Галичина та Волинь
980-1054 рр.

80і рр. Х ст.
Особливе місце в регіоні як важливий стратегічний пункт займає Пліснеськ, розміщений у верхів’ях Західного Бугу, Стиру і Серету (зв’язаних    з Віслою, Прип’яттю, Дністром). Не випадково він мав дев'ять ліній укріплень, де зафіксовано сліди перебування контингенту військової дружини Святослава Ігоровича.

Територія Прикарпаття відіграє важливу роль у протистоянні давньоруської, давньопольської та давньочеської держав.

Територіальні завоювання Болеслава Хороброго доходили, але не поширювались, на землі у верхів’ях Західного Бугу. Польського зверхника можливо було спинено саме силами плісненського гарнізону дружини Святослава Ігоревича.

Про певні контакти із землями сучасної Чехії і Словаччини свідчать знахідки з курганів поблизу Плісненська,   де виявлено золоті пласти  ни, вкладені в рот померлим (своєрідний “обол мертвого”). Такий звичай спостерігається лише на великоморавських могильниках.

Сліди протистояння Русі, Польщі та Чехії знаходимо й на території розміщених дещо північніше — в літописних Червенських градах та “в гірській країні Перемишльській” (південніше).

981, 982 рр.
Володимир в результаті кількох походів підкорює своїй владі населення прикордонних районів держави — Перемишль, Червен та інші гради західного регіону на кордоні з “ляхами” (поляками), а також в’ятичів в районі Брянська. В послідуючі роки відбуваються походи на балтське плем’я ятвягів, східнослов’янське — радимичів (проживали обидва на землях сучасної Білорусії), а також на волзьких булгар. З останніми уклаається паритетний мир й встановлюються  дружні відносини: “Тоді хай не буде миру межи нами, коли камінь стане плавати, а хміль — тонути”, — говорилося у ньому.

988 р.
Назва Перемишля — від династії Пржемисловичів — свідчить про певний чеський вплив.

Регіон поступово починає переходити під владу Києва, займаючи стратегічно важливе місце на етнічному порубіжжі із західними слов'янами та уграми.

993 р.
Володимир йде підкоряти хорватів в прикарпатському регіоні. Після цього виступає проти кочівницьких орд, які прийшли у Посулля. На Трубежі війська вишикувались по обидва боки ріки. Згідно легенди, печенізький хан запропонував давньоруському зверхнику, щоб у двобої зійшлися їх найсильніші воїни, а хто переможе, той і буде володіти ситуацією. Один із старих мужів запропонував для двобою свого молодшого сина, який займався тим, що м’яв кожі. Той безстрашно вийшов на бій і руками задавив супротивника до смерті. Після чого кочовики побігли, а руси гнали їх та рубали. Володимир в честь такої славної перемоги на броді через річку заклав нове місто й назвав його Переяславль, бо якраз тут здобув славу той отрок.

1006 р.
На Русі побувала місія єпископа Брунона Квертфуртського. Дізнавшись, що посольство імператора Генріха ІІ прямує до землі печенігів і може принести певну користь його державі, Володимир виявив йому зі свого боку всілякі почесті. Близько місяця Брунон проживав при дворі Київського князя. Звідси він надіслав своєму повелителю Генріху листа, в якому називав Володимира "повелитетем русів, могутнім завдяки своєму королівству і багатству".

1036 р.
Здійснено останній великий напад на Русь печенігів, які обложили Київ. Ярослав прийшов з Новгорода на допомогу з варягами та новгородцями. Під час битви печенігів було вщент розбито.
Бій з печенігами проходив на “полі поза градом”, де пізніше було збудовано Святу Софію. Січа виявилася тривалою і лише на вечір руси перемогли супротивника. Кочовики побігли в різні боки; багато з них потонуло в річках, а багатьох було порубано. З цього часу печеніги, як основна номадська загроза для Русі, зійшли з історичної арени.

1037 р.
Зконцентрувавши в своїх руках величезні ресурси, Ярослав приступив до масштабної перебудови столиці держави: зводить великий Київ (як названо центральну частину міста в літописі) разом із Золотими воротами та церквою Благовіщення святої Богородиці, Софійський собор — митрополичу кафедру давньоруської православної церкви, Георгієвський та Ірининський монастирі.

1043 р.
Відбувся останній великий похід русів на Візантію за маршрутом Київ — Дунай — Константинополь. Давньоруський флот на чолі із старшим сином Ярослава Володимиром та воєводою Вишатою потрапив у шторм. Більша частина лодій була викинута на берег, а решту атакував візантійський флот імператора Костянтина Мономаха.

1047 р.
Воєводу Вишату відпускають через три роки після укладання мирного договору. В ці ж часи Ярослав видав свою сестру ДобронігуМарію за польського князя Казимира, за що останній повернув на Русь 800 бранців, яких взяв у полон ще Болеслав (після згаданого взяття Києва).
Ярослав здійснює походи на польських мазовшан (на човнах), а також на фінське плем'я Ям, що проживало північніше Фінської затоки.

1049 р.
До столиці Русі приходить посольство французького короля Генріха І Капета з проханням видати за нього доньку Ярослава — Анну.

1052 р.
Загальна спрямованість візантійської політики (джерела про це, напевне, не вказують), зумовила великий похід Русі на Візантію, який все ж виявився невдалим. Та через деякий час відносини Київської Русі з Візантією нормалізуються і закріплюються династичним шлюбом сина Ярослава Всеволода з царівною Марією з династії Мономахів.

1054 р.
20.02 — помирає Ярослав Володимирович. Навчений досвідом батька, Ярослав при житті створив політичний заповіт. Автор “Повісті минулих літ” наводить його слова: “Се азъ отхожю света сего, сынове мои: имеите в собе любовь, понеже вы есте братья единого отце и матери”.
Ярослав закликає князів слухатися старшого брата Ізяслава, як його самого. Ізяслав, як старший, повинен був підтримувати порядок в державі, стежити, щоб князі не переступали “предел братний” й не виганяли один одного з своїх уділів: “Аще кто хощеть обидети брата своею, то ты помогай, его же обидять”.