"Скіфська подорож"
видатного італійського гуманіста Помпонія Лета


Мандрівка теренами Скіфії 


У ХІV—ХV ст. Східна Європа була для західноєвропейців цілковитою terra incognita, що її відкриття відбулося мало не одночасно з відкриттям Америки — принаймні, так твердив, маючи на увазі Північно-Східну Русь, відомий російський історик С. Соловйов. Певною мірою це стосується й південного заходу східнослов'янських земель, хоча перебування у складі Литовської та Польської держав і наближувало їх до Заходу. 

Карта Європейської Скіфії за Клавдієм Птолемеєм. 1595 р.
Від кінця XV ст. за українськими теренами надовго закріплюється "скіфо-сарматська" термінологія, до якої вдавались у своїх описах іноземці, орієнтуючись на античну традицію. Як слушно відзначив відомий український дослідник Д. Наливайко, "незвичайно високий авторитет античності, органічно властивий Відродженню, і той факт, що південь Східної Європи входив до античної ойкумени й описувався греко-римськими вченими та письменниками, породжував у гу-маністів XV—XVI ст. спокусу в пізнанні й висвітленні названого регіону спертися на класичну спадщину, на античні авторитети … Зрозуміла річ, це була ілюзорна установка гуманістів Відродження, яка не могла дати продуктивних наслідків у пізнанні сучасної їм Східної Європи; більше того, в деяких випадках вона призводила до затуманення і своєрідної містифікації реальностей життя тогочасної України".

Найпоказовішою щодо цього є "скіфська подорож" видатного італійського гуманіста Помпонія Лета, під час якої він дістався берегів Дніпра й Чорного моря. У своєму описі цієї мандрівки, здійсненої у 1479—1480 рр., він, за словами того-таки Д. Наливайка, "ніби не помічає тієї обставини, що від Вергілія й Овідія його віддаляють півтори тисячі років… В його викладі реальність тогочасної України пробивається крізь густу пелену застарілих античних уявлень і ремінісценцій".

Зображення Клавдія Птолемея з "Хроніки світу" Гартмана Шеделя. 1493 р.
Описуючи свої враження, Помпоній Лет широко оперував термінами "скіфи" та "сармати", які він почерпнув із творів Геродота й Птолемея. "Теперішніми сарматами" він називав поляків і литовців, а "скіфами" — русів. Спостерігаючи за життям останніх, він зауважив, що основним їхнім заняттям є землеробство — вирощування пшениці, жита, проса й вівса; втім, правдивість його спостережень зводиться нанівець твердженням, що врожай збирають у жовтні, а з зерна роблять не хліб, а лише борошняну затірку — хоча останнє й викликає у пам'яті літописну легенду про борошняний кисіль, який нібито врятував від облоги мешканців Білгорода у 997 р. Нагадаємо, що тоді, послухавшись мудрого старця, жителі цього київського "пригородка" вкопали в землю діжки із цим киселем і медом, завдяки чому й переконали печенігів, що "имеют кормлю от земли". Певно, не варто доводити апокрифічність цього сюжету — однак заслуговує на увагу, що й Помпоній Лет не забув згадати про мед як елемент "скіфського" способу життя: "Різних медів у них стільки, скільки різних вин на Заході". Втім, важко судити, чи існувала на українських землях фольклорна традиція, пов'язана з білгородською облогою; використання цього сюжету в XVII ст. Сильвестром Косовим (при конструюванні генеалогії Адама Киселя) мало, без сумніву, книжне підґрунтя.
Мешканці Білгорода пригощають печенізького хана. Мініатюра з Радзивіллівського літопису. XV ст.