Київщина, 1995 р.
Олесь Терентійович Гончар
Народився 3 квітня 1918 р. у с. Ломівка на Дніпропетровщині. По закінченню семирічки вчився у Харківському технікумі журналістики (1933—1937 рр.). Трудову біографію розпочинав, працюючи в районній, обласній газеті, був сільським вчителем. У 1938 р. вступив до Харківського університету на філологічний факультет. Війна перервала навчання, він добровольцем пішов на фронт. Закінчив університет у 1946 р. і поринув у письменницьку працю. Його перу належить 11 романів, 8 повістей, 8 збірок розповідей, 7 книг нарисів.
Протягом 1959—1971 рр. очолював Спілку письменників України. Від 1973 р. був головою Українського республіканського комітету захисту миру,
членом Всесвітньої Ради миру. У 1962 р. його обрали депутатом Верховної Ради СРСР. Наприкінці 1980-х рр. зайняв активну позицію при створенні громадських об’єднань — Товариства української мови ім. Т. Шевченка, Зеленого світу, Народного Руху України (1988—1989 рр.), сприяючи здобуттю незалежності Україною.
членом Всесвітньої Ради миру. У 1962 р. його обрали депутатом Верховної Ради СРСР. Наприкінці 1980-х рр. зайняв активну позицію при створенні громадських об’єднань — Товариства української мови ім. Т. Шевченка, Зеленого світу, Народного Руху України (1988—1989 рр.), сприяючи здобуттю незалежності Україною.
У 1990 р. вийшов із лав компартії.
У 1990—1994 рр. обирався депутатом Верховної Ради України 1 скликання. Серед найкращих здобутків його літературної спадщини — романи “Прапороносці”, “Тронка”, “Собор”“ “Людина і зброя” та ін.). За письменницьку діяльність удостоєний кількох премій, а також Ленінської премії (1962 р.), і премії ім. Тараса Шевченка. Твори написані українською мовою, перекладені на 67 мов народів світу. У 2005 р. О. Т. Гончару було присвоєне почесне звання “Герой України”.
Додаткова біографія
Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918p. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із заводського селища на околиці Катеринослава (тепер Дніпропетровськ) його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Козельщанського району Полтавської області. Працьовита і щира в ставленні до людей бабуся замінила майбутньому письменникові матір. Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як громадянина й митця. До
вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник.
Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» та ін.) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті. 1936р., коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Гончар гаряче мріяв потрапити в саму гущу тих подій.
Цьому бажанню тоді не судилося збутися, але через п'ять літ він таки «кинув синій портфель» і разом з іншими студентами Харківського університету пішов добровольцем на фронт.
Воєнні умови (він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) не дуже сприятливі для творчості. Але й за таких нелегких обставин О. Гончар не розлучався з олівцем та блокнотом.
Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів».
Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім «Прапороносців».
Робота над «Прапороносцями» тривала три повоєнних роки. В цей час, правда, Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання в вузі (Дніпропетровський університет, 1946), але головним підсумком цих років
стає трилогія «Прапороносці». На сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням з'явилися всі три частини роману («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948).
Високу оцінку творові, відзначеному двома Державними преміями СРСР, дали тоді Ю. Яновський, П. Тичина, О. Фадеев, Остап Вишня. Після завершення роботи над трилогією «Прапороносці» героїка війни і далі хвилювала митця.
В кінці 40-х і на початку 50-х років він пише низку новел («Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта» й ін.), багато в чому суголосних з «Прапороносцями».
У написаній тоді ж документальній в основі своїй повісті «Земля гуде» зображено діяльність молодіжної підпільної організації «Нескорена Полтавчанка», очолюваної комсомолкою Лялею Убийвовк. Видані протягом 50-х років книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953),
«Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — історико-революційній проблематиці.
Якісна новизна романів «Людина і зброя» (1960) та «Циклон» (1970) полягала в тому, що акцент у них зроблено на найсокровенніших питаннях життя і смерті людини, на проблемах незнищенності її. Свіжість погляду на світ, незвичайну заглибленість у життя продемонстрував автор «Прапороносців» у нових своїх творах, що з'явилися протягом 60 — 70-х років. Серед них — романи «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та ін.
Якщо роман «Тронка» приніс авторові Ленінську премію (1964р.), то доля написаного наприкінці 60-х років «Собору» склалася драматично.
Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі вульгаризаторська критика піддала його тенденційному остракізму, і
твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття.
Працю на ниві художньої прози Олесь Гончар постійно поєднує з літературно-критичною творчістю.
Почавши ще в студентські роки з досліджень поетики М. Коцюбинського і В. Стефаника, він згодом створив десятки статей, які вже публікувалися в трьох окремих книгах («Про наше письменство», 1972; «О тех, кто дорог», 1978; «Письменницькі роздуми», 1980) та входили частково до шеститомного зібрання творів письменника.
Твори О. Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова.
Помер письменник 14 липня 1995 р.
Джерело: http://www.ukrlit.vn.ua/biography/gonchar.html