Галицько-волинський
літопис

У рік 6748 [1240]. У той же рік прийшов Батий до Києва з многим-множеством сили своєї, і окружив город. I обступила [Київ] сила татарська, і був город в облозі великій. І пробував Батий коло города, а вої його облягали город. І не було чути [нічого] од звуків скрипіння теліг його, ревіння безлічі верблюдів його, і од звуків іржання стад коней його, і сповнена була земля Руськая ворогами.

[Кияни] тим часом захопили в них татарина, на ім'я Товрула, і той розповів їм про всю силу їх. Се були брати його, [Батия], сильні воєводи: Урдюй, Байдар, Бирюй, Кайдан, Бечак, і Менгу, і Куюк, — який [потім] вернувся, довідавшись про смерть ханову, і став ханом , — але він [був] не із його, [Батия], роду. А першим його воєводою був Себідяй-богатир, і Бурундай-богатир, що взяв Болгарську землю і Суздальську. і інших [було] без числа воєвод, що їх ми не списали тут.

І поставив Батий пороки під город коло воріт Лядських, — бо тут підступили були дебрі, — і пороки безперестану били день і ніч. Вибили вони стіни, і вийшли городяни на розбиті стіни, і було тут видіти, як ламалися списи і розколювалися щити, [а] стріли затьмарили світ переможеним, і Дмитро поранений був. Вийшли татари на стіни і сиділи [там] того дня й ночі, а городяни зробили ще друге укріплення навколо [церкви] святої Богородиці [Десятинної].
А назавтра прийшли [татари] на них, і була битва межи ними велика. Люди тим часом вибігли і на церкву, і на склепіння церковне з пожитками своїми, [і] од тягаря повалилися з ними стіни церковні. і так укріплення було взяте [татарськими] воями. Дмитра ж вивели [до Батия], пораненого, але вони не вбили його через мужність його.

У той же час поїхав був Данило в Угри до короля [Бели], бо він іще не чув був про прихід поганих татар на Київ. А коли Батий узяв город Київ і почув він про Данила, що той в Уграх є, то рушив сам до [города] Володимира.

І прийшов він до города Колодяжна, і поставив дванадцять пороків. Та не міг він розбити стіни і став перемовляти людей. Вони тоді, послухавши злої ради його, здалися і самі перебиті були. І прийшов він до Каменця [та] Ізяславля [і] взяв їх. А коли побачив, що Крем'янець і город Данилів неможливо взяти йому, то ю відійшов 1 од них. І прийшов він до Володимира, і взяв його списом, і вибив його без пощади, так само і город Галич, і інших городів багато, що їм нема числа.

Тим часом Дмитро, київський тисяцький Данила, сказав Батиєві: "Не барися у землі сій довго. Настала тобі пора на Угрів уже йти. Якщо ж ти забаришся, — то земля [та] єсть сильна. Зберуться вони на тебе і не пустять тебе в землю свою". А сказав він йому [так] через те, що бачив, як гине земля Руська од нечестивого.

Отож Батий послухав ради Дмитрової, пішов в Угри, а король Бела і [брат його] Коломан стріли їх на ріці Солоній. Билися їхні війська, [і] побігли угри, і гнали їх татари до ріки Дунаю. Стояли вони після побіди три роки.

Перед цим поїхав був Данило-князь до короля в Угри, маючи намір заприязнитися з ним, посвататись. Та не було приязні межи ними обома, і вернувся він од короля, і приїхав у Синеводсько в монастир святої Богородиці.

Але назавтра, вставши, побачив він безліч утікачів од безбожних татар і вернувся назад в Угри, — не міг бо він пройти Руської землі [до Холма], тому що мало було з ним дружини. І, зоставивши сина свого [Льва] в Уграх, — бо [не] оддав він його в руки галичанам, знаючи невірність їх: тому не взяв його з собою, — він пішов із Угрів у Ляхи, на [город] Бардуїв, і прибув у [город] Судомир. [Тут] почув він про брата свого, і про дітей своїх, і про княгиню свою [Анну], що вони вийшли з Руської землі в Ляхи перед безбожними татарами, і постарався одшукати їх. І знайшов він їх на ріці, що зветься Полиця, і зраділи вони, що зібралися всі разом, і жалкували, що побідили [вороги] землю Руську і що взято городів іноплемінниками множество.

Данило тоді сказав: "Недобре нам зоставатися тут, близ іноплемінників, що воюють нас". [І] пішов він у землю Мазовецьку до Болеслава до Кондратового сина. І дав йому князь Болеслав город Вишгород, і пробував він тут, допоки вість [не] дістав, що вийшли вже із землі Руської безбожні, і вернувся він у землю свою. 

І прибув він до города Дорогичина, і захотів увійти в город, та було сповіщено йому: "Ти не ввійдеш у город". [І] він сказав: "Сей город був наш і отців наших, а ви не дозволили увійти в нього". І візі дійшов він, думаючи собі, що бог колись же вчинить одплату державцеві города того. І оддав його, [город, бог] у руки Данилу, і він, обновивши його, спорудив [тут] церкву прекрасну на честь святої Богородиці, і сказав: "Се город мій, бо я раніш здобув його списом".

Данило тим часом прибув із братом до Берестія, і не змогли вони вийти на поле [бою] через сморід од безлічі вбитих. А в [городі] Володимирі не зосталося [жодного] живого. Церква святої Богородиці наповнена була трупами, інші церкви [теж] були наповнені трупами і тілами мертвих.
А потім Михайло [Всеволодович] пішов із сином своїм [Ростиславом] од вуя свого [Кондрата] на Володимир і звідти рушив до Пінська. Ростислав же Володимирович прийшов до Данила в Холм, — бо зберіг був [сей город] бог од безбожних татар, — і Ростислав доказав правоту свою, що він не є у змові з Михайлом. Михайло натомість не додержав присяги, [даної] і Данилу й Васильку за [їх] добродіяння, а пройшов землю його, [Данила], і, пославши посла, прибув у Київ, і жив під Києвом на острові. А син його Ростислав пішов у Чернігів.

Лев же, [син Данила], вийшов із Угрів з боярами галицькими і приїхав у [город] Во[ло]даву до отця свого, і рад був йому отець.
Бояри ж галицькі Данила князем собі називали, а самі всю землю держали. Доброслав же Суддич, попів онук, укняжився був і грабував усю землю, а ввійшовши в [город] Бакоту, все Пониззя забрав без княжого повеління. Григорій же Васильович замишляв підгірську землю Перемишльську собі захопити. І була смута велика в землі [Галицькій] і грабіж од них.

Отож, коли Данило довідався [про це], він послав Якова [Марковича] , стольника свого, з великою жалобою до Доброслава, кажучи до них, [бояр]: "Князь ваш я єсть, [а] ви повеління мойого не сповняєте i землю грабуєте. Чернігівських бояр я не велів тобі, Доброславе, приймати, а дати волості галицьким. А коломийську сіль залишіть для мене". І він, [Доброслав], сказав: "Нехай буде так".

У той же час, коли Яків сидів у нього, [Доброслава], прийшли Лазар Домажирець та Івор Молибожич, два беззаконники, із роду смердів, і поклонилися йому до землі. Яків тоді здивувався і запитував про причину, чому вони поклонилися. І Доброслав сказав: "Я дав їм обом Коломию". Яків тоді сказав йому: "Як ти можеш без княжого повеління оддати її сим обом, коли великі князі держать сю Коломию, щоб роздавати [сіль] оружникам? Сі ж обидва не достойні навіть Вотнин держати". І він, усміхнувшись, сказав: "То що ж я можу говорити?"
Яків же, приїхавши, усе це розповів князю Данилові. І Данило уболівав і молився богові за отчину свою, що нечестивим сим [вдається] держати її і володіти нею.

Коли ж минуло трохи часу, прислав Доброслав [до Данила посла з доносом] на Григорія [Васильовича], кажучи: "Він тобі невірний є", — бо [Доброслав] виступав проти нього і сам хотів усю землю [Галицьку] захопити. [А потім], пересварившись самі, вони приїхали [до Данила] з великою гординею. Доброслав їхав у одній сорочці, гордовито, навіть на землю не дивлячись, а галичани бігли коло стремена його. І Данило та Василько, бачачи погорду його, сповнились до нього ще більшою ворожнечею. А коли Доброслав і Григорій стали один одного обмовляти, то Данило, вислухавши речі їх, [побачив], що вони повні є облуди і не хотять під його волею ходити, а волость його [ладні] іншому передати. Тому, порадившись із братом, він ото мимоволі, бачачи беззаконня їх, повелів їх схопити.

У рік 6749 [1241]. Потім же Ростислав [Михайлович] зібрав князів болохівських і останок галичан [і] прийшов до [города] Бакоти. Але Курило-печатник був тоді в Бакоті, посланий Данилом-князем і Васильком списати грабунки нечестивих бояр, [і] він утишив народ.

Бо коли вони, [війська Ростислава], билися коло воріт [Бакоти, Ростислав], одступивши, хотів перемовити його, [Курила], багатьма словами. Але Курило відповів йому: "Осе так ти оддячуєш вуям своїм за добродіяння? А чи не пам'ятаєш ти, як король угорський вигнав тебе був з отцем твоїм із землі [своєї], як тебе прийняли обидва володарі мої, вуї твої? Отця твойого вони у великій честі держали, і Київ пообіцяли, і тобі Луцьк дали, і матір твою, а сестру свою з Ярославових рук одібрали і отцю твоєму оддали". і іншими словами мудрими говорив він йому багато. Але, побачивши, що той не послухав його, він вийшов на нього з пішими воями. Він тоді, побачивши це, пішов звідти. Так що він, [Курило], мудрістю і силою вдержав Бакоту, а Ростислав пішов за Дніпро. із Данило ж, почувши [про] прихід Ростислава з князями болохівськими на Бакоту, відразу кинувся на них: городи їх вогневі оддав і вали їх розкопав. А Василько-князь зостався стерегти землі [своєї] од литви, [бо] воїв своїх він послав був із братом. Данило тим часом, узявши здобич велику, вернувся, а взяв він [такі] городи їх: Деревич, Губин і Кобуд, Кудин, Городець, Божський, Дядьків. Прийшов також Курило, печатник князя Данила, з трьома тисячами піших воїв і трьома стами кінників, і дав їм [Данило] узяти город Дядьків. Звідти ж він, [Данило, пішов назад], пограбувавши землю Болохівську і попаливши, — бо зоставили їх, [болохівських князів], татари, щоб вони їм орали [та сіяли] пшеницю і проса. Данило ж на них тим більшу ворожнечу держав, що вони од татар велике сподівання мали.

Адже він князів їхніх вибавив із рук Болеслава, князя мазовецького, коли Болеслав сказав: "Чого вони увійшли в землю мою, якщо я не дав їм [її] ?" Кажучи [Данилові]: "Вони не є вої твої, а є особні князі", — він хотів розграбувати їх. Вони тоді обіцялися покоритись [Данилові], вони тоді благали, і Данило й Василько за них збиралися з ним [Болеславом], битву вчинити. Але Василько, поїхавши, переконав його, тобто ублагав його, і дав йому дари многі за визволення їх. Та вони все одно не пам'ятали добродіяння.

Бог воздав їм одплату [за це], бо не зосталося нічого в городах їхніх, що не було б пограбоване. А він, [Данило], прийшов до брата свого, за милістю божою знаменуючи побіду.

Ростислав же все одно не переставав у злобі своїй, а, зібравши воїв і [боярина] Володислава [Юрійовича] невірного [взявши], рушив на Галич. І, прийшовши до [города] Печери Домажирової, обманув їх, [городян], Володислав, і здалися вони Ростиславу. А звідти, узявши [город], пішов [Володислав] до Галича, кажучи [Ростиславу]: "Твій є Галич". А сам він дістав тисячу од нього.

Почувши ж [це і] зібравши воїв своїх, Данило й Василько скоро пішли на них. І він, [Ростислав], не видержав, вибіг із Галича до [города] Щекотова, а з ним утік Артемій, єпископ галицький, та інші галичани.

Та коли Данило й Василько гналися вслід за ним, вість прийшла йому, що татари вийшли вже із землі Угорської, ідуть у землю Галицьку, і тою вістю [Ростислав] спасся, а декількох із бояр його схоплено було.

Данило тим часом, прагнучи встановити порядок у [Галицькій] землі, поїхав до [городів] Бакоти і Каліуса, а Василько поїхав у Володимир. Данило також двірського [Андрія] вирядив на Перемишль, на Костянтина [Володимировича] рязанського, посланого [туди] Ростиславом, і [проти] владики перемишльського, який із ним, [Ростиславом], чинив коромолу. Та коли Костянтин почув, що Андрій іде на нього, він утік уночі. Отож Андрій не застав його, але застав владику, і слуг його розграбував гордих, і сагайдаки їх боброві роздер, і прилбиці їх вовчі й борсукові розідрані були. Славетного співака Митусу, який колись із гордості не схотів служити князю Данилові, розшарпаного, яко в'язня, привели. Сиріч, як ото сказав творець притч [Соломон]: "Гордість дому твойого сокрушиться", бобра, і вовка, і борсука обдеруть. Се так реченням сказано було.
У рік 6750 [1242]. Не було нічого.

У рік 6751 [1243]. У той же час розігнали татари [військо] Ростислава в борку. І втік він в Угри, і оддав усе-таки за нього король угорський [Бела] дочку свою [Анну].

А коли Данило перебував у Холмі, прибіг до нього половчин його. на ім'я Актай, кажучи: "Батий уже вернувся з Угрів і одрядив на тебе двох богатирів, Манмана і Балая, щоб знайти тебе". Данило тоді, заперши Холм, поїхав [у Володимир] до брата свого Василька і взяв із собою Курила-митрополита . А татари пустошили до [города] Володави і по озерах, і вернулися, багато лиха натворивши.
У рік 6752 [1244]. Не було нічого.

У рік 6753 [1245]. Михайло ж [Всеволодович], почувши, що король [Бела] оддав дочку за сина його, утік в Угри. Але король угорський і син його Ростислав честі йому оба не вчинили, і він. розгнівавшись на сина, вернувся до Чернігова.

Звідти поїхав він [до] Батия, просячи волості своєї у нього. Батий же сказав: "Поклонися отців наших закону". Але Михайло відповів: "Коли бог передав нас і землю нашу за гріхи наші в руки ваші, ми тобі кланяємося і честь складаємо тобі. А закону отців твоїх і твоєму богонечестивому повелінню — не кланяємося". Батий тоді, як той розлючений звір, роз'ярився, повелів заколоти князя Михайла, і заколений був він беззаконним Доманом, путивльцем нечестивим, і з ним i заколений був боярин його Федір. Так мученицьки постраждали вони і дістали обидва вінець од Христа бога.

Данило тим часом із братом Васильком розпочали війну з Болеславом [Стидливим], князем лядським, [і] ввійшли в землю Лядську чотирма дорогами. Сам Данило пустошив довкола [города] Любліна, а Василько — по [ріках] Ізволі і по Ладі, довкола [города] Білої, двірський же княжий Андрій — по [ріці] Сяну, а [воєвода] Вишата пустошив Підгір'я. Узявши здобич, вони вернулися.

І знову виступили вони обидва і спустошили землю Люблінську аж до ріки Вісли і Сяну. Але коли приїхали вони під [город] Завихвост, [то лише] стрілив Василько-князь через ріку Віслу, бо переїхати через сю ріку вони не могли, тому що вона наводнилася була. І вернулися вони обидва, взявши здобичі багато.

Коли ж минуло трохи часу, то ляхи, приїхавши, пустошили довкола [города] Андрієва. І, почувши [це], Данило-князь із братом Васильком зібрали силу свою і повеліли підготувати пращі та інші знадоби для взяття города, і прийшли на город Люблін. За один день були вони удвох під городом [Любліном], [вирушивши] із Холма зо всіма воями і пращами.

І пращі метали, і стріли, як дощ, ішли на город їх, і ляхи, побачивши, що все сильніше в битві налягають русичі, стали просити, [щоби] милість дістати. Данило ж і Василько дали наказ, зобов'язавши їх [і] кажучи: "Не помагайте князю своєму". І вони пообіцялися се вчинити, і Данило з братом вернулися, пустошивши землю ту.

Ростислав [Михайлович] тим часом, виблагавши в тестя, [короля Бели], багато угрів, просився, щоб виступити на Перемишль. Коли він увійшов [у Перемишльську землю, то] зібрав багато смердів, піших, і згуртував їх [іти] в Перемишль. Данило ж і Василько, почувши [це], послали [на Ростислава] Льва, який був [ще] молодим. А оскільки йому [не можна] було піти в бій, молодим будучи, [Данило] послав синівця свого Всеволода [Олександровича], [двірського] Андрія, і [стольника] Якова [Марковича], і інших бояр.

Билися вони на ріці Січниці, [й] одолів Ростислав, бо він мав багато піших воїв. Але Андрій і Яків билися [і] рубалися люто, — б [тільки] Всеволод не поміг їм, а повернув коня свого навтікача, — і хоча билися вони багато, та од'їхали цілі. Данилові тим часом була вість [про все], і він пішов, зібравши воїв многих і піших [людей], і прогнав [Ростислава] із землі [Перемишльської]. І пішов той в Угри.

У рік 6754 [1246]. У той же рік прийшла литва, [князь] Айшевно Рушкович, і пустошили вони довкола [города] Пересопниці. Данило ж і Василько поїхали в Пінськ і впередили його, допоки стався прихід його. І коли вони, [литва], йшли по полю пінському, вийшли на них обидва [князі] з города. Та погані все одно мали гординю у серці своїм. [Війська Данила й Василька] погнали їх, і вони, не видержавши, побігли, і, втікаючи, падали з коней, і Василько привів першу здобич до брата свого. Всі ж вої його, [Рушковича], побиті були, а сам Рушкович з невеликою дружиною втік. І була радість велика в городі Пінську від побіди Данила й Василька: усю бо здобич [литви] вони одібрали, тому що бог помагав їм.
У рік 6755 [1247]. Потім же, коли минули роки, пустошила литва, [князь] Ленгевін, довкола [города] Мельниці, і велику здобич вони взяли. Данило, отож, і Василько гналися вслід за ними до Пінська. А в Пінську [був князь] Михайло [Ростиславич]. Він дав був їм вість, [що мають прийти Данило й Василько], і вони стали, поробивши засіки, в лісі; дав їм вість Михайло, перебуваючи в Пінську. Однак Данило й Василько помчали на них, і двірський Яків [Маркович повів] воїв своїх. Литва ж, не пойнявши віри Михайлові, вийшла зі станів своїх. [І] за милістю божою побігла литва, і побиті вони були, і здобич усю [в них] одібрали, а сам Ленгевін, поранений, утік. I прийшла [про це] вість Данилові й Васильку, і була радість велика в Пінську-городі.

А ще перед чернігівською війною Данила, коли він сидів у Галичі, а Василько у Володимирі.
У рік 6756 [1248]. пустошили ятвяги довкола [городів] Охожі та Бусовна і всю землю ту розграбували, — бо іще ж Холм не був поставлений Данилом. Гнав тоді вслід за ними Василько з Володимира, і догнав їх, і був він на третій день із Володимира в Дорогичині. Коли ж ті, [ятвяги], билися біля воріт дорогичинських, то прийшов ;на них Василько. І ті виїхали супроти них, [воїв Василька], і не видержали перед Васильком. Оскільки бог [йому] поміг, побігли лихі поганії. І була січа люта з ними, і гнали їх за багато поприщ, і вбито було сорок князів, i інших багато було побито, і не встояли вони. i послав він, [Василько, посла] у Галич до брата свого, і була радість велика в городі тому Галичі в день той.
Василько ж був на зріст середній, розумом великий і одвагою, який то [сам] багато разів перемагав поганих, а то багато разів вони удвох [із Данилом] посилали [воїв] на поганих, [на таких], як Скомонд і Борут, лютих воєвод, що були вбиті посланими [воями]. Скомонд же був волхв і чаклун знаменитий, а бистрий був, як той звір, — пішо бо ходячи, спустошив він землю Пінську й інші краї, — та вбитий був нечестивий, і голова його наткнута була на кіл. І в інші часи, за божою милістю, побиті були поганії, що про них ми не схотіли писати через безліч [їх].
У рік 6757 [1249]. Потім же Ростислав [Михайлович] благав тестя свого, короля [Белу], щоб той послав йому воїв на Данила. Узявши воїв, він пішов у Лядську землю, і благав [удову] Лестькову [Гремиславу], і умовив її, щоб вона послала з ним ляхів. І вона послала з ним воїв. Визначні ж бояри й інші ляхи втекли були із землі [її], маючи намір іти до Данила. Але, довідавшись про виступ [у похід] Ростислава, захотіли вони дістати милість у Лестьковича [Болеслава] і в матері його [Гремислави]. Пішли вони йому, [Ростиславу] , на підмогу, а через деякий час старший їх Творіян [Войтихович] схоплений був Данилом.

Отож Ростислав, кинувшись, прийшов на город Ярославль. Але в городі були Данилові й Василькові люди, і бояр багато. [І] він, побачивши, що город укріплений, пішов до Перемишля. І, зібравши багато тамтешніх жителів, знадобів ратних, і для взяття города, і пороків, він, спорядивши воїв своїх, знову пішов до Ярославля, а за собою зоставив город Перемишль. Він думав: "Якщо сього я не візьму, то сей удержу".

Але коли стояв він біля города і ладнав пороки, щоб ними взяти город, то великий був бій перед городом. І він звелів своїм прикритися, щоб вої його не були поранені городянами, допоки він не наладнає знаряддя пороки. І нахвалявся він перед воями своїми, і казав: "Якби я навідав де Данила й Василька — поїхав би на них. Навіть би з десятком воїв я поїхав би на них".

І вигорджувався ві", і затіяв гру перед городом, і зітнувся він з [рицарем] Воршем. І впав під ним кінь, і вивихнув він плече, і не на добро прилучилось йому [це] знамення.

Данило ж і Василько, почувши, що він прийшов раттю, помолилися богу [і] стали збирати воїв. І послали вони [послів] до Кондрата, кажучи: "Із-за тебе виступили на нас обох ляхи, бо ми тобі помічники єсмо". І послав він [їм] підмогу. А тим часом Данило й Василько послали [послів] у Литву, помочі прохаючи. І послана була од Миндовга, [князя литовського], поміч. Та не встигли вони обидва [зі своєю поміччю], а бог явив їм поміч свою, тому що не од підмоги людської [буває] побіда, а від бога. Скоро зібравши воїв, вони рушили, а [двірського] Андрія послали удвох, щоб він розвідав їх, [противників], і піддержав город [Ярославль], тому що вже близько є спасіння їх.

І коли вої [ще] не дійшли до ріки Сяну і зсіли в полі [з коней], щоб оружитися, то сталося таке знамення над військом: стільки налетіло орлів і багато воронів, як хмара велика. І птахи вигравали, а орли клекотали, і ширяли крильми своїми, і шугали в повітрі так, як ото іншим разом і навіть ніколи не було. І се знамення не на добро було.

Данило тим часом, оружившись [і] взявши воїв своїх, пішов по ріці Сяну. Але брід був глибокий, і вперед [ріку] переїхали половці, і, переїхавши, побачили вони стада їх, [противників]. І хоча не було сторожів їхніх коло ріки, та половці не посміли розграбувати їх, [ці стада], без повеління княжого. А вони, [противники], побачивши [половців], утекли зі стадами своїми у стани свої.

Данило й Василько також не забарилися, а скоро перейшли ріку і, приготувавши до бою кінників з пішими воями, спокійно пішли на битву, бо серця їх обох завзяті були до бою і рвались до бою. Лев же був [іще] дитиною, [і Данило] поручив його Василькові [Гавриловичу], хороброму і сильному бояринові, щоб він оберігав його в бою.

Коли ж побачив Ростислав прихід противників, він теж, приготувавши до бою воїв своїх, — русь, і угрів, і ляхів, — підійшов до них насупроти, а піших воїв зоставив навпроти воріт города: стерегти ворота, щоб не вийшли [ярославці] на підмогу Данилові і не порубали пороків.

Ростислав, отож, виладнавшись до бою, перейшов глибокий яр, — він бо йшов супроти Данилового полку, — але Андрій двірський постарався, щоб він не зітнувся з Даниловим полком. Прискоривши [хід, Андрій] зітнувся з військом Ростиславовим кріпко: списи так ламалися [об броню], наче це були удари грому, і з обох же [сторін] многі, упавши з коней, померли, а інші поранені були сильними ударами списів.

Данило тоді послав на поміч йому, [Андрієві], двадцять вибраних мужів. [І] хоча [боярин] Василій Глібович і [князі] Всеволод Олександрович [та] Мстислав [Глібович], не маючи змоги [помогти] Андрієві, побігли обидва назад до Сяну, але Андрій, що зостався з невеликою дружиною, в'їжджаючи, кріпко боровся з ними.

І коли побачив Данило, що ляхи кріпко ідуть на Василька, "кєрліш" співаючи, [і] сильним голосом ревли у війську їх, коли ж побачив Данило зблизька битву Ростиславову і Філю, [воєводу угорського], що стояв у задньому полку із хоругвою [і] казав: "Руси скорі є на битву, але вистіймо перед натиском їх, бо вони не видержують довгий час у січі", — бог, однак, не послухав нахваляння його, — [то] рушив на нього Данило зі [стольником] Яковом Марковичем і з [боярином] Шелвом. Шелв тоді був збитий [списом], а Данила [Філя] схопив. Він вирвався з рук його і виїхав із битви, але, побачивши угрина, що йшов на поміч Філі, списом збив його, і [спис], загнаний в нього, зламався, [а] він упав [з коня] і спустив дух. А об того гордого Філю Лев, ся дитина, зламав списа свого. І знову Данило скоро прийшов на нього, [Філю], і розтрощив військо його, і хоругов його роздер навпіл. Побачивши ж це, Ростислав побіг, і повернули угри навтікача.

Василько тим часом зітнувся з ляхами, які повернули [на нього]. І дивилися обидва [війська] одні на одних, а ляхи лаялися, казали: "Поженемо на великі бороди!" Василько тоді сказав: "Брехня є слово ваше. Бог єсть наш помічник". І вдарив він коня свого, і двинув [на них], і ляхи, не видержавши, побігли од нього.

Данило ж гнав через яр глибокий на угрів і русь, бив їх [і] журився про брата, не знаючи, [що з ним]. Але, побачивши хоругов його, що мчала вслід за ляхами, він був сильно радий. І став він на ю могилі навпроти города, і приїхав Василько до нього. Данило тим часом хотів гнати вслід за ними, але Василько заборонив йому. Ростислав же, збагнувши [поразку], пустив коня свого навтіки.

Угри ж і ляхи многі побиті були і схоплені були; і з усіх [військ] багато схоплено було. Тоді ж і Філя гордий схоплений був Андрієм, двірським, і приведений був до Данила, і вбитий був Данилом. А [боярин] Жирослав привів [тисяцького] Володислава [Юрійовича] , лихого баламутника землі [Галицької]. У той же день і той убитий був, і багато інших угрів побито було в гніві.

Данило й Василько не пішли тоді в город, і Лев став на місці [бою], як воїн, посеред трупів, знаменуючи побіду свою. Воїни тим часом ганялися і приїжджали навіть опівночі, і вели багато здобичі, так само всю ніч не переставав крик тих, які шукали один одного.

Явив же бог милість свою і дав побіду Данилові напередодні [дня пам'яті] великих мучеників Фрола і Лавра. Данило тоді запалив укріплення, що його Ростислав зробив, і пішов із багатьма колодниками в [город] Холм, що його спорудив був сам.

Литва теж приїхала, і ляхи Кондратові прибули до нього, [Данила] , на битву і вернулися до себе. А Ростислав утік в Ляхи і, взявши жону свою [Анну], пішов в Угри, — із Угрів бо він прийшов був у Лядську землю з жоною через те, що в умі своєму замишляв узяти Галич і володіти ним. Але бог за високодумність його і не сповнив того, що він замишляв.

У рік 6758 [1250]. Тим часом [хан] Могучій прислав посла свого до Данила й Василька, коли вони обидва були в [городі] Дороговську: "Дай Галич!" [І Данило] був у печалі великій, тому що не укріпив він був землі своєї городами. І, порадившися з братом своїм, поїхав він до Батия, кажучи: "Не дам я півотчини своєї, а їду до Батия сам".

Вибрався ж він на празник святого Дмитрія [Солунського], помолившись богу. І прибув він до Києва, — Київ держав [тоді] Ярослав [Всеволодович] через боярина свого Єйковича Дмитра, — і, прийшовши у храм архістратига Михаїла, тобто Видобич, скликав чорноризців і [весь] монаший чин. І коли він сказав ігумену і всій братії, щоб вони вчинили молитву за нього, то вони вчинили, щоб він од бога милість дістав. І було [сповнено] так, і, упавши [в поклоні] перед архістратигом Михаїлом, вирушив він із монастиря у човні, бачачи біду страшну і грізну, і прибув до Переяславля.

І зустріли його татари, і звідти поїхав він до [хана] Куремси і побачив, що нема в них добра. Відтіля ж став він іще дужче скорбіти душею, бачачи, що володіє ними диявол. [Він бачив] нечестиві їх чаклунські суєслів'я і Чінгізханові наслання, нечестиві його, [Куремси], кровопиття, многі його волхвування. Цесарів, і князів, і вельмож, що приходять [до них], вони водили навколо куща, [заставляли] поклонятися їм, сонцю, і місяцю, і землі, i дияволу, і померлим, [що тепер] у пеклі, отцям їх, і дідам, і матерям. О нечестива облудо їх! І, се чуючи, вельми він став скорбіти.

Звідти ж прибув він до Батия на Волгу. [І] коли він збирався поклонитися [ханові], то прийшов чоловік Ярослава [Всеволодовича] Сонгур [і] він сказав: "Брат твій Ярослав кланявся кущу, і тобі кланятися". І одказав йому [Данило]: "Диявол говорить із уст ваших. Бог запре уста твої, і не буде почуто слово твоє". i в той час він покликаний був Батиєм: ізбавив його бог і од лихого їх біснування, і од чаклування.

І поклонився він за обичаєм їх, і ввійшов у вежу його. Він, [Батий], сказав: "Данило! Чому ти єси давно не прийшов? Але якщо нині ти прийшов єси, — то й се добре. Чи п'єш ти чорне молоко, наше пиття, кобилячий кумиз?". І він сказав: "Досі я не пив. А нині ти велиш — я п'ю". Він тоді сказав: "Ти вже наш-таки, татарин. Пий наше пиття!" І він, [Данило], випивши, поклонився за обичаєм їх, [і], промовивши свої слова [подяки], сказав: "Я іду поклонитися великій княгині Баракчиновій". [Батий] сказав: "Іди". Пішовши, він поклонився їй за обичаєм. І прислав [Батий] вина дзбан, і сказав: "Не звикли ви пити молока, пий вино!"

О, лихіша лиха честь татарськая! Данило Романович, що був князем великим, володів із братом своїм Руською землею, Києвом, і Володимиром, і Галичем, i іншими краями, нині сидить на колінах і холопом себе називає! А вони данини хотять, і погрози ідуть, [і] він життя не надіється! О, лиха ти, честь татарськая!
Його ж отець був цесарем у Руській землі, який покорив Половецьку землю і воював проти інших усяких країв. [І коли] син того не дістав честі, то інший хто може дістати? Адже лиходійству їхньому і облуді немає кінця. Ярослава [Всеволодовича], великого князя суздальського, [труй] зіллям вони уморили. Михайла [Всеволодовича] , князя чернігівського, який не поклонився кущу, із його боярином Федором вони ножем закололи, — як ото ми раніш сказали про заколення їх, котрі вінець дістали оба мученицький, — і інші многі князі побиті були, і бояри.
Пробув же князь у них днів двадцять і п'ять, [а тоді] одпущений був [із тими], що були з ним, і поручена була земля його йому.  І прийшов він у землю свою, і зустрів його брат [Василько] і сини його. І був плач через обиду його, але ж більша була радість, що він є здоров.
Тої ж зими Кондрат, [князь лядський], прислав посла по Василька, кажучи: "Підем на Ятвягів". [Але] випав сніг і покрився корою, вони не могли йти і вернулися на [ріці] Нурі.

І стало відомо всім землям про повернення його, [Данила], з Татар, що бог спас його.

У той же рік прислав король угорський [Бела] вісника, кажучи [Данилові]: "Візьми дочку мою за сина свойого Льва", — боявся бо він його, тому що той був уже в Татарах [і] побідою подолав Ростислава [Михайловича] і угрів його. Але [Данило], порадившися з братом своїм, слову його не пойняв віри, бо колись він змінив був його, пообіцявши оддати дочку свою [Констанцію].

Тим часом Курило-митрополит ішов [через Угри в Греки], посланий Данилом і Васильком, щоб [там його] поставили на митрополію руську. І коли був він у короля, вговорив його король багатьма словами [і] дарами умовив: "Я проведу тебе в Греки з великою честю, якщо учинить Данило зо мною мир". Він тоді сказав: "Клятвою клянися мені, що не переміниш ти слова свойого. Я, пішовши, приведу його". І, прийшовши, митрополит сказав йому, [Данилу]: "Чого ти хотів — те в тебе єсть. Візьми дочку його синові своєму за жону". Василько [братові] сказав: "Іди до нього, адже він християнин є".

Звідти ж, [із города Холма], Данило вирушив, узявши сина свого Льва і митрополита. i пішов він до короля [Бели] в [город] Ізволин, і взяв дочку його [Констанцію] синові своєму за жону. І оддав він йому, [Белі], захоплених бояр, що їх бог дав у руки його, коли він із братом одолів біля Ярославля. І вчинив він із ним мир, і вернувся у землю свою.

У рік 6759 [1251]. У ті ж роки помер князь великий лядський Кондрат, що був славний і предобрий. [І] жалкував за ним Данило й з Василько. Потім також син його помер, Болеслав, мазовецький князь. А Мазовше [Болеслав] оддав брату своєму Сомовитові, послухавши князя Данила, бо за ним, [Болеславом], була племінниця його, [Данила], дочка [двоюрідного] брата, Олександра [Всеволодовича] , на ім'я Настасія, яка вийшла потім за боярина угорського, на ймення Дмитра.

У ті ж роки, [коли] сів Сомовит у Мазовші, послав до нього Данило й Василько [послів], сказавши йому: "Ти добро бачив єси од нас обох. Виступино з нами на Ятвягів". І в Болеслава [Стидливого] узяли вони підмогу — Суда, воєводу, і [воєводу] Сигніва. І зібралися вони в Дорогичині, і рушили [на Ятвягів], і перейшли болота, і напали на землю їх.

Але ляхи не видержали, запалили їх перше село, і тим вони лихо вчинили, бо подали їм, [ятвягам], знак, — тому мали на них, [ляхів], гнів Данило й Василько. І пустошили вони їх, [ятвягів], до вечора, здобич велику захопивши.

Коли ж настав вечір, приїхали злинці, так що зібралась уся земля ятвязька. І прислали вони до Данила [посланця] Небяста, кажучи: "Зостав нам ляхів, а сам піди мирно із землі нашої. Бо чого ти хочеш — того не добудеш". Тож хоча ляхи обгородилися, а руси не обгородилися, вони напали вночі на ляхів, і ляхи кріпко боролися. А [ятвяги] сулицями метали, і головнями, що летіли, як блискавки, і каміння, як той дощ із неба, йшло. Тим-то ляхам було дуже скрутно, [і] послав Сомовит [гінців до Данила й Василька], благаючи: "Пришліте мені стрільців". Але вони обидва мали гнів за [той] перший підпал [і] заледве послали [підмогу], тому що [ятвяги] огорожу проломити збиралися [і] врукопаш билися. А коли прийшли стрільці, вони багатьох поранили, і багатьох убили стрілами, і одперли їх від огорожі. Але тої ночі не було покою од них.

А назавтра зібралися всі ятвяги,; піші і кінні, дуже багато, так що ліси ними наповнилися, і, знявшись, запалили вони вежі свої, тобто шатра, у день воскресіння, тобто в неділю.

Данило-князь тим часом рушив наперед і далеко відійшов з Болеславовими ляхами, а Василько зостався з Сомовитом. [Боярин] же Лазар назаді був із половцями, [і ятвяги] напали на нього кріпко, і хоругов його відібрали. Він прибіг тоді до Василька і Сомовита. [І] люта була битва межи ними, і багато падало з обох [сторін]. Василько ж і Сомовит кріпко держали бій, а двірський Андрій, що мав сильне серце, але якому недуга тіло його пойняла і руки, помчав теж межи ворогів, упустив списа і замалим не був убитий.

Послав тоді Василько [гінця] до брата свого, говорячи: "Битва ж велика є, ти поспіши до нас". І Данило вернувся, і гнали вони їх до лісу, але вони, [ятвяги], все одно налягали на них, [воїв Данила й Василька], і багато упало межи ними. [Боярин] Федір Дмитрович, кріпко борючись, поранений був, і з тої рани він і смерть прийняв на ріці Нареві.

Ящелт же, [князь ятвязький], сказав: "Слід нам ізсісти [з коней] . Якщо ж ви жалієте нас, то насамперед себе жалійте і безчестя свого. Хіба нашими головами зберегти [вам] честь свою?".

І було [зроблено] так. Сказав Данило зсідати [з коней] воям своїм, і, зсівши, пішли вони. І ослабіли серця ятвягам, коли побачили вони силу руську і лядську. Вони ж ішли, і грабували, і палили землю їхню. А коли вони перейшли ріку Олег [і] збиралися стати в тісних місцях, то князь Данило, побачивши [це і] гукнувши, сказав їм: "О мужі-воїни! Хіба ви не знаєте, що християнам простір є сила, а поганим — тіснота? Чагарі звичні є для битви [їм] ". І пройшов він зарості, захоплюючи [ятвягів], і прийшов на чисті місця, [і] стали вони станом.

Ятвяги ж усе одно нападали на них, і гнали руси і ляхи вслід за ними, і многі князі ятвязькі побиті були. І гнали їх до ріки Олега, і скінчилася битва.
А на другий день, коли через незнаючих проводарів вони, [Данилові війська], блудили, двох вармів убито було, [а] третього живого руками взяли. І приведений він був до Данила, і [князь] сказав йому: "Виведи мене на правильну путь — життя дістанеш", — і подав йому руку. [Варм] вивів його, і перейшли вони ріку Лик.
А Назавтра, коли примчали до них, [ятвягів], прусси і борти, усі вої [Данила] зсіли [з коней]. І оружилися піші вої, [і вийшли всі] зі стану. Щити ж їх як зоря були, а шоломи їх — як те сонце на сході, а списи їх погойдувалися у руках, як безліч тростин. А стрільці обабіч ішли і держали в руках луки свої, наклавши на них стріли свої проти ворогів. Данило ж на коні сидів і воям лад давав. І сказали прусси ятвягам: "Хіба можете ви дерево піддержати сулицями і на осю рать одважитись?" І вони, побачивши [це], вернулися до себе.

А князь Данило звідти прийшов до [города] Визни і перейшов ріку Нарев. І багато християн із полону вони удвох, [Данило й Василько] , вибавили, і пісню слави вони співали їм. Бог поміг їм обом, і прийшли вони зі славою на землю свою, наслідувавши путь отця свого, великого князя Романа, що вигострив був [зуби] на поганих, як той лев, і яким половці дітей страхали.

У рік 6760 [1252]. У ті ж роки прислав король угорський [Бела] до Данила [посла], прохаючи його [прийти] на поміч, на бій, — бо він мав війну з німцями. [Данило] рушив йому на поміч і прийшов до [города] Пожга.

Та прийшли були посли німецькі до нього, [Бели], — бо цесар [Фрідріх] держав був Відень, землю Рагузьку і Штірську, тому що герцог [Фрідріх] уже вбитий був, — а імена послів були: [герцог Оттон], воєвода цесарів, і [Філіпп], біскуп зальцбурзький, тобто сольський, і Генріх Бруннський, і Отто Гардек Петтауський. І виїхав король із ними назустріч же Данилу-князю, і Данило прибув до нього, спорядивши всіх людей своїх.
 
Німці тим часом дивувалися оружжю татарському: бо коні були в личинах і в попонах шкіряних, а люди — в латах, і велике було сяйво полків його од оружжя, що виблискувало. Сам же [Данило] їхав обіч короля, за звичаєм руським, а кінь під ним був диву подобен і сідло позолочене, і стріли і шабля золотом [були] оздоблені та іншими прикрасами, що аж дивно, а жупан із золототканого ; єдвабу грецького і широким золотим мереживом обшитий, і чоботи зелені козлові, обшиті золотом. І коли німці дивилися і багато дивувалися, сказав йому король: "Я не взяв би тисячі серебра замість сього, що ти прийшов єси згідно з обичаєм руським предків своїх". І попросився [Данило] у нього в шатро, тому що велика спека була дня того. І він узяв його за руку і повів його у намет свій, і сам роздягнув його, і убрав його в одежу свою. Таку ото честь він учинив йому, і прийшов [Данило] до себе додому.

У той же рік вигнав Миндовг, [князь литовський], двох синівців своїх, Тевтивила і Єдивида. Він послав їх обох з вуєм їхнім з Викинтом на війну, на Русь, пустошити до Смоленська, і сказав: "Що хто займе — собі держить". Але ворожістю, через ворожнечу з ними він Литву [зайняв]: тому забрана була вся земля Литовська, і незчисленне майно їх, знищено було багатство їх, і послав він на них воїв своїх, хотячи вбити їх.
Але вони обидва, [Тевтивил і Єдивид], довідалися [про це], і втекли до князя Данила й Василька, і приїхали у Володимир. Миндовг тоді прислав послів своїх, кажучи: "Ти не чини їм обом милості". [Однак] вони, Данило й Василько, не послухали [його], тому що сестра їх обох, [Тевтивила і Єдивида], була за Данилом.

Потім же Данило порадився з братом своїм і послав [послів] у Ляхи до князів лядських, кажучи: "Нагода є християнам на поганих [піти], бо вони самі воюють межи собою". І ляхи обіцялися, але не сповнили [слово].

Тим часом Данило й Василько послали Викинта в Ятвяги, і в Жемоїть, [і] до німців у Ригу. І Викинт умовив їх, [німців], сріблом і дарами многими, [і] ятвягів, і пів-Жемоїті. Німці тоді відповіли Данилові: "Заради тебе ми вчинимо мир із Викинтом, а то він багато браття нашого погубив". І пообіцялися німці-браття піти на підмогу Тевтивилу.

Данило, отож, і Василько рушили до Новгород [к] а. Тим часом Данило й Василько, брат його, порадилися з сином [Данила Львом, і Данило] брата свого послав на Волковийськ, а сина — на Слонім, а сам пішов до Здітова. І взяли вони багато городів, і вернулися додому.
 А потім прислав Викинт [посла], кажучи: "Німці хотять стати на поміч Тевтивилу". І послав Данило Тевтивила, і поміч свою з ним, русів і половців, [на Миндовга], і багато воювали вони межи собою.

А звідти Тевтивил пішов із добичею Даниловою у Ригу. І прийняли його рижани з великою честю, і він охрещений був. Коли ж довідався про це Миндовг, що хотять йому, [Тевтивилу], помагати божі слуги, біскуп [Миколай] і всі вої ризькі, то, убоявшись, послав він таємно [посла] до Андрія [Стірлянда], магістра ризького, і умовив його дарами многими, сиріч ублагав його. Послав бо він був золота багато, і срібла, і посуду срібного і золотого прегарного, і коней багато, кажучи: "Якщо ти уб'єш або проженеш Тевтивила, то ще більше, ніж се, дістанеш". Але він, [Андрій], сказав: "Ти не зможеш [його] позбутися. Якщо ти не пошлеш до папи і [не] приймеш хрещення — ти не одолієш ворога. Я дружбу маю до тебе". О, лихіше [се] од лиха! Золотом осліпив він очі свої, і через нього він іще нині од них, [слуг божих], біди зазнає.

Миндовг, отож, послав до папи [Іннокентія посла] і прийняв хрещення. Але хрещення його обманливим було, бо потай він приносив жертви богам своїм: першому Нонадієві, і Телявелі, і Дивериксу, [і] заячому богу Медейну. Коли він виїжджав на поле і вибігав заєць [із лісу] на поле, він не входив у ту лісову зарість і не смів навіть різки вломити. І приносив він богам своїм жертви, і тіла мертвих спалював, і поганство своє явно діяв.
Тевтивилу ж [про змову Андрія з Миндовгом] розповів біскуп [Миколай] і пробощ рижан [Іван]. Жалкували [рижани-німці] за ним, [Тевтивилом], бо вони знали, що коли б Тевтивил не був вигнаний, [то] Литовська земля була б у їхніх руках і хрещення [литовці] поневолі б прийняли. А цей Андрій всю Литву зробив нехристиянами, і вигнаний він був із сану свого браттям.

Тевтивил же прибіг у Жемоїть до вуя свого Викинта [і], узявши ятвягів, і жемоїть, і підмогу Данилову, що її дав був Данило йому раніш, пішов на Миндовга. Миндовг також зібрався був, але надумавши ото собі не битися з ними в бою. Він увійшов у город, що зветься Ворута, і вислав шурина свого вночі. Та розігнали його [військо] руси і ятвяги.

А назавтра виїхали на них, [воїв Тевтивила], німці із самострілами. І поїхали на них, [німців], руси з половцями з; стрілами, і ятвяги з сулицями, і гонилися вони на полі [бою], немов у грі, і звідти вернулися [війська Тевтивила] в Жемоїть.

І прийшов Миндовг, зібравши силу велику, на город Викинтів, що зветься Твиреметь. І виїхав Тевтивил із города, [і] руси й половці Данилові з ними, і жемоїть із ними, і багато піших воїв. І коли гонилися вони [за Миндовгом], устрілив кощавий половчин Миндовга в стегно, і вернувся Миндовг у землю свою. А багато ратних билися межи собою, [і князь литовський] Вишимут [Булевич] під тим же городом убитий був [Миндовгом].

У рік 6761 [1253]. А потім Тевтивил прислав [посла] Ревбу, кажучи [Данилові]: "Піди до Новгород [к] а". Данило тоді рушив із братом Васильком, і з сином Львом, і з половцями — зі сватом своїм [ханом] Тігаком — і прийшов до Пінська. А тому що князі пінські мали облуду [в серці своїм], то він узяв їх із собою неволею на війну.

І послала сторожів литва, [і встріли їх Данилові вої] на озері Зьяті, і гнали їх через болота до ріки Щар'ї. А коли зібралися всі вої, вони вчинили раду, кажучи: "Вість уже є про нас". Однак вони, [князі-іняни], сперечалися, не хотіли йти воювати, і Данило мудрістю спір уладнав: "Соромоту ми матимем од Литви і од усіх земель, якщо ми не дійдемо і вернемось. Назавтра ж, — сказав він, — ми раду вчинимо". [А] тої ночі він послав [посланців] по всіх військах, кажучи: "Ви підіте! Хай буде зрозуміло всім, які не хотять іти на війну". І, побачивши, що війська рушили, і самі [князі-піняни] поневолі пішли, а також інші всі.

А назавтра розграбували вони всю землю Новгородську і зрідти вернулися до себе додому. Ятвяги теж поїхали на підмогу Данилові, [але] не змогли вони доїхати, тому що сніги були великі. І вернулися звідти [війська Данилові], з божою поміччю узявши здобич велику.
Потім же [Данило] послав із братом [Васильком] і з сином Романом людей своїх. І взяли вони оба Городен, а самі удвох вернулися од [города] Більська.
А потім послали вони обидва, [Данило й Василько], багатьох своїх піших воїв і кінників на городи їхні, [Миндовга і синів його], і розграбували вони всю вотчину їх і землі їх. Миндовг тоді послав сина свого [Войшелка], і пустошив він довкола [города] Турійська.

Того ж року прислав Миндовг [послів] до Данила, прохаючи миру і домагаючись приязні через сватання. !49 Тоді ж Тевтивил прибіг до Данила із Жемоїті і Ятвягів, кажучи: "Миндовг умовив їх серебром многим". І тому Данило гнів мав на них.

У рік 6762 [1254]. У ті ж роки, коли минув час, — бо хронікареві треба писати чисто все, що відбулося, іноді ж писати про попереднє, а іноді вступати в пізніше: мудрий, читаючи, зрозуміє; число ж рокам ми тут не писали, ми пізніше впишемо за антіохійським вселенським правилом, [за] олімпіадами, грецьким-таки численням, і [за] римськими високосами, так, як Євсевій Памфіл та інші хронікарі написали од Адама до Христа; усі ж роки ми напишемо, розчисливши пізніше, — після того вбивства герцога, тобто Фрідріха, — бившись, він одолів короля угорського [Белу], але був убитий своїми боярами в бою, — настав тоді роздор межи сильними людьми за честь, і за волость убитого герцога, [і] за землю Рагузьку, і за землю Штірську. І король угорський рикс [Бела], і король чеський [Оттокар] билися за неї, тому король угорський привів [Данила] . Він шукав підмоги, бо хотів узяти землю Німецьку, і послав до Данила [посла], кажучи: "Пошли мені сина Романа, щоби я оддав за нього сестру герцогову і оддав йому землю Німецьку".

І поїхав [Данило] в Німці з Романом, і оддав [Бела] сестру герцогову [Гертруду] за Романа, і вчинив обітницю, що її через величину ми всю не списали.

А потім послав [Бела послів] до Данила, кажучи: "Ти родич мені і сват єси. Поможи мені проти чехів". І умовив він його, і пішов на [город] Опаву своєю дорогою, — сам ото грабував він землю Моравську, і багато городів розорив, і села попалив, і велике побоїще вчинив землі тій.
Данило тим часом, зібравшись із Болеславом [Стидливим, князем лядським], радився, як пройти [в] землю Опавську. А тому що Болеслав не хотів [воювати], то жона його помагала Данилові порадами, бо вона була дочкою короля угорського [Бели], на ймення Кінга. А Данило-князь хотів [піти на Чехів] і заради короля, і слави бажаючи: не було ж у землі Руській раніше [нікого], хто воював би землю Чеську, — ні Святослав [Ігоревич] хоробрий [не ходив сюди], ні Володимир [Святославич] святий. i сповнив бог його бажання, бо прагнув він і поривався на війну. Тож, узявши сина свого Льва і підмогу од брата Василька, тисяцького Юрія [Домажирича], [і], з'єднавшися з Болеславом, він рушив із Кракова.
[І] прийшли вони на ріку Одру до города, що зветься Козлій. І приїхав до нього Володислав, [князь лядський], син Казимирів, [онук] Лясконогого Мешка, і, взявши кінників та піших воїв, прийшли вони до ріки Псини. І вчинив тоді раду Данило і Лев з Володиславом, куди б [піти] воювати, але він правди не сказав і дав [їм] проводаря для обману. І послав князь Данило Льва, і Тевтивила, і Єдивида, і двірського [Андрія], і всіх воїв, а сам зостався з невеликою [дружиною], зі старими боярами, з Юрієм, тисяцьким.

Лев, отож, пішов і воював, але побачив він, що обманюють проводарі, і не послухав їх: він рушив у лісисті гори і взяв здобич велику.
А коли йшов Данило з Болеславом [Стидливим] до Опави, пославши [уперед] сторожів своїх, ляхів, то виїхав із Опави [воєвода чеський] Андрій з чехами. І зустрілися вони, і зітнулися, [і] одолів Андрій, [бо] мало було ляхів, — одних він побив, а інших захопив, і найшов великий страх на ляхів.
Данило тоді, приїхавши, сказав їм: "Чого ви лякаєтесь? Хіба ви не знаєте, що війна без полеглих, мертвих не буває? Хіба ви не знаєте, що на мужів на ратних ви прийшли єсте, а не на жінок? Якщо муж убитий є в бою, то яке [тут] диво є? Інші ж і вдома умирають без слави, а сі зі славою померли! Укріпіте серця ваші і здійміть оружжя своє на ворогів!"

І сими словами укріпивши їх, і багато іншого говоривши їм, він рушив до Опави. Побачивши ж, що околишні села біжать у город, многе ж множество, і не було йому кого послати [на них], він сказав тоді Володиславу: "Мені ти вчинив єси несправедливо і себе єси погубив. Якщо б Лев і люди мої тут були всі, то великого збитку ми б землі сій учинили і город сей, ачей, був би взятий".
І пожалкував він, що одіслав сина свого Льва і воїв, бо ляхів він заставляв їхати до города, але вони все одно не хотіли. Побачивши се, він зажурився. Не знав він [також нічого] про сина свого, ні про воїв, де вони є. Ляхи ж не хотіли їхати до города, а хотіли подалі стати од города, хоча збір було призначено всім воям, здатним воювати, — вони мали приїхати до города.

Данило тоді сказав: "Якщо ви й підете звідси, то я зостануся si сам, з невеликою дружиною, і дожду воїв моїх". І, послухавшись, Болеслав і ляхи стали нижче города на ріці Опаві, бо не сміли вони оддучитися від нього.

Того ж вечора прийшов Лев із воями, маючи здобич велику з собою. Того-таки вечора вчинили вони раду, щоб назавтра перейти ріку, і оточити город, і попалити все підгороддя — доми, і обори, і стодоли.

І коли настав ранок, вони учинили так. Але Болеслав не виступив за ріку, а став на горах, приготувавшись до бою. Володислав тим часом пішов.
І, прийшовши до перших воріт, вони спалили [все коло них]. Тоді прийшли вони на другі ворота, але виїхали [з города] чехи, і вони декількох їх убили, а інших вигнали. Хоча [воєвода] Бенеш стояв перед воротами з хоругвою, вони і довкола других воріт попалили околиці города. А коли вони прийшли до третіх воріт, сказав Данило зсідати [з коней] і палити околиці города. Але люди раптом пустилися до города, і німці, побачивши, як сильно ринули русичі, побігли, і декількох їх убили у воротах. І воріт вони не заперли, втікаючи.

Данило ж тяжко болів на очі, і не бачив він, що сталося у воротах. Але бачив він, що люди його біжать, і видобув він меча свого, одігнав їх, і через те не взяв город. А потім, побачивши, що сталося, він жалкував, що не взяв города, і, недугою зневолений і струдившись, сказав він синові своєму: "Ти попали всі околиці города, а я піду в колимагу свою" — тобто в шатро. Він бо всю війну болів на очі, і многі заставляли його вернутися, але він не зробив сього.

Назавтра ж, зібравшись, пішов він у верхів'я [ріки] Опави, грабуючи і палячи, і став поблизу города, що зветься Насилля, почувши, що є захоплені руси і ляхи в городі тому. А на другий день, приготувавшись до бою, він пішов до нього, і [городяни], побачивши, що ринула сила-силенна війська, не видержали і здалися. Узявши город, [Данило] випустив колодників і поставив хоругов свою на городській стіні на знак побіди, а самих [городян] помилував. І, одійшовши, став він на німецькому селі.

А коли почув Данило, що Бенеш поїхав у [город] Глубичичі, то на другий день, приготувавшись [разом] із Болеславом [Стидливим] до бою, він пішов, грабуючи і палячи, до Глубичичів. Володислав тим часом, пославши [воїв], попалив усі села поблизу, тобто околишні, і зле вчинив, бо через це не взяли вони города.

Коли ото Данило й Болеслав прийшли до города, усі вої збиралися взяти город, підкидаючи [вогонь], бо вітер сильно віяв на город, а городські стіни зроблені були з ялиці, і вал вони бачили невеликий. Але шукали вої, їздячи сюди й туди, дерева й соломи, щоби підкинути під городські стіни, [і нічого] не знайшли, бо все попалив був Володислав — околишні і поблизькі села, і тому не був підпалений город.
Того ж вечора вони думали: "Куди ми підемо? Чи до Особологи, чи на Герборта, чи вернемося до себе додому?" Але Герборт прислав Данилові меча і [висловив цим] покору свою; і Данило, і Болеслав, і Лев, порадившись, [сказали]: "Всю землю ми повоювали єсмо". І назавтра, повернувшись до себе, перейшов [Данило] ріку Одру і пройшов землю Володиславову.

Тоді ж у Кракові перебували посли папині, що принесли [Данилові] благословення од папи [Іннокентія], і вінець, і сан королівський. Вони хотіли бачити князя Данила, але він сказав їм: "Не подобає мені бачитися з вами в чужій землі, нехай потім".

Звідти ж пройшов він землю Судомирську і прибув у город Холм із честю і зі славою у храм Пречистої [богородиці]. Упавши, поклонився він і прославив бога за те, що сталося: жоден бо князь руський не воював землі Чеської. І, побачившись із братом своїм [Васильком], він вельми радувався. І перебував він у храмі святого Іоанна в городі Холмі, з веселістю прославляючи бога, і пречистую його матір, і святого Іоанна Златоустого.

У рік 6763 [1255]. У той же час прислав папа послів достойних, що принесли [Данилові] вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан, кажучи: "Сину! Прийми од нас вінець королівства". Він бо перед цим прислав [був] до нього біскупа веронського і каменецького [Якова Браганца], кажучи йому: "Прийми вінець королівства". Але він, [Данило], у той час не прийняв був [вінця], сказавши: "Рать татарська не перестає. Зле вони живуть із нами. із То як можу я прийняти вінець без підмоги твоєї?"
Тим часом Опізо, [посол папський], прийшов, несучи вінець [і] обіцяючи: "Ти матимеш поміч од папи". Але він, [Данило], все одно не хотів, та умовила його мати його [Анна], і [князі лядські] Болеслав [Стидливий] та Сомовит, [син Кондрата], і бояри лядські, кажучи: "Прийняв би ти вінець, а ми [готові] єсмо на підмогу проти поганих".

Він, отож, прийняв вінець од бога, од церкви Святих апостолів, від престолу святого Петра, і від отця свого, папи [Ін]нокентія, і від усіх єпископів своїх. [Ін]нокентій же проклинав тих, що хулили віру грецьку православну, і збирався він собор учинити про істинну віру [і] про возз'єднання церкви.

Прийняв же Данило од бога вінець у городі Дорогичині, коли він ішов на війну [проти ятвягів] із сином Львом і з Сомовитом, князем лядським. Брат же його [Василько] вернувся, бо в нього рана була на нозі, але послав він із братом воїв своїх усіх.

Коли ж король Данило прийшов на землю Ятвязьку і пустошив [її], то Лев, довідавшись, що Стекинт, [князь ятвязький], у лісі укріпився засікою і з ним [були] ятвяги, помчав на нього, захопив людей і прийшов до засіки. Але коли ятвяги вибігли на нього із засіки, то кінники, що були з ним, утекли. Лев тоді один зсів із коня і бився з ними кріпко, і вони, [кінники], побачивши, що Лев один б'ється з ними, вернулися невеликим [загоном] на підмогу йому. Лев тим часом увігнав сулицю свою у щит його, [Стекинта], так що не міг він прикритися, [і тоді] Лев Стекинта мечем убив і брата його пронизав мечем. І вони, [ятвяги], побігли, а він гнав їх пішки,і вони, [вершники], на конях ганяючись, побивали їх і кололи їх.
Коли ж Данило-король став у домі Стекинтовім, [то] приніс до нього Лев оружжя Стекинтове і брата його на знак побіди своєї. І отець його король був у радості великій од мужності і одваги сина свого. А [князь] Комат приїхав од ятвягів, і обіцялись вони покоритися.

Ляхи тим часом сповнилися завистю та облудою [і] стали сприяти поганим. Коли ж про се довідався Данило-король, повелів він пустошити землю Ятвязьку, і рід Стекинтів увесь погублений був, так що й донині [дім його] пусто стоїть. А коли Данило-король ішов по озеру [Лик], то побачив він при березі гору прегарну і город, що був на ній колись, за назвою Рай, і звідти прийшов він до себе додому.

У ті ж роки, чи раніше, чи потім, приїхали татари до [города] Бакоти, і прилучився Милій, [старший города], до них. Данило тоді пішов на війну проти Литви, на Новгородок, але тому, що була розкаль, послав він сина свого Льва на Бакоту, [а] Лев послав двірського перед собою. Напавши зненацька, схопили вони Милія i баскака, і привів Лев Милія до отця свого, і стала знову Бакота королевою, отця його.

Потім же, порадившися з сином, він, [Данило], одпустив його, [Милія], а поручником був Лев, [запевнивши отця], що той буде вірним. Але коли знову приїхали татари, то він, [Милій], учинив обман і оддав її, Бакоту, знову татарам.

А потім Куремса, [хан татарський], прийшов до Крем'янця і пустошив довкола Крем'янця. Андрій же, [посадник крем'янецький], надвоє держався. То він запевняв: "Я королів єсть", а то [називав себе] татарським, бо мав він неправду в серці. [І] оддав бог його в руки їх, [татар], і хоча він казав: "Батиєва грамота в мене єсть", — вони ж іще більше розлютились на нього. І був він убитий, і серце його вони вирізали, але, не досягнувши нічого коло Крем'янця, вернулися у стани свої.

Ізяслав [Мстиславич] тим часом просив у них підмоги, [щоб] іти на Галич. А вони казали йому: "Як ти підеш на Галич? Адже Данило князь лютий є. Якщо він одніме тобі життя, то хто тебе спасе?" Та він не послухав їх, а, зібравши навколо себе [воїв], пішов у Галич.

Данило ж, почувши се, роздосадувався, тому що без його відома це сталося. Він послав на нього сина свого Романа і бояр своїх усіх, — бо Льва він раніш одрядив був до короля [угорського Бели], — а сам поїхав провести воїв своїх.

Коли ж він їхав до [города] Грубешова, то убив шість вепрів: і сам ото він убив їх рогатиною три, а три — отроки його, і дав він м'яса воям на дорогу. Сам же він, помолившись святому Миколі, сказав воям своїм: "Якщо навіть будуть татари, хай не ввійде страх у серце ваше". І вони сказали: "Бог нехай буде помічником тобі. Ми сповнимо повеління твоє".

Узявши ж воїв, Роман ішов день і ніч. І коли вони несподівано напали на них, [воїв Ізяслава Мстиславича], то той, не маючи змоги куди втекти, вибіг на склепіння церковні, куди ото вибігали були беззаконні угри. І стояв навколо нього князь Роман, [а] вони, [вої Ізяслава], умирали од спраги без води. [На] четвертий день [Ізяслав] зійшов, а князь [Роман] привів його до отця свого.

Лев же, почувши, що [боярин] Федір посланий од нього, [Ізяслава] , до [города] Солей, узяв із собою слуг своїх [і] гнав услід за ним. Але сам [Федір] утік, а людей його [Лев] захопив [і] поїхав був в Угри.

А потім Войшелк, [син Миндовга], учинив мир з Данилом, і видав дочку Миндовгову, сестру свою, за Шварна, [сина Данилового], і прибув у Холм до Данила, залишивши княжіння своє і прийнявши чернечий чин. І дав він Романові, синові королевому, Новгородок од Миндовга, а од себе і Слонім і Волковийськ, і всі городи. Сам же він просився [в Данила] піти на Святу гору, і добув йому король [Данило] дозвіл у короля угорського [Бели] пройти [через Угри]. Та не зміг він дійти до Святої гори і вернувся у Болгарах.

У рік 6764 [1256]. Потім рушив Данило на Ятвягів із братом [Васильком], і [з] сином Львом, і з Шварном, що був іще молодим, і послав [гінця] по Романа в Новгородок. І прийшов до нього Роман з усіма новгородцями і з тестем своїм Глібом, [князем волковийським], і з Ізяславом, з [князем] свіслоцьким, а з сеї сторони прийшов Сомовит, [князь лядський], з мазовшанами і підмога од Болеслава [Стидливого] із судомирцями і краків'янами. І рать була [така] велика, що можна було наповнити болота ятвязькі військом.

Коли ж учинили раду всі князі руські і лядські, то сказали мужі ратні [Данилові]: "Ти єси король, голова всім військам. Якщо ти нас пошлеш кого наперед, хто не послухається? Але ти знаєш воїнське діло, на ратях тобі звично бувати, і всякий тебе посоромиться і убоїться. Виступай ти сам наперед".

І Данило, спорядивши війська і [сказавши], кому [з] військом ходити, сам виступив наперед, і стрільців теж пустив наперед, а других [послав] обабіч дороги. Двірському ж [Андрію] він повелів за собою ходити, а сам їхав з невеликим [загоном] оружних отроків.
І коли він їхав, то приїхав до нього син Лев, один, і сказав йому:
"Нікого з тобою нема. Я поїду з тобою". [І] король сказав йому: "Нехай буде так". І йшов він по своїй путі.
Анкад же, [князь ятвязький], поводарем був йому, і пообіцяв [Данило] йому, що село його не буде спалено. Приїхав також до нього син Роман, один. І, приїхавши до села, що зветься Болдики, [Данило] послав Льва з братом [його Романом], і Лев, тихо оточивши село, порубав [його] все, а одного [ятвяжина] привів. Король тоді допитав його, і той один сказав: "У селі, що зветься Привища, зібралися ятвяги". Почувши [це], король послав отрока Андрія, кажучи двірському [Андрієві]: "Якщо ти побачиш, що ми помчали, скоріше вслід за нами пожени". І розпустив [Данило] військо, як ото хто може гнати, а Василько-князь сказав іншим полкам і своєму полку також, щоб вони пішли потиху на рисях. Він же, [отрок Андрій], був молодим і сказав слово навпаки — наказав двірському не розпустити людей і задержати військо.

Тим часом один ятвяжин утік із сільця [Б]олдикищі, [сповістив своїх], і вони, оружившись, встріли стрільців кінець села, що зветься Привища, і прогнали їх. Тоді Данило й Лев кинулися на них, [стрільців], крикнули обидва сильним голосом: "Біжать, біжать ятвяги!" І ятвяги, побачивши, що вони скоро прийшли, не видержали і повернули навтіки, але коли були вони посеред села, то вернулися назад. Данило ж і Лев усе одно налягали на них удвох, і вони, кинувши сулицями, знову повернули навтікача. Стрільці ж стріляли, бо оружників не було з ними, [Данилом і Львом]. І коли прибігли вони, [ятвяги], до воріт, то сталося сум'яття: і вони прибігли у ворота, і інші [ятвяги] навернулися, і багато [їх] попадало один на одного, бо був лід слизький, а Данило й Лев уборзі наскочили на них біля воріт. І вони побігли і знову не вернулися.

І була велика милість [божа] у день той над королем [Данилом] і над воями його, що з такою [невеликою] дружиною переміг він гордих ятвягів — і злинців, і крисменців, і покінців. Як ото пише [Соломон] у [святих] книгах: "Не од сили в бою, а од бога залежить побіда".

Тим часом король [Данило] хотів далі гонити, вслід за ними йти, та здержав його Лев, кажучи: "Пошли мене вслід за ними". Але отець не пустив його.

А один воїн простягнув десницю свою [і], вийнявши булаву з-за пояса свого [і] далеко кинувши, збив князя ятвязького з коня його. І полетів він до землі, [і] вийшла душа його [з тіла] із кров'ю у пекло. Данило ж і Лев тих в'язали, а інших із чагарів виводили [і] рубали їх.
Прийшов також двірський [Андрій] з військом, і Данило-король сказав йому: "Зле ти мені учинив єси". А двірський одповів: "Не я, ані воля моя. А зле нам учинив посол. Він не передав нам правильно наказ".

Потім же король і Лев забрали колодників, і вернувся [Данило] до Василька і Сомовита. І коли зустрілись вони, то була радість велика, що погибли погані.

І палили вони доми їх, і грабували села їх. Ставши ж на [селі] Привищах на ніч і побравши майно їх, вони попалили доми їх, а назавтра рушили [далі], грабуючи землю [їх] і палячи. Запалили вони [село] Таїсевичі, і [двори князів] Буряля, і Раймочі, і Комата, і Дора, і городи грабували, і також дім Стекинтів запалили.

І стали вони на селі Корковичах, і предивно було, що [тут] такому множеству воїв [удалось] насититися, коням і [їм] самим, на двох дворах. Навіть не змогли вони [всього] поїсти самі і коні їх, тому остаток вони спалили.

А на другий день приїхав од ятвягів [князь] Юндил, [і] сказав він так: "Данило! Добру дружину ти держиш і велике військо твоє".
А назавтра пішли [вої Данилові], грабуючи і палячи землю їх. І не було втрати у воях його, бо хоча [ятвяги] іноді хоробрі були, [але] вложив бог страх у серце їх.

Тої ж ночі став [Данило] у болотах на островах, а назавтра приїхали ятвяги, даючи заложників, і мир, [і] благаючи, щоби не перебив він колодників.
Потім же божою милістю прийшов він у землю свою з честю і славою, подолавши ворогів своїх. І мав він намір знову виступити проти них на битву, і збирав воїв, але ятвяги, довідавшись про це, послали послів своїх і дітей своїх, і данину дали, і обіцялися покоритись йому і городи ставити в землі своїй.

У рік 6765 [1257]. Потім же Данило послав [воєводу свого] Костянтина, на прозвище Положишила, щоби побирав він із них, [ятвягів], данину. І Костянтин, поїхавши, побрав із них дань: чорні куни, і біль, [і] срібло. І дав він, [Данило], із данини ятвязької дар Сигніву, воєводі [лядському], для засвідчення: аби узнала вся земля Лядська, що платили-таки ятвяги данину королеві Данилу, синові великого князя Романа [Мстиславича]. .да Після великого бо князя Романа ніхто ж із руських князів не воював був проти них, окрім сина його Данила, і богом дана йому [ця] данина. Засвідчив він для Лядської землі, сиріч для пам'яті нащадків своїх, як за волею божою мужність [свою] він показав. Як ото премудрий хронікар написав, що добрі діла вовіки славляться.

Так от, розказали ми про раті многі, а це, що написали ми [далі] про Романа [Даниловича], слід було давніш написати, однак вписано це було тут нині, в останні [дні].

Потім же, як ото ми раніше сказали, учинив король [угорський Бела] обітницю велику Романові, — і не сповнив її. Зоставив же він [його] в городі Гімберзі, а [сам] пішов звідти. Пообіцявши йому [підмогу] — він не помагав йому, бо мав він облуду [в серці своїм], хотячи городів його. Він бо клявся був перед богом клятвою великою Романові і княгині його [Гертруді], що коли він добуде землю Німецьку, то оддасть він її всю Романові. І княгиня, що знала норов його, заприсягла його хрестом, — та все одно ніколи не став він на поміч йому, [Романові].

Часто також на нього, [Романа], приходив герцог [Оттокар]. І одного разу, коли він приїхав із великою силою і вони билися, а [герцог], ставши перед городом [на віддалі] поприща, не міг його взяти, він, улещуючи, говорив йому, [Романові]: "Облиш короля угорського, адже ти родич мені єси і свояк. Земля Німецька розділена буде з тобою. Рикс угорський, тобто король, тобі багато обіцяє, та не сповнить. А я кажу правду, і поставлю тобі свідка, отця свойого, папу, і дванадцять біскупів на засвідчення, і дам тобі пів-землі Німецької". Але він сказав: "Я по правді обіцявся отцю своєму, королеві угорському. Не можу я послухати тебе, бо буде мені сором і гріх не сповнити обітниці".

[І] хоча послав [Роман посла] до короля угорського [передати] всі слова, що ними обіцявся йому герцог, і прохаючи в нього підмоги, але він, [Бела], не послав йому помочі, а городів [німецьких] домагався. Йому ж, [Романові], він окремо обіцяв дати інші городи в землі Угорській.
Княгиня ж [Гертруда], яка розуміла обман його, [Бели], сказала: "Сина мойого , узявши до дочки, ви держите в заложниках, а нині городів наших ви хочете. А ми через нього терпимо і з голоду вмираємо", — бо була [тільки одна] баба, що ходила і купувала харчі потай у городі Відні; приносила [їм]. Голод же був такий, що вони вже й коней збиралися їсти.

Княгиня тоді сказала: "Княже! Піди до отця! Але він, [город], був оточений, не можна було йому, [Романові], виїхати. І, бачачи доброту його, — бо був з ним на війні, — дав [йому виїхати воєвода] Бернгард, на прозвище Прейсель. Зжалившись над Романом і приїхавши з силою, він вивів Романа з города.

А про те ми раніше сказали, що Войшелк дав був Новгородок Романові.
Після крем'янецької ж війни [хана] Куремси Данило здійняв війну проти татар. Порадившися з братом [Васильком] і з сином [Львом], послав він [воєводу] Діонісія Павловича [і] взяв [город] Межибоже. А потім Данилові-таки люди і Василькові пустошили Болохів, а Львові — Побожжя і людей татарських.
Коли ж настала весна, послав [Данило] сина свого Шварна на Городок, і на Сімоць, і на всі [тамтешні] городи. І взяв він Городок, і Сімоць, і всі городи, що піддались татарам, Городеськ і [городи] по [ріці] Тетереву до Жедечева. Але возвягляни обманули Шварна: узявши тивуна [його], вони не дали йому тивунити, і Шварно прийшов [назад], узявши городи всі. А вслід за ним прийшли білобережці, і чернятинці, і всі болохівці [з покорою] до Данила.

Прислав також Миндовг [посла] до Данила: "Я пришлю до тебе Романа і новгородців, щоби він пішов до Возвягля, [а] звідти й до Києва". І призначив він строк [збору] коло Возвягля.

У рік 6766 [1258]. Данило тоді з братом [Васильком] рушили до Возвягля з великою силою, ждучи вісті од Романа і литви. І стояв [Данило] на [ріці] Корчику днину, ждучи вісті од них, і пішов до Возвягля. Раніш послав він сина свого Шварна, щоб він оточив город і щоб ніхто ж не втік із них.
Воїв же було з ним п'ятсот, і городяни, бачивши мало ратників із князем, сміялися, стоячи на городській стіні. Але назавтра прийшов Данило із силою-силенною війська, із братом своїм [Васильком] і з сином Львом. І коли побачили [це] городяни, то страх напав на них, і не видержали вони, і здалися. І [Данило] город запаболив, а людей вивів і оддав їх на поділ, — то брату своєму, а то — Львові, інших — Шварнові. І пішов він до себе додому, взявши город.

Коли ж Роман прийшов до города [Возвягля] і литва, то литовці, кинувшись на город, не побачили нічого, тільки самі головні [та] псів, що бігали по городищу. І [литовці] досадували і плювали, кажучи по-своєму "Янда", призиваючи богів своїх Андая і Диверикса і всіх богів своїх споминаючи, тобто бісів.

Потім Роман поїхав услід за отцем, узявши з собою трохи людей, а інших пустив додому. Данило ж і Василько раді були [йому] . А Лев поїхав до себе додому.

Литва тим часом, роздумавши [їхати додому], пустошила [землю Данилову], бо держали вони гнів [на нього]. Отож, поїхавши, пустошили вини довкола Луцька, а [цього] Данило не відав, ні Василько. Тоді князі, що служили в Данила, і Василькові люди — [тисяцький] Юрій [Домажирич], Олекса [Орішок] двірський та інші — поїхали на них. Але коли вони їхали на них, то ті примчали насупротив до притоки, і кінники зітнулися. [Литовці] не видержали і повернули навтікача, а вони, рубаючи їх і колячи, ввігнали їх в озеро. Десять мужів хапалися за одного коня, думаючи, що "кінь винесе нас", і при цім тонули, бо ангел їх топив, посланий богом. І натонуло в озеро трупів, і щитів, і шоломів, так що місцеві жителі велику користь мали, виволікаючи їх.

Велика ж проти литви була січа. Побідники славили бога і святую владичицю богородицю, і послали вони здобич Данилові й Василькові. І обрадувалися Данило й Василько божій помочі, що [була] проти поганих. А були се люди Миндовгові і воєвода їх Хвал, що велике убивство чинив землі Чернігівській, і [князь] Сирвид Рушкович. Сирвид тоді втік, а Хвал убитий був i багато інших.

У рік 6767 [1259]. А потім [хан] Куремса рушив на Данила і на Василька; несподівано він приїхав. Василько тоді збирався [на війну] у Володимирі, а Данило — в Холмі, [і] вони послали [гінців] до Льва, щоби він поїхав до них.

Куремса ж, не перейшовши [ріки] Стиру, послав людей до [города] Володимира. А коли в'їхало військо противників до города, бі вийшли на них піші городяни і билися з ними кріпко, і вибігли вони з города, прибули до Куремси i розповіли, що городяни кріпко борються з ними.
Данило ж і Василько все одно збиралися удвох, маючи намір битися з татарами. Але прилучилось ото за гріхи [наші] загорітися Холмові через окаянну бабу, — та про це ми потім напишемо: про спорудження города, і прикрасу церкви, і про велику загибель його, так що всі жалкували, — і полум'я було таке, що зо всеї землі [Холмської] заграву [було] видіти. Навіть і зо Львова дивлячись, було видно [її] по белзьких полях од палахкотіння сильного полум'я. І люди, бачачи [це, думали], що город був запалений татарами, і повтікали в лісові місця, і тому вони не могли зібратися. Данило тоді зустрівся з братом і втішав його, що над бідою, посланою богом, не слід поганськи тужити, а на бога надіятися і на нього возложити печаль, — як воно й сталося.

Потім же поїхали вони обидва у Володимир і, зібравши трохи дружини, молилися богу, щоби ізбавив їх бог од нашестя татар. Не маючи змоги дружини зібрати, посилали вони обоє [гінців] сюди й туди. І коли прилучилося Васильковим людям виїхати [в поле], то, знайшовши татар, вони били їх і колодників захопили.

А потім, коли Куремса стояв біля Луцька, сотворив бог чудо велике. Луцьк був неукріплений і непідготовлений, і збіглося у нього багато людей. А був уже холод і вода велика. І коли він, [Куремса], прийшов до Луцька, то не міг перейти [ріку Стир]. Він хотів міст захопити, але городяни одрубали міст. Він тоді пороки поставив, намагаючись одігнати [їх], але бог чудо вчинив, і святий Іоанн [Златоустий], і святий Микола [Мирлікійський]: знявся ж такий вітер, що коли порок вергав [камінь], то вітер повертав каменя на них, [татар]. Вони все одно далі сильно метали на них, [городян, і] зламався силою божою порок їхній. І, не досягнувши нічого, вернулися вони в сторони свої, тобто в поле.
Так от, раніш ми писали про пожежу города Холма в Куремсину війну. Город же Холм так був споруджений за божим велінням. Коли ото Данило княжив у Володимирі, спорудив він город Угровськ і поставив у ньому єпископа [Іоасафа]. Але [якось], коли він, [Данило], їздив по полю і діяв лови, то побачив він на горі гарне і лісисте місце, оточене навкруги його полем, і запитав тамтешніх жителів: "Як іменується се місце?" І вони сказали: "Холм йому ім'я є". І, уподобавши місце те, надумав він, що поставить на ньому невеликий городок. Він дав обітницю богу і святому Іоанну Златоусту, що спорудить на честь його церкву.

І поставив він невеликий городок, та, побачивши, що бог помічником йому, а Іоанн підпомагачем йому є, спорудив він інший город, що його татари не змогли взяти, коли Батий всю землю Руську захопив. Тоді й церква святої Трійці запалена була і знову була споруджена.
Коли ж побачив се князь Данило, що бог сприяє місцю тому, став він прикликати приходнів — німців і русів, іноплемінників і ляхів. Ішли вони день у день. І юнаки, і майстри всякі утікали [сюди] од татар — сідельники, і лучники, і сагайдачники, і ковалі заліза, і міді, і срібла. І настало пожвавлення, і наповнили вони дворами навколо города поле і села.

Звів також [Данило] церкву святого Іоанна [Златоустого], красну і гожу. І споруда її була така: склепінь чотири; з кожного вутла — склепіння, і стояли вони на чотирьох головах людських, вирізьблених одним умільцем; троє вікон прикрашені [були] склом римським; при вході в олтар стояли два стовпи з цілого каменя, і на них — склепіння; а верх же вгорі прикрашений [був] зорями золотими на лазурі; внутрішній же поміст її був вилитий з міді і з чистого олова, так що блищав він, як дзеркало. Дверей же її двоє [були] прикрашені каменем тесаним — галицьким білим і зеленим холмським; різьблені одним умільцем Авдієм горорізьби [їх були] всяких барв і золоті; спереду ж їх [на західних дверях] був зроблений Спас, а на північних — святий Іоанн [Златоустий], так що всі, хто дивився [на них], дивувалися. Прикрасив [Данило] камінням дорогим, бісером г золотом також ікони, які він приніс із Києва, і образ Спаса і пресвятої Богородиці, що їх йому сестра Федора дала з [київського] монастиря [святого] Феодора; приніс він також ікону Стрітення з [города] Вручого од отця його [Мстислава Мстиславича]. Диву подібні [були образи сі], що погоріли в церкві святого Іоанна; один [архангел] Михаїл зостався [з] чудових тих ікон. І дзвони [Данило] приніс із Києва, [а] інші тут вилив. Усе це вогонь спалив. 

І вежа [стояла] посеред города висока, щоб бити з неї довкола города. Знизу зведена з каменю п'ятнадцять ліктів у висоту, а сама зроблена з тесаного дерева і вибілена, як сир, сяяла вона на всі сторони. Близь неї був студенець, тобто колодязь, що мав тридцять і п'ять сажнів.
Храми [були] прекраснії, і мідь од вогню повзла, як смола. Посадив він також сад гарний і спорудив церкву на честь святих безмездників Кузьми [і] Дем'яна; має вона чотири стовпи, витесані з цілого каменя, що держать верх; з таких же [каменів витесані] і другі [стовпи]; а в олтарі перед бічними дверима стоїть також гарний [образ] пресвятого Дмитрія [Солунського], принесений здалеку.

За поприще од города [Холма] стоїть також башта кам'яна, і на ній — орел кам'яний вирізьблений; висота ж каменя — десять ліктів, а з верхівками і з підніжжями — дванадцять ліктів.

Побачивши ж таку пагубу городу, — [а] ввійшовши в церкву, він теж побачив пагубу, — [Данило] вельми пожалкував. Помолившись богу, він знову обновив церкву, і освятив [її] єпископ Іоанн. А ще помолившись богу, він спорудив [город Холм] кріпшим і вищим, але вежі такої не зміг зробити, бо інші городи він ставив проти безбожних татар, — через те й не зробив він її.

У рік 6768 [1260]. Спорудив він також превелику церкву в городі Холмі на честь пресвятої приснодіви Марії, величиною і красою не меншу од тих, що були раніш, і прикрасив її пречудовими іконами; приніс він також чашу із землі Угорської з багряного мармуру, вирізьблену з дивовижним умінням, — навіть змієві голови були навкруг неї, — і поставив її перед дверима церковними, що їх називають царськими. Зробив він також у ній хрещальню — хрестити воду на святе Богоявлення, а блаженний єпископ Іоанн зробив у ній вирізаний із гарного дерева і позолочений усередині та ззовні [ківорій?], диву подобен.

Коли ж минув час, то прийшов [воєвода] Бурондай, безбожний, лютий, з безліччю полків татарських, з великою силою, і став на місцях Куремсиних [татар]. Данило ж воював із Куремсою і ніколи-таки не боявся Куремси: Куремса бо не міг йому був ніколи вчинити лиха, допоки [не] прийшов Бурондай із силою великою. Послав він тоді послів до Данила, кажучи: "Я іду на Литву. Якщо ти спільник єси, піди зо мною".
Данило, отож, сів із братом [Васильком] і з сином [Львом думати] . Печальними бувши, радились вони, бо знали, що як Данило поїде, то не буде він назад із добром. Коли порадилися вони всі, то поїхав Василько замість брата, і провів його брат до Берестія, і послав із ним людей своїх. І, помолившись богу святому, Спасу ізбавителю, — а це ікона, яка є у городі Мельниці в церкві святої Богородиці і нині стоїть у великій честі, — дав йому обітницю Данило-король прикрасою оздобити її.

Коли ж Василько їхав за Бурондаєм один по Литовській землі, він, знайшовши десь литву [і] побивши її, привів здобич Бурондаєві. І похвалив Бурондай Василька: "Хоча брат твій не їхав". І пустошив [Василько], їздячи з ним, [Бурондаєм], шукав він синівця свого Романа, [і] розоряли вони землю Литовську і Нальщанську. Княгиню ж [Олену] він зоставив був у брата [Данила], і сина свого Володимира.

А потім Данило-король, поїхавши, узяв [город] Волковийськ і Гліба-князя. Пославши їх, [бранців, у Холм, Данило] держав його, [Гліба], в честі, бо до Волковийська він їхав більше тому, що намагався схопити ворога свого, Воишелка і Тевтивила, але не застав їх обох у городі. Він шукав їх по становищах, посилаючи людей, але не знайшов їх, бо великий обман вони удвох учинили були: схопив Войшелк сина його Романа. І ще послав [Данило] Михайла [Ростиславича], і пустошив він по [ріці] Зельві, шукаючи їх обох, але не знайшов їх.

Потім же, думаючи іти на Городен [і] гадаючи, що вони там обидва, [Данило] послав тому [гінця] по Льва, сина свого, і по людей своїх, і приїхали вони в город Мельник. Але коли він збирався іти до Городна і всі поспішали, то була із Ляхів у короля Данила вість, що татари пробувають у Ятвягах. Лев тоді сказав [Данилові]: "Вої твої голодні є і коні їх". А він, одповівши, сказав йому: "Ми пошлем сторожів до Визни". І дав Данило-король харчу воям досита і коням їхнім.

Послано було раніше також двох послів у Ятвяги, довідатися Про брата [Василька]. Але тому що татари приїхали в Ятвяги, посли обидва схоплені були, і допитував їх [Бурондай]: "Де є Данило?" І вони відповіли: "У Мельниці він є". Вони, [татари], сказали тоді: "То є спільник наш. Брат його воював із нами. Туди ідем".

Але сторожі [Данилові] розминулися з ними, [татарами], і вони пройшли до Дорогичина. І була [про це] вість Данилу, [і] послав він звідти, [з Мельника], Льва, і Шварна, і Володимира [Васильковича], кажучи їм: "Якщо ви будете в мене — їздити вам у стани до них. Коли ж я буду...".
А після цього, коли минув рік.

У рік 6769 [1261]. настала тиша по всій землі, то в ті дні весілля було у Василька-князя у Володимирі-городі. Став він оддавати дочку свою Ольгу за Андрія-князя Всеволодовича до Чернігова, і був тоді [тут] брат Васильків Данило-князь з обома синами своїми, зі Львом і з Шварном, і інших князів багато, і бояр багато.

І коли була ж веселість немала у Володимирі-городі, то прийшла тоді вість Данилові-князю і Василькові, що Бурондай іде, окаянний, проклятий, і опечалилися цим обидва брати вельми. Він бо прислав був [посла], так кажучи: "Якщо ви єсте мої спільники — зустріньте мене. А хто не зустріне мене — той ворог мені".
Отож, Василько-князь поїхав назустріч Бурондаєві зі Львом, синівцем своїм. А Данило-князь не поїхав із братом — він бо послав був замість себе владику свого холмського Іоанна.

І поїхав Василько-князь зі Львом і з владикою назустріч Бурондаєві, узявши дари многі і пиття, і зустрів його коло [города] Шумська. І прийшов Василько зі Львом і з владикою перед нього з дарами, а він великий гнів положив на Василька-князя і на Льва, а владика стояв у страху великому. А потім сказав Бурондай Василькові: "Якщо ви єсте мої спільники — розмечіте ж городи свої всі".

[І] Лев розкидав [городи] Данилів і Стіжок, а, звідти пославши [воїв], Львів розметав. Василько ж, пославши [воїв], Крем'янець розметав і Луцьк.
Тим часом Василько-князь послав із Шумська владику Іоанна вперед до брата свого Данила. І владика, приїхавши до Данила-князя, почав йому розповідати про те, що сталося, і про Бурондаїв гнів сказав йому. Данило тоді, убоявшися, втік у Ляхи, а з Ляхів побіг в Угри.

І тоді рушив Бурондай до [города] Володимира, а Василько-князь — із ним. Але не дійшов він до города, а став на [селі] Житані на ніч. Бурондай же став мовити про Володимир: "Васильку! Розмечи город!" І князь Василько почав думати в собі про город, тому що не можна було розкидати його скоро через [його] величину. [І] повелів він запалити його, і так за ніч він згорів увесь.

А назавтра приїхав Бурондай у Володимир і побачив своїми очима, що город згорів увесь. І став він обідати у Василька на дворі і пити. Пообідавши ж і пивши, ліг він на ніч у [городку] П'ятиднях.

А назавтра прислав він татарина, на ім'я Баймура, і Баймур, приїхавши до князя, сказав: "Васильку! Прислав мене Бурондай і велів мені город розкопати". Сказав тоді йому Василько: "Роби що звелено тобі". І став він розкопувати город на знак побіди.

А після цього рушив Бурондай до Холма, і Василько-князі [пішов] із ним, і з боярами своїми, і слугами своїми. Але колк вони прийшли до Холма, то город був запертий. І стали вони, прийшовши до нього, одаль його, і не добились вої його нічого, бо булі в ньому, [Холмі], бояри і люди доблесні, а город сильно укріплений, [з] пороками і самострілами.

Бурондай тоді, роздивившись укріплення города, [побачив], ще не можна взяти його, і тому став він мовити Василькові-князю: "Васильку! Се город брата твойого, їдь скажи городянам, щоб вони здалися". І послав він із Васильком трьох татаринів, на ім'я Куйчія Ашика, Болюя, і Хому, тлумача, який розумів руську мову, [абр знати], що мовитиме Василько, приїхавши під город.

Василько ж, ідучи під город, узяв собі в руку каміння [і], приб? йшовши під город, став мовити городянам, а татари, послані з ним, — слухати: "Костянтине-холопе, і ти, другий холопе, Луко Іванковичу Се город брата мойого і мій, — здайтеся!" Сказавши, та й кине ка мінь додолу, даючи їм знак хитрістю, щоб вони билися, а не здавалися. Так ці слова мовивши і тричі кидаючи каменем додолу, сеі же великий князь Василько ніби богом посланий був на поміч городянам: він подав їм хитрістю знак. І [посадник] Костянтин [Положишило], стоячи на заборолах городських стін, збагнув умо знак, поданий йому Васильком, і сказав князю Василькові: "Поїді звідси, а то буде тобі каменем в лоб. Ти вже не брат єси брату своєму а ворог єсь йому".

І татари, послані з князем під город, чувши [це], поїхали дj Бурондая і повідали річ Василькову, як він мовив городянам і тоді городяни сказали Василькові.

І після цього пішов Бурондай уборзі до Любліна, а од Люблін. пішов до [города] Завихвоста. І прийшли вони до ріки до Вісли, знайшли тут собі брід у Віслі, і пішли на ту сторон у ріки, і сталі пустошити землю Лядську.

Потім же прийшли вони до [города] Судомира, і обступилі його з усіх сторін, і обгородили його довкола своїм укріпленням і пороки поставили. І пороки ото били неослабно день і ніч, і стріли не давали [городянам] виникнути із-за заборол. І чотири дн билися вони, а на четвертий день збили заборола з городсько стіни, і почали татари приставляти драбини до городської стіни, тоді полізли на стіну.

Наперед же вилізли на городську стіну два татарини з хоругвок і пішли по стіні, рубаючи і колячи, — один ото з них пішов по одні" стороні стіни, а другий — по другій стороні. Але якийсь із ляхів, н боярин, ні знатного роду, а простий собі чоловік, не в збруї, а і одній накидці, із сулицею, захистившись одвагою, немов нaдiйниv щитом, учинив діло, пам'яті достойне. Він побіг супроти татарина і як зітнувся з ним, так і вбив татарина, поки другий татарир [не] прибіг іззаду і [не] рубонув ляха. Тут і вбитий був лях.

Люди ж, побачивши татар на стіні города, кинулись утекти де дитинця, але не могли вміститися у ворота, тому що міст був вузький біля воріт. І подавилися вони самі, а інші падали з містка в рів як ті снопи. Рови ж, якщо глянути, були вельми глибокі, і наповнилися вони мертвими, і можна було ходити по трупах, наче пo мосту.

Житла ж у городі були соломою покриті, і загорілися вони сам од іскор, а потім і стіни города почали горіти. Церква також була і городі тім кам'яна, велика і предивна, що сіяла красою, бо була во на зроблена з білого каменю тесаного, і та була повна людей. Алe верх у ній, деревом покритий, загорівся, і вона згоріла, і в ній — незчисленне множество людей. Ледве ратники вибігли з города.

А назавтра ігумени з попами і з дияконами, підготувавши кри лос і одспівавши обідню, стали причащатися — спершу самі, а поті" бояри з жонами і з дітьми, а тоді всі, од малого і до великого. І сталі вони сповідатися — ті ігуменам, а інші — попам і дияконам, тому що людей було безліч у городі.
А потім пішли вони з хрестами із города, і з свічами, і з кадилами. І пішли ж і бояри, і боярині, нарядившись у весільне вбрання і одяг, а слуги боярські несли перед ними дітей їхніх. І був плач великий і ридання. Мужі оплакували жон своїх, а матері оплакували дітей своїх, [а] брат брата, і не було того, хто б помилував їх, бо гнів божий звершився на них.

І коли вигнали їх із города, то посадили їх татари на оболоні коло Вісли, і сиділи вони два дні на оболоні. А тоді стали вони побивати їх усіх — чоловічу стать і жіночу. І не зосталося з них ані одного.

Потім же пішли вони до Лисця-города. І коли ото прийшли вони до нього, то обступили [його]. Город же був у лісі на горі, і церква була в нім кам'яна святої Трійці, але стіни города некріпкі були. І взяли вони і його, і вирубали в нім усіх од малого і до великого.
А потім вернувся Бурондай назад у свої вежі, і так закінчилось взяття Судомира.

У рік 6770 [1262]. Потім же пішла литва на Ляхів воювати, [послана] Миндовгом. І [князь] Остафій Костянтинович [пішов] із ними, окаянний і беззаконний, — він бо забіг був [сюди] із Рязані. Отож литва зненацька напала на [город] Єздов напередодні й Іванового дня, [і] на самого Купала. Тут же й Сомовита, князя [мазовецького], вони вбили, а сина його Кондрата захопили, і здобичі багато взяли, і тоді вернулися до себе.
Припом'янув Миндовг [також], що Василько-князь із богатирем [Бурондаєм] пустошив землю Литовську. І послав він рать на Василька, і пустошили вони довкола [города] Каменя. Але князь Василько не поїхав услід за ними, тому що сподівався він другої раті. Він послав за ними [воєвод] Желислава та Степана Медушника. І гонили вони вслід за ними аж до [ріки] Ясольди, але не догнали їх, бо рать [литовська] була мала, — вони тільки набрали були здобичі, і тому й одійшли спішно.

Друга ж рать литовська пустошила тої самої неділі довкола [города] Мельниці. Був же з ними воєвода Тюдіяминович Ковдижад, і взяли вони здобичі багато. Тому князь Василько поїхав услід за ними із сином своїм Володимиром, і з боярами своїми, і зі слугами, поклавши упрвання на бога, і на пречистую його матір, і на силу чесного хреста, і догнали вони їх коло Небля-города.

Литва ж стала була при озері [Неблі], але, побачивши війська, виладналися вони і стояли у три ряди за щитами по своєму звичаю. Василько тим часом, нарядивши свої війська, пішов супроти них. І зітнулися вони обоє, і литва, не видержавши, кинулась навтіки. Але не можна було втекти, бо обійшло було [їх] озеро довкола. І тоді стали вони сікти їх, а інші в озері потопились. І так переобили вони їх усіх, і не остався з них ні один.
Почувши ж се, князі пінські Федір, і Демид, і Юрій [Володимировичі] приїхали до Василька з питтям, і стали вони веселитися, бачачи, що вороги їх побиті, а своя дружина вся ціла. Тільки один [воїн] був убитий із війська Василькового — [боярин] Прейбор, син Степана Родовича.

Після цього ж князі пінські поїхали до себе, а Василько поїхав до [города] Володимира з побідою і честю великою, воздаючи славу і хвалу богові, що вчинив [диво] предивнеє: покорив ворогів під ноги Василькові-князю.

Послав тоді [Василько] здобич брату своєму королеві [Данилу] , з [боярином] Борисом з Ізеболком , — король бо тоді поїхав був в Угри, — і догнав його Борис коло [города] Телича.
Король же вельми печалувався за братом [Васильком] і за синівцем своїм Володимиром, бо той молодий був. [Але] один із слуг його, [Данила], увійшовши, став розповідати так: "О господине! Люди якісь осе їдуть за щитами із сулицями, і коні з ними повідні". І король, од радості схопившись, і знявши руки, [і] хвалу воздавши богові, сказав: "Слава тобі, господи! Се ж Василько побідив литву!"

Борис тим часом приїхав і привів здобич королеві — коней у сідлах, щити, сулиці, шоломи. Король же став питати про здоров'я брата свого і синівця. А Борис розповів, що обидва вони здорові, і про все, що сталося, розказав йому. i велика була радість королеві, що здоров брат його і синовець, а вороги побиті. Бориса ж, обдарувавши, він одпустив до брата свойого.

Після цього ж був з'їзд руських князів із лядським князем, з Болеславом [Стидливим]. І збиралися у [городі] Тернаві Данило-князь із обома синами своїми, зі Львом і з Шварном, а Василько-князь зі своїм сином Володимиром, і урядилися вони межи собою про землю Руську і Лядську, заприсягнувши хрестом чесним. І тоді роз'їхалися вони до себе.

А після цього з'їзду, коли минув один рік, то восени убитий був великий князь литовський Миндовг, що був самодержцем в усій і землі Литовській. Про вбивство ж його таке скажемо.

Коли княжив він у землі Литовській, то став він побивати братів своїх і синівців своїх, а інших вигнав із землі [цієї] і став княжити один в усій землі Литовській. І став він гордувати вельми, і вознісся славою і гордістю великою, і не вважав за рівного собі анікого. Був також у нього син Войшелк і дочка. Дочку ж він оддав за Шварна Даниловича до Холма, а Войшелк тим часом почав княжити в Новгородку, в поганстві пробуваючи. І став [Войшелк] проливати крові много: убивав бо він повсякдень по три [чоловіка], по чотири. А котрого дня, було, не вб'є кого — тоді сумував, а коли вб'є кого — тоді веселий був.

Але потім увійшов страх божий у серце його. Надумав він собі, що слід прийняти святе хрещення. І охрестився він тут, у Новгородку, і став жити у християнстві. А після цього, пішов Войшелк до Галича, до Данила-князя і Василька, маючи намір прийняти монаший чин. Тоді ж Войшелк охрестив Юрія Львовича. А потім пішов він у [город] Полоний, до [ігумена] Григорія в монастир, і постригся в ченці, і пробував у монастирі в Григорія три роки. Звідти ж пішов він у Святу гору, узявши благословення од Григорія. А Григорій був [таким] чоловіком святим, якого ото не було перед ним і ні по ньому не буде.    Але Войшелк не зміг дійти до Святої гори, тому що смута була велика тоді в тих землях. І прийшов він назад у Новгородок, і поставив собі монастир на ріці на Німані, межи Литвою і Новгородком, і тут жив. Отець же його Миндовг докоряв йому за його життя, а він на отця свого досадував вельми.

У той же час померла княгиня Миндовгова, і став він оплакувати її. А сестра її була за Довмонтом, за нальщанським князем, і послав Миндовг до нальщан [посла] по свою своячку, так кажучи: "Ось сестра твоя мертва. Поїдьно оплакати свою сестру". А коли вона приїхала оплакати [сестру], то Миндовг захотів узяти своячку свою за себе і став їй мовити: "Сестра твоя, умираючи, веліла мені взяти тебе за себе. Вона так сказала: "Нехай інша дітей не зобиджає". І взяв він її за себе.

Довмонт же, се почувши, опечалився вельми сим і помишляв, аби якось убити йому Миндовга, але не міг, тому що сила його була мала, а сього — велика. Тому Довмонт шукав собі, аби з ким можна [було] йому вбити Миндовга. i знайшов він собі Треняту, сестрича Миндовгового, і з тим думав убити Миндовга. Тренята ж пробував тоді в Жемоїті.

У рік 6771 [1263]. У сей же час послав був Миндовг всю свою силу за Дніпро, на Романа [Михайловича], на брянського князя. Довмонт теж пішов був із ними на війну, але вибрав принагідну пору собі і вернувся назад, так кажучи: "Віщування мені не дає з вами піти".
Вернувшись же назад, він помчав уборзі, догнав Миндовга і тут же вбив його. І обох синів його з ним убив, Рукля і Репек'я. І так звершилось убивство Миндовга.

Після вбивства ж Миндовга Войшелк, убоявшись такого самого, утік до Пінська і тут жив. А Тренята став княжити в усій землі Литовській і в Жемоїті. І послав він [посла] по брата свого по Тевтивила до Полоцька, кажучи так: "Брате! Приїдь сюди. Ми розділимо удвох собі землю і добиток Миндовгів".

І коли він, [Тевтивил], приїхав до нього, то став радитися Тевтивил, маючи намір убити Треняту. А Тренята собі радився так само на Тевтивила. І розголосив намір Тевтивилів боярин його, Прокопій, полочанин, і Тренята, попередивши і вбивши Тевтивила, став княжити один.
А після цього стали радитися конюхи Миндовгові, чотири парубки, як би їм можна [було] вбити Треняту. І коли він ішов до мийні миться, то вони, вибравши собі цю пору, вбили Треняту. І так звершилось убивство Треняти.

Почувши ж се, Войше [лк пішов із пінянами до Новгородка. А звідти, узявши з собою новгородців, пішов він у Литву княжити, і Литва вся прийняла його з радістю великою, сина свойого володаря.

У рік 6772 [1264]. Войшелк, отож, почав княжити в усій землі Литовській. І став він ворогів своїх побивати, побив їх незчисленне множество, а інші розбіглися, куди хто глядячи. І того Остафія [Костянтиновича] він убив, окаянного, проклятого, беззаконного, що про нього ото ми попереду писали.

У вищезгаданий же рік убивства Миндовга було весілля в Романа-князя [Михайловича], у брянського, і став він оддавати милую дочку свою, на ймення Ольгу, за Володимира-князя, сина Василькового, внука великого князя Романа [Мстиславича] галицького. І в той час прийшла рать литовська на Романа, і він бився з ними, і переміг їх. Сам же він поранений був, та не малу показав мужність свою. І приїхав він у Брянськ із побідою і честю великою, і, не думаючи од радості про рани на тілі своїм, оддав дочку свою. Було бо в нього інших три, а се — четверта. Але ся була йому од усіх миліша, і послав він із нею сина свого старшого Михайла і бояр багато. Та ми до попереднього повернемось.
Коли ж Войшелк княжив у Литві, то став йому помагати Шварно-князь і Василько, бо він назвав був Василька отцем собі і володарем. А король [Данило] впав тоді був у недугу велику, і в ній він і скончав живоття своє. І положили його в церкві святої Богородиці в Холмі, що її він сам був спорудив.

Сей же король Данило [був] князем добрим, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многі, і церкви поставив, і оздобив їх різноманітними прикрасами, і братолюбством він світився був із братом своїм Васильком. Сей же Данило був другим по Соломоні.
Після цього ж Шварно пішов на поміч Войшелкові, а Василько-князь од себе послав йому підмогу — все своє військо, бо Войшелк назвав був Василька за отця собі і володаря. І прийшов ото Шварно з підмогою у Литву до Войшелка, і Войшелк, побачивши поміч Шварнову і Василькову, отця свого, радий був вельми. І почав він готуватися [в похід], і рушив з великою силою, і став городи брати в Дяволтві і в Нальщанах. А взявши городи і ворогів своїх побивши, прийшли вони тоді до себе.

У рік 6773 [1265]. У ті ж. роки з'явилася звізда на сході, хвостата, на вигляд страшна, що випускала із себе промені великі, — тому ся звізда називається волосата. Од вигляду ж сеї звізди страх обняв усіх людей і жах. А знавці, дивившись, так сказали: "Смута велика буде на землі". Але бог спас [людей] своєю волею і не сталося нічого.

Того ж року проставилася велика княгиня, [жона] Василькова, на ім'я Олена. I положили тіло її у церкві святої Богородиці, в єпископії володимирській.

У рік 6774 [1266]. Тоді ж. була смута велика в самих татарах, і побили вони самі одні одних незчисленне множество, як піску морського.
У рік 6775 [1267]. І настала тиша.
У рік 6776 [1268]. А після цього, коли княжив Войшелк у Литві і Шварно, і рушила литва на Ляхів воювати проти Болеслава [Стидливого], князя [лядського], і йшли вони мимо Дорогичина, то слуги Шварнові теж пішли з ними. І пустошили вони навколо [города] Скаришева, і навколо Визлжі, і Торжка, і взяли здобичі багато.

Князь же Болеслав тоді вельми був недужий, але потім Болеслав виздоровів [і] послав посла свого до Шварна, — а Шварно перебував тоді в Новгородку, — так кажучи: "Чому ти мене єси розорив, без моєї вини землю єси мою взяв?" Але Шварно одперся перед ним, так кажучи: "Не я розоряв тебе, а литва тебе розоряла". Посол тоді сказав Шварнові: "Так тобі мовить князь Болеслав: "Я на литву не жаліюсь. Якщо мене розоряв немирник мій, то розоряв він мене так, як і належить йому. Але на тебе я жаліюсь. Тож нехай бог буде за правим і той розсудить межи нами". І відтоді зняли вони війну, і стали ляхи пустошити довкола Холма, а воєводами були з ними Сигнів, Ворж, Сулко, Невступ. Але не взяли вони нічого, бо [люди] повтікали були в город, тому що вість їм подали були ляхи-україняни.

Після цього ж Шварно приїхав із Новгородка вборзі. І став він збирати силу свою, і Василько-князь, і син його Володимир. Зібравшись, пішли вони в Ляхи пустошити. І Шварно став пустошити довкола Любліна, а Володимир — довкола [города] Білої. І взяли вони здобичі багато, і тоді пішли до себе. Шварно пішов до Холма, а Володимир пішов до Червена, — бо тут перебував отець його Василько, — а з Червена пішов до Володимира.
Коли ж прийшли вони додому, то після цього, тої самої неділі, ляхи стали пустошити довкола Червена. Але, не взявши нічого, пішли вони тоді назад.

А потім Болеслав-князь прислав до Василька посла свого Григорія, пробоща люблінського, так кажучи: "Свояче! Зберімося удвох!" i Василько сказав: "Хай, я рад". І призначили вони оба собі з'їзд у [городі] Тернаві.

І після цього Василько рушив на з'їзд до Тернави. Але коли був він у [городі] Грабовці, то прийшла йому вість, що ляхи обман учинили, — на з'їзд не пішли, а, обійшовши [Василька] стороною, [рушили] на Ворота. А тоді пішли вони до Белза і стали пустошити і села палити.
Василько тому рушив уборзі од Грабовця зі Шварном і з сином своїм Володимиром. І прийшли вони до Червена, і побачили, що села горять, а ляхи пустошать. І пустив Василько на них погоню, [туди], де ото ляхи розімчалися були, розоряючи, по селах, і вбили з них [вої Василькові] багатьох, а інших захопили. І ляхи, убоявшись, пішли назад до себе.

Василько тоді послав услід за ними Шварна, синівця свого, і Володимира, сина свого, але наказав був їм обом, так мовлячи: "Не бийтеся ж із ними поблизу, а пустіте їх у землю свою. Коли вони підуть, розділившись, тоді й бийтеся з ними".

І, отож, рушив услід за ними Шварно з Володимиром із великою силою, і були полки [їхні] з виду як бори великії. Шварно ж був попереду, 1 ідучи полком своїм, а Володимир ішов позаду своїм полком. Ляхи ж іще не ввійшли були навіть у свою землю, а тільки лиш пройшли були Ворота, — а се було місце неприступне, бо не можна було його обійти нізвідки; тим-то й називалося воно "Ворота" через свою тіснину, — і тут вони й догнали їх.
Шварно попереду йшов своїм полком і, не пам'ятаючи речі стрия свого і не дождавши полку брата свого Володимира, кинувся на бій. І коли зітнулися вони чолами, то зламали тоді ляхи полк Шварнів, а іншим полкам не можна було помогти [йому] нізвідки через тісноту.
І так перемогли ляхи русь і. вбили з них многих — із бояр, і з простих людей. Тут же вбили вони обох синів тисяцького [Дем'яна], Лаврентія і Андрія. Вони бо немало показали удвох мужності своєї, і не побігли брат од брата, а тут i прийняли обидва побіденний кінець.
А після цього замирилися ляхи з русею, Болеслав із Васильком і з Шварном, і стали вони жити у приязні великій.

Після цього ж Войшелк дав княжіння своє зятю своєму Шварнові, а сам ізнову захотів прийняти монаший чин. Шварно тим часом сильно благав його, аби він іще княжив із ним у Литві. Але Войшелк не хотів, так кажучи: "Согрішив я багато перед богом і людьми.Ти княжи, а земля [ся] тобі безпечна". Тому ж що Шварно не зміг ублагати його, то став він тоді княжити в Литві, а Войшелк пішов до [города] Угровська в монастир святого Даниїла [Стовпника] . І взяв він на себе чернече одіння, і став жити в монастирі, так мовлячи: "Тут осе близько коло мене син мій Шварно, і другий — господин мій, отець, князь Василько. І тими обома я буду втішатися".

Григорій же, [ігумен] полонийський і наставник його, був іще живий, і Войшелк, допитавшись про живоття його, рад був. Він послав до нього [посла], кажучи: "Господине, приїдь сюди". І він приїхав до нього, і наставив його на путь чернечу. А в той час прислав Лев [посла] до Василька, так кажучи: "Хотів бк я зустрітися з тобою, [і] аби тута і Войшелк був". Василько тоді страсної неділі послав [посла] по Войшелка, так кажучи: "Прислав до мене Лев, аби ми зустрілися. А ти не бійся нічого", — бо Войшелк боявся Льва і не хотів їхати. Але поїхав він за Васильковою порукою, і приїхав на святій неділі у Володимир, і став у монастирі святого Михайла великого.

Тим часом Маркольт, німчин, позвав ycit князів до себе на обід — Василька, Льва, Войшелка. І стали вонго обідати, і пити, і веселитися, Василько ж, напившись, поїхав додому спать, а Войшелк поїхав до монастиря, де ото він стояв.

Але після цього приїхав до нього в монастир Лев і почав говорити Войшелкові: "Куме! Випиймо по чаші вина!" І стали вони пити, а диявол, споконвіку не хотячи добра роду людському, вложив у серце Львові [злий намір], і вбив він Войшелка од зависті, що той дав був землю Литовську брату його Шварнові. І так звершилось убивство його, i, спрятавши тіло його, положили [його] в церкві святого Михайла великого.
І княжив по Войшелкові Шварно в Литовській землі. Але, княживши літ небагато, і він же преставився. І положили тіло його в церкві святої Богородиці [в Холмі] поблизу отчого гробу.

У рік 6777 [1269]. Не було нічого.
У рік 6778 [1270]. А після цього став княжити в Литві окаянний, і беззаконний, і проклятий, i немилостивий Тройден, що про його беззаконня не змогли ми писати сорома ради. Такий бо він був нечестивець, як і Антіох сірійський, і Ірод єрусалимський, і Нерон римський. І іншого багато, ще гіршого од того беззаконня, він чинив. Живши ж дванадцять літ, тоді преставився нечестивець. Були також у нього брати — Борза, Сирпутій, Лісій, Свелкеній, але жили вони у святім хрещенні. Сі ж жили в любові, у покорі і в смиренні, додержуючи істинної віри християнської [і] над усе вподобавши віру і вбогих. Але ці всі [брати] проставилися за живоття Тройденового.

У рік 6779 [1271]. У той же час проставився благовірний і христопюбивий великий князь володимирський, на ім'я Василько, син великого князя Романа [Мстиславича]. I положили тіло його в церкві святої Богородиці, в єпископії володимирській.
У рік 6780 [1272]. I по ньому став княжити замість нього син його Володимир, правдолюбством світячись до всіх своїх братів, і до бояр, і до простих людей. А Лев став княжити в Галичі і в Холмі після брата свого, після Шварна.

У рік 6781 [1273]. А після цього замирилися вони з ляхами, з Болеславом-князем. Болеслав же [Стидливий] тоді почав війну з воротславським князем [Генріком Правим], і пішли йому на підмогу Лев [і] Мстислав [Даниловичі]. А Володимир сам не пішов, а послав свою рать із [воєводою] Желиславом; через те він не пішов сам, що почав був війну з Ятвягами.

А .після цього, порадившись, князі [надумали] піти на Ятвягів. Але приспіла зима, [і] князі самі не пішли, а послали воєвод своїх з військом. Лев тоді послав зі своєю раттю Андрія Путивлича, а Володимир послав зі своєю раттю Желислава, а Мстислав послав зі своєю раттю Володислава Ломоносого. І, ходивши, взяли вони [город] Злину. І хоча ятвяги зібралися, але не осмілились вони битися з ними, і, отож, прийшли вони з побідою і честю великою до своїх князів.

А після цього приїхали до Льва, і Володимира, і Мстислава князі ятвязькі — Минтеля, Шюрпа, Мудійко, Пестило, миру собі прохаючи. Але вони ледве дали їм мир, і раді були ятвяги мирові, і тоді поїхали у землю свою.

У рік 6782 [1274]. Коли ж Тройден іще княжив у Литовській землі, [то] жив він зі Львом у великій приязні [і] слали вони дари многі один одному. А з Володимиром він не жив у приязні через те, що отець Володимирів, князь Василько, убив був на війнах трьох братів Тройденових, [Борзу, Лісія і Свелкенія], — тому й не жив він із ним у приязні, а воював із ним, але невеликими ратями. Тройден ото, пославши піших воїв, грабував, як злодій, [землі] Володимира, а Володимир, пославши [своїх воїв], так само пустошив [його землі]. І так воювалися вони обидва цілий рік. Після цього ж Тройден, забувши приязнь Львову [і] пославши городнян, звелів узяти Дорогичин. А з ними ж був [воєвода] Трид, і сей знав про город, як можна [його] взяти. І, виступивши вночі, взяли вони тоді його, [Дорогичин], на самий Великдень, і перебили їх, [городян], усіх од малого і до великого.
Коли ж почув се Лев, то опечалився він сим вельми. І став він промишляти [про помсту], і послав у Татари [послів] до великого цесаря Менгу-Тімура, просячи собі підмоги в нього проти Литви. Менгу-Тімур дав, отож, йому військо, і Ягурчина з ними, воєводу, і задні- провських князів усіх дав йому на поміч — Романа [Михайловича] брянського із сином Олегом, і Гліба [Ростиславича], князя смоленського, і багато інших князів, бо тоді всі князі були у волі в татарській.

А як приспіла зима, то стали споряджатися князі руські — і Лев, i Мстислав, і Володимир; пішли також із ними князі пінські і туровські. І коли йшли вони мимо Турова до Слуцька, то тут з'єдналися з татарами коло Слуцька і тоді рушили всі вборзі до Новгородка. І, не дійшовши [до] ріки Сирвячі, тут же й стали вони на ніч.

А назавтра, рано вставши, рушили вони і, перейшовши ріку до світу, тут же й діждались світання. І коли сходило сонце, то почали вони споряджати полки, а спорядивши полки, пішли тоді до города. Татари ж ішли по праву [руч] своїм військом, а од них [зліва] Лев ішов своїм військом, а по ліву [руч] од Льва Володимир ішов своїм військом.

Тим часом татари прислали [гінців] до Льва і до Володимира, так кажучи: "Діти наші бачили, що рать стоїть за горою: пара іде з коней. Пошліте-но доблесних людей з нашими татарами, нехай роздивляться, що [воно там] буде".
Вони тоді послали з ними доблесних людей, і ті ото, поїхавши, роздивилися, що нема раті, а пара йшла з потоків, які течуть із гір, тому що морози були великі. І тоді прийшли вони до города і стали довкола нього.

Але Мстислав не прийшов був, — а він ішов був од [города] Копиля, пустошачи по Поліссі, — ні Роман, ні Гліб, оті князі задніпровські, а тільки один Олег, син Романів, приєднався, бо прийшов він був раніш із татарами. Татари ж вельми жадали Романа, аби він приєднався.
Лев тим часом обманув братів своїх. Потаївшись од Мстислава і Володимира, він узяв із татарами окольний город, а дитинець зостався. А назавтра, після взяття города, прийшов Роман і Гліб із великою силою. І гнівалися всі на князя Льва — Мстислав, Володимир, і тесть його Роман брянський, і Гліб смоленський, і інші князі многі. Всі гнівалися на нього за те, що він не вважав їх людьми, рівними Собі: сам узяв город з татарами. Вони ж бо надумали були так, щоб їм усім, узявши Новгородок, потім піти також у землю Литовську. Але не пішли вони через гнів на Льва і тоді вернулися до себе.

Також од Новгородка приїхав у [город] Володимир до своєї сестри [Ольги] Олег [Романович], бо Володимир сильно тоді звав до себе тестя свого [Романа], так кажучи: "Господине отче! Поїдь, побудеш у своїм домі і дочку свою побачиш, як здоров'я її". Але Роман відмовив йому, так кажучи: "Сину мій, Володимире! Не можу я од раті своєї од'їхати. Я ж ходжу у землі ворожій, а хто мені допровадить рать мою додому? А ось замість мене син мій Олег, нехай він їде з тобою". І, поцілувавшись, поїхали вони тоді до себе.

У рік 6783 [1275].
У рік 6784 [1276]. А після цього до Тройдена прийшли прусси зі своєї землі, поневолі [втікаючи] перед німцями. І він прийняв їх до себе, і посадив частину їх у Городні, а [іншу] частину їх посадив у Слонімі. Володимир тоді, порадившись зі Львом, із братом своїм, [і] пославши удвох рать свою до Слоніма, захопили їх, щоб вони землі не заселяли.

А після цього Тройден, пославши свого брата Сирпутія, пустошив довкола [города] Каменя. Володимир же за це, пославши [рать], узяв у нього Турійськ на ріці на Німані і села довкола нього забрав.

А після цього вони оба замирилися і стали жити у великій приязні.
І після цього вложив бог у серце князю Володимирові добрий її намір: почав він собі [думати, аби де за Берестієм поставити город. І взяв він Книги пророків, і, так собі в серці мислячи, сказав: "Господи боже! Сильний і всемогучий, що своїм словом все сотворяєш і лад усьому даєш! Що ти мені, господи, возвістиш, грішному рабу своєму, то на тім я стану".

І коли розігнув він Книги, то випало йому пророцтво Ісайїне: "Дух господній на мені, і задля того він помазав мене, щоби благовістити убогим; він послав мене ізцілити скрушених серцем, возвіщати полоняникам, що їх одпустять, і сліпим, що вони прозріють; призивати пору господню сприятливу і день одплати бога нашого; утішити всіх плачущих; дати плачущим на Сіоні вість, [що] замість попелу [буде їм] помазання і радість, а одіж слави — замість духу скорботи; і назовуть їх племенем правди, насадженням господнім во славу [його]. J забудують вони Пустині віковічнії, здавна запустілії, відновлять городи пусті, що пустували з роду [в рід]".

І князь Володимир із сього пророцтва збагнув милість божу до себе, і почав він шукати місця придатного, аби де поставити город, — бо ся земля опустіла була вісімдесят літ [тому], після Романа [Мстиславича], а нині бог підняв її милістю своєю.

І послав Володимир мужа-умільця, на ім'я Олексу, який і за [часів Василька], отця його, багато городів поставив, — а послав його Володимир з тамтешніми жителями в човнах у верхів'я ріки Лосни, аби де знайти таке місце, [щоб там] город поставити, — і сей, знайшовши місце таке, приїхав до князя і став розповідати.

Князь тоді сам поїхав із боярами і слугами, і вподобав місце те над берегом ріки Лосни, і розчистив його [од лісу]. А потім поставив він на нім город і нарік його ім'ям Каменець, тому що земля була кам'яна.

У рік 6785 [1277]. А після цього, на зиму, прислав окаянний і беззаконний Ногай, [хан татарський], послів своїх Тегичага, Кутлубугу і Єшимута з грамотами до Льва, і Мстислава, і Володимира, так кажучи: "Завше ви жалієтеся мені на Литву. Так ось я вам давать і воєводу з ними Мамшія. Підіть же з ним на ворогів своїх".

І коли приспіла зима, то пішли тоді князі руські на Литву — Мстислав [і] Володимир. А Лев не пішов, а послав сина свого Юрія. I так рушили вони всі до Новгородка.

Але коли прийшли вони до Берестія, то вість прибула їм, що татари вже попередили [їх прийти] до Новгородка. Князі тоді стали радитися собі, — Мстислав, і Володимир, і Юрій, — так кажучи: "Якщо ми підемо до Новгородка, то там уже татари пограбували все. Підімо де до незайманого місця". І тоді, порадившись, пішли вони до Городна. І коли вони далеко минули Волковийськ, то стали на ніч.

Тут Мстислав і Юрій, утаївшись од Володимира, послали удвох луччих своїх бояр і слуг із [воєводою] Тюймою пустошити. І вони, пустошивши, а до раті своєї не пішовши, там і лягли на ніч, — і без сторожів, і збрую свою познімавши.

Тоді ж утік од них утікач один до города і став розповідати городянам так: "Там люди сплять на селі без порядку". Прусси, отож, і борти, виїхавши з города, ударили на них уночі і побили їх усіх, а інших захопили і в город одвели, а Тюйму на санях одвезли, бо був він ранений вельми.
А назавтра, коли полки прийшли до города, то прибіг Ратиславко, [слуга] Мстиславів, голий і босий. І став він розповідати, що скоїлося, що побиті бояри всі Мстиславові i Львові слуги всі побиті, а інші бояри схоплені. І вельми опечалилися сим Мстислав і Юрій за своє безумство. А Володимир досадував на них обох, що, утаївшись од нього, вони так учинили.

І почали вони собі думати, як узяти город, бо перед воротами городських стін стояла башта кам'яна висока і в ній заперлися були прусси. І не [можна] було їм, [русичам], мимо неї піти до города, бо побивали вони з башти тієї. І тоді пішли вони до неї приступом, і взяли її.
І страх великий, і жах напав на город, і стояли вони, [городяни] , наче мертві, на заборолах після взяття башти, тому що то була надія їх.
І стали [руські князі] радитися про своїх бояр: "Як би їх можна добути?" Але не могли вони ніяк. Тоді Мстислав, і Володимир, і Юрій докончали з городянами [діло] так города їм не брати, а своїх бояр одібрати. i забрали вони бояр своїх, а городу не вдіяли нічого, [і] тоді вернулися до себе.
У рік 6786 [1278]. А коли Тройден іще княжив у Литовській землі, то послав він рать велику на Ляхів і брата свого Сирпутія послав. Тоді ж і ятвяги пустошили були довкола Любліна три дні. І взяли вони незчисленну силу здобичі, і тоді прийшли з честю великою додому.
У рік 6787 [1279]. А після того року голод був по всій землі — і в Русі, і в Ляхах, і в Литві, і в Ятвягах. І через це прислали ятвяги послів своїх до Володимира, так кажучи: "Господине княже Володимире! Приїхали ми єсмо до тебе одо всіх ятвяг, надіючись на бога і на твоє благополуччя. Господине, не помори нас, а прокорми нас собі. Пошли, господине, до нас хліб свій продавать, а ми радо купимо. Чого ти захочеш — чи воску, чи білі, чи бобрів, чи чорних куниць, чи серебра, — ми радо дамо".

Отож Володимир послав із Берестія до них хліб у човнах по Бугу з людьми з добрими, кому він довіряв. І йшли вони по Бугу, а тоді вийшли на [ріку] Нарев і пішли по Нареві. І коли вони йшли і прибули під город під Полтовеськ, то тут і стали собі на ніч опочивати, — і тоді перебиті вони були всі під городом уночі. Хліб забрали, а човни потопили.

І Володимир дошукувався цього вельми, хотячи довідатись, хто се вчинив. А до Кондрата [Сомовитовича], брата свого, він слав [послів], так кажучи йому: "Під твоїм городом побиті мої люди, — або за твоїм повелінням, або іншого [кого]. Ти відаєш у твоїй землі — ти скажи".
Але Кондрат заперся: "Я не побивав, а іншого я не знаю, хто повбивав", — аж поки [не] розповів Володимиру вуй його, князь Болеслав [Стидливий], на синівця свого на Кондрата так мовлячи:

"Недоладно ото він запирається, бо сам же він побив твоїх людей". Болеслав тоді жив у неприязні із синівцем своїм Кондратом, тому Болеслав сказав Володимирові: "Ти розправся з ним, бо великий сором наклав він на тебе. Скиньно із себе сором свій".
Володимир тоді послав на Кондрата рать свою, і пустошили вони по сій стороні Вісли, і взяли здобичі багато.
А після цього Кондрат прислав [посла] до брата свого Володимира, миру хотячи з ним. І Володимир замирився, і стали вони оба жити у великій приязні. Володимир же й челядь йому вернув, що рать була захопила.

Того ж року проставився .великий князь краківський Болеслав, добрий, тихий, кроткий, смиренний, незлобивий, братолюбивый. Поживши ото багато літ, він тоді в старості поважній одійшов до господа, а тіло його, опрятавши, положили в божниці святого Францішка, у городі Кракові.
У рік 6788 [1280]. По смерті ж великого князя Болеслава не було кому княжити в Лядській землі, тому що не було в нього сина.
І захотів собі Лев [Лядської] землі, але бояри [в Ляхах] були сильні, і не дали вони йому [сеї] землі.

Було, однак, у Болеслава п'ять синівців: Сомовитовичів двоє — Кондрат і Болеслав, а Казимировичів троє — Лестько [Чорний], Земомйсл, Володислав [Локетек]. І бояри лядські вибрали собі одного із них, Лестька, і посадили його в Кракові на столі Болеславовім, і став княжити Лестько.

Після цього ж Лев захотів частини в землі Лядській — города на Вкраїні. Він поїхав до [хана татарського] Ногая, окаянного, проклятого, підмоги собі просячи в нього на Ляхів, і він дав йому поміч — окаянного Кончака, і Козія, і Кубатана.

І коли приспіла зима, вони тоді й рушили: Лев радо пішов із татарами і з сином своїм Юрієм, а Мстислав [Данилович], і Володимир [Василькович], і син Мстиславів Данило пішли через неволю татарську.

І так рушили вони всі до [города] Судомира. І, прийшовши до Судомира, пішли вони на ту сторонУ ріки Вісли і тут же перейшли ріку по льоду під самим городом: спершу перейшов Лев зі своїм полком і [з] сином своїм Юрієм, а після нього — Мстислав і син його Данило, а вже після них — татари. І тоді, перейшовши, стали вони довкола города. Але, стоявши трохи часу, вони не билися.

Після цього ж рушив Лев зі своїми полками, із силою великою, до [города] Кропивниці, з гордістю великою, маючи намір іти до Кракова. Володимир же був позаду, стоячи коло города зі своїм полком, і стали йому розповідати: "Осік у лісі повен людей і товару". Але не взяла його ніяка рать, тому що був він сильно укріплений, і Володимир одрядив до нього людей доблесних і з ними ж — [воєводу] Кафілата Селезенця. Але коли прийшли вони до осіка, то билися з ними ляхи кріпко, заледве вони змогли їх узяти з великим потом, і забрали в ньому безліч людей і товару.
Як ото ми попереду писали про Льва, коли він ішов полками своїми і стали вони розходитися пустошити, [то] бог учинив над ним волю свою, бо вбили ляхи із війська його багатьох бояр, і слуг добрих, і татар частину вбили. І так вернувся Лев назад із великим безчестям.

У рік 6789 [1281]. А в одплату за се рушив Лестько [Чорний] на Льва і взяв у нього город Перевореськ. i порубав він у ньому людей усіх, од малого і до великого, а город запалив і пішов назад до себе.

А потім вложив диявол ненависть у серце обох Сомовитовичів, у Когідрата і в Болеслава, і стали вони ворогувати межи собою і воюватися. Кондрат же жив із братом своїм, з Володимиром [Васильковичем], заодно, а Болеслав жив із Лестьком і з братом його Володиславом заодно.
Отож Болеслав, зібравши рать свою і взявши поміч собі у Володислава [Локетка], рушив на брата на свого на Кондрата до города до Єздова. А тому, що Кондра)га не було тоді в городі, то вони, отож, пішовши приступом, узяли город.

Закон же в ляхів був такий: челяді не брати, ні бити, а оббирали вони. Так що коли город [було] взято, то набрали вони в ньому добра багато і людей облупили. І ятрівку свою [Ядвігу Болеслав] обібрав, княгиню Кондратову, і синовицю свою [Анну] обібрав, і вчинив соромоту велику братові своєму Кондратові.
Після цього ж Кондрат послав посла свого до брата свого Володимира, жаліючись йому про свою соромоту. І Володимир, пожалкувавши і розплакавшись, сказав послу брата свойого: "Брате, — скажи, — бог нехай буде месником за твою соромоту. А я тут готов тобі на поміч".
І став він споряджати рать на Болеслава, і до синівця свого Юрія [Львовича посла] послав, підмоги прохаючи. Але синовець йому так сказав: "Стрию мій! Я радо б і сам із тобою пішов, та ніколи і мені. їду я, господине, до Суздаля женитися. Але із собою я візьму небагато людей, так що всі мої люди і бояри — богу на руки і тобі. І коли тобі буде вгодно, тоді з ними піди".

Володимир тоді, спорядивши рать, пішов до Берестія. Тут він і зібрався. І холмляни прийшли до нього, — а воєвода був із ними Тюйма. І рушив Володимир до [города] Мельника із безліччю воїв. Із Мельника ж одрядив Володимир із ними воєводу Василька [Романовича], князя слонімського, і [воєводу] Желислава, і [воєводу] Дуная, а з Юрієвою раттю був воєвода Тюйма. І так рушили вони в Ляхи, а Володимир, одрядивши рать, поїхав до Берестія.

Тим часом попереду, перед раттю, послав він був посла до брата свого Кондрата, — бо в нього були бояри невірні, і щоб не дали вони вісті Болеславу, — і посол Володимирів, приїхавши до Кондрата, став йому говорити при всіх його боярах: "Так тобі мовить брат твій Володимир: "Радо б я поміг тобі за твою соромоту, та не можна мені, вчинили між нас замішання татари". А після цього посол, узявши князя за руку, стиснув йому руку. І князь, зрозумівши, вийшов із ним звідти, і той став йому повідати: "Брат тобі так мовить: "Споряджайся сам і човни споряди, щоб перевезтися через Віслу. Рать буде в тебе завтра". І Кондрат був сильно радий, і повелів він спішно спорядити човни, [і] сам спорядився.
Коли ж прийшла рать, вони перевезлися і стали споряджати полки. А, спорядившись, рушили так: Василько ото пішов своїм полком, а Желислав — своїм полком, а Дунай — своїм полком, Кондрат же князь із ляхами — своїм полком, а Тюйма — своїм полком. І так вони йшли з великим завзяттям, бадьоро.

А коли ж дійшли вони [до] города Сохачева, то радилися [воєводи] про взяття його, щоби [полки] в землю [Лядську] глибоко не входили. Але заборонив їм [це] Кондрат-князь, ведучи їх до Гостиного, бо то було улюблене місто Болеславове.

І прийшли полки до города [Гостиного], і стали довкола города, як бори великії, і почали вони готуватися до взяття города. А князь Кондрат, їздячи [перед воями], став мовити: "Браття мої милії! Руси! Вдарте одностайно!" І тоді пішли вони під заборола, а другі полки стояли недвижно, стережучи несподіваного наїзду од ляхів [Болеславових]. Коли ж прийшли вони під заборола, [то] ляхи пускали на них каміння, як град сильний, але стріли ратників не давали їм навіть виникнути із-за заборол. І стали вони колоти одні одних списами, і многі поранені були на городських стінах — то списами, то стрілами. І стали мертві падати із заборол, як ті снопи.
І тоді взяли вони город, і набрали в нім добра багато і здобичі незчисленне множество, а пороки порубали і город спалили. І так вернулися вони до себе з побідою і честю великою.

Кондрат же князь поїхав у свій город [Єздов], узявши на себе вінець побідний і скинувши з себе соромоту свою [з] поміччю брата свого Володимира. А Василько [Романович], князь [слонімський], пішов до Берестія з безліччю здобичі і послав поперед себе вість володареві своєму князю Володимиру.

Володимир тим часом сильно журився, тому що довго не було вісті од війська його. А після цього прийшла йому вість од війська його, що всі живі-здорові ідуть, з честю великою. І Володимир ївсильно був рад, що дружина його вся ціла, а од сорому брата свого Кондрата він ізбавив. Тільки ото двоє було вбитих із війська його, не під городом, а в погоні, і один був пруссин родом, а другий був двірський його, слуга любимий, син боярський, Михайлович, на ім'я Pax. Про вбивство ж їх обох таке скажемо.

Коли війська йшли мимо Сохачева-города, то в сей час виїхав був князь Болеслав із города, підстерігаючи, аби де вдарити [на противника] в розвідці. Володимир же князь наказав був своїм воєводам, Василькові, і Желиславу, і Дунаєві, так: не розпускати раті пустошити, а піти всім до города. Але ці, чоловіка з тридцять, і [воєвода] Блус Юр'єв із ними, утаївшись од війська, поїхали на село і, перейнявши дорогу од села, тому що челядь утікала до лісу, поїхали вслід за ними. І в той час ударив на них Болеслав з ляхами.

І дружина їх обох, [пруссина і Раха], не видержавши, кинулася навтікача вся з Блусом. А ці два не побігли, Pax із пруссином, а вчинили діло, достойне пам'яті, і стали битися мужньо: пруссин з'їхався з Болеславом-князем і тут був убитий багатьма [ляхами], а Рах убив боярина знатного Болеславового, але тут і сам прийняв подібний кінець. Так померли сі оба, мужні серцем, зоставивши по собі славу будущему віку.
Після цього ж Володимир поїхав із Берестія до [города] Володимира.

У рік 6790 [1282]. А пізніш, коли йшов окаянний і нечестивий [хан] Ногай і [хан] Телебуга з ним на Угри силою великою, у незчисленному множеств}, то повеліли вони з собою піти і руським князям — Льву, Мстиславові, Володимиру, Юрію Львовичу. Але Володи-   мир шкутильгав тоді на ногу, і тому він не пішов, — бо була рана тяжка на ньому, — а послав рать свою з Юрієм, синівцем своїм. Тоді бо були князі руські у волі татарській і, отож, пішли вони всі. І тільки один Володимир лишився, тому що був кульгавий.

Болеслав же [Сомовитович] іще гордився своїм недоумством. Вибравши пору таку [і] прийшовши із двомастами [воїв], пустошив і він довкола [города] Щекарева і взяв десять сіл. А тоді ішов назад із великою гордістю — він бо удавав, ніби всю землю [Руську] взяв.
А після цього Лев, увійшовши в Угорську землю, одпущений був. І приїхав він додому, і пожалкував над тим, що сталося, тому що Болеслав пустошив його землю. І послав він [посла] до брата свого Володимира, кажучи йому так: "Брате! Складемо із себе сором сей. Пошли підніми литву на Болеслава".

Володимир тоді послав [воєводу] Дуная піднімати литву, і литва обіцялася йому так учинити, кажучи: "Володимире, княже добрий, справедливий! Ми можем за тебе голови свої зложити. Коли тобі вгодно, ми осе єсмо готові".

Лев, отож, і Володимир спорядили удвох свою рать і рушили. А коли прийшли вони до Берестія, [то] дожидали литви. Але литва не приспіла вчасно, і Лев та Володимир самі не пішли, а послали воєвод: Лев послав зі своєю раттю Тюйму, і Василька, белжанина, і Рябця, а Володимир послав зі своєю раттю Василька [Романовича] , князя [слонімського], і Желислава, і [Борка] Олов'янця, і Вишту. І, отож, рушили вони на Болеслава, і стали пустошити довкола Вишгорода, і захопили челяді незчисленне множество, і скоту, і коней.

А після цього прийшла литва до Берестія, і стали вони мовити князю Володимирові: "Ти нас підняв, так поведи нас куди. А ми ось готові, на те ми єсмо прийшли". Князь тоді став думати собі, аби куди їх повести, бо його рать пішла була вже далеко на Болеслава, а вже ріки розливаються. І спом'янув Володимир, що раніш перед цим Лестько [Чорний], пославши люблінців, узяв був у нього село на Вкраїниці, за назвою Воїнь. І допоминався од нього Володимир про те багато, щоб вернув він йому челядь, але він не вернув йому челяді його. За це й послав він на нього литву, і пустошили вони довкола Любліна, і захопили челяді безліч, і, набравши здобичі, пішли тоді назад із честю.

А після цього прийшла рать Львова і Володимирова з честю великою, узявши здобичі многе-множество. І тоді розійшлися вони кожен до себе.
У вище ж згадані роки, коли Лестько взяв Перевореськ, город Львів, ляхи пустошили також коло Берестія по [ріці] Кросні, і взяли десять сіл, і пішли назад. Берестяни тоді зібралися і гнали вслід за ними, хоча ляхів було двісті, а берестян сімдесят, бо був у них воєвода Тит, що всюди славився мужністю — на ратях і на ловах. І, отож, догнавши їх, билися вони з ними, і за божою милістю побідили берестяни ляхів, і вбили їх вісімдесят, а інших захопили, а здобич їхню вернули назад. І тоді прийшли вони в Берестій із честю, славлячи бога і пречистую його матір в усі віки. Та ми після цього до попереднього повернемось.

Коли йшов окаянний і нечестивий Ногай і Телебуга з ним, пустошивши землю Угорську, [то] Ногай пішов на [город] Брашев, а Телебуга пішов упоперек [через] Гору, яку [можна] було перейти за три дні. А ходив він тридцять днів, блудячи в горах, бо водив його гнів божий. І настав у них голод великий, і почали люди [коней] їсти, а потім стали й самі умирати, і померло їх незчисленне множество. Самовидці ж так казали: померлих було сто тисяч. А окаянний і нечестивий Телебуга вийшов пішки, зі своєю жоною, [та] з одною кобилою, осоромлений богом.

А Болеслав-князь і пізніше був усе ще сповнений свого недоумства, і не переставав він зло творити Володимирові-князю і Юрієві. Тому Володимир і Юрій почали удвох рать свою споряджати на Болеслава, а Володимир, пославши [своїх мужів], і литву підняв. І тоді рушили вони всі, і Юрій-князь із ними теж пішов на Болеслава. Але коли були вони в [городі] Мельниці, то прислав до нього, [Юрія], отець його Лев [посла], кажучи йому так: "Сину мій Юрію! Не ходи сам із литвою. Убив я князя їх Войшелка. Іще захочуть вони помсту вчинити". І Юрій не пішов, згідно з отчим словом, а послав рать свою. І тоді, пішовши, узяли вони Сохачев-город, і набрали і в ньому добра багато й челяді, а решту порубали. І так набрали вони здобичі і пішли до себе.

У рік 6791 [1283]. А пізніше ж захотів піти окаянний і нечестивий Телебуга на Ляхів. І зібрав він силу велику, — бо забув він про кару божу, що збулась над ним в Уграх і про що ми попереду сказали, — і прийшов до Ногая. Та була межи ними обома неприязнь велика, і Телебуга послав [послів] до задніпровських князів і до волинських, — до Льва, і до Мстислава, і до Володимира, — велячи їм піти з собою на війну; тоді ж були всі князі в неволі татарській. І так рушив Телебуга на Ляхів, зібравши силу велику.

І коли прийшов він до [ріки] Горині, то зустрів його Мстислав з питтям і з дарами. І пішов він звідтіля мимо Крем'янця до Перемиля. Тут його зустрів Володимир-князь із питтям і з дарами на [ріці] Липі. А після цього догнав його Лев-князь коло [села] Бужковичів і з питтям, і з дарами. А коли ж прийшли вони на бужківське поле, то тут оглянули свої полки, і князі думали, що їх переб'ють, а городи візьмуть. Але звідти пішли вони до [города] Володимира і стали на [селі] Житані, а Телебуга поїхав оглядати город Володимир; інші ж говорять, що ніби він і в городі був, та це невідомо.

У неділю ж, після Микулиного дня на другий день, минули вони город. Бог ізбавив [од них] своєю волею, і не взяли вони города, але насильство велике чинили в городі і пограбували добра незчисленне множество і коней. І тоді нечестивий Телебуга пішов у Ляхи.

Але зосталися другі татари коло Володимира годувати охлялих коней, і ці зробили пустою землю Володимирську. Не давали бо вони навіть із города вийти за покормом, а якщо хто виїхав, — [то] тих побили, а других захопили, а інших обдирали і коней однімали. І в городі померло в облозі, за гнівом божим, незчисленне множество.

А коли Телебуга ішов у Ляхи, то з ним ішли всі князі через неволю татарську: Лев-князь із сином своїм Юрієм [і] з своєю ратптю, а Мстислав зі своею раттю, а Володимир зі своєю раттю. І, отож, рушили вони до [города] Завихвоста, і прийшли до ріки до Вісли. Але ріка не стала була, і не могли вони її перейти, і пішли вони в верх її до [города] Судомира, і перейшли Сянріку по льоду. Тут же, на Сяні, Володимир вернувся од них назад, а Віслу вони перейшли по льоду вище від Судомира. І пішли вони приступом до города з усіх сторін, але не досягли нічого. І стали вони пустошити землю Лядську, і перебували в ній десять днів.

Телебуга тим часом хотів іти до Кракова, але, не дійшовши до нього, вернувся у [городі] Торжку, бо вість прийшла йому, що Ногай попередив його до Кракова прийти. І через це постала межи ними обома ще більша неприязнь, і тоді, не зустрівшись із Ногаєм, він пішов назад на Львову землю, на город на Львів.

І стояли вони на Львовій землі дві неділі, кормлячись [і] не розоряючи, але не давали вони навіть із города вийти за покормом. Хто ж виїхав із города, — [то] тих вони побивали, а других захопили, а інших, обдерши, пускали нагих, і тії од морозу померли, тому що була зима люта вельми. І зробили вони пустою землю всю.

Се ж навів [їх] на нас бог за гріхи наші, караючи нас, щоби покаялися ми за лихі свої і беззаконні діла. А іще ж і накінець нашле він на нас гнів свій.
І померло в городах в облозі незчисленне множество, а інші померли в селах, вийшовши з городів, після того, як пішли нечестиві агаряни. Та ми до попереднього повернемось,
Ногай же окаянний не пішов із Телебугою у Ляхи одною дорогою, тому що була межи ними обома неприязнь велика, а пішов своєю дорогою на Перемишль. Та коли він прийшов до города Кракова, то, не досягнувши біля нього нічого, так само, як і Телебуга коло Судомира, пустошив він землю Лядську. А з Телебугою він не зустрічався, тому що боялися вони обидва, той — сього, а сей — того. І тоді пішли вони назад у свої вежі: Телебуга пішов своєю дорогою назад, а Ногай — своєю дорогою.

Тої ж зими і в Ляхах був мор великий: померло їх незчисленне множество. 
А коли одійшли Телебуга і Ногай, Лев-князь перелічив, скільки погибло в його землі людей, — що захоплено, побито, а що їх за божою волею померло: дванадцять з половиною тисяч.

У рік 6792 [1284]. Тої ж зими у Юрія-князя у Львовича помер син, на ім'я Михайло, який був малим. І плакали по ньому всі люди, і, опрятавши тіло його, положили його в церкві святої Богородиці в Холмі, що її спорудив був прадід його, великий князь Данило-король, син Романів.
Тої ж зими не тільки в одній Русі був гнів божий — мор, але і в Ляхах. Тої ж зими і в Татарах .вимерло все — коні, і скот, і вівці. Все вимерло, не зосталося нічого.

У рік 6793 [1285]. Тої ж зими, як настав [початок] року, почали розповідати, що в Німцях, вийшовши [з берегів], море потопило землю, за гнівом божим. Більше шістдесяти тисяч душ потонуло, а церков кам'яних — сто і одинадцять, опріч дерев'яних.

Того ж року Лестько Казимирович, пославши військо своє, пустошив [землю] князя Кондрата Сомовитовича. І князь Кондрат, зібравши дружину свою, гнав услід за ними і бився з ними. І переміг він їх із божою поміччю, і багатьох побив із війська Лестькового бояр і простих людей, і воєводу його вбив серадзького, Матія, а здобич, яку вони в нього взяли, одібрав назад. І тоді вернувся він до себе з честю великою, воздаючи хвалу і славу в трійці отцю і сину і святому духу і нині [і] в усі віки агіос.

У рік 6794 [1286]. Того ж року ходила литва вся і жемоїть уся на німців до Риги. Але тим була вість [про це], і збіглися вони в городи. Вони ж, [литва і жемоїть], прийшовши до города г не досягнувши коло нього нічого, звідтіля ж рушили на Летьголу. І, доходивши [до] города Медвежої Голови, але не досягнувши коло нього нічого, вернулися вони тоді до себе, добувши мало здобичі.

Коли ж почули се торунські німці, що жемоїть уся пішла на Ригу, то рушили німці на Жемоїть, помагаючи своїм німцям, і захопили їх незчисленне множество, а інших побили, і тоді прийшли до себе із безліччю здобичі.

Того ж року преставився великий 1 князь Лестько Казимирович краківський. Єпископ же [Фулко], і ігумени, і попи, і диякони, опрятавши тіло його i співавши належні співи, положили тоді тіло його в Кракові-городі у церкві святої Трійці. І плакали по ньому всі люди, бояри і прості, плачем великим.

У рік 6795 [1287]. А коли настала зима, [то] послав бог на нас меч свій, який служить гніву його за умножения гріхів наших.
Коли ото йшов [хан] Телебуга і [хан] Алгуй із ним великою силою, то з ними [йшли] руські князі, — Лев, і Мстислав, і Володимир, і Юрій Львович, і інші князі многі, — бо тоді були всі князі руські у волі татарській, покорені гнівом божим.

І так рушили вони всі вкупі, хоча Володимир-князь був слабий, тому що послана була на нього богом недува незцілима. І коли вони йшли в Ляхи і дійшли до ріки, що зветься Сяном, то Володимир-князь, занепокоївшись неміччю тіла свого, став слати [послів] до брата свого Мстислава, так кажучи: "Брате! Ти бачиш мою неміч, що я знемагаю, а дітей у мене нема. Тож даю я тобі, брату своєму, землю свою всю і городи по своїм животті. І се даю я тобі при цесарях і при його рядцях".
Мстислав тоді вдарив чолом перед братом своїм Володимиром, і послав Володимир [послів] до брата до Льва і до синівця до Юрія з такими словами: "Осе я вам обом об'являю: дав я єсмь брату своєму Мстиславу землю свою і городи". Лев же сказав Володимиру: "Так і гаразд, що ти єси дав. Хіба мені домагатися од нього по твоїм животті? Адже всі ми ходимо під богом. Аби мені дав бог зі своїм змогти справитися в сей час".
А після цього послав Мстислав [послів] до брата свого до Льва і до синівця свого [Юрія], так кажучи: "Осе ж, брате мій, Володимир дав мені землю свою всю і городи. Ачей, захочеш ти чого домагатися по животті брата мойого і свойого, — то ось тобі цесарі. Ось цесар, а ось я. Мов зо мною: чого ти захочеш?" Лев, однак, не сказав на це слово анічого.

Після цього ж пішов Телебуга в Ляхи, і Аглуй із ним, [і] всі князі. А Володимира вернули назад, бо жалісно було глядіти на нього, бачачи його в болісті. 

І приїхав він у Володимир, і раді були всі люди, бачачи свого володаря, який приїхав благополучно. І, перебувши кілька днів у Володимирі, став він мовити княгині своїй [Ользі] і боярам: "Хотів би я доїхати до Любомля, бо досадила мені погань ся, а я чоловік єсмь недужий. Я з ними не можу навіть говорити, бо пройняли вони мені уже до печінок. А осе замість мене — єпископ-таки Марко".
І поїхав він до Любомля з княгинею і зі слугами своїми двірськими. Із Любомля поїхав він до Берестія і, перебувши у Берести два дні, поїхав до Каменця. Тут же, в Каменці, і лежав він у болісті своїй, і сказав княгині своїй і слугам: "Як тільки піде мимо погань ся із землі, то й поїдемо до Любомля".

А коли минуло декілька днів, [то] приїхали слуги його до нього в Каменець, які ото були з татарами на війні в Ляхах, і Володимир став розпитувати їх про Телебугу: "Чи вже він пішов із землі Лядської?" І вони сказали: "Пішов". — "А брат мій Лев, і Мстислав, і синовець мій чи здорові?" І вони сказали: "Господине! Живі всі і здорові, і бояри, і слуги". І Володимир за це воздав хвалу богові. А [про] Мстислава вони розказали, що пішов він із Телебугою на Львів. Тоді ж вони розповіли: "Брат твій оддає город Всеволож боярам і села роздає". І Володимир був сильно обурений на брата свого, і став він мовити: "Осе лежу я в болісті, а брат мій придав мені іще більшої болісті. Я іще живий єсмь, а він роздає городи мої і села мої. Міг би вже по моїм животті роздавати".

І послав Володимир посла свого з жалобою до брата свого Мстислава, кажучи: "Брате! Ти мене ані на війні не взяв, ні списом мене не добув єси, ні із городів моїх не вибив мене єсь, раттю прийшовши на мене, — а так чиниш ти надо мною! Ти мені брат єсь, а другий мені брат — Лев, а синовець мені — Юрій. Я ж із вас трьох вибрав єсмь тебе одного і дав тобі єсмь землю свою всю і городи по своїм животті. А за мойого ж живоття не вмішуватися тобі ні в що. Бо се я учинив єсмь за гордість брата свойого і синівця свойого, — дав єсмь тобі землю свою".

Мстислав тоді сказав брату своєму [через посла]: "Господине, — скажи, — брате! Земля — божа і твоя, і городи твої, і я над ними не волен. Та я єсмь у твоїй волі, і дай мені бог мати тебе за отця собі і служити тобі зо всею правдою до кінця мойого живоття. Аби ти, господине, здоров був, бо більша мені надія на тебе, — скажи".
І приїхав до Володимира посол його в Каменець, передаючи мову Мстиславову, і Володимиру до вподоби була мова та.

Після цього ж поїхав він із Каменця до [городка] Раю. І коли перебував він тут, то став мовити княгині своїй: "Хочу я послати по брата свого по Мстислава, щоби з ним я ряд учинив про землю, і про городи, і про тебе, княгине моя милая, Ольго, і про сю дитину, про Ізяславу, що любив я її, як дочку свою рідную. Бог бо не дав мені своїх родити за мої гріхи, але ся мені була як од своєї княгині народжена, бо я взяв єсмь її од матері її в пелюшках і вигодував".

І послав він до брата [Мстислава] єпископа свого володимирського Євсигнія, а з ним [боярина] Борка-таки Олов'янця, з такими словами, кажучи йому: "Брате! Приїдь до мене. Хочу я з тобою ряд учинити про все".

Мстислав, отож, приїхав до нього в Рай зі своїми боярами і зі слугами, і з ними — єпископ володимирський і Борко Олов'янець. І став Мстислав на подвір'ї, і сказали Володимиру слуги його: "Брат твій приїхав". Той же лежав у болісті своїй, [та], почувши про братів приїзд, встав, і сів, і послав по брата. Він тоді прийшов до нього і поклонився йому, і Володимир став розпитувати його про Телебугу, як воно діялося в Ляхах і куди він пішов із Ляхів. Він же розказав йому все по порядку, що було, і про багато інших речей говорив із ним.

Мстислав тоді пішов на подвір'я, а Володимир послав до нього єпископа свого з Борком із Олов'янцем, так кажучи: "Брате мій! На те ж я тебе, — скажи, — призвав єсмь, [що] хочу з тобою ряд учинити про землю, і про городи, і про княгиню свою, і про сю дитину. Хочу я також грамоти писати".

Мстислав же сказав єпископу брата свого: "Господине, — скажи, — брате мій! Я сього чи хотів, щоб Мені домагатися твоєї землі по твоїм животті? Сього ні на серці моїм не було. Адже ти [се] мені сказав єси був, коли ми в Ляхах єсмо були з Телебугою і з Алгуєм. І брат мій Лев тута ж [був], і синовець мій Юрій. Ти ж, господине мій і брате мій, прислав до мене, так кажучи: "Мстиславе, я даю тобі землю свою всю і городи по своїм животті". Мстислав сказав також єпископу брата свого: "Господине, — скажи, — брате! Як богові вгодно і тобі, що хочеш ти грамоти писати, — то воля божа і твоя".

А коли єпископ прийшов од Мстислава, передаючи мову братову, то Володимир повелів писцю своєму Федорцю писать грамоти.
Князя Володимира заповіт
"Во ім'я отця і сина і святого духа. Молитвами святої богородиці і приснодіви Марії і святих ангелів. Се я, князь Володимир, син Васильків, онук Романів, даю землю свою всю і городи по своїм животті брату своєму Мстиславу і стольний свій город Володимир. А другу грамоту написав я брату своєму, таку саму. Хочу я також іще й княгині своїй писати грамоту, таку саму".

"Во ім'я отця і сина і святого духа. Молитвами святої богородиці і приснодіви Марії і святих ангелів. Се я, князь Володимир, син Васильків, онук Романів, пишу грамоту. Дав єсмь я княгині своїй по своїм животті город свій Кобринь із людьми і з даниною; як при мені вони давали, так і по мені нехай дають княгині моїй. А що я дав єсмь їй і село своє Городло із митом, то люди як ото на мене робили, так і на княгиню мою [нехай роблять] по моїм животті. Якщо буде [треба] князю город ставити, то вони [нехай ідуть робити] до города, а побори і подать татарську [нехай дають] князю. А [село] Садове і Сомино я також дав єсмь княгині своїй і монастир свій [святих] Апостолів, який спорудив я своєю силою. А село Березовичі я купив єсмь у Юрійовича у Давидовича у Федірка і дав єсмь за нього п'ятдесят гривень кун і п'ять ліктів шарлату та броні дощаті, і теє село я дав єсмь теж [монастиреві святих] Апостолів. А княгиня моя по моїм животті якщо захоче в черниці піти — [нехай] піде, [а] якщо не захоче іти — то як їй угодно. Мені не встати, аби подивитися, що хто чинитиме по моїм животті".

А після цього послав Володимир до брата [єпископа свого], так кажучи: "Брате мій, Мстиславе! Цілуй мені хреста на тім, що ти гґо моїм животті не одбереш од княгині моєї нічого, що я єсмь їй дав, і од сеї дитини, од Ізяслави-таки, [що] не оддаси ти її неволею ні за кого ж, а куди буде княгині моїй вгодно, то туди її оддати".

Мстислав тоді сказав [єпископові]: "Господине, — скажи, — брате! Не дай мені бог того, щоби мені одібрати що по твоїм животті у твоєї княгині і в сеї дитини, а дай мені бог мати свою ятрівку за достойну матір собі і шанувати. А про се дитя, коли ти так мовиш, [то] аби її бог до того привів. Дай мені її бог оддати, як дочку свою рідную". І на тім він хреста цілував. Діялося ж се Феодорової неділі.

Урядившися ж з братом, [Мстислав] поїхав до [города] Володимира. А приїхавши у Володимир, поїхав він у єпископію до [церкви] святої Богородиці і скликав бояр володимирських брата свого, і міщан руських, і німців, і повелів передо всіма читати грамоту братову про оддання [йому] землі, і всіх городів, і стольного города Володимира. І слухали всі, од малого і до великого. Єпископ же володимирський Євсигній навіть благословив Мстислава хрестом воздвижальним на княжіння володимирське, бо хотів він уже княжити у Володимирі. Але брат йому не дав, так кажучи: "Міг би ти вже по моїм животті княжити". І Мстислав, перебувши декілька днів у Володимирі, поїхав у свої городи, в Луцьк, і в Дубен, і в інші городи, що про них я не написав.

Володимир же приїхав із Раю в Любомль. Тут же він і лежав усю зиму в болісті своїй, розсилаючи слуги свої на лови, бо й сам він був ловець добрий i хоробрий: ніколи ото до вепра і ні до ведмедя не ждав він слуг своїх, аби йому помогли, а скоро сам убивав усякого звіра. Тим-то й прославився він був в усій землі, що дав був йому бог щастя не тільки лиш на одних ловах, але й в усьому за його добро і справедливість. Та ми до попереднього повернемось.
Коли ж настало літо, то почув Кондрат-князь Сомовитович, брат Володимирів, що дав [Володимир] землю свою всю і городи Мстиславу, [і] прислав він до Володимира посла свого, кажучитак: "Господине, брате мій! Ти ж мені був замість отця! Як держав ти мене єси під своєю рукою своєю милістю! Завдяки тобі, господине, я княжив єсмь, і городи свої держав, і од братів своїх одділився єсмь, і грозен був. А нині, господине, почув єсмь я, що дав ти єси землю свою всю і городи брату своєму Мстиславу. Тож надіюсь я на бога і на тебе, аби ти, господин мій, послав свого посла з моїм послом до брата свойого Мстислава, щоб мене, господине, за твоєю милістю прийняв брат твій під свою руку і стояв би за мене у моїй обиді [так], як ти, господин мій, стояв за мною у моїй обиді".

Володимир тоді послав [посла] до брата свого до Мстислава, так кажучи: "Брате мій! Ти сам відаєш, як дбав я за брата свойого Кондрата. І шанував я, і обдаровував, а в обиді його я стояв єсмь за нього [так], як і за себе. Аби ти так само задля мене прийняв його з приязню під свою руку і стояв за нього в його лиху". І Мстислав обіцявся Володимиру, так кажучи: "Брате мій! Радо я задля тебе приймаю [його] з приязню під свою руку. А в обиді його дай мені бог голову свою зложити за нього".

І після цього прислав Мстислав [посла] до Володимира, кажучи йому: "Хотів би я зустрітися з Кондратом. Та покладаюсь я на бога і на тебе, як ти мені повелиш". І Володимир сказав: "Зустрінься з ним". Мстислав тоді послав посла свого до Кондрата, кажучи: "Хочу я зустрітися з тобою. Приїдь до мене". І приїхав посол Мстиславів до Кондрата, передаючи мову Мстиславову i Володимирову, і зрадів він цьому.

Після цього поїхав Кондрат до Мстислава і приїхав у Берестій, а потім приїхав у Любомль. [І] сказали Володимиру слуги його, мовлячи: "Брат твій, господине, приїхав, Кондрат". Він тоді велів йому прийти до себе. І Кондрат прийшов до Володимира, де ото лежав він у болісті своїй, тяжко страждаючи, і, ввійшовши, поклонився йому, і плакав сильно, бачачи болість його і упадок тіла його гарного.

Поговоривши ж із братом про багато речей, що про них ми попереду писали, пішов він на подвір'я, а Володимир прислав коня йому свого доброго. І, пообідавши, поїхав він до [города] Володимира, а з Володимира поїхав до Луцька.

Коли ж прибув він до Луцька, то Мстислав перебував не тут, а поблизу города, в одному місці, за назвою Гай. Місце ж те гарне було на вигляд і забудоване різними хоромами, і церква була в нім пречудова, що красою сіяла, — тим-то вгодно було князеві перебувати в ньому.
І поїхав Кондрат із Луцька в Гай. Мстислав же зустрів його з боярами своїми і зі слугами і прийняв його з честю і з приязню під свою руку, згідно з братовим словом, з Володимировим, так кажучи: "Як за тебе дбав брат мій, і шанував, і обдаровував, то мені дай бог так само дбати за тебе, і шанувати, і обдаровувати, і стояти за тебе у твоїй обиді".

І після цього стали вони веселитися. І Мстислав, обдарувавши Кондрата кіньми гарними і в сідлах у чудових, і одежами дорогими, і інші дари многі давши йому, одпустив тоді [його] з честю.

А по від'їзді Кондратовім із Любомля примчав [сюди] Яртак лях із Любліна. І сказали Володимирові: "Яртак приїхав". Та не велів він йому перед себе [прийти], а сказав княгині своїй [Ользі]: "Іди розпитай його, з чим він приїхав?" Княгиня тоді послала посла по нього. І він прийшов уборзі, і стала вона питати його: "Князь тобі мовить: "З чим ти єсь приїхав? Розкажи". Він же став розповідати: "Князь Лестько мертвий, — і Володимир, зжалившись, розплакався за ним , — а прислали мене люблінці. Вони хотять князя Кондрата. Княжити у Кракові. Тож найборжій я хочу знайти Кондрата, де він буде". І княгиня, увійшовши [до князя], повідала мову Яртакову, а Володимир звелів дати під нього коня, бо його коні пристали були.

І погнав він уборзі, і знайшов його, [Кондрата], у Володимирі, і став мовити Кондратові: "Князь Лестько мертвий. А прислали мене люблінці. Поїдь княжити до нас, до Кракова".

Кондрат, отож, возвеселився серцем і возрадувався душею за княжіння краківське. І поїхав він уборзі, і приїхав у Любомль: хотів бо він поговорити з братом [Володимиром] про це, аби він йому якось порадив. Але Володимир не велів йому до себе прийти, а сказав княгині своїй: "Іди ж поговори з ним та одряди його. Нехай їде звідси, бо в мене йому нічого робити". Княгиня ж, [поговоривши з Кондратом і] ввійшовши [до князя], повідала мову Кондратову: "Брат тобі, господине, мовить: "Пошли зо мною [свого Дуная. Щоб була мені честь". І поїхав він уборзі до Любліна.
Та коли приїхав він до Любліна, то заперли ляхи город, а Кондрата не пустили до себе. І став Кондрат на горі у монахів, і послав [послів] до городян, так кажучи: "Нащо ви мене есте привели, а нині город єсте передо мною заперли?" І городяни сказали: "Ми тебе не привели і не слали по тебе. А голова нам — Краків. Там же і воєводи наші, і бояри великі. Якщо ти княжитимеш у Кракові, то ми готові, твої".
А після цього сказали Кондратові [слуги його]: "Рать іде до города". Вони бо думали, що [то] рать литовська, і пополошилися. І вбіг Кондрат у башту до монахів з боярами своїми і слугами, і Дунай, [воєвода] Володимирів, із ними. Та коли військо прийшло до города, вони впізнали, що [це] руська рать.

Кондрат тоді запитав ратників: "Хто єсть воєвода в сій раті?" І вони сказали: "Князь Юрій Львович". Він бо хотів собі Любліна і землі Люблінської.
І приїхав Юрій до города, але городяни не оддали йому города і споряджалися сильно на бій. Юрій тоді збагнув обман їх. Вони тим часом говорили: "Княже! Хвацько ти їздиш, [а] рать із тобою мала. Приїде ляхів багато — сором тобі буде великий".

І Юрій, почувши ці слова од них, розпустив дружину свою пустошити. І взяли вони здобичі багато, а хліба попалили і села. І не зосталося [нічого] навіть у лісах, а все спалено було воями. І тоді вернувся він до себе із множеством здобичі — і челяді, і скоту, і коней.
А Кондрат поїхав до себе, діставши собі сорому великого. Ліпше б йому було не жити.
А після цього смута була велика в землі Лядській.

У рік 6796 [1288]. Коли ж, після цього минуло декілька днів, [то] прислав Юрій Львович посла свого до стрия свого князя Володимира, кажучи йому: "Господине, стрию мій! Бог відає і ти, як я тобі служив єсмь зо всею правдою своєю. Я мав тебе єсмь за отця собі. Пожаліти б тобі мене за службу, бо нині, господине, отець мій прислав до мене. Однімає він у мене городи, що мені був дав, — Белз, і Червен, і Холм, — а велить мені бути в Дорогичині і в Мельниці. Тож б'ю я чолом i богові і тобі, стриєві своєму: дай мені, господине, Берестій, і то б мені разом було".
Володимир же сказав послу: "Синівче, — скажи, — не дам. Ти знаєш сам, що я не говорю двояко, ні лжею я іще не був. І бог [те] відає, і все піднебесся. Не можу я порушити ряду, котрий я докончав єсмь із братом своїм Мстиславом. Я дав єсмь йому землю свою всю і городи і грамоти єсмь написав". [І] з тими словами одрядив він посла синівця свого.

А після цього послав Володимир слугу свого доброго, вірного, на ім'я Рачшу, до брата свого Мстислава, так кажучи [слузі]: "Скажи брату моєму: "Прислав, — скажи, — до мене синовець мій Юрій. Просить він у мене Берестія. Але я йому не дав ні города, ні села. І ти, — скажи, — не давай нічого". І, взявши соломи в руку з постелі своєї, він сказав: "Хоч би я тобі, — скажи, — брате мій, осей віхоть соломи дав — і сього не давай по моїм животті нікому".

Рачша ж ізнайшов Мстислава в [городі] Стіжку і сказав йому річ братову. Мстислав тоді вдарив чолом за слова брата свого, кажучи: "Ти ж мені брат, ти ж мені отець мій, Данило-король, бо прийняв ти мене єси під свою руку. А що ти мені велиш, то я радо, господине, тебе слухаюсь". Рачшу ж, одаривши, він одпустив. І той, приїхавши, розказав усе по порядку Володимирові.

Прислав також потім Лев до Володимира єпископа свого перемишльського, на ім'я Мемнона. І слуги його, [Володимира], сказали йому: "Владика, господине, приїхав". Він же спитав: "Котрий владика?" І вони сказали: "Перемишльський. Приїхав од брата твойого, одо Льва". І Володимир, який розумів, що було раніш і буде потім, нащо він приїхав, послав по нього.

Він, отож, увійшов до нього і поклонився йому до землі, кажучи: "Брат тобі кланяється". І велів [князь] йому сісти, і став він посольську мову правити: "Брат тобі, господине, мовить: "Стрий твій, Данило-король, а мій отець лежить у Холмі, у святій Богородиці, і сини його, брати мої і твої, Роман і Шварно, — і всіх кості тута лежать. А нині, брате, чуємо ми про твою неміч велику. Аби ти, брате мій, не загасив свічі над гробом стрия свойого і браття сво.оз його. Аби дав ти город свій Берестій, то б твоя свіча була".

Але Володимир розумів мову наздогад і неясне слово. І, поговоривши з єпископом багато [реченнями] зі [Святих] книг, — тому що був він книжник великий і філософ, якого ото не було в усій землі і ні після нього не буде, — сказав він єпископу: "Брате, — скажи, — Льве-княже! Чи ти без ума мене вважаєш, щоби не розумів я сеї хитрості? Чи мала тобі, — скажи, — своя земля, що Берестія ти хочеш? Адже сам ти держиш три княжіння — Галицьке, Перемишльське, Белзьке, — і тобі не досить! А осе пак, — скажи, — мій отець, а твій стрий лежить в єпископії, у святій Богородиці у Володимирі. А чи багато ти єсь над ним свіч поставив? Що, дав єсь ти котрий город, аби то свіча була? Якщо, — скажи, — ти просив єси живим, то вже пак мертвим просиш? Не дам. Не скажу — города, а навіть села не візьмеш у мене! Розумію я твою хитрість! Не дам!" І Володимир, одаривши владику, — тому що той не бував у нього ніколи, — одпустив його.

Князь же Володимир Василькович великий лежав у болісті своїй повних чотири роки. Про недугу його оце скажемо.
Почала йому гнити нижня губа. Першого року — мало, на другий і на третій — більше стала гнити. Але він іще ж не вельми був недужий, а ходив і їздив на коні, коли хотів.

І роздав він убогим майно своє все — золото, і срібло, і каміння дороге, і пояси золоті отця свого, і срібні, і своє, що після отця свого придбав був, — усе він роздав. І блюда великі срібні, і кубки золоті та срібні сам він перед своїми очима побив і перелив у гривні; і намиста великі золоті баби своєї [Анни] і матері своєї [Олени], — все перелив і розіслав милостиню по всій землі. І стада він роздав убогим людям — iв кого ото коней нема, і тим, у кого погинули вони в Телебужину війну.
"До сього ж хто розповість про многі твої нічні милостині і дивні щедроти, що їх ти убогим чинив, і сиротам, і болящим, вдовицям, і нужденним? І всім ти чинив милість, i хто потребує милості.

Ти бо чув був слово господнє до Навуходоносора-царя: "Порада моя нехай буде вгодна тобі, гріхи твої ти милостинями очисти і неправди твої — щедротами [для] нищих". Почувши його, ти, о достойниче, ділом звершив почуте: просящим — подаючи, нагих — одягаючи, спраглих і голодних — насищаючи, болящим — усяку підмогу посилаючи, боржників — викуповуючи, рабів — визволяючи. Твої бо щедроти і милостині й нині в людях споминаються, а тим паче — перед богом і ангелами його. Через неї ж, вельми улюблену богом милостиню, ти й велике уповання маєш на нього, яко істинний раб Христів. Помагає мені [Іаков], словами кажучи: "Милість хвалиться на суді", "милостиня мужа, як печать, із ним". Та вірніш самого господа глагол: "Блаженні милостивії, бо вони помилувані будуть". А інше, ясніше і вірніше свідчення приведемо ми про тебе зі Святих Писань, проречене Іаковом-апостолом: "Той, хто одвернув грішника од неправедної путі його, — спасе душу од смерті і покриє безліч гріхів".
Ти ж і церков Христових багато поставив, і служителів його ввів [туди], подобниче великого Костянтина, рівнорозумниче, рівнохристолюбче, рівнопочеснику служителям його! Він зо святими отцями Нікейського собору закон людям установляв, а ти, з єпископами та ігуменами збираючись часто, з великим смиренням багато бесідував" [словами] зі [Святих] книг про життя світу сього тлінного. Та ми до попереднього повернемось.
Коли ж кінчався четвертий рік і настала зима, то став він дужче слабувати — і одпадало йому все м'ясо з підборіддя, і зуби нижні вигнили всі, і щелепа підборіддя перегнила. Се ж був другий Іов.

І ввійшов він у церкву святого і великого мученика Христового Георгія [Побідоносця], хотячи взяти причастя у отця свого духовного, і ввійшов у олтар малий, де ото ієреї знімають ризи свої: тут бо був у нього звичай завше ставати.

І сів він на стільці, тому що не міг стояти од немочі, і, звівши руки до неба, молився зі сльозами, говорячи: "Владико, господи, боже мій! Поглянь ти на неміч мою і побач смирення моє, що проймають мене нині, — на тебе бо уповаючи, я терплю. I за все це дякую я тобі, господи боже: [коли] добра дістав я од тебе в живот ті моїм, то лихого чи не можу терпіти? Як величі твоїй угодно, — так воно й сталося, бо смирив ти єси душу мою і в царствії твоїм зробив мене причасником молитвами пречистої твоєї матері, пророків, і апостолів, ; мучеників, і всіх преподобних святих отців. А так як навіть ті, постраждавши і вгодивши тобі, випробувані були дияволом, мов золото в горнилі, то їх молитвами, господи, до вибраного твойого стада, з правобічними вівцями, причисли мене".

А коли прийшов він із церкви, то ліг, нікуди потім не виходячи, і став ще більше знемагати. І одпадало йому м'ясо все з підборіддя, і кість підборіддя перегнила була, і було видіти навіть гортань. І не брав він до уст по сім неділю нічого, крім одної води, і тої ж потроху.

А в четвер на ніч став він знемагати. І коли було в півні, то відчув у собі він, що дух слабіє перед виходом душі, і, глянувши на небо і воздавши хвалу богові, він говорив: "Безсмертний боже! Хвалю тебе за все. Цар бо ти єси всім один, воістину ти подаєш усякому створінню все багатство [своє] їм на радість. Сотворивши бо світ сей, ти дбаєш, дожидаючи душ, яких ти послав, щоби тим, які добре життя прожили, воздати честь, яко бог, а тих, що не підкорилися твоїм заповідям, оддати суду. Весь бо суд праведний — од тебе, і життя безконечне — од тебе, ти благодаттю своєю милуєш усіх, що приходять до тебе".

І, скончавши молитву [та] звівши руки до неба, оддав він душу свою в руки божії і прилучився до отців своїх і дідів своїх, сповнивши спільний довг, од якого не втекти всякому рожденному.
А коли світала п'ятниця, то тоді преставився благовірний і христолюбивий великий князь Володимир, син Васильків, онук Романів, княживши після отця двадцять літ. Преставився ж він у Любомлі-городі у рік 6797 [1289], місяця грудня в десятий день, на святого отця Мини.
Княгиня ж його [Ольга] зі слугами двірськими обмила його, і обрили його оксамитом із мереживом, як ото достоїть цесарям, і положили його на сани, і повезли його до [города] Володимира. А городяни, од малого і до великого, — мужі, і жони, і діти, — з плачем великим провели свойого володаря.

Коли ж привезли його у Володимир, в єпископію, до святої Богородиці, то поставили тоді його на санях у церкві, тому що було пізно. Того ж вечора по всьому городу довідалися про смерть княжу.

А на другий день, як одспівали заутреню, прийшла княгиня його [Ольга], і сестра його Ольга, і княгиня Олена, черниця.
З плачем великим прийшли вони, і весь город зійшовся, і бояри всі, старі і молодії, плакали над ним.
Єпископ же володимирський Євсигній, і всі ігумени, і Огапіт, печорський ігумен, і попи всього города, співавши над ним узвичаєні співи, провели його з благохвальними піснями і [з] кадилами запахущими і положили тіло його в отчій гробниці.

І плакали по ньому володимирці, споминаючи його добросердя до себе, а ще більше слуги його плакали над ним, сльозами обливаючи лице своє. І, останнюю службу одправивши йому, спрятавши тіло його, вложили його в гроб місяця грудня в одинадцятий день, в [день] пам'яті святого Даниїла Стовпника, у суботу.

Княгиня ж його безперестану плакала, стоячи перед гробом, сльози свої проливаючи, як воду, так голосячи [і] примовляючи: "Цесарю мій благий, кроткий, смиренний, справедливий! По правді наречено було тебе у хрещенні ім'ям Іван. Всею доброчесністю подобен ти єсь йому. Багато обид зазнав ти од своїх родичів, [та] не бачила я тебе, господине мій, ніколи ж, щоб ти за їх зло яким злом воздавав, а, на бога покладаючи, ти все переносив".
Та найпаче плакали по ньому ліпші мужі володимирські, кажучи: "Добре б нам, господине, з тобою вмерти! Дав бо ти таку свободу, як ото й дід твій Роман. Він ізбавив був [нас] од усіх обид, а ти, господине, ревно наслідував був його і пішов по путі діда свойого. А нині, господине, ми вже більше не зможемо тебе бачити, уже бо сонце наше зайшло для нас, і в обиді всі ми зосталися".

І плакало тоді над ним усе множество володимирців — мужі, і жони, і діти; німці, і сурожці, і новгородці; і жиди плакали, немов і? при взятті Єрусалима, коли вели їх у полон вавілонський; і нищі, і вбогі, і чорноризці, і черниці: був бо милостив він до всіх убогих.

Сей же благовірний князь Володимир на зріст був високий, у плечах великий, з лиця гарний, волосся мав жовте кучеряве, бороду стриг, і руки мав гарні, і ноги. Голос же в нього був низький і нижня губа дебела. Говорив він ясно [словами] зі [Святих] книг, тому що був філософ великий. І ловець він [був] умілий i хоробрий. [Був] він кроткий, смиренний, незлобивий, справедливий, не загребущий, не лживий, злодійство ненавидів, а пиття не пив [хмільного] зроду. Приязнь же він мав до всіх, а особливо ,ж до братів своїх, у хресному ж цілуванні стояв він по всій правді істинній, нелицемірній, і страху божого сповнений. Особливо ж старався він про милостиню, [і] про монастирі подбав, ченців піддержуючи і всіх ігуменів з любов ю приймаючи, і монастирі многі він спорудив.

На весь [бо] церковний чин і на церковників одкрив був йому бог серце і очі, і не затьмарював він ума свого п'янством, і кормителем він був ченцям, і черницям, і вбогим, і всякому стану він яко улюблений отець був. Особливо ж на милостиню він був милостив, слухаючись господа, який говорить: "Оскільки вчинили ви братії моїй меншій, то й мені вчинили", а також [як] Давид говорить: "Добрий муж милує і дає весь день, він за господом не спіткнеться".

Мужність і розум у ньому жили, правда й істина з ним у парі ходили, й іншого добродіяння в нім багато було. Гордості ж у ньому не було, — тому що мерзенна є гордість перед богом і людьми, — а завше смиряв він образ свій, сокрушався серцем, і зітхав із глибини душі, і сльози лив із очей, покаяння Давидове приймаючи, плачучи за гріхи свої, [бо] возлюбив він нетлінне паче тлінного і небесне — паче дoчacнoro і царство' зо святими у вседержителя бога — паче минущого сього царства земного "І честі тебе господь сподобив бути причасником на небесах за твоє благочестя, що ти мав у житті своєму. Добрий свідок благочестя твого, о блаженниче, — святая церква святої богородиці в Марії, що її спорудив прадід твій на правовірній основі і де також мужнє твоє тіло лежить, ждучи труби архангелової
Добрий дуже свідок — брат твій Мстислав , що його зробив господь наступником по тобі у твоїм володінні, який не порушає твоїх порядків, а утверждав, не умаляє приношення твоєму благочестю, а ще більше додає, не занедбує, а здійснює, бо не скінчене тобою він довершує, як Соломон Давидове, бо храм божий, великий і святий, він своєю мудрістю спорудив на святість і окрасу городу твоєму, бо всякою красою він його оздобив, золотом, і сріблом, і камінням дорогим, і начинням церковним, і та церква чудовна і славна в усіх окружних сторонах, і такої іншої не знайдеться в усій опівнічній землі, од сходу і до заходу.

І славний город твій Володимир величчю, яко вінцем, оточений. [І] вручив ти людей твоїх і город святій і славній і скорій на поміч християнам святій Богородиці, і те благословення, що його архангел [Гавриїл] дав богородиці, буде і городу сьому. До неї бо він сказав: "Радуйся, обрадувана, господь з тобою!". І до города: "Радуйся, благовірний городе, господь з тобою!"

Встань із гробу твойого, о преславна голово, встань! Отряси сон! Ти бо не вмер, а спиш до спільного всім воскресіння! Встань, ти бо не вмер, бо не гоже умерти тобі, який вірував у Христа, всього світу життєдавця. Отряси сон, зведи очі, і побачиш ти, якої тебе честі господь там сподобив і на землі не безпам'ятного тебе зоставив через брата твойого Мстислава.

 Встань, поглянь на брата твойого, що прикрашає стіл землі твоєї, і, образом приємним лиця його насичуючись, моли за землю брата свойого, оддану йому тобою, і за людей, у яких ти благовірно володарював. І сохрани ти їх у мирі і в благочесті, і хай славиться в нім правовір'я, і хай береже [його] господь бог од усякої раті, і полонення, і од голоду, [і од] нашестя іноплемінників, і од усобної раті. Паче же помолися за брата свойого Мстислава, який добрими ділами, без гріха, богом даними йому людьми управляє, [щоби] стати з тобою безбоязно перед престолом вседержителя бога і за труд пастирства людей його дістати од нього вінець слави нетління зо всіма праведними. Амінь.

До сього ж поглянь ти і на благовірну свою княгиню, як вона благочестя додержує за твоїм заповітом, як поклоняється імені твоєму, бо відає вона, що коли не тілом, то духом показує тобі господь все це, як твій вірний посів не був висушений спекою невірства, а дощем божої помочі розплоджений був многоплідно.

Радуйся, учителю наш і наставниче благочестя! Ти правдою був одягнений, а силою перепоясаний, і милостинею, яко гривною, оздобою золотою, красуючись, ти істиною обвитий, розумом увінчаний!

 Ти був, о преславна голово, нагим одіння, ти був голодним кормитель і спраглим утробам освіження, удовицям помічник, подорожнім пристанище, беззахисним захист, зобиджуваним заступник, убогим збагачення, чужинцям притулок. За ці добрі діла [та] інші ти нагороду дістаєш на небесах — блага, що їх уготував бог тим, які люблять" отця і сина і святого духа.

Князь же Володимир за княжіння свого багато городів поставив, після отця свого. Він поставив Берестій, а за Берестієм поставив город на пустому місці, що називається Лосна, і назвав його ім'ям Каменець, — тому що [там] була кам'яна земля. Спорудив він також у нім башту кам'яну, заввишки сімнадцять сажнів, гідну подиву всім, хто дивиться на неї, і церкву поставив Благовіщення святої богородиці, і прикрасив її іконами золотими, і начиння служебне викував срібне, і Євангеліє апракос, оковане сріблом, [і] Апостола апракос, і Паремію, і Соборник отця свого тута ж положив, і хреста воздвижального положив.

Так само і в Більську спорядив він церкву іконами і книгами.
У Володимирі ж розписав він увесь [храм] святого Дмитрія [Солунського], і начиння служебне срібне викував, і ікону пресвятої Богородиці окував сріблом, з камінням дорогим, і завіси [придбав], золотом шиті, а другі — оксамитні, з дрібним жемчугом, і всяким узороччям оздобив він його.
В єпископії ж, у [церкві] святої Богородиці, образ Спаса великого він окував сріблом, [і] Євангеліє, списавши, він окував сріблом і дав святій Богородиці, і Апостола списав апракос [і] святій Богородиці дав і начиння служебне позолочене з камінням дорогим Богородиці-таки він дав, [і] образ Спаса, окований золотом, з дорогим камінням, поставив він у святій Богородиці на пам'ять про себе.

У монастир у свій [святих] Апостолів він дав Євангеліє апракос, і Апостола, сам списавши, тута ж положив, і Соборник великий отця свого, і хреста воздвижального і Молитовника дав.

В єпископію перемишльську він дав Євангеліє апракос, оковане сріблом, з жемчугом, яке сам був списав.

А до Чернігова послав він у єпископію Євангеліє апракос, золотом розписане, а оковане сріблом, з жемчугом, і посеред нього [на оправі зроблено] Спаса, з емаллю.
В луцьку єпископію дав він хреста великого срібного позолоченого, з чесним древом.

Спорудив він також і церков багато. В Любомлі ж він поставив церкву кам'яну святого і великого мученика Христового Георгія [Побідоносця], прикрасив її іконами окованими, і начиння служебне срібне викував, і покрови оксамитні, шиті золотом, із жемчугом, херувимом і серафимом, [придбав], і індитію, золотом шиту всю, а другу — з паволоки білуватої, а в оба малі олтарі — обидві індитії з білуватої-таки паволоки; Євангеліє він списав апракос, окував його все золотом, і камінням дорогим із жемчугом [оздобив], і Деісуса на ньому викувано із золота, образки великі, з емаллю, чудовні на вигляд; а друге Євангеліє, теж апракос, обтягнуто золототканим єдвабом, і образок він положив на нього з емаллю, а на ньому — два святі мученики Гліб і Борис; Апостола апракос, Пролог списав він [на] дванадцять місяців. Іде] викладено житія святих отців і діяння святих мучеників, як вони діставали нагороду за кров свою, [пролиту] за Христа, і Мінеї [на] дванадцять [місяців] списав, і Тріоді, і Октай, і Єрмолой; списав він також і Служебник [церкві] святого Георгія, і молитви вечірні і заутренні списав, окрім Молитовника; Молитовника ж він купив у жони протопопа, і дав за нього вісім гривень кун, і оддав святому Георгію; кадильниці дві — одну срібну, а другу мідяну, і хрест воздвижальний він дав святому Георгію; ікону також він написав на золоті, намісну, святого Георгія, і гривну золоту возложив на неї, з жемчугом; і святу Богородицю написав він, теж на золоті, намісну, і возложив на неї намисто золоте з камінням дорогим; і двері вилив мідяні.

Почав він також був розписувати її, і розписав усі три олтарі, і шия вся розписана була, та не скінчана, бо постигла його болість. Вилив він також і дзвони дивного звуку. Таких ото не було в усій землі.

У Берестії ж звів він башту кам'яну, [таку] висотою, як і каменецьку; поставив він також і церкву святого Петра, і Євангеліє дав апракос, оковане сріблом, і служебне начиння викуване, срібне, і кадильницю срібну, і хреста воздвижального тута положив.
І багато інших добрих діянь учинив він за живоття свого, які славляться по всіх землях.

А тута ми положимо кінець Володимировому княжінню. Коли ж сього благовірного князя Володимира, нареченого у святім хрещенні Іваном, сина Василькового, покладено в гроб і лежало в гробі тіло його незапечатане від одинадцятого дня місяця грудня до шостого дня місяця квітня, то княгиня його не могла заспокоїтися. І от, прийшовши з єпископом Євсигнієм і з усім крилосом [і] одкривши гроб, побачили вони тіло його цілим і білим, і пахощі од гробу були, і запах, подобен до ароматів многоцінних. Таке ото чудо побачили вони, а побачивши, прославили бога і опечатали гроб його місяця квітня в шостий день, у середу страсної неділі.

Початок княжіння великого князя Мстислава у Володимирі
У рік 6797 [1289]. Коли ж Володимира покладено в гроб, то брат його, князь Мстислав, не встиг на погреб тіла брата свого Володимира, а приїхав опісля з боярами своїми і зі слугами. І поїхав він у єпископію, до святої Богородиці, де ото похований був брат його Володимир, і плакав над гробом його плачем великим вельми, як по отцю своєму, по королю [Данилу]. А коли заспокоївся од плачу, то став він розсилати залогу по всіх городах.
Але коли він мав намір послати [залогу] до Берестія, і до Каменця, і до Більська, то прийшла йому вість, що вже залога Юрієва в Берестії, і в Каменці, і в Більську.

Берестяни бо вчинили були коромолу: коли іще Володимир-князь був недужий, то вони, поїхавши до Юрія-князя, цілували [йому] хреста на цім, кажучи: "Як не стане стрия твойого, то ми твої і город твій, а ти — наш князь". А коли Володимир преставився і Юрій почув вість про стрия свого [Мстислава], то в'їхав він у Берестій і став княжити в ньому за порадою нерозумних своїх бояр молодих і коромольників-берестян.

Мстиславу тоді сказали бояри його і братові бояри: "Господине! Синовець твій велику соромоту положив на тебе. [Берестій] тобі дав бог, і брат твій, і молитва діда твойого і отця твойого. Ми можемо, господине, навіть голови свої положити за тебе, і діти наші. Піди сперва займи городи його Белз і Червен, а тоді підеш до Берестія". Але князь Мстислав був м'якосердий, і сказав він боярам своїм: "Не дай мені бог того вчинити, щоби мені пролити кров неповинную. А я [Берестій] добуду з божою поміччю і благословенням брата свойого Володимира".

І послав він послів до синівця свого, так кажучи: "Синівче! Коли б ти мені не був у тім поході і не чув ти. А ти сам чув гаразд, і отець твій, і рать уся чула, що брат мій Володимир дав мені землю ісвою всю і городи, по своїм животті, при цесарях і при його рядцях. І він вам сказав, і я теж [вам] сказав. Якщо ти чого єси хотів, чому єсь тоді зо мною не говорив при цесарях? Скажи-но мені се: чи сам ти єсь у Берестії сів, своєю волею, а чи за велінням отця свойого, щоб мені відомо було. Не на мені ж та кров буде, а на винуватому, бо за правим — бог помічник і хрест чесний. Я ж маю намір підняти татар, а ти — сиди. Якщо ти не поїдеш добром, то злом тоді поїдеш-таки".

Після цього послав він до брата свого до Льва єпископа свого володимирського [Євсигнія], кажучи йому: "Жаліюсь я, — скажи, — богові і тобі, тому що ти мені, — скажи, — єсь за волею божою брат, ти мені єсь старший. Скажи мені, брате мій, по правді: чи своєю волею син твій сів у Берестії, а чи за твоїм повелінням? Якщо буде, що за твоїм повелінням він се вчинив, то осе я тобі даю знати, брате мій, не таячись: послав єсмь я привести татар, а сам споряджаюся. Хай як мене бог розсудить із вами. Але не на мені та кров буде, а на винуватім, а на тім, хто неправо вчинить".
Лев же убоявся цього вельми, бо іще йому не зійшла оскомина [од] Телебужиної раті, і сказав він єпископу брата свого: "Син мій, — скажи, — не з мойого відома се вчинив, — се один бог відає, — а своїм молодим умом учинив. Об сім, — скажи, — брате мій, ти не журись. Шлю я до нього, нехай поїде геть із города син мій".

Єпископ тоді приїхав до Мстислава і став переповідати річ братову, і Мстиславу до вподоби було се. Після цього ж Мстислав уборзі послав гінців услід за Юрієм, князем пороським, велячи вернути його назад, бо послав він був його привести татар на синівця свого, — тоді бо Юрій пороський служив Мстиславу, а спершу служив він Володимирові.

Почувши ж це, Лев-князь послав [боярина] свого Семена Дядьковича до сина свого з твердими словами, кажучи йому: "Поїдь геть із города, не погуби землі. Брат мій послав привести татар. А як не поїдеш ти геть, то і я буду помічником брату своєму Мстиславу проти тебе. Якщо мені буде смерть, — по своїм животті оддаю я землю свою всю брату своєму Мстиславу. А тобі не дам, коли ти мене не слухаєш, отця свойого".
Коли ж Семен їхав до Юрія, то Мстислав послав із ним [боярина] Павла Діонісійовича, бо той їздив був до Льва і знає усі речі. Послав він також із ним і отця свого духовного, кажучи Павлові: "Якщо ж поїде геть синовець мій, то ти приготуй до мойого прибуття харч і пиття. Так само і в Каменці приготуй".

Коли ж Семен приїхав до Юрія і повідав річ отчу, то назавтра поїхав Юрій геть із города з великим соромом, пограбувавши всі доми стрия свого. І не зосталося [од них] каменя на камені в Берестії, і в Каменці, і в Більську. А Павло Мстиславу дав знати: "Синовець уже поїхав, і ти, господине, поїдь у свій город".

Мстислав тоді поїхав до Берестія. І коли їхав він до города, то зустріли його городяни з хрестами, од малого і до великого, і прийняли його з радістю великою, свого володаря. Берестяни ж, призвідці коромоли, утекли вслід за Юрієм до Дорогичина, бо цілував він їм хреста на цім: "Не видам я вас стриєві своєму".

Мстислав же, перебувши кілька днів у Берестії, поїхав до Каменця і до Більська, і раді були йому всі люди. Давши лад людям, посадив він залогу в Більську і в Каменці, і приїхав у Берестій, і сказав боярам своїм: "Чи є ловці тут?" І вони сказали: "Нема, господине, споконвіку". Мстислав тоді сказав: "Так я встановляю на них ловче за їх коромолу, щоби мені не дивитись на їх кров". І повелів він писцю своєму писати грамоту: "Се я, князь Мстислав, син королів, онук Романів, установляю ловче на берестян вовіки за їх коромолу: з сотні — по два лукна меду, і по дві овці, і по п'ятнадцять десятків льону, і по сто хлібів, і по п'ять цебрів овса, і по п'ять цебрів жита, і по двадцять курей; і по стільки з кожної сотні; а з городян — чотири гривні кун. А хто моє слово порушить, то стане зо мною перед богом. І вписав я єсмь у літопис коромолу їх".

І, укріпивши залогу в Берестії, поїхав він до Володимира. А коли приїхав він у Володимир, то з'їхалися до нього бояри його, старі і молодії, незчисленне множество.

Князь же Мстислав сів на столі брата свого Володимира на самий Великдень, У рік 6797 [1289], місяця квітня в десятий день, і став княжити після брата свого, правдолюбством світячись до всіх братів своїх, і до бояр, і до простих людей. І була радість велика тоді людям: се воскресіння господнє і се княже возсідання.

Він держав мир із навколишніми землями: з Ляхами, з Німцями, ; з Литвою, [а] землю свою держав величиною аж по Татар, а сюди — по Ляхи і по Литву.

Тоді ж литовський князь Будикид і брат його Будивид дали князю Мстиславу город свій Волковийськ, щоби з ними він мир держав.
Тоді ж приїхав був Кондрат, князь Сомовитович, до Мстислава, просячи собі підмоги проти ляхів, бо хотів він піти на княжіння судомирське. І Мстислав обіцяв йому, а Кондрата обдарував, і бояр його всіх, і одпустив його, сказавши йому: "Ти поїдь, а я вслід за тобою пошлю рать свою".
І коли Кондрат поїхав, то Мстислав зібрав рать свою [і] послав її, призначивши [боярина] Чюдина воєводою. І тоді сів Кондрат-князь у Судомирі завдяки князеві Мстиславу, синові королевому, і його підмозі.

У рік 6798 [1290]. Після ж Лестька [Казимировича] сів у Кракові Болеслав Сомовитович, брат Кондратів. Та, прийшовши, Індріх, князь воротславський, вигнав його, бо хотів сам княжити. Болеслав тоді зібрав рать свою і братів своїх, Кондрата і [Володислава] Локетка, і рушили вони на Індріха до Кракова. Індріх же не видержав приходу їх і виїхав звідти до Воротславля, а залогу свою посадив у Кракові — німців, луччих своїх мужів. Обіцявши їм дари великі і волості, він самих [їх] водив до хреста, щоби вони якось не здали города Болеславу. І вони цілували хреста, кажучи: "Ми можемо голови свої за тебе зложити, а не здамо города". Індріх же й харчу їм зоставив удосталь.
Коли ж Болеслав прийшов із братами своїми [до Кракова], то в'їхав він у місто, а в город не можна було в'їхати ратникам, бо кріпко боронилися [німці] із нього пороками і самострілами, — тим-то й не можна було піти приступом до нього, і стали вони довкола города, поїдаючи села.
І коли [Болеслав] одного разу поїхав добувати покорм подалі од города, то міщани не билися за Болеслава з городянами [залоги Індріха], а казали: "Хто сяде княжити в Кракові — той наш князь".

І стояли вони коло города літо ціле, б'ючись біля города, але не досягли коло нього нічого.

У рік 6799 [1291]. Того ж року Лев-князь, брат Мстиславів, і син королів, онук Романів, сам рушив на поміч Болеславу. І коли прийшов він до Кракова, то рад був йому Болеслав, і Кондрат, і Локетко, яко отцю своєму, тому що Лев був князь мудрий, і хоробрий, і сильний у бою, — немало бо показав він мужності своєї у многих ратях.

І став Лев їздити довкола города, [роздивляючись], щоби йому можна [було] де взяти його, і городянам погрожуючи, але не можна було [проникнути] нікуди, бо весь він був споруджений із каменю і укріплення його [було] немале — пороками і самострілами коловоротними, великими і малими.

Після цього ж поїхав він у свій стан, а назавтра, вставши, коли сходило сонце, рушив він до [города] Тинця. І билися вони біля нього кріпко, ледве города не взяли: многі городяни ними побиті були, а другі — поранені, а свої всі цілі були.

І прийшов Лев знову до Кракова, і повелів воям своїм споряджатися, маючи намір піти битися до города, і ляхам так само він повелів. І пішли вони всі, і полізли до заборол, і билися кріпко з обох сторін.

І в той час прийшла вість Львові-князю, що рать іде на нього велика. І повелів він перестати битися, і почав наряджати полки свої, а Болеслав з Кондратом — свої полки. А сторожів він послав роздивитися противників. Але не було нічого, бо [то] воєводи лядські самі полохали його, аби не взяти города.

Лев тоді, побачивши обман їх і радившись багато з боярами своїми, послав рать свою до [города] Воротславля пустошити Індріхові землі. І взяли вони незчисленне множество челяді, і скоту, і коней, і добра, тому що не входила була ніяка ж рать так глибоко в землю його. І прийшли вони до Льва з честю великою і з безліччю здобичі, і Львові радість була велика, що свої всі живі-здорові, а здобичі багато.

Тоді ж Лев поїхав у Чехи, [в город Опаву], на зустріч до короля [Вацлава], тому що мав він із ним приязнь велику, докончавши з ним мир до [скону] свого живоття. Король же, обдарувавши Льва дарами всякими дорогими, одпустив тоді його з великою честю. І приїхав він до своїх полків, і раді були йому бояри і слуги його, бачачи свого володаря.

Коло города ж коло Кракова не досягли вони нічого. І пішов Лев до себе з честю великою, узявши незчисленне множество здобичі — і челяді, і скоту, і коней, і добра, славлячи бога і пречистую його матір, які помогли йому.

Того ж року вложив бог Мстиславу-князю у серце його добру мисль: спорудив він гробницю кам'яну над гробом баби своєї [Анни, жони] Романової, у монастирі коло [церкви] святого [...], і освятив її на честь праведників Іоакима і Анни, і службу в ній одправив. .
Того ж року в Чорторийську в городі заклав він башту кам'яну.

У рік 6800 [1292]. Тої ж зими проставився пінський князь Юрій, син Володимирів, кроткий, смиренний, справедливий. І плакала по ньому княгиня його, і сини його, і брат його, Демид-князь, і всі люди плакали за ним плачем великим.
Тої ж зими проставився степанський.