Київщина, 1550-і рр.


Взаємини між київськими юридиками


У XVІ ст. осередком торгівельно-ремісничого життя у Києві був Поділ, мешканці якого перебували під юрисдикцією магістрату. Відокремленим від нього містечком був Печерськ — поселення, що постало навколо Печерського монастиря й підпорядковувалося місцевому архі-мандриту. Крім того, окремі юрисдикції (чи юридики) являли собою володіння митрополичої кафедри, Михайлівського Золотоверхого монастиря, київського католицького єпископа (біскупа). 

Міський простір Києва у XVI— XVIІ ст. За С.І. Климовським
Джерела середини XVІ ст. фіксують низку конфліктів між магістратом та іншими юридиками. Зокрема, подільські міщани усіляко намагалися розв'язати проблему користування навколишніми лісами. Привілей, виданий усій Київській землі за часів Казимира (найвірогідніше — в 70-х рр. XV ст.) і згодом підтверджений Сигізмундом І, визнавав за війтом та міською громадою право "брать дерево и дрова" в державних лісах навколо Києва, забороняючи, натомість, робити це "без упроса" у приватних володіннях — "лесах и дубровах церковных, княжеских и панских". Коли ж у 1556 р. кияни поскаржилися Сигізмунду-Августу на те, що намісник митрополита, печерський архімандрит, а також "князья и панове, которые поблизу Киева пущи свои мают, дерево на будованье и на дрова им брати не допущают", вимагаючи у них грошей, король, зваживши, що це є для киян "великою трудностью", дозволив їм рубати ліс "во всех пущах митрополичьих, архимандритовых, княжеских и панских" у радіусі  трьох миль (15-20 км) навколо Києва, "а того забороняти и никоторой трудности чинити им никто не мает".

Міщанській громаді вдалося також відстояти право монопольного шинкування у Києві, яке становило один із найважливіших її привілеїв. Упродовж XVI — першої половини XVII ст. у місті налічувалося близько 60 шинків, які були джерелом стабільних грошових надходжень не лише до кишень корчмарів, а й до міської казни; водночас до державної скарбниці, де постійно відчувалась нестача готівки, сплачувався фіксований податок — так звана "капщина".

У середині XVI ст. литовські князі почали вдаватися до її передачі київським воєводам: останні, зібравши капщинні гроші, не відсилали їх до Вільна, а використовували на поточні службові потреби. Врешті-решт, Сигізмунд-Август повністю передав міські шинки під контроль київського воєводи, звільнивши його від звітності перед державною скарбницею (1556 р.). За цих умов міщани мусили нагадати своєму володарю, що, згідно з наданими їм привілеями, шинкування слугувало "к пожитку их местскому", тобто було одним із джерел поповнення міського бюджету. У 1558 р. первинний порядок збирання капщини був відновлений; відтепер кияни двічі на рік мусили сплачувати своєму "господарю" капщинні гроші без будь-якого втручання з боку воєводи, і в місті заборонялося шинкувати будь-кому, крім "мещан киевских або кому они позволят".