Митрополит Ісидор і
доля Флорентійської унії

Митрополит Ісидор і доля Флорентійської унії

Відрядження послів до Рима. Мініатюра з Лицевого літописного зводу XVI ст.Грек Ісидор посів митрополичу кафедру в 1436 р. Прибувши на Русь у квітні 1437 р., він майже півроку пробув у Москві, ще кілька місяців — у Новгороді та Пскові, після чого вирушив до Феррари, де у квітні 1438 р. розпочав свою роботу екуменічний собор, скликаний за прийнятим у 1435 р. у Базелі рішенням (хоч сама ця подія знаменувала розрив між папою Євгеном ІV і Базельським собором). Мандрівка Ісидора тривала майже рік. У серпні 1438 р. він прибув на собор, котрий невдовзі було перенесено до Флоренції. Тут були остаточно з'ясовані всі догматичні питання. Вищі ієрархи православної Церкви визнали католицькі догмати про сходження Святого Духа від Бога-Сина, супрематію папи римського, чистилище й т. ін. Акт унії було підписано в липні 1439 р. Митрополит Ісидор (він, до речі, репрезентував на соборі не лише київську митрополію, а й антіохійського патріарха) був висвячений папою на кардинала. На зворотному шляху з Італії, у Буді, він видав грамоту, в якій повідомлялося про рішення, ухвалені на Флорентійському соборі. 

На теренах Великого князівства Литовського укладення унії не викликало широкого суспільного резонансу. Правлячі кола зустріли її насторожено, оскільки в конфлікті між папою та Базельським собором тримали сторону останнього. Київський князь Олелько підтвердив Ісидору права на митрополичі маєтності. Інший литовсько-руський князь — Юрій Лингвеньович — наприкінці 1440 р. заманив до Смоленська Симеона Суздальського (той супроводжував Ісидора на собор, однак, не прийнявши унії, утік від нього на зворотній дорозі) й, протримавши його цілу зиму в ув'язненні ("в железах ... в единой свитце и на босу ногу"), після повернення на Русь Ісидора відправив на суд до Москви. Однак великий князь московський виступив проти Флорентійської унії; Ісидор був заарештований і зрештою мусив рятуватися втечею за литовський кордон. Там він також виявився небажаним гостем. Віленський бискуп Матей згодом повідомив Базельський собор, що всіляко перешкоджав діяльності Ісидора як легата ворожого щодо собору папи Євгена ІV. Відтак Ісидор вирушив до Рима, де папа Євген ІV зробив його своїм легатом у Греції. У 1453 р. він став свідком падіння Константинополя, яке знаменувало крах справи його життя: адже у Феррарі та Флоренції Ісидор дбав, передусім, про інтереси Візантійської імперії (за свідченнями сучасників, він заохочував своїх одноплемінників до укладення унії, твердячи, що краще повернутися з нею додому, ніж без неї втратити батьківщину). Уникнувши смерті від турецького ятагана, Ісидор прожив ще десять років, скінчивши вік у сані константинопольського патріарха-уніата (1463 р.). В'їзд митрополита Ісидора до Феррари. Митрополит зображений серед духовенства. Праворуч від нього суздальський єпископ Авраам. Фреска роботи Беноццо Гоццолі у Палаццо Медичі-Ріккарді, Флоренція. 1459 р.

Неясно, чому завдячує своєю появою пізніша традиція, згідно з якою Ісидор постраждав за свою екуменічну місію. Вперше зафіксована М. Мєховським (1517 р.), вона була доволі популярною на зламі XVI—XVII ст. Так, у творі італійського гуманіста Джованні Ботеро "Універсальні реляції" (1591—  1592 рр.) повідомляється, що "Ісидор, митрополит з Києва, був на Флорентійському соборі й дуже допоміг у справі з'єднання з греками. Тоді ж зробили Ісидора кардиналом, і він повертався додому з піднесенням і запалом, аби людей до істини привертати, але був скинутий з митрополитства й убитий русинами". Мартін Груневег, описуючи Софійський собор, зауважив, що "святий мученик Ісидор був тут архієпископом (тобто, у термінах православ'я, митрополитом)".
Цікаво, що у XVII ст. аналогічна традиція постала в українському письменстві: в наявному у так званому "Збірнику Кощаківського" переліку київських митрополитів Ісидор таврується як "еретик, римского костела (тут: католицької церкви) поборник", котрий "утек с Москвы и с Киева до Риму и з Риму зас пришел до Киева, и так кияне его за баламутню у Днепре утопили". Те саме стверджується й у "Пересторозі"; отже, в XVII ст., в умовах гострого міжконфесійного протистояння, долю Ісидора було переосмислено у відповідності до тогочасних "традицій" — згадаймо хоча б вбивство у 1618 р. намісника митрополита-уніата Антонія Грековича, якого козаки, за свідченням того ж "Збірника Кощаківського", "поимавши… против Выдубицкого [монастыря] под лед посадили воды пити".