Глава 7. Зміцнення
шляхетської демократії у роки Великого
безкоролів'я.

Глава 7. Зміцнення шляхетської демократії у роки Великого безкоролівя

У липні 1572 року пішов із життя король Зиґмунт ІІ Авґуст — останній монарх з династії Яґелонів на польському троні. Річ Посполита постала перед проблемою пошуку нового правителя поза межами дому Яґелонів. З одного боку, це таїло в собі небезпеку допущення на трон династа, вихованого в політичній культурі, принципово відмінній від тієї, що розвинулася в Речі Посполитій в часи екзекуційного руху шляхти 40—60-х років XVІ ст. З другого ж боку, вселяло шляхетським лідерам певні надії щодо можливості розширення станової демократії, а також забезпечення гарантій її недоторканості від будь-яких деспотичних намірів майбутніх правителів Речі Посполитої.

Крім того, короткий проміжок часу, що відділяв цю подію від Люблінського сейму 1569 року, вселяв противникам унії надії на можливість її розірвання. А ще литовські магнати вже за життя короля Зиґмунта ІІ Авґуста виношували плани повернення приєднаних до Корони Польської в 1569 році українських земель знову до складу Великого князівства. Щоправда, ці плани не знаходили підтримки в середовищі руської шляхти і магнатів, що, природно, серйозно ускладнювало їх реалізацію.

 

Українські землі під владою короля-француза
Коронація. Мініатюра з Кодексу Балдвіна з Тревіру. ХІV ст.Ситуація безкоролів’я
 або точніше міжкоролів’я (interregnum) після смерті Зиґмунта ІІ Авґуста розтягнулася аж на півтора роки. За цей час шляхта добилася чималих успіхів у справі зміцнення своїх позицій як повноправного політичного народу держави. Зокрема, очолюваний талановитим шляхетським лідером Яном Замойським конвокаційний сейм успішно пройшов процедуру внесення змін до устроєвої моделі Речі Посполитої, закладеної постановами Люблінського сейму 1569 року. Без жодного спротиву було узгоджено деталі елекційної процедури і зміст пактів-конвентів, які відтепер був зобов’язаний ухвалювати претендент на польську корону. 28 січня 1573 року сейм ухвалив постанову про гарантування свободи віросповідання і релігійну толерацію як базові принципи публічного життя Речі Посполитої — так званий Акт Варшавської конфедерації.
У травні 1573 року на елекційному сеймі, вперше скликаному на полі під с. Камєнєм (неподалік Варшави), зібралось близько 40 тисяч шляхтичів-виборців, котрим і належало визначити майбутнє королівської влади. Претендентами на королівство виступали представник імператорського дому Габсбурґів — син імператора Максиміліана ІІ Ернст Габсбурґ, шведський король Юхансон ІІІ Ваза та французький принц Анрі (Генріх) Валуа, третій син Генріха ІІ і Катерини Медичі, шваґер королеви Шотландії Марії.
Завдяки спритності і наполегливості французького посла найліпші шанси посісти трон мав останній — двадцятидвохлітній Генріх Валуа. На користь його кандидатури було й прагнення шляхти уникнути воєнного протистояння з Османською імперією. Адже у той час, як Австрія плекала надії розширити свої володіння за рахунок підвладних Порті земель, Франція виступала союзником османів. Переваги профранцузької орієнтації Речі Посполитої були настільки очевидними, що прибічників Габсбурґа і Вази вдалось умовити дуже швидко і 11 травня примас Речі Посполитої Якуб Уханський номінував Генріха Валуа новим королем.
21 серпня 1573 року тринадцять послів Речі Посполитої, на чолі з познанським біскупом Адамом Конарським, відбули прийом до Палацу Справедливості в Парижі, на якому були присутніми французький король Карл ІХ з королевою і королевою-вдовою Катериною Медичі. На прийомі було вголос зачитано елекційний декрет про обрання на польське королівство французького принца, після чого він урочисто присягнув у Нотердам де Парі (Соборі Паризької Богоматері) на виконання законів Речі Посполитої. Кафедральний собор на Вавелю. Краків
3 грудня 1573 року Генріх Валуа в оточенні 1200 шляхтичів покинув Францію і попрямував на свою нову вітчизну, і через три з половиною довгих місяців подорожей Європою, 18 лютого 1574 року, прибув до Кракова.
Від’їзд з Франції принца Анрі його супротивники, гугеноти, сприйняли з полегшенням. Роялісти і католики — з гордістю, і як знак розширення ареалу впливів вірних католиків і французів. Зокрема, старший брат новообраного польського короля, французький монарх Карл ІХ, перед його від’їздом до Кракова задоволено виголосив: «Тепер триматимемо обидва кінці узди». Зрозуміла річ, що король Карл ІХ мав на увазі суттєве зміцнення позицій династії Валуа у Європі, яке дозволяло похитнути верховенство Габсбурґів, які утвердились в Австрії й Іспанії, та, спираючись на міць Речі Посполитої, врешті заявити про претензії Франції на статус цісарства.
У Речі Посполитій прибуття новообраного короля, тепер уже Генрика Валуа (Валезія), також переважно зустрічали з надіями на довге і щасливе королівство.
Різня в ніч на св. Варфоломія. Художник Франсуа ДебоуУтім, серед православних русинів і протестантів кандидатура французького принца не надто віталась. Виною цьому були гіркі враження від тієї різні, яку вчинили католики у Парижі протестантам (гугенотам) у ніч на святого Варфоломія роком раніше,
24 серпня 1572 року, в результаті якої католики-роялісти холоднокровно вирізали двадцять тисяч гугенотів. Принц Валуа був безпосередньо причетним до тих трагічних подій. А ще кількома роками раніше, 13 березня 1569 року, він у вісімнадцятилітньому віці очолював католицьке військо, яке у битві під Жарнаком вщент розбило протестантські війська. Відтак, і протестанти, і православні Речі Посполитої вбачали у французькому принцові загрозу релігійній толерантності, що все ще панувала в республіці, звідусіль оточеній гострими релігійними протиборствами. Король Франції Карл ІХ Валуа
Демонструючи свою незгоду з намірами закликати до Речі Посполитої одіозну фігуру французького претендента, цілий ряд депутатів і навіть декілька сенаторів на чолі з київським воєводою князем Василем Костянтином Острозьким від’їхали з елекційного поля і скликали власне зібрання. Воєвода краківський і великий коронний маршалок, протестант за віросповіданням Ян Фірлей на противагу Валуа запропонував кандидатуру шведського короля Юхансона (Яна) ІІІ Вази, точніше його сина Сигізмунда — католика, але вихованого в протестантській країні. Утім, до цієї пропозиції не вдалося схилити решту опозиційно налаштованої шляхти і «від’їзчикам» довелось приєднатися до елекційного кола під Камєнєм.
Отож, новим королем обрали Генрика Валуа — молодшого брата і спадкоємця хворобливого французького короля Карла ІХ. Остання обставина, як виявиться трохи згодом, матиме для Речі Посполитої фатальні наслідки.
Для Русі ж стати поворотним у її історії мав усі шанси вже коронаційний сейм 1574 року. Адже на ньому литовські магнати знову висунули вимогу щодо повернення до складу Великого князівства відірваних від нього Волині і Київщини. Роль опонента цих намірів серед інших відіграв і князь Костянтин Василь Острозький, котрий виголосив довгу промову на захист ідеї єдності руських та коронних земель.
А перед тим згаданий уже раніше воєвода краківський і великий коронний маршалок Ян Фірлей під час принесення Генриком Валуа присяги, демонстративно не знімаючи з голови капелюха, наблизився у костелі до вівтаря і зажадав від монарха додаткового підтвердження гарантій збереження у силі свободи віросповідання як базового принципу публічного життя Речі Посполитої, пригрозивши на латині: «Присягнеш або не будеш правити». На що один з активних учасників варфоломійської бійні відповів вельми обережно: «Докладу зусиль, аби її застерегти…».


Генрикові артикули та pacta conventa
Французький король Людовік Х надає «Хартію вольностей» трьом станам Нормандії, виступаючи у такий спосіб гарантом їхніх прав і свобод. Французька середньовічна мініатюраУ лютому 1574 року відбулася коронація Валуа. На престол він зійшов на умовах, закріплених у так званих Генрикових артикулах. Згідно з ними, король брав на себе зобов’язання й надалі сприяти збереженню в державі засад вільної королівської елекції, регулярно скликати вальний сейм, без згоди сейму не збирати посполите рушення (шляхетське ополчення), а також — змінювати зовнішню політику, вирішувати питання війни і миру, накладати податки і мита. Король зобов’язувався утримувати коштом своїх маєтностей регулярне кварцяне військо, суворо дотримуватися засад релігійної толерації. При королеві мала постійно діяти як дорадчо-контролюючий орган рада з числа призначених сеймом сенаторів-резидентів.
У разі невиконання королем цих артикулів (вони ставали обов’язковими й для наступних обраних монархів Речі Посполитої) шляхта і магнати отримували право відмовляти йому у покорі (так зване право рокошу).
Крім взяття на себе зобов’язань, зафіксованих в універсальних Генрикових артикулах, король укладав зі шляхетських загалом республіки й особисті договірні статті. Зокрема він брав на себе рядАнна Яґелонка. Художник Марцин Кобер фінансових зобов’язань: сплатити власним коштом борги свого попередника, утримувати на Балтійському морі флотилію та чотиритисячну ґасконську піхоту, навчати 100 поляків у Сорбонському університеті та залучати іноземних вчених до викладання в Краківському університеті. Крім того, Генрик Валуа мав гарантувати польським купцям право вільної торгівлі з Францією. А ще, претендент на королівство, маючи лишень двадцять два роки від роду, мав взяти шлюб з донькою Зиґмунта І Старого та, відповідно, сестрою свого померлого попередника Зиґмунта ІІ Авґуста, Анною Яґелонкою, котрій на час заручин уже виповнилось аж п’ятдесят літ.
У вересні 1573 року Генрик Валуа і його старший брат король Карл ІХ у соборі Паризької Богоматері заприсяглися на Генрикових артикулах і Pacta conventa.
Укладені при елекції французького претендента документи стали обов’язковими до виконання всіма його наступниками. Вони систематизували принципові засади функціонування в Речі Посполитій шляхетської демократії та суттєво розширили її межі.


Друге безкоролів’я Речі Посполитої
Прибувши до Польщі і коронувавшись на королівство, Генрик Валуа так і не підтвердив перед поляками свою присягу, складену в Нотердам де Парі. Можливо, вчинив він це свідомо, а, можливо, просто не встиг цього зробити. Адже шляхта так довго трудилася над виробленням умов сходження француза на польський трон, що, здавалось би, передбачила геть усі можливі сценарії розвитку подій — за винятком того, що брат новообраного польського короля, французький монарх Карл ІХ, котрий був лише на декілька років старшим за Генрика, раптово помре, не залишивши по собі спадкоємця.
Карл ІХ помер у Парижі 30 травня 1574 року. До королівського замку на Вавелю в Кракові трагічна звістка донеслась вранці 14 червня. Щоправда, лихі провісники цієї трагічної новини з Парижу доходили до польського короля ще березня 1574 року. Причому, вже тоді лідери католиків-роялістів звертались до «польського» Валуа з настійливими проханнями: в разі передчасної смерті брата повернутись у Париж і зійти на французьке королівство — аби не допустити до трону свого молодшого брата Франціска, котрий демонстрував відверту прихильність гугенотам.
Збирання збіжжя та винограду у французькому селі. Французька середньовічна мініатюраПропозиції щодо заволодіння французьким троном для Генрика були доволі своєчасними. Адже королювання у Польщі йому не надто подобалось. Короля обурювала атмосфера тотального шляхетського контролю за його діями. Він дратувався розмовами на латині і польській мові, яких він не міг зрозуміти. Не вабила й перспектива одруження на набагато старшій за нього Анні Яґелонці, та, натомість, гнітила розлука з прекрасною своєю паризькою фавориткою Марією де Клев’ю.
Навіть дощова польська весна та розташування на італійський манер кімнат у королівському палаці викликали у польського короля нудьгу і меланхолію.
Отож у наступні після отримання з Парижу трагічної звістки дні Генрик мав зустріч із членами сенату, звично бавився і жартував зі своїми дворянами. Але, як виявилось згодом, це були лише кроки, що мали приспати пильність королівського оточення.
18 червня король ґречно відмовився відвідати свою «елекційну наречену» — Анну Яґелонку, і раніше звичного пішов спати. А щойно ніч впала на Краків, як по 118 днях панування король потай виїхав з Польщі до Парижу, аби зайняти вакантний після смерті брата французький трон. Представлення порядку обрання цісаря Священної Римської імперії німецької нації сімома електорами: трьома арцибіскупами і королями і князями Саксонії, Бранденбургу, Чехії і Палатинату
Спроби поляків наздогнати свого горе-короля успіху не принесли. Варшавський сейм у вересні 1574 року зажадав від Генрика впродовж півроку негайно повернутися до Польщі. Король у листі до шведського монарха свій вчинок пояснив наступним чином: «Ми вчинили, як добрий батько родини, котрий, люблячи однаково двох своїх дітей, біжить до тієї з них, котра найбільше потребує його допомоги».
У Франції Валуа коронувався як новий король Генріх ІІІ (правив до 1589), а в Речі Посполитій настало друге безкоролів’я.
До наступних виборів справа дійшла лише в листопаді 1575 року. Цього разу елекційне поле нагадувало поле Марсове — кожен з виборців мав з собою аркебуз, чекан чи кинджал.
На обранні називались імена щонайменше шести, а то й семи поважних кандидатів. І за ними стояли, принаймні, вдвічі більше протекторів, готових підтримувати своїх висуванців палкими словами та золотими дукатами. Зокрема озвучувались імена князя Феррари Альфонса ІІ, московського царя Івана Грозного чи його сина Федора, сина австрійського імператора Ернеста Габсбурґа, шведського короля Юхансона (Яна) ІІІ Вази і його сина Сигізмунда.
Відомий своїми чудернацтвами (нерідко не по-людські жахливими) Іван Грозний у цей час навіть у звичній для нього фарсовій манері офіційно відмовився від царювання в Росії — «передав» царський трон колишньому касимівському хану, хрещеному Чингізиду Симеону Бекбулатовичу, а сам, начебто, відійшов від управління Московією.
Врешті-решт найповажнішими в цьому елекційному змаганні виглядали шанси імператора Максиміліана ІІ Габсбурґа, кандидатуру котрого активно підтримували переважно магнати, та — ленника турецького султана, трансільванського князя Іштвана Баторі, прозваного в Польщі Стефаном Баторієм. На елекційному сеймі примас Речі Посполитої (у часи міжкоролів’я найвища посадова особа держави) номінував королем імператора.
Але за декілька днів шляхетський провідник, холмський підкоморій Миколай Сєніцький на противагу йому проголосив королями Анну Яґелонку і «приданого» їй в чоловіки Стефана Баторія. Останній — у тому числі й завдяки оперативно проведеній в Трансільванії військовій мобілізації — й утвердився на троні. Республіка потребувала рішучого і войовничого короля. Адже стан Речі Посполитої на той час був близьким до критичного. Московські війська захопили Інфлянти. Татари розпочали найбільший за всю попередню історію сусідства Речі Посполитої з кочовиками наїзд на землі республіки — 100 тисячна орда під началом хана Девлет Ґерея безжально пустошила Русь. За таких умов Стефан Баторій — 42-річний загартований в битвах ветеран, котрий мав впливові зв’язки із султанським урядом — на роль короля підходив найліпше.
До Кракова претендент прибув на чолі відбірного гайдуцького війська. 1 травня 1576 року він узяв шлюб з «головною» нареченою Речі Посполитої — Анною Яґелонкою, і цим самим питання королівської елекції було вирішено остаточно.

Генріх (Анрі) ІІІ Валуа. Повернувшись із Речі Посполитої до Парижу, Валуа 11 лютого 1575 року коронувався в Реймському соборі, а ще через два дні одружився на Луїзі Водемон-Лотаринзькій та розпочав своє чотирнадцятилітнє правління у Франції.
Втеча Валуа з Польщі. Художник Артур ҐротґґерДо Франції Генріх повернувся в добу перманентних війн між протестантами та радикально налаштованими католиками. Різанина, вчинена останніми у ніч на святого Варфоломія, лише на деякий час ослабила табір гугенотів. Не маючи засобів для продовження війни, новий король пішов на поступки опонентам, визнавши за ними право на свободу віросповідання та участь у діяльності місцевих виборних органів. Такі дії короля налаштували проти нього радикально налаштованих католицьких лідерів, і, водночас, не заспокоїли протестантів.
У 1576 році Генріх Наваррський, звільнившись з почесного полону при королівському дворі, найперше, що зробив, так це знову повернувся до кальвінізму. Натомість непримиренні католики організували Католицьку лігу, прихильність до якої демонстрували і Габсбурґи, і Ватикан.
У 1585 році Генріх ІІІ і все ще всесильна його мати, Катерина Медичі, підписали едикт, яким заборонили сповідування в державі кальвінізму. Наслідком цього стала чергова громадянська війна. Цього разу лінія барикад пролягла вулицями Парижа. Король у такому сум’ятті був навіть змушений тікати зі столиці.
По цьому католицькі радикали на чолі з Анрі де Гізом почали вимагати зречення Генріха ІІІ від влади та постригу в ченці. У відповідь королівська партія зробила гросмейстерський хід — нещадно розправилася з лідерами католицької опозиції та пішла на зближення з гугенотами, погодившись з ідеєю проголошення Генріха Наваррського наступником короля. Підставою для цього кроку була та обставина, що у Генріха ІІІ та Луїзи Водемон не було дітей (недоброзичливці з табору опонентів пліткували з приводу гомосексуальних уподобань короля, щоправда, «на захист» монарха виступали як довжелезний перелік коханок Валуа, так і букет венеричних захворювань, здобутий ним у молоді роки). У 1584 році несподівано помер молодший брат короля, герцог Анжуйський Франсуа, і виявилось, що найближчим родичем, який може посісти трон, є саме Генріх Наваррський, котрий, до того ж, був одружений на рідній сестрі короля Маргариті (знаменитій королеві Марго з романів Олександра Дюма).
Але така безпринципність французького монарха викликала шквал критики з боку опонентів. Папа Римський відлучив Валуа від Церкви, а домініканський чернець Жак де Клеман 1 серпня 1589 року підступно убив колишнього польського, а наразі французького короля.
Генріх ІІІ виявився останнім французьким королем з династії Валуа. Щоправда, перед смертю Генріх ІІІ таки встиг підтвердити законність переходу королівської корони Франції до Генріха Наваррського, котрий започаткував нову династію — династію Бурбонів.


«Не глиняний і не мальований», а справжній король
Польському королю Стефану Баторію в козацькому середовищі завжди відводилась особлива роль. Адже, за легендою, що міцно укорінилася в козацькому світогляді, саме він щедро наділив запорозьку спільноту «золотими правами і вольностями», непорушного застереження яких товариство вимагало від усіх наступних польських правителів. Стефан Баторій, король польський і великий князь литовський. Войцех Стефановський
Утім, крім неоціненних заслуг Баторія у справі становлення козацького стану, цей угорець на польському престолі мав і цілий ряд інших здобутків, які й зробили з нього чи не найбільш шанованого в історії Речі Посполитої монарха.
В особі трансільванського князя Річ Посполита отримала вельми рішучого і наполегливого при досягненні поставлених перед собою завдань монарха. Уже на коронаційному сеймі у травні 1576 році Стефан Баторій заявив спантеличеним опонентам, що є «не глиняним і не мальованим», а справжнім королем. Амбіційне реноме «справжнього» короля Баторій переконливо довів і своїм правлінням.
Найперше, чим зарекомендував себе новий монарх, так це реформою судочинства, проведення якої король доручив талановитому адміністратору Яну Замойському, котрий посів посаду великого коронного канцлера. Реформа була покликана зміцнити шляхетське судочинства та підняти довіру до нього, забезпечивши шляхті безпосередній контроль над законністю прийнятих судових рішень. Заради того, аби в державі запанували злагода і довіра, король продемонстрував готовність поступитися своїми прерогативами в цій сфері. На Варшавському сеймі 1578 року було зорганізовано найвищу касаційну інстанцію на вироки всіх шляхетських судів — Трибунал Коронний. Місцем осідку Трибуналу при розгляді судових тяжб шляхти з Великопольщі і Мазовії був визначений Пьотрков, а для решти коронної шляхти, в тому числі й з руських земель, Люблін. Каденція починалась в Пьотркові у листопаді і тривала до Вербної Неділі, після чого засідання переносились до Любліна.
Монета з часів Стефана БаторіяГерб «Леліва»У 1581 році аналогічний орган було створено і для Великого князівства Литовського.
Враховуючи, що на інкорпорованих до складу Корони в 1569 році українських землях існували відмінні від решти коронних земель правові кодекси — Литовський Статут 1529 року та Другий Литовський (або Волинський — як його називали в Короні) Статут 1566 року, для прийняття і розгляду апеляцій від шляхти Волинського, Подільського і Київського воєводств у 1578 році було створено окремий Луцький Трибунал. Щоправда, після смерті Баторія в 1589 році Луцький Трибунал було ліквідовано. Відтепер апеляції з приводу присуду українських судів переносились до Любліна, де велись окремі актові книги для Коронного Трибуналу та його спеціальних сесій, присвячених розгляду справ з українських земель.
Запроваджуючи нову апеляційну установу, король позбавлявся можливостей впливати на рішення Трибуналу, оскільки 50 депутатів щорічно обирались на повітових сеймиках.
Загалом же, попри очевидні поступки шляхетському загалу при проведенні реформи судочинства, Стефан Баторій зарекомендував себе прибічником міцної королівської влади. Потужний екзекуційний рух, що досягнув вражаючих успіхів у часи правління попередників Баторія та часи безкоролів’я, угорець зумів значною мірою звести нанівець. Реалізовувати свою державну політику намагався опираючись не на загал шляхти, а на магнатські кола. Лідерів же екзекуційного руху вдало переманив на свій бік, задовольняючи їх високими державними посадами воєвод і каштелянів. Прикладом ефективності такої політичної лінії короля може слугувати біографія великого коронного канцлера та великого коронного гетьмана Яна Замойського. Здобувши величезну популярність на гребені екзекуційного руху, «трибун шляхетського люду» одночасно зі стрімким просування по службовій драбині так само стрімко перетворювався на одного з найбільших у Короні магнатів та стовпів королівської влади.
Гусарська хоругва початку XVІІ ст. супроводжує в’їзд до Варшави дружини короля Зиґмунта ІІІ, КонстанціїЗ обранням на королівство Баторія в Речі Посполитій розгорнулась активна підготовка до війни з Московією за Інфлянти, що серед іншого вилилась і в реформу збройних сил республіки. Зокрема, сейм 1578 року виразив згоду на реалізацію ініціативи короля щодо утворення вибранецької піхоти — війська, рекрутованого з числа чиншових селян, котрі проживали на так званих королівщинах. Один жовнір вибирався з двадцяти селянських господарств, так званих ланів (звідси й інша назва цієї піхоти — ланова), а члени решти дев’ятнадцяти сімей повинні були озброювати й утримувати вояка-піхотинця. Вибранці були звільнені від виконання феодальних повинностей і сплати чиншу, натомість повинні були регулярно проходити військові навчання, а в разі потреби — на заклик короля виступати в похід.
Крім створення ланової піхоти, Баторій реорганізував і кавалерію, перетворивши гусарські загони на роти важкоозброєної шляхетської кінноти, а також розширивши кількість легкої, так званої козацької, кінноти. Завдяки проведеним Баторієм реорганізаціям польська гусарія у наступному столітті справедливо вважатиметься найліпшою у Європі.
У наступні десятиліття військові реформи Баторія продовжувались і були завершені вже Владиславом ІV. В результаті проведених перетворень кавалерію було поділено на важку, середню і легку. Крім гусарів до важкої кавалерії було зараховано рейтар і аркебузирів. Важка кавалерія була захищена бронею у вигляді кіраси і шолома. Основною наступальною зброєю для гусарів був спис, а для рейтар й аркебузирів — пістолі чи аркебузи (різновид рушниці з так званим «німецьким» прикладом, яка мала переважно калібр 10 мм). Середня кавалерія (панцирна) мала на озброєнні круглі щити і кольчужні панцири в комплекті з шоломами-місюрками. Їхня наступальна зброя складалася з шаблі і пістолів чи рушниці, подеколи рогатини і лука. Легка кіннота використовувала аналогічне озброєння. Проте не мала у своєму розпорядженні захисних засобів.
Стефан Баторій реорганізував також і піхотні підрозділи. В результаті проведених заходів на озброєнні у піхоти вже не було захисних обладунків і древкової зброї: драби отримали шаблі, сокири, гнотові рушниці з порохівницями і ладунками (готовими набоями пороху). Їхні командири, десятники, мали на озброєнні шаблі, сокири і короткі списи (дарди).


Козацька реформа Баторія
Козацька легенда, що упродовж усього XVІІ ст. легітимізувала боротьбу козацтва за свої права і вольності, вперто приписувала войовничому Стефану Баторію і пальму першості в наборі запорожців на королівську службу та даруванню їм на цій підставі прав лицарського люду республіки.
Насправді ж, спроби використати нестримну енергію і хоробрість, щоб не сказати відчайдушність, козаків на користь королівської влади чинилися віддавна. Так, зберігся лист Зиґмунта Авґуста, виданий ще напередодні Люблінського сейму 1569 року, яким монарх закликав «подданих наших, козаком», котрі «на Низу перемешкивают», поступати за відповідну плату на королівську службу при пограничних замках. Стефан Баторій, король польський. Художник Костянтин Александрович
Золотий дукат Зиґмунта Авґуста 1574 р.Реалізуючи доручення короля, тогочасний коронний гетьман Єжи Язловецький у 1570 році сформував перший козацький почет із трьохсот осіб, старшим над якими був поставлений барський шляхтич Ян Бадовський. За поданням Язловецького, набрані на службу козаки повністю вилучалися з-під юрисдикції королівської адміністрації на місцях і як окрема військова одиниця підпорядковувалися владі коронного гетьмана. Безпосереднім їхнім урядуванням опікувався призначений гетьманом старший і військовий суддя.
Щоправда, у 1575 році майже одночасно пішли з життя і гетьман Язловецький, і козацький старший Бадовський, а створений їхніми зусиллями козацький загін припинив існування.
У часи Стефана Баторія, у вересні 1578 року королівський уповноважений Янчі Бегер уклав з козацькими представниками у Львові угоду, у відповідності з якою на королівську службу поступало 500 запорожців. Верховне командування загоном передавалось у руки черкаського старости князя Михайла Вишневецького (родича славетного козака-князя Дмитра (Байди) Вишневецького), а безпосереднім начальником номінувався брацлавський шляхтич, що вже здавна козакував на пограниччі Дикого Поля, Ян Оришовський. За Оришовським королівський універсал визнавав титул гетьмана, хоч на практиці в офіційній урядовій термінології частіше все ж вживалося визначення «старший Війська Запорозького».
Не для кого не було таємницею, що найперше Баторій розраховував використати нову військову одиницю у війні з Московією, що на той час перетворилася на його головну зовнішньополітичну проблему. Причому, нагальність вирішення проблеми зумовлювала і певні відступи при реалізації королівського універсалу 1578 року. Так, у 1583 році платню за похід на Московію отримали не 500, а 600 козаків. А вже в 1590 році на офіційну службу королю і Речі Посполитій було набрано аж тисячу запорожців.