Йосип Верещинський


Йосип Верещинський, який близько десяти років (1589—1598 рр.) займав київську біскупську кафедру, був однією з найколоритніших особистостей XVІ ст. Католицький єпископ підтримував дружні стосунки з козацтвом, дбав про захист українських земель від нападів кримчаків, плекав широкі плани боротьби з турецько-татарською агресією, розробляв докладні проекти створення козацької військово-політичної організації на Задніпров'ї. 

Зображення Кия, Щека й Хорива у книзі Бартоша Папроцького "Королівський сад". Прага, 1599 р.
За його задумом, на Лівобережжі мав постати рицарський орден чисельністю 5-10 тис. чоловік, котрий був би не тільки "щитом проти татар", а й чимось на зразок воєнної школи для шляхетської молоді з усієї Речі Посполитої. Нащадок "найдавнішого в Холмській землі" православного роду, Верещинський був певен свого високого життєвого призначення, порівнюючи себе з Мойсеєм, за прикладом якого він виведе "народ козацький" із неволі. Істотно, що все це мало місце у самий розпал урядової боротьби із козацьким "сва-віллям". 

Титульний аркуш однієї із праць Йосипа Верещинського
У іншому своєму творі — "Спосіб осадження Нового Києва" (1595 р.) — Верещинський подає цікаві відомості про Київ та його споруди. Описуючи "розкішно збудований" і "безцінний" храм Святої Софії, він, зокрема, відзначає: "Вгорі він увінчаний дванадцятьма банями, а тринадцята баня, на зразок ліхтаря, височіє над серединою церкви. З середини ця остання баня прикрашена витонченими мозаїчними зображеннями чотирьох євангелістів та інших апостолів і чудово освітлює майже всю церкву". Верещинський із захопленням описує настінні мозаїки, "зроблені з такою тонкою майстерністю, що зображені на них святі можуть здатися живими людьми". Однак через недбалість київських митрополитів це "чудо світу", храм, якому немає рівних у Європі "за коштовністю і витонченістю оздоблення", занепадає й стає пристановищем звірів. 

Випереджаючи час, Верещинський висунув план відродження життя в старому місті, яке він вважав замком Кия: "Повинно бути влаштоване поселення на місці колишнього князівського двору, на тому розкішному пагорбі, де київський князь, званий Києм, мав свої пишні хороми". Одночасно мало бути осаджене місто на горі Щекавиці, де, як вважав Верещинський, раніше стояв замок Щека. Обидва нагірні міста повинні були користуватися такими ж привілеями, як і "Києво-Поділ", і мали отримати власні герби — паралельно із зміною герба останнього, лука із двома стрілами: "У гербі старого Києво-Подола за усі послуги та бідування його жителів, за відданість, з якою вони служили досі своїм государям, королям польським, слід помістити простягнуту з хмарини голу руку, що тримає королівський скіпетр... Це буде знаком, що за їхню відданість над ними буде постійно простертий золотий королівський скіпетр, як символ милості й ласки". Проте якщо ідея відродження верхнього Києва, зрештою, була частково реалізована в починаннях митрополита Петра Могили (з його ініціативи розгорнулася відбудова давніх київських храмів), то доля всього міста невдовзі стала визначатися не королівським скіпетром, а козацькою шаблею, що стала справжнім символом наступного, ХVII століття.