Проунійна діяльність
митрополита Йосифа Болгариновича


Наприкінці XV ст. за справу реалізації Флорентійської унії взявся митрополит Йосиф Болгаринович — колишній смоленський єпископ, котрий, як гадають, задля того й отримав від Олександра Ягеллончика митрополичий сан (принаймні, існує низка свідчень особливої прихильності до нього володаря Литви).
У серпні 1500 р., після офіційного затвердження на митрополичій кафедрі константинопольським патріархом, Йосиф звернувся до Рима з листом, в якому, видаючи себе за прихильника унії, визнавав його зверхність і прохав заступництва. Про готовність Йосифа сприяти утвердженню єдності християнської церкви сповістив папу Олександра VІ і віленський біскуп Войтех Табор.

Герб Олександра VI
Папа відповів останньому посланням, в якому зауважив, що "церковна спільнота не повинна розпадатися через догматичні розбіжності ... Через це набагато важливіше зберегти здорову і незаплямовану отару, ніж послабити її через овець, заплямованих єрессю чи іншими відступницькими хворобами". Тож він просив віленського біскупа подати йому докладні відомості про догматику й обрядовість підпорядкованої Йосифу церкви; дані, отримані згодом Олександром VI, переконали його в необхідності відмовитися від повторного хрещення православних при переході у католицтво; це було зафіксовано в буллі, виданій у 1501 р. 

Самий митрополит так і не дочекався відповіді понтифіка — певно, через "подвійні стандарти" руського архієрея, висвяченого константинопольським патріархом (у Римі зважали лише на його уніатського "двійника" — патріарха Іоанна Мікеле). Втім, не виключалося, що за умов визнання католицьких догматів папа опікуватиметься литовсько-руською паствою; для переговорів у справі унії, яка, за висловом самого Олександра VІ, "дуже часто започатковувалась і стільки разів переривалась", понтифік пропонував відрядити до Литовської держави свого нунція; від цього, одначе, його застеріг посол Олександра Ягеллончика, не бажаючи дратувати великого князя московського, котрий саме тоді розгорнув воєнну кампанію, спрямовану на захист православ'я у Литовській державі. Іван ІІІ звинувачував свого зятя у тому, що він будує костели у руських містах і силою примушує їхніх мешканців переходити в "римський закон".

Олександр VI
Як свідчать дослідження, ці твердження не мали під собою фактичної основи. Ближчою до істини виглядає та версія подій, яку виклав у своїй праці "Роз'яснення помилок руського обряду" (1500 р.) краківський теолог Ян Сакран (Освенцімський): великий князь Олександр намагався схилити православних до єдності церкви "лагідним переконуванням", у відповідь на що вони "перекинулися на бік московського великого князя, захисника їхньої схизми".

Утім, самий твір Сакрана (православні у ньому зображувались як "найгірші з-поміж усіх єретиків", котрі, однак, "насмілюються заявляти, що їхні обряди й таїнства правдиві та законні") істотно вплинув на провал унійної справи; зі смертю ж митрополита Йосифа (1501 р.) будь-які контакти між папою та православними ієрархами взагалі перервалися. Згодом, наприкінці ХVІ ст., саме в "недбалости старших церковных" убачали причину того, що "соединение межи церковью греческою и римскою ... мало не полтораста лет ... по соборе Флорентейском отлогом лежало" (це твердження належить Іпатію Потію). Однак пояснення цього слід шукати в іншому: у кризі тогочасних екуменічних ідей, у ворожості католицького духівництва (його позицію унаочнив памфлет Яна Сакрана) та в напруженій боротьбі за давньоруську політичну спадщину, в процесі якої володарі Московщини охоче використовували гасло захисту православних від наступу католицизму.