Київщина, 1494 р.

Регламентація прав і повинностей київських міщан 


Документ, виданий Олександром у 1494 р., текстуально відтворював привілей Казимира, який кияни дістали після ліквідації Київського удільного князівства у 1471 р. Привілей гарантував киянам різноманітні особисті й майнові права, ставши вихідним моментом їх законодавчої регламентації.

Руська Правда. Рукопис XV ст. Фрагмент
Частина цих правових норм сягала давньоруських часів. Зокрема, з "Руською Правдою" перегукуються ті положення при- вілею, де зафіксовані елементи тодішнього судочинства ("холопу и рабе не верити ... а ни суда с невольным не надобе") та порядок успадкування майна. У документі задекларовано, що, коли київського міщанина "заберет Бог с сего света", його "именье" переходить до дружини, дітей, братів чи будь-яких інших родичів померлого, котрі мали право передати частку одержаного спадку (зокрема, земельні та бортні угіддя) церкві — "записати к церкви по душе" небіжчика. 

Документ містив і клаузулу про особисту відповідальність правопорушників за свої вчинки, яка виключала притягнення до відповідальності їхніх найближчих родичів: "Отца за сыновнюю вину не казнити, а сына за отцову, а брата за братнюю вину не казнити — казнити виноватого по его делам, как права скажут". Виняток становили ті випадки, коли члени родини фактично перетворювалися на співучасників злочину — наприклад, коли дружина й діти злодія користувалися вкраденим майном; якщо ж той його "в дом свой не вносил, а жена и дети не уживали", останні уникали покарання.

Проголошувалася свобода пересування київських міщан територією Литовської держави, в межах якої вони могли переселятися будь-куди, а також вільно займатися торгівлею. Суттєво, що на теренах Київщини міщани звільнялися від сплати мита. Водночас вони мусили зважати на реалії тривожного життя на прикордонні, не покидаючи своїх домівок при поширенні звісток про наближення татар або ж залишаючи замість себе когось придатного до військової служби. Убезпечити Київ від раптових нападів кримчаків мала сторожова служба, яку міщани несли "в поле"; водночас кияни мусили "піднімати" (тобто забезпечувати всім необхідним) послів, які курсували між Литвою й Ордою — хоч, паралельно, звільнялися від так званої ординської служби, котра полягала у супроводі виряджених до татар послів і гінців великого князя литовського. Привілей Казимира увільняв київських міщан і від таких обтяжливих повинностей, як зведення й ремонт міських укріплень ("города им не рубити"), охорона київського "скарбу" (казни), сипання ставків, несення варти у міській тюрмі, яка перебувала під контролем воєводи і т. ін.
Привілей Олександра Ягеллончика 1494 р. Фрагмент
Сукупність різноманітних служб і податків, регламентованих Казимировим привілеєм, визначала обов'язки міщан щодо держави, яку в Києві репрезентував воєвода. Ці обов'язки накладалися на міщанина не як на фізичну особу, а як на власника нерухомості в межах тогочасного Києва. Саме тому привілей містив положення, згідно з яким будь-хто міг потрапити під їхній тягар, придбавши будинок у київського міщанина або ж одружившись на міщанці "с домом". Водночас належність до київської міщанської спільноти ("поспольства") надавала можливість вільно користуватися міськими луками та "в бор ездити по дрова на все стороны, где первей сего здавна ездили".
Чільну роль у житті київської міської громади відігравав війт. За виконання своїх обов'язків він користувався певними податковими пільгами, а від часів Олександра мусив, крім усього іншого, дбати про пожежну безпеку в місті, забудова якого була суцільно дерев'яною.