ЧАСИ ЗМІН (1506—1569
рр.)


Початок XVI ст. позначився зміною ключових політичних фігур у Східній Європі.  Івана III заступив його син Василій III (1505—1533 рр.), а Олександра Ягеллончика — брат Сигізмунд (у жовтні 1506 р. його обрали великим князем литовським, а за півтора місяці він став і королем польським). Нові гравці на міжнародній арені продовжили політику своїх попередників. Вони мали різні стартові позиції. Сигізмунд І успадкував від брата не тільки державу, а й численні проблеми, передовсім фінансові, спричинені виснажливою війною з Московщиною, котра спустошила литовську скарбницю. 

Сигізмунд І Старий. Портрет пензля невідомого придворного майстра. Близько 1548 р.
Утім, новий володар Литви, навіть погоджуючись на незначні територіальні поступки Москві, рішучо наполягав на поверненні захопленої нею Сіверщини — й водночас не полишав надії "очистити" окуповані землі воєнним шляхом. У 1507 р. спалахнула нова московсько-литовська війна. На її перебіг вплинули як сприятливі для Росії зовнішні обставини (Велике князівство Литовське не отримало допомоги від Лівонії), так і ускладнення внутрішньополітичної ситуації у Литовській державі, де розгорнулося повстання князя Михайла Глинського. 

Василій ІІІ. Фрагмент ікони XVІ ст. з московського  Архангельського собору. Державний історичний музей (Москва)
Показовими є спроби останнього (до речі, католика за віросповіданням) копіювати події 1500 р. шляхом поширення чуток про насильне покатоличення руських земель. Глинський твердив, що "тот замяток, который [он] есми вчинил, ни от кого стался, только от [боярина] Федора Колонтаева", який нібито сповістив його, що "на том нынешнем сейме, што мает быти в Вильни о громницах     (2 лютого), всех нас Русь мают хрестити в лядскую веру, а хто бы не хотел пойти в лядскую веру, тых мают стинати (карати на горло)". Сам Федір Колонтаєв, між іншим, відкидав будь-які звинувачення в поширенні цих панічних чуток. У будь-якому разі спроби Василія III діяти за сценарієм батька (укладення таємної угоди та надання воєнної підтримки Михайлові Глинському) не принесли Москві нових територіальних здобутків.

У вересні 1508 р. до Москви прибуло литовське посольство з пропозиціями щодо укладення миру. Переговори тривали недовго — вже у жовтні "князь великий Василий Иванович всея Руси с королем Жидимонтом (Сигізмундом) мир и вечное докончание взял, а городы руские и с волостьми, свою же вотчину, да и князей служебных, князя Василия Ивановича Шемякина да князя Василия Семеновича Стародубского, и Новосильских князей, и Одоевских, и Воротынских, и Белевских, и Трубецких, и Масальских и с их вотчинами написал в свою сторону".
Велика литовська печатка Сигізмунда І
Таким чином був юридично оформлений перехід Сіверщини до складу Московської держави (за винятком Любеча, поверненого Литві). Однак литовські правлячі кола не втрачали надії домогтися того, щоб "тот край к рукам господарским пришол и так был захован, яко был за славное памяти короля его милости Казимира". До цього їх закликали й представники сусідньої із Сіверщиною Київської землі, до складу якої входив захоплений Москвою Путивль. Підтримували прагнення литовців у Криму: у 1514 р. Менглі-Гірей вимагав від Василія ІІІ, аби той повернув Литві Сіверщину, виступаючи як її давній зверхник: "Область наша к нам тянет: Брянеск, Стародуб, Почап, Новый Городок (Новгород-Сіверський), Рылеск, Путивль, Карачев, Радогощ, — те писаные восемь городов из старины наши были, а отцу твоему великому князю Ивану мы их дали по нашему слову".

Московська дворянська кіннота XVI ст. Ілюстрація до "Записок про Московію" С. Герберштейна
Нова московсько-литовська війна тривала близько десяти років (1512—1522 рр.). На її перебігу позитивно позначилися Сигізмундові кроки щодо зміцнення дисципліни у війську. Тих шляхтичів, які запізнювались на мобілізаційні пункти, штрафували; дезертирів карали смертю. Важливим заходом уряду стало створення, за польським взірцем, посади найвищого гетьмана, що її першим обійняв у   1497 р. волинський князь Костянтин Іванович Острозький. (Щоправда, за версією "Хроніки Биховця", цей уряд передав йому під час Молдавської кампанії Петро Янович Монтигирдович; однак науковцям ця звістка здається сумнівною.)

Спорядження московського кіннотника XVI ст. Ілюстрація до "Записок про Московію"С. Герберштейна
Прерогативи гетьмана остаточно оформились у 1507 р., коли цей пост, за відсутності Острозького, займав маршалок Станіслав Кішка. Виданою у серпні того року "уставою" Сигізмунд наказав війську, "абы гетмана во всем были послушны, бо есмо казали ему послушных чествовати, а упорных и непослушных карати, не менее (так само), как мы, сам пан господарь". На час воєнних дій гетьман фактично заступав великого князя литовського й тому наділявся якнайширшими повноваженнями. 

Ефективність цього заходу засвідчив Костянтин Острозький, котрий після втечі з московського полону восени 1507 р. повернув собі гетьманський уряд і залишався на цій посаді до самої смерті     (1530 р.). Поєднання широкої влади з військовим талантом князя принесло свої плоди під час війн 1507—1508 і 1512—1522 рр. Особливої слави зажив гетьман після перемоги над московським військом під Оршею (8 вересня 1514 р.), яка зробила його національним героєм. Щоправда, литовцям не вдалося відвоювати захоплений Василієм III у липні того-таки року Смоленськ, але він залишився єдиним територіальним здобутком Росії у війні 1512—1522 рр.

Смоленськ. Кольоровий дереворит. ХVІІ ст.
Останньою в низці московсько-литовських воєн першої половини XVI ст. стала так звана Стародубська війна. Розпочинаючи її, Сигізмунд І виряджав свою армію "замков наших отчизных северских добывати"; відтак, Сіверщина перетворилася на головний театр воєнних дій у 1534—1536 pp. Литовці захопили Гомель, Стародуб, Почеп, Радогощ, однак після мирних переговорів 1537 р. утримали за собою тільки Гомель; отже, за словами самого Сигізмунда, війна закінчилася без будь-якого "пожитку" для Великого князівства Литовського. По тому в литовсько-московських взаєминах запанував спокій, оскільки, за словами М. Крома, "угода 1537 р. зафіксувала певну рівновагу: Литва виявилася не в змозі повернути втрачені території, а Москва тимчасово припинила спроби нових загарбань слов'янських земель, які належали Великому князівству Литовському".

Московський кіннотник із запасним конем. Ілюстрація до "Записок про Московію" С. Герберштейна
Загалом, за Сигізмундових часів єдиним здобутком російської зброї у війнах із Литвою став Смоленськ (1514 р.), захисники якого капітулювали лише після четвертої облоги. Водночас Москва втратила Любеч (1508 р.) і Гомель (1537 р.); утримати ж решту завоювань удалося лише завдяки продуманій системі заходів, найефективнішим з яких, на думку М. Крома, було переміщення на новоприєднані території населення з глибинних регіонів Московської держави, котре й стало її надійною опорою.

Принциповим є й інше спостереження дослідника: "при важливості інших факторів (зовнішньополітичної обстановки, співвідношення воєнних сил Москви й Литви тощо) слід визнати, що саме позиція руського населення Великого князівства Литовського визначала у кінцевому рахунку характер і результати російсько-литовських війн кінця XV — першої третини XVI ст. У цих війнах чітко виділяються два етапи, межею між якими є 1500 р. Разючий контраст між ними — період легких успіхів Москви на початку XVI ст. поступився місцем затяжній виснажливій війні, після здобуття Смоленська вже цілковито безплідний — пояснюється зміною соціального складу та поведінки населення, яке опинилось у зоні бойових дій. Захоплення Стародуба. Гравюра ХVІ ст.

Перший етап по праву можна назвати "князівським", бо саме перехід на бік Івана III найвизначніших удільних князів (спочатку — Новосильських, а в 1500 р. — сіверських) при слабкості окраїнних містечок віддав у руки московського государя величезну територію від Торопця на півночі до Чернігова й Путивля на півдні. На другому ж етапі, коли воєнні дії були перенесені вглиб території Великого князівства Литовського і провідну роль стали відігравати міста, серед яких були великі, міцно вкорінені у литовську політичну систему міські громади, — Москва не тільки не отримала ніякої підтримки з боку місцевого населення, а й зустріла стійкий опір, що зводив нанівець її воєнні зусилля".
Гомельський замок. Малюнок з карти ХVІ ст.
Безумовно, далися взнаки й заходи Сигізмунда щодо впорядкування військової служби. Ще за часів Олександра Ягеллончика, у І502 р., було встановлено норму її відбуття мешканцями приватних маєтностей: князі, пани та бояри мусили під час воєнних дій виставляти одного озброєного кіннотника ("пахолка на коне в зброе") від кожних 10 селянських "служб". Це висунуло на порядок денний завдання здійснення загальнодержавного "попису" їхніх земель. Сейм 1507 р. ухвалив рішення, згідно з яким усі шляхтичі мали переписати своїх підданих і подати укладені реєстри Сигізмунду. Згодом, наприкінці 20—х рр. ХVI ст., як порядок проведення "пописів", так і норму військової служби було змінено: кінний ратник мав виставлятися від 8 служб, а переписи стали здійснюватися спеціальними комісарами. Наслідком цих заходів стало зростання загальноземського ополчення; зрозуміло, що це позитивно позначилося на результатах московсько-литовського протистояння. 

Російська байдана (різновид кольчуги). ХVI ст.
Потреби воєнного часу змушували литовців вербувати поза межами країни кваліфікованих найманців—"жовнірів"; їх утримання потребувало величезних коштів, яких не було у державі. Через це вже за правління Олександра значного поширення набула практика внутрішніх позик під заставу державних земель. До неї, щоб забезпечити себе необхідними коштами, мусив вдаватися й Сигізмунд, особливо під час московсько-литовської війни 1512—1522 рр., наприкінці якої це джерело було практично вичерпане, оскільки всі "господарські" маєтності "в долзех зашли"; водночас були передані в "оренду" всі прибуткові статті державного бюджету: мита, корчми і т. ін.

Клевець (у центрі) й бойові сокири московських ратників. ХVI ст.
Виходом із цього глухого кута стали надзвичайні податки — серебщина та поголовщина. Першу щодо шляхетських підданих було юридично скасовано Казимировим привілеєм 1447 р. Тож для отримання від шляхти цієї субсидії Сигізмунд мусив скликати загальний ("вальний") сейм за участі князів, панів і бояр з усіх земель Литовської держави. Уперше це сталось у 1507 р., у переддень війни з Московщиною, коли постала потреба в черговому наймі жовнірів, тоді як Сигізмунд ще не розрахувався з ними по Олександрових боргах. Учасники сейму, скликаного в лютому того року, дали згоду на сплату серебщини — "дозволили его милости господарю с людей своих на тот год серебщизну дати: с воловое сохи по  шести грошей, а с конское сохи по три гроши; а кто землю держит под собою, а волов и кляч не мает, а с земли поживу мает, тот три гроши мает дати".

Це створило прецедент на майбутнє. У 1520—х рр. серебщина збиралася п'ять разів, а її розміри істотно зросли — до 15 грошів з вола, 7,5 — з коня, 6 — від землі без тягла. У 30—х рр. ХVІ ст. почала запроваджуватися серебщина, яка збиралася три роки поспіль; відтак, по суті, цей податок втратив свій надзвичайний характер, хоча щоразу його збір проводився за згоди шляхти, котра з'їжджалась на загальноземські сейми. Вона ж санкціонувала збір поголовщини (сейми 1514 і 1518—1519 рр.), що її сплачували всі мешканці Литовської держави: простолюд — по 1 грошу, шляхта — по 2, державні сановники — по 30 грошів (тобто 1 золотому).

Попис війська Великого князівства Литовського 1567 р.
З огляду на ці фінансові нововведення сеймування литовсько-руської шляхти набрало регулярного характеру. Коло проблем, які розглядалися на сеймових засіданнях, поступово розширювалося. Якщо за часів Олександра на порядок денний виносилися тільки питання обрання великого князя литовського та взаємин із Польщею, то за Сигізмунда до компетенції сейму були віднесені рішення про початок, продовження або припинення воєнних дій (зокрема, саме за сеймовою резолюцією 1534 р. розпочалася Стародубська війна). Це було цілком закономірно, оскільки "війни для литовського уряду в ХVІ ст. стали вже майже немислимі без несення екстраординарних воєнних тягарів землевласниками держави, без грошових субсидій з їхнього боку. Саме тому уряд і намагався заручитися їхньою попередньою згодою на початок чи продовження війни, аби легше було отримувати від них і саму субсидію, і згоду на важче обкладення"    (М. Любавський).

Лукас Кранах Молодший. Сигізмунд І Старий. Музей Чорторийських у Кракові
Водночас сейм став активним учасником законотворчого процесу в державі, ініціювавши кодифікацію чинного права. На прохання учасників Віленського сейму 1514 р. Сигізмунд зголосився на створення комісії з учених-легістів, котра уклала Литовський Статут, який був запроваджений після ухвалення його статей на сеймових засіданнях (1529 р.).

Оранка. Гравюра. 1575 р.
Значення Статуту як кодексу державного, карного і цивільного права Великого князівства Литовського складно переоцінити. Не дивно, що сучасники порівнювали його прийняття із запровадженням християнства. Альбрехт Гаштольд із цього приводу відзначав, що хоч Ягайло і Вітовт Литву "с поганства навернули к вере христианской, але вера без вчинков мертва есть". Саме цим "вчинкам", бідкався він, вони нас "не научили, прав нам не дали, чем быхмо мали справоватись, як христиане справуются"; це їхнє упущення і надолужив Ягайлів онук Сигізмунд I.

У Статуті було синтезовано норми звичаєвого права Литви та підвладних їй руських земель, поточного законодавства, "Руської Правди", польських і західноєвропейських судебників, а також положення римського права, що його рецепція в Литві розпочалась у XIII ст., згодом отримавши додатковий поштовх у вигляді теорії римського походження литовської шляхти. Таке поєднання юридичних норм містило в собі елементи еклектики: вкрай архаїчні "артикули" (наприклад, про родовий викуп) сусідили в Литовському Статуті з такими, що сформувалися під впливом ідей Ренесансу й подеколи навіть випереджали свій час. З другого боку, в цьому виявився "імперський" характер Статуту, покликаного об'єднати одним "писаним правом" всі землі Литовської держави, все розмаїття місцевих традицій. Універсальність цієї юридичної пам'ятки полягала і в тому, що її настанови адресувались усім мешканцям Великого князівства Литовського, "так убогим, як и богатым", будь-якого "роду або стану", без огляду на віросповідання та національність. Дослідники вказують, що упорядники Статуту прагнули згуртувати литовсько-руське суспільство перед лицем постійної зовнішньополітичної загрози — адже це був час, коли рада панів не раз нагадувала Сигізмунду, що "Великое княжество со всех сторон огорчено есть неприятелями вашей  милости, почон от Прус и до Лифлянт (Лівонії), и до Москвы, а от Москвы до царя перекопского (кримського хана) — с тых сторон великое княжество великий впад взяло (зазнало значних втрат) и много [земли от него] отошло". 

Засідання вального сейму. Дереворит ХVІ ст.
Щоправда, що стосується "прусської проблеми", то її за часів Сигізмунда було успішно розв'язано. Новий великий магістр Тевтонського Ордену Альбрехт Гогенцоллерн програв у війні, оголошеній йому у 1519 р. Незабаром він перейшов у лютеранство й, секуляризувавши Орден, перетворив його на світське Прусське князівство — першу протестантську державу в Європі. У квітні 1525 р. Альбрехт Гогенцоллерн заприсягся у вірності Польщі, перетворившись на її ленника. 
При цьому вже за кілька років він дістав ще одного сюзерена: у 1529 р. 9—річний син Сигізмунда І, Сигізмунд-Август, був проголошений великим князем литовським і королем польським, а в   1530 р. — коронований. Так склалася парадоксальна ситуація, коли в одній державі водночас були два королі — й обидва Сигізмунди.

Перший Литовський Статут за списком Дзялинського. Перша сторінка із заголовком
У 1544 р. Сигізмунд-Август з волі батька та за згоди сейму став фактичним правителем Литви, а чотирма роками пізніше, по смерті Сигізмунда I, запанував у Польщі. Новий володар, як і його батько, шукав шляхів подолання фінансової скрути у державі, а також мусив зважати на несприятливі зовнішньополітичні фактори, до яких у 40—х рр. ХVI ст. додалася турецька загроза.

На той час турки встигли завдати смертельного удару Угорщині (після поразки під Могачем   (1526 р.) країну поділили між собою Туреччина, Австрія та Трансільванія) й перетворити Молдавію на свого васала (1538 р.). Тож у 1545 р. було проведено ревізію оборонних споруд, від якої до наших часів збереглися "пописи" шести українських замків — Володимира, Луцька, Кременця, Брацлава, Вінниці й Житомира. Урядові комісари фіксували стан фортифікацій і наявність військового знаряддя: зброї, артилерії, пороху, селітри і т. ін. Аналогічну акцію було здійснено у 1552 р.; цього разу, крім замків, названих вище, ревізори описали Київ, Канів, Черкаси, Остер, Мозир, Чорнобиль та Овруч. Ця ревізія, як і попередня, виявила численні недоліки в організації оборони південних "україн" Литовської держави. Вони були частково усунуті за розпорядженням Сигізмунда-Августа, а місцеві гарнізони отримали підкріплення — загони жовнірів та боєприпаси. 

Перший Литовський Статут за списком Замойських
Гроші на наймання жовнірів, як і за часів Сигізмунда, надходили до державної скарбниці у формі серебщини. Водночас Сигізмунд-Август, як і його батько, дбав про підвищення прибутковості державних маєтностей. Однак, якщо Сигізмунд I спромігся лише замінити панщину та натуральну данину грошовим оброком, то Сигізмунд-Август задумав широку земельну реформу, реалізовану у вигляді "волочної поміри" (поділу землі на волоки, згідно з "Уставою" 1557 р.); утім, ця, за висловом М. Грушевського, "економічна революція" практично не захопила основного масиву українських земель.
Угода, укладена між великим магістром Тевтонського Ордену Альбрехтом і Сигізмундом І. Краків, 8 квітня 1525 р.
Натомість інші реформи Сигізмунда-Августа мали загальнодержавне значення. Їх ініціатором виступила шляхта, котра, усвідомивши завдяки регулярному сеймуванню, свою політичну вагу, домагалась розширення власних прав і свобод. Уже набуті нею станові привілеї були підтверджені на Віленському сеймі 1551 р.; при цьому на прохання шляхти "господар" зробив наголос на чинності норм Городельського акта щодо недопущення православних на вищі державні посади. На подальших сеймах шляхтою висувалася низка вимог, що йшли у загальному річищі вдосконалення ("поправи") Литовського Статуту (реалізація цього завдання була покладена на спеціальну комісію, створену в 1551 р. за рішенням Берестейського сейму 1544 р.).

Присяга Прусії на вірність Польщі. Картина Яна Матейка. Фрагмент
Діапазон шляхетських інтересів охоплював різноманітні сфери суспільного буття. Шляхта клопотала про скорочення кількості державних повинностей, зменшення розміру судово-канцелярських зборів, безмитний вивіз продуктів власного господарства за межі Великого князівства Литовського (на цьому особливо наполягали волиняни, котрі експортували зерно, худобу та лісові товари; вони ж вимагали у Сигізмунда-Августа, щоб той включив луцького й володимирського старост і волинського маршалка до складу великокняжої ради). Слід мати на увазі, що в цей період значно зріс попит на сільськогосподарську продукцію у Західній Європі, куди вона доправлялася через Гданськ. 
Турецький шолом XV—XVІ ст. Позолочена сталь, гравірування. Державний історичний музей (Москва)
Однією з найголовніших шляхетських вимог виступала реформа чинної судової системи, архаїчної та малоефективної. Йшлося про створення судових установ, чия компетенція поширювалась би на всіх шляхтичів певного судово-адміністративного округу, про скасування привілеїв князів і магнатів, котрі перебували під юрисдикцією самого великого князя чи його панів-ради. Більшість шляхти судилась у старост і воєвод, котрі, й без того перевантажені різноманітними справами, не мали ні часу, ні певного місця для відправляння правосуддя, а відтак передавали цю функцію своїм намісникам. Пов'язані з такою системою судочинства проблеми виразно окреслив Михалон Литвин, один із речників судової реформи: "Часто треба пройти більше     50 миль, щоб звернутися до суду для розгляду завданих шкод. Бідолахи йдуть від кордонів Жемайтії та Лівонії до границь Мазовії та Московії у пошуках звичайного судді". Намісники воєвод "проводять час не в судах, а на шумних гулянках, погано розуміються на юриспруденції, але вправно стягають свій пересуд" (грошовий збір за розгляд судової справи, що становив 10%  від суми позову й вважався дуже обтяжливим для позивачів). 

Надгробок Сигізмунда І Старого. Краків. Вавельський кафедральний собор
Клопотання шляхти про "вызволенье от пересуда" на сеймі 1551 р. подіяло на короля й він удвічі зменшив його розмір; решта ж вимог не задовольнялася доти, доки не розпочалася виснажлива Лівонська війна (1558—1583 рр.), котра, спустошивши державну скарбницю й поставивши Сигізмунда-Августа в пряму матеріальну залежність від шляхти, створила сприятливі умови для реалізації її домагань і стала могутнім прискорювачем реформ. Відтепер сейми стали збиратися майже щороку і майже кожен ознаменовувався новими здобутками шляхти. 
Верхній замок у Вінниці. Реконструкція М. Козурука
У 1559 р. було скасовано митні збори при вивезенні за кордон продуктів шляхетського господарства; згодом Другий Статут увільнив їх і від грошових зборів на внутрішніх митницях. У 1563 р. Сигізмунд-Август ліквідував формальні обмеження прав православної шляхти, що само по собі засвідчило значні зрушення в умонастроях тогочасного литовського суспільства. М. Любавський пояснював їх поширенням протестантизму, ростом опозиційних щодо католицизму настроїв; водночас він зауважив, що "відбулося безперечне зближення між шляхтою різних земель і віросповідань, яка збиралась на великих вальних сеймах, усвідомлювала спільність своїх інтересів і разом виборювала собі різні права й вільності. За таких обставин на сеймі 1563 р. від імені всіх станів "господарю" було передано прохання, прямо протилежне тому, з яким до нього зверталися стани на сеймі 1551 р."
Акт ревізії Вінницького замку 1545 р.
На Бєльському сеймі 1564 р. було оголошено про доопрацювання Статуту і про запровадження в ньому, згідно з вимогами шляхти, нових норм литовського судочинства. Відповідно до цього всі попередні суб'єкти судової влади зреклись як її самої, так і пов'язаних з нею прибутків. Для всієї шляхти було створено єдиний присуд у межах судових повітів. Нові загальностанові судові установи (земські суди) мали сформуватися на виборній основі. Кандидатури на заміщення посад земського судді, підсудка та писаря обиралися на повітових сеймиках, по чотири особи на кожне місце, найдостойніших із яких згодом вибирав "господар". До компетенції земських судів належали цивільні справи; карні злочини щодо шляхти, як і раніше, підлягали розгляду намісничого суду, право на який утримали, однак, лише державці центральних міст судових повітів (усі інші відтепер судили тільки міщан та державних селян). На Київщині це були київський воєвода та мозирський староста, на Волині — старости луцький, володимирський, кременецький, на Східному Поділлі  — староста брацлавський. Цей суд отримав назву гродського; на відміну від земського, котрий збирався на свої сесії тричі на рік, він діяв безперервно; за відсутності воєводи чи старости судові функції виконували намісник та призначений ним гродський суддя.
І. ван ден Блок. Алегорія гданської торгівлі. 1608 р.
Разом із земськими та гродськими судами за рішенням Віленського сейму 1565—1566 рр. у повітах було створено підкоморські суди "для справ граничних и земляных", тобто для розмежування спірних земель. Підкоморій призначався великим князем литовським і, як і інші земські урядники, виконував свої функції довічно.

Створення нових форм судочинства передбачало поділ території Литовської держави на судові повіти. На Київщині їх було створено два (Київський і Мозирський), на Волині  — три (Луцький, Володимирський, Кременецький), на Східному Поділлі — один (Брацлавський). У межах цих судових округів за Віленським привілеєм 1565 р. запроваджувалися повітові сеймики, котрі скликались як для заміщення вакансій у земських судах, так і напередодні вальних сеймів, щоб обговорити їхній порядок денний та виробити відповідні інструкції для послів, котрих обирали по два від кожного судового повіту. Отже, дрібна й середня шляхта отримувала можливості для свого волевиявлення й поголовно втягувалась у політичне життя країни  —  і відповідно до цього зростало її значення в тодішньому суспільстві. Усі ці зміни зафіксував Другий Литовський Статут, введений у дію 26 січня 1566 р., до складу якого увійшли привілеї 1563—1565 рр. Він означав величезний крок Литви на шляху до демократії польського зразка. 

"Журавель" — підйомний пристрій ХV ст.           у Гданському порту. Гравюра ХVІІ ст.
Якщо більшість українських земель упевнено рухались у бік шляхетської демократії, то на півдні, в Криму, визначальним був устрій, званий степовою, чи азійською, імперією. Північ України опинилась у складі Московської держави, де узяли верх централізаторські тенденції. Цей відтинок історії регіону був порівняно нетривалим: за умовами Деулінської угоди (1618 р.) основний масив сіверських земель відійшов до Речі Посполитої.

Штурм Полоцька московськими військами під час  Лівонської війни. Гравюра. 1563 р.
Варто занотувати, що впродовж ХVІ ст. у Росії не вистачало внутрішніх сил для "перетравлення" новоприєднаних територій. Не скористались московські політики й стратегічним положенням цього регіону. Війни з Литвою не мали успіху, а спроби розігрувати конфесійну карту за часів Сигізмунда, котрий, за свідченнями джерел, "Русь любительно миловал", були приречені на поразку. Не вдалося й шляхом "будованья замков при Днепре" створити опорні пункти для московської експансії на безлюдне в ті часи Лівобережжя. Найбільш результативними були, здається, спроби налагодження політичного співробітництва з низовим козацтвом, а також контакти з київським духовенством, котрі дали плоди в наступному столітті.

Московські воїни у Лівонії. Гравюра. 1579 р.
Перебування Сіверщини в складі Російської держави, без сумніву, позначилося на демографічних та етнічних процесах у цьому регіоні. Звісна річ, тут не практикувалися масові "виводи" місцевого населення, котрі, як відомо, мали місце у новоприєднаних до Москви Новгороді, Пскові, Твері та Смоленську; тривалий час не було тут і широкої роздачі земель "у помістя" вихідцям із Московщини. Однак наприкінці XVI ст. через окраїнне положення і близькість до Кримського ханства Сіверщині (і, насамперед, Путивльщині) було відведено важливу роль в організації московської сторожової служби, що, своєю чергою, спричинило розміщення тут військово-служилого люду різних категорій. Про масштаби цього розміщення дає змогу судити "отдельная" книга 1594 р., котра унаочнює, що з Російської держави на малозаселену Путивльщину посунула грандіозна міграційна хвиля, по суті, поглинувши місцеве населення (невипадково у XVII ст. згадки про сіврюків практично зникають із джерел). Звідси здійснювалися сторожові об'їзди незаселених теренів Східної України, де історичне життя у той час, по суті, починалося з чистого аркуша.

Засідання земського суду. Дереворит ХVІ ст.
У процесі розміщення кінних самопальників їм здебільшого роздавали "за пашню" бортні "ухожеи"; при цьому бортні дерева так високо цінувалися, що навіть із виділенням новому володарю "паханых земель" його права обмежувались у такий спосіб: "Лес ему по дуброве хоромный и дровяной сечь у своей пашни про себя, а не на продажу. А бортей и деревья, которые вперед в борти пригодятца, того ему не сечь". Це підкреслює ту особливість економіки Сіверщини, що її Н. Шеламанова визначила як "більший розвиток промислів — бортництва, рибальства, мисливства, — ніж землеробства". Втім, ще М. Довнар-Запольський зауважив, що "в     XVІ ст. переважаючим типом господарства тут було не землеробство, а експлуатація ухожаїв (промислових угідь)". Однак лише в наші часи цей феномен, "відзначений у літературі, однак для XVI ст. погано задокументований", дістав підтвердження у вигляді виявлених архівістами московських "обидных списков" 1580—1590-х рр. з переліком шкод, завданих польсько-литовською стороною. За спостереженнями Н. Шеламанової, "якщо збитки пограбованих литовцями російських поселень у північно-західних і центральних районах визначалися, головно, кількістю вивезеного хліба, худоби, сіна, то розорення на Сіверщині зазнавали борті, рибні ловлі, боброві гони та коні. Населення цих областей у російських дипломатичних документах взагалі звалося "бортниками"; його повинності обчислювалися "медвяным оброком". 
Фрагмент Віленського привілею 1563 р. із фігурним ініціалом "В"
Продукти бортництва мали стабільний попит на ринках Московщини, де, за свідченням англійця Д. Флетчера, Сіверська земля виступала як один із головних постачальників меду та воску. Інший іноземець, С.  Герберштейн, у своїх "Записках" відзначив високу якість кунячого хутра з "Сіверської області". Водночас він зробив її короткий опис, наголосивши, що "земля, де вона обробляється, родюча; в лісах сила-силенна горностаїв, білок і куниць, а також меду; народ, який постійно бореться з татарами, вельми войовничий".
Другий Литовський Статут за Вітебським списком. Перша сторінка із заголовком
На початку ХVI ст. контроль над цим краєм зосереджувався в руках Шем'ячичів і Можайських, володіння яких істотно зросли внаслідок переходу на бік Москви: за свідченням літописця, Іван III "придал" Семенові Можайському Почеп, Мглин, Дроків і Попову Гору, а Василю Шем'ячичу — Путивль і Радогощ. 

Утім, Можайський не довго втішався плодами своєї зради: по кількох роках він пішов із життя, залишивши сина Василя, за яким у Московщині, де усіляко уникали згадок про можайський уділ його предків, закріпилося прізвище "Стародубський". Що ж до Шем'ячича, то його контроль над Путивлем деяким науковцям видається сумнівним. Скептицизму їм додає розповідь Герберштейна про "государя Димитрія", який був нібито володарем Путивля. За Герберштейном, Василь Шем'ячич звів наклеп на цього Димитрія, внаслідок чого той потрапив до в'язниці й невдовзі помер, "знесилений неволею та скорботою", спричиненою звісткою про смерть його єдиного сина, котрий утік до татар, прийняв магометанство і був убитий разом із коханою дівчиною. Щоправда, особа таємничого "государя" не піддається ідентифікації, а на твір Герберштейна не завжди можна покладатись як на надійне джерело. Зокрема, він інкримінував Василю Шем'ячичу переслідування Василя Стародубського, хоч насправді саме останній двічі звинувачував Шем'ячича у зраді й підозра, що той "уряживается служити королю", тяжіла над ним не один рік.

Карта С. Герберштейна 1549 р. із зображенням Московської та Литовської держав
Хто знає, чи пам'ятали в Москві осторогу Олександра Ягеллончика, котрий на звістку про "від'їзд" сіверських княжат прокоментував її в такий спосіб: "А тыи здрайцы (зрадники), чего звыкли делати от отцов своих, то и тыми разы вчинили и над господарем вашим потом тое ж вчинят". Це пророцтво, однак, не збулося. Нові піддані вірно служили Іванові III, а після його смерті — Василію III. Васальний зв'язок зміцнили шлюбні узи: у 1506 р. Василь Стародубський одружився з сестрою Соломонії Сабурової — першої дружини великого князя московського. Однак цей шлюб, як і перший шлюб Василія III, виявився бездітним, і після смерті Василія Стародубського (1518 р.) його землі відійшли своякові.

С. Іванов. Збір служилих людей
З часом було ліквідовано й уділ Василя Шем'ячича. Цей князь залишався помітною постаттю на тогочасному політичному обрії й мав значну свободу дій у зовнішніх зносинах. Тож не дивно, що Сигізмунд I не раз робив спроби перетягти Шем'ячича на свій бік. За цих умов опала князя була лише питанням часу. В 1523 р. Шем'ячича викликали до Москви, де підступно схопили й кинули за грати. Вкрай непривабливу роль у цій історії відіграв митрополит Даниїл, гарантувавши недоторканність князя, а потім без вагань порушивши свою клятву. Герберштейн, котрий перебував у Москві у 1526 р., коли Василь Шем'ячич ще мучився в ув'язненні, згодом зазначив у своїх "Записках", що той потерпів через намагання піддатися польському королю, і водночас вказав на правдоподібнішу, з його погляду, причину: аби безпечніше почуватися у власній країні, Василій III висунув проти могутнього новгород-сіверського князя фальшиве звинувачення у зраді.

С. Іванов. На кордоні Московської держави
Невдовзі, у 1529 р., Шем'ячич помер. Його дружина й діти були змушені прийняти постриг, і рід вигас. І якщо у Москві про Василя подеколи згадували як про "мужа славного и зело храброго, и искусного в богатырских вещах" (щоправда, Андрій Курбський написав ці рядки вже поза межами Росії), то у Вільно Шем'ячичів та Можайських запам'ятали лише як людей "підступних і віроломних, нещирих і ненадійних" (Михалон Литвин). Що ж до володарів Російської держави, то навряд чи вони вбачали у своїх далеких родичах щось більше, ніж "передовий загін" московської експансії. 
Карта Московії. 1613 р.
Ідеологічною оболонкою останньої був, як уже відзначалося, захист єдиновірців від утисків на релігійному ґрунті, вповні демагогічний з огляду як на брак цих утисків, так і на ставлення до окремих представників православної ієрархії (наприклад, до чернігово-брянського єпископа Іони, котрого після захоплення Брянська як в'язня відправили до Москви). Втім, якщо на зламі ХV—ХVІ ст. обстоювання інтересів православ'я Іваном III було суто декларативним, то його наступники справді підтримували місцеве духовенство. Істотні пільги дістали сіверські монастирі — путивльський Молчинський (на зламі ХVІ—ХVІІ ст., за спостереженнями      І. Міклашевського, він перетворився на найвизначнішого з-поміж землевласників південної "україни" Московської держави) та новгород-сіверський Спасо-Преображенський. Водночас виразно протегувалися інтереси зарубіжних, київських, монастирів —  передусім Печерського, що унаочнює низка документів ХVІ—ХVII ст.

Василій ІІІ. Ілюстрація до "Записок про Московію" С. Герберштейна
Від 1540 р. до нас дійшли дві грамоти Сигізмунда I із дозволом на відновлення збору печерськими ченцями "за границей", тобто на території Московської держави, данини, що "с давних часов хоживала з украинных северских городов, з Стародуба и з Новагородка (Новгорода-Сіверського), к тому монастырю"; надходження цього "стародавнего доходу и пожитку монастыря Печерского" припинилось із включенням Сіверщини до складу Російської держави. Отриманий ченцями дозвіл "по дань до Москвы посылати" у 1571 р., після інкорпорації Київщини Короною, був стверджений, на прохання печерського архімандрита Іларіона Пясочинського, Сигізмундом-Августом, однак за умов Лівонської війни (1558—1583 рр.) виплата данини фактично припинилася. Коли ж у 1583 р. архімандрит Мелетій (Хребтович) звернувся до Івана IV з проханням про її надходження "по прежнему преданью и обычаю", з'ясувалося, що "старые книги в пожар погорели, и на Москве сыскать того не могли"; думному дяку Андрію Щелкалову було наказано "послать сыскать в те городы северские, ис которых городов в Киев к Пречистой Богородице в Печерский монастырь наша милостыня давана". Іван ІV пообіцяв архімандриту після "сыску" видати "о той милостине указ свой"; та смерть царя стала цьому на перешкоді.Поучення митрополита Даниїла у списку середини ХVІ ст.

Зацитований актовий матеріал переконливо свідчить, що в усіх цих випадках йшлося не про пожертви, а про регулярну данину Печерському монастирю; щоправда, стосовно походження і природи цієї данини в джерелах ХV—ХVІ ст. немає ніякої інформації. З'ясувати це питання дозволяють документи XVII ст. з фонду московського Посольського приказу. У справі про приїзд до Москви печерських ченців у 1628 р. цитується грамота Федора Іоанновича, згідно з якою у 1586 р. цар разом із іншими грошовими сумами надіслав архімандриту Мелетію "50 рублев за оброк, что шло в Печерской монастырь с тех сел, которые были за монастырем в государевых в северских городех". Таким чином, шляхом збирання данини реалізовувалося право Печерського монастиря на села, розташовані поблизу Новгорода-Сіверського й Стародуба. Можна, хоч і з певною обережністю, припустити, що ці землі були пожалувані монастирю князями Можайськими (чий рід, до речі, фігурує у печерському пом'янику) і Шем'ячичами, котрі протягом другої половини XV ст. володіли цими містами. 

Молчинский монастир у Путивлі. Фото С. Клименка
Хоч би як там було, фактом є те, що у XV ст. на Сіверщині існували земельні володіння Печерського монастиря; після включення Сіверської землі до складу Московської держави монастир зберіг права на ці маєтності, котрі, таким чином, набрали інтерполітичного характеру. Це змушує критично поставитися до зауваження Михалона Литвина, котрий у середині XVI ст. стверджував, що "князь московитів отримує щорічно значні прибутки з тих володінь Печерського монастиря, які відійшли до нього" і "не поспішає повернути їх".
Північна вежа Спасо-Преображенського монастиря у Новгороді-Сіверському
Цікаво, що розглянутий епізод був не поодиноким. Відомий факт звернення до царя Михайла Федоровича у 1640 р. ігумена київського Микільського Пустинського монастиря, котрий нагадав у своїй грамоті, що "от прежних государей царей и великих князей Московского великого государства в уезде Путивльском некоторые отчины и земли на тот святый Пустынский наш монастырь грамотами печатными записаны суть, с которых за войною и посямест ничто не приходит обители нашей; и сего ради молим величества царствия твоего, пресветлый царю государю, благоизволи любо той отчине и земле зде к монастырю нашему Пустынскому, по прежних царей и государей грамотах, прилучити и чрез многие лета задержанья, по своей благости царской, повели отдати или в то место (замість цього) царским своим жалованьем нас, богомольцев своих, ущедрити".

Цар Федір Іоаннович. Парсуна ХVІІ ст.
На підтвердження своїх прав монастирем була представлена "жалованная грамота великого князя Василия Ивановича 7019 (1510/1511 р.) году, какова дана в киевской Николской Пустынской монастырь игумену Макарью с братьею на вотчинную землю в Новгородском уезде Северском да в Путивльском уезде во многих местах". Про те, що в першій половині XVI ст. монастир мав можливість здійснювати збір данини зі своїх сіверських маєтностей, свідчить грамота Сигізмунда I київському воєводі Андрію Немировичу (1528 р.): "Присылали к нам игумен и все старцы монастыря святого Николы с Киева, челом бьючи о том, штож которая дань издавна ходит до того монастыря Пустынского с Путивля и з Новагородка Северского; ино деи тыми разы оттоль к ним присылают, хотячи им тую дань выдавати; нижли они без дозволенья нашего не смели по тую дань за границу посылати и били нам челом, абыхмо им того дозволили. А про то абы твоя милость по тую дань к Путивлю и к Новугородку Северскому им посылати не заборонял".

Втім, наприкінці XVI ст., за часів Федора Іоанновича, монастирю було "отказано в вотчинной земле, что была вотчинная земля за тем Никольским монастырем в Путивле и в Новегородке". Можливо, тоді ж втратив свої сіверські маєтності й Печерський монастир — принаймні, їх немає у реєстрі його земельних володінь, укладеному в 1593 р.

А. Янов. У московському приказі. Дереворит
Цар Михайло Федорович. Мініатюра з "Титулярника". 1672 р.
Очевидно, з 1586 р. цей монастир почав отримувати "за оброк" регулярну царську субсидію: виданою того року грамотою гарантувався безперешкодний проїзд печерських ченців до Москви по "милостиню" у 1588 р. Це й створило прецедент, на підставі якого монастир наполягав на своїх правах на цю, компенсаційну за своєю природою, "милостиню" у другій чверті XVII ст., коли Сіверщина опинилась у складі Речі Посполитої. Таким чином, ходіння київських ченців до Московщини у XVII ст. спиралися на традицію попередніх часів, коли місцеві правителі виділяли належну їм сіверську данину — й це суттєво зміцнювало позиції Москви у середовищі православного духівництва.

Безперечно, відзначені моменти лише незначною мірою характеризують політику Московської держави на Сіверщині, що зайвий раз свідчить про необхідність комплексного вивчення цього питання. На жаль, значну кількість джерел тієї доби ще й досі не запроваджено до наукового обігу. Зрозуміло, що така ситуація потребує значного поліпшення, передусім стосовно статистичних і описових джерел: адже якщо події політичного життя на Сіверщині реконструюються за літописними даними та дипломатичним листуванням, то вивчення економічних, соціальних і демографічних процесів XVI — початку ХVII ст. неможливе без публікації репрезентативного документального матеріалу, насамперед писцевих та оброчних книг. Вони, хоч і дійшли до нас у досить незначному обсязі й лише починаючи з 20—х рр. XVII ст., містять істотний інформаційний потенціал, засвідчений низкою публікацій. А. Янов. У монастирі. Дереворит. Фрагмент

Грамота Сигізмунда I київському воєводі Андрію Немировичу з наказом не забороняти ченцям київського Микільського Пустинського монастиря виряджатися за даниною до Путивля й Новгорода-Сіверського (1528 р.)
Безумовний інтерес становить також фонд Посольського приказу, зокрема документи щодо розмежування між Російською державою та Річчю Посполитою за умовами Поляновського миру (1634 р.), серед яких чимало поземельних актів XVI ст., у тому числі й з описом монастирських маєтностей. Серед них — найдавніший, 1638 р., список грамоти Івана IV новгород-сіверському Спасо-Преображенському монастирю (1551 р.), який у 30—х рр. XVII ст. зберігався у севському Новоспаському монастирі. Ця грамота є підтвердженням двох жалуваних грамот батька Івана IV, Василія III; з них першу, з описом монастирської вотчини, ченці пред'явили царю, а друга, за їхніми словами, згоріла під час татарського нападу на Новгород-Сіверський (очевидно, у 1542 р., коли "приходил царевич крымский Имин-Гирей с многими людьми на северские места, к Путивлю, и к Стародубу, и к Новгороду-Северскому"; після сутичок із московськими військами татари, "повоевав Северу, прочь пошли"). 

Фрагмент грамоти царя Михайла Федоровича путивльському Молчинському монастирю. 1615 р.
Укладення писцевих книг. Мініатюра з Лицевого літописного зводу XVI ст.
У фондах Посольського приказу зберігся й список грамоти, виданої монастирю Борисом Годуновим у лютому 1602 р. За формою вона є випискою з писцевих книг Новгорода-Сіверського 7093 (1584/85) і Путивля 7099 (1590/91) рр., які не дійшли до нашого часу. Зрозуміло, що вона істотно відрізняється від грамоти Івана IV, хоча й містить опис тих самих угідь. У комплексі ж обидві грамоти дають досить повне уявлення про монастирську власність у середині — наприкінці XVI ст. і про те, як відбувалася монастирська колонізація регіону.

У формі випису збереглись у фонді Посольського приказу й дані про земельні володіння путивльського Молчинського монастиря. Виписка була зроблена з писцевих книг Путивля 7065 (1556/57) р. і стала підставою для пожалування Василія Шуйського у липні 1606 р. Цей документ не лише містить опис монастирської вотчини, а й дає чітке уявлення про характер і форми її господарської експлуатації; крім того, він розширює наші уявлення про номенклатуру знаків власності на бортних деревах — так званих "знамен", що вже не раз ставали об'єктом історичних та історико-лінгвістичних досліджень. У комплексі з пізнішими царськими грамотами ця виписка дає можливість простежити поступове зростання маєтностей Молчинського монастиря, котрому протегували такі різні особи, як Лжедмитрий I, Василій Шуйський та Михайло Романов. 

Гадаємо, можна констатувати, що масштабна монастирська колонізація була позитивним моментом в історії Сіверщини, яка суттєво сприяла загосподаренню Лівобережної України. Водночас статус цих територій не раз ставав об'єктом московсько-литовських переговорів. Характерно, що при відстоюванні своїх прав на цей регіон литовські офіційні кола, так само як і московські, широко використовували аргумент "отчинності", цілком виправданий з огляду на майже півторасотлітнє перебування Сіверської землі у складі Литовської держави. З московського боку, своєю чергою, лунали звинувачення, що литовські князі оволоділи Сіверщиною, як і іншими давньоруськими землями, "зрадою".
Бортні “знамена” XV—XVII ст. За Н. Котковою
Монастирська колонізація. Мініатюра ХVІ ст.
У родоводі великих литовських князів, укладеному в Московщині на початку ХVІ ст. тверичем Спиридоном-Савою (дійшов до нас у складі його "Послання про Мономахів вінець"), стверджувалося, що їхній предок Гедимін ("Гегиминик") був людиною низького походження — "рабом", "конюшцем" у князя Вітеня. Самий же Вітень (насправді — брат Гедиміна і його попередник на великокняжому столі) був нібито дрібним смоленським князем з роду Ростислава Мстиславича, котрий, утікши з татарського полону, оселився у Жемайтії у "некоего бортника" й одружився з його дочкою; коли ж "Витенца" вбило громом, з нею взяв шлюб Гедимін, що й дало початок роду литовських князів. Їхнє піднесення пояснювалося "великих князей русских несогласием" і "межусобными бранями", які дозволили Гедиміну, вирядженому тверським князем Олександром Михайловичем збирати данину "об сю сторону Немана", збагатитись і стати володарем Литви (протверська тенденція родоводу була зрозумілою з огляду на походження його автора; у московській традиції ХVI ст. Олександра Тверського заступив московський князь Юрій Данилович).

Територія України та суміжних земель на російській карті "українських та черкаських міст від Москви до Криму", укладеній у середині ХVІІ ст.

Паралельно наголошувалося, що великі московські князі походять від римського кесаря Августа й можуть титулуватися царями, оскільки їхній предок Володимир Мономах отримав царські регалії від візантійського імператора Константина Мономаха. Це сталося внаслідок організованого Володимиром Всеволодовичем походу на Фракію, що увінчався цілковитим успіхом. Просячи миру, Константин Мономах передав йому через послів — ефеського митрополита Неофіта, єпископів і "рядников" — свій "венец царский на блюде злате", знятий з власної шиї "животворящий крест от самого животворящего древа, на нем же распят владыка Христос", "крабицу (ларчик, ковчежець) сердоликовую, из нее же Август, кесарь римский, веселяшеся, и ожерелье, иже на плечу своем ношаше ... и иные многие дарове". Увінчаний з рук Неофіта царським вінцем, київський князь отримав право зватися "отселе боговенчанный царь... И от того времени князь великий Володимер Всеволодич наречеся Мономах и царь Великия Россия. И от того часа тем венцем царским, что его прислал великий царь греческий Константин Мономах, венчаются все великие князи володимерские, егда ставятся на великое княжение русское".

Вітень. Гравюра ХVI ст.
Ця оповідь мала легендарний характер. Насправді Володимир Всеволодович звався Мономахом за матір'ю — "царицею грекинею", котра, як гадають, була дочкою Константина IХ Мономаха; той помер, коли онуку минуло два роки, й гадки не мав про передачу йому своїх імператорських інсигній, які в Московщині набули вигляду "барм Мономаховых и шапки". Першим ними був увінчаний онук Івана III Дмитро Іванович під час його коронації як співправителя діда в 1498 р.; взагалі ж ця "шапка золотая" відома з часів Івана Калити.

Володимир Мономах. Мініатюра з "Титулярника". 1672 р.
Псевдоісторичне "Послання про Мономахів вінець" було покладено в основу офіційного "Сказання про князів володимирських", яке, своєю чергою, стало наріжним каменем ідеології самодержавства у Московській Русі. Наявні в ньому "історичні аргументи" охоче використовувалися російськими дипломатами, які обстоювали царський статус свого володаря, офіційно прийнятий Іваном IV Грозним у 1547 р. 

У відповідь на імперські претензії московських володарів з Кракова й Вільна лунали заяви, що, позаяк Київ належить Литві, "никому бы тем именем и титулом царства киевского не было пристойно писатися — одно его королевской милости, а не великому князю московскому" (1548 р.); знаходилось місце і для кепкувань над вигаданою генеалогією правителів Росії (так, польський поет Ян Кохановський писав про Івана Грозного: "Нащадок римського імператора Августа; хтозна, звідки взяв він того літописця!").

Шапка Мономаха
Водночас литовські князі плекали власну "римську" ідею, декларуючи походження литовців від латинян. Першим сформулював цю теорію Ян Длугош; вона базувалася на схожості мов та поховальної обрядовості цих двох народів. Длугош припускав, що за часів Юлія Цезаря частина давніх італійців, прихильників Помпея, очолена князем Вілієм, мігрувала далеко на північ, заснувавши місто, назване на честь їхнього вождя Вільном. Суворий край, який вони заселили, був (на згадку про далеку батьківщину) охрещений Літалією; перекручена, ця назва дійшла до нас як "Литва".

Трон московських государів. Слонова кістка. ХV—ХVІ ст.
Ця теорія набула широку популярність. Так, Михалон Литвин без вагань покликався на "напівлатинську мову" та "давні римські обряди" своїх одноплемінників і спогорда згадував про "московські письмена", котрі "не мають нічого, що спонукало б до доблесті, оскільки руська мова чужа нам, литвинам, тобто італійцям, у чиїх жилах тече італійська кров". Литвин виклав дві версії того, як предки литовців потрапили на північ. За першою, їх було виряджено на боротьбу зі скіфами; ближчою ж до істини він вважав другу, згідно з якою "вони були занесені бурями Океана за Гая Юлія Цезаря" під час його походу на Британію. У білорусько-литовських літописах широкої редакції утвердився інший варіант легенди: предком литовців був родич імператора Нерона Палемон, котрий на чолі великого почту втік від "кривд і утисків" свого деспотичного володаря.
Епізод "Сказання про князів володимирських": Володимир Мономах виступає в похід. Рельєф "царського місця" Івана ІV. 1551 р. Москва, Кремль, Успенський собор
Ідея римського походження литовської шляхти та її володарів не здобула визнання в Москві. Натомість (як гадають, під тиском Гедиміновичів, котрі служили при московському дворі — Трубецьких, Бєльських, Мстиславських) у 30—40-х рр. ХVI ст. виникла нова версія родоводу великих литовських князів. Гедиміна оголосили Рюриковичем, нащадком полоцького князя Рогволода. В основу такої "ідентифікації" було покладено літописний сюжет про заслання до Царгорода сином Володимира Мономаха Мстиславом двох Рогволодовичів, котрі відмовились допомогти йому в боротьбі з половцями (1129 р.). За версією московських книжників, які назвали їх на литовський лад Давилом і Мовколдом, згодом князів запросили до себе "вильняне"; праправнуком Давила ("первого князя на Вильне") нібито й був Гедимін.

Ян Кохановський. Фрагмент надгробного пам'ятника. ХVІ ст.
Цей варіант родоводу задовольнив як приходнів-Гедиміновичів, так і володарів Московщини, оскільки, згідно з літописом, Мстислав позбавив Рогволодовичів їхньої частки Руської землі, а відтак їхні нащадки не могли претендувати на давньоруську територіальну спадщину (тобто окреслена в родоводі ситуація, коли міста, що здавна були "обладаны князями киевскими, иные черниговскими, иные смоленскими, иные полоцкими", стали "городами литовскими, иже сутъ ныне за кралем", розумілась як аномальна). Більше того, оскільки "Литва в ту пору дань даяше князем полоцким", а ті, своєю чергою, підпорядковувалися київським, з'явилась основа для тверджень, що "не токмо что Русская земля, но и Литовская земля вся" є вотчиною московських Рюриковичів.

Вінчання на царство Івана ІV. Мініатюра з Лицевого літописного зводу XVI ст.
Не дивно, що ця генеалогічна легенда швидко потіснила попередню, яку в 60—х рр. ХVI ст. Іван Грозний назвав нісенітницею (брехнею "безлепичников"). Він же після смерті останнього Ягеллона, Сигізмунда-Августа, заявив, що, раз "того роду не осталось никого", то "Корона Польская и Великое княжество Литовское наша вотчина".

Щоправда, крім принципу "отчинності", правителі Росії мали в своєму ідеологічному арсеналі ще один аргумент на користь правомірності об'єднання ними всіх руських земель. На нього в середині 1520—х рр. звернув увагу в листі до папи Климента VІІ нунцій Альберто Кампензе, відзначивши: "Великий князь московський Іван, а також його наступник, нинішній князь Василій, неодноразово — як за нинішнього короля Сигізмунда, так і за його попередників, королів Олександра й Казимира, — намагались опанувати більшу частину Литви, а саме землі, які складали раніше державу русів. Свої претензії московські князі ґрунтують на тому, що Русь, підвладна тепер польському королю, так само, як і Львів і частина Польщі, що лежить на північ і північний схід від Сарматських гір (Карпат), дотримуються непохитно грецької віри". 

Портрети міфічних предків литовських князів з "Хроніки європейської Сарматії" О. Гваньїні. Гравюра XVI ст.
Справді, після падіння Константинополя (1453 р.), котре розглядалось російськими ортодоксами як Божа кара за укладення Флорентійської унії 1439 р., Москва намагалася перебрати на себе духовне лідерство в православному світі. Елементи цього специфічного месіанізму виявились уже в ХV ст. Поштовхом для їх розвитку стали ідеї, пов'язані з подоланням есхатологічної кризи 1492 (7000 за тодішнім літочисленням) року, коли очікувався "кінець світу". Після того, як цього не сталося, виникла потреба в новому тлумаченні церковних пророцтв. Спробою такого переосмислення став "Виклад пасхалії" московського митрополита Зосими, в якому він подав власну, несподівану та сміливу, інтерпретацію відомої євангельської фрази: "І стануть перші останніми, а останні першими". На його думку, "першими" були греки (візантійці), на зміну яким, згідно з пророцтвом, приходять "останні" — росіяни. Іван III — "благоверный и христолюбивый великий князь Иван Васильевич, государь и самодержец всея Руси" є "новым царем Константином" (ішлося про римського імператора Константина Великого), а Москва — "новым градом Константина", тобто другим Константинополем.

Герб Москви. Деталь налуччя царя Михайла Федоровича. 1628 р.
3 часом ця ідея модифікувалась у теорію "Моск-ви — третього Риму", яку на початку 20—х рр. ХVІ ст. сформулював старець одного з псковських монастирів Філофей. У своєму "Посланні на звіздарів" він виступив проти німецького лікаря й астролога Миколи Бюлова, котрий служив при дворі Василія III; той обстоював думку, що світовим центром християнства є Рим. На противагу цьому Філофей висунув твердження, що ні Рим, ні "другий Рим" — Константинополь, вражені католицькою "єрессю", не здатні виконувати цю функцію; вона є довічною прерогативою "третього Риму" — Москви, відповідальної за долю християнства у всесвітньому масштабі: "Два ибо Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не быти". 
Іван ІV Грозний. Портрет ХVІ ст.
Можна сперечатися з приводу того, наскільки істотним був вплив цих ідей на зовнішньополітичну практику московських государів, однак уже в   1500 р. Іван III "упорався" з роллю захисника православ'я на теренах сусідньої Литовської держави, відкраявши від неї неабиякий шматок. Однак у її межах залишився Київ, котрий, попри тривалу десакралізацію, оточувала аура православної святості. Поет Себастьян Кльонович відзначив з цього приводу в своєму творі "Роксоланія" (1584 р.):
"Знайте, що Київ у нас на Русі значить стільки,
 Як давній Рим для старих християн,
 Має таку ж він вагу".

Облога Константинополя турками у 1453 р. Мініатюра з Лицевого літописного зводу XVI ст.
Тут стояли Свята Софія (названа в Олельковій грамоті Ісидору "матерью всем церквам руським") і Печерський монастир; останній особливо шанувався московськими вельможами, котрі, перебуваючи в Литві, не пропускали нагоди занести свій рід до місцевого синодика. 

Варто нагадати, що як собор Святої Софії, так і деякі інші київські споруди зводилися за взірцем константинопольських; цю аналогію вповні усвідомлювали і в ХV—ХVІ ст., порівнюючи Софійський собор і Золоті Ворота з їх візантійськими прототипами; невипадково постав і легендарний переказ про Михайлика, котрий переніс до Царгорода київські Золоті Ворота. Тож уявлення про Київ як другий Константинополь, хай і не задекларовані в літературних пам'ятках, були сталим компонентом суспільної свідомості. 

Стяг Івана Грозного, з яким він штурмував Казань (1552 р.).
Очевидно, що ідеї стосовно Москви як "нового града Константина" й "третього Риму", продуковані на зламі ХV—ХVI ст., мали бути узгоджені з цими традиційними уявленнями. Відтак, сформувалась концепція "Москва — другий Київ", під впливом якої був, зокрема, автор "Історії про Казанське царство" з його запальним вигуком: "Воссиял ныне стольный и преславный град Москва, яко второй Киев... и третий новый великий Рим, провоссиявший в последние лета, яко великое солнце в велицей нашей Русской земле".

Виклад пасхалії митрополита Зосими. Троїцький список
Зрозуміло, що ця компромісна теорія не скасовувала необхідності включення Києва до складу Росії Київські святощі додали б ваги московським претензіям на першість у православному світі, а сама влада над Києвом мала "переконати" литовсько-польську сторону в законності царського титулу великих московських князів. Головне ж, Київ був центром Давньоруської держави — "отчини" московських государів. Тож сучасники мали рацію, констатуючи, що Іван IV прагнув захопити Київ як "колишню столицю Русі" — адже той не раз нагадував, що при його предках "и Вильна была, и Подольская земля, и Галицкая земля, и Волынская земля вся к Киеву". Ці настрої свого володаря поділяли й пересічні росіяни. Щоправда, навіть у найближчому оточенні Івана Грозного було чимало прихильників мирного співіснування з Литвою на умовах збереження територіального статус-кво. Однак варто зважити на слова Михалона Литвина, котрий занотував з приводу ставлення "московитів" до Києва: їхній князь "понад усе бажає заволодіти цим містом, яке йому до вподоби, твердячи, що він — нащадок Володимира, київського князя. Немало ремствують і його люди, що не володіють такою давньою столицею царів та її святощами". Такі почуття відверто висловив один московський літописець часів Івана Грозного, в якого вихопилося: "Да видети бы нам государя на Киеве, православного царя, великого князя Ивана Васильевича всея Руси!"Шапка Казанська. XVІ ст.

Державна печатка Івана IV
Династичним претензіям московських володарів литовська сторона намагалася протиставити так зване "право завоювання". Невипадково в білорусько-литовських літописах широкої редакції, які побачили світ у першій половині ХVІ ст., з'явився переказ про загарбання південноруських земель Гедиміном; водночас наголошувалося, що з приходом литовців на Русь завдяки їхній воєнній звитязі було припинено сплату данини татарам, котра "хоживала" за їхніх "предків" — руських князів (хоч, як відомо, встановлення литовської супрематії попервах зовсім не означало ліквідації залежності від Орди). 

Мотив захисту литовськими князями південноруських земель від "скіфів" фігурує і в матеріалах Люблінського сейму, на якому литовці марно намагалися відстояти свої права на інкорпоровані Польщею Волинь, Брацлавщину і Київщину. Характерно, що самій цій інкорпорації був наданий характер реституції, тобто повернення, возз'єднання, оскільки, за твердженнями польських політиків, Русь здавна належала Короні: "Вся Руська земля в давні часи була приєднана до Корони Польської — частково була завойована, частково добровільно підкорилася або була успадкована від різних ленних княжат". Цілком очевидно, що ця реституційна теорія являла собою своєрідну антитезу московським претензіям на давньоруську територіально-політичну спадщину.
Іван IV Грозний. Мініатюра з "Титулярника". 1672 р.
Об'єднання Польщі та Великого князівства Литовського в "єдину спільну Річ Посполиту", здійснене на сеймі в Любліні, що тривав з 10 січня до 12 серпня 1569 р., увінчало собою унійні змагання, започатковані у Крево в 1385 р. Відтоді було укладено чимало державних угод, але обидві сторони, маючи вдосталь "шкір і печаток (скріплених печатками пергаменних документів), усе-таки не мали унії" — точніше, на середину ХVІ ст. вона залишалася персональною. 
Великий стяг Івана Грозного. 1560 р.
Останні польсько-литовські угоди були укладені на зламі ХV—ХVІ ст., за часів Олександрового правління. У 1499 р. литовці підтвердили акт Городельської унії 1413 р., звівши до мінімуму його "інкорпораційну" термінологію. Однак події 1500 р. виявили неефективність цього кроку: Олександр був змушений сам на сам вести боротьбу з Московщиною, що обернулася для нього втратою Сіверщини та ганебною поразкою на Ведроші. Нагодою для перегляду польсько-литовських відносин стала смерть Яна-Ольбрахта (червень 1501 р.). Опанувавши польський престол під гаслом зміцнення унії, Олександр у жовтні 1501 р. у Мельнику підтвердив її прелімінарний акт, укладений його представниками на елекційному сеймі в Петрокові.

За буквою цього акта Польща й Литва мали "об'єднатись і злитись в одне неподільне тіло" з "однією головою, одним королем, одним господарем"; однак фактично йшлося про юридичне оформлення режиму персональної унії — й до того ж цей акт не був, всупереч Олександровим обіцянкам, "схвалений, ратифікований і підтверджений" сеймовими постановами та грамотами "всіх прелатів, князів, панів, шляхти й найвизначніших міст" Литовської держави. Відтак, ідея створення "однієї держави й одного народу з одним королем і одним правом" так і не була реалізована.

Зображення польського герба на надгробку СигізмундаАвгуста. Краків. Вавельський кафедральний собор
Подібна ситуація не влаштовувала польську шляхту, яку вабили безкраї обшири руських земель, що здавались їй тим ціннішими, чим вищим був попит на сільськогосподарські та лісові товари на зовнішньому ринку. Однак литовці ревно обстоювали свою державну самостійність. У 20—х рр. XVI ст. активізувалися давні коронаційні змагання Литви, чому сприяли поголоски про намір папи надіслати корону Василію III; цьому нібито співчували поляки. На тлі цих чуток посли від литовської ради, скориставшись ситуацією, нагадали Сигізмунду I, як у 1430 р. поляки затримали Вітовтову корону, опікуючись, як і завжди, своїми інкорпораційними планами і через них всіляко "понижаючи" Литву. На їхню думку, на перешкоді цим намірам могло стати перетворення Великого князівства Литовського на королівство, оскільки "корона в корону втелена (інкорпорована) быти не может". Сигізмунд мав зажадати від польських сенаторів повернення Вітовтової корони й, поклавши її на голову свого сина, зробити його першим литовським королем. Якби ж поляки йому відмовили, треба було просити корони у папи: на неї Сигізмунд-Август мав не менше прав, ніж "преследовца святого римского костела (католицької церкви)" Василій III, котрий "не годен того с предков своих". І хоч цей план так і не здійснився, він рельєфно відображає ставлення правлячих кіл Великого князівства Литовського до ідеї інкорпорації.Зображення литовського герба на обкладинці Третього Литовського Статуту

Перша сторінка щоденника Люблінського сейму   1569 р.
Змінити його їх змусила так звана Лівонська війна з Московщиною (1558—1583 рр.), яка виснажила матеріальні ресурси країни й помітно позначилася на позиції шляхти, котра стала вбачати вихід із скрутного становища в унії з Польщею; до того ж, їй імпонували широкі права, якими користувалася шляхта Корони. Аналогічними були настрої на прикордонних землях Великого князівства Литовського, хоч і з інших причин: населення Волині та Підляшшя сподівалося, що унія покладе край безкарним "гвалтам, наездам, забойствам и забиранью земель, и грабежам панов поляков".

Суб'єктивним чинником, котрий актуалізував справу укладення унії, була відсутність нащадків у Сигізмунда-Августа, що в перспективі, зі смертю останнього Ягеллона, тягла за собою розрив польсько-литовської династичної унії. Такий сценарій перебігу взаємин між Литвою та Польщею передбачався ще за часів Сигізмунда, до появи на світ його сина (1520 р.). У ході переговорів з Василієм III папа Лев X через свого представника переконував його, що "Литву не треба воювати зброєю: час її воює. Оскільки король Сигізмунд не має нащадка, після його смерті Литва нізащо не захоче мати над собою государя з поляків, а поляки не захочуть литвина, і через це обидві держави зійдуть на ніщо". Тоді, через народження Сигізмунда-Августа, прогноз не справдився, однак через кілька десятиліть ця перспектива знову стала реальною. Тож володар Польщі й Литви активно обстоював справу унії.

Неприхильно ж ставилися до неї верхи Великого князівства Литовського, яких відлякувала перспектива втрати свого політичного всевладдя; їхній настрій виразно засвідчила поведінка литовської депутації, котра після місячних переговорів з поляками в ніч на 1 березня потайки покинула Люблін.
Польський шляхтич. Фрагмент олтаря Маріацького костелу у Кракові
Цей вчинок не спантеличив польську сторону, яка вжила рішучих заходів, реалізуючи свою програму-мінімум, що полягала у привласненні Волині та Підляшшя. Сейм зажадав від короля "повернення" останніх Польщі, заочного, за відсутності литовців, вирішення питання про унію, а за необхідності — розгортання воєнних дій. Тож, за словами М. Грушевського, "супроти рішучого відпору литовських сенаторів було кинуто в кут всі фрази про обопільний інтерес, про стародавню приязнь і братерство: Польща звернулася до насильства й ладилася війною змусити литовських панів, аби піддалися добродійствам унії... Поки була надія провести інкорпорацію цілого великого князівства, польські політики не підносили справи українських земель. Тільки як відносини з литовськими станами загострилися й пішло на перебій, поляки стали виїздити з претензіями на ці землі". Їх загарбання було здійснено у формі "реституції" давньої власності Польської Корони.

Василій ІІІ. Гравюра з "Космографії" А. Теве (1578 р.)
Уявлення про підвладність Південної Русі Польщі були успадковані суспільною думкою ХVІ ст. від польської історіографії XI—XII ст. Початок цій традиції поклав Галл Анонім — безіменний історик кінця XI — початку XII ст., котрого в ХVІ ст. Мартін Кромер назвав "галлом", тобто французом. У своїй хроніці він, оповідаючи про події 1018 р. (опанування Києва королем Болеславом Хоробрим, котрий підтримав свого зятя Святополка Окаянного в боротьбі з Ярославом Мудрим), створив, за висловом М. Грушевського, "улюблений образ польської історії — Болеслава, що січе мечем київські Золоті Ворота" (насправді збудовані у 30—х рр. XI ст.). Пощерблений від цього удару меч, так званий Щербець, згодом нібито став коронаційним мечем польських королів. Водночас Галл запровадив до вжитку твердження, що "відтоді Русь надовго стала данницею Польщі" (цілком безпідставне з огляду на утвердження на київському столі в 1019 р. Ярослава Мудрого).
Як гадають, давній історик приписав Болеславу Хороброму вчинок його нащадка Болеслава Сміливого, котрий, узявши Київ у 1069 р., за твердженням Галла, "залишив на Золотих Воротах пам'ятний знак від удару свого меча". Крім знаку воєнного тріумфу, дослідники вбачають у цьому жесті символіку межових зарубок. Давньоруські літописи нічого не знають про згаданий вчинок Болеслава Сміливого, приписуючи натомість сину половецького хана Боняка Севенчу прагнення "сечи в Золотые Ворота, яко же и отец мой" (1151 р.).

Лукас Кранах Молодший. СигізмундАвгуст. Музей Чорторийських у Кракові
Інший польський історіограф, Вінцентій Кадлубек, котрий творив століттям пізніше за Галла, активно використовуючи доробок свого попередника, зауважив, що висічений Болеславом Хоробрим "знак залежності" на Золотих Воротах окреслив східний кордон його володінь. На заході такою межею стала залізна колона на р. Сала в землях саксів; у пізнішій традиції вона також перетворилася на кордон руських володінь Болеслава. М. Стрийковський твердив, що Болеслав "на знак своєї звитяги поставив два великі залізні стовпи посеред ріки Дніпро, де в нього впадає Сула"; в "Анналах" Ст. Сарницького (1587 р.) занотовано, що, опанувавши Київ, Болеслав "попрямував до Борисфену і там, за прикладом Геркулеса, позначив давні кордони Сарматії трьома залізними колонами, спорудженими при злитті Сули та Борисфена". Перетворення саксонської Сали на Сулу не було випадковістю: у 1627 р., під час переговорів з представником брацлавського хорунжого Стефана Хмелецького, Гасан-паша висловив намір будувати фортецю  там, "де знаходяться давні рештки двох залізних стовпів, вкопаних над Дніпром у землю, неподалік від яких є надгробки з написами". Відтак, ці пам'ятки татарської старовини, згодом зруйновані, правили полякам за наочний доказ слушності претензій Корони на Русь.

Диптих з портретами дружин СигізмундаАвгуста Єлизавети і Барбари (1543—1551 рр.)
Їх теоретичним обґрунтуванням стали історичні праці краківського каноніка Мартіна Кромера, котрий не тільки активно використав історіографічний доробок своїх попередників, а й значно збагатив його за рахунок документів, знайдених ним під час упорядкування королівського архіву в 1550—1551 рр. Ці документи, щоправда, тлумачились у пропольському дусі, що й спричинило протест литовців проти подібних "непристойних хронік" на Віленському сеймі 1559 р. 
"Хроніка" Кромера, вперше видана у 1554 р., давала в руки польських політиків аргументи на користь їхніх претензій. Спочатку вони, однак, обмежувалися Підляшшям і Волинню, де, загалом, панували прихильні до Корони настрої (особливо на Підляшші, де з ХV ст. діяло польське право). Вже у березні 1569 р. побачив світ підляський привілей, в якому стверджувалось, що цей регіон здавна становив частину Мазовії й лише за часів Казимира Ягеллончика відійшов до Литви. Насправді Підляшшя (округа Дорогичина та Мельника), через свій прикордонний характер, багаторазово ставало об'єктом агресії польських князів; деяким із них подеколи вдавалося (бодай частково) досягти своєї мети, як, наприклад, Конраду Мазовецькому, котрий, захопивши у 1236 р. Дорогичинську землю, передав її Тевтонському Ордену. Згодом Дорогичин був відвойований у хрестоносців Данилом Галицьким і навіть став місцем коронації князя      (1253 р.). Ще ефемернішим було перебування Дорогичина в руках Януша Мазовецького: переданий йому Ягайлом у 1391 р., він уже наступного року був відібраний у нього Вітовтом як частина батьківських володінь. Коли ж онука Януша Мазовецького Офка стала дружиною Михайла Сигізмундовича, батько останнього уклав угоду з її братом Болеславом, на підставі якої той заволодів Дорогичином після смерті Сигізмунда Кейстутовича  (1440 р.). Одначе у 1443 р. Болеслав Мазовецький відступив свої права Казимиру за 6 тис. кіп празьких грошів.

Хроніка Галла Аноніма. Рукопис ХІV ст.
Такими ж хисткими були "безсумнівні права" Польщі на Волинь, приєднану до Корони разом із Підляшшям. За буквою реституційного акта вона була одвічною частиною Корони і тільки за Казимира відійшла до Литви. За спостереженнями  Я. Пеленського, котрий докладно розглянув окреслену проблему, "згадка реституційного привілею про доягайлові часи, напевне, стосувалася періоду польсько-литовських змагань за Волинь, спричинених експансією Корони на землі Галицько-Волинської Русі за Казимира Великого. Польща висувала претензії на Волинь і після смерті Вітовта (1430 р.). Особливо сприятливі умови для польської експансії склались із розгортанням боротьби за великокняжий віленський стіл між Свидригайлом і Сигізмундом Кейстутовичем. Волинський реституційний привілей глухо згадує про унію 1432—1434 рр., коли Сигізмунд Кейстутович дав згоду на те, що після його смерті Велике князівство Литовське перейде під супрематію Польської Корони. Очевидно, що автори цього привілею надто довільно тлумачили унійні акти Сигізмунда, в яких Волинь нічим не виділялася з-поміж інших земель Великого князівства Литовського — такий виняток становило Поділля, яке передавалося Польщі без будь-яких застережень. Щоправда, джерела виразно засвідчують, що в 1436 р. Свидригайло погоджувався відступити Короні Волинь за умов визнання його влади над іншими руськими землями та відмови Польщі від активної підтримки Сигізмунда Кейстутовича; загибель останнього в 1440 р. не дала можливості полякам довести до кінця справу інкорпорації цієї землі. Не менше розчарування чекало на польських політиків і в 1452 р., коли після смерті Свидригайла Волинь залишилася частиною Великого князівства Литовського. Кінець польсько-литовському протистоянню у волинському питанні був покладений у 1454 р., коли обидві сторони погодилися на політичний компроміс: Литва утримувала за собою Волинь і Брацлавщину, а Західне Поділля та волинське прикордоння переходили до Корони. Останнє, до речі, століттям пізніше давало полякам підстави наполягати на приєднанні Брацлавщини: на Люблінському сеймі вони не тільки стверджували, що "Брацлав і Вінниця завжди належали королівству", а й акцентували увагу на тому, що Брацлавське воєводство "здавна становило частину Поділля".

Щербець — коронаційний меч польських королів.   ХІV ст.
Українські землі у складі Великого князівства Литовського. 1566 р.
Втім, до Польщі Брацлавщину було приєднано як частину Волині —  шляхом включення відповідних клаузул до волинського реституційного привілею. За його загальними фразами не варто дошукуватись, що саме робило цей акт правосильним в очах польських політиків; гадають, що за аргумент їм могли правити присяжні грамоти Федька Несвизького часів війни між Свидригайлом і Сигізмундом Кейстутовичем, на той час видобуті з королівського архіву.

У будь-якому випадку інкорпорація Брацлавщини, як і Підляшшя та Волині, не викликала протесту з боку місцевої шляхти. Реституційними привілеями їй було гарантовано збереження всіх маєтностей і майнових привілеїв, зрівняння в правах з коронною шляхтою, звільнення від податків на користь Литовського князівства. Згідно з королівським універсалом, представники цих земель мали прибути до Любліна і, присягнувши Польщі, взяти участь у роботі сейму; оскільки вони не поспішали цього робити, було вжито загроз щодо конфіскації їхніх маєтностей, чим і залагоджено цю справу; на вірність Короні один за одним присягнули князі Острозький, Вишневецький, Чорторийський, Збаразький, Корецький та інші.
Монета Болеслава Хороброго
Болеслав Хоробрий. Малюнок Яна Матейка
Цікаво, що на подальших сеймових засіданнях саме волиняни енергійно підтримали ідею приєднання до Польщі Київської землі, певно, прагнучи зберегти традиційну систему зв'язків із своїми сусідами. Легкість, з якою  вирішилася доля Підляшшя, Волині й Брацлавщини, спонукала поляків до дій, і незабаром знайшлися "докази" того, що "Київ належить Короні" — "давні привілеї, за якими усі київські княжата були васалами короля та Корони", а також документи, котрі засвідчували, що Київщина "у минулому сплачувала данину Польському королівству". Очевидно, що усіма цими "привілеями" та "документами" могла бути хіба що присяжна грамота Володимира Ольгердовича на вірність, Ягайлу та Ядвізі, видана на підтвердження акта Кревської унії (1388 р.), яку знайшов Кромер під час роботи в коронному архіві. Водночас поляки покликалися на "найдавніші літописи, в яких ідеться про те, що це місто (Київ) було тричі здобуто польськими королями". На джерело цих відомостей уже вказувалося вище.




Болеслав Хоробрий у Києві. Картина Яна Матейка
Усі вони, за висловом М. Грушевського, тією чи іншою мірою являли собою "наругу над історією"; однак на їхній підставі було побудовано цілу теорію, згідно з якою вся Русь здавна підлягала польським королям. Паралельно поляки наголошували, що мають "привілеї не тільки на Київ, а й на Вільно"; не складно помітити, що ці твердження прямо корелювали із заявами московських політиків про Литву як "отчину" Рюриковичів.
Мартін Кромер
На засіданнях сейму йшлося й про те, що "московський цар наполегливо прагне оволодіти Києвом як колишньою столицею Русі". Саме на цьому наголошували польські політики, обстоюючи необхідність приєднання Києва до Корони. Водночас серед них були й такі, котрі сумнівалися в доцільності інкорпорації Київщини, посилаючись на необхідність її захисту від нападів татар та пов'язані з цим фінансові витрати. Але "шляхетський імпе-ріалізм" переважав ці доводи. Скептиків переконували, що Київ є "воротами" до Волині й Поділля і "якщо він перебуватиме в руках литовців, марно й сподіватися, що вони зможуть його захистити". З другого боку —  певно, згадавши про київську "змову князів" 1481 р., — висували ще один аргумент: "Річ Посполита ще й тому повинна відібрати Київ у литовців, що, коли він буде в їхніх руках, вони згодом зможуть легко повстати проти нас". 

Київщину було "возз'єднано" з Польщею на початку червня, тож коли на сейм прибула литовська депутація (6 червня 1569 р.), всі українські землі вже опинилися поза межами Великого князівства Литовського. У такому "урізаному" вигляді Литовська держава й уклала угоду про унію з Польською. Згідно з актом від 1 липня 1569 р. вони злилися воєдино й надалі мали управлятися одним загальнообраним володарем, котрий коронувався в Кракові як польський король і великий князь литовський. Литва втратила право на власні сейми та зовнішні зносини, водночас втративши й будь-яке політичне значення, хоча й не припинила свого державного існування (ознакою цього були окремі адміністративна та фінансова системи, армія, законодавство, уряди).

Акт інкорпорації Підляшшя до складу Польської Корони. Люблін, 5 березня 1569 р.
На подальших засіданнях сейму литовці намагалися протестувати проти захоплення українських земель, що, втім, мало наслідком лише внесення пункту про їхнє "повернення" Польщі до потвердного, додаткового, акта унії від 11 серпня 1569 р. Таким чином, Підляшшя, Волинь, Брацлавщина і Київщина, долю яких було вирішено "в антракті" унійних переговорів, остаточно злилися з Короною. Мляві спроби литовців повернутися до цього питання після смерті Сигізмунда-Августа (1 червня  1572 р.) не увінчалися успіхом, не в останню чергу через байдужість української верхівки, котра дбала, передусім, про свої станові інтереси, не дуже замислюючись над тим, з яких саме "певних причин" її "прилучено до Корони" .Печатка Свидригайла. 1422 р.

Вимоги, висунуті шляхтою на Люблінському сеймі, були мінімальними (збереження всіх існуючих привілеїв, свобода віросповідання, руська мови в офіційному діловодстві), а їх реалізація вичерпала політичний потенціал української еліти. До того ж, як слушно зазначив Я. Пеленський, у   60—70-х рр. ХVI ст. вона практично не мала можливостей для маневрування: "Це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ставило шляхту українських земель перед необхідністю вибору між ягеллонською Польщею і Московською Руссю. Польща була країною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженою королівською, владою, гарантованими політичними свободами й становими привілеями, відносною релігійною толерантністю і самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати суспільну еліту ... Оцінюючи цей вибір із сучасної точки зору, слід визнати його продуманим, реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система, з її відкритим і гнучким характером, мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності наприкінці ХVІ — на початку ХVІІ ст. призвели до глибокої кризи Польсько-Литовської держави.
Люблінська унія. Картина Яна Матейка
Люблінська унія. Фрагмент картини Яна Матейка
Люблінська унія. Фрагмент картини Яна Матейка
Акт Люблінської унії. Люблін, 1 липня 1569 р.















Карта Речі Посполитої зламу ХVІІ—ХVІІІ ст.

Підтвердження королем СигізмундомАвгустом акта Люблінської унії. Люблін, 15 липня 1569 р.