Вступ. Часи великих
перемін.

Часи великих перемін

Мапа світу Фра Мауро. 1459 р.Перебіг історичного часу далеко не завжди синхронізується з плином часу природного або ж іншими словами, астрономічного. І якщо характерною ознакою останнього є рівноплинна вивіреність його поступального руху, який піддається фізичному виміру, то у випадку з часом історичним таку універсальність важко навіть уявити. Надто вже багато у формуванні його динаміки ходу задіяно різнопланових соціальних, політичних, економічних і будь-яких інших складових, кожна з яких має власну інерцію розвитку, позначену власним часовим ритмом.
Іноді історичний час настільки уповільнює свій хід, що буквально завмирає на місці, консервуючи в такий спосіб практично в незмінному вигляді на десятиліття, а підчас і на цілі століття суспільні устої, державні порядки, соціокультурні уподобання тощо. Натомість іншим разом трапляються настільки неймовірні прискорення історичного часу, що за мізерно короткі його проміжки — якийсь там рік, два чи п’ять — життя змінюється докорінно. Це при тому, що за іншого часового ритму для таких змін знадобилися б десятиліття, а то і століття.
У європейській історії чи не найвиразніше така кардинальна зміна ритму історичного часу простежується на етапі переходу від повільного і загалом прогнозованого Середньовіччя до бурхливого й інтригуючого своєю непередбачуваністю Нового часу. Часу, коли з великими відкриттями Христофора Колумба і його послідовників до невпізнання змінилася географія тогочасного Світу; коли під впливом ідей Нікколо Макіявеллі динамічно трансформувалися погляди на політику і державу; ідеї Реформації розбили ідейну й організаційну єдність західного християнства; а перед тим здобуття Османами Константинополя надзвичайно гостро поставило питання про спроможність християнської цивілізації ефективно протистояти мусульманському проникненню на Європейський континент. Панорама Любліна (фрагмент). Гравюра А. Хогенберґа
Відомий німецький історіософ, батько такого впливового напряму в сучасній світовій історичній науці як «історія понять» Райнгарт Козеллек, тривалий час розмірковуючи над феноменом історичного часу, дійшов, здавалось би, парадоксального висновку щодо некоректності взагалі самого вживання поняття «історичний час» у граматичній формі однини — надто вже багато різноспрямованих і різноприскорених історичних процесів розгортаються в межах одного й того ж астрономічного темпорального відтінку. Тож, наприклад, для одних країн перехід від Середньовіччя до Нового часу відбувся з об’єднанням Арагона і Кастилії на Піренейському півострові (1479), для інших — з відкриттям Колумбом Америки (1492), ще для інших — початком Реформації (1517) тощо.
Для України такою рубіжною віхою в її історичному розвитку стала безумовно дата появи на мапі Європи нової потужної держави — Речі Посполитої та входження переважної більшості українських земель до її складу.
Власне, переломним моментом стало не лише саме' проголошення влітку 1659 року акту Люблінської унії. А й той відтинок історичного часу, коли тривала напружена підготовча робота до проголошення для багатьох народів Центральної і Східної Європи по справжньому доленосних рішень; коли в січні-липні 1659 року кипіли пристрасті на сеймі в Любліні; коли впродовж наступних років тривало переосмислення зробленого, виправлення допущених помилок і вдосконалення державного організму і так однієї з найпередовіших, як на той час, європейської держави. Власне, усе те, що було генетично пов’язане з народженням і становленням Речі Посполитої, а також з небаченим раніше переходом такої значної за розмірами української частини Великого князівства Литовського до складу Корони Польської та розбудовою нової спільної вітчизни має всі підстави для того, аби бути виокремленим в окремий історичний період. Мапа Великого князівства Литовського і Королівства Польського Вацлава Городецького. 1562 р.
Учасники Люблінського сейму. Фрагмент картини Яна Матейка «Люблінська унія»Враховуючи ж важливість Люблінського процесу як для всієї Європи загалом, так і України зокрема, цей відтинок часу має всі підстави для того, аби претендувати на звання історичної доби. Адже в цей час не лише набуло неймовірного прискорення соціальне, політичне й економічне життя в регіоні. Відбулися по справжньому принципові зміни у функціонуванні державних інституцій і системи судочинства, істотно зріс військово-мобілізаційний потенціал об’єднаної держави. Важливі трансформації спостерігались в організації соціальної взаємодії, розширенні меж шляхетського самоврядування й повноцінного залучення шляхти до участі у виробленні засад державної політики, налагодженні контролю за діяльністю монарха, недопущення визрівання в його політиці абсолютистських тенденцій.
Ясна річ, що розширення прав одних неминуче супроводжується їхнім обмеженням для інших. Так само й пасивність однієї політичної еліти в часи важливих змін надає шанс іншій еліті ствердитись за її рахунок. На жаль, як перше, так і друге в часи Люблінських трансформацій проявилось передовсім у стосунку до України, принісши з одного боку посилення визиску непривілейованих верств місцевого населення як своїми, так і чужими панами-аристократами, а з другого боку унеможливило збереження повноцінної політичної суб’єктності для України. Остання обставина навіть у дуже короткій історичній перспективі негативно проявилась у різних сферах державного життя спільної вітчизни. А в довгостроковій взагалі завершилась братовбивчим збройним конфліктом середини XVІІ ст., що приніс величезні людські втрати та суттєво підірвав потенціал Речі Посполитої, яка з того моменту поволі почала підпадати під вплив своїх більш відмобілізованих у політичному та військовому відношеннях сусідів.
Так чим же була для України Люблінська унія? Чи мало українське суспільство свій інтерес у цих важливих міжнародних перетрубаціях? І якщо так, то чому на відміну від Польщі і Литви тогочасна українська еліта не змогла відстояти політичну відрубність своєї малої вітчизни? Чого виявилось більше від участі України в польсько-литовському унійному процесі: втрат чи здобутків? Чи можна було уникнути перших і примножити другі?
На наш погляд, ці питання надто важливі, аби нехтувати можливістю дошукатись істини — навіть, якщо нині минає 440 літ від тих вікопомних діянь.
Питання важливі не лише для розуміння українського минулого, а й, вочевидь, для переосмислення ролі України у сучасній європейській політиці та, можливо — будемо тішити себе й такими сподіваннями — для знаходження Українською державою собі гідного й історично вмотивованого, легітимного місця серед європейського співтовариства в майбутньому.

Віктор Горобець