Конфлікт між Вітовтом
і Володимиром Ольгердовичем

Конфлікт між Вітовтом і Володимиром Ольгердовичем

Печатка ВітовтаПочаток 1390-х років ознаменувався територіальним переділом між литовськими князями, спричиненим умовами Острівської й Белзької угод (1392 р.), згідно з якими до Вітовта переходили всі батьківські володіння. Тож у Ягайлового брата Іоанна-Скиргайла було відібрано Троцький уділ, втрату якого Вітовт пообіцяв йому компенсувати рівноцінним наданням. Такою компенсацією стали Кременецька волость на Волині й Київська земля, яку новий "господар" заприсягся відібрати у Володимира Ольгердовича; при цьому усунення з уділу саме Володимира було спричинене як престижністю київського княжіння, так і особистими рахунками з київським князем, котрий охоче допомагав Ягайлові у боротьбі з Вітовтом. 
У літописній оповіді винуватцем конфлікту зображено Володимира Ольгердовича, який нібито "не хотел покоритися князю Витовту"; тож останній покарав його, відібравши спочатку Житомир і Овруч, а потім — і решту Київської землі (1394 р.). Князь Володимир марно сподівався на допомогу великого князя московського (за словами літописця, "бегал на Москву и тем пробегал отчизну свою Киев") і був змушений скінчити життя в невеликому Копильському уділі (близько 1398 р.).

Та місцем вічного спочинку князя став Києво-Печерський монастир, про що є згадка у заповіті його сина, Андрія Володимировича, який у 1446 р. "приездил в Киев со своею женою и с своими детками, и были есмо в дому Пречистыя (Богородицы) и поклонилися есмы пресвятому образу ея, и преподобным отцам Антонию и Феодосию, и прочим преподобным и богоносным отцам печерским, и поклонихомся отца своего гробу, князя Владимира Ольгердовича, и дядь своих гробом, и всех святых старцев гробом в печере. И размыслих на своем сердце: "Колико то гробов, а все тые жили на сем свете, а пошли все к Богу". И помыслил есмь: "Помале и нам тамо пойти, где отцы и братия наша". Малювання ікони майстром-ізуграфом. Мініатюра з рукопису XVI ст.

За цією преамбулою до заповіту не можна не визнати певних літературних достоїнств, що на них свого часу  звернув увагу М.Грушевський, зауваживши з приводу позірної простоти заповіту: "Це простота не грубої невправної руки, а тонкого пера, що передало прості й нескладні міркування князя в прозорій формі, де жодне недоречне слово, жодна зайва подробиця не порушує меланхолійних роздумувань княжої родини під тінню печери".

Вона засвідчує також, що на території Печерського монастиря, крім Володимира, були поховані й інші князі Ольгердовичі; достеменно відомо, що одним із них був його зведений брат Скиргайло, володарювання якого в Києві обірвала раптова смерть внаслідок отруєння.

Літописець, покликаючись на чутки ("аз того не сведом, заньже (оскільки) был тогда млад, но некии глаголют"), пов'язує Скиргайлову смерть із митрополичим намісником, ченцем Фомою Ізуфовим (це прізвище подеколи тлумачиться науковцями як "ізуграф", тобто іконописець), який, мовляв, дав князеві "зелие отравное пити", коли той заїхав до нього, збираючись на полювання. "И князь Скиргайло, того не ведаючи, с того пиру поехал в ловы за Днепр и там в ловах разболелся на канун Крещения, в четверг, и до Киева приехал немочен, болел 7 дней и умер в среду. И кияне все понесли его на головах, священники поюще отходные песни, со свечами, из города Киева до святое Богородицы Печерское; и положен князь Скиргайло, чудный и добрый, подле гроба святого Феодосия Печерского".

Скиргайло, охрещений за православним обрядом і "нареченный в святом крещении Иоанн", записаний у пом'янику Печерського монастиря поряд із "великим князем Владимером (Ольгердовичем) Киевским", хоча не виключено, що саме останній доклав рук до смерті свого молодшого брата, використавши як знаряддя помсти митрополичого намісника. Не слід забувати, що Володимир був авторитетною особою у клерикальних колах і брав активну участь у церковних справах.

Усунення суперника, здавалося, відкривало Володимирові Ольгердовичу зворотну дорогу на Київ. Однак події склались інакше. Після смерті Скиргайла Вітовт відрядив до Києва свого вірного соратника — князя Івана Гольшанського ("послал князя Иоанна Ольгимонтовича на Киев").