Олелько Володимирович

Олелько (Олександр) Ольгердович (р.н.н.- 1454 р.) був старшим сином князя Київського Володимира Ольгердовича, онуком великого князя литовського Ольгерда Гедиміновича, племінником польського короля Владислава-Ягайла (1386–1434). Вперше ім’я Олелька у джерелах згадується під 1408 р. як одного з воєначальників русько-литовського війська у війні Великого князівства Литовського з Московською державою. На той час він був князем Копильським і Слуцьким: саме на ці дрібні білоруські уділи Вітовт вивів з Києва його батька, ліквідуючи удільні княжіння на території держави. Близько 1417 р. Олелько одружується з княжною Анастасією, онучкою Дмитрія Донського, дочкою тодішнього великого князя Московського Василя Дмитровича. Цей шлюб символізував встановлення миру між двома ворогуючими сусідами — Росією і Литвою — і свідчОлелько  В..JPGив, наскільки високе місце відводилося нащадкові Володимира Ольгердовича в ієрархії старшинства панівної династії Гедиміновичів. До смерті великого князя Вітовта (1430) Олелька на політичній арені майже не помітно. Принаймні, відкрито жодних претензій на втрачене батьком Київське княжіння він ніколи не пред’являв. Є припущення, що, коли Вітовт помер, Олелька намагалися висунути на престол як представника старшої династичної гілки. Після перевороту 1432 p., коли від влади був усунутий лідер руської партії Свидригайло і трон зайняв молодший брат Вітовта, кандидат прополького угруповання Жигимонт Кейстутович, Олелько, на підміну від решти руської аристократії, яка беззастережно підтримала Свидригайла, до опозиції не пристав. Однак це не врятувало його — сина Володимира Київського від підозр у проруських симпатіях. Тож у 1435 р. Жигимонт Кейстутович наказав ув’язнити ймовірного конкурента, а заразом нейтралізувати на майбутнє і всю родину. Олелька було кинуто до в’язничної вежі у замку в Кернові, а його жінку й дітей (двох синів — Семена та Михайла і трьох дочок) замкнено в Утянській фортеці. Через п’ять років, у березні 1440 p., від руки волинських князів-змовників загинув Жигимонт Кейстутович. Знову постало питання про вибори великого князя. Руська знать оголосила претендентом на престол православного Олелька, звільненого з ув’язнення, мотивуючи це тим, що він найстарший з усіх живих на той час членів роду Гедиміна. Однак перевага лишалася за католицьким угрупованням, і на престол був обраний 13-річний Казимир, молодший син покійного польського короля Владислава-Ягайла. Наприкінці 1440 р. великокнязівські опікуни вирішили піти на поступки опозиції, аби встановити після тривалих громадянських війн мир у державі. Київське княжіння було відновлено і як законна отчина повернуто поміркованому князю Олельку (одночасно статус удільного князівства було визнано й за Волинською землею, що передавалася у пожиттєву власність Свидригайла). Гілка Ольгердовичів, яку представляв Олелько, ще з часів Володимира Київського тісно пов’язувалася з Руссю, тож можна твердити, що її повторне утвердження на київському княжому столі символізувало перемогу ідеї руського автономізму в Центральній Україні. Тим більше, що, на думку багатьох істориків, під владу Олелька потрапила не лише територія давньої Київщини разом із Задніпров’ям, але й Східне Поділля з містами Брацлав та Вінниця. Роки правління Олелька (1441–1454) були сприятливими і для Києва, і для всієї Київської землі. Спираючись на місцеву знать, що в більшості своїй служила ще його батькові, Олелько досяг значної автономії від центральних віденських влад, зосередивши у своїх руках військову, фіскальну, адміністративну та судову владу на чималій території. Адже на той час Київське удільне княжіння на Лівобережжі Дніпра межувало з Кримським ханством по річках Овеча Вода і Самара «аж до Дінця, і від Дінця по Тиху Сосну»; на півдні й південному заході його кордони тяглися від р. Мурафи вниз по Дністру до гирла Дністров-ського лиману, а звідти повз Очаків — аж до гирла Дніпра і далі до Тавані. За родинною традицією, започаткованою в часи Володимира Київського, Олелько патронував православній церкві, особливо Києво-Печерському монастиреві, котрий став усипальницею княжого роду. Зокрема, він, а потім його син Семен (р.н.н.-1470 р.) «коштом великим» відновили Успенську соборну церкву. За княжіння Олелька й Семена чимало було зроблено для зміцнення обороноздатності Київської землі від набігів зі Степу. Очевидно, саме тоді усталилася доволі струнка система так званих польних сторож, тобто регулярне чергування озброєних боярських загонів на пограниччях та «шляхах татарських». Водночас були укріплені порубіжні замки: Любеч, Остер, Канів, Черкаси, Звенигород, Брацлав. Київські князі, як свого часу Володимир, охоче приймали на службу прийшлий збройний люд, що шукав» рицарського хліба в загонах володарів київського прикордоння. Серед княжих воїнів-слуг згадуються особи з молдавськими, німецькими, литовськими, польськими іменами. Найбільше ж вояків, як і раніше, постачав тюркський Степ. Давнішні степовики остаточно зливаються з місцевою руською людністю, а нові прибульці (як, наприклад, згадувані в джерелах «князя Семенові люди») осідають на найнебезпечніших пограниччях, утворюючи живий щит довкола рубежів Київської землі. Наприкінці 1454 р. помер старий князь Олелько, тіло якого було поховане в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря поруч з прахом батька — князя Володимира.