Київщина, 1470-ті рр.

Київський земський привілей 


Привілей Казимира не дійшов до нас в оригіналі — він відомий нам тільки у підтвердженнях його наступників. Цим документом володар Литви закріпив за київською шляхтою землі, вислужені від часів Вітовта ("с того их не рушаем и то все им подтверждаем"), а також визнав право на їх успадкування: "по животе (після смерті володаря) жене и детям именья держати; а в кого детей не будет, ино ближнему (родичу)"; лише за їх відсутності шляхетські землі "спадали" на великого князя литовського ("а будет пустый человек — ни детей, ни племени — ино на нас тое именье"). За згодою великого князя кияни (тобто жителі Київської землі) вільно розпоряджалися своїми маєтностями — могли їх  "к церкви по душе дати, заменити, продати и отдати". Казимир проголосив принцип недоторканності церковних володінь і доходів, до яких він не мав права "вступатися".

Заголовок київського земського привілею у підтвердженні Сигізмунда І. 1529 р.
Крім визнання майнових прав, привілей містив і певні судові гарантії. Володар Литви зобов'язувався "без права (тут: самочинно) людей не казнити, ани губи- ти, ани имений не отнимати" — обов'язковим був "явный суд християнский"; покарання мало відповідати провині ("хто будет как заслужил, тот тое и втерпит"). Як найтяжчий злочин розглядалася державна зрада, яка каралася смертю: "хто имет (буде) на нас лихо мыслити або на землю нашу, того казнити шиею (тобто скарати на горло)".  Рідня злочинців не зазнавала жодних переслідувань: "А который будет какую вину заслужил, ино того самого казнити (тут: карати) по его вине, а жены и детей в именье не рушати: проступит отец, ино отца казнити, проступит сын, ино сына казнити, а отца сыннею виною не казнити, а сына отцовою виною не казнити, только самого того казнити, хто будет виноват"; виняток становили лише ті випадки, коли родичі фактично перетворювались на співучасників злочину: "А тать (злодій) што в кого украдет..., а к жене будет носил, а жена будет ведала и поживала (тут: користувалася вкраденим) з детьми, ино и жена винна з детьми". Жорстоко каралося наклепництво, однак лише тоді, коли наклепником був шляхтич; якщо ж це була особисто залежна людина, то справі просто не давали ходу ("с холопом и з рабою суда нет").
Герби Київського воєводства за Й. Бєльським
Мешканці церковних, князівських, панських та боярських сіл звільнялися від різноманітних робіт на користь володаря Литви: косіння сіна, ставлення єзів (рибальських споруд у вигляді частоколу, поставленого поперек течії ріки), ловлі бобрів, а також від забезпечення підводами послів і гінців великого князя та сплати йому прямого податку — "подимщини", який переходив у розпорядження їхніх безпосередніх господарів ("мают они паном своим давати, хто кому служит"). За шляхтою ж закріплювалися лише дві повинності: нести зі своїх маєтностей службу великому князю литовському й "делати город", тобто підтримувати в належному стані укріплення Києва та його "пригородків".

Привілей захищав жителів Київської землі від зловживань місцевих воєвод і будь-яких їхніх новацій ("новин"): заборонялися довільні побори та створення нових митниць — "где бы здавна не бывали за предков наших ... тут и теперь не потребно воеводам нашим мыт новых уставляти, нижли старые звечные (віковічні) мыта мают браны быти по-давнему''.
 
Аби запобігти "грабежам бесправным" київських воєвод, у привілеї застерігалося, що в шляхетських володіннях вони не можуть "по пасекам и по землям бортным медов на себе брати, а по рекам не мают бобров гонити (тут: ловити) и озер их волочити (тобто ловити рибу волоком), ани по лукам их осетров брати, ни по ловом всякого зверу ловити, ни стреляти, ни птах не ловити, ани стрельцов своих не мают в их именья всылати... А на месте киевском и по иншим замком нашим, што кольвек люди их на продажу привезут медов, жит и ярин, и бобров, и куниц, и лисиц, и рыб свежих и вяленых, того всего воеводы киевские, пенязи (гроші) не заплатив или силою не мают брати". 
Ремонт міських укріплень. Мініатюра з Лицевого літописного зводу XVI ст.
Цей офіційний за характером перелік місцевих природних багатств мимоволі викликає в пам'яті рядки з праці Михалона Литвина (бл. 1550 р.), за словами якого Київщина, "оточена з усіх боків полями й лісами, настільки родюча, що ниви, зорані один раз двома биками, дають багатий ужинок... Старі дуби та ясени, які мають дупла, багаті бджолиними роями й медом, приємним на колір та смак... На берегах річок живе сила-силенна бобрів... Птахів навдивовижу багато... Собак годують дичиною та рибою, оскільки в річках неймовірна кількість мальків і розмаїття великої рибини". Як бачимо, цей опис, наведений нами скорочено, без гіперболічних елементів, традиційних для тогочасного письменства, багато в чому перегукується із Казимировим привілеєм Київській землі.