Тенденції соціального
розвитку. Зародження козацтва


Особливістю середньовічних соціумів, українського зокрема, було переважання селянства в структурі населення (близько 80% його загальної чисельності). У XIV—XVI ст. частина селян відбувала повинності на користь великих литовських князів та польських королів, частина ж, що постійно збільшувалася за рахунок роздачі доменіальних маєтностей, сиділа на приватних землях, перебуваючи під юрисдикцією своїх володарів.

Перемелювання зерна на ручному жорнові. Мініатюра з Лицевого літописного зводу XVI ст.
За характером повинностей ця категорія населення поділялася на три групи. Найчисленнішу становили данники, чия основна повинність полягала у сплаті данини, характер якої визначався об'єктом обкладення. Ним, опріч орних земель, виступали мисливські та бортні угіддя, що з них бралася архаїчна данина продуктами цих промислів. З кінця ХV ст. через активізацію грошового обігу та поступову уніфікацію відбуткових відносин натуральна данина дедалі частіше замінялася платою грішми; крім того, вона з плином часу поступалася місцем іншим формам повинностей, хоча навіть у XVI ст. українське Полісся, за висловом визначного російського вченого М. Любавського, залишалося "справжнім царством селян-данників".
Оранка, сівба, жнива. Мініатюра з Лицевого літописного зводу XVI ст.
Частина селян мусила працювати в господарстві свого володаря — тобто відбувати "тяглу" службу, чи панщину. Масштаби її були відносно незначними; лише у найбільш загосподарених регіонах, на Волині та в Галичині, вона помітно збільшилась у XVI ст. внаслідок зростання попиту на сільськогосподарську продукцію на зовнішньому ринку.
Особистою службою були зобов'язані своєму володарю й так звані слуги, які разом із ним виступали в похід, виконували різноманітні доручення, їздили до Орди тощо.
Слід мати на увазі, що межа між названими групами селянства була значною мірою умовною. Зокрема, слуги, крім виконання воєнної, "путної" чи "ординської" служби, платили різноманітні натуральні й грошові податки, косили сіно, ходили на толоку, гатили греблі й т.ін. До категорії слуг могли перевести тяглого селянина, і навпаки.

Так само відносним був поділ селян на "похожих" (особисто вільних) і "непохожих" (прикріплених до свого наділу): "непохожий" міг залишити свого володаря, якщо хтось інший погоджувався замінити його й виконувати відповідну службу, або якщо продавав свій "отчизний" ґрунт; своєю чергою, "похожий" селянин, відсидівши десять років на чиїйсь землі й не застерігши собі права виходу, міг бути його позбавлений.

Хата з с. Самари Київської обл. XVI ст.
Зазначимо, що за рахунок селянських виходів і втеч значною мірою формувалося населення середньовічних міст; та й за характером занять міщанство, особливо у невеликих містах і містечках, мало чим відрізнялося від селянства. Однак із розвитком міст на перший план висувалася реміснича й торговельна діяльність їхніх мешканців. У середині ХVІ ст., за даними П. Саса, нараховувалося вже понад 130 спеціальностей міського населення, з них безпосередньо ремісничих — близько 80. На коронних українських землях від кінця ХІV ст. ремісники, за західноєвропейським зразком, об'єднувались у цехи. У регіонах, що входили до складу ВКЛ, цехова організація не набула значного поширення; до всього тут не існувало жорсткої регламентації, властивої ремісничим корпораціям Західної Європи.Робота ковалів і чеканника. Мініатюра з рукопису XVI ст.

Конкурентом міщанства у сфері торгівлі виступала шляхта, котра, втягуючись у товарно-грошові відносини, здобула право безмитного перевезення продуктів власного господарства. Таке виразне протегування шляхті лише частково характеризувало її суспільний статус, юридично оформлений законодавством кінця ХІV — другої третини ХVІ ст. Ним їй було надано значні політичні права, особисті свободи та майнові гарантії, що в сукупності й визначило специфіку шляхти як привілейованої, панівної верстви.

Знаки львівських цехів. ХVI — початок ХVIІ ст.
Щоправда, за її монолітним юридичним фасадом крилися різні прошарки. Найближчою до суспільних низів — як за походженням, так і за способом життя — була дрібна шляхта, чи то зем'яни, котрі переважно становили нащадків тих слуг, які відбували військову (боярську) службу, виконуючи роль проміжної ланки між селянством і воєнно-служилою верствою. Цю ланку було розірвано у ХVІ ст., коли ті зі слуг, котрі спадково, з діда-прадіда, відбували таку службу, отримали чи "вивели" собі шляхетство; решта ж поступово злилася з селянством. 

Вищим за зем'ян прошарком, за шляхетською ієрархією, вважалися так звані пани; верхній щабель посідала титулована знать — князі, чиєю цариною до середини ХVI ст. була Волинь і які в останній третині цього століття посунули на Київщину та Брацлавщину, створивши тут величезні латифундії.

Печатка купецького цеху. ХVI ст.
Князі займали особливе місце в українському суспільстві, становлячи замкнуту станову групу, об'єднану шляхетністю походження. Місце князів у тогочасній соціальній структурі освячувалося багатовіковою традицією й відповідало середньовічним уявленням про боговстановленість наявного суспільного устрою.

Зокрема, вважалося, що його підвалини було закладено ще за часів біблійного Ноя, котрий поділив між своїми синами Симом, Хамом і Яфетом та їхніми нащадками основні суспільні функції — молитися, працювати й володарювати. Втім, виступаючи речником цих ідей і відділяючи себе від "нащадків" Хама та Яфета, духівництво становило незамкнуту станову групу: його ряди постійно поповнювалися за рахунок представників інших суспільних прошарків. Щодо чернецтва це очевидно: воно за самою своєю природою було гетерогенним. Що ж стосується білого духівництва, то в його середовищі (передусім, на західноукраїнських землях) існувала й протилежна тенденція — до успадкування цього суспільного статусу, чи то дідичності. М. Грушевський навіть вважав "загальною максимою тодішньої церковної практики" принцип, сформульований дружиною Сигізмунда I королевою Боною: "Есть обычай в Руси, иж церковь и доходы церковные на потомков спадают". За словами дослідника, "завдяки тим відносинам творилися правдиві династії попівські, де священство було дідичним протягом цілих століть, і навіть та сама парафія цілі століття залишалася в певному роді. Особливо так було по селах... Парафії переходили з батька на сина, з брата на брата, давалися в посаг, коли донька священика виходила за священика, переходили часом до дальших свояків спадщиною". 

Портрет Беати Костелецької — дружини князя Іллі Костянтиновича Острозького. 1539 р. Копія
В іншому напрямку діяла практика "подавання" — роздачі парафій, ігуменств, архімандрій і навіть єпископій світськими особами різного рангу, котрі вважались їхніми патронами. По суті, церковні уряди виступали як різновид синекур, при розподілі яких превалювали суто прагматичні міркування, далекі від інтересів православ'я. Тож суб'єктами надань ставали світські особи, котрі, обійнявши ту чи іншу церковну посаду, подеколи навіть не поспішали з прийняттям духовного сану. У 1568 р. митрополит Іона Протасович навіть звернувся до Сигізмунда-Августа з проханням, "чтобы достоинства духовные людям светским не были даваны, а кому бы светскому уряд духовный дано, а он далей трех месяцев стану духовного на себя приняти не хотел, у таковых абы епископы в своих епископиях, а архиепископ в своей архиепископии оные достоинства и хлебы духовные отбирали и людям духовным подавали". Сигізмунд-Август відмовив митрополитові, й питання так і не було розв'язане. Патронат і пов'язане з ним право подавання не регламентувались і надалі, дискредитуючи духівництво, що, зрештою, призвело до кризових явищ у житті православної церкви, котрі вповні виявилися наприкінці ХVI ст.

Тоді ж виразно позначилися зміни у традиційній становій структурі — остаточно оформився суспільний статус козацтва, появу якого на історичній арені вчені датують кінцем ХV ст. Колискою козацтва стала Південна Україна, котра відігравала роль буфера між Кримським ханством та володіннями польських і литовських правителів, перебуваючи поза будь-яким політичним контролем і не маючи постійного населення. Відомо, що за часів Вітовта на теренах "Татарії" з'явилися поодинокі форпости литовської експансії — фортеця св. Іоанна на нижньому Дніпрі й Чорний город поблизу Аккермана; водночас укріплювались давні українські міста, створюючи підстави для пізніших тверджень, що Вітовт "начал созидати грады многи". Очевидно, що ініційоване ним розгортання фортифікаційного будівництва мало антиординську спрямованість; утім, період цієї, за виразом Я. Дашкевича, "литовської реконкісти" був недовгим, а наступники Вітовта повністю занедбали цей напрямок його політики.

Князь Кшиштоф Збаразький. Портрет початку    ХVIІ ст.
Наприкінці ХV ст. ситуацію в Україні різко погіршили зміна традиційного щодо Криму зовнішньополітичного курсу великих литовських князів та їхня переорієнтація на Заволзьку Орду. Татарські напади не тільки знекровлювали Україну, а й істотно впливали на заселеність її обширів. Наслідки цих "наїздів" окреслив П. Клепатський, аналізуючи колонізаційні рухи ХV—ХVІ ст.: "Та чи інша місцевість сьогодні, наприклад, була ще залюдненою, а завтра, глянь — прийшли татари, й вона порожніє. Про насельників такої місцевості можна сказати словами Сааді, що "цих вже нема, а ті далеко": частина загинула від шаблі чи потрапила в полон, решта ж розбіглася в різні боки й могла більше не повернутися на обжиті місця. Від міст залишалися городища, від сіл — селища, вся ж місцевість або перетворювалася на пустелю, або ставала тереном для ухожого промислу".
На жаль, "уходництво" як форма експлуатації природних багатств і досі недостатньо досліджене, хоча ще в 30-х рр. минулого сторіччя В. Юркевич відзначав необхідність "аналізу соціально-економічної структури степового уходництва як явища загальноукраїнського масштабу". Це змушує прислухатись до спостережень О. Грушевського стосовно організації даного промислу в Подніпров'ї: "Користувались з місцевих уходів як мисливці і рибалки з фаху, так і звичайне селянство й міщанство, відриваючись від своєї щоденної праці. Для них уходи були певним резервом, з якого можна було черпати допомогу в той час, коли звичайні селянські та міщанські заняття несподівано давали менше. Тоді-то можна буде звернутись до цього додаткового джерела, маючи з нього доповнення до звичайного захитаного бюджету.

Ченці за роботою. Мініатюра з рукопису XVI ст.
Уходники йшли на уходи не поодинці, а гуртувались у певні промислові артілі, ватаги. Такі ватаги бували більші і менші, тримались довший час чи утворювались лише на один сезон і розпадались потім до наступного разу. Сама діяльність ватаг уходників призвичаювала їх до солідарності, до об'єднання. Коли ватаги рибалок працювали десь недалеко коло Києва, по дніпровських луках, їх об'єднувала спільна праця коло великого невода. Але коли такі ватаги йшли далі, до нижчих уходів, їм доводилось триматися разом із огляду на постійну татарську небезпеку по таких окраїнних місцевостях, де не можна було чекати якоїсь допомоги від держави.

Татарське військо із полоняниками. Угорська гравюра XVI ст.
Ватаги уходників поділялись на певні групи в зв'язку з їх заняттями. Знаємо ватаги соляників, які ходили до степів за сіллю й привозили її потім на продаж до українських торговельних міст. Окрему групу складали ватаги, що ходили за медом. Вони "ставали пасікою... стояли з бджолою... держали пасіку... ішли меду брати" в залежності від географічних умов певної місцевості: чи було це в степах, чи йшли "в Звенигородщину або вище діброви" (себто в надбузькі ліси на північ від Брацлава).

Дальша група уходників — це стрільці, які полювали, йшли в "уходи на м'ясо" до степу чи до лісів. В рибальстві розрізнялися ближні рибні ловці від дальших, на низу Дніпра чи в степах на Лівобережжі. Розрізняли рибалок теж до часу, коли вони займались рибальством. Крім ватаг на осінь та літніх були ще уходники, що приходили на весну ловити осетрів по дніпровських луках".

А. Куїнджі. Український степ. Етюд
Уходний промисел вабив до себе людність. Характерним щодо цього є свідчення Михалона Литвина, що на "щасливій та родючій Київщині" чимало приходів: "деякі прагнуть позбутися батьківської опіки, чи рабства, чи служби, чи покарання за злочини, чи боргів, чи ще чогось; інших принаджують до неї, особливо навесні, багата нажива й щедрість цього краю. І, зазнавши насолоди [вільного життя] в її фортецях, вони вже ніколи звідти не повертаються". 
Риболовля. Мініатюра з рукопису XVI ст.
Уходництво як спосіб існування формувало людей особливого складу. Тих, хто приходив у пониззя Дніпра на промисел, "життя по уходах захоплювало своїми відмінними прикметами та відводило від повсякчасної селянської чи міщанської праці. Таким нудно було у звичайних умовах життя села чи міста. Їх знову й знову тягнуло на степові річки, де ловили рибу, на дніпрові луки, на степові простори" (О. Грушевський).

Однак тут, на випадок раптового татарського "наїзду", доводилося завжди бути напоготові. Це було спільною рисою життя всіх українських земель. Недарма ж у середині ХVІ ст. волинські бояри скаржилися "господарським" ревізорам: "Чи є, чи немає перемир'я з татарами, рідко коли зсідаємо з коня". Уособленням тривожного життя на татарському прикордонні став образ українського селянина, котрий, за твердженням Еріха Лясоти, "вирушаючи на польові роботи, завжди має рушницю на плечі й шаблю чи тесак у пояса".

Сторінка рукопису Е. Лясоти
Не менш виразною є й картина, намальована С. Кльоновичем у поемі "Роксоланія":  
Збройний орач засіває і жниво збирає при зброї, 
Завжди за спиною він повний трима сагайдак. 
Кров'ю оплачене збіжжя привозять селяни додому, 
Щоб зберегти його — теж кров проливають свою. 
Кидають часто сніданок, бо ворог вже звичний приходить, 
Ворогові вже не раз вариться в полі обід. 
Звикли людей грабувати ординці, народ нечестивий, 
Що на оселі наскоки робить не раз. 
Бродом навчились вони Борисфену проходити хвилі. 
Справжньому морю, бува, рівна води глибина. 
Села плюндрують вогнем, а тих всіх, кому старість чи неміч
Взятись за зброю не дасть, стрілами тут-таки вб'ють. 
Швидко на конях летять, щоб стріл уникати, куди лиш 
Огирі їх понесуть, вихор куди їх порве. 

А. Монастирський. У погоні за татарином
Природно, що з плином часу члени промислових "ватаг" набували необхідного досвіду і, призвичаївшись до місцевих обставин, не лише могли дати відсіч нападам кримчаків, а й самі починали громити їхні улуси, забирати худобу, грабувати купецькі каравани. Цей добичницький спосіб життя ставав соціальною нішею для тих, кого, за висловом королівського секретаря Р. Гейденштейна, гнали з насиджених місць "обставини або закони". Так на окраїні суспільного життя з рухливих, неконформних елементів поступово формувався цей маргінальний прошарок населення — козацтво, яке починає згадуватись у документах з 90-х рр. ХV ст.

Козацька могила у Кременці
У 1492 р., реагуючи на скаргу Менглі-Гірея про пограбування його корабля в пониззі Дніпра, під Тягинею, та інші безчинства киян і черкасців, великий князь Олександр пообіцяв з'ясувати цю справу "межи козаки". Низка подальших згадок про козаків пов'язана з їхніми нападами на чужоземних послів і купців; кримінальний характер цих звісток почасти обумовлений природою джерела, з якого вони запозичені. Це — дипломатичне листування, де значне місце відводилося викладу сторонами взаємних претензій, пов'язаних із порушенням норм мирного співжиття. Серед тих, хто в такий спосіб завдавав клопоту своєму уряду, були й козаки, які діяли на власний розсуд, не особливо замислюючись над можливим відгомоном цих подій. Зокрема, вже наприкінці 1519 р. Махмед-Гірей покликався як на причину тогорічного татарського набігу (він закінчився поразкою польсько-литовського війська на чолі з Костянтином Острозьким при Сокалі) на виправу козаків на Очаків.
Народна картина "Козак Мамай"
Дещо іншим — у своєму буденному уходницькому образі — постає козацтво зі сторінок привілею київським міщанам 1499 р., в якому йдеться про козаків, котрі "ходят водою на низ, до Черкас и далей" і "рыбы привозят просоленые и вяленые"; при цьому козаками звуться, передусім, вихідці "з верху Днепра"; таких і справді було чимало серед тих, хто займався уходництвом. Зокрема, як промисловиків-"чужегородцев" ревізори Київського та Черкаського замків у середині XVI ст. нотували мешканців Чорнобиля, Мозиря, Річиці, Рогачова, Бихова та Могильова. Ті ж ревізори, по суті, ототожнювали уходницький промисел з "козакуванням", згадуючи про "отход у козацтво на поле" або "рекою у низ". 
Не варто забувати, що термін "козак" — тюркського походження (він відомий з початку ХІV ст. у значенні "вартовий", до якого згодом додалися негативні конотації: "розбійник", "пройдисвіт" тощо). Завдячуючи своєю появою сусідству з "Татарією", козацтво органічно увібрало в себе чимало тюркських елементів — у назвах, побуті, звичаях. У середовищі козацтва не були рідкістю татарські імена, а його іконографічним уособленням став козак Мамай; суто національні, як на сучасний погляд, прикмети останнього, від оселедця до шаровар, є орієнтальними за своєю генезою.

Народна картина "Козак Мамай"
Це, одначе, аж ніяк не означає "чужорідності" козацтва як суспільного елемента, його "запозичення" з татарського світу. Прихильникам таких поглядів на це явище, що сягають часів М. Костомарова (цей вчений обстоював думку, що "козацтво безсумнівно татарського походження, як і сама назва козак", і був переконаний, що козацька верства була сформована старостами прикордонних замків), завжди бракувало переконливих аргументів. Порубіжні державці хіба що внесли до козацької стихії елементи військової організації (наприклад, поділ на роти), активно залучаючи козаків до боротьби з татарами, за що й удостоїлися звання гетьманів у романтичній історіографії ХVІІІ ст. У такій іпостасі виступають на сторінках тогочасних козацьких літописів черкаський і канівський староста Остафій Дашкович, хмільницький староста Предслав Лянцкоронський та князь Дмитро Вишневецький.

Правлячі кола Польщі й Литви розглядали діяльність козацтва як дестабілізуючий фактор внутрішньо- й зовнішньополітичних відносин; прагнучи приборкати козаків, вони водночас вважали за можливе спрямувати їхню енергію в річище загальнодержавних інтересів. Адже, по суті, на неспокійній "україні" стихійно сформувалася сила, потреба в якій відчувалася ще в ХІV ст. — недарма ж у 1358 р. представники Ольгерда під час переговорів з прусськими рицарями наполягали, щоб "Орден перемістився в пустелі між татарами й русинами для захисту останніх від татарських нападів і щоб Орден не залишив собі ніяких прав на русинів, але вся Русь безпосередньо належала б литовцям". Актуальність цієї ідеї у ХVІ ст. засвідчує проект організації оборони українських земель, запропонований у 1594 р. київським католицьким єпископом Й. Верещинським. За його задумом, на Задніпров'ї мав постати рицарський орден чисельністю 5-10 тис. чоловік, котрий водночас був би чимось на зразок воєнної школи для шляхетської молоді з усієї Речі Посполитої. Одначе першим, хто вказав на можливість використання прикордонних відчайдухів для "послуги й оборони", був наступник Олександра Ягеллончика — Сигізмунд I. Він висловив ідею створення козацького війська, яке могло б успішно охороняти від татар дніпровські переправи; однак за його життя цей проект залишився нереалізованим. Лише в останній третині  ХVІ ст. козацтво набуло певних організаційних форм і водночас було інкорпоровано до тогочасної станової структури.

Юридичне оформлення правового статусу цієї суспільної верстви почалось у 70-х рр. ХVІ ст., коли офіційні польські кола стали залучати козаків до виконання прикордонної служби. Для них було встановлено власний "присуд", тобто їх було виведено з-під юрисдикції місцевої адміністрації й підпорядковано "старшому і судді над усіма низовими козаками"; цей судовий імунітет поширювався не лише на тих козаків, які перебували на королівській службі, отримуючи відповідну платню, а й на тих, котрі виходили з пониззя Дніпра "на волость" (державну територію Речі Посполитої). Так абстрактна ідея козацької "вольності" сповнилася конкретним змістом і здобула офіційну санкцію, а козацтво, відокремлене в адміністративно-правовому сенсі від решти населення Речі Посполитої, почало конституюватись як особлива станова група.