Листування між
митрополитом Іоною й князем Олельком



Листування між митрополитом Іоною й князем Олельком 

Укладення митрополитом Ісидором Флорентійської унії (1439 р.) призвело до розколу загальноруської митрополії. На українських землях Великого князівства Литовського його продовжували вважати духовним зверхником православних, а київський князь Олелько підтвердив прерогативи Ісидора у межах митрополичої єпархії. Натомість шурин Олелька, великий князь московський Василій II, рішуче виступив проти церковної унії та її речника Ісидора, ув'язнивши його в монастирі, звідки той утік до Литви. При цьому в Москві разом із унією позбулися й формальної залежності від Константинополя: наприкінці 1448 р. собор місцевих єпископів висвятив на митрополита рязанського владику Іону. Він став першим виборним митрополитом в історії Московської Русі, церква якої відтоді фактично перетворилася на автокефальну.  Митрополит Іона. Деталь дерев'яного надгробку.XVII ст.

Цікаво, що, за спостереженнями Є. Белякової, історичним прецедентом і канонічним обґрунтуванням цього акту стало рішення собору литовсько-руських єпископів про поставлення митрополитом Григорія Цамблака: обстоюючи законність своїх духовних прерогатив у 1459 р., Іона покликався на наявне в соборній грамоті 1415 р. тлумачення першого апостольського правила.
Євангеліє митрополита Іони
Іону прагнув поширити свою духовну владу на православні єпархії у межах Великого князівства Литовського. Саме тому незабаром після поставлення в митрополити він звернувся до київського князя, прагнучи пояснити, чому це було зроблено без санкції Константинополя. Іона покликався на спричинене Флорентійською унією "церковное нестроение во Цариграде": "царь (візантій-ський імператор) не таков, а ни патриарх не таков, иномудрствующий и к латинам (католикам) приближающийся"; паралельно він згадував, що й раніше, через "негладость (незгоду) русских господарей со цариградскими царями" бувало несанкціоноване патріархом "по- ставленье митрополитам ... на Киеве", маючи на увазі прецеденти 1051 і 1147 рр.

Вартий уваги компліментарний тон послання Іони до київського князя. Звертаючись до Олелька, він писав: "От многих про тебя, про великого человека, слышу, яко же еси ... заступник всему православному христианству и тоя державы, Литовской земли, всем христианам тутошним и похвала, и поможение; во всяко время ты еси начальник всему добру". 
Нині, за браком джерел, складно сказати, наскільки ці слова відповідали дійсності. Наявні документи засвідчують хіба що побожність Олелькової родини: на першому аркуші знаменитого Лаврашівського Євангелія занотовано, що "князь Олександр Володимирович ис своею княгинею московкою и своими детьми" пожалував десятину з маєтностей у Турці Лаврашівському монастирю у Новогрудку. У 1458—1459 рр., уже після смерті Олелька, "княгиня Настасья Киевская" за згоди синів передала дві свої волості Троїце-Сергієвому монастирю, ігумен якого Васіан перебував тоді у Києві з місією "укрепления православного христианства". Сторінка Лаврашівського  Євангелія

Як би там не було, митрополитове звернення до Олелька не минуло без сліду: князь, очевидно, доклав певних зусиль до того, аби Іоні були підпорядковані литовські єпархії. Він же, разом зі Свидригайлом і низкою литовсько-руських вельмож, засвідчив акт, яким Казимир передав Іоні "столец митрополич киевский и всея Руси" (31 січня 1451 р.).

451 р.

Перетворення Іони на загальноруського митрополита 


Висвячений на митрополита у Москві, Іона від самого початку прагнув надати своїй духовній владі загальноруського масштабу, поширивши її на єпархії, які перебували у складі Литовської держави (хоча навіть у Північно-Східній Русі його архієрейські права багатьом видавалися сумнівними — наприклад, Пафнутію Боровському). 
Автограф Іони як митрополита Київського і всієї Русі
Це вдалося йому в січні 1451 р., коли на сеймі у Вільно Казимир, порадившись із присутніми князями та панами, "полюбил себе отцом митрополитом" Іону і "дал ему столец митрополич киевский и всея Руси, как первее бывало, по установлению и по обычаю русского христианства", хоч і вилучив з-під його юрисдикції галицькі єпархії. Грамоту, що закликала "чтить" Іону "весь посполитый народ христианства русского", скріпили своїми печатками волинський князь Свидригайло, київський князь Олелько, віленський бискуп Матей, віленський і троцький воєводи та інші високі достойники, серед яких не було жодного православного єпископа. Це зайвий раз засвідчує, що йшлося, власне, про політичний акт, обумовлений тогочасним станом взаємин між Великим князівством Литовським і Московщиною — їхньою нормалізацією за актом 1449 р.Казимир Ягеллончик. Малюнок Яна Матейка

Звісно, із догматичної точки зору Казимиру Ягеллончику навряд чи личило називати митрополита Іону своїм духовним "батьком". Щоправда, невдовзі він, не вагаючись, передав митрополичу кафедру уніату Григорію, проте це аж ніяк не суперечило позиції самої православної церкви, котра упродовж ХV ст. була такою ж неоднозначною, як і політика великих литовських князів. 

Власне, Казимир був не першим литовським "господарем", котрий, попри своє католицьке віросповідання, опікувався інтересами православної церкви. Варто згадати Вітовта, котрий у своїй грамоті з приводу висвячення на митрополита Григорія Цамблака (1415 р.) слушно наголосив, що як іновірець мав право, принаймні, ігнорувати потреби православних: "Занеже (оскільки) мы есмо не вашей веры, а коли б хотели того, чтобы в нашей державе вера ваша меньшалася и погибала, а церкви ваши не строились, и мы бы о том не печаловалися, воля нам есть". 

Варта уваги й позиція православної церкви у Литовській Русі — її дистанціювання від культурної спадщини попередніх віків, якій була притаманна пропаганда релігійної виключності православ'я та нетерпимості щодо інших конфесій. Тривале балансування литовсько-руської митрополії між Римом і Константинополем, виразна тенденція до ігнорування догматичних і обрядових розбіжностей між християнськими церквами істотно відрізняли її від церковної організації Північно-Східної Русі, де ставлення до католицизму було назагал ригористичним і негативним, певною мірою віддзеркалюючи антизахідну орієнтованість суспільства.