Загадки
середньовічного Любеча


Із давнім Любечем пов'язано чимало цікавих сторінок вітчизняної історії. Його не раз згадує "Повість временних літ". Звідси походив Малк Любечанин — батько Малуші, ключниці княгині Ольги, якій судилося стати матір'ю Володимира Святославича, хрестителя Русі й фундатора її величі.  

Князь Володимир Святославич. Портрет з Мінеї, виданої у Києві у 1619 р.
У давньоруські часи Любеч входив до складу Чернігівського князівства. Тут, за висловом літописця, зосереджувалася "вся жизнь" чернігівських князів. Тож невипадково їхні імена були старанно занотовані у місцевому церковному пом'янику (або синодику), який зберігається нині (у копії ХVІІІ ст.) у Чернігівському історичному музеї й, безумовно, становить одну з найзагадковіших пам'яток нашої давнини. У ХІХ ст. існувало ще кілька пом'яників, аналогічних тому, який первинно належав любецькому Антонієву монастирю; однак, передані для публікації до петербурзької Археографічної комісії, вони згодом десь загубились і нині вважаються втраченими для науки. 

Спасо-Преображенський собор у Чернігові
У Любецькому ж синодику вчених, передовсім, цікавить та його частина, де міститься довгий перелік імен під заголовком "Помяни, Господи, благоверных великих князей черниговских, киевских и прочиих". Відкривається він іменем брата й суперника Ярослава Мудрого — першого чернігівського князя Мстислава, котрий заклав у Чернігові Спасо-Преображенський собор, що й досі височіє в історичній частині міста. Далі в синодику містяться ще понад 80 поминальних записів із іменами князів і княгинь ХІ—ХVІ ст. Деякі з них відомі науковцям за іншими джерелами, решта ж — це таємничі незнайомці та незнайомки, про яких не залишилося жодної згадки в літописах; відтак, їхнє місце в історії відтворюється шляхом карколомних генеалогічних конструкцій.

Софія Палеолог. Реконструкція С. Никитина
Без сумніву, розгадка усіх таємниць Любецького синодика є справою майбутнього. Особливо інтригують учених ті його записи, які стосуються другої половини ХІІІ—ХІV ст. — найтемнішої доби в історії Чернігівщини й, зокрема, Любеча. Адже серед науковців немає навіть єдиної думки про долю міста за часів монгольської навали. Тривалий час вважалося, що шлях кочовиків-завойовників не пролягав через Любеч. Тільки порівняно нещодавно було висловлено припущення, що потужний шар згарища, виявлений під час розкопок Любецького городища, свідчить про розорення міста загонами Менгу-хана, які сплюндрували Чернігів восени 1239 р. На це ж указують і декілька скарбів, заритих мешканцями Любеча перед нашестям ворога й знайдених уже в наші часи.

Стефан Великий
Утім, найцінніший із любецьких скарбів, можливо, ще чекає на свого Шлімана. Аби розповісти про нього докладніше, слід перенестися думкою у Росію кінця ХV ст., коли великим князем московським був енергійний Іван ІІІ, який зумів поширити свій політичний контроль на Твер та Новгород і домігся того, що його країна назавжди позбулася принизливої залежності від Орди. Особисте життя володаря Московщини не було бурхливим. Одружувався він двічі. Вперше, ще підлітком, із тверською князівною Марією, від якої мав сина Івана. Званий Молодим, той, зрештою, так і не постарів, пішовши з життя у 32 роки. Недовгий вік судився і його матері, котра померла (чи, як подейкують, була отруєна), маючи близько 25 років. Після цього Іван ІІІ кілька років залишався удівцем, аж доки не посватався до Софії, племінниці останнього візантійського імператора Костянтина Палеолога, яка разом з родиною мешкала у Римі. 

Після весілля до молодої дружини великого князя московського перейшли всі коштовності її попередниці, і вона, не вагаючись, почала щедро обдаровувати ними своїх родичів, які, втративши батьківщину, перебували у хронічній скруті. Коли ж по дванадцяти роках подружнього життя з "римлянкою", у 1483 р., Іван ІІІ захотів — з нагоди появи на світ першого онука — подарувати своїй невістці Олені, дочці молдавського воєводи Стефана Великого й київської князівни Євдокії Олельківни, дорогоцінне "саженье" (розшите самоцвітами вбрання), яке колись належало Марії Тверській, з'ясувалося, що його й сліду нема: Софія, як занотували хроністи, "много истеряла казны великого князя". Частину вона потайки віддала своєму братові, а решту як посаг у 1480 р. отримала від Софії її племінниця Марія Палеолог, коли брала шлюб з князем Василем Михайловичем Верейським, близьким родичем Івана ІІІ (батько останнього, Василій ІІ, доводився Михайлові Верейському двоюрідним братом).

П. Чистяков. Софія Вітовтівна зриває пояс з Василя Косого
Роздратований правитель Московщини (якого недарма звали Грозним, хоч згаданий епітет закріпився лише за його онуком, Іваном ІV, який надав найпотворніших форм цій рисі родинної вдачі) звелів відібрати у Верейських Софіїні "подарунки" і схопити їх самих. Від неминучої опали подружжя врятувала тільки втеча за кордон — до Литви, котра, наче губка, вбирала у себе "відходи" конфліктів, які час від часу спалахували у сусідній державі. Кількома десятиліттями раніше там вже знайшли притулок дві князівські родини — Шем'ячичі та Можайські, які так само належали до московської правлячої династії й доводилися Василеві Верейському близькими родичами та сусідами. Причиною їхнього вигнання стала тривала міжусобна війна, що до її розв'язання доклала рук мати Василія ІІ Софія Вітовтівна, зірвавши з князя Василя Косого дорогоцінний пояс, який вважала власністю своєї родини. 

Печатка Івана Андрійовича Можайського
За участь у цій війні Василій ІІ поплатився зором, але, після низки гострих колізій, одержав у ній перемогу. Його недруги мусили шукати порятунку за межами Московського князівства. У Литві опинилися князі Іван Можайський і Іван Шем'ячич. Перший дістав від Казимира Ягеллончика Стародуб і Гомель, другий — Новгород-Сіверський та Рильськ. Коли ж при дворі Казимира з'явився Верейський, йому виділили "навіки" сусідній із володіннями князів Можайських Любеч (1483 р.). 

Варто занотувати, що на час вимушеної еміграції Верейського його родичі цілком обвиклись у Литві. Для Верейського ж вона так і не стала другою батьківщиною. Відомо, що незабаром після смерті Казимира (1492 р.) він звернувся до сина Івана ІІІ, Василія, благаючи, аби той разом зі своєю матір'ю Софією Палеолог посприяв його поверненню додому. У відповідь Василій сповістив його: "И мать наша, великая княгиня, да и мы сами государю отцу своему, великому князю, о тебе били челом; и отец наш, князь великий, тебя жалует, хочет твоей службы. И ты бы к отцу нашему, к великому князю, поехал". 

Верея — родове гніздо князів Верейських
Цей лист був надісланий Василеві Верейському в січні 1493 р. Однак князь чомусь не поспішав скористатися монаршою ласкою й офіційно продовжував вважатися зрадником. Зокрема, він потрапив до переліку осіб, з якими було категорично заборонено спілкуватися у Литві дочці Івана ІІІ Олені, виданій заміж за нового великого князя литовського Олександра Казимировича. Більше того, укладеною на початку 1494 р. московсько-литовською угодою передбачалося, що правитель Литви "не відпускатиме" зі своєї землі Можайських, Шем'ячичів і Верейського, аби не зашкодити своєму союзникові й тестеві. Це було відповіддю на висловлене раніше прохання Олександра, "абы князь великий московский гнев свой им отпустил, а отчины их им поступился". 
Пелена Софії Палеолог. 1499 р.
"Отчина" Верейського була конфіскована в його батька за гадану провину сина відразу після втечі останнього до Литви, хоч Іван ІІІ й дозволив старому князеві "держать ее за собою до самой смерти". На неї не довелося довго чекати — вже через рік Верейський-батько полишив світ, благаючи Івана ІІІ, аби той, принаймні, не чинив кривд його боярам (дослівно: "чтоб мои люди после меня не заплакали"). 

Очевидно, що, силою приєднавши до власних земель Верейський уділ, володар Московщини аж ніяк не збирався в майбутньому повертати його законному спадкоємцеві. Мабуть, саме це й вплинуло на подальший перебіг переговорів з Верейським, надавши їм затяжного характеру. Втім, улітку 1495 р. у них нібито стався перелом: опальне подружжя погодилося віддати вивезену до Литви "казну". Іван ІІІ негайно відгукнувся на цю пропозицію і передав із гінцем Верейському: "Ты бы прислал ко мне список, написав, что именно нам ныне хочешь отдати из нашей казны". При цьому кількість повернених коштовностей мала визначити масштаби монаршої ласки: "Мы жаловати вас хотим, посмотря по вашему исправлению". 

Як не дивно, після цього листування з московським двором перервалося. З якихось причин Верейський вирішив залишитись у Литві, молодий володар якої — син Казимира Олександр — у    1499 р. підтвердив своїм "листом" його "вічні" права на Любеч та інші маєтності. Так само підтвердив він і права Можайських, які на той час тримали Чернігів. Можливо, Олександр Ягеллончик відчував, що на окраїнах його держави ситуація стає дедалі менш прогнозованою. Утім, перехід Можайських та Шем'ячичів на службу до Івана ІІІ, без сумніву, заскочив його зненацька — як і те, що за кілька місяців практично вся Сіверщина відійшла до складу Московської держави. 

Фрагмент пелени із зображенням московської великокняжої родини під час хресного ходу у Вербну неділю. 1498 р.
Цікаво, що в контексті усіх цих подій жодного разу не згадано князя Верейського. Більше того — його ім'я назавжди зникає з джерел, тим часом як Семен Можайський вже у 1500 р. фігурує в російських документах як володар Любеча (хоча його прав не визнавали у Литві, де залишилися дружина та дочка Верейського, чомусь не виявляючи бажання "возз'єднатись" із великокняжою родиною). Ці факти неодноразово наштовхували дослідників на припущення, що князь Семен силою здобув Любеч при переході на московську службу. 

Що ж спонукало його на такий вчинок? Чи не скарби його родича, які він намагався привласнити, чи то випереджаючи великого князя московського, чи то, навпаки, виконуючи його "спецзавдання"? І чи не в цьому слід шукати причину смерті князя Верейського? 

На жаль, усі ці питання й досі залишаються риторичними — аби на них відповісти, бракує надійних джерел. Утім, цілком очевидно, що, якби злощасну "казну" було захоплено під час здобуття Любеча у 1500 р., то цю подію не оминули б увагою московські дипломати й книжники, котрі ретельно нотували всі скільки-небудь помітні події свого часу. Відтак, не виключено, що, опинившись у небезпеці, князь Василь встиг заховати свої скарби. Тож, може, вони й досі криються де-небудь у любецькій землі? Будемо оптимістами й сподіваймося, що їм все ж судилося знову відчути тепло людських рук, а людям — побачити їх принадливе мерехтіння.