"Змова князів"


Після ліквідації удільного Київського князівства  (1471 р.) нащадки Володимира Ольгердовича ніяк не могли змиритися з тим, що їх, попри високий родинний авторитет і знатність походження, позбавили "отчини" та фактично відсунули від широкої політичної влади. Не слід забувати, що як Олелько Володимирович, так і Семен Олелькович неодноразово висувалися кандидатами на великокняжий стіл: адже вони походили зі старшої лінії Ольгердовичів і формально мали більші права на престол, аніж правлячі Ягеллони — нащадки Ягайла, сина Ольгерда від другого шлюбу.

Сакофаги дітей князя Івана Бєльського -- Ганни й Федора. XVII ст. Некрополь Вознесенського монастиря. Москва.
Кривди, заподіяні київським князям, болісно переживали навіть їхні далекі нащадки. Один із них, князь Іван Бєльський, у 1567 р., майже через 200 років після приходу до влади Ягайла, докоряв у листі, надісланому з Московщини до Литви, його правнукові Сигізмунду-Августу: "Наша была отчизна Великое княжество Литовское, заньже (оскільки) прапрадед наш, князь Володимер — великого князя сын Ольгердов, и как князь великий Ольгерд понял (узяв за себе) другую жену, тверянку (Юліану, дочку князя Олександра Тверського), и для тое другой своей жены прадеда нашего отставил, а дал тот столец, Великое княжество Литовское, другой своей жены детям, сыну Ягайлу".Сцена полювання на срібній тарелі XVII ст. Нагорі -- герб Великого князівства Литовського "Погоня".

Втрата обох князівських "отчизни" — Києва й Вільна — спонукала нащадків Володимира Ольгердовича до активної боротьби, яка вилилась у так звану "змову князів" 1481 р. Її організаторами були Михайло Олелькович і Федір Іванович Бєльський (обидва — онуки Володимира Ольгердовича), а також Іван Юрійович Гольшанський (правнук Володимира Ольгердовича по матері, Юліані Олельківні). Змову викрили (як гадають, не без допомоги київського воєводи Івана Ходкевича). Бєльському пощастило втекти до Москви, а Михайло Олелькович та Іван Гольшанський наклали головами. 

За браком відповідних джерел складно судити про наміри організаторів змови. Очевидно, й для більшості сучасників вони залишилися таємницею. Принаймні, на таке припущення наштовхує запис у літописі під 1481 р.: "Месяца августа 30 король польский и литовский Казимир повелел стяти (стратити) князя Михаила Олельковича и князя Ивана Юрьевича; вина их Богу единому сведуща".

За свідченнями деяких джерел, змовники хотіли детронізувати (а можливо, й убити) Казимира Ягайловича і посадити на великокняжий стіл Михайла Олельковича. Для цього начебто передбачалося використати весілля Федора Бєльського, на яке був запрошений Казимир. За іншою версією, вбивство мало статися під час полювання — на князівських "ловах". У будь-якому випадку лише щасливий збіг обставин нібито врятував Казимира від смерті. 
Успенський собор. Поховання у саркофагах. Той, що ліворуч, містить рештки четвертованого чоловіка.  За Г. Івакіним, С. Балакіним
Неясно, наскільки вірогідною є й літописна версія, згідно з якою організатори змови прагнули відірвати від Литви землі по р. Березину й піддатися з ними Москві. Втім, цілком імовірно, що змовники сподівалися на підтримку з боку московського князя, з домом якого Олельковичів пов'язувала міцна родинна традиція (приводом до активізації контактів з Москвою напередодні "змови князів" могли стати розпочаті у 1480 р. переговори про укладення шлюбу між племінницею Михайла Олельковича Оленою (дочкою Євдокії Олельківни й Стефана ІІІ Великого) і сином Івана III Іваном Молодим). Що ж до згадки про р. Березину у контексті намірів заколотників, то вона у XV—XVI ст. уважалася традиційною межею між Литвою та Руссю (наприклад, у 1549 р. московські бояри заявляли литовським послам: предки Івана Грозного володіли всіма руськими містами, "а рубеж был тем городом с Литовской землею по Березыню").

У будь-якому випадку не витримує критики думка, уперше висловлена, здається, М. Любавським, що "змова князів" була прямим наслідком виданого Казимиром Ягеллончиком на прохання його сина Казимира (пізніше визнаного святим) наказу про заборону будівництва та відновлення православних храмів у Литовській державі (1481 р.). Як аргумент на користь цієї гіпотези висувалося твердження іншого сина Казимира, Олександра, про релігійне підґрунтя спрямованої проти його батька змови (1501 р.). Якщо, однак, цей аргумент був підважений ще М. Грушевським, котрий розцінив Олександрову заяву, зроблену в розпал релігійної за своїм ідеологічним оформленням московсько-литовської війни 1500—1503 рр., як "очевидне перенесення пізніших мотивів, пізнішого колориту на епізод 1481 р.", то питання про згаданий вище Казимирів наказ здобулося на зважену наукову оцінку дещо пізніше. У 1920—1930-х рр. польські дослідники показали, що уявлення про заборону відновлення та будівництва церков у 1481 р. є лише відгуком історіографічної легенди про діяльність св. Казимира. У документах ХV ст. маємо тільки поодиноке посилання на якусь не окреслену чітко давню традицію "церквей греческого закону больше не прибавляти"; на неї покликався великий князь литовський Олександр, відмовляючись будувати для своєї дружини Олени, доньки Івана III, православну церкву у Вільно (1494—1495 рр.). У документах ХVІ ст. є вказівка, що згадана заборона була ініційована Вітовтом; утім, на практиці вона майже не застосовувалася — хіба що на власне литовських теренах, де людність була суцільно католицькою.
Чудотворний образ св. Казимира. Кафедральний собор у Вільнюсі
Відтак, трактування "змови князів" як акції, спровокованої дискримінацією православ'я, є більш ніж проблематичним — особливо коли взяти до уваги, що кількома роками раніше, у 1476 р., Михайло Олелькович і Федір Бєльський декларували свою відданість принципам Флорентійської унії, підписавши звернення митрополита Мисаїла до папи Сікста IV.
Утім, як би не трактувати наміри змовників, жоден із них не здійснився. Відлунням тієї далекої трагедії дійшов до нас запис у пом'янику Києво-Печерського монастиря: "Помяни, Господи, убиенных: князя Михаила Александровича, князя Иоанна Юрьевича". Не виключено також, що монастир став місцем вічного спочинку для Михайла Олельковича. Порівняно нещодавно при дослідженні поховань на території Успенського собору був знайдений чоловічий кістяк із відрубаними головою й нижніми кінцівками. У зв'язку із цим постало припущення, що це рештки князя Михайла, які після його страти були перенесені до родинної усипальниці.