні роки свого життя, викладаючи вокал у консерваторії ім. М. Лисенка. 
Її помешкання стало музеєм (вул. С. Крушельницької), до речі, одним із найкращих меморіальних музеїв у нашому місті. 
А до її могили на Личаківському кладовищі 16 листопада щороку приходять прихильники опери, щоб ушанувати пам’ять великої артистки.

Гастролі

  Про високий виконавський рівень трупи свідчать похвальні оцінки музичних критиків. Наприклад, після гастролей театру в Києві в 1993 році провідні музикознавці столиці одностайно висловились: «Львів’яни не лякаються найскладніших зразків світового оперного і балетного репертуару», «варті звання національного», «гідні представляти Україну в світі на престижних фестивалях». Журнал «Музика» підсумував: «Саме відчуття своєї художницької обраності, усвідомлення обов’язку перед слухачем і прагнення формувати своє самобутнє обличчя одухотворяє роботу Львівського державного академічного театру опери та балету» (журн. «Музика», 1993 р., № 5).

Із 1995 року театр почав активно гастролювати за кордоном: в Італії, Німеччині, Австрії, Іспанії, Польщі. До речі, саме італійські виступи стали випробуванням для трупи і запевненням її власних сил. Оплески слухачів із партитурами перед очима були тою вищою похвалою, яка дає митцеві крила і заохочення до нових поїздок. 
У журналі «L’Opera», зокрема, зазначається, що солісти володіють гарними голосами і акторськими даними. Кожна вистава збирає в театрі широку і вдячну глядацьку публіку. 
У 2000 році Львівському національному академічному театру опери та балету, якому тоді було надано ім’я Соломії Крушельницької, виповнилося 100 років. Цей ювілей, що співпав із 400-річчям оперного жанру, театр святкував не як звичайний день народження — добу чи тиждень. За словами директора театру, заслуженого працівника культури України Т. Едера, «колектив прагне його відзначити величаво, протягом кількох місяців, із запрошенням на виступи артистів світового рівня, із найширшим залученням громадськості. Наша мета — пропаганда і утвердження серед найширших мас і особливо серед молоді, оперного та балетного мистецтва, які становлять національне багатство кожної держави». 
Впродовж року колектив вітали оперні театри України, Росії, Польщі, окремі співаки і музиканти, як, наприклад, всесвітньо відомий альтист Ю. Башмет, лауреат Державної премії України їм. Т. Г. Шевченка А. Шкурган, народний артист СРСР Ю. Мазурок та ін. 
До ювілею театр підготував кілька прем’єр, серед яких опера «Мойсей» (лібретто Б. Стельмаха) за однойменною поемою класика української літератури І. Франка. Цю оперу присвятив ювілеєві один із найкращих сучасних українських композиторів М. Скорик. Вона одержала благословення і підтримку Папи Римського Івана Павла II.

КорифеїСемирадський-Крушельницька-Мишуга

   Протягом століття історії театру в різний час у ньому працювали видатні особистості, деякі з яких мали і світову славу, як наприклад Соломія Крушельницька, Генріх Семирадський, Олександр Мишуга. 
Своім мистецтвом вони зробили великий внесок у національну культуру.

Театр сьогодні

   Львівський національний академічний театр опери та балету ім. С. Крушельницької сьогодні — це великий творчий колектив, що має великі творчі здобутки, і, насамперед, це турбота про збереження сценічного життя української оперної і балетної класики. У репертуарі театру зараз 10 українських музично-сценічних творів. Важливо підкреслити, що такої кількості українських вистав немає в жодному аналогічному театрі України. Щодо опер зарубіжних композиторів, то більше десятка вивчені мовою оригіналу: «Отелло», «Аїда», «Травіата», «Набукко», «Бал-маскарад» Д. Верді, «Тоска», «Богема» і «Мадам Батерфляй» Д. Пуччіні, «Сільська честь» П. Масканьї та «Паяци» Р. Леонкавалло — італійською, «Кармен» Ж. Бізе — французькою, «Страшний двір» С. Монюшка — польською, «Іоланта» — російською. 
Нещодавно театр здобув статус Національного. Цю історичну для Львова подію 5 жовтня 2005 р. у дзеркальному залі перед працівниками театру проголосив Президент України Віктор Ющенко, відзначаючи великі заслуги всього нашого колективу, високий виконавський рівень солістів, хору та оркестру. 
Розповідаючи про сучасні дні театру, не можна оминути його ходи в ногу з технічним прогресом. Тут з’явилося електронне табло, яке, завдяки перекладові на рухомій стрічці, дає можливість українському глядачеві краще розуміти зміст опер, виконуваних іноземними мовами. Сцена збагатилася досконалим світлом із Японії (театр отримав його, вигравши грант у конкурсі серед багатьох театрів Східної та Центральної Європи). В театрі постійно триває оновлення, удосконалення закулісної частини. Відремонтовано і устатковано хоровий, балетний і репетиційний зали. 
Працівники всіх цехів — і творчих, і технічних — вкладають частку своєї душі для процвітання театру, який став їх долею, їх гордістю, їх щастям. Львів’яни радіють, що один з найкращих театр 
Театр вшановує пам’ять про тих українських митців, які в різні періоди його історії творили йому славу. У 2002 році в дзеркальному залі було встановлено пам’ятник патронесі Львівської Опери Соломії Крушельницькій (скульптор Ярослав Скакун) — до 130-річчя від дня її народження. Портретну галерею доповнили бюсти співаків Олександра Мишуги, Модеста Менцинського, художника Євгена Лисика, диригента Ярослава Вощака.

Джерело: http://opera.lviv.ua/ua/