Олельковичі й
"київське Відродження"

Смерть князя Семена Олельковича (1470 р.) не тільки поклала край існуванню удільного Київського князівства, а й означала завершення доби, що її подеколи звуть "київським Відродженням". Не випадково князя подеколи порівнювали із давніми володарями Русі. З приводу його смерті у далекому Пскові місцевий книжник занотував: "Преставился князь Семеон Киевский на Киеве, честно боронив отчину свою, град Киев, от сильней себя ордынских царей и от татар; тем же и превознесся во всей Руси и в иные далекие земли, яко же и великих киевских князей древних, честно имя его". Щоправда, це радше трафаретно-ідеалізований образ, оскільки князь не тільки воював із татарами, а й, за прикладом свого батька, осаджував їх на Подніпров'ї; це, зокрема, випливає зі скарги княгині Марії Трабської, з якою вона звернулася до Казимира, вимагаючи, аби той повернув її батьківські землі в районі Остра, "што роздали князь Олелько и князь Семен архимандриту печерскому и боярам, и слугам, и сокольникам, и татарам киевским". Питання про долю цих татар, званих "Семеновими людьми", у 80—90-х рр. XV ст. неодноразово ставив Менглі-Гірей у переговорах з литовською стороною. 

Шиферна плита із зображенням Марії Оранти. XIV ст.
Ближчою до істини є характеристика князя, яку донесли до нас пам'ятки XVІІ ст. Як зазначається у "Синопсисі", князь Семен відновив Успенську церкву Києво-Печерського монастиря після століть її запустіння "от нашествия злочестивого Батыя", Він також обдарував її "златом и сребром, и сосудами церковными" та "в ней же и сам погребен бысть в гробнице, иже сам создал". Власне, як зазначено у Семеновій епітафії авторства Афанасія Кальнофойського, сама церква Успіння стала величним надгробком Семену Олельковичу — останньому київському князю, після смерті якого "на Киеве князи престаша быти, а вместо князей воеводы насташа".Успенський собор. Гравюра. 1623 р.

Відродження Успенського собору було лише однією з прикмет культурного піднесення у Києві за доби князювання Олельковичів. Варто згадати також і про появу нових редакцій Києво-Печерського Патерика, і про діяльність науково-перекладацького гуртка при княжому дворі, і про вірогідність проведення реставраційних робот у соборі св. Софії. Утім, окреслення усіх цих явищ як "Відродження" навряд чи прийнятне — якщо, звичайно, не тлумачити цей термін не в його загальноцивілізаційному значенні, а лише як "культурно-національне піднесення українських земель".

Дослідники, які сповідують такий підхід до даної проблеми, наголошують на тогочасній тенденції до  "замилування власною старовиною, чим і характерне Відродження у вузькому значенні цього слова". Природно, що сама ця "старовина" водночас тлумачиться як "власна античність, якою для України була Київська Русь", а східнослов'янська культурна традиція розглядається як "рівноправна з іншими визнаними культурними традиціями християнського світу — греко-візантійською і римською".

Прорис шиферного триптиха 1470 р. із Успенського собору
Не менш проблематичним є й термін "Передвідродження", запроваджений відомим російським дослідником Д. Лихачовим, котрий об'єднував ним увесь комплекс культурних явищ ХIV—ХV ст. у Східній Європі: "Це не Відродження, оскільки воно має ще значною мірою релігійний характер... Цей рух ще не протистоїть середньовіччю. Релігійне ще не відсувається на другий план, як це було в західноєвропейському Відродженні". На думку вченого, розвиваючись у рамках релігійної культури, східнослов'янське Передвідродження не реалізувало свого ренесансного потенціалу: православний Схід (з Візантією та Балканами включно) не знав ні гуманізму, ні справжнього Відродження. З огляду на це чимало фахівців схиляється до думки, що не варто, за браком у Східній Європі ренесансних тенденцій, характеризувати як Передвідродження явища, котрі цілком вписуються у середньовічну культурну модель. 

Це, звісно, аж ніяк не применшує значення культуротворчої діяльності київських князів. Цікаво, що вже за їхнього життя її було увічнено у камені. Маємо на увазі поліхромний рельєф-триптих, який встановили після відбудови Успенського собору на фасаді його центральної апсиди (1470 р.). На ньому міститься напис: "Основана бысть церковь пресвятыя Богородицы Печерская на старом основании при великом короли Казимире благоверным князем Семеном Александровичем, отчичи Киевском, при архимандрите Иоанне". Над написом височіє фігура Марії Оранта, яку вшановують засновники монастиря Антоній та Феодосій.

На думку науковців, Оранта цього триптиху є копією одиночного рельєфу з овруцького шиферу, створеного, вочевидь, у ХІV ст. Його докладну характеристику подав Г. Івакін: "Зображення вміщено у рамочку, яку складає вишуканий рослинний орнамент із стилізованого дубового листя, покладеного одне на друге, що утворює, таким чином, ритмічний малюнок. У центрі знаходиться струнка фігура Марії Оранти. Поблизу німбу вирізьблено монограму. Будь-які інші прикраси на площині відсутні. Саме зображення Оранти на рельєфі відбиває мозаїчну Марію Оранту з центральної апсиди Успенського собору. Рельєф показує, що, вірогідно, за часів правління Володимира Ольгердовича у Києві працював майстер, який створював пам'ятки кам'яної пластики, що відповідали найкращим взірцям декоративного мистецтва своєї доби".

Марія Оранта. Фрагмент шиферного триптиха  1470 р. із Успенського собору.
На триптиху фігура Оранти дещо пом'якшена у порівнянні із зображенням на одиночному рельєфі. Однак у ній, так само як і в постатях Антонія та Феодосія, немає й натяку на об'ємне трактування форми. За слушним зауваженням Л. Міляєвої, "застосовані майстрами стилістичні прийоми змушують думати про те, що автором скульптури був "древодел" — різьбяр. Це підтверджує і спрощена узагальненість складок, що ніби поглиблює рельєф і посилює його орнаментальність, площинність постатей і облич".