Глава 2. Народження
Речі Посполітої та входження до неї українських
земель

Глава 2. Народження Речі Посполитої та входження до неї українських земель

Çважаючи на добровільний характер об’єднання двох окремих держав, які до цього часу були поєднані лише особою спільного монарха, процес знаходження обопільно прийнятного варіанту компромісу для початку об’єднавчого процесу зайняв чимало часу і відібрав немало сил у його ініціаторів. Попри те, що Велике князівство і Корона Польська доволі тривалий час перебували в стані персональної унії (тобто такої, де об’єднавчим началом виступала особа спільного правителя, котрий до певної мірі намагався синхронізувати передовсім зовнішню політику), у сфері внутрішнього облаштування держав існувало чимало розбіжностей, які необхідно було подолати.

Власне, надзвичайно гостро ця проблема стояла насамперед перед елітою Великого князівства. Адже Корона Польська на середину XVІ ст. вже здійснила важливі реформи державного устрою і в результаті цього вже мала чи не найбільш збалансовану модель організації влади, де було унеможливлено встановлення тиранії чи невиправданого законом насильства монарха по відношенню до своїх підданих (зрозуміло, найповніше права було застережено для аристократичної верстви), судочинства, соціальної взаємодії тощо. Приведення державного і суспільного життя Великого князівства у відповідність з коронними зразками, що активно почало втілюватися у життя в 60і роки XVІ ст., важило так само багато, як і, власне, реалізований у Любліні об’єднавчий процес.

 

Екзекуційний рух та становлення шляхетської демократії
Портретне зображення короля Олександра Казимировича на кахельній плитці. Перша чверть XVІ ст.Становлення шляхетської демократії в Короні Польського Королівства, що згодом відіграла вирішальну роль у формуванні однієї з найбільших потуг ранньомодерної Європи  Речі Посполитої, мало доволі тривалу й повчальну історію. Принаймні перші шість десятиліть XVІІ століття можна з упевненістю класифікувати як час утвердження ідеології шляхетської вольності та виборювання у королівської влади та маґнатерії права на її втілення у політичній практиці держави.
В ранзі однієї з перших цеглин, що на початку раннього Нового часу лягла у підмурок шляхетського демократизму Польської держави, можна визначати так званий Статут Олександра, ухвалений посольською ізбою на сеймі 1504 року в Пьотркові. Тоді, шукаючи підтримки в шляхти у боротьбі з можновладними сенаторами, король Олександр Казимирович погодився на заборону монарху самовільно дарувати, продавати або заставляти королівські маєтки без відповідної на те згоди сенаторів і лише у випадку, коли того потребують інтереси держави. Інша постанова, ухвалена на сеймі 1504 року, забороняла поєднувати в одній особі вищі державні посади — канцлера, підканцлера, ґнєзненського архієпископа, значних воєвод і каштелянів. Оскільки ці посади, як правило, обіймали лише представники магнатських родин, така заборона унеможливлювала занадто велике скупчення влади в одних руках.
На Радомському сеймі 1505 року шляхетський загал домігся прийняття виданої від імені короля конституції «Nihil novi» (Нічого нового), текст якої гласив: «Спільно зі всіма нашого королівства прелатами, панами радними, земськими послами () ми вирішили, що відтепер на потомні часи ніщо нове не може бути встановлене нами і нашими наступниками без спільного дозволу сенаторів і земських послів, щоби зі шкодою і пригніченням Речі Посполитої та зі шкодою і кривдою комусь було, а також спрямовувало б до змін загального права і публічної вольності».
Таким чином ухвалення Радомської конституції обмежувало уставодавчу компетенцію короля і сенату, натомість посилювало позиції посольської ізби як виразника волі шляхетського загалу республіки. Оприлюднення Конституції 1505 року означало важливий крок у формуванні парламентаризму в Короні Польській, становлення політичного устрою, наскрізь пронизаного ідеологією шляхетської демократії. Король і великий князь Зиґмунт І Старий. Гравюра XVІ ст.
Спроби наступника Олександра Казимировича та його брата і наступника на троні Зиґмунта І Старого (15061548), обмежити впливи шляхетського загалу на прийняття державних рішень, постійне ігнорування королем як Статуту Олександра, так і конституції «Nihil novi», призвели до виникнення широкого шляхетського руху, ідеологи якого виступали під гаслом «екзекуції прав».
У перекладі з латини exsecutio буквально означає виконання, реалізація. Але насправді ідеологічний рух був набагато змістовнішим, оскільки мав на меті реалізацію повномасштабної програми державно-політичних реформ, покликаних остаточно впорядкувати й осучаснити право й державний устрій шляхетської республіки, провести редукцію (тобто — повернення) до державного фонду незаконно розданих у попередні часи (після 1504 року) королівщин, впровадити зміни до податкової системи та організації судочинства тощо.
Провідною ідеєю екзекуційного руху стала думка щодо переваги загального публічного права над індивідуальними чи груповими привілеями. Конкретно це спрямовувалось проти магнатського прошарку, представники якого зуміли зосередити у своїх руках величезні маєтки державного фонду, а також значною мірою монополізувати вплив на вирішення державних справ через посідання найвпливовіших посад і входження до кола королівських дорадників.
Розпочати реалізацію екзекуційної програми шляхта отримала змогу з початком 20-х років XVІ століття, коли Зиґмунт І Старий, потрапивши у скрутне становище у війні з Тевтонським орденом і гостро потребуючи допомоги шляхти, погодився на створення комісії для кодифікації права і підготовки до скликання так званого «сейму справедливості», покликаного намітити шляхи втілення в життя екзекуційної програми.
Герб Тевтонського орденуВідмова ж короля від реалізації даної шляхті обіцянки, а особливо порушення монархом існуючих традицій організації державного життя в Короні, з початком 1530-х років спровокувала гострий конфлікт поміж учасниками екзекуційного руху та королівським двором. Особливе обурення шляхти викликала елекція і коронація відповідно у грудні 1529 і лютому 1530 років, тобто ще за життя Зиґмунта І Старого, його наступника — дев’ятирічного сина Зиґмунта ІІ Авґуста, що за декілька місяців до того вступив також у дідичне правління Великим князівством Литовсько-Руським. Спроба шляхти на сеймі 15361537 років змусити короля до безумовного виконання існуючих у державі норм, а також взятих раніше зобов’язань успіху не принесла. Певну тактичну перемогу здобули учасники екзекуційного руху в тому ж таки 1537 році, коли скликана на заклик короля для участі в поході на Молдавію шляхта піді Львовом проголосила конфедерацію, учасники котрої заявили, що шляхетське посполите рушення не рушить з місця доти, допоки король не дасть згоди на задоволення їх вимог: не запроваджувати в життя нічого нового без дозволу посольської ізби, впорядкувати скарб, припинити скуповування королевою Боною (Сфорцою) земельних володінь у державі у своє приватне володіння тощо.
Під тиском обставин Зиґмунт І Старий і цього разу погодився прислухатись до вимог шляхти. Проте на практиці на них не особливо зважав. Так само незначними були успіхи учасників екзекуційного руху і в перші чотирнадцять років правління його наступника Зиґмунта Авґуста. Апогей конфлікту поміж королем і шляхтою випав на сейм 15581559 років, коли земські посли, ображені непоступливістю Зиґмунта ІІ Авґуста, відмовились схвалити збір податків, конче необхідних тому для ведення війни за Інфлянти.
Коли Зиґмунт ІІ Авґуст прислав на сейм лист із закликом до поляків спільно виступити проти тиранії московського царя, тогочасний маршалок сейму, за походженням православний, але навернутий до протестантизму Миколай Сенявський скрутно зауважив, що тиранія монарха чужого нічим не гірша за тиранію монарха власного. Звинувачений у тиранії монарх був змушений продовжувати війну з Іваном Грозним лише силами Великого князівства, завербованими приватним чином жовнірів коронних і магнатськими надвірними корогвами.
Наслідком ж конфлікту став від’їзд короля до Литви, де він безвиїзно перебував аж до осені 1562 року. Залишений поляками без допомоги монарх з останніх сил намагається встановити блокаду російської торгівлі на Балтиці. Досягнувши порозуміння з міською громадою вільного міста Ґданська, мобілізує наявні морські потужності та вперше будує військовий флот Польщі.
Тим часом в Короні Польській в умовах фактичного безкоролів’я припиняється скликання сеймів і сеймиків, розладналась діяльність центральних органів управління і фінансова справа. Держава опинилась на межі глибокої внутрішньої кризи. Екзекуціоністи вимагали повернення Зиґмунта ІІ Авґуста в Корону, погрожуючи в противному разі самочинно скликати сейм й ухвалити на ньому передбачені їхньої програмою реформи. Король на жодні поступки не йшов. Прибуття до порту
Розв’язка конфлікту відбулась на початку 1560-х років. І як і раніше, поштовх до цього дали зовнішні обставини. Зиґмунт ІІ Авґуст, не спромігшись силами лише одного Великого князівства Литовсько-Руського успішно вести війну за Інфлянти (Лівонію), був змушений вдатись за допомогою до коронної шляхти.
Пішовши на скликання восени 1560 року в Пьотркові сейму, король здивував земських послів уже тим, що особисто прибув на сеймові засідання, а до того ж нарядився не у звичне для нього італійське плаття, а в шляхетське вбрання. Символічним стало і привітальне звернення до зібрання шукаючого компромісу монарха — не латиною, яку він практикував раніше, а польською.
Але одними символами справа не обмежилась і Зиґмунт ІІ Авґуст, задекларувавши себе прибічником екзекуційної програми, пообіцяв сприяти її реалізації. Справа ж до втілення обіцянок на практиці дійшла вже на наступному сеймі 15621563 років, коли було ухвалено обов’язковість повернення державі королівських маєтків, незаконно розданих у приватні руки; впорядковано фінанси, зокрема регламентовано надходження прибутків з королівщин, переданих у пожиттєве користування магнатів і шляхти тощо. У наступні роки екзекуціоністам вдалось також привести у відповідність з існуючими в Короні нормами адміністративно-правовий статус усіх земель, що входили до її складу. Єдине, чого поки що не вдалось досягти екзекуціоністам, так це добитись прилучення Великого князівства Литовського до Корони Польської. Але для цього потрібен був новий потужний зовнішньополітичний поштовх.
Загалом же, результатом екзекуційного руху стало утвердження в державі устрою шляхетської демократії, з рівновагою королівської влади та шляхти. Шляхта ж закріпивши за собою привілеї єдиної повноправної верстви населення, перетворилась на повноцінний політичний народ держави. Більше того, сама держава асоціювалась з повновладдям шляхетського загалу.

Бона Сфорца (14941557) — королева польська і велика княгиня литовська, друга дружина Зиґмунта І Старого, за походженням італійська принцеса (дочка міланського князя).
Принцеса Бона Сфорца. Гравюра XVІІ ст.За своїми переконаннями була прибічницею міцної королівської влади. Свої переконання прагнула втілити в політичній сфері Польського королівства і Великого князівства Литовського, але найбільших успіхів досягнула в — економічній. Земельні ресурси, що належали династії Ягелонів, зусиллями королеви Бони значно виросли. Такого результату було досягнуто завдяки поверненню королівщин, що потрапили перед тим у приватні руки, а також активним скуповуванням землі. «Земельна лихоманка» королеви торкнулась і України. Зокрема, у 1536 році Зиґмунт І передав їй волинське місто Кременець з двома передмістями, шістьома селами і одним селищем. Утім, не вдовольнившись цими маєтностями, королева через своїх адміністраторів почала активно нагромаджувати земельні володіння на Кременеччині, а також масово їх залюднювати. За тих два десятка літ, що Кременеччина належала Боні — від 1536 до 1556 року, в Кременецькій волості з’явилися 26 нових сіл, тобто на три чверті більше, аніж їх фіксували переписи 15361556 років!
На Поділлі королева в 1537 році викупила у воєводи Станіслава Одровонжа укріплене місто Ров (Рів) з округою, розташоване на берегах однойменної річки, притоки Південного Бугу. Перейменувавши його на Бар — в честь свого родового міста-князівства Барі в Італії — Бона розгорнула надзвичайно активну діяльність по його впорядкуванню. Аби стимулювати міграційні процеси та піднести господарство міста, його жителям було надано податковий привілей на 16 років. У 1540 році міська громада отримала магдебурзьке право, і в місті утворилося два магістрати — руський (український) і польський). А ще через шість років Бар став центром староства.
Стараннями королеви було суттєво укріплено Барський замок, адже місто стояло на так званому Кучманському шляху, по якому татари полюбляли вторгатися в Україну. Хоч Барський замок в часи королеви Бони був переважно дерев’яним, але в найнебезпечніших місцях мав муровані кам’яні стіни. Над ними височіли п’ять дерев’яних двоповерхових башт. Найпотужніша з них захищала в’їзд до міста через річку. У Барському замку зберігалося чимало зброї — гармат, гаківниць і напівгаківниць, рушниць, аркебуз тощо. Оборонні споруди оточував глибокий рів, заповнений водою зі ставу. Загалом, за своїми оборонними властивостями Барський замок серед усіх подільських поступався лише Кам’янецькому. Доручивши відомому французькому військовому інженеру і картографу Гійому Левассеру Боплану реконструкцію Барського замку, коронний гетьман Станіслав Конєцпольский у 1636 році переніс сюди свою резиденцію. Руїни Кременецького замку
Продуманістю вирізнялась і розбудова міста, керівництво якою було доручено наміснику королеви Альберту Старжеховському. Місто розросталось переважно на лівому березі надзвичайно багнистої р. Ров і вже одне це створювало неабияку перешкоду татарам при нападах. Крім того, піднявши греблю, навколо Бару було створено великі штучні водойми, що також ускладнювали просування татарських чамбулів. Поліпшення ж обороноздатності міста сприяло зростанню чисельності його мешканців, піднесенню міського господарства, перетворенню Бару на центр ремісництва і торгівлі.
Але не лише цими заходами Бона залишила по собі слід в українській історії. Дослідники відзначають її сентименти на адресу католицької Церкви. Також вона віддавала перевагу залученню до управління маєтностями, розміщеними на теренах Великого князівства Литовського, польських шляхтичів. Усе це несло в собі потенційну загрозу виникнення у майбутньому міжетнічних і міжконфесійних конфліктів між місцевим населенням та прийшлими управителями.
Наполегливість Бони у нав’язуванні сину, королю Зиґмунту Авґусту, власної точки зору при вирішенні як приватних, сімейних питань, так і важливих державних справ, налаштували проти вдови-королеви не лише шляхту, а й власну дитину. І врешті-решт у 1556 році Бона була змушена повернутися на батьківщину в італійське князівство з центром у місті Барі. А вже наступного року королеву Бону отруїли.


Батько шляхетського «золотого віку»
Нащадка великого литовського князя і короля польського Зиґмунта І Старого та
 італійської принцеси Бони Сфорци Зиґмунта ІІ Авґуста (15201572) готували до посідання королівського трону від народження.
Зиґмунт Авґуст у дитячому віці. Дереворит з книги Є. Л. Деция «Про часи короля Зиґмунта». Краків. 1521 р.Заледве королевичу виповнилось дев’ять років як згідно волі батька на Віленському сеймі він був обраний великим князем. Два місяці по тому всупереч існуючої традиції королевич був формально обраний і на трон польський. У 1530 році батько зорганізував церемонію коронації сина.
Проведення Зиґмунтом І таких подвійних виборів мало на меті реалізацію далекосяжного політичного завдання — створити умови для утвердження дідичної монархії в обох державах і забезпечити таким чином зміцнення унії між ними.
А поки що, внаслідок проведених далекоглядним монархом акцій, у наступні майже двадцять років у Польщі і на Литві формально було двоє правителів, причому обох звали Зиґмунтами: «старий», котрий правив з Кракова, та «молодий Авґуст», місцем осідку якого було визначено Вільно. Власне потреба у розрізнені двох монархів і спричинила той факт, що у титулах Зиґмунта І міцно вкорінився прикметник «Старий».
У 1544 році Зиґмунт-молодший з волі Зиґмунта І Старого та за згоди сейму став фактичним правителем Литви, щоправда, титул верховного князя батько все ж залишив за собою. А вже після смерті батька чотирма роками пізніше запанував і в Польському королівстві. Король і великий князь Зиґмунт І Старий. Лукас Кранах Молодший
Зиґмунт ІІ Авґуст за своїм характером і стилем правління різко контрастував зі своїм деспотичним — наскільки це було можливим у польських політичних реаліях — батьком, Зиґмунтом І. Вирізнявся лагідною вдачею, а брак життєвої енергії в характері монарха межував з меланхолією. Щиро захоплювався всіма тогочасними суспільними новаціями — від теології протестантизму до політики екзекуційного руху. Виказував щирі сентименти і щодо парламентаризму. Уже одне його знамените висловлювання стосовно того, що він є королем народу, а не людських сумлінь, сказане в пору загальноєвропейського пориву до переслідувань чужої віри, варте було того, аби вкарбувати ім’я монарха на символічну дошку європейської пошани як одного з найбільших тогочасних лібералів.
Щоправда, стверджувати що від самих своїх юних літ Зиґмунт ІІ Авґуст був переконаним прибічником руху, спрямованого на обмеження королівської влади та натомість розширення прав шляхти, було б відвертим перебільшенням. Адже як правитель майбутній перший володар Речі посполитої сформувався на Литві, а Велике князівство за моделлю організації влади у той час нагадувало більшою мірою Велике Московське князівство у часи правління Василя ІІІ чи Англію Генріха УІІІ. Великий князь литовський на відміну від польського монарха був дідичним правителем і владу в державі передавав самочинно своєму спадкоємцю. Сейм Великого князівства мав суттєво урізані, порівняно з польським сеймом, Диптих з портретами дружин Зиґмунта Авґуста Ельжбети і Барбари. Близько 1550 р.можливості. Великокнязівська рада важила набагато більше, аніж сейм. Та й члени великокнязівської ради не могли скласти політичної конкуренції великому князю, оскільки підлягали його судовій владі.
Переконаного прибічника розширення шляхетських прав із Зиґмунта ІІ Авґуста зробила війна з Російським царством, особливо її невдачі й тягарі на початковому етапі. Значні ж поступки монарха лідерам екзекуційного руху дозволило за добою правління закріпитись визначенню «золотого віку» шляхетської демократії.
А для України роки правління толерантного короля стали часом мирного співіснування на українських землях православних, протестантів, католиків, чого так гостро бракуватиме в пізніших часах.
Попри успішність реалізації політичних планів й удостоєння на цій підставі багатьох почесних титулів, особисте життя Зиґмунта ІІ Авґуста складалось не вельми щасливо. Своє бажання взяти шлюб Зиґмунт ІІСцена королівського шлюбу —  герцог бургундський Філіпп Добрий поєднує свою долю з Жанною Португальською. Французька середньовічна мініатюра Авґуст вперше висловив у 25-літньому віці. Проте вибір молодого короля не задовольнив його матір — владолюбиву Бону Сфорцу. І невдовзі, як стверджували сучасники, саме з наказу королеви-матері нещасну претендентку на руку короля отруїли. Два роки по тому, у 1547, королева Бона вельми образилась на сина і за його таємний шлюб з дочкою литовського гетьмана Барбарою Радзивил (вдовою по Станіславові Ґаштольдові). В оточенні молодого монарха навіть існувало, вочевидь небезпідставне, побоювання того, що злопам’ятна італійка скористається з послуг своїх нещадних слуг і цього разу.
Крім образ з боку матері (котра, як уже відзначалось, врешті, побоюючись фізичної розправи над собою, була змушена повернутись на батьківщину до Італії), король за свій шлюб з прекрасною Барбарою Радзивил-Ґаштольдівною був змушений воювати і з сеймом, оскільки сенат ухвалив рішення про розлучення Зиґмунта ІІ Авґуста.
Під час сеймових дебатів, що відбулися з цього приводу в Пьотркові в 1548 році король заявив: «Вільно кожному собі обирати дружину, а не хто інший має йому обирати. Я також за Божою настановою її собі вибрав, і не є пристойним її нині зрікатись, бо то образило б моє сумління…». Винахідливість арцибіскупа, котрий демонстрував готовність відшукати «достатньо слушних причин» для того, аби те можна було обґрунтувати, король не оцінив. Так само його не переконали й аргументи посла Пйотра Боратиньського, котрий звертав увагу на відверту зневагу королівського сану шлюбом зі своєю підданою, «а особливо такої фамілії і з такого народу взявши собі малжонку, котрий допіру від півтора ста літ із стану варварства віру правдиву християнську пізнав і в такий же короткий термін стан рицарський і герби від нас поляків допіру прийняли…»
Смерть Зиґмунта Авґуста. Картина Яна МатейкаКороль стійко виніс публічні зневаги. У відповідь погрожував зректися престолу, або укласти союз з Габсбурґами. І врешті шляхта поступилась йому в цьому питанню — Барбара Радзивил таки була коронована. Щоправда, подружнє життя монарха виявилось не вельми тривалим. Невдовзі Барбара померла, а Зиґмунт ІІ Авґуст узяв свій третій — винятково політичний — шлюб з австрійською княжною Катаржиною. Проте шлюб не виконав свого політичного завдання — королева не подарувала Зиґмунту ІІ Авґусту нащадка, а державі спадкоємця престолу.
Останні ж роки життя монарх, впавши в меланхолію, що межувала з прострацією, жив усамітненим у своєму улюбленому маєтку Книшині поблизу Білостоку, в оточенні тлуму шарлатанів, астрологів і чарівників. Улюбленим в палаці місцем для короля служила кімната, повністю завішана чорними покривалами в пам’ять жалоби по коханій королеві Барбарі. В одежі Зиґмунт ІІ Август у цей час також віддавав повну перевагу траурним чорним кольорам.
Коли ж 7 липня 1572 року серце короля перестало битись, а під час траурних урочистостей в Кракові, у королівській усипальниці на Вавелі було переламано навпіл древко королівського штандарту й разом з іншими королівськими клейнодами вкладено в труну, династія Яґелонів після 202 літ королювання в Польщі і княжіння в Литві — вигасла.
Так само пішла в небуття й традиція спадкового, «дідичного», правління одного правителя в двох окремих державах. Фізична смерть останнього з Яґелонів майже співпала з народженням нової європейської потуги — Речі Посполитої, зі спільним вальним сеймом, єдиною зовнішньою політикою, спільним, але вже виборним, правителем.

Барбара Радзивил (15201551) — королева польська і велика княгиня литовська в 1550-1551 роках. Майбутня королева і велика княгиня Барбара була дочкою віленського каштеляна і великого гетьмана литовського Юрія Радзивила. У першому своєму шлюбі (який взяла у сімнадцятилітньому віці винятково з прагматичних міркувань батька) була за новогрудським, а пізнішеБарбара Радзивил. Мармур, поліхромія. XVІ ст. троцьким воєводою Станіславом Ґаштольдом. Після його смерті молода вдова (щойно виповнилось 23 роки) в 1543 році зійшлась із великим князем Зиґмунтом Авґустом. Близькі родичі Барбари, брат Миколай Радзивил Рудий і двоюрідний брат Миколай Радзивил Чорний, закоханість правителя Литви в сестру вирішили конвертувати у посилення політичних позицій власного роду. І, незважаючи на цілком прогнозовану негативну реакцію батьків великого князя, короля Зиґмунта І Старого і королеви Бони, а також загалом шляхетського загалу Литви і Польщі на цей мезальянс, у 1547 році підштовхнули Зиґмунта Авґуста до таємного вінчання з Барбарою.
У наступному році Зиґмунт Авґуст по смерті батька став королем польським й інформація про шлюб з княгинею Барбарою польська шляхта сприйняла як образу королівській гідності. Аналогічної думки була й королева-вдова. Литовських же панів непокоїло непомірне зростання ролі енергійних Радзивилів. Утім, виявлена королем стійкість у відстоюванні свого права на шлюб з коханою жінкою, дозволила Барбарі таки стати офіційною дружиною монарха. 7 грудня 1550 року в Кракові відбулась урочиста церемонія коронації Барбари. Щоправда, рівно через півроку, 8 травня 1551 року, королева померла. Як сучасники королеви, так і дослідники її біографії знаходили підстави припускати, що раптову смерть Барбари спричинило отруєння. Прах королеви Барбари Радзивил було поховано у Віленському кафедральному костелі, а історія її романтичних взаємин із Зиґмунтом Авґустом стала предметом натхнення для не одного покоління художників, літераторів, майстрів сцени.


Земські реформи у Великому князівстві Литовсько-Руському 1560-х років
Уперше голос литовсько-руської знаті про необхідність розширення її прав і привілеїв прозвучав під час Берестейського сейму 1544 року, на якому Зиґмунт І Старий оголосив свою волю щодо коронування ще за його життя сина Зиґмунта Авґуста. Політична боротьба знаті за свої права у Великому князівстві набувала вигляду змагань за «поправу Статуту», тобто внесення змін до правового кодексу держави так званого Старого Литовського Статуту 1528 року.
Після озвучення на сеймі 1544 року проблема виносилась на обговорення наступних восьми сеймів Великого князівства аж поки на віленському сеймі 1551 року не було створено кодифікаційну комісію, яка впродовж наступних майже півтора десятка років і працювала над модернізацією великокнязівського законодавства, беручи за взірець зразки законодавства польського, але й враховуючи при цьому власні державні традиції. Крім того, зважаючи на той факт, що комісія працювала в умовах ведення Вільно війни з Російським царством, коли дедалі очевиднішою ставала перспектива державного об’єднання з Королівством Польським, упорядники Другого Литовського Статуту мали на увазі й завдання гарантування непорушності державності Великого князівства у разі такого розвитку політичних процесів.
План Берестя початку XVІІІ ст. Копія 1740 р., роботи художника І. Г. М. фон ФюрстенберґаПочаток реформування державного устрою князівства було покладено привілеєм 1563 року, який законодавчо ліквідовував дискримінацію знаті за конфесійною ознакою, проголошуючи рівність католиків, православних і протестантів при посіданні державних посад. Декілька років по тому, на Гродненському сеймі 1568 року, на прохання православної шляхти Зиґмунт ІІ Авґуст видав привілей, яким не лише підтверджував правомочність акту 1563 року, а й проголошував повну рівність усіх віросповідань на території Великого князівства. Території, підвладні великому князеві, в умовах релігійних протистоянь католиків і протестантів у цілій Європі стали поодиноким острівцем релігійної толерантності.
У 1564 році магнати Великого князівства, погодившись на конституювання Бєльського привілею, зреклись своїх виняткових привілеїв у судовій сфері, й відтепер формально весь лицарський загал був рівним перед законом. Другий Литовський Статут за Вітебським списком
Загалом реформа судової системи була однією з найбільш очікуваних у державі, особливо у середовищі шляхти. Адже до цього часу у князівстві діяла відверто застаріла система, що потребувала нагальної модернізації. Шляхту не влаштувала зокрема та обставина, що більшість з неї й надалі судилась у старост і воєвод, котрі без особливого ентузіазму брались до виконання цих своїх функцій і часто-густо важливі для привілейованого люду князівства справи передавали на розсуд своїх намісників. Мало того, що це ображало гідність лицарського загалу, так ще й потребувало неабияких витрат часу і нервів у пошуку власне цих самих судових органів. Літописець-сучасник, що волів приховати своє справжнє ім’я, прикриваючись псевдонімом Михалон Литвин, стверджував у зв’язку з цим таке: «Часто треба пройти більше 50 миль, аби звернутись до суду для розгляду завданих шкод». До того ж, намісники старост і воєвод були погано підготовленими до виконання таких важливих і дражливих для шляхти питань, не розумілися на тонкощах юриспруденції. Водночас останні, навіть за умови надання таких неякісних послуг, справно збирали з позивачів спеціальний грошовий збір за розгляд їхньої тяжби, який становив аж десять відсотків від загальної суми позиву.
На Бєльському сеймі 1564 року ухвалено постанову про доопрацювання Статуту і включення до нього положень про нову систему судочинства. Взявши за взірець судову систему Засідання шляхетського сеймику перед костеломКоролівства Польського, у державі було запроваджено виборні шляхетські суди, які поділялись лише в залежності від справ, котрі приймались до розгляду. Так, судові справи, в яких фігурували представники шляхетського загалу, розглядались лише у виборних земських судах. Персональний склад земського суду формувався на повітових сеймиках з числа місцевих шляхтичів. Кримінальні судові справи, пов’язані з розбоєм, грабунками, наїздами чи підпалами, передавались на розгляд суду ґродського або замкового. На Віленському сеймі 15651566 років у повітах Великого князівства було створено підкоморські суди, на розсуд яких передавались майнові тяжби. Підкоморій призначався великим князем і виконував свої функції довічно.
Згідно Віленського привілею 1565 року вся територія Великого князівства поділялась на тридцять судових повітів. На Київщині було створено Київський і Мозирський повіти, на Волині — Луцький, Володимирський і Кременецький, на Східному Поділлі — Брацлавський. У межах цих судових повітів мали діяти повітові сеймики шляхти.
Після проведення судової реформи у 1566 році було впроваджено й нововведення до адміністративно-територіального устрою держави. До існуючих у державі воєводств було додано п’ять нових, три з яких — Київське, Волинське та Брацлавське — знаходились на українських землях.
Після ж реалізації судової та адміністративно-територіальної реформ у дію було введено Другий Литовський Статут, ухвалений на Віленському сеймі 15651566 років. Новий правовий кодекс стверджував ідею шляхетського політичного народовладдя, зрівнював у правах шляхту та магнатів, конституював становлення повноцінної шляхетської держави. Зближення в ході реформ політичного та соціального устрою Великого князівства та Королівства Польського створювало сприятливі умови для реалізації унійних задумів, адепти яких мали вплив на прийняття політичних рішень як в одній, так і в другій державі.


Московське «збирання земель» та Лівонська війна
Інфлянти, що в Московській державі отримали назву Лівонії, на середину XVІ ст. являли собою найпівнічнішу державу хрестоносців, на землях якої перетнулись інтереси багатьох сусідніх правителів. Від початку ХІІІ ст. землі належали Ордену Мечоносців, який з 1237 року входив до більш потужного Ордену Хрестоносців. Три століття по тому в результаті проведеної секуляризації Орден було реформовано у світську державу Рицарів Хреста. У роки поширення протестантизму держава, що посідала важливе геополітичне місце на Балтиці, була суттєво послаблена конфліктами поміж католиками та лютеранами, світською владою на чолі з великим магістром фон Фюрстенберґом та духовною — на чолі з арцибіскупом ризьким Вільгельмом фон Ґоґенцоллєром, а отже, цілком природно, привертала до себе пильну увагу більш потужних сусідів. Шведів цікавили землі на її півночі, що прилягали до шведської Фінляндії. Датчанам йшлось про те, аби перешкодити шведам. Московський цар Іван ІV Васильович прагнув пробитись на Балтику. А Зиґмунт ІІ Авґуст, крім природного бажання не допустити посилення позицій Москви у цьому реґіоні, мусив виконувати родинний обов’язок — дбати про долю кузена арцибіскупа Вільгельма фон Ґоґенцоллєра. Царські ратники у Лівонії. Гравюра. 1579 р.
Провісником майбутньоївеликої війни стала короткотривала кампанії польських військ у 1557 році, марш яких у напрямку Риги змусив великого магістра та арцибіскупа дійти порозуміння і позбавити Зиґмунта ІІ Авґуста приводу для продовження походу.
Утім, підписаний магістром з польським королем і великим князем литовським договір видався російському цареві актом недружнім і, разом з несплатою данини з Дерптської області, передбаченої ще договором 1503 року, став приводом для початку війни з Орденом.
Наприкінці січня 1558 року царські війська поблизу Пскова перейшли лівонський кордон, а тим часом Іван ІV Грозний у Москві всенародно проголосив початок війни. Для того, аби надати події сакрального значення, у всіх столичних храмах цілий день били дзвони, а по тому у всій царській державі проголосили великий піст. За наказом царя по державі розіслали грамоти, в яких пояснювались причини вступу у війну — «відвоювати отчину» і покарати гонителів православної віри.
Успішно проведена підготовка до війни та вдало обраний момент для її початку забезпечили Москві переможний перебіг кампанії. Уже за півроку було здобуто Нарву, Дерпт (нині Тарту), Ревель (нині Таллінн), Ракобор, Ізборськ; царські війська стояли на берегах Балтійського моря, у них в полоні перебував великий магістр, а Орден розвалювався на шматки.
Отримавши повідомлення про взяття лівонських фортець і вихід царських ратників на Балтику, Іван ІV обдарував гінців, що принесли радісну звістку, кіньми із власної конюшні. За наказом царя з кремлівських стін залунали гарматні салюти, а московські кабаки до пізньої ночі безоплатно пригощали охочих. Під час влаштованого у Великій палаті Кремля царем бенкету Іван ІV Васильович у розпал гуляння випив кубок морської балтійської води і змусив зробити те ж саме і запрошених гостей.
Проте радісна ейфорія, що запанувала в Москві, виявилась передчасною. Новий великий магістр Ордену Ґотґард Кетлєр звертається за підтримкою до імператора Фердинанда І (15561564), а також, використовуючи антимосковські настрої в Швеції, Данії, Польщі та Литві, отримує від них матеріальну допомогу у війні з царськими ратниками. Згідно угоди з магістром Ордену від 31 серпня 1559 року, Орден переходив під протекторат Зиґмунта ІІ Авґуста. Коли ж і цього виявилось замало, у 1561 році Кетлєр добровільно поступився Північною Естонією шведському королю, островом Езель — датському, містом Ригою з округою — польському. Одночасно великий магістр склав Зиґмунту ІІ Авґусту присягу вірності й уже — як його вассал-ленник — отримав в дідичне правління Курляндію і Земґалію (Семиґалію), на території яких постало ленно залежне від польського короля і великого литовського князя Курляндське герцоґство. Таким чином Орден припинив своє існування, на його руїнах постала світська держава, а Москва отримала собі у супротивники ціле гроно європейських правителів.
Утім така перспектива, здавалось, не вельми збентежила самовпевненого Івана ІV. На повідомлення Зиґмунта ІІ Авґуста про складання тепер уже герцогом Кетлєром присяги вірності, а відтак неактуальності московських претензій до колишнього суверенного правителя Ордену, цар відповів вимогою повернути йому Київ, Волинь і Поділля — «отчини його предка, святого Володимира». Тобто, Москва вирішила продовжувати війну, вишукуючи нових приводів для її легітимізації, а не виходити з неї.
Початковий етап війни Російської держави з Великим князівством Литовським (а саме його збройні сили, а не польські війська були втягнуті Зиґмунтом ІІ Августом у війну) складався досить успішно. У 1562 році царські полки, вступивши на білоруські землі, спустошили волості навколо Дубровни, Мстиславля, Орші, Копистя, Вітебська і Шклова. У середині лютого наступного року після двотижневої облоги очолювана особисто царем
60-тисячна російська армія захопила важливий стратегічний форпост Великого князівства — Полоцьк.
Московська дворянська кіннота XVІ ст. Мініатюра до «Записок про Московію» Сигізмунда ГерберштейнаПро захоплення «великого городу Полоцька», його пограбування і виведення на Москву чисельного полону повідомили всі тогочасні «летючі листки» (праобраз пізніших газет), що видавались у Нюрберґу, Ауґсбурґу, Любеку та інших європейських центрах. Гнітюче враження справила ця подія на литовські стани. Москва віддавна плекала плани щодо залучення під свою владу чималих шматків території Великого князівства Литовсько-Руського і тепер ці плани виглядали реальними, як ніколи раніше.
Під впливом воєнних поразок у протистоянні з Москвою у князівстві актуалізується питання укладання реальної унії зі своїм давнім союзником — Королівством Польським, персональна унія з яким через особу спільного монарха виявилась не настільки ефективною, як цього хотілось би за тих складних умов, що склались на початок 1560-х років.
Чи не вперше про таку перспективу публічно заговорили учасники конфедерації, яку утворили під Вітебськом у 1562 році закликані великим князем до участі в посполитому рушенні шляхтичі з литовських і білоруських земель. Зіткнувшись із загрозою московського завоювання, шляхтичі вимагали від великого князя скликати спільний з польськими послами сейм, аби на ньому конституювати унію двох держав. Зокрема, вислані до короля посли були уповноважені просити: «аби король Його Милість розпорядився скликати спільний з поляками сейм й унія була в єдності, насамперед з двох причин, а саме для обрання спільного пана (монарха), якщо не дай Боже, без потомства залишиться Його Королівська Милість, пан наший, а також для єдиної і спільної оборони, аби спільно сеймували, права і вольності з нами однакові мали».І дійсно, крім об’єднання зусиль на міжнародній арені, унія з Королівством Польським обіцяла шляхті Великого князівства значні переваги в політичній сфері. Адже було очевидним, що об’єднання можливе за умови наближення політичної системи князівства до польського зразку, де шляхетські вольності, здобуті в роки екзекуційних змагань шляхти, вабили нобілітет чи не всієї Європи.


Бурхливі пристрасті сеймових баталій у
 Любліні
Велике князівство Литовсько-Руське та
 Королівство Польське у політичному плані були поєднанні ще від часів Кревської унії 1385 року. Тоді після смерті бездітного по чоловічій лінії останнього польського короля з династії П’ястів Казимира ІІІ Великого престол успадкувала його онука Ядвіґа, котра, згідно існуючої традиції, могла лише царствувати не правлячи. Владу ж у королівстві претендент обов’язково мав обійняти лише по мечу. А враховуючи тогочасний розклад політичних сил у регіоні, найбільш бажаним для десятилітньої королеви претендентом на руку та серце виявився старший за неї аж на тридцять років великий литовський князь Яґайло. Причому, зацікавленість у персональній унії двох сусідніх держав мала не лише правляча еліта Королівства Польського, а й литовська великокнязівська влада. Король Казимир Великий. Малюнок Яна Матейка
Головним стимулом для такого зближення тоді виступала загроза обом державам з боку Ордену Хрестоносців, очолюваного амбітним великим магістром Вінріхом фон Кніпроде, котрий розбивши литвинів у битві під Рудавою 1370 року, розпочав колонізацію окраїн Жмуді. А ще перед тим великий магістр отримав від Папи Римського повну свободу дій по наверненню місцевих «поган» у християнство, і хрестоносці не приховували своїх намірів виконати свою місію у такий же спосіб, як вони перед тим «цивілізували» прусів.
За таких умов 14 серпня 1385 року в Кревському замку на Білорусі між уповноваженими Королівства Польського та Великого князівства Литовсько-Руського було підписано акт про сходження Яґайла на польський трон та об’єднання двох держав. Відповідно до цього акту 15 лютого 1386 року відбувся обряд хрещення Яґайла за католицьким обрядом, під час якого неофіт взяв собі християнське ім’я Владислав. По цьому пройшло його вінчання з Ядвігою та коронування «як володаря і короля Королівства Польського». Офіційна титулатура Владислава ІІ включала в себе також і титули «верховного князя Литовського і дідича Руського». Відтепер він і його нащадки мали об’єднувати в одній особі владу короля Польщі та великого князя Литви і Русі.
І хоч уже за кілька років на Литві і Русі піднялась хвиля спротиву укладеним постановам і Кревська унія так і не була реалізована в повному обсязі, закладені в 1385 році ідеї не раз про себе нагадували в критичні для Польщі та Великого князівства моменти та навіть реалізовувались, щоправда не у вельми довготривалі, політичні проекти. Чи не найбільш радикальними у цьому сенсі були формулювання Мельниківського акту 1501 року, виданого Олександром Казимировичем, де декларувались наміри Польщі і Литви «об’єднатись і злитись в одне неподільне тіло» з «однією головою, одним королем, одним господарем». Щоправда, далі політичних декларацій того разу справа не просунулась.
Королева Ядвіґа. Малюнок Яна МатейкаУтім, навіть таке ефемерне поєднання держав, що мали спільного правителя (у політико-правовому сенсі мова може йти про персональну унію), давало важливі наслідки. Перебування на чолі держав спільних правителів сприяло їхньому політичному зближенню, а, крім того, стимулювало часті контакти їх привілейованих верств. В умовах же розгортання повномасштабного екзекуційного руху на землях Королівства Польського успіхи останнього стали дражливим прикладом для наслідування у Великому князівстві Литовсько-Руському.
Ще одним суб’єктивним чинником, який безумовно стимулював унійні процеси, виступала відсутність у польського короля і великого князя литовського Зиґмунта ІІ Авґуста нащадків. Відтак, смерть останнього представника династії Яґелонів, котра виступала єдиним об’єднуючим началом для Польщі та Литви, об’єктивно тягла за собою розрив їхньої династичної унії. Хто не бажав такого сценарію розвитку подій, що в умовах важкої війни з Московським царством виглядав просто вбивчим, — мусив діяти.
Коли загрожена з боку Москви литовська знать всерйоз заговорила про перспективу об’єднання з Польським Королівством, вона відразу знайшла собі важливих союзників — як в особі короля Зиґмунта ІІ Авґуста, так і польської шляхти. Король був кревно зацікавлений у відшуканні найкоротшого шляху до фінансових і військових ресурсів польського народу політичного, яких він так гостро потребував у війні з Іваном ІV, а шляхта Королівства Польського віддавна марила доступом до казкових багатств українських земель, які належали до Великого князівства Литовського, але не використовувались належним чином. «Золота лихоманка», що охопила (під впливом потоків золота і срібла із заморських колоній в Європу та зростання на тамтешніх ринках попиту на польське зерно) спонукала шляхетський загал Корони Польської до якнайшвидшого освоєння цього казкового краю, де «молочні ріки плинуть в киселевих берегах».
Важливим було й те, що литовське лицарство під тиском Москви намагалось будь-що поєднатись з польською шляхтою, аби не впасти жертвою кривавої розправи Івана Грозного, поголоски про тиранію якого ширилися цілою Європою. Тож не дивно, що, наприклад, лицарство Берестейського повіту, виряджаючи своїх представників на вальний сейм 1568 року, дало їм наказ — «не повертатись додому без хоч би якоїсь унії». Олександр Казимирович на засіданні сейму. Кольоровий дереворит. 1506 р.
Втім, шлях до поєднання виявився не простим. Опозиція унійним планам була достатньо потужною, і раз-по-раз, здавалось, ситуація заходила у глухий кут. Принциповими противниками об’єднання держав і поширення на Литву результатів екзекуційної діяльності польської шляхти були литовські магнати, котрим вдалось зосередити у своїх руках фактичну владу, підпорядкувавши своїй волі й дрібне і середнє лицарство. Провідні позиції на Литві на той час посідали Радзивили: воєвода віленський і одночасно канцлер великий литовський Миколай Чорний та його двоюрідний брат гетьман великий литовський Миколай Рудий. Маючи за собою підтримку інших представників литовської аристократії — Ходкевичів, Тишкевичів, Воловичів та інших, Радзивили успішно протистояли унійним намірам короля, польської шляхти і їхніх литовських однодумців та упродовж тривалого часу під різними приводами затримували справу скликання спільного з представниками Корони сейму.
Скликаний королем для залагодження справи об’єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовсько-Руського сейм зібрався в Любліні 20 січня 1569 року та тривав аж до 12 серпня. Це був уже четвертий за ліком сейм, скликаний за останні п’ять років саме для вирішення цього, надважливого, політичного завдання.
Акт Городельської унії 1413 року. Документ, виданий литовським боярамУтім, і в Любліні справа просувалась вкрай важко і повільно. Найвпливовіші магнати з Литви — Миколай Радзивил Рудий, Ян Ходкєвич й Остафій Волович — повністю контролювали посольську депутацію Великого князівства і робили все можливе, аби задуми короля та його прибічників не просувались до своєї реалізації ані на крок.
Місяць сторони залагоджували формальні питання розгляду справи. Наступний місяць пройшов у безперспективних дебатах щодо суті унії. Польська сторона відстоювала проект створення унітарної держави, коли до більш розвинутої в політичному плані Корони Польської приєднаються землі, що до цих пір складали державну територію Великого князівства. Партія Радзивила, підтримана Ходкевичем і Воловичем, натомість наполягала на прийнятті свого контрпроекту, що передбачав збереження державної відрубності князівства, консервації його державних органів та окремішнього сейму. Зокрема литовські аристократи погоджувались лише на спільну елекцію короля. Скликання спільних сеймів пропонувалось зробити винятковою справою, коли виникала потреба у вирішенні надзвичайно важливих для обох держав проблем. Навіть спільно обраний монарх не міг приступити до виконання своїх владних повноважень на Литві без проведення у Вільно спеціальної церемонії вступу на престол і підтвердження присягою непорушності прав станів Великого князівства. Литовський магнат Миколай Радзивил Рудий із мечем у руці на Люблінському сеймі 1569 р. Фрагмент картини Яна Матейка «Люблінська унія»
Враховуючи той факт, що в ході люблінського сеймикування з литовського боку озвучувались винятково думки і пропозиції трьох найвпливовіших послів (решті ж посольської братії взагалі було заборонено брати слово), знаходження компромісу виглядало вкрай проблематичним. А коли врешті-решт терпець короля, підбурюваного польським сенатом і посольською палатою, увірвався й він викликав особисто Радзивила і Ходкевича на засідання сенату, аби вони роз’яснили свою позицію, ті під покровом ночі 1 березня взагалі залишили Люблін. У місті зостались лише два литовських секретарі — Михайло Гарабурда і Лаврін Война. Слідом за литовською аристократією подібним чином вчинили й окремі магнати з України.
Утім, демарш литовських і руських можновладців обернувся їхньою тяжкою поразкою. Реакція короля виявилась миттєвою і достатньо ефективною. За відсутності литовської делегації поляки вирішили реалізувати свою давнішню мрію — прилучити до Польської Корони українські землі. Ідеологічну базу таким інкорпораційним задумам польської еліти було створено вже давно. Покликаючись на повідомлення безіменного історика кінця ХІ — початку ХІІ ст. Ґала Аноніма, котрий включив до своєї хроніки недостовірний сюжет про опанування 1018 році королем Болеславом Хоробрим (тестем опонента Ярослава Мудрого Святополка Окаянного) Києвом із символічним рубанням мечем київських Золотих Воріт (від якого на мечі залишилась щербина — «меч щербець»), на
середину XVІ ст. польські історіографи виробили струнку, хоч і доволі сумнівну,
концепцію підвладності Київської Русі Польщі. Якраз напередодні люблінських подій, у 1554 році, краківський канонік Мартін Кромер видав у Кракові історичну працю «Хроніку», де й було представлено ідеологічну канву для серйозних політичних претензій Корони Польської на Сході.
Болеслав Хоробрий. Малюнок Яна МатейкаАпробувати новий політичний курс оточення короля цілком слушно вирішило на підданих великого литовського князя, серед яких були найсильнішими пропольські настрої, а саме: на Підляшші та Волині.
5 березня 1569 року Люблінський сейм спочатку ухвалив акт інкорпорації до складу Корони Польської Підляшшя, згодом така ж доля спіткала й Волинське воєводство. У виданому королем привілеї про прилучення Підляшшя до Польської Корони безапеляційно стверджувалось, що край з давніх-давен входив до складу Мазовії і лише за часів Казимира Яґелончика відійшов до Великого князівства Литовського. Так само демагогічно обґрунтовувалась «історична справедливість» і у випадку з приєднанням до Корони Волині. Згідно реституційного акта, Волинь була «одвічною» частиною Польської держави і лише в роки правління Казимира Яґелончика відійшла до Литви. Відновлення «історичної справедливості» по відношенню до Східного Поділля (Брацлавщини) відбулось через включення цього регіону до волинського реституційного привілею. Байдуже, що перед тим польські депутати на Люблінському сеймі стверджували, що Брацлавське воєводство «здавна становило частину Поділля».
Після таких жорстких і відверто недружніх актів польської еліти на Литві почали готуватись до війни зі своїм небезпечним союзником. Утім, тверезий глузд підказував магнатам погодитись з таким розвитком подій. На початку червня литовська делегація повернулась до Любліна. 17 червня Ходкевич від імені своїх товаришів у сенаті почав слізно благати Зиґмунта ІІ Авґуста в силу його дідичної над Литвою влади не віддавати їх Короні Польській — «до поневолення і сорому їх дітей».
Гетьман литовський Ян Ходкевич на сеймі в Любліні 1569 року. З картини Яна Матейка «Люблінська унія»Зиґмунт ІІ Авґуст, як записано в джерелах, також зі сльозами відповів литовському магнату, що Бог живе там, де є любов, а відтак саме такою і є Божа воля. Подумавши трохи, король додав, що не бачить жодних підстав для обав литовських шляхтичів щодо якоїсь неволі, бо всі мусять віддаватись під владу Господу, а не земних володарів. Коли ж Ходкевич таки прийняв умови пропонованої унії, всі сенатори з вигуками радості зірвались на ноги. Ухваливши принципове рішення про унію, сторони перейшли до дебатування її деталей. Загалом робота була завершена на кінець червня. А 1 липня 1569 року акт унії був затверджений на сеймі окремо депутатами від Корони Польської та Великого князівства Литовського.
Акт Люблінської унії проголошував, що Корона Польська і Велике князівство Литовське зливаються в одне «неподільне ціле» й являють відтепер «одну спільну Річ Посполиту, яка з двох держав і народів в один люд і державу перетворюються». На чолі держави мав постати спільний монарх, котрий одночасно виступав би і королем польським, і великим князем литовським. Сейми мусили були спільними, а місцем їхнього проведення визначалась Варшава. Лише сейм коронаційний і надалі повинен був проходити у столиці Корони Польської — в Кракові.
Люблінський сейм 1569 року ухвалив «Порядок ради Коронної і Литовської», яким визначив склад сенату і послідовність місць розташування сенаторів, а також — представництво послів у посольській палаті. Вальний сейм Речі Посполитої мав ухвалювати конституції, чинні як у Короні, так і у Великому князівстві. Акт Люблінської унії 1 липня 1569 р.
Спільною також мала була зовнішня політика держави. Нобілітет всіх її частин отримував рівні права на всій території Речі Посполитої.
Водночас поруч з такими, унітарними за своєю суттю, нормами люблінські постанови конституювали й цілий ряд таких положень, які забезпечували новоствореній державі федеративну побудову. Зокрема, на противагу єдиній законодавчій гілці влади Речі Посполитої, виконавча влада новоствореної держави — за винятком особи монарха — залишалась відокремленою одна від другої. Сеймові постанови 1569 року стверджували за Великим князівством право зберігати в межах республіки (а саме так з латини перекладалась буквальна назва нової держави «Річ Посполита») свою назву і титул монарха, власну структуру державних посад, власні збройні сили, фінанси, систему судочинства. Чинним залишався навіть свій звід законів — Литовський Статут 1566 року.
Загалом же, унійний акт 1569 року став компромісним варіантом примирення двох протилежних таборів. На компромісний характер ухвалених домовленостей вказував уже сам текст сеймової конституції 1569 року, в якій преамбула ілюструвала програму магнатів з коронних земель й ідеологів екзекуційного руху шляхти, а подальша текстова частина відбивала прагнення великокнязівської еліти. На компромісі ґрунтувався й реальний союз двох держав, який дозволяв провести їх об’єднання і, водночас, зберегти відособленість.

Щедроти України в переддень унії
Бортник. Малюнок Я. НорбленаНеабияку послугу в
 «рекламуванні» природних щедрот української землі саме якраз напередодні скликання унійного сейму в Любліні надав анонімний автор, що вирішив заховатись під псевдонімом Михалон Литвин, підготувавши працю «Про норови татар, литовців і московитян». Більшість дослідників переконані, що справжнє ім’я автора Венцеслав Миколайович, і був він доволі знаючою людиною, адже виконував обов’язки секретаря великокняжої канцелярії.
Літописець стверджував, що ДніпроБорисфен «плине молоком і медом». Київщина з усіх боків оточена поліями й лісами, а земля там настільки родюча, що «ниви, зорані всього раз двома биками, дають багатий ужинок». Не менш привабливо подано й опис лісових угідь краю: «Старі дуби та ясени, що мають дупла, багаті бджолиними роями й медом, приємним на колір і смак На берегах річок живе силасиленна бобрів Птахів навдивовижу багато…».
За твердженням автора (котрий — як можна здогадатись із його манери письма — був не проти того, аби відверто прикрасити дійсність), у річці Прип’яті навесні так багато риби, що «спис, кинутий в її гущавину, застряє і не падає, ніби його встромили в землю — так густо йде риба. Я й сам би цьому не повірив, якби не бачив багато разів, як звідти безупинно вичерпують рибу й наповнюють нею щоденно близько тисячі возів чужеземних купців, котрі щороку туди з’їжджаються…».


«Бо ж ми є народом так поштивим, що жодному народові на світі не поступимось…»
Інтереси українських земель Великого князівства у Любліні представляли більше 30 вищих достойників — воєводи, каштеляни, старости, хорунжі, а також земські посли. Найповажнішу й найвпливовішу частину делегації Русі-України складали представники княжих родин — київський воєвода Костянтин Василь Острозький, волинський воєвода Олександр Чорторийський, староста житомирський Костянтин Вишневецький та його брат Андрій, староста луцький, брацлавський і вінницький Богуш Корецький, Роман Сангушко та інші. Не менш імпозантно виглядало й гроно земських послів, серед яких були представлені такі шановані на Русі панські родини як Олізари, Солтани, Гулевичі, Костюшки, Кірдеї, Семашки, Кошки, Шашковичі, Стрижовські та інші. Шляхтичі учасники Люблінського сейму 1569 р. — князь Михайло Вишневецький, князь Роман Сангушко та  Остафій Волович. Фрагмент картини Яна Матейка «Люблінська унія»
Утім, у бурхливих сеймових дебатах 1569 року представникам України-Русі не випало відіграти якоїсь помітної ролі. Чи не головною причиною пасивної поведінки української аристократії в Любліні було те, що вона, на відміну від опонентів з Литви, не вельми противилась очікуваним змінам. Усвідомлюючи зовнішньополітичну слабкість Великого князівства, яка на українських землях ставала особливо відчутною під час кожного нового вторгнення татарських орд, українська еліта пов’язувала плани посилення обороноздатності краю саме з Польською Короною — державою, яка у військовому та економічному відношенні була, безперечно, більш потужною, аніж Литва. Крім того, українську знать на той час пов’язували з польською шляхтою й не поодинокі економічні чи родинні інтереси. Досить промовистим у цьому сенсі є приклад найвпливовішого на Русі князя Костянтина Василя Острозького, одруженого на доньці польського магната, великого коронного гетьмана Яна Тарновського Софії. Щоправда, виряджаючи чоловіка на сейм до Любліна, Софія напучувала його не зважати на те, що вона полячка, і при прийнятті свого рішення щодо підтримки чи не підтримки унії керуватись винятково власним сумлінням, своїм княжим гонором і славою своїх предків.
І дійсно, на сеймі князь, з одного боку, утримував дистанцію з литвинами, а з іншого — демонстрував зверхність до поляків. І коли магнати з Литви, демонструючи свою незгоду з польським варіантом унії, потай залишили Люблін — князь Острозький, так само як воєвода троккайський Стефан Збаразький, не наслідував їхній приклад. Князь Острозький не з’явився на домовлену на 3 березня зустріч з королем, пояснюючи свій вчинок тим, що він не є уповноваженим репрезентувати позицію цілого Великого князівства. Наступного дня київський воєвода пропустив засідання сенату, вдаючи із себе хворого. Й аби уникнути неминучих у такій ситуації неприємних пояснень, надвечір 6 березня виїхав з Любліна в маєтності дружини до Тарнова. Проте зробив це не настільки демонстративно як литовські магнати, гучно грюкнувши дверима. Острозький запевнив короля, що повернеться до Любліна на перший ліпший його заклик.
Кам’яниця Конопніців на ринку Старого міста в ЛюблініПроголошення акту інкорпорації до Корони Підляшшя і Волині потребувало підтвердження тамтешньою місцевою шляхтою. Й оскільки остання не поспішала це робити, Зиґмунт ІІ Авґуст під натиском ревних прибічників унії 8 березня видав універсали, закликаючи під острахом втрати урядів і маєтностей негайно прибути для складання присяги королю. Остаточним терміном прибуття до Любліна шляхтичів з Підляшшя було визначено 26 березня, а для більш віддаленої Волині
3 квітня. Універсали короля оголошувались у публічних місцях, а листи із відповідними запрошеннями було доставлено особисто кожному земському уряднику та кожному представнику князівських родин. Проте у визначений час присягу склали лише декілька шляхтичів з Підляшшя — Косинський і Буйна. Решта шляхетського загалу вичікувало. Вичікувальну позицію зайняли й представники князівських родин України. Зокрема, князь Острозький у листах до короля своє неприбуття до Любліна пояснював винятково поганим самопочуттям, у той час як у посланні до князя Радзивила Рудого писав таке:
«Зжалься Боже, щоб мене до корчмарів, лютрів — Косинського і Буйна прирівняно; я в тому клубі бути не хочу і дасть Бог не буду до самої смерті; а врешті маю ще Раудніцу [маєток у Чехії, отриманий як посаг за дружиною] під цісарем і там можу хліб їсти, якщо мене проженуть з милої Вітчизни».
Не завершивши через нехіть підляської і волинської шляхти та магнатерії справи правового закріплення інкорпораційних актів у визначені раніше терміни, король назвав 14 травня останнім днем прибуття урядників і шляхти на сейм до Любліна, А для того, аби схилити шляхетський загал новоінкорпорованих українських земель до позитивного для короля і Корони Польської рішення, Зиґмунт ІІ Авґуст показово покарав за ігнорування його наказу двох найвищих достойників Підляшшя — Василя Тишкевича і Григорія Тризну, позбавивши їх відповідно урядів підляшського воєводи та підляшського каштеляна. Краківська вежа Люблінського замку
Рішучий крок короля остаточно переконав шляхетський загал Підляшшя і Волині у серйозності його намірів й необхідності виконати волю монарха. І хоч Зиґмунту ІІ Авґусту довелось ще раз переносити дату складання присяги волинянами, цього разу на 23 травня, справу було залагоджено. Першим для складання присяги з Волині прибув троккайський воєводич Петро Збаразький, слідом за ним приїхали маршалок Василь Загоровський, луцький біскуп Пйотр Вєрбіцький. А вже по завершенні остаточного терміну дії королівського ультиматуму — що безумовно не було випадковим збігом обставин, а скоріш за все засвідчувало особливий князівський гонор — до Любліна прибули фактичні господарі Волині: київський воєвода Костянтин Василь Острозький, волинський воєвода Олександр Чарторийський, староста житомирський Костянтин Вишневецький, староста луцький, брацлавський і вінницький Богуш Корецький.
З’явившись у сенаті 24 травня, волинські князі ще раз поставили перед королем вимогу забезпечити їм гарантії збереження в недоторканості їх старожитніх прав і толерантного ставлення до їх віри, а по отриманні від Зиґмунта ІІ Авґуста та сенаторів такого запевнення — присягнули на вірність Короні. Першими це зробили київський воєвода князь Острозький і волинський воєвода князь Чарторийський, а за ними — князь Корецький і князь Вишневецький.
Магнати Корони Польської у другій половині XVІ ст.Прилучення до Корони Підляшшя і Волині актуалізувало проблему подальшої долі решти України-Русі — Київщини і Брацлавщини. Маршалок посольської палати Станіслав Чарнковський безапеляційно заявляв з цього приводу, що вже здавна «Київ і Київське князівство належали до Корони і всі його князі були васалами короля і Корони». І коли за інших умов подібні «історичні пізнання» польського політика безумовно зустріли б гідну відсіч, то тепер під такою версією минулого ладні були поставити свої підписи й шляхтичі, і князі з Волині і Підляшшя. Адже об’єднання українських земель в складі Корони Польської безперечно сприяло концентрації мобілізаційних можливостей краю перед загрозою кримських вторгнень. Крім того, прилучення до решти коронних земель Київщини вселяло надію на більше бажання польської шляхти при її захисті від зазіхань російського царя, котрий перед тим оголосив себе її «отчичем і дідичем».
За таких умов 6 червня князь Острозький без жодного опору склав повторно присягу королю і Короні — цього разу вже як воєвода київський. Одночасно з Київським до складу Корони було інкорпоровано і Брацлавське воєводство, яке, як уже відзначалося вище, дивним чином виявилось долученим до Волині. За нього присягу склав воєвода Роман Сангушко. Люблін наприкінці XVІ ст.
Відтак уся Україна перейшла зі складу Великого князівства до — Корони Польської. Найбільше ж, на що спромоглось місцеве лицарство, так це прийняти ухвалу сеймику Мозирського повіту, що входив до складу Київського воєводства, про збереження своєї належності до складу Великого князівства, попри інкорпорацію воєводства вцілому до складу Корони.
Загалом же на довготривалому і такому бурхливому Люблінському сеймі 1569 року українська знать трималась так званої «мінімалістичної програми», відстоюючи недоторканість місцевих звичаїв і порядків, свободу віросповідання. Вимоги політичного характеру — як то визнання України-Русі третім повноправним суб’єктом нової федерації — українські князі і земські посли навіть не ставили.
Авторитетний дослідник люблінських перетрубацій американський історик Ярослав Пеленський слушно зауважував, що тогочасна українська еліта наприкінці 1560-х років за великим рахунком й не мала простору для маневрування: «Це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ставило шляхту українських земель перед необхідністю вибору між Яґелонською Польщею і московською Руссю. Польща була країною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами й становими привілеями, відносною релігійною толерантністю і самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати суспільну еліту…».
Своєрідним маніфестом української делегації на Люблінському сеймі стала промова князя Костянтина Вишневецького (молодшого брата славетного козака-князя Дмитра (Байди) Вишневецького). Відстоюючи право Русі на збереження її давніх прав і вольностей, князь говорив:
Литовський Статут 1588 року. Третє видання. Друкарня Мамоничів. Вільно. 1588 р.«І на цьому перед Вашою Королівською Милістю наголошуємо, що ми погоджуємось [на інкорпорацію] як люди вільні, свобідні, щоб це не принизило нашої шляхетської гідності. Бо ж ми є народом так поштивим, що жодному народові на світі не поступимось, і впевненні, що кожному народові рівні шляхетністю
Також просимо, оскільки ми різної віри, а власне ми — греки, то щоб нас і в цьому не було принижено і щоб нікого не примушували до інакшої віри…».
І в цьому, варто зауважити, українським князям вдалось досягнути успіху. Насамперед, попри вироблену в Короні традицію рівності всієї шляхетської братії, за титулованими родами з України (як власне і Литви) було збережено їх почесні титули. Православна віра отримувала гарантії її толерації; номінування на уряди і посади не повинно було залежати від віросповідання кандидата. Окремо обумовлювалась непорушність місцевих традицій і звичаїв. Основним законодавчим кодексом й надалі залишався Литовський Статут.
У публічних практиках нової держави гарантувалось збереження «руської мови» — «у всіх судових справах, а так само з нашої коронної канцелярії листи до них у всіх наших королівських і земських потребах повинні писатись і надсилатись на вічні часи не якимось іншим, а лиш тільки руським письмом…». Тобто, сеймова конституція 1569 року гарантувала збереження «руської мови» як у структурі адміністрування, так і судочинства, і життя публічного, тобто на місцевих сеймиках. Титульний аркуш Актів Метрики Руської. 1633—1647 рр.
Щоправда, мовою вального сейму залишалась польська. На польській мові йшло спілкування в часи масових з’їздів шляхти під час вільної елекції. На польській мові чи на латині були зафіксовані базові права, що надавались обивателям Речі Посполитої. Ясна річ, що селянин, ремісник чи дрібний купець могли безперешкодно існувати в межах своїх етнічних груп, для решти ж — передовсім тих, хто плекав якісь політичні амбіції, — знання польської мови, як і латини, було обов’язковим. Трохи згодом, вже у першій половині XVІІ ст., православний митрополит Київський Петро Могила напише з цього приводу таке: «важлива справа для богослужіння вчити грецьку і слов’янську мови, але для політики цього не досить, а треба вміти розмовляти по польські і латині». А вже наступник Могили на митрополичій кафедрі в Києві, Сильвестр Косів, висловився афористично: «Прийде неборак русин до Трибуналу, на сейм, на сеймик, до ґроду, до земства: без латини плати вини (тобто спеціальний збір)».
Давались гарантії збереження цілісності ново приєднаних територій та їхнього адміністративного і судового поділу. Всі земські уряди й почесні звання мали надаватись лише мешканцям відповідних земель.
У виданих Підляшшю, Волині, Київщині і Брацлавщині інкорпораційних привілеях наголошувалось на їх приєднані до решти земель Корони Польської як «рівних до рівних, вільних до вільних».
Важливим для української аристократії було визнання королем права її земельної власності станом на 1569 рік, навіть незалежно від того, існували на неї документи чи ні. На папері були враховані й національно-релігійні потреби українців. Православні отримували такі ж права як і католики.
Такою була буква Люблінської унії 1569 року. Реалізація ж задекларованих і, варто сказати, доволі передових як на той час ідей повною мірою залежала від людей, призваних їх втілювати в життя. А також тенденцій суспільного розвитку, які на рубежі ХVІ-ХVІІ століть змінювалися дуже стрімко.