Глава 3. Нова держава,
нові порядки, нові символи.

Глава 3. Нова держава, нові порядки, нові символи.

Ïолітичний устрій нової європейської держави Речі Посполитої у головних своїх рисах оформився вже на момент закриття Люблінського сейму 1569 року. Подальше удосконалення державної структури — переважно за рахунок обмеження влади короля і сенату та натомість розширення повноважень сейму і місцевих сеймиків — відбувалось трохи згодом, у часи першого і другого (або Великого) безкоролів’я Речі Посполитої 1572—1573 років.

Зважаючи на той факт, що переважна більшість українських земель упродовж наступного століття, а трохи менша частина — упродовж майже двох з половиною століть перебували в межах Речі Посполитої, варто детальніше зупинитись на характерних рисах цього політичного облаштування і його головних атрибутах.

 

Територія і владні символи нової держави
Символ найщасливішого державного ладуДержава, що
 постала за результатами конституювання Люблінської унії 1569 року, стала однією з найбільших європейських держав останньої третини XVІІ-XVІІІ століть. На час її появи на історичній арені вона мала величезну територію, що обраховувалась у 815 тис. кв. км, на якій проживало 7,5 млн. мешканців.
На останнє десятиліття XVІ ст. коронні землі Речі Посполитої поділялись на двадцять два, а великокнязівські — на вісім воєводств. Останні ж своєю чергою ділились на повіти, а інколи — на рівнозначні їм землі. Подекуди — швидше як виняток, а не як правило — землі залишались поза межами воєводств, або ж зберігали історичні назви, наприклад князівства.
Території, на яких проживало етнічно українське населення, входили до складу Київського, Брацлавського, Подільського, Волинського, Руського і Белзького воєводств. Після успішного для Речі Посполитої завершення війни з Москвою, зафіксованого умовами Деулінського перемир’я 1618 року, за яким до складу держави увійшли Смоленщина, Чернігівщина та Сіверщина, останні тривалий час перебували в адміністративному управлінні королевича Владислава, а насправді — короля. Такий стан справ викликав протести шляхти, оскільки перекреслював взяті Зиґмунтом ІІІ при коронації зобов’язання. У 1628 році шляхта Новгород-Сіверського повіту звернулась до сейму з проханням про прилучення до Київського воєводства. Ця пропозиція викликала спротив послів Великого князівства, які наполягали на прилученні відвойованих у Москви територій до Литви. Остаточно питання було вирішено лише в 1635 році, коли в складі Корони було утворено Чернігівське воєводство, до складу якого увійшов і Новгород-Сіверський повіт.
Українські воєводства, а особливо ті з них, що в 1569 році були передані від Великого князівства до Корони Польської, традиційно мали невелику кількість повітів. Волинське воєводство мало три повіти, Чернігівське — два, Брацлавське і Київське — лише по одному. Найдивніше ситуація виглядала з Київським воєводством, яке мало найбільшу в Речі Посполитій територію.
Крім повітів, воєводства ділились на дрібні адміністративні одиниці — староства, що формувались зазвичай навколо замку і включали в себе округу з кількох десятків сіл. У воєводстві могло бути понад десяток староств. Мапа Речі Посполитої у XVІ ст. Автор М. Крикун
Столиці Корони Польської і Великого князівства Литовського залишились як і раніше у Кракові і Вільно, відповідно. Місцем проведення спільних вальних сеймів був визначений адміністративний центр Мазовії — місто Варшава, оскільки саме вона географічно лежала ближче до умовного центру об’єднаної Речі Посполитої. Столицею ж Корони Польської Варшава стала вірогідно лише з 1611 року, коли Зиґмунт ІІІ Ваза по поверненню з Московської війни обрав її місцем королівського резидування. Крім того, Варшава й надалі залишалась столицею Мазовії. Столицею Великопольщі визнавалась Познань, Малої Польщі, але без земель руських, — Краків, а другою — Люблін. Неформальною столицею Русі був Київ, про який в інкорпораційному акті 1569 року написано, що він «був і є головою і головним містом Руської землі».
Окрім поділу на воєводства, існували ще такі особливі округи як провінції: литовська, малопольська і великопольська. Провінції можна класифікувати як одиниці сеймові, оскільки вони з’являлися на практиці лише в часи сеймових засідань, а точніше — обрання маршалка посольської палати чи елекції короля. Українські воєводства входили до складу Малопольської провінції.
Герб Польського королівстваКрім того, існував ще один поділ, який умовно можна назвати сеймиковим, тобто таким,Герб Великого князівства Литовського «Погоня» що відповідав межам розселення певного шляхетського загалу, що збирався на сеймикування в одному, визначеному місці. На теренах Малопольської провінції таких сеймиків було тринадцять, у тому числі на українських землях — дев’ять. Так, шляхта Київського воєводства сеймикувала у Житомирі, Брацлавського — у Вінниці, Подільського — в Кам’янці, Волинського — в Луцьку, Белзького — в Белзі, Чернігівського — в Чернігові. Шляхта Галицької, Коломийської і Теребовлянської земель проводила сеймики у Галичі, Холмської — в Холмі, Львівської, Перемишльської і Сяноцької — у Судовій Вишні.
Принципи федералізму були закладені не лише в побудову і функціонування виконавчої влади в Речі Посполитій. Не зазнали змін після укладення Люблінської унії 1569 року й владні символи, зокрема герби обох держав. Для Корони Польської і надалі символом держави залишався коронований Білий Орел, розташований на червоному полі, а для Великого князівства — гербовий знак «Погоня», тобто також на червоному тлі срібний вершник з піднесеним над головою мечем.
Спільного герба двоєдиної федерації не існувало і кожен обиватель Речі Посполитої міг на власний розсуд тлумачити державні символи, під якими личить, наприклад, публікувати тексти сеймових конституцій. А тому, коли конституція коронаційного сейму 1588 року публікувалась у Кракові, то на ній вміщували одного лише Білого Орла. На опублікованому у Вільно двома роками пізніше тексті ухвал вального сейму 1590 року видавці зобразили лише великокнязівську «Погоню». Так само і на грошових знаках, що вибивались у Варшаві та Вільно, почергово з’являлись то Орел, то «Погоня», то відразу два герби. Герб Брацлавського воєводства
Герб Волинського воєводстваПід час проведення адміністративної реформи у Великому князівстві Литовському 15651566 років було уніфіковано геральдику окремих земель. У статуті 1566 року було записано норму, яка зобов’язувала в усіх повітах князівства на печатках використовувати герб «Погоню».
З проголошенням акту Люблінської унії тенденція до продовження уніфікації гербів воєводств Великого князівства Литовського була продовжена і практично на гербах у всіх цих воєводств після 1569 року був присутнім герб «Погоня» — відмінності полягали лише у відтінках і кольорах, а також розміщенні окремих частин. Стосовно ж до українських воєводств, які перейшли від Великого князівства до Корони Польської, було збережено традиційну геральдику. Отож і надалі Київське воєводство вживало в якості герба зображення білого архангела Михаїла на червоному полі, а Волинське — білий хрест також на червоному полі.
На королівській печатці та королівській корогві містилось зображення, що складалось із чотирьох частин. На першій і третій частині було зображено герб Корони, на другій і четвертій — Великого князівства. Увінчував зображення герб пануючого короля, а у випадку з представниками династії Ваз нерідко родинний геральдичний знак «Сніпок» подавався у супроводі шведських «Трьох Корон» і символу князівської влади Русі — Лева.


«Король Речі Посполитої то король королів…»
Річ Посполита оформилась як станово-шляхетська монархічна держава на чолі з виборним королем. Король обирався усім шляхетським загалом на так званих конвокаційному та елекційному сеймах, і, відповідно, вступав на королівство на сеймі коронаційному.
Нагробок Яна Казимира в ПарижіОбраний король виступав сувереном Речі Посполитої, будучи одночасно і великим князем литовським, руським і жемайтським.
Король представляв своєю персоною державу і очолював виконавчу владу в країні. Монарх мав право законодавчої ініціативи (разом із сеймом) та право санкції сеймових постанов. Від його імені видавалися сеймові постанови, щоправда з обов’язковим зазначенням ролі сейму в їхньому ухвалені. Король вважався і верховним головнокомандуючим, але, зазвичай, ці повноваження делегувались гетьманам. Він також володів винятковим правом призначення на урядові посади та номінування на посади сенаторські. Його прерогативою і важливим важелем впливу було надання права держання і користування доходами з державних маєтків, так званих королівщин. Досить тривалий час королі володіли правом роздачі земель на власний розсуд. Король виступав вищим гарантом прав усіх станів і підданих Речі Посполитої. У такій іпостасі він був вищою апеляційною інстанцією, очолював сеймовий, надвірний. А згодом — асесорський суди. Він видав грамоти на права і привілеї окремим суспільним групам і особам.
Адміністративну владу на місцям здійснювали призначені королем воєводи, каштеляни, підкоморії, ґродські старости, а в містах, наділених магдебурзьким правом, магістрати.
Разом з тим, прерогативи короля суттєво обмежувалися у сфері зовнішньої політики, фінансів, поземельних відносин тощо повноваженнями сейму, сенату, сенаторів-резидентів. Король не міг усунути від влади призначених ним же пожиттєво урядовців, навіть за умови не виконання ними своїх обов’язків.
Король обирався по життєво. Проте не міг передати владу своєму спадкоємцю. Король не мав права заарештовувати шляхтича без попереднього розгляду його справи у суді. Для того, щоб контролювати діяльність монаршої особи. Після смерті кожного короля і перед обранням нового правителя збирався конвокаційний сейм, учасники якого опрацьовували умови, які повинен був прийняти про обрання новий король.
У періоди безкоролів’я владу в Речі Посполитій посідала каптурова конфедерація шляхти. На чолі держави ставав католицький примас (гнєзненський архієпископ), на якого покладався обов’язок підготовки королівської елекції і який прибирав на себе звання інтеррекса («міжкороля»). Обрання нового короля обов’язково мало пройти три етапи: конвокацію, елекцію і коронацію. На конвокації посли від земель утворювали генеральну конфедерацію — каптур (назва походить від каптура — шапки, яку носило духовенство, що брало участь у жалобних обрядах королівського поховання), а також затверджували склад каптурових судів. Елекційний сейм заслуховував сенаторів й іноземних послів, які представляли претендентів на королівський трон Речі Посполитої, а також укладав пактиконвенти для майбутнього кандидата. На коронаційному сеймі обраний монарх видавав загальне підтвердження прав своїх підданих, складав коронаційну присягу, повідомляв послів про відбуття коронації.
Схильних до авторитаризму монархів такі обмеження дратували. Натомість ідеологи шляхетського повновладдя знаходили для правителів заспокоєння у формулі: «Король Речі Посполитої то король королів, бо панує над вільними людьми, а королі, наділені владою абсолютною, є королями ослів».
У відповідності з Генриковими артикулами, монарх, котрий хотів одружитися, повинен був узгодити свій вибір із сенатом. Дослідники вбачають мотиви появи цього положення у ще свіжих споминах про одруження в 1547 році Зиґмунта ІІ Авґуста з Барбарою Радзивил, вдовою по Станіславові Ґаштольдові. Одруження, яке викликало в державі негативну громадську опінію.
Так склалось, що норма Артикулів про королівське одруження в останній третині XVІ — першій половині XVІІ ст. була доволі актуальною, оскільки і Генріх Валуа, і Стефан Баторій, а також Зиґмунт, Владислав і Ян Казимир Вази на момент вступу на престол були неодруженими — відтак, потребували сенатської апробації свого рішення щодо кандидатури королеви.
Як правило, вибір шлюбної пари короля був своєрідною зовнішньополітичною декларацією двору або ж засобом легітимації правлячої династії всередині країни. Так, вибір кандидатури Анни Яґелонки в дружини спочатку Генріха Валуа, а згодом Стефана Баторія символізував наступництво династії, її освячення авторитетом короля ЯґайлаВладислава. Одруження Зиґмунта почергово на сестрах Анні і Констанції з дому Габсбурґів мало засвідчити приязність взаємин з головним стовпом католицизму в розділеній Реформацією Європі. Прагнення Владислава побратися з княжною Ельжбетою, донькою поваленого чеського короля Фердинанда Габсбурґа і сестрою короля Англії Карла І, свідчило як про наміри отримати в Англії допомогу у можливій війні зі Швецією, так і плани зайняття чеського трону. Польські інсиґнії коронаційні — берло, корона, яблуко
Далеко не завжди апробація королівського вибору носила формальний характер. Зокрема, у гостру проблему взаємин монарха та сенату вилились шлюбні прагнення Зиґмунта ІІІ та його сина Владислава. Старшому з Ваз закидали далеко не бездоганний з точки зору моралі намір одружитися на рідній сестрі покійної дружини, до того ж — що вочевидь, важило ще більше — черговій представниці Габсбурзького дому. Щоправда, він не відступив від своїм планів. Владислав же під тиском сенаторів своїх намірів зрікся.
Знала історія королівської влади Речі Посполитої й такий нетривіальний шлюбний сюжет як одруження короля в умовах безгрошів’я на вдові попереднього монарха — аби в такий спосіб зекономити, по-перше, на виплаті королеві-вдові належної їй пенсії, а, по-друге, наданні кошті на посаг новій королеві. Саме у такий спосіб у 1648 році відбулось одруження молодшого брата померлого Владислава ІV, Яна Казимира, на його вдові Марії

 

Людовиці Гонзазі. Виконавча влада
Для безпосереднього керівництва державою король призначав вищих посадових осіб, які разом формували королівський уряд. Це були: коронний маршалок, канцлер, підканцлер, великий коронний і польний коронний гетьмани, підскарбій. Допомогу в здійсненні управлінських функцій уряду надавав чиновницький апарат, що формував Коронну канцелярію. Після інкорпорації українських земель 1569 року до складу Корони було створено спеціальний підрозділ так звану Руську канцелярію.
Миколай Радзивил Рудий, великий гетьман і канцлер Великого князівства Литовського. Невідомий художник XVІІ ст.З вищих посадових осіб Речі Посполитої (міністрів) особливо почесним був уряд великого коронного маршалка. Найперше він відповідав за організацію роботи сенату і сейму вцілому, маючи змогу впливати на перебіг обговорення важливих державних справ і відповідне їх вирішення. Не менш важливими були також його функції як церемонімейстра королівського двору, в обов’язки якого входило забезпечення громадського спокою в місцях перебування короля. У часи безкоролів’я та під час процедури обрання нового правителя роль великого коронного маршалка була також значною, і поступалась, хіба що, ролі примаса Польщі.
Зважаючи на специфіку існування європейських держав раннього Нового часу, надзвичайно впливовими персонами Речі Посполитої були великі коронний і литовський та польні коронний і литовський гетьмани, у віданні яких перебували регулярні війська Корони Польської і Великого князівства Литовського. Утім, на відміну від інших міністрів, гетьмани автоматично, лише за посідання гетьманського уряду, не отримували місць у сенаті. Отож, аби бути представленими у вищому законодавчому органі держави, їм необхідно було обіймати інші земські посади. Враховуючи, що всі без винятку гетьмани Речі Посполитої представляли впливові магнатські чи панські роди, досягти цього було не так уже й важко, поєднуючи у своїх руках посади, скажімо, воєводи, великого коронного чи польного гетьмана, старости тощо. Разом з тим, як уже відзначалось раніше, ухвалена ще на сеймі Польського королівства 1504 року постанова забороняла поєднувати в одній особі вищі державні посади — канцлера, підканцлера, ґнєзненського архієпископа, значних воєвод і каштелянів.

Вища законодавча влада Речі Посполитої
Вищим законодавчим органом держави був спільний для Корони Польської і Великого князівства Литовського вальний сейм, який обмежував прерогативи короля у видачі конституцій, введені податків, розпорядження фінансами і майном. Спільно з сеймом король вирішував справи війни та миру, скликання шляхетського ополчення. Більше того, без згоди сейму монарх не мав права брати шлюб, набувати маєтки для себе та своєї родини, виїжджати за кордон. Генеральний з’їзд польського короля Казимира Великого з достойниками держави — біскупами, дигнітаріями, а також лицарством. Мініатюра XV ст.
Виник парламент у Польщі наприкінці ХІV ст. і протягом наступного XV ст. розвивався у постійній політичній боротьбі короля, магнатів і шляхетського загалу, творячи особливу модель шляхетської демократії, рівної якій у багатьох аспектах не було в цілій Європі.
Сейм складався з двох палат: верхньої — сенату, і нижньої — посольської ізби (палати). Сенат був дорадчим органом при королі і сеймі. Закони ухвалювала посольська ізба, однак вони вступали в силу лише за умови згоди сенаторів і короля. Сенат формувався за посадовим принципом і складався з римо-католицьких архієпископів (гнєзненського і львівського), всіх єпископів; десяти вищих урядових осіб — коронних і великокнязівських канцлерів, підканцлерів, великих і надвірних маршалків, підскарбіїв; усіх воєвод і каштелянів, деяких старост. Загальна чисельність сенаторів становила 140 осіб.
Усі урядовці призначалися королем на посади пожиттєво, а відтак гарантували собі пожиттєво і місце в сенаті. Головував на засіданнях сенату король, а в його відсутність великий коронний канцлер. Згідно з традицією, сенатори розміщувалися у залі засідань у відповідності до принципу старшинства: з одного боку король на троні, з іншого — арцібіскупи і біскупи, а поміж ними — державні урядовці і воєводи, з тилу — каштеляни.
Окрім функцій уставодавчих, сенат зберігав за собою і повноваження вищого органу влади виконавчої. На час між сесіями сенат обирав 16 сенаторів — «резидентів», які постійно перебували при королю і займалися вирішенням проблем поточної політики.
Герб Руського воєводства. Гравюра 1578 р.Нижню палату складали обрані на шляхетських сеймиках воєводств посли. Кожне воєводство делегувало на сейм певну кількість послів. Спочатку загальна кількість послів становила 170 осіб, а згодом, на середину XVІІ ст., зросла до 190. Відповідно до традиції, представництво шляхти з України на сеймах визначалось наступним чином. Сеймики шляхти Холмського воєводства обирала на вальний сейм двох послів; Київського і Брацлавського — по трьох, Белзького, Чернігівського і Подільського — по чотирьох, а Волинського воєводства, Галицької, Коломийської, Теребовлянської, Львівської, Перемишльської і Сяноцької земель — по шести.
Таким чином, найбільшою кількістю послів на вальному сеймі було представлено Руське воєводство, адже перераховані вище землі входили саме до цієї адміністративної одиниці. Зайве, мабуть, наголошувати на тому, що переважання в складі делегації від українських воєводств представників Галичини і Західного Поділля, призводило до чисельної переваги в ній етнічних поляків і католиків.
Посольська ізба або палата послів відігравала винятково важливу роль у державному житті Речі Посполитої. Адже, хоч право законодавчої ініціативи мали всі три «сеймуючі стани» — король, сенат і посольська ізба, але саме остання ухвалювала постанови — конституції, кожна з яких після візування її королем ставала обов’язковим до виконання законом. Діяльністю посольської ізби керував обраний депутатами маршалок.
Згідно з Генриковими артикулами, сейм мав відбуватися принаймні раз на два роки. У тому разі, коли сейм скликався у визначений термін і тривав повних шість тижнів, він мав назву ординарного. Натомість, коли сейм скликався королем на випадок нагальної потреби і на коротший термін, тоді він називався екстраординарним.
Прийняття ізбою законодавчих постанов мало відбуватися за одностайної згоди послів. Кожен з шляхетських представників на сеймі володів правом вето. У більшості випадків одностайність досягалася шляхом пошуку компромісу. Лише у середині XVІІ ст., коли держава потрапила в надзвичайно складне внутрішньо і зовнішньополітичне становище використання послами права вето призвело до зривів роботи цілого ряду вальних сеймів. Краків. Кольоровий дереворит з «Хроніки світу» Гартмана Шеделя. 1493 р.
Про скликання сеймів король оголошував після відповідних консультацій із сенаторами. Він же формулював основні питання, які виносились на сейм. Про сейми повідомляли заздалегідь, щоб шляхта воєводств могла провести місцеві сеймики та обговорити на них важливі питання державного життя.
Брати участь в роботі сеймів мали право лише офіційно обрані депутати від земської шляхти. Однак існувала практика, коли на засідання сеймів прибували представники окремих громад і суспільних груп зі своїми проханнями і вимогами. З початком XVІІ ст. таким правом неодноразово користуватимуться українські козаки, прагнучи в легітимний спосіб розв’язати свої наболілі проблеми.
У процедурі сеймування особлива роль належала обраному на початку засідань маршалку, який вів засідання, оголошував порядок денний, надавав слово, стежив за дотриманням порядку. Відтак, посада маршалка була не лише престижною, а й впливовою у владній ієрархії Речі Посполитої.
У роботі сеймів, скликаних для обрання нового короля, формально взяти участь міг кожен шляхтич держави. Але реалізація права залежала від місця проведення зібрання. А тому, зважаючи на ту обставину, що зазвичай сейми проходили у Варшаві чи поблизу неї, польському шляхтичу з Малопольщі чи Мазовії було набагато простіше в строк прибути на королівську елекцію, аніж, скажімо, лицарській людині із Сіверщини чи Київщини. Тож, представництво української шляхти на таких зібраннях було більше умовним, ніж реальним, і вона не мала достатніх способів вплинути на ухвалення потрібного їй рішення.


Місцеве шляхетське самоврядування
Важливу роль у державному житті республіки відігравали місцеві сеймики. Сеймики уособлювали собою прояви самоврядності. Саме на сеймиках шляхта усвідомлювала себе політично активною частиною суспільства, яка бере на себе вирішення найважливіших питань регіонального і загальнодержавного значення. Найраніше на українських землях сеймикувати почали в Галичині, ще від кінця ХІV ст. На Волині перші повідомлення про зібрання повітової аристократії для вирішення нагальних проблем місцевого життя датуються першою третиною XV ст., проте регулярно почали скликатися волинські сеймики вже після їхнього узаконення жалуваною грамотою Зиґмунта ІІ Авґуста 1565 року.
Алегорія вольностіНа українських землях сеймики відбувалися в цілому ряді міст: у Житомирі, де сеймикувала шляхта Київського воєводства, у Вінниці, відповідно, -шляхта Брацлавського воєводства, в Кам’янці-Подільському — Подільського, в Луцьку, а іноді в Кременці — Волинського, в Белзі — Белзького, в Холмі — Холмського, в Чернігові — Чернігівського, у Галичі — Галицької, Коломийської і Теребовлянської земель, у Судовій Вишні — Львівської, Перемишльської і Сяноцької земель.
Залежно від завдань, для вирішення яких скликалась шляхта, сеймики поділялись на передсеймові, елекційні, каптурові, реляційні, депутатські. Передсеймові сеймики збирались напередодні проведення вального сейму. Для їх скликання король відправляв свого легата з королівським листом, в якому викладалися причини скликання сейму. Після ознайомлення зі змістом листа сеймикуюча шляхта обирала своїх послів (делегатів) на сейм і формулювала положення наказу (інструкції). Наказ міг або надавати послам свободу дій при ухвалюванні певних рішень, або ж, навпаки, змушувала їх діяти строго у відповідності з ухваленими на сеймику постулатами. Посли від сеймиків певних провінцій (які, до речі, отримували права недоторканості впродовж 4 тижнів до і 4 тижнів після сейму) збирались разом із сенаторами відповідних воєводств на так звані генеральні сеймики, де узгоджувались позиції кожної провінції на вальний сейм.
Нерідко обрання послів на вальний сейм Речі Посполитої перетворювалось на справжнісінькі баталії, причому, не лише політичні, але й із застосуванням фізичної сили. Траплялись випадки, коли ворогуючі сторони, так і не зумівши узгодити позиції й обрати компромісний склад посольської делегації, відправляли до Варшави кожна своїх делегатів, перекладаючи на плечі сейму вирішення питання легітимності своїх представників.
По завершенні роботи вального сейму шляхтичі певних воєводств і земель збирались на так звані реляційні сеймики, на яких посли звітували про виконання наданого їм наказу, перебіг сеймових дебатів і зміст ухвалених за їх результатами конституцій. Сеймики Речі Посполитої. Алегорія
Процедура офіційного оповіщення шляхти і зборів її на сеймики вимагала певного часу. Крім того, вона передбачала присутність на засіданні представника короля, який мав доповісти шляхті про стан справ у державі. Простіше її було дотриматися у центральних і близько віддалених від центра воєводствах. Значно складніше цього було досягати для Волинського, Брацлавського і, особливо, віддаленого і великого за розмірами Київського воєводств. Київська шляхта неодноразово скаржилася на те, що оповіщення про сейм доходить невчасно, так само, як не доїжджає до них й офіційний представник короля. Названі обставини, поруч з не менш важливою практично перманентною загрозою татарських нападів, не сприяли розвитку шляхетської демократії на Київщині. Та й наявність на такій великій території лише одного повіту також не вельми сприяла залученню шляхетського загалу до сеймикування, адже не так уже й просто було вчасно доїхати, скажімо, з Чигирина чи Лубен до Житомира.
Брати участь у засіданнях сеймику мав право кожен шляхтич «за правом народження», що володів «осілістю» (землею) в межах воєводства. Втім, від прибулих на засідання не вимагалось пред’явлення ані документів на земельну власність у даній місцевості, ані будь-яких інших документів. Вочевидь, передбачалось, що лицарський люд і так добре знає своїх побратимів з даного повіту чи воєводства.
Елекційні сеймики скликали воєводи для висунення кандидатів на земські судові посади — судді, підсудді, підкоморія, з яких король і здійснював призначення. З утворенням у 1578 році Коронного Трибуналу почали скликати депутатські сеймики, на яких обирали депутатів до Трибуналу.
У періоди безкоролів’я в усіх воєводствах утворювали каптурові конфедерації шляхти, які на каптурових сеймиках запроваджували власні суди, а також об’єднувалися в генеральний каптур.
Шляхтич у жупані і ферезії. Портрет 1676 р.Головували на сеймиках маршалки, які обирались шляхтою зі свого середовища. Зважаючи на впливовість ролі маршалка в організації розгляду справи, за обрання на цю посаду нерідко вибухали справжні битви місцевого значення. Дослідники й досі сперечаються стосовно незалежності учасників сеймикування від впливів місцевих магнатів, які частогусто ще до початку сеймових засідань добивались потрібних собі рішень, щедро «аргументуючи» свою позицію «вином і медом». Полегшувала магнатам реалізацію цього завдання і наявність на службі в них великої кількості збіднілих або зовсім обезземелених шляхтичів, котрі тим не менше мали право голосу і цим правом частогусто користались на користь свого патрона. Шляхетський загал Речі Посполитої відповідально звернув свою увагу на цю колізію лише у другій половині XVІІІ ст., позбавивши врешті безземельну і, відтак, легко керовану із-зовні шляхту права голосу.
За результатами дебатів, що точилися на сеймиках, ухвалювалися постанови, так звані лауди, які вписувались до судових книг відповідного замку.
Тривалість шляхетських зборів не обмежувалась часом. Найчастіше сеймики встигали завершити свою роботу за один день, але траплялись випадки, що вони тяглися впродовж декількох днів. Місцем проведення засідань слугували костели чи церкви, розташовані в містах сеймикування. Вибір сакральних місць мав слугувати додатковим стимулом для занадто заповзятих шляхтичів, котрі не зупинялись і перед застосуванням фізичної сили, намагаючись переконати у такий спосіб незговірливого опонента. Відомий український історик Микола Костомаров зло іронізував з цього приводу стверджуючи, що сеймики в Речі Посполитій «плодили калік». На початку XVІІ ст. з цього приводу було навіть прийнято спеціальну ухвалу, що забороняла шляхтичам застосовувати зброю в публічних місцях, а насамперед на власних зібраннях. Знак барських конфедератів
Королівська влада прагнула поставити ініціативу скликання сеймиків під контроль своєї адміністрації — воєвод, каштелянів, старост. Проте на практиці шляхта всіляко пручалась цьому і, навпаки, добилась розширення прерогатив шляхетської корпорації, в тому числі й щодо права на скликання сеймиків, а також розширення їхніх можливостей у справі завідування фінансами, судом, військом, місцевою адміністрацією. І таким чином кожний сеймик прагнув бути сеймом в мініатюрі, а кожен повіт зменшеною копією всієї Речі Посполитої.
Засада одностайності процесу сеймикування породила такий феномен політичного життя Речі Посполитої як конфедерація шляхти. Конфедерації, як певна політична інституція, були важливим елементом політичного життя Речі Посполитої, мали давню історію й уособлювали собою підставове право обивателя на відмову послуху владі. Вони являли собою збройну лігу, об’єднану присягою щодо відстоювання свого права на справедливість й усунення заподіяної їм кривди.
Конфедерації поділялись на такі різновиди як: «при королі», «проти короля», каптурові конфедерації. Перші формувалися шляхетським загалом на підтримку певних намірів короля. Другі, які ще називались рокошем (назва походить від місцевості Ракосх в Угорщині, де віддавна збирались подібні сеймики), були легальною формою демонстрації опозиції королівським намірам. Каптурові конфедерації, як зазначалось вище, формувалися в часи безкоролів’я.
Учасники конфедерації обов’язково формулювали «акт конфедерації», де викладали свої скарги і висловлювали жадання, виконання яких вони добивались. За укладанням акту йшло виголошення присяги на вірність задекларованим принципам і готовність боротись за їх виконання аж до самої смерті. Формальне розв’язання конфедерації відбувалось або за умови виконання висунутих жадань, або після збройної поразки конфедератів.
На практиці, рокош був нічим іншим, як узаконеною формою громадянської війни. Утім, шляхетські ідеологи завжди проводили чітку демаркацію між конфедерацією, як легальною процедурою вияву непокори, та ребелією — процедурою, що не узгоджувалась з існуючими правовими нормами.


«Шляхтич без уряду як пес без хвоста»
Шляхта у повітових мундирах. Малюнок XVІІІ ст.У Речі Посполитій ще з долюблінських часів склалась доволі струнка ієрархія так званих земських (місцевих) урядів. Усі земські уряди можна умовно поділити на декілька груп. Найвпливовішими і найпочеснішими урядами були так звані дигнітарські (від латинського dignitas — гідність) посади — воєводи і каштеляна. Воєвода очолював шляхетське ополчення воєводства, виконував суддівські функції щодо окремих груп населення (наприклад, євреїв) наглядав за дотриманням правил торгівлі, ведення господарства, а також головував на елекційних сеймиках, що скликались для обрання на вакантні земські уряди. На саме воєводство претенденти не обирались на місцевих сеймиках, а призначались королями чи обирались на вальних сеймах. На українських землях уряд воєводи вперше з’являється 1432 році у Руському воєводстві, згодом у 1435 році в Подільському. За кожним воєводою у сенаті було закріплене відповідне місце: київський воєвода посідав 13-те місце, руський — 15-те, волинський — 16-те, подільський — 17-те, брацлавський — 32-ге, чернігівський — 36-те (всього ж на 1569 рік воєводств було 34, а згодом — 37). Як правило, воєводами в українських воєводствах Речі Посполитої були представники впливових князівських і магнатських родин — Острозьких, Вишневецьких, Заславських, згодом Потоцьких, Конєцпольських, Чарнецьких.
Другим по впливовості місцевим урядником був каштелян. Поява інституту пов’язана з існуванням посади коменданта центрального замку воєводства чи землі. Спочатку до компетенції каштелянів входили функції збирання натуральних податків із військовослужилого люду, яке підлягало урядові замку, командування замковою залогою, розслідування злочинів і покарання злочинців. З часом повноваження каштелянів були суттєво обмежені й вони переважно допомагали воєводі у зборі шляхетського ополчення, а за відсутності воєводи виконували його обов’язки. Як і воєвода, щасливий номінант на каштелянство автоматично ставав сенатором Речі Посполитої. Отож каштелянами в Україні ставали представники родів князів Заславських, Вишневецьких, Сангушків, панів Семашків, Гойських. Варто зауважити, що серед каштелянів існував поділ на так званих «більших» або «кріслових», які на засіданнях сенату сиділи на почесних місцях у кріслах, та так званих «менших» («дронжкових»), які розміщувалися на лавах. Титульний аркуш інвентаря староства. XVІІІ ст.
Важливе місце в системі місцевого управління займали старости, які призначались безпосередньо королем і виступали його прямими представниками на місцях. Старости виконували адміністративні функції для непривілейованих верств населення, урядували королівськими землями, відповідали за обороноздатність королівського замку, охороняли громадських спокій, очолювали ґродський або замковий суд, що опікувався розглядом кримінальних справ. Посідання старостинського уряду відкривало доступ до заволодіння земельними ресурсами — так званими королівщинами, яких в Україні, а особливо у Київському воєводстві, було чимало. Отож і боротьба за уряд старости точилась неабияка і, зазвичай, переможцями з неї виходили впливові магнати.
Звичайно ж, отримавши, скажімо, Чигиринське чи Богуславське староство, нащадок роду Острозьких у другій половині XVІ ст. чи представник роду Конєцпольських чи Потоцьких у наступному XVІІ ст. не вельми поспішав на віддалені «креси», віддаючи перевагу проживанню у своїх більш безпечних маєтках чи в столиці. А тому на практиці встановився такий порядок, за якого старостинські функції насправді виконували призначені старостою помічники — підстароста, суддя, писар ґродського суду.
Потреба в такій заміні диктувалась ще й тією обставиною, що, як правило, магнати не обмежували свої владні претензії лише урядом старости. Традиція і закон дозволяли старостам посідати воєводські чи каштелянські посади і, навіть, номінуватись старостами в різних воєводствах одночасно.
Іншу групу, так званих діючих, місцевих урядників формували посади, що обслуговували потреби функціонування судової системи і працювали на обороноздатність того и іншого воєводства. Зокрема, підкоморій опікувався розмежуванням земель при виникненні судових тяжб за них, вступом у права наслідування. Суддя, підсудок і писар формували земський суд, що вирішував судові тяжби між шляхтою всередині корпорації та з представниками інших соціальних груп. Хорунжий відповідав за хоругву воєводства чи землі. Войський під час війни забезпечував громадський порядок на ввіреній йому території. Городничий виконував адміністративні функції у містах.
Гонець почтовий з «лізкою», символом урядуКрім цієї групи урядників, що були задіяні в конкретних справах життєдіяльності воєводства, землі чи повіту, в традиціях державного життя Речі Посполитої було надання королем винятково титулярних, почесних урядів стольника, підстолія, чашника, підчашого, ловчого, мечника, скарбника. Крім підстав для гонору, посідання цих урядів нічого не додавало шляхтичу. Але й цього було досить, аби наполегливо боротись за отримання уряду. Існувала навіть глузлива приказка з цього приводу: «Шляхтич без уряду — як пес без хвоста». Дослідники взагалі схильні вбачати в цих титулярних урядах своєрідний замінник спадкових титулів знаті — герцогів, князів, графів, баронів, що існували в Західній Європі та були законодавчо заборонені в Короні Польській і Речі Посполитій (під час Люблінського сейму 1569 року виняток було зроблено лише для представників князівських родин Русі).
Лише посади в станових судах (підкоморія, судді, підсудка, писаря) були виборними, але й у цьому випадку шляхта обирала лише по чотири кандидата на кожну посаду, з яких один, найбільш достойний, отримував від короля уряд. Інші земські посади надавались королем безпосередньо і в цьому крився неабиякий потенціал для зміцнення ролі виборного й обмеженого в правах сеймом монарха. Водночас тут же було приховано неабияку небезпеку для розвитку корупції, придворних інтриг, хабарництва. Нестримне бажання претендентів на посідання земських урядів, підкріплене щедрими матеріальними винагородами наближених короля інколи призводило до того, що ще за життя носія того чи іншого почесного титулу вибудовувалась черга бажаючих його отримати. А інколи взагалі траплялись колізії, протиправні з позицій тогочасного законодавства Речі Посполитої, коли в одному й тому ж воєводстві було по декілька стольників чи підчаших.
Для того, аби посісти якусь більш чи менш впливову земську посаду, потрібно було мати «осілість» в даному воєводстві. Зрозуміло, що найбільше шансів номінуватись на різні земські уряди в різних воєводствах мали магнати, для яких не складно було придбати землю в декількох воєводствах.


Судочинство Речі Посполитої на папері та в житті
Надзвичайно важливе місце в суспільному житті Речі Посполитої посідали органи судочинства. Базовими рівнями шляхетського судочинства виступали ґродські (замкові), земські і підкоморські суди.
Ґродські або замкові суди призначались для розгляду кримінальних справ, що підпадали під статті так званих старостинських артикулів: напад на будинок шляхтича, підпал будинку, господарських приміщень чи збіжжя, розбій на дорозі, наруга над жінкою тощо. На український землях замкові суди вперше з’явились після 1435 року із включенням Галичини і Західного Поділля до складу Польського королівства. На Волині, Київщині та Брацлавщині подібні органи були створені в роки адміністративно-судової реформи, що проводилась у Великому князівстві Литовсько-Руському впродовж 15641566 років. Кара смерті через втинання голови сокирою. Фрагмент оздоблення дверей. XV ст.
Судову адміністрацію замку очолював староста або воєвода. Намісниками відповідно виступали підстароста та підвоєвода, і саме вони зазвичай організовували розгляд судових справ у ґродському суді. До складу суду також входили судді і писар. Усі вони мали бути добре обізнаними з чинними правовими нормами. Якщо мова йшла про суди українських воєводств, то їхні члени повинні були також володіти українською (в тогочасному звучанні — руською) мовою. Крім того, мати осілість (землею) в тому повіту, де вони вершили судочинство. Судовими виконавцями виступали возні.
Розглядаючи судові справи по суті, судді брали до уваги як традиційні форми доказового матеріалу — присягу, визнання, речові докази, покази свідків, так і незвичні для сучасних судових практик — кидання жеребу чи застосування тортур. Щоправда, останні стосувалися лише непривілейованих груп населення, шляхта ж була вільна від застосування тортур при розслідуванні вчиненних неї будь-яких злочинів.
Земські суди займались виключно цивільними справами, що виникали між шляхтою, а також шляхтою та представниками інших станів держави. Їхній склад — суддя, підсудок і писар — формувався на виборній основі з числа місцевої повітової шляхти, на спеціально скликаних повітових елекційних сеймиках. Суддя обирався по життєво.
Єврей Речі Посполитої. Гравюра 1626 р.Ґродські і земські суди діяли кількома сесіями впродовж року. Так звані «рочки судові» тяглися зазвичай упродовж двох тижнів.
Підкоморський суд був одноосібний і діяв у залежності від напливу справ, що стосувалися розмежування шляхетських маєтностей.
Суди виконували також роль нотаріальних контор, де завірялись і зберігались копії важливих документів.
Крім шляхетських судів існували також суди, де перебували на розгляді справи представників інших соціальних станів і груп. Так, у містах діяли міські суди. Судом вищої інстанції у великому місті був суд магістрату, склад якого формували обрані міською громадою так звані райці або радці (звідси і назва суду — «радецький»). Такий суд очолювали по черзі бурмістри. Судом нижчої інстанції в такому місті виступав війтівський суд, що складався з також обраних громадою своїх представників — лавників, колегію яких очолював війт. У менших містах діяли спільні магістратськолавничі суди.
Селян судили доменіальний і копний суди. Перший був інституцією державці, який володів маєтністю, на якій проживали підсудні. Другий — громадським судом, до складу якого входили найавторитетніші члени сільської громади. Нагляд за діяльністю копних суддів здійснював замковий суд. Він же був вищої інстанцією по відношенні до доменіального суду.
Окремі судові установи існували для розв’язання судових тяжб, що виникали в середовищі єврейського населення, об’єднаного в кагали, а також осілих в межах Речі Посполитої татар, що несли військову службу королю. Згодом королівська влада надала дозвіл на функціонування окремого власного суду для українського реєстрового козацтва. Приміщення Коронного Трибуналу в Любліні
Апеляційною інстанцією виступав з 1578 року Коронний Трибунал, а для Великого князівства Литовського — Литовський Трибунал. Переважно Трибунал розглядав апеляції на рішення земських, ґродських і підкоморських судів, а також скарги на рішення повітової адміністрації. В якості суду першої інстанції Трибунал приймав на розгляд позови, що оскаржували неправомірність дій старост і замкових урядників при здійсненні ними судових функцій.
Свої рішення Трибунал ухвалював більшістю голосів. Постанови Трибуналу мали силу постанов сейму.
Вищим апеляційним судом щодо справ, пов’язаних зі зловживаннями суддів різного рангу, протиправних дій вищих посадовців, а також образи королівської гідності (маєстату) та державної зради, виступав сеймовий суд, що скликався під час роботи вального сейму. Його учасниками призначалися декілька сенаторів, а головою виступав король.
У часи міжкоролів’я у повітах діяли так звані каптурові суди, до складу якоих входили воєвода або староста чи їхні намісники, суддя і писар ґродського суду, підкоморій, суддя, підсудок і писар земського суддів. Каптурові суди розглядали кримінальні справи про вбивство, розбій, підпал, напад на маєток, а також цивільні справи магнатів, шляхти і монастирів. Постанови каптурового суду ухвалювалися більшістю голосів й апеляції не підлягали.
Діюче законодавство передбачало отримання суддями прибутків від накладення штрафів, взяття справ на розгляд, реєстрації майнових актів тощо. Зважаючи на велику активність тогочасних обивателів у такого роду діяльності, прибутки членів суду були доволі значними. Відтак і посідання виборних судових урядів чи призначень до державних судових інстанцій обіцяло значні матеріальні статки.
Загалом же у Речі Посполитій склалась доволі парадоксальна ситуація, за якої, з одного боку, право належало до числа найбільш шанованих, визначальних і цінних для розвитку суспільства речей, а звідси й така відчайдушна боротьба шляхти за те, аби судочинство не залишалось винятковою прерогативою королівської адміністрації, а було загальним надбанням. З іншого боку, незважаючи на системну досконалість правової сфери держави, історія знає чимало прикладів повного нехтування шляхтою судових постанов. І чи не найбільш показовим у цьому відношенні є приклад Самуеля Лаща, «чоловіка побожного» (як він сам себе називав), котрого аж двісті раз було засуджено, в тому числі і до найтяжких для шляхтича кар баніції та інфамії, проте жодного раз на практиці так і не притягнуто до відповідальності.
Титульний аркуш Третього Литовського СтатутуЗ числа чотирьох розрядів покарань, до яких могли бути засуджені злочинці — смертна кара, ув’язнення, баніція й інфамія (тобто позбавлення честі і громадянських прав) — вирок смерті, за винятком міських судів, накладався вкрай рідко. До того ж, шляхтич волів ліпше з шаблею в руках здобувати собі волю або загинути під час герцю, аніж ставати перед судом у справах, які загрожували йому смертною карою. Доволі часто суди виносили вирок баніції, особливо у тих випадках, коли обвинувачений відмовлявся стати перед судом і рятувався втечею від примусового притягнення до нього. Засудженого на баніцію у випадку повернення до Речі Посполитої кожен бажаючий міг схопити і забити на смерть. Інфамія або, як її ще називали «смерть громадянська», позбавляла шляхтича його доброго імені й політичних прав. Проте для певної категорії шляхти, яка майже все своє свідоме життя проводила у війнах з сусідами, захопленні їхнього майна тощо, і, за великим рахунком, й так не мала цього самого доброго імені, кара інфамії практично нічого не значила.
Попри достатньо досконалу, принаймні в теорії, правову систему Речі Посполитої, її функціонування не вповні задовольняло обивателів держави, особливо тих впливових шляхтичів і магнатів, котрі мали змогу добиватись справедливості — як це вони розуміли — в інший спосіб, із гарантованим задоволенням власних претензій. Отож у державі утвердився цілий ритуал упровадження своєрідної середньовічної вендети. Шляхтич, котрий відчував себе скривдженим, писав так звану «відповідь», у якій докладно перераховував понесені кривди й образи, а також можливі способи сатисфакції. Така відповідь — на латині letterae diffidatiois — прирівнювалась до оголошення приватної війни. Автор відповіді зазвичай декларував свій твердий намір добиватись справедливості від винуватця, знищуючи його дім і господарство, допоки не згине одна зі сторін конфлікту.


Метрика Руська
Вживання слова «метрика» на позначення канцелярського відповідника актової книги чи реєстра, куди офіційно записувалися копії документів, виданих певною установою або канцелярією, у Короні Польській і Великому князівстві ЛитовськоРуському фіксується ще з кінця XV ст. Згодом термін став вживатися переважно до актових книг Коронної канцелярії. Оригінали привілеїв та інші урядові матеріали зберігалися у спеціальних шафах у королівському замку (згодом це сховище переросло у Краківський архівКришка оправи книги Актів Метрики Руської Коронного скарбу). На відміну від оригінальних документів, більшість актових книг спочатку зберігались безпосередньо в шафах канцелярії і передавались від одного канцлера до іншого, використовуючись переважно для підготовки нових привілеївданин або королівських потверджень на раніше видані документи.
В обох канцеляріях, Коронній і Литовській, записи до офіційних актових книг метрики робилися тією мовою, якою був написаний сам документ. У Коронній канцелярії основною мовою адміністративносудового діловодства була латинь. Її вживання поширювалось і на західні й південнозахідні землі Русі — Руське, Подільське й Белзьке воєводства. Латиномовна практика діловодства у них збереглася і після Люблінської унії.
На землях Великого князівства і в головній великокнязівській канцелярії діловою мовою виступала так звана «руська» мова. Як книжна основа білоруської й української мов, з відчутними відмінностями від мови Московії, вона також зберігала за собою до XVІІ ст. статус ділової мови на Волині та Київщині. Адже вживання руської мови як офіційної, причому не лише на місцях, а й у діяльності Коронної канцелярії, було застережене інкорпораційними привілеями 1569 року Крім того, на новоприлучених землях зберігалися й певні місцеві особливості судоустрою, закріплені нормами Другого Литовського статуту 1566 року, відомого на коронних землях ще під назвою Волинського статуту.
Саме ці особливості діловодства і судочинства у східних воєводствах Речі Посполитої стала головним мотивом ведення в Коронній канцелярії у впродовж 15691673 років окремої серії актових книг, до яких записувалися документи, що стосувалися Волинського, Київського та Брацлавського (після прилучення до Корони 1619 року також Чернігівського) воєводств. При архівуванні документів з них постала так звана Руська (або Волинська) метрика — унікальне джерело з історії українських земель, що перебували у складі Речі Посполитої.


Збройні сили держави
Південний фасад Підгорецького замку, збудованого на замовлення коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського. Архітектор Андреа дель Авква. 1637—1641 рр. Фото С. КлименкаЗбройні сили Речі Посполитої, як уже зауважувалося вище, складались з автономних у їхньому командуванні збройних сил Корони Польської та Великого князівства Литовського, структура яких була подібною. Кожна з цих частин складалася з шляхетського ополчення (посполитого рушення) та постійного (регулярного) війська.
Посполите рушення. Шляхетське ополчення переважно являло собою кінноту і скликалось королем у разі крайньої потреби, до того ж, за згодою сейму. У часи народження Речі Посполитої посполите рушення не виділялось у кращий бік своєю боєздатністю і дисципліною, отож і монархи вдавалися до його скликання рідко. Щоправда, саме у 1560-і роки, згідно з сеймовою постановою, до складу посполитого рушення вводилась піхота: передбачалося, що на двох вершників має бути один драб, озброєний рушницею, рогатиною і сокирою.
Зазвичай мобілізації проводилися окремо по воєводствам і повітам. На чолі повітового зібрання шляхти стояв каштелян чи воєвода. На чолі всього шляхетського ополчення мав стояти лише король. Владі коронного гетьмана посполите рушення не підлягало.
Монарх не мав права розділяти посполите рушення на окремі частини, навіть у тому випадку, коли це диктувалось нагальними потребами війни. Рушення мало діяти лише на теренах власної держави. У разі нагальної необхідності у його спрямуванні за кордони держави, шляхті повинна була сплачуватися вельми висока плата — по 5 гривень від списа. Зважаючи на фактичний фінансовий стан держави, плата була абсолютно нереальна. Якби королю довелось її сплатити — королівський скарб повністю збанкрутував би. Війська Корони Польської у другій половині XVІ ст.
На українських землях, які до часів Люблінської унії входили до складу Великого князівства Литовсько-Руського, шляхетське ополчення постало у вигляді служби земської, яка була більш ефективна, аніж посполите рушення Польського королівства. Суть служби полягала в обов’язку всіх князів і бояр на заклик великого князя виступати в похід на чолі власних збройних почтів. На противагу польському посполитому рушенню, система «служб» Великого князівства була жорстко прив’язана до розмірів маєтностей — кожні 10 «служб» були зобов’язані виставити одного кіннотника зі списом і відповідними обладунками. Кожний повіт виставляв хоругву під командою земського хорунжого. Найзаможніші князі і пани служили окремо на чолі власних хоругв (саме через те, аристократів Великого князівства й називали «панами хоруговими»). Ухвалення постанов Люблінського сейму 1569 року уніфікувало форми великокнязівського шляхетського ополчення до тих, які діли в Короні.
Шляхетське ополчення в країнах Західної Європи вже у середині XV ст. сприймалось як рудимент минулої доби. На теренах Центрально-Східної Європи картина виглядала дещо по-іншому. Хоч й у випадку з Річчю Посполитою кризові явища давалися взнаки. Причому, їх причини полягали не лише в не можливості ефективного використання ополченцями досягнень озброєння чи способів ведення бойових дій, а й у глибинних соціальних і політичних трансформаціях. Крім того, надзвичайно мала ефективність посполитого рушення стала очевидною у контексті зростання загрози з боку Кримського ханства й нездатності ополченців забезпечити охорону кордонів держави.
У той час, як на полях битв посилювалася роль добре навченої, регулярної піхоти, здатної ефективно обороняти і здобувати фортеці, посполите рушення й надалі складалося винятково з кінноти. Причому, озброєння та захист шляхтича, так само, як і чисельність й озброєння його почту залежало лише від його волі. Нерідко шляхтич більше піклувався про задоволення власних потреб у поході, аніж про посилення боєздатності хоругви, в якій він служив. Відтак, посполите рушення часто-густо було переобтяжене численними возами з припасами, одягом та обозною челяддю. Серйозною проблемою посполитого рушення було налагодження належної взаємодії під час бою, а також забезпечення дисципліни в поході.
Зважаючи на недоліки, що таїла в собі система шляхетського ополчення, у державі неодноразово обговорювалися плани повної його ліквідації та заміни шляхетської військової повинності сплатою сталого податку, необхідного для найму регулярного війська.
Регулярне військо. Створення регулярного війська започаткувало формування з другої половини XV ст. так званого затяжного війська. Затяжне військо, згідно відгуків сучасників, краще захищало «гонор короля і безпеку цілого королівства». Утім, розвиток затяжного війська стримувався незадовільним фінансовим станом держави та небажанням шляхти збільшувати суми збираних податків. Тривалий час регулярні військові загони, у формі надвірних військ і військ, вербованих для проведення війни, значною мірою фінансувалися з приватного скарбу короля, що формувався з прибутків від так званих королівщин.
Зброярська майстерня в ранній Новий часЗатяжні підрозділи набиралися спеціально уповноваженими королем офіцерами — ротмістрами. Ротмістрам монарх видавав спеціальні листи, в яких містився дозвіл на вербування війська від імені короля, визначалась кількість жовнірів, час служби, характер і якість озброєння, розміри платні та зобов’язання щодо відшкодування понесених на війні втрат, викупу з неволі тощо.
Затяжництво формувалося на основі середньовічного принципу лицарського почту або системи товариства. Його суть полягала в тому, що ротмістр набирав до свого підрозділу тільки так званих товаришів, котрі ставали на службу разом із своїми почтами. Кількість людей, які входили до почту, могла коливатись від одного до десяти вояків. Кожен товариш отримував стільки жолду, скільки людей входило до його почту. За звичай, найбільший почет був у ротмістра. З почтів формувалися кінні роти.
У кінноті товаришами були майже винятково шляхтичі, у піхоті їх нерідко рекрутували й з непривілейованих верств населення. До почтів найчастіше зараховували селян, підданих шляхтичатовариша, а також міщан, козаків, бідних шляхтичів. Щоправда, бідні шляхтичі могли служити в почті товариша кінних хоругв. Службу ж у піхоті шляхтичі зневажали.
Основу піших рот складали стрільці, озброєні арбалетами на початку XVІ ст., а згодом — вогнепальною зброєю. Попереду стрільців під час бою розміщувалися копійники, одягнуті в пластинчасту броню.
Командування окремими частинами затяжних військ передавалось у руки коронних гетьманів.
На базі затяжних військ, які первісно набиралися на час воєнних кампаній, у другій половині XV ст. для захисту південно-східних рубежів Польського королівства від татарських нападів було створено постійну оборону поточну. Відділи оборони поточної спочатку розташовувалися на Поділлі і на Червоній Русі, а після Люблінської унії 1569 року практику такої оборони краю було використано і на теренах Брацлавського, Волинського і Київського воєводств. Битва під Легніцею 1241 р. поміж польською важкою кавалерію і союзними важкоозброєними хрестоносцями з легкою татарською кіннотою
Зважаючи на специфіку завдань, які ставилися перед обороною поточною — захист краю від рухливих татарських чамбулів, вона формувалася переважно зі здатних до швидкого маневрування кінних хоругв. Кіннота несла службу на перетинах татарських шляхів, а піхота — в замках й укріпленнях.
Головні сили оборони поточної знаходилися трохи далі на схід від Львова, в районі Олеська-Бузька-Заложців. Передня сторожа розтягувалась поміж Кам’янцем і Хмільником, вздовж Тетерева і Случі, в районі Чорного лісу. У випадку появи татарських орд на Кучманському чи Чорному шляхах передня сторожа була зобов’язана поінформувати королівську адміністрацію і місцевий люд щодо небезпеки, а також забезпечити евакуацію населення разом зі своїм майном у розташовані поблизу фортеці. Підтягнуті з інших місць передового базування хоругви мали тим часом атакувати невеликі татарські чамбули, відбиваючи захоплені нападниками ясир і пожитки. Головні ж сили оборони поточної вступали у бій з татарськими ордами після аналізу зібраної інформації щодо кількість ворожих військ і маршруту їхнього руху.
Наявність на південно-східних окраїнах держави затяжних військ виступало хоч би якимсь гарантом захисту від татарських вторгнень. Водночас, утримання цих військ лягало важкою ношею на королівський скарб. У пошуках коштів Пйотрковський вальний сейм 15621563 років ухвалив конституцію про направлення однієї четвертої частини доходів королівщин, або кварти, на утримання постійного затяжного так званого кварцяного війська.
Олеський замок. Фото С. КлименкаПрибутки з королівщин не були надто великими, хоч конституція зобов’язала до сплати кварти й з тих маєтностей, які раніше перебували у диспозиції королівської особи, а згодом потрапили до приватних рук. Проведений в 1569 році великим коронним гетьманом Юрієм Язловецьким перепис кварцяного війська засвідчив таку кількість військовиків: 2892 кінноти в двадцяти хоругвах, 750 піхоти в дев’яти ротах, 15 кіннотників в ротах піших і 300 запорозьких козаків у кінних формуваннях. У разі воєнної небезпеки через вербування додаткових підрозділів кількість вояків кварцяного війська могла зрости до 56 тисяч.
За сеймовою постановою 1578 року в Речі Посполитій з’явилися так звана вибранецька піхота, рекрутована з державних селян.
Трохи згодом, вже на початку 1630-х років, у збройних силах Речі Посполитої було сформовано наймане військо іноземного типу (автораменту). Військо поділялось на піхоту і кінноту. На чолі підрозділів стояли офіцери іноземці, а рядовими жовнірами служили вихідці з різних земель Речі Посполитої.
Дислокувалися кварцяні хоругви і роти здебільшого в Україні, на кордоні Дикого Поля, а підпорядковувалися заступнику великого коронного гетьмана, котрий отримав назву «гетьмана на Полі» або «польного гетьмана». Як правило, польні гетьмани рекрутувались із числа заслужених ротмістрів оборони поточної. Король, водночас із призначенням на гетьманство, надавав їм уряд сенаторський, призначаючи на відповідну сенаторську посаду каштеляна чи воєводи в українських воєводствах. Це було вкрай важливо, аби надати польному гетьману можливість в разі потреби керувати й посполитим рушенням відповідних воєводств і повітів. Вогнепальна зброя (мушкет з опорною сошкою, бомбарда з ядрами і пристроями для заправляння пороху, серпантина). XV—XVІІ ст.
Помічниками польного гетьмана виступали «стражники польні коронні». Вони несли службу безпосередньо на кордоні Дикого Поля й керували хоругвами, висунутими в глибину багатокілометрового кордону з Кримом. Уряд стражника, за звичай, передував перебиранню булави польного гетьмана.
Верховне головнокомандування здійснював король, котрий, як правило, доручав це виконувати великому коронному та польному гетьманам. У Великому князівстві Литовському відповідно це робили великий литовський і польний литовський гетьмани. На відміну від інших високопосадовців, особи, призначені на гетьманство, не отримували права бути представленими у сенаті. Щоправда, існуюча в державі практика, за якої одна особа могла обіймати одночасно декілька урядових посад, дозволяла гетьманам входити й до складу сенату, оскільки останні, як правило, були заразом чи воєводами, чи каштелянами, чи канцлерами.

Польські гусари. Уперше гусарські підрозділи з’явилися в середині XV ст. в Угорському королівстві за указом короля Матяша Корвіна як легкі кінні загони шляхетського ополчення, призначені для боротьби з османськими військами. На теренах Польщі їх поява у вигляді затяжних військ з Угорщини, Сербії і Словаччини датується початком ХVІ ст. На перших порах гусари були типовою легкою кіннотою, озброєною легкими списами і шаблею, без захисних лат. Як вершник, так і кінь такого вояка нерідко прикрашався пір’ям страуса.
Кавалерія Речі Посполитої. Малюнок початку XVІІ ст.З другої половини XVІ ст., після проведеної Стефаном Баторієм реформи, коли тіло вершника було добре захищене залізними латами, а в бою йому допомагали 410 озброєних пахолків, гусарські підрозділи трансформувались у важку кінноту — одну з найкращих у тогочасній Європі.
Голову гусара прикривав або залізний шишак східного походження, або також залізний шолом, з прикріпленим до нього нашийником. Існувала також окрема броня для коня.
На озброєні гусари мали довгі (до 5 м) списи, які застосовувались у дальньому бою, шаблі або палаші — в ближньому. Використовували також вогнепальну зброю, здебільшого пістолети-«півгаки». Але її використання залежало від особистої ініціативи жовніра. Рушниці при веденні традиційного кінного бою не застосовувались. Утім, інструкції зобов’язували, аби на випадок спішення гусарів і потреби ведення оборони табору «кожен товариш у почту свого в трьох, чотирьох, в п’яти, в шести коней одну рушницю мав». Гусарські захисні обладунки. Перша чверть XVІІІ ст. У цей час вживались переважно не як бойове, а декоративне, церемоніальне спорядження
Під впливом східної мілітарної традиції в гусарських строях широкого вжитку набули хутра хижих звірів — як тих, що водилися місцевих лісах — вовків, рисі, так і екзотичних — тигрів, леопардів.
Наказ великого князя Зиґмунта ІІ Авґуста князям Вишневецьким щодо їхньої воїнської повинності (1561 р.)До наплічників кріпилося одне або пара крил. При швидкому галопі крила створювали різного роду шумові ефекти, які відлякували супротивника або, принаймні, негативно впливали на керованість його коня. Ще одне функціональне призначення крил дослідники вбачають у захисті вершника від потрапляння на тіло татарського аркана та приймання на себе ударів посланої за певної траєкторії шаблі. Утім, існують вказівки з приводу того, що крила у битвах використовувалися рідко. Значно вагомішими були їхні декоративні функції, що вирізняли гусарію від решти кінних формувань.
Набиралися гусари із числа найбільш заможної шляхти.
Надвірні магнатські хоругви. Особливе місце в структурі збройних сил республіки посідали надвірні загони магнатів. Про їхню просто таки вражаючу питому вагу в загальній структурі військ вказує хоч би той факт, що князь Костянтин Василь Острозький при потребі міг виставити аж 15-ти тисячне військо.
Надвірні війська, що складалось із числа панцирних бояр, земян-ленників та клієнтів, які володіли землею на теренах родових маєтностей магната з обов’язком військової служби, з початком XVІІ ст. набувають стрункості організації. За видами озброєння та способами ведення бойових дій вони поділяються на гусарські корогви (важка кіннота), козацькі (легка кіннота) та піхотні роти.