ДРУГЕ ДЕСЯТИЛІТТЯ
НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ: ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ

 Громадянське суспільство народжувалося в Україні з першими неформальними організаціями в період горбачовської “перебудови”. Всі попередні громадські організації були формальними, тобто сформованими з дозволу парткомів і органів державної безпеки. Вже перше десятиріччя незалежної України ознаменувалося появою величезної кількості організацій, але вони не мали самостійної економічної основи й цілком залежали від держави або олігархічних структур. Поява олігархів в Україні була так само закономірною, як і в Росії. Однак в Росії вони після недовгої боротьби були підпорядковані державі, тобто корпорації чиновників з тисячолітньою традицією. Навпаки, в Україні олігархи створили кишенькові політичні партії, за допомогою яких увійшли у владу. Внаслідок суперництва між ними політична арена України стала нагадувати поле бою.
   Аналізуючи політичну боротьбу за останню чверть століття, можна поділити її на періоди, пов’язані з президентськими виборами. Вільні, тобто загальні, прямі, рівні і таємні вибори після саморозпаду тоталітарно-патерналістського ладу були найважливішим здобутком українського суспільства. Його політична неструктурованість висувала на передній план пост президента, який об’єднував діяльність трьох гілок влади — законодавчої, виконавчої і судової.
   Запроваджений спочатку в Радянському Союзі, а потім в усіх пострадянських країнах пост президента був формоутворюючим. Користуючись ним як важелем, ці країни повинні були перетворити владу з патерналістської на демократичну. В умовах України президентський пост мав велике значення у справі уведення в певні рамки постійної боротьби між партіями й політичними блоками. Але реалізація цієї функції президентської влади залежала від особистих якостей людини, яка опинялася на вершині влади.
   Перші в Україні президентські вибори пройшли майже непоміченими, тому що наклалися на референдум, у ході якого суспільство виявило ставлення до парламентського Акту проголошення незалежності. Після виборів проявилося протистояння між президентом і парламентом, обумовлене тим, що по­літичне життя продовжувало регулюватися Конституцією 1978 р. З неї була виключена стаття про Комуністичну партію як “керівну і спрямовуючу силу радянського суспільства” і включена стаття про Президента України як “главу держави і главу виконавчої влади”. Однак методом вилучень і додатків було неможливо розмежувати повноваження президента і парламенту. Суперечності виявилися нездоланними, і обидві сторони вирішили достроково припинити повноваження, щоб звернутися до виборців по новий мандат на владу.
   Президентські вибори 1994 р. покінчили з політичним хаосом, який накладався на тривалу економічну кризу і робив повсякденне життя населення нестерпним. Новообраному президенту Л. Кучмі вдалося стабілізувати ситуацію і домогтися прийняття Конституції, яка ґрунтувалася на європейських цінностях і стандартах. Однак виборці були гірко розчаровані наслідками соціально-економічних процесів і корупцією в державних установах.
   Суспільство завдячує Л. Кучмі тим, що він наповнив реальним змістом президентський пост. Не має значення, що він старався для себе. Президентська влада перетворилася у важіль, яким Україна скористалася, щоб вийти з комуністичного минулого.
    У налагодженні відносин між державою і кланами вирішальне слово належало президенту. Однак Л. Кучма не завжди міг контролювати клани. По-перше, на відміну від російських президентів, він не мав надійної підтримки силових структур. Ці структури в Україні розклалися після того, як представники компартійно-радянської номенклатури обрали протилежні за знаком ідеологічні цінності. По-друге, президент не контролював парламент.Після підписання Угоди про створення Блоку Віктора Ющенка “Наша Україна”. Київ, 9 січня 2002 р
   У березні 2002 р. відбулися вибори до Верховної Ради 4-го скликання. Партії і блоки боролися за половину місць у парламенті в єдиному багатомандатному окрузі. На другу половину місць претендували представники цих же партій або самовисуванці в 225 одномандатних округах. 4%-й бар’єр подолали три політичні партії і три блоки. Блок “Наша Україна”, який очолював колишній прем’єр-міністр В. Ющенко, набрав майже 24% голосів і отримав 70 з 225 місць. На другому місці залишилися комуністи (20% голосів, 59 мандатів). Очолюваний керівником президентської адміністрації В. Литвином блок “За єдину Україну” опинився на третьому місці (12% голосів, 35 мандатів). Блок Ю. Тимошенко (БЮТ) здобув 22 мандати, соціалісти О. Мороза — 20, об’єднані соціал-демократи В. Медведчука — 19 мандатів.Віктор Ющенко малює підкову — один з символів майбутнього Блоку Віктора Ющенка “Наша Україна”
    В єдиному багатомандатному окрузі першість належала блоку В. Литвина, а друге місце здобув блок В. Ющенка. Політичні партії набрали в цьому окрузі лише півтора десятка місць. Опозиційні партії дістали в парламенті 157 голосів (“Наша Украї­на”, СПУ, БЮТ), тоді як президентський блок ра­зом з об’єднаними соціал-демократами — 126 го­лосів. Та пропрезидентські партії могли розраховувати на підтримку переважної більшості депутатів-самовисуванців (102 мандати) і доброзичливий нейтралітет комуністів. Головою Верховної Ради став В. Литвин. Опозиціонери очолили лише 10 з 25 парламентських комітетів.
     Пропрезидентські партії об’єдналися тільки на період виборів. Після виборів блок “За єдину Україну” розпався. Внаслідок того, що перемога на виборах обернулася поразкою після виборів, блок “Наша Україна” не розпався, а згуртувався навколо В. Ющенка. Поразка пояснювалася тим, що в політичному розкладі сил головним був за Конституцією президентський пост. Отже, керівники партій цього блоку пов’язували майбутнє з перемогою В. Ющенка на президентських виборах 2004 р. Опозиційні Л. Кучмі БЮТ і СПУ теж повинні були об’єднатися з В. Ющенком, щоб не зникнути з політичної арени.Під час засідання Комісії Україна—НАТО. Прем’єр-міністр України А. К. Кінах і Генеральний секретар НАТО Дж. Робертсон у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі. 11 березня 2002 р.
    Розщеплення “партії влади” на два конкуруючих угруповання внесло інтригу в президентські вибори 2004 р. Одночасно проявилася інша інтрига: Конституція забороняла Л. Кучмі брати участь у виборах. Представники “партії влади” стали замислюватися над тим, з ким пов’язати політичне життя. Ті, хто був у найближчому оточенні президента, стали переконувати його в реальності третього строку повноважень. Унаслідок цього “партія влади”, від якої вже відщепилася опозиція, почала розколюватися на тих, хто пов’язував майбутнє з Л. Кучмою, і на тих, хто шукав інших шляхів політичного виживання.
    У схожій ситуації Б. Єльцин знайшов наступника, після чого залишив політичну арену. Л. Кучма прийняв рішення залишитися при владі. Проте його рейтинг після 2000 р. стрімко падав, а рейтинг лідера опозиції залишався високим. Тому в 2003 р. Кучма запропонував перетворити Україну в парламентсько-президентську республіку шляхом істотного розширення повноважень парламенту і уряду. Президент мав намір таким способом позбавити реальних повноважень свого наступника, яким імовірно ставав кандидат від опозиції, щоб перетворитися на всевладного прем’єр-міністра.
    Команда Л. Кучми почала просувати спрямовану на обмеження повноважень президента конституційну реформу енергійно й винахідливо. Та Л. Кучма переоцінив свої можливості в ситуації, коли закінчувався другий строк його президентських повноважень. Президентська адміністрація з величезними труднощами організувала конституційну більшість в 300 голосів, яка забезпечувала проходження реформи. Однак поставлений на голосування в квітні 2004 р. законопроект про реформу набрав тільки 294 голоси. 16 депутатів, які належали до вже створеної більшості, не з’явилися або утрималися від голосування. Після цього шанси Л. Кучми зберегти владу шляхом дзеркальної зміни повноважень президента і прем’єр-міністра впали до нуля. На порядку денному постав інший варіант збереження влади, — третій строк президентських повноважень.Прем’єр-міністр України Анатолій Кінах виступає у Верховній Раді України
    Хоч такий варіант вважався запасним, Л. Кучма завчасно зробив кроки у цьому напрямі. У листопаді 2002 р. він відправив у відставку добре працюючого прем’єр-міністра А. Кінаха і представив парламенту на затвердження кандидатуру голови Донецької облдержадміністрації В. Януковича. 30 грудня 2003 р. Конституційний Суд дозволив Л. Кучмі балотуватися на пост президента втретє. Ці кроки були взаємопов’язані. Політична історія незалежної України свідчила про те, що найкращим стартовим майданчиком для боротьби за президентський пост вважалася посада прем’єр-міністра. В. Янукович на посаді прем’єр-міністра не міг, як вважав президент, скласти йому сильну конкуренцію на нових президентських виборах.
Коли безпартійна “партія влади” створила власні партії і об’єднання, в них почали наростати суперечності між двома кланами — дніпропетровським і донецьким, які розвинулися на виробничій базі одного економічного району. Один з найпотужніших в Європі, Донецько-Придніпровський район сформувався в ході трьох послідовних фаз розвитку — дореволюційної, доби перших п’ятирічок і епохи М. Хрущова. Після розпаду СРСР він рятував національну економіку від банкрутства, заробляючи валюту продажем на зовнішніх ринках напівпродуктів важкої промисловості.
   Донбас виходив з економічного колапсу початку 1990-х рр. з особливими труднощами. Кримінальна складова у первинному нагромадженні капіталу в цьому регіоні була найбільшою. В. Янукович походив з тієї групи радянських господарників, яка не розгубилася в ситуації хаосу та безладдя і здобула великі матеріальні цінності. Після цього нові господарі Донбасу вимагали лише одного — законності і порядку. На посаді керівника Донецької обласної державної адміністрації В. Янукович задовольняв ці вимоги ефективно і швидко.Засідання Кабінету Міністрів України. 26 грудня 2003 р
   Зважаючи на низький рейтинг, Л. Кучма так і не наважився взяти участь у президентських виборах. Депутатам тих фракцій, які підтримували його в парламенті, він порекомендував висунути кандидатом від “партії влади” прем’єр-міністра В. Януковича. У боротьбі між Януковичем і Ющенком, за його розрахунками, мусили висвітитися факти, які засвідчили б фахову непідготовленість кандидата від влади до найвищої в державі посади. Наперед заручившись рішенням Конституційного Суду про третій строк, Л. Кучма чекав нагоди, щоб втрутитися в кризовій ситуації у боротьбу між Ющенком і Януковичем.
    Однак електорат Януковича мав тенденцію до постійного зростання. Головним для населення було те, що прем’єр-міністр різко підвищив заробітні плати і пенсії. Якщо Л. Кучма розраховував на те, що Янукович не складе йому сильної конкуренції, коли у кризовій ситуації буде запропонована його кандидатура на третій строк, то він помилився.
    Бажання Л. Кучми повернутися до влади розщепило “адміністративний ресурс” між президентом і прем’єр-міністром. Завдяки цьому втручання влади у виборчий процес виявилося хаотичним і безсистемним. Президент, який керував країною впродовж десяти років, змушений був використовувати залаштункові схеми, в яких заплутався.
     Передвиборча кампанія могла починатися за 120 днів до виборів, тобто з 3 липня 2004 р. У неділю Прем’єр-міністр України Віктор Янукович вітає Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Володимира (Сабодана) із 75-річчям. Київ, 23 листопада 2003 р.
4 липня виборчий штаб В. Ющенка провів на Співочому полі в Києві мітинг, який висунув його кандидатом в президенти. У мітингу взяли участь до 50 тис. громадян, які з’їхалися з усієї країни. 
    Навколо В. Януковича після парламентських виборів згуртувалася політична сила, що дістала назву Партія регіонів. 4 липня в Будинку культури заводу “Дніпроспецсталь” у Запоріжжі зібрався надзвичайний з’їзд цієї партії, який висунув кандидатом у президенти діючого прем’єр-міністра. В. Янукович ішов на вибори від “партії влади” і тому обрав єдино можливий напрям передвиборчої агітації: переконати громадян у тому, що на посаді прем’єр-міністра він уже багато зробив для покращення економічного становища країни і поліпшення матеріального добробуту населення, а у найближчому майбутньому зробить ще більше.Під час підписання Генеральної угоди на 2004—2005 рр. між Кабінетом Міністрів України, всеукраїнськими об’єднаннями організацій роботодавців і підприємців та всеукраїнськими профспілками і профоб’єднаннями. Прем’єр-міністр України В. Ф. Янукович та Голова Федерації профспілок України О. М. Стоян. Київ, 19 квітня 2004 р.
    Активна соціальна політика В. Януковича була спільним рішенням усієї “партії влади”. Соціологічні опитування показували, що провладні кандидати йшли на чергові президентські вибори з шансами, які істотно поступалися шансам кандидата від опозиції. При цьому політичним діячам з обох таборів треба було боротися за майже половину електорату, який не визначився. Прагнучи перехопити електорат лівих партій, уряд з 1 вересня 2004 р. удвоє збільшив мінімальний розмір пенсії за віком. У результаті Україна, яка була за рівнем пенсійного забезпечення десь у середині списку пострадянських країн, вийшла на перше місце. 
     У радянській економіці перерозподіл національного доходу міг бути здійснений простим вольовим рішенням, тому що держава контролювала виробництво, споживання і зовнішньоекономічний оборот. Проте українська економіка вже перейшла на ринкові засади, і суто вольові рішення не спрацьовували. Держава мала досить важелів впливу на економіку, але різке підвищення заробітних плат і пенсій вимагало ретельної підготовки. Без такої підготовки сильна соціальна політика викликала інфляцію. Та Янукович не зробив спроб закласти в бюджет 2005 р. кошти на сплату підвищених пенсій, тому що їх не існувало. Різке підвищення заробітної плати бюджетникам теж не мало постійного фінансового забезпечення.Святкові заходи у День захисту дітей. Київ, 1 червня 2004 р.
Перший тур президентських виборів відбувся 31 жовт­ня і показав, що за ставленням до кандидатів країна поділилася на дві частини. У західних і центральних областях перевага була за В. Ющенком, у південних і східних — за В. Януковичем. Остаточні результати голосування у першому турі ЦВК оголосила 10 листопада: за В. Ющенка було подано 39,87% голосів, за Януковича — 39,32%.
     Готуючись до другого туру голосування, В. Ющенко створив коаліцію “Сила народу”, в яку увійшли Ю. Тимошенко, О. Мороз і А. Кінах. Команда В. Януковича зробила ставку на забезпечення максимально високої явки виборців на своїй території — в Донбасі. Л. Кучма залишався спостерігачем і не задіяв свою частину “адміністративного ресурсу”, щоб допомогти висунутому ним кандидату у президенти.Київ. Майдан Незалежності. 22 листопада 2004 р.
     Другий тур відбувся в неділю 21 листопада. За повідомленнями ЦВК, В. Янукович здобув на 812 тис. голосів більше, ніж В. Ющенко. Одночасно повідомлялося, що явка на вибори в Донбасі зросла на 843 тис. громадян порівняно з першим туром (до 89% від кількості зареєстрованих виборців по Луганській області і до 96,6% — по Донецькій області). Це означало, що результати другого туру були визначені голосуванням у Донбасі.
    За день до виборів Л. Кучма звернувся по телебаченню до громадян України і визнав, що кампанія була брудною. Одночасно він запевнив, що влада все зробить для того, щоб другий тур пройшов спокійно, не переростаючи в революцію. Слово “революція” уперше прозвучало з вуст президента.
    Коли закінчувалося голосування, у Києві на майдані Незалежності зібралося до 30 тис. громадян. У понеділок вранці їх кількість зросла до 100 тис. Лідери коаліції “Сила народу” виступили перед мітингуючими з вимогою відстояти втрачену перемогу, використовуючи з цією метою передбачені Конституцією форми протесту.
    Починаючи від понеділка 22 листопада, напруження в суспільстві наростало в геометричній прогресії. Київ вирував мітингами і демонстраціями, в яких брали участь виборці з інших регіонів. Акції протесту розгорталися в багатьох містах. Опозиційні Л. Кучмі і В. Януковичу партії внесли організованість в протестні дії, придумали помаранчеву символіку й спрямували народний гнів проти фальсифікаторів виборчого процесу (щоправда, коли вони досягли своєї мети, то забули про необхідність переслідування фальсифікаторів). Проте вибух народного гніву в масштабах, які дивували іноземних кореспондентів, був викликаний не стільки неочікуваними результатами президентських виборів, скільки незадоволенням виборців своїм становищем. Як свідчили результати соціологічних опитувань, народ роками таврував мафіозно-корумпований уклад суспільного життя, але “партія влади” не звертала уваги на симптоми грози, що наближалася.Київ. Листопад 2004 р.
    Незабаром після Майдану, у березні 2005 р. співробітники Інституту соціології НАН України поставили в моніторинг громадської думки запитання: “Чи брали Ви участь в акціях протесту у період Помаранчевої революції?” Виявилося, що 4,8% брали участь в акціях у Києві, 12,8% — в інших місцях, а допомагали учасникам акцій — 5,2%. Не брала жодної участі в акціях переважна більшість — 79% опитаних (на Сході — 90,6%, на Півдні — 95,6%). Та якщо взяти до уваги, що майже 30 млн виборців отримали бюлетені, то виходить, що в активній формі протестували мільйони людей. Така масовість виявилася неочікуваною для властей і паралізувала їхню волю.Київ. Майдан Незалежності. Листопад 2004 р.
    Після багатьох днів протистояння Верховний Суд України прийняв 3 грудня рішення, яке поклало край політичній кризі. Суд визнав за необхідне відновити права суб’єкта виборчого процесу шляхом проведення повторного голосування за правилами, визначеними законом про вибори Президента України. Повторне голосування другого туру було при­значене на 26 грудня. Вердикт Верховного Суду, який не підлягав оскарженню, став стабілізуючим чинником і сприяв погамуванню емоцій в українському суспільстві.
     8 грудня Верховна Рада України прийняла без обговорення пакетним голосуванням три закони про політичну реформу й відставку ЦВК. За компромісний пакет з чотирьох пунктів висловилися 402 народні депутати. Після проголосування законів тут же, в сесійній залі їх підписали спочатку голова парламенту В. Литвин, а потім президент Л. Кучма. Основні положення закону, який вводився в дію тільки з 1 січня 2006 р., зводилися до наступного.Київ. Листопад 2004 р.
   Кабінет міністрів ставав вищим органом у системі органів виконавчої влади. Уряд призначався парламентом за поданням Президента України. Кандидатуру для призначення на посаду прем’єр-міністра Президент України вносив за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді, яка становила більшість у парламенті. Верховна Рада мала працювати не 4, а 5 років. Вибори до парламенту відбувалися на пропорційній основі. Президент здобував право достроково припинити повноваження Верховної Ради, якщо протягом одного місяця вона не могла сформувати парламентську більшість.
   26 грудня за В. Ющенка проголосувало 15 116 тис. осіб (51,99% від кількості виборців, які взяли участь у голосуванні), а за В. Януковича — 12849 тис. (44,2%). Географія результативності голосування не змінилася. Ющенко мав цілковиту перевагу на заході і в Центрі, а Янукович — на Півдні і Сході. Порівняно з другим туром Ющенко поліпшив свої результати у всіх регіонах України. Результат Януковича всюди виявився гіршим, ніж у другому турі.
   Помаранчеву революцію часто ототожнюють з президентськими виборами 2004 р., але вона є тільки частиною виборів і має точні хронологічні межі. Початок її — це ніч з 21 на 22 листопада, а кінець — вердикт Верховного Суду 3 грудня 2004 р. Громадська думка порізному оцінює цей сплеск соціальної активності. Відповідь на запитання: “Чим, на Вашу думку, була Помаранчева революція?”, яке поставили вчені Інституту соціології НАН України та фірма “Социс” восени 2005 р., розподілилися таким чином:
- державним переворотом, здійсненим при підтримці Заходу — 24%;
- державним переворотом, підготовленим політичною опозицією — 12,4%;
- стихійним протестом населення — 11,8%;
- свідомою боротьбою громадян, що об’єдналися на захист своїх прав — 33,4%;
- вагалися з відповіддю — 18,3%.Київ. Листопад 2004 р.
   У відповідях відчувався поділ суспільства на прибічників і противників В. Ющенка. Прибічники В. Януковича розглядали Помаранчеву революцію як державний переворот, а прибічники В. Ющенка — як усвідомлений або стихійний протест виборців, волю яких влада проігнорувала.
     Під час президентських виборів 2004 р. країна поділилася навпіл. Проте їхні остаточні результати прихильники сторони, що програла, не сприйняли як особисту трагедію. Це підтвердив моніторинг Інституту соціології НАН України. У 2005 р. лише 12% опитуваних сказали, що відчувають себе “у програші”. Більшість (56%) сприйняла результати виборів філософськи і заявила, що не відчуває себе ні у “виграші”, ні у “програші”. 32% опитуваних повідомили, що відчувають себе у “виграші”. У 2008 р. на це питання відповідали інакше. 12% заявили, що відчувають себе у “виграші”, коли оцінюють події 2004 р. 37% вказали, що почуваються у “програші”. Половина опитаних дала нейтральну відповідь. Виходить, що громадяни, які підтримували на президентських виборах В. Януковича, без емоцій ставилися до його програшу і в 2005, і в 2008 рр. Розчарувалися ті, хто підтримував помаранчеві політичні сили і святкував у 2004 р. обрання В. Ющенка як свою власну перемогу. Політичне життя в роки його президентських повноважень втратило попередню насиченість і перетворилося на суто персональне суперництво перших осіб держави.
    Однак Помаранчеву революцію не можна ототожнювати з тими або іншими політичними діячами. Це був спалах народного гніву, який змінив палітру політичного життя. Політики з переважаючою радянською ментальністю уперше відчули свою відповідальність перед тими, хто наділяв їх владними повноваженнями на вільних виборах.
    Діючи згідно з коаліційними домовленостями, В. Ющенко у січні 2005 р. підписав указ про призначення на пост виконуючої обов’язки прем’єр-міністра Ю. Тимошенко. На початку лютого Верховна Рада затвердила її на цій посаді. Уряд зайнявся поточною роботою. Від президента чекали реформ, але він нічим себе не проявляв, окрім масової заміни чиновників на державній службі. В інтерв’ю британським засобам масової інформації, яке прем’єр-міністр Ю. Тимошенко дала на початку липня 2005 р., повідомлялося, що одномоментно в Україні на державну службу прийшло 18 тис. нових людей на всіх рівнях влади. Заміна державних службовців здійснювалася за політичною, а не кваліфікаційною ознакою. Враховуючи ту обставину, що політична орієнтація здебільшого не мала ідеологічного забарвлення і обумовлювалася приналежністю до помаранчевого або біло-блакитного таборів, які народилися в ході президентських виборів 2004 р., заміна управлінського персоналу фактично здійснювалfся за мотивами особистої відданості лідерам.Верховна Рада України. Ложа Кабінету Міністрів України під час затвердження складу Кабінету Міністрів України. Київ, 4 лютого 2005 р.Верховна Рада України. Після затвердження Прем’єр-міністром України Юлії Тимошенко. Київ, 4 лютого 2005 р.
 Новому складу керівників державного апарату доводилося визначати своє місце: або в таборі президента, або в таборі прем’єр-міністра. Від початку це були різні табори, яких об’єднувала опозиція новонародженому табору біло-блакитних. Ситуативний союз “Сила народу” розпався одразу після того, як поставлена мета була досягнута. Лідерів “Сили народу” стала хвилювати президентська кампанія 2010 р. Пост президента не можна було поділити навпіл.
     Розпад коаліції “Сила народу” прискорили парламентські вибори 2006 р., що наближалися. Після виборів Україна ставала парламентсько-президентською республікою. Президент втрачав право самостійно висувати голову виконавчої влади. Верховна Рада нового скликання мала утворити коаліцію, яка повинна була запропонувати президенту кандидатуру прем’єр-міністра, після чого затвердити її голосами більшості депутатів. 
     Використовуючи повноваження, які мусили бути незабаром втрачені, В. Ющенко 8 вересня 2005 р. відправив Ю. Тимошенко у відставку. 22 вересня парламент затвердив на посаді прем’єр-міністра Ю. Єханурова. Це стало можливим завдяки підписаному в той день меморандуму про співробітництво влади і опозиції. Під меморандумом поставили свої підписи В. Ющенко, Ю. Єхануров і В. Янукович.Під час робочої зустрічі Президента України В. А. Ющенка та Прем’єр-міністра України Ю. В. Тимошенко. Київ, 28 лютого 2005 р.
     В 2009—2010 рр. політологи навперебій обговорювали причини провалу п’ятирічної каденції В. Ющенка. Вони зійшлися на тому, що головною причиною була відсутність назрілих реформ в економіці й державному управлінні. Це дозволяло керувати країною в ручному режимі, тобто в умовах, наближених до радянської доби. Для державних мужів на вершині влади так було зручно й звично. Та різниця між радянським минулим і сучасністю полягала в тому, що зникла керована з одного центру і надзвичайно дисциплінована компартійна вертикаль влади. Саме вона не дозволяла перетворювати ручний режим на хаос, у якому віль­но почували себе десятки тисяч чиновників.Урядова ложа Верховної Ради України після затвердження Прем’єр-міністром України Ю. І. Єханурова. Київ, 22 вересня 2005 р.
      Політологи мали рацію, пояснюючи провал В. Ющенка відсутністю системних реформ. Але чим пояснювалася ця відсутність? Невже тільки тим, що новообраний президент зійшов на вершину влади з “урізаними” повноваженнями, коли погодився на конституційну реформу, яка поклала край політичній кризі? Але ж до парламентських виборів 2006 р. у нього були попередні повноваження. 
Причину невдач В. Ющенка слід шукати в тому, що він не спромігся бути президентом для всієї України. Він не знайшов ту середню лінію у державо­творчій діяльності, яка однаковою мірою влаштовувала або не влаштовувала суперечливі інтереси регіонів. Це означає, що одночасно з оцінкою діяльності президента потрібно придивитися до специфіки українського суспільства під кутом зору його мовної і національно-просторової ідентифікації.Кабінет Міністрів України на чолі з Прем’єр-міністром України Ю. І. Єхануровим. Київ, 25 травня 2006 р
   У 90-х рр. колишня компартійно-радянська номенклатура, яка згуртувалася навколо Президента України, протистояла іншим уламкам КПРС, відродженим у вигляді СПУ і КПУ. У наступному десятиріччі цей поділ втратив значення. Вже напередодні парламентських виборів 2002 р. кланові політичні партії перестали існувати як цілісний організм. Соціалісти та комуністи, які раніше виступали в парламенті єдиним фронтом, теж не знайшли спільної мови. Перші вступили в союз з опозиційним блоком В. Ющенка, а другі — з урядовим блоком Л. Кучми. Напередодні президентських виборів 2004 р. обидва блоки стали розрізнятися за кольором: перший назвався помаранчевим, другий — біло-блакитним.Під час зустрічі Прем’єр-міністра України Ю. І. Єханурова з Президентом Європейської комісії Жозе Мануелем Баррозу. Брюссель, 6 жовтня 2005 р.
    Комуністи або антикомуністи, помаранчеві чи біло-блакитні — це були “фішки” на поверхні політичного життя. Під поверхнею поділ між ними трансформувався в більш фундаментальний — за національною самосвідомістю. Від середини ХVІІ ст. будівниками України в її сучасних кордонах були як українці, так і росіяни. Обидва народи брали участь у спільній колонізації половини її території. Неукраїнське населення переважало в урбанізаційних процесах на всій її території.
    У 1991 р. номенклатура поспішила закріпити проголошену незалежність ідентифікацією нової України з антирадянською УНР. Це сприяло розірванню пуповини, яка за сотні років зв’язала основну частину України (за винятком її західних областей) з Росією. “Партія влади” добре попрацювала над тим, щоб під час грудневого референдуму 1991 р. громадяни висловилися на підтримку парламентського акту про незалежність. Надалі вона , незважаючи на енергетичну залежність від Росії, завжди відстоювала у державотворчому процесі дві фундаментальні засади — недопущення двох державних мов і подвійного громадянства. Послаблення у цьому відношенні загрожували підривом національної державності, тому що Україна надто довго перебувала у складі Російської імперії і Радянського Союзу. “Україна — не Росія!” — повторював як заклинання президент Л. Кучма.Прем’єр-міністр України Ю. І. Єхануров та Президент Республіки Туркменістан Сапармурат Ніязов під час офіційного візиту Прем’єр-міністра України в Республіку Туркменістан. Ашгабад, 26 жовтня 2005 р.Прем’єр-міністр України Ю. І. Єхануров та Державний секретар США Кондоліза Райс. Київ, 7 грудня 2005 р.
    За півтора десятиліття самостійного розвитку ризики, пов’язані із запровадженням подвійного громадянства та наданням офіційного статусу російській мові в загальнонаціональному масштабі, не зменшилися, а зросли. Сподівання громадян на поліпшення матеріального добробуту після виходу з наддержави не справдилися. Виявилося, що Росія завдяки продажу на зовнішніх ринках енергетичних ресурсів може забезпечувати своїм громадянам більш високий життєвий рівень. Не висловлюючись проти незалежності, яка вже стала звичною, громадяни України в своїй більшості відчували ностальгію за Радянським Союзом, який в їхній свідомості ідентифікувався з Росією. Інститут соціології НАН України у 2004 р. одержав протилежні відповіді на те саме запитання, інакше сформульоване (у відсотках).
     Причини цієї невідповідності можна пояснювати по-різному. Мабуть, головна з них корінилася у розгубленості громадян. Їм довелося пережити розпад країни, в якій народилися, і суспільно-економічного ладу, до специфіки якого вони були пристосовані своїми знаннями та уміннями.
На відміну від інших етнічних спільнот, росіяни в радянській Україні та інших союзних республіках не являли собою національної меншини. Українці в СРСР були національною меншиною, але з державними правами “титульної нації” в кордонах власної союзної республіки. З набуттям незалежності українці перестали бути національною меншиною через те, що зник Радянський Союз. Але всередині колишньої союзної республіки ситуація не змінилася: росіяни національною меншиною себе не відчували. Об’єктивні дані свідчать, що українське і російське населення України поділяється на три більш-менш однакові лінгвістичні і ментальнісні групи — україномовних українців, російськомовних українців і російськомовних росіян. За логікою повинна була б існувати й четверта група — україномовні росіяни. Вони справді існують, але становлять зовсім невелику кількість людей, неспівставну з іншими групами.
     Поділ основної частини українського суспільства (за виключенням національних меншин) на три лінгвістичні групи досить чітко простежується за відповідями на запитання працівників Інституту соціології НАН України, які проводять з 1994 року моніторинг соціальних змін. За даними інституту, частка громадян, які спілкуються між собою в родині переважно українською мовою, зросла з 36,7% у 1994 році до 41,% у 2005 році. Частка громадян, які спілкуються в родині переважно російською мовою, зросла з 32,4 до 36,4%. Частка тих, хто спілкується українською або російською мовами залежно від обставин, зменшилася з 29,4 до 21,6%.Президія урочистих зборів з нагоди 70-річчя Інституту історії України НАН України. Зліва направо: заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань науки i освіти В. П. Заблоцький, заступник голови Секретаріату Президента України І. Г. Пукшин, президент НАН України Б. Є. Патон, директор Інституту історії України НАН України В. А. Смолій, міністр Кабінету Міністрів України А. В. Толстоухов, віце-президент НАН України В. М. Литвин. Київ, 24 січня 2007 р.Привітання із 90-річчям довголітнього заступника Голови Ради Міністрів УРСР, Героя України, академіка НАН України П. Т. Тронька. Київ, 12 липня 2005 р.
    Питома вага україномовних у своїх родинах громадян зросла на 5 пунктів, а російськомовних — на 4 пункти. Зростання відбулося переважно за рахунок тих, у кого мовний статус у родині невизначений. Зрушення у мовній сфері відбуваються, як правило, повільно. Досить активна й протилежна за знаком динаміка. Це дає можливість зробити два важливі висновки. По-перше, в радянські часи у містах, де панувала російська мова (а вона панувала всюди, за винятком західних областей) часто переходили на чужу мову у родинному спілкуванні, щоб краще почувати себе за межами сім’ї. У незалежній Україні цей своєрідний комплекс неповноцінності зникає. По-друге, громадяни України неукраїнської національності не відчувають мовного дискомфорту, оскільки збільшується кількість тих, хто обирає в родинному спілкуванні російську мову.
    Співставлення лінгвістичної самоідентифікації населення з національно-просторовою визначає ступінь громадянської зрілості українського суспільства. На запитання в анкеті моніторингу соціальних змін “Ким Ви себе перш за все вважаєте?” громадяни у 2004 році дали такі відповіді (у відсотках):
     Опитування показало, що в суспільстві небагато людей, які вважали себе представниками свого етносу або, навпаки, космополітами. Ці протилежні за історичною динамікою стадії національно-просторової самоідентифікації виявилися невластивими як українцям, так і українським росіянам. Серед тих, хто вважав себе громадянином Радянського Союзу, було мало україномовних українців, але багато російськомовних українців і росіян.
     Вражає великий відсоток людей в усіх лінгвоетнічних групах, які не вважали себе громадянами Ук­раї­ни. Для українців це можна пояснити прохолодним ставленням до соціальних параметрів будованої з 1991 р. національної державності. Росіяни перебували головним чином у сфері тяжіння Росії. Реагуючи на це, керівники Російської Федерації почали звертати пильну увагу на потреби й настрої співвітчизників (негромадян РФ) у країнах СНД.Засідання Кабінету Міністрів України на чолі з Прем’єр-міністром України В. Ф. Януковичем. Київ, 20 грудня 2006 р.Президент України В. А. Ющенко, Прем’єр-міністр України В. Ф. Янукович та Голова Верховної Ради України О. О. Мороз під час відкриття пам’ятника видатному політичному та громадському діячу В. М. Чорноволу. Київ, 23 серпня 2006 р.
    Одномоментний зріз національно-просторової самоідентифікації важливо доповнити динамічним. Моніторинг Інституту соціології дозволяє це зробити в розрізі громадян України без їх поділу за національністю і мовою. На питання “Ким Ви себе перш за все вважаєте?”.
    Можна зробити висновок, що майже половина мешканців України не вважає себе її громадянинами. Через це регіональна самоідентифікація не зникає, а поширюється. Все менше людей вважають себе громадянами колишнього СРСР, тому що відходить старше покоління. Відсоток космополітів зменшився в 2,5 рази. Динаміку тих, хто вважає себе представником своєї нації (етносу), можна визначити тільки у співставленні з попередньою таблицею. Ця категорія громадян не виказує тенденції до зростання і є мізерною сама по собі.
      Цього не враховував В. Ющенко, який з перших місяців своєї президентської каденції почав звертатися до заходів, які могли кваліфікуватися як етнічний націоналізм. Нерідко ініціатива у здійсненні таких заходів належала представникам української діаспори в країнах Північної Америки, націоналізм яких за означенням мусив бути етнічним.
       Етнічний націоналізм українського або російського діаспорянина був органічним і зрозумілим. Та як тільки в конкретних умовах України його виявляли державні службовці з команди В. Ющенка (а тепер — В. Януковича), українофільство в очах певної категорії населення починало сприйматися як русофобія, а русофільство в очах інших українських громадян перетворювалося на українофобію. Надання державою переваг за ознакою етнічної приналежності руйнувало тенденцію до утворення політичної нації, яка почала проявлятися в Україні після 1991 р.Урочисті збори антикризової коаліції та уряду України з нагоди 100 днів діяльності уряду В. Ф. Януковича. Київ, 10 листопада 2006 р.
      За даними соціологічних опитувань, у 2005 р. В. Ющенку довіряли 49,2% громадян, що відповідало відносній кількості тих, хто проголосував за його обрання в 2004 р. Виявилося досить мало таких, які не довіряли новообраному президенту — 19,7%. Але в 2006 р. рівень довіри знизився катастрофічно — до 15,2%. У 2008 р. рівень довіри становив 13,6%, а не довіряли президенту вже 70,5% громадян.
     Обрана у березні 2002 р. Верховна Рада 4-го скликання вичерпала свої повноваження навесні 2006 р. Парламент 5-го скликання уперше обирався на пропорційній основі. Ключовим інструментом в його роботі мав стати механізм формування коаліції депутатських фракцій. Вибори 26 березня 2006 р. виявилися рекордними за кількістю партій і блоків: бюлетень мав 80 см довжини і включав 45 претендентів. Прохідний бар’єр для партій і блоків встановлювався в 3% від числа виборців, що взяли участь у голосуванні.
    До парламенту потрапили представники лише п’яти партій і блоків, які набрали таку кількість голосів (у відсотках): Партія регіонів (32,1), блок Юлії Тимошенко (22,3), блок “Наша Україна” (13,9), соціалісти (5,7) і комуністи (3,7). 40 інших партій і блоків не потрапили в парламент, причому 
12 з них набрали менше 25 тис. голосів кожний.
     Електоральна картина парламентських виборів була іден­тичною з картиною президентських. Партія регіо­нів здобула перше місце у восьми областях, а також в АРК і м. Севастополі. БЮТ переміг у тринадцяти областях і м. Києві. Блок “Наша Україна” святкував перемогу в трьох областях. 
      Конгломерат політичних партій, об’єднуваних іменем діючого президента, набрав значно менше голосів, ніж розраховував. Розчаровані виборці, які голосували на президентських виборах за В. Ющенка, тепер підтримали політичну силу Ю. Тимошенко. Але помаранчева коаліція здобула в сумі 41,9% голосів проти 35,8%, які мали регіонали з комуністами.
     Здавалося б, розподіл головних ролей в державі між лідерами коаліції був зрозумілий. Постом президента В. Ющенко вже володів, постом прем’єр-міністра мусила заволодіти лідер БЮТ — фактичний переможець виборів у складі коаліційних сил, а пост голови парламенту мав залишитися за О. Морозом. Однак місяць йшов за місяцем, а державне управління в країні залишалося паралізованим через нездатність переможців узгодити між собою посади в органах законодавчої і виконавчої влади. Причиною гальмування виявилося небажання В. Ющенка бачити Ю. Тимошенко на чолі Кабінету міністрів. Перше пленарне засідання Верховної Ради України VI скликання, на якому Прем’єр-міністр України Віктор Янукович оголосив про складення повноважень очолюваного ним уряду. Київ, 23 листопада 2007 р.Прем’єр-міністр України Віктор Янукович та Верховний представник ЄС з питань зовнішньої політики та безпеки Хав’єр Солана перед початком офіційної зустрічі. Брюссель (Бельгія), 27 березня 2007 р.
     Справа з поділом вищих посад закінчилася неочікувано: соціалісти перейшли на бік регіоналів і створили тим самим інше співвідношення сил у Верховній Раді. Переможці у парламентських ви­борах стали переможеними, помаранчева коаліція припинила існування. Крок голови СПУ виборці сприйняли надзвичайно болісно, що позначилося надалі на ньому самому і його політичній силі. Але в момент переходу старійшина українського політикуму досяг бажаної мети і став головою парламенту, після чого 7 липня проголосив утворення антикризової коаліції на чолі з В. Януковичем. Згідно з Конституцією В. Ющенко змушений був внести 4 серпня 2006 р. на затвердження Верховної Ради його кандидатуру. В. Янукович став першим повноважним, тобто незалежним від президента головою виконавчої влади.
      Конституційний обов’язок подання рекомендованої коаліцією кандидатури прем’єр-міністра В. Ющенко не виконував майже місяць, аж поки не змусив лідерів парламентських фракцій підписати 3 серпня 2006 р. універсал національної єдності (Ю. Тимошенко не підписала). В країнах з укоріненими демократичними традиціями підпис під документом такої ваги мав сприяти стабілізації політичної ситуації. Але українські політики зважали тільки на конституційні норми. У випадку відсутності в Основному законі прямих вказівок на те, як треба діяти, вони зверталися до Конституційного Суду, одночасно прикладаючи зусилля для отримання від останнього прийнятних рішень. Універсал національної єдності залишився тільки папірцем. Між президентом і прем’єр-міністром, прем’єр-міністром і опозиційними силами, опозицією і президентом розгорнулася справжня війна. Вона виснажувала сили держави і підривала її авторитет у міжнародному співтоваристві.
      У січні 2007 р. антикризова коаліція разом з БЮТ проголосувала за закон про Кабінет міністрів, в якому повноваження цього органу влади істотно розширювалися. Президент, однак, скористався своїм конституційним правом і наклав вето на прийнятий закон, оскільки він звужував не прописані в Конституції функції його секретаріату. Виснажлива боротьба в парламенті паралізувала законотворчу роботу.
     Сторони зробили спробу розв’язати патову ситуацію шляхом позачергових парламентських виборів. Вони відбулися 30 вересня 2007 р., але не внесли особливих змін у розстановку політичних сил. У черговий раз підтвердилася сталість електоральних симпатій. Партія регіонів спиралася на виборців Сходу і Півдня, а БЮТ і пропрезидентський блок “Наша Україна” — “Народна самооборона” (НУ—НС) — на Центр і Захід. До нового складу парламенту потрапили також депутати від КПУ і Блоку В. Литвина. Соціалісти опинилися за бортом парламентського життя.Прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко прямує до робочого кабінету. Київ, 19 грудня 2007 р.
      Найбільшу фракцію в парламенті 6-го скликання мала Партія регіонів — 174 народних депутата (в парламенті 5-го скликання — 186). Найбільших успіхів порівняно з попередніми виборами досяг БЮТ, який переміг в 16 областях і здобув 156 ман­датів (у попередньому складі — 129). Президентський блок “Наша Україна” — “Народна самооборона” скоротив своє представництво в парламенті з 81 до 72 мандатів. КПУ здобула 27 мандатів проти 21 у попередньому складі. Блок Литвина мав 20 мандатів.
     29 листопада було оголошено про створення коаліції демократичних сил у складі 228 депутатів (БЮТ і НУ—НС). Головою Верховної Ради став представник НУ—НС А. Яценюк. Голова Верховної Ради України А. П. Яценюк. 2008 р.11 грудня в парламенті відбулося голосування по кандидатурі прем’єр-міністра. Перебуваючи на чолі коаліції, Ю. Тимошенко була підтримана тільки 225 депутатами, до обрання їй не вистачило одного голосу. Лише в наступному пленарному засідання 18 грудня вона була затверджена на цій посаді голосами 226 депутатів.
     Перший серйозний конфлікт в українських інститутах влади спалахнув в січні 2008 р. у зв’язку із зверненням до керівництва НАТО, яке підписали В. Ющенко, Ю. Тимошенко і А. Яценюк. Вищі особи держави запевняли Альянс у тому, що Україна зацікавлена у приєднанні до плану дій щодо членства в НАТО. Замір громадської думки, здійснений Інститутом соціології НАН України в цей час, показував, що позитивно до вступу в НАТО ставиться тільки 18% опитаних. 24,1% не змогли визначити свого ставлення, а 57,7% відповіли, що до такої перспективи ставляться негативно. Коли в парламенті стало відомо про звернення, регіонали і комуністи заблокували трибуну, вимагаючи, аби А. Яценюк відкликав свій підпис, тому що Верховна Рада його не уповноважувала діяти від її імені. Робота парламенту блокувалася чотири тижні поспіль. 6 березня було прийняте рішення, в якому зазначалося, що питання про вступ до НАТО порушуватиметься тільки за умови позитивного розгляду на всеукраїнському референдумі. Не дивно, що на саміті НАТО в Бухаресті питання про приєднання до плану дій було відкладене.Президент України Віктор Ющенко та Прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко під час наради з представниками Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Національного банку України, Міжнародного валютного фонду та Світового банку. Київ, 13 квітня 2009 р.
     Черговий конфлікт, цього разу між президентом і прем’єр-міністром, був пов’язаний з прийняттям закону про Кабінет міністрів. Верховна Рада приймала закон у квітні, травні і вересні 2008 р., але президент щоразу його ветував. 13 травня сталася зовсім дивна подія: не опозиція, а представники фрак­ції БЮТ в парламенті, яка була серцевиною коаліційної більшості, заблокували трибуну. Голова держслужби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України Юрій Савчук розповідає про ескіз великого Герба України під час засідання уряду, на якому був схвалений законопроект про великий Державний герб України. Київ, 17 липня 2009 р.
    Блокування трибуни різними політичним силами стало нормою. А. Яценюк, у якого увірвався терпець, подав у вересні 2008 р. письмову заяву про відставку, але продовжував виконувати обов’язки голови, тому що парламент її не розглядав. 9 грудня до коаліції БЮТ і НУ—НС приєднався блок В. Литвина, який цього ж дня був обраний головою парламенту.
   2009-й рік розпочався з припинення “Газпромом” прокачки газу в Європу територією України. Європейці почали мерзнути, на собі відчуваючи наслідки міжкланових конфліктів в Україні і широкої гами українсько-російських непорозумінь. Газова криза була врегульована тільки 20 січня, після укладення нового довгострокового контракту прем’єр-міністрами України і Росії. В структурах влади і в суспільстві почалася гостра полеміка щодо корисності для України підписаного контракту, але пропозицій про його розірвання ніхто не робив.
     Тривалий час між парламентом і президентом точилася гостра полеміка з приводу дати чергових президентських виборів. Конституційний Суд оприлюднив вердикт, за яким постанова Верховної Ради про призначення виборів на 25 жовтня 2009 р. визнавалася неконституційною. Після цього передвиборча кампанія була скорочена з 120 до 90 днів, а самі вибори перенесені на 17 січня 2010 р.
    “Війна всіх проти всіх” в українському політикумі досягла апогею під час президентських виборів 2010 р. Ю. Тимошенко розгортала свою кампанію винахідливо й потужно, звертаючись до всіх соціальних, вікових, національних, професійних і гендерних верств українського суспільства. Однак економічна криза заважала їй бути переконливою. Перебування при владі обернулося для неї скоріше негативом, ніж позитивом. 
    В. Янукович провадив кампанію спокійно, але постійно нарощував перевагу завдяки своїй опозиційності. За даними практично всіх провідних соціологічних компаній, його відрив від Ю. Тимошенко доходив до 10—12%. Всі інші претенденти, вклю­чаючи діючого Президента України, залишалися за рейтингом далеко позаду.Під час церемонії інавгурації Президента України Віктора Януковича у Верховній Раді України. Київ, 25 лютого 2010 р.
    Звичайно, фальсифікації під час голосування і підрахунку голосів мали місце, але вони були менш помітні, ніж на попередніх президентських виборах. Численні екзитполи в день голосування мало відрізнялися від офіційних результатів, оголошених Центральною виборчою комісією. 17 січня Ю. Тимошенко підтримало 25,1% громадян, які взяли участь у голосуванні, а В. Януковича — 35,3%. Відрив у 10,2% був прогнозованим. Неочікувано високий результат показав С. Тігіпко — 13,1%. На четвертому місці виявився А. Яценюк (7,0%), на п’ятому — В. Ющенко (5,5%), на шостому — П. Симоненко (3,6%), на сьомому — В. Литвин (2,4%). О. Мороз, який теж взяв участь у президентських переговорах, дістав 95 тис. голосів (0,38%).
    Явка на виборчі дільниці під час першого туру голосування дорівнювала 66,8% від числа зареєстрованих виборців. Другий тур 7 лютого показав, що явка збільшилася до 69,2%. Розрив між Ю. Тимошенко і лідером перегонів скоротився до 3,48%, але більшого “Вона” (так в бігбордах обігрувалася її стать у конкуренції з претендентами-чоловіками) не досягла. В. Янукович переміг, одержавши 12481 тис. голосів (48,95%). Ю. Тимошенко залишилася на другому місці, маючи підтримку 11593 тис. громадян (45,47%).
         25 лютого 2010 р. Європарламент схвалив резолюцію щодо ситуації в Україні, в якій зазначив, що пре­зидентські вибори відбулися “вільно і справедливо”. Європейські депутати (авторами резолюції були 19 членів Європарламенту з різних країн) справедливо визначили, що нескінченні конфлікти між В. Ющен­ко, Ю. Тимошенко і В. Януковичем мали не персональний, а інституційний характер. Встановлення політичної стабільності вони пов’язували з конституційними реформами, які чітко визначили б повноваження Президента, Кабміну і Верховної Ради. Такі реформи, на їхню думку, були передумовою подальшого розвитку відносин між Україною і Європейським Союзом. Україну вони вважали євро­пейською державою, що мала спільну історію та систему цінностей з країнами ЄС. Площа, ресурси, населення та географічне розташування ставили Україну, як вони підкреслювали, на особливий щабель в Європі і робили її ключовим регіональним чинником.
       Європарламент прийняв резолюцію щодо ситуації в Україні в той день, коли у Верховній Раді відбувалася інавгурація В. Януковича. Після інавгурації новообраний президент діяв рішуче і швидко.
     Як завжди, в українському парламенті після президентських виборів розпочався “броунівський рух”, що мав своїм наслідком зміни у співвідношенні політичних сил. Тепер це було особливо важливо, тому що кандидатура прем’єр-міністра за конституцією визначалася коаліцією парламентських партій, а не президентом. Ю. Тимошенко сподівалася, спираючись на створену нею коаліцію, зберегти за собою посаду сильного прем’єр-міністра. Однак В. Янукович в лічені дні сформував нову коаліцію. 11 березня в парламенті знайшлася достатня кількість голосів, щоб відправити її у відставку і призначити прем’єр-міністром М. Азарова.Президент України Віктор Янукович під час зустрічі з Прем’єр-міністром України Миколою Азаровим. Київ, 11 жовтня 2010 р.
     Прийнята в грудні 2004 р. політична реформа робила прем’єр-міністра самостійним гравцем на політичній арені, а президента фактично позбавляла функцій глави виконавчої влади. Однак новопризначений прем’єр-міністр негайно заявив, що є представником очолюваної президентом політичної сили і збирається працювати в тісному контакті з його адміністрацією. З санкції Януковича представники нової парламентської більшості звернулися до Конституційного Суду з проханням оцінити легітимність політичної реформи 2004 р. Суд повернув 1 жовтня 2010 р. президенту повноваження, передбачені Конституцією 1996 р.Члени Кабінету Міністрів України на чолі з Прем’єр-міністром Миколою Азаровим на відкритті VII сесії Верховної Ради України VI скликання під час виконання Державного Гімну України. Київ, 7 вересня 2010 р.
    Вертикаль влади ще більше зміцнилася після жовтневих виборів у місцеві органи влади. Партія регіонів спромоглася сформувати більшість в усіх об­ласних радах, за винятком трьох західних областей. Органи місцевого самоврядування почали працювати в унісон з державною адміністрацією.
     В. Януковичу вдалося заручитися політичною підтримкою Євросоюзу і США, що допомогло налагодити співпрацю з Міжнародним валютним фондом. У серпні 2010 р. Україна одержала перший транш МВФ, що допомогло ліквідувати загрозу дефолту за боргами, нагромадженими попереднім урядом.
    21 квітня 2010 р. в Харкові В. Янукович і президент Російської Федерації Д. Медведєв підписали угоди, одна з яких була вкрай важлива для України, а друга — для Росії. Україна добилася істотної знижки ціни російського газу. Це дозволило істотно зменшити абсолютно нереальні поточні платежі за газ, що передбачалися довгостроковим контрактом, укладеним В. Путіним і Ю. Тимошенко у січні 2009 р. Проте механізм визначення ціни на газ залишався несприятливим, а головне — в обмін на зниження ціни Росія подовжувала перебування в Криму свого Чор­но­морського флоту до 2042 р.Новий склад Кабінету Міністрів України, сформований згідно з Указом Президента України “Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади”, на чолі з Прем’єр-міністром Миколою Азаровим. Київ, 10 грудня 2010 р.
   Успіхом В. Януковича слід вважати те, що Верховна Рада проголосувала конституційною більшістю голосів за зміни в Конституції, які дозволили перенести на осінь 2012 р. чергові парламентські вибори.