Литовські князі на
Сіверщині

Литовські князі на Сіверщині

Новгород-сіверський князь Дмитро-Корибут першим з-поміж литовських князів, котрі мали уділи на українських землях, відмовив у покорі Вітовту як зверхнику Литви — що й спричинило відкрите воєнне протистояння. Зазнавши поразки від Вітовтових військ під Докудовом, Дмитро-Корибут марно шукав порятунку на Сіверщині й врешті-решт був змушений капітулювати. Його землі були конфісковані та передані князю Федору Любартовичу як компенсація за його волинську "отчину". 

Щоправда, текст грамоти Федора Любартовича, де він присягає на вірність королю Владиславу-Ягайлу та королеві Ядвізі, котрі дали йому "землю до своей воли на имя Северскую со всеми городами, со всеми ужитки", не дає змоги з певністю судити про масштаби його земельних володінь; цілком імовірно, однак, що до складу його уділу ввійшли не тільки Новгород-Сіверський та Трубчевськ, а й Чернігів, котрий спорожнів після смерті Костянтина Ольгердовича (вона наступила десь між 1386 і 1393 рр.).

Хоч би як там було, очевидно, що вокняжіння на Сіверщині Федора Любартовича, котрий у 90-х рр. ХІV ст. прикладав чимало зусиль для повернення батьківських земель, мало суто формальний характер. Можливо, його інтереси тут репрезентувала яка-небудь довірена особа (з цього погляду заслуговує на увагу князь Іван Любартович, ім'я якого, можливо, не випадково було занесено до Любецького синодика, де згадуються, передусім, чернігівські князі). Схоже, однак, що Федір Любартович так і не скористався з цього надання, невдовзі вирушивши разом із Ягайловим братом Свидригайлом до Угорщини.

Згодом, повернувшись на батьківщину, Федір Любартович близько 1400 р. отримав у держання Жидачів, який раніше належав Федору Ольгердовичу, й лише перед самою смертю, у 1431 р., повернув собі Володимир-Волинський.