Михалон Литвин і його
опис України



Надзвичайно цікавою пам'яткою суспільно-політичної думки середини XVI ст. є трактат  "Про норови татар, литовців і москвитян" авторства Михалона Литвина. Гадають, що під цим псевдонімом оприлюднив свій твір литовець Венцеслав Миколайович, секретар великокняжої канцелярії, котрий, виконуючи завдання "господаря", не раз мандрував східноєвропейськими обширами. Це надає його свідченням неабиякої ваги, хоч і не слід забувати, що праця Литвина становить не документальну оповідь, а політичний памфлет — тож наявні у ній відомості подеколи не зрозумілі поза контекстом сповідуваних автором ідей. 

Автограф Венцеслава Миколайовича
Герб Венцеслава Миколайовича
Це, насамперед, стосується його даних щодо кримських татар, перетворених Литвином на об'єкт ідеалізації. Власне, тогочасне ставлення до них не було однозначним. З ними сусідили впродовж кількох століть, їх боялися й водночас схилялися перед силою та енергією кочовиків. Подібні парадокси спостерігалися не лише на теренах Великого князівства Литовського: зокрема, в Росії у XVI—XVII ст. татарське походження вважалося престижним. А в Литовській державі у XVI ст. сформувалося своєрідне татарофільство (щоправда, лише як тенденція, а не як сталий компонент суспільно-політичної думки). Його й задекларував у своєму трактаті Михалон Литвин, котрий поєднував власні моралізування з вихвалянням вдачі та звичаїв кримчаків, їхніх справжніх і вигаданих чеснот.


Тур. Ілюстрація до "Записок про Московію" С. Герберштейна
Титульний аркуш праці Михалона Литвина "Про норови татар, литовців і москвитян". 1615 р. Базель
У науковій літературі не раз йшлося про те, що твердження Литвина часто суперечать як установленим фахівцями фактам, так і свідченням його сучасників, зокрема Сигізмунда Герберштейна. Особливо показовою є "дзеркальна опозиція" тверджень австрійського дипломата про те, що татари здатні голодувати кілька днів, після чого, "добувши що-небудь їстівне, насичуються через міру и сплять три-чотири дні поспіль", тимчасом як литовці й русини "скрізь побивають їх, безтурботних і ніби мертвих від їжі та сну", — словам Литвина: "Татари сміються над нашою безтурботністю, заскочуючи нас, поринулих у сон після бенкетів. "Іване, ти спиш, — кажуть вони, — а я працюю, зв'язуючи тебе". Однак у своєму ставленні до татар Литвин був не дуже послідовним, бо водночас називав їх "підступними й хитрими" та стверджував, що в чесній битві його одноплемінники нічим їм не поступляться, навіть за умов значної чисельної переваги. 
Троянський кінь. Мініатюра з "Історії падіння Трої". Франція, кінець XV ст.
Давно уже став хрестоматійним поданий Литвином образ українських земель — власне, Подніпров'я, де "Борисфен плине медом і молоком". Щоправда, що біблійну метафору Литвин супроводжує прагматичним коментарем: за його словами, татари звуть так Дніпро тому, що "у верхів'ях він тече місцями лісистими й медоносними, а в пониззі — степами, придатними для випасу худоби, й відтак дає місцевим жителям удосталь молока та меду". За твердженням Литвина, Київщина, "оточена з усіх боків полями й лісами, настільки родюча, що ниви, зорані всього раз двома биками, дають багатий ужинок… Старі дуби та ясени, які мають дупла, багаті бджолиними роями й медом, приємним на колір та смак… На берегах річок живе сила-силенна бобрів… Птахів навдивовижу багато… Собак годують дичиною та рибою, оскільки в річках неймовірна кількість мальків і розмаїття великої рибини".

Не можна не помітити, що подеколи Литвину зраджує почуття міри — чого варте, наприклад, його твердження, що кожний селянин щороку вбиває по тисячі сайгаків під час їхніх сезонних міграцій, а на зубрів та оленів полюють лише заради їхньої шкіри, викидаючи майже все м'ясо. Відстань між даними Литвина та їх фактичною основою добре характеризує його опис рибної ловлі на "золотій" Прип'яті (званій так за її природні багатства), у гирлі р. Тур (її ототожнюють з річками Турія чи Прудок): у березні "вона наповнюється такою безліччю риби, що спис, кинутий в її гущу, застрягає й не падає, ніби його встромили в землю — так густо йде риба. Я й сам би цьому не повірив, якби не бачив багато разів, як звідти безупинно вичерпують рибу й наповнюють нею щоденно близько тисячі возів чужоземних купців, котрі щороку з'їжджаються туди". Ця картина, від якої стискається серце сучасного рибалки, різко контрастує з даними ревізії 1552 р.: виявляється, у Турі виловлювали 150-200 кг риби, та й то не щороку. 

Східна Європа на карті Миколая Кузанського. Страсбург. 1520 р.  Фрагмент
Більшою зваженістю відзначаються свідчення Литвина про роль Подніпров'я в транзитній торгівлі між Північно-Східною Руссю та країнами Сходу. За його словами, "Київ наповнений чужоземними товарами, бо немає відомішого, коротшого і надійнішого шляху, ніж стародавня і загальновідома в усіх своїх звивинах дорога, що веде з чорноморського порту, тобто з міста Кафи, через Таврійські ворота (Перекоп) до Таванської переправи на Борисфені, а звідти через степи — до Києва; по ній з Азії, Персії, Індії, Аравії, Сірії везуть на північ у Москву, Псков, Новгород, Швецію і Данію дорогоцінне каміння, шовк і золоте ткання, ладан, фіміам, шафран, перець та інші пахощі. Чужоземні купці, які часто мандрують цією дорогою, збираються у валки до тисячі чоловік, звані караванами, із багатьма навантаженими візками і нав'юченими верблюдами". Завдяки цій торгівлі "київські намісники, відкупники, купці, міняйли, власники човнів, візниці, провідники, корчмарі постійно збагачуються, і досі ще ні москвитин, ні турок, ні татарин на це не скаржились. Каравани приносять вигоду киянам і тоді, коли, простуючи через непрохідні степи, гинуть у зимову негоду під сніговими заметами. Тому трапляється, що в непоказних київських хижах, втім, переповнених плодами, овочами, медом, м'ясом і рибою, з'являються дорогоцінні шовки, коштовності, соболині та інші хутра і прянощі в такій кількості, що я й сам, бувало, бачив там шовк, дешевший за полотно у Вільні, а перець, дешевший за сіль".

Описуючи Київ, Литвин обмежився короткою згадкою про його "величні церкви" й Печерський монастир. Водночас він несамохіть дав поштовх ототожненню Києва з давньою Троєю. Згадавши в своїй праці про Овидове озеро в гирлі Дністра, що в його назві нібито збереглося ім'я колись засланого туди славетного римського поета Овідія Назона (насправді той писав свої тужливі "Послання з Понта", відбуваючи покарання поблизу сучасного румунського міста Констанца), Литвин зауважив: "Вважається, що й Іліон, чи Троя, колись знаходились на київській території, у родючих степах і мальовничих лісах. Тут можна побачити пам'ятники, від яких нині збереглися руїни, підземелля, гроти, мармурові плити й рештки міцних мурів. Це давно покинуте, але дуже зручне для життя місце зветься нині Торговицею".

Коли розуміти текст Литвина буквально, то з нього випливає, що, згадуючи про Трою, він тільки зафіксував пов'язану з нею локальну традицію — хоча, бувало, подорожники видавали за місцеві перекази дані, запозичені ними з інших джерел. Те, що на Подніпров'ї не існувало власної троянської традиції як такої і що її появу слід приписати багатій фантазії Литвина та його схильності до античних алюзій, виразно унаочнює подальший "дрейф" Трої: пізніші автори, витлумачивши "київську територію", як "територію Києва", й випустивши згадку про Торговицю (яку, очевидно, зрозуміли як апелятив), ототожнили з Іліоном Київ — і розмірковування над правомірністю такої локалізації легендарного міста перетворилися на загальник усіх праць, тією чи іншою мірою пов'язаних з Києвом..
Природно, що в цьому різноголосому хорі переважали доводи скептиків — і було дуже мало тих, хто обходив це дражливе питання мовчанкою або кому для його розв'язання бракувало переконливих аргументів (до останніх слід віднести, зокрема, королівського секретаря Рейнольда Гейденштейна, котрий, розмірковуючи над початками Києва, зауважив: "Коли він був побудований, як давно існує, чи не сягає часів Колхіди та Енея — невідомо: закрили все давнина та байдужість істориків").

Щоправда, польських історіографів того часу не можна було звинуватити у байдужості. Наприклад, Матвій Стрийковський називав безумним твердження, що "Троя була там, де тепер Київ…, оскільки Троя знаходилася над морем в Азії, де я й сам побував у 1574 р." Тотожність Трої та Києва він розумів фігурально, відзначаючи щодо останнього, що наявні у ньому "рештки вулиць, ринків, монастирів і церков (яких одних було колись 300) нині є єдиними свідками славної минувшини й вельможності київської; так що кожен русин, споглядаючи їх, може бідкатись, разом із Енеєм і Пантусом, словами Вергілія: "Була Троя, був Іліон і слава троянців безмежна". Цей крилатий вислів навів у своєму "Опису Європейської Сарматії" й інший польський історіограф, Олександр Гваньїні, відкоментувавши його у такий спосіб: "Були, панували, славилися, а тепер немає нічого — навіть поля, де стояла Троя, не можемо знайти"; цілком очевидно, що він не був налаштований шукати її на київських пагорбах.

Не сподівався віднайти над Дніпром її решток і київський католицький єпископ (біскуп) Йосиф Верещинський. У 1595 р. він занотував: "Київ —  місто здавна знамените й до того ж предковічне; щоправда, він ніколи не був, як думають деякі люди, Троєю". Вона "лежить у Малій Азії, десь у 300 милях від Києва", —  пояснював сучасник Верещинського, Мартін Груневег, котрий, чимало помандрувавши по світу, дивувався вірі русинів у те, що "Троя стояла на тому самому місті", де згодом був збудований Київ.

Нині важко судити, наскільки певними цього були самі кияни —  звісно, якщо не брати на віру поетичні рядки Яна Домбровського, котрий у 1619 р. у своєму творі "Дніпрові камени" переконував нововисвяченого київського біскупа Богуслава Радошевського, що місцевий люд "і донині фрігійської давньої Трої марить ще снами, що так на життя їх сучасне не схоже". Інший поет, Себастіан Кльонович, описуючи у своїй "Роксоланії" Київ, також згадував про "людей, що шукають тут залишків Трої" —  але водночас енергійно заперечував цю міфологему, вдаючись до суто "географічної" аргументації:
…Ця казка пуста не до вподоби мені.
Де, скажи, нині ті ріки, що вовну овець червонили, 
Як багряніла колись Ксантова бистра вода?
Де ті ідайські джерела і де Сімоентові хвилі?
Понад їх плином швидким Троя стояла колись.
А майже століття по тому так само "академічно" поставився до окресленої проблеми пастор Іоанн Гербіній, котрий у своїй праці, присвяченій "підземному Києву", відкинувши його ототожнення з Троєю, брався спростувати й думку про те, що "в печерах київських лежать неушкодженими тіла Гектора, Пріама, Ахілла та інших троянських героїв" —   хоч абсурдність такого твердження очевидна для кожного, хто будь-коли тримав у руках "Ілліаду": хіба можна забути Гомерові описи погребових багать, на яких було спалено тіла героїв Троянської війни? Отже, інтелектуалам XVI—XVII ст. довелося по-пустому витрачати порох, аби переконати своїх читачів у хибності уявлень, які постали внаслідок простої текстуальної помилки.