Татарська доба (1230 -
1330-ті рр.)

Татарська доба в історії України (1230 - 1330 рр.).

Оборона Козельська. Мініатюра з Лицевого літописного зводу XVI ст.Монгольська експансія стала провідним фактором еволюції українських земель у другій третині ХІІІ ст. Сама Монгольська держава вийшла на історичну арену на початку того століття, досягши неабияких успіхів під проводом Чингізхана. Монголи завдали відчутних ударів народам Сибіру, підкорили Північний Китай, держави Середньої Азії та Закавказзя. Восени 1237 р. верхівка Монгольської держави розпочала підготовку до походу за Волгу. Як свідчить іранський історик кінця XIII — початку XIV ст. Рашид-ад-Дин, котрий користувався джерелами першої половини — середини XIII ст., члени династії Чингізидів зібралися тоді на курултай і, "досягши загальної згоди, пішли війною на руських".
Перший удар монгольська кіннота завдала по Рязанському князівству. Це сталося на початку зими 1237/1238 р. Князі роздробленої на окремі князівства Русівирішили кожний окремо протистояти ворогові. Рязанський князь Юрій послав гінців до володимиро-суздальського і чернігівського князів з благанням про допомогу, але так і не дочекався її. Як оповідає перлина давньоруської літератури, "Повість про розорення Рязані Батиєм", "ледве здолали їх (рязанців) сильні полки татарські". "Резвецы и удальцы рязанские", як називає руських воїнів "Повість...", мужньо зустріли ворога і майже всі полягли на полі битви.
Монгольське військо штурмом здобуло Рязань, застосувавши облогові машини і огнемети, створені китайськими інженерами, й винищили майже все населення міста. Рязань була спалена і знищена дощенту. Згодом вона так і не відродилася, — нинішня Рязань розташована в іншому місці. Далі настала черга Володимиро-Суздальського князівства, що мало найсильніше на той час військо. Але й воно не змогло встояти проти ворога, котрий мав значну чисельну перевагу. Володимир був здобутий і знищений, а військо князя Юрія Всеволодича на річці Сить після запеклої битви зазнало страшної поразки. Був убитий сам великий князь, наклали головою майже всі його дружинники. Досі на березі цієї річки височить багато курганів — це поховання воїнів, що полягли в битві. Володимиро-Суздальська земля була сплюндрована безжальними і жадібними загарбниками.
По тому монгольські орди рушили на південь. У кінці березня 1238 р. головна група під командуванням самого Батия підійшла до невеликого чернігівського міста Козельськ. Майже два місяці Батий безуспішно облягав місто і зміг зламати опір захисників лише тоді, коли з Волги підійшов обоз із облоговими машинами. "Татари билися, прагнучи здобути місто, — пише західноруський літописець, — вони розбили міські стіни і вдерлися на вал. Але козельчани різалися з ними ножами", а потім здійснили відчайдушно сміливу вилазку: вийшли з міста, вже охопленого полум'ям, і, винищивши чотири тисячі татар, усі полягли.
Після дворічного перепочинку в причорноморських степах монгольські орди рушили на Київ. Та навіть цей перепочинок був дуже і дуже відносним. За свідченнями східних джерел, вони безперервно воювали з половцями, черкесами і аланами, нападали на порубіжні руські міста, жорстоко придушували визвольні рухи завойованих ними народів. У цей проміжок часу вони заволоділи двома великими містами на півдні Русі. У березні 1239 р. було штурмом здобуто Переяславль, а в жовтні того ж року — Чернігів. Далі монголо-татари рушили на схід уздовж Десни і Сейму, де знищили міста-фортеці, збудовані для захисту від половців, — Путивль, Рильськ, Глухів та ін.
Найпотужніший з тогочасних князів, Данило Галицький, більше не мав сумнівів: монгольська гроза не мине його князівства. Тому він разом із сином Левом поїхав до Угорщини, намагаючись укласти угоду з королем Белою IV, скріпивши її шлюбом Лева з королівною. Та король остерігся пов'язувати свою долю з Данилом, передбачаючи напад татар на Західну Русь. Він сподівався, що ворожа навала обмине його державу. Зазнавши невдачі в Угорщині, Данило Романович так само безуспішно силкувався підняти проти Батия малопольського (краківського) й мазовецького князів. А тим часом монгольське військо впритул наблизилось до Києва.Пайцзи — знаки влади золотоординських чиновників. XІV ст. Позолочене срібло, гравірування
Київ мав тоді воістину циклопічні фортифікації, рівних яким не існувало в східнослов'янському світі. Три ряди могутніх валів із дубовими стінами на них оточували центр міста. Там перебувала залога на чолі з намісником Данила, загартованим у боях тисяцьким Дмитром. Адже напередодні Батиєвої навали старший Романович поставив у залежність від себе цей стольний град Русі. Лише зосередивши всі свої полки, застосувавши могутню облогову ехніку, монгольський хан після двотижневого штурму з граничним напруженням сил зміг оволодіти Києвом. Так само, як і в інших містах, населення було майже повністю винищене. У рабство забрали частину молодих людей і ремісників.
Здобуття Києва відкрило шлях Батиєві на захід, і на весну 1241 р. вороже військо завоювало всю Південно-Західну Русь. Воно зазнало великих втрат. Його тумени (корпуси) і тисячі (полки) дуже поріділи, а воїни — втомилися. Це зірвало плани Батия завоювати всю Європу, дійти до Риму і Середземного моря. Після руської кампанії, як записав галицький книжник, "Батий пішов до угрів. Король же Бела і Коломан зустріли його на Солоній річці. Тут билися їхні полки, і побігли угри, і гнали їх татари до річки Дунаю". Це сталося 11 квітня     1241 р. Згаданий літописцем Коломан був хорватським князем. Одночасно інша група монгольських військ сплюндрувала Польщу й зазнала поразки від лицарів чеського короля Вацлава. Спустошивши Хорватію, Сербію, Болгарію, Трансільванію і Молдавію, загарбники навесні 1242 р., дізнавшись про смерть великого хана Угедея, повернулись із європейського походу на Волгу, де заснували свою державу. 
Так на східноєвропейських і азійських обширах постало могутнє політичне утворення, зване в історіографії Золотою Ордою. Щоправда, термін цей має пізніше походження: він з'являється у московських літописах після підкорення Казані (1552 р.), яке стало фінальним акордом у боротьбі проти татарської кормиги. Втім, фахівці не виключають, що це словосполучення побутувало на Русі вже в ХІII—XIV ст.: під Золотою Ордою тоді розуміли ханську юрту, яка багатством свого оздоблення вражала уяву сучасників. За спостереженнями францисканського ченця Джіованні дель Плано Карпіні, котрий у 1245—1247 рр. здійснив мандрівку до столиці Монгольської імперії Каракорума, це був намет, котрий "спирався на стовпи, покриті золотим листом, прибитим до дерева золотими цвяхами". Щодо самої заснованої Батиєм держави літописці XIII—ХIV ст. вживали збірний етнонім "Татари" чи політонім "Орда"; у східних джерелах її називали також Білою Ордою. У науковій літературі вона іноді фігурує під назвою "улус Джучі", хоча насправді останній включав у себе ще й Синю Орду, яка формально підпорядковувалася Білій.
Батий. Середньовічна китайська гравюраПочатки цієї держави сягають 1243 р., коли, повернувшись із Центрально-Східної Європи, Батий облаштувався у прикаспійських степах, згодом заснувавши поблизу сучасної Астрахані столичне місто Сарай. Щоправда, він визнавав зверхність великого хана, котрий резидував у Каракорумі; відповідно, Батий не мав права на зовнішньополітичні зносини, карбування власної монети тощо, а завойовані ним землі вважалися "хановими та Батиєвими". Цей режим проіснував до  60-х рр. XIII ст., коли Менгу-Тимур, скориставшись міжусобицями в Монголії, позбувся обтяжливої залежності від метрополії (1269 р.). Доти володарі Золотої Орди мусили віддавати більшу частину власних прибутків великому хану. Відповідно, з Каракорума на Русь відряджалися спеціальні чиновники ("численними"), які мали обрахувати загальну кількість людей, з якої мав стягатися податок, званий "виходом".
Слід зауважити, що після Батиєвого погрому південно-західні руські землі не випали з міжнародного ринку. Однак саме татарська навала справила вирішальний вплив на шляхи економічного розвитку України, у тому числі й на торгівлю: розгром земель Південно-Західної Русі викликав її торговельну переорієнтацію — експорт ремісничих товарів майже припинився, оскільки ремесло надовго загальмувалось у своєму розвитку.
Щоправда, у матеріальній культурі пізніших часів виразно простежуються давньоруські традиції, однак деякі з них були безповоротно втрачені після Батиєвої навали: назавжди зникли ювелірні вироби з перегородчастою емаллю, скляні браслети, пряслиця з овруцького шиферу. Оцінюючи втрати, яких зазнало міське ремесло, археологи пов'язують їх з "інформаційним розривом" між генераціями ремісників. Як занотував Г. Івакін, "багато першокласних майстрів загинуло, було забрано до Монголії або Золотої Орди... Нові майстри не пройшли відповідної школи, були втрачені виробничі секрети, що передавались із покоління в покоління. Їхні ряди здебільшого комплектувалися вихідцями з сільської місцевості периферійних невеличких міст, які стояли на значно нижчому професійному рівні. Важливим фактором була відсутність належної матеріальної бази, необхідної для таких галузей ремесел, як ювелірне, каменерізне, склоробство тощо. Значно звузилося й коло замовників. Виробництво багатьох видів ремесел припинилося або провадилось у невеликих масштабах. Техніка ремесла стала грубшою і простою. Загальний обсяг ремісничого виробництва міста став незначним. Археологічні знахідки ремісничих виробів або інструментарію нечисленні. Найбільше поширення у цей час мали життєво необхідні спеціальності: гончарів, ковалів, чинбарників, шевців, кравців тощо". 
Чингізхан та Субедей. Середньовічні китайські    гравюриПоряд із трансформаціями в економічній сфері відбувалися зміни в сфері управління. За Батия почала оформлятися улусна структура його держави: вже за часів Карпіні Подніпров'я було поділено між Мауци та Коренцою (Куремсою). Перший кочував на Задніпров'ї, другий — степами Правобережжя. Цей поділ зберігся й надалі: за твердженнями східних авторів, наприкінці ХIV ст. останнє становило улус Хурмадая, а Лівобережжя — "область Бек-Ярика". Улуси ділилися на тумени, чи "тьми", що їх номенклатуру зберегли пізніші татарські ярлики великим литовським князям; на чолі туменів стояли темники, або "князи темнии". До тогочасних реалій життя на українських землях слід додати також залучення місцевих військових контингентів до монгольських виправ, ханську інвеституру князів і втручання Орди в політику останніх.
Усі ці факти лягли в основу концепції "монголо-татарської кормиги", яка донедавна сприймалася як історична аксіома. Одначе останніми десятиріччями вона зазнала суттєвої трансформації — аж до повного її спростування у працях Л. Гумільова та його численних епігонів. Ближчою до реалій ХІІІ ст. є позиція тих фахівців, котрі зауважують, що взаємини між монголами та населенням підкорених ними давньоруських земель мали складний, багатоаспектний характер, і критикують доробок радянської історіографії, котра, повністю поділяючи конвенції російської науки XVIII—XIX ст., заперечувала легітимність татарського правління й екстраполювала це ставлення на східних слов'ян доби середньовіччя, фокусуючи увагу на їхній "героїчній боротьбі" проти загарбників — тоді як насправді у Давній Русі золотоординський режим розглядався як цілковито законний й визнавалися принципи легітимності, вироблені Чингізидами. 
До речі, тенденція до мінімізації наслідків Батиєвої навали, що безумовно взяла гору в новітній історіографії, значною мірою завдячує своїм існуванням авторитетові Грушевського. Слід, одначе, зважати на те, що прагнення науковця заперечити думку про "незвичайно руїнний вплив татарського погрому на українську колонізацію" пояснювалося, передусім, тим полемічним запалом, із яким учений намагався спростувати поширені в його часи уявлення про спричинену монгольським нашестям повну зміну населення в Середньому Подніпров'ї, котрі стали живильним середовищем для низки одіозних ідеологем (культуртрегерство Польщі, "перетікання" давньоруської історії в московську тощо). Монгольські походи на Русь
Обстоюючи думку, що "стара, передтатарська людність задержалася в цілості в лісовому поясі України" та "за лінією лісів", учений зауважив, що "наша староруська погранична людність взагалі була дуже рухлива, до таких пополохів призвичаєна ... і могла завчасно поховатися", адже "це були люди "под трубами повиты, под шеломы взлелеяны", котрим і татарський погром по давніших прецедентах не здавався, мабуть, таким трагічним; щонайбільше, відступали вони в ліси й задержувалися там довше", принаймні, "городи не пустіли по тому татарському погромі". Що ж до уявлень про "повне спустошення й упадок Подніпров'я", то вони сформувались у Києві в ХVII ст., коли укладачі "Синопсису" (історичної компіляції, надрукованої у 1674 р.), спостерігаючи на кожному кроці сліди численних татарських "наїздів" (передусім тих, що відбулись у 1416 і 1482 рр.), "приписали" їх (у буквальному значенні цього слова) Батию. 
Цю ідею М. Грушевський запозичив у свого вчителя Володимира Антоновича, котрий запровадив до наукового вжитку твердження, що "загальноприйнята думка про запустіння Південної Русі — не більше, ніж історичний міраж"; початок цьому міфу дав "Синопсис", об'єднавши розсіяні по різних літописах легендарні "нарости" на подіях 1240 р. у Києві — насправді ж того року хіба що повалилася Десятинна церква, склепіння якої не витримало напору киян. 
Археологічні дослідження Києва унаочнили помилковість цих гадок. Перед ученими постала страхітлива картина Батиєвого погрому. Лише в одній братській могилі, виявленій на території міста, було знайдено останки близько 2 тис. киян. Тож, за словами    П. Толочка, не слід убачати в писемних звістках про звірства монголів перебільшення очевидців. 
Проте наслідки Батиєвої навали не обмежились колосальними людськими й матеріальними втратами. Йшлося про епохальну подію — катастрофу, що на кілька століть істотно уповільнила історичні процеси в регіоні. Це, зрештою, всупереч власній позиції, визнавав і М. Грушевський, твердячи, що в постмонгольські часи Середнє Подніпров'я, яке "в перших віках історичного життя українських земель було огнищем політичного, економічного, культурного життя для цілої Східної Європи ... стало глибоким перелогом, на якому буйно віджила дівича природа, не чуючи над собою важкої руки чоловіка, і серед неї наново сходили сходи суспільного життя, де в чому нав'язуючись до традицій давніших, староруських, в іншому — розвиваючись вповні оригінально серед дозвілля цих здичавілих пустинь". 
Галичина та Волинь в ХІІІ ст.Тому здається глибоко символічним, що монгольська навала осмислювалась на Русі в есхатологічних категоріях. Речником цих апокаліптичних настроїв на західноєвропейських теренах став "руський архієпископ Петро", котрий у 1245 р. узяв участь у роботі скликаного папою Інокентієм IV Ліонського собору. В літературі його здебільшого ототожнюють з ігуменом київського Спасо-Берестового монастиря Петром Акеровичем, котрий нібито обійняв митрополичу кафедру з волі князя Михайла Всеволодовича за часів його перебування на київському столі. Деякі науковці, однак, заперечують цю ідентифікацію, припускаючи, що гаданий митрополит походив із Північно-Східної Русі, де наприкінці 1230-х рр. угорський домініканець брат Юліан зафіксував есхатологічну традицію, аналогічну Петровій. Йшлося про ототожнення татар із біблійними мадіанітянами, котрі були розбиті ізраїльським вождем Гедеоном і втекли до "жахливої й безлюдної Етривської пустелі"; їхній вихід із цієї пустелі, згідно з поширеним на Русі "Одкровенням Мефодія Патарського", знаменував наближення кінця світу. 
Власне, ще в 1223 р., коли Русь уперше зіткнулась із татарами, літописці, не знаючи, хто вони "и отколе изидоша, и что язык их, и которого племени суть, и что вера их", пригадали, що "к скончанью времен явитися тем, яже [кого] загнал Гедеон [у пустелю]". У певному сенсі це пророцтво збулося на зламі 1230—1240-х рр.: адже після нашестя Батия назавжди пішли у минуле традиційні реалії києво-руських часів. Це сталося, передусім, через занепад самого Києва — стольного міста Давньоруської держави (тут перебував "найстарший" з-поміж руських князів) і кафедри загальноруської православної митрополії. Упродовж другої половини XIII ст. занепадає, набуваючи формального характеру, а невдовзі й узагалі припиняє своє існування київське "старійшинство"; слідом за ним відривається від київського ґрунту й митрополія, осередком якої стає Володимир-на-Клязьмі, куди на зламі ХІІІ—ХIV ст. переселяється митрополит Максим. кими були обставини, котрі спонукали митрополита переїхати до Володимира "с клиросом и со всем житьем [тут: майном] своим", порушення ним освяченої віками традиції мало далекосяжні наслідки. Воно миттєво "відгукнулося" на південному заході руських земель, де за клопотанням галицько-волинського князя Юрія I Львовича постала нова (хай і доволі ефемерна) Галицька митрополія (1303 р.), а заразом і уявлення про існування "Малої Русі", тотожної із Галицько-Волинським князівством. Відтак, своїм від'їздом із Києва Максим фактично започаткував деструктивні щодо єдності православної церкви процеси, які через півтора століття увінчалися сформуванням на теренах колишньої Давньої Русі двох паралельних митрополій. Переяславль-Заліський. Пам'ятник князеві Олександру Ярославичу Невському на тлі Спасо-Преображенського собору
У самій же звістці літописів про події зламу XIII—XIV ст., попри її лапідарність, здається важливим ще один, акцентований М. Грушевським аспект: брак бодай принагідної інформації про позицію, зайняту тодішнім київським князем — що, природно, породжує сумніви стосовно самого факту його існування. Ці сумніви значно посилюються оповідями літописців про татарські виправи на Польщу й Литву, в яких мусили брати участь усі підвладні Орді південноруські князі. Як зауважив Грушевський, "особливо з цього погляду інтересні оповідання про походи 1275 і 1286 рр., де на участі всіх князів положено особливий натиск. І так у перший похід татари послали "всіх задніпрянських князів, Романа Брянського з сином Олегом, Гліба, князя смоленського, й інших князів багато — бо тоді всі князі були в волі татар". Ще виразніше сказано про другий похід: "Телебуга послав до князів задніпрянських і волинських — до Льва, Мстислава й Володимира, кажучи їм іти з ним на війну, бо тоді всі князі були в татарській неволі". Очевидно, що між Волинню й задніпрянською Сіверщиною тоді не було князів, інакше літописець би про них згадав: певно б не проминув таких близьких сусідів у тій сумаричній фразі про "інших князів". Ці спостереження дали можливість ученому сформулювати гіпотезу про "збезкняжіння" Київщини в другій половині XIII ст. Розмірковуючи над тим, "чи був тут свідомий від початку план татар, чи такі відносини уложилися самим життям, а потім лише були протеговані татарами", він дійшов висновку, що "останнє здається правдоподібнішим".
І справді, у долі київського княжіння відбились тенденції, котрі заявили про себе ще в домонгольські часи. У переддень Батиєвої навали, в першій третині XIII ст., Київ продовжував відігравати роль політичного центру всієї Русі. Навіть визнаючи факт його перетворення у той час із "реальної столиці" Давньоруської держави на "символ історичної та загальноруської єдності", тобто зміщення його політичної гегемонії в область традиції, слід враховувати специфіку середньовічного мислення (в тому числі й мислення політичного) як за самою своєю природою традиційного, орієнтованого на історичне минуле та звичаї предків. Через це, навіть втрачаючи реальне значення, Київ і далі побутував як домінанта політичної свідомості й активно формував поведінкові стереотипи — насамперед, прагнення до здобуття київського столу, на який представники всіх розгалужень роду Рюриковичів мали формально рівні права.
За умов політичної нестабільності 1230-х років зміни князів тут відбувалися з калейдоскопічною швидкістю. Володимир Рюрикович (1223—1235 рр.) був зміщений Ізяславом Мстиславичем, котрий завдав йому поразки у битві під Торчеськом (1235 р.); того ж року Володимиру вдалося повернути собі Київ, але в 1236 р. "приде Ярослав Суздальский и взя Киев под Володимером; не мога его держати, иде паки к Суздалю; и взя под ним Михаил [Всеволодович]". Останній залишив Київ "перед татары" — на звістку про наближення загонів Менгу-хана (1239 р.). Спорожнілий великокняжий стіл зайняв Ростислав Мстиславич, проте невдовзі був схоплений Данилом Галицьким, який, оволодівши містом, посадив тут тисяцького Дмитра ("...вдасть Киев в руце Дмитрови обдержати противу иноплеменных язык, безбожных татаров"). По якімсь часі Данило, порадившись із своїм братом Васильком, "обещал Киев Михаилови", але той "за страх татарский не смел ити к Киеву".
Браслет із прорисами зображень зі скарбу, знайденого у Божську (Болохівська земля)Михайло не наважився зайняти київський стіл і після того, як монголи, сплюндрувавши Південно-Західну Русь, рушили далі в Європу: недовго поживши "под Киевом во Острове", він "беже в Угры". Тим часом Ярослав Всеволодович, побувавши у ставці Батия, був визнаний останнім "старей всем князем в русском языце" (1243 р.), що, за традицією, означало володіння Києвом. Щоправда, сам Ярослав виступає в тогочасних джерелах як суздальський князь — однак добре відомо, що у 1245 р., під час подорожі Данила Галицького до Орди, в Києві сидів намісник Ярослава, боярин Дмитро Єйкович.
На тому ґрунті, що в літописному повідомленні про Данилову мандрівку фігурує тільки ім'я тогочасного київського князя — Ярослав — виникла гіпотеза, що Дмитро Єйкович був намісником галицько-волинського князя Ярослава Інгваровича, котрий отримав Київ від Данила. Автор цієї гіпотези Д. Зубрицький покликався на літописну згадку про Данила як князя, "обладавша Рускою землею, Киевом и Володимером, и Галичем". Цю думку розкритикував М. Дашкевич, слушно відзначивши, що передача Києва по смерті Ярослава Всеволодовича його синові Олександру Ярославичу унеможливлює таку ідентифікацію. В цьому його підтримав М. Грушевський, зауваживши, що "Ярослав Інгварович міг би держати Київ тільки з руки Данила чи за його дозволом, але літописець, оповідаючи про гостини Данила в Києві, нічим не натякає, що тут він був ще в границях свого політичного впливу". Водночас він звернув увагу на те, що Карпіні, "двічі переїздивши через Київ, мавши зносини і з самим мабуть Дмитром (се його мабуть називає Карпіні тисяцьким), і з київськими боярами, не підозрював, що Київ належав до Ярослава, котрого бачив у татар і про котрого кілька разів говорить, називаючи його князем суздальським". Відтак з'явився новий привід для сумнівів щодо ототожнення київського володаря Ярослава з Ярославом Всеволодовичем. Ці сумніви посилює скопійований у ХVIІІ ст. в Рязані "стародавній синодик", де поруч згадуються "Ярослав Всеволодич Владимерской и княгиня его Феодосия" (третьою дружиною цього князя справді була дочка рязанського князя Ігоря Глібовича Феодосія) й абсолютно незрозумілі "Ярослав Киевской и княгиня его Офимия".Дужка очелля ХІІ—ХІІІ ст. з розкопок Михайлівського Золотоверхого монастиря (за Г. Івакіним)
Втім, у будь-якому випадку після смерті Ярослава Всеволодича (1246 р.) його сини, Олександр та Андрій, вирядившись у 1247 р. "в Татары", домоглися того, що Андрій отримав право на Володимир, а старший, Олександр, — на "Киев и всю Русскую землю". Щоправда, останній був номінальним володарем Києва: повернувшись до Новгорода, де він князював раніше, Олександр розпочав боротьбу з Андрієм і в 1252 р., діставши від татар право "старейшинства во всей братьи его", посів володимирський стіл.
Після цього, за висловом Дж. Феннела, "Київ і вся Південна Русь наче вислизнули з рук правителів Північно-Східної Русі": міжкнязівські відносини тут стали регулюватися ярликами на велике княжіння володимирське. Навряд чи можна визнати переконливою спробу пролонгувати термін існування інституту київського княжіння, а відтак і Київської Русі як реального політичного організму, посиланням на "стійку літописну традицію", згідно з якою Київ і надалі перебував у руках північно-східних князів. Насправді йдеться лише про пізній, ХVII ст., Густинський літопис, що в ньому Олександра Ярославича і його брата й наступника на володимирському великокняжому столі Ярослава Ярославича названо, відповідно, "московским и киевским" та "литовским и киевским" князями. Абсурдність перших предикатів виразно свідчить не на користь другого; ще більші сумніви породжує вміщена під 1305 р. звістка цього ж літопису про початок князювання у Києві Івана Калити, котрий, як відомо, народився у 1304 р.
Очевидно, що остаточне розв'язання даної проблеми неможливе без докладного текстологічного аналізу Густинського літопису. Однак здається симптоматичним, що такий вдумливий дослідник, як М.Грушевський, спочатку вбачаючи у цій пам'ятці "певні натяки" на існування київського літописання в другій половині ХIV ст., з часом рішучо змінив свою думку, відзначивши з приводу наведених "фактів": "Редактор компіляції для цих подій не розпоряджався ніяким нам незвісним джерелом, і ці його звістки, очевидно, тільки його власні здогади, а як такі — нічого не варті".
Отже, не залишається місця для сумнівів у тому, що в другій половині XIII ст. Київ повністю вийшов за рамки безпосередніх політичних інтересів князів Північно-Східної Русі. Паралельно джерела не згадують про претензії на спорожнілий київський стіл з боку галицько-волинських чи чернігівських князів. Це, за відсутністю власне київської княжої династії, означало злам механізмів, які забезпечували функціонування й відтворювання князівської влади у Києві, а заразом — і в Переяславлі, що був із ним тісно зв'язаний; так відбулося "знекняжіння" цих земель.
Прикраси зі скарбу, знайденого у Божську (Болохівська земля)Але якщо Переяславщина взагалі припинила своє існування як окреме князівство, то на Київщині князівське правління було з часом відновлено: у літописах під 1331 та 1361—1362 рр. згадується князь Федір Київський (щоправда, звістки 1360-х рр. сумнівні щодо своєї автентичності); першою половиною ХIV ст. найчастіше датується в літературі князювання Іоанна-Володимира Іоанновича Київського та Андрія Вруцького (Овруцького), імена яких занесено до синодика новгород-сіверського Спасо-Преображенського монастиря.
У сучасних дослідженнях вони фігурують як "князі з місцевих феодалів", однак при такому абстрактному формулюванні питання про середовище, яке їх висунуло, по суті, залишається відкритим. Очевидно, що "вакантний" київський стіл не міг бути заповнений за рахунок "ресурсів" цього регіону, тобто шляхом рекрутування князів з-поміж місцевого боярства. Таку можливість, схоже, припускав О. Пресняков, наголошуючи на тому, що "татари боярину Федору, замученому в Орді разом із князем Михайлом Чернігівським, пропонували княжіння останнього, якщо він піде на поступки їхнім домаганням". Не слід, одначе, забувати, що цитована ним оповідь про загибель Михайла Чернігівського є, попри низку документальних деталей, літературним твором, спрямованим на глорифікацію страстотерпників Михайла та Федора; тож на неї важко покладатись у даному випадку. До всього, така процедура була неможливою з погляду ментальності як давньоруської доби, так і пізнішого часу — досить згадати події, що відбулись у Києві після смерті Семена Олельковича (1470 р.). Тоді кияни рішуче відмовилися визнати своїм правителем Мартіна Гаштольда як людину некнязівського походження та вимагали від Казимира, щоб він посадив тут Михайла Олельковича чи будь-якого іншого князя, безвідносно до його віросповідання.
Певно, єдиним резервом, звідки могли бути почерпнуті претенденти на київський стіл, були Ольговичі, котрі князювали на сусідній Чернігівщині; тож доречно розглянути ті відносини, які склались у їхньому середовищі в другій половині XIII ст. Як уже відзначалося вище, після нашестя монголів Чернігів, спустошений у 1239 р., і далі функціонував як адміністративний центр. Певний час чернігівський стіл посідав син Михайла Всеволодовича Ростислав, а в 1245 р. сюди повернувся з Угорщини сам Михайло. До складу його володінь у той час входили Брянськ, Карачов, Глухів і значні території у Верхньому Пооччі. Після загибелі Михайла (1246 р.) ці землі успадкували його сини — Роман, Мстислав, Семен, Юрій; при цьому Чернігів, напевне, перейшов до його троюрідного брата Всеволода Ярополчича, хоч, за даними родоводів, не він, а Роман Михайлович "сяде на Чернигове" після Михайла Всеволодича. У літописах Роман фігурує в 1263—1285 рр. як князь брянський, однак у Любецькому синодику, як і в родоводах, його названо великим князем чернігівським. Мабуть, посівши після Всеволода Ярополчича чернігівський стіл, Роман Михайлович так і не зробив Чернігів своєю резиденцією. Причиною такого рішення став, очевидно, занепад Чернігова, безпосередньо пов'язаний із запустінням його сільської округи в другій половині XIII ст., що було наслідком як нашестя монголів, так і воєнної активності литовських феодалів (зокрема, літописи згадують Хвала, воєводу князя Миндовга, "иже велико убийство творяше земле Черниговской").
Занепад Чернігова і піднесення Брянська потенційно вели до перебудови традиційних внутрішньодинастичних зв'язків, що склалися поміж Ольговичів — до закріплення родового старшинства за князями, які резидували в Брянську. Одначе ставши в другій половині XIII ст. центром суспільно-політичного життя на 3адніпров'ї, Брянськ так і не перетворився на головний стіл Ольговичів: наприкінці XIII ст. він був захоплений смоленськими князями. Як і чому це сталося, невідомо. А. Горський, проаналізувавши відомості джерел про цю подію, висловив припущення, що "вокняжіння смоленських князів у Брянську відбулося не без участі Орди", становлячи "складову частину наступу Токти на сферу впливу Ногая в руських землях".
Нащадки Романа Михайловича змогли утримати за собою тільки невелику волость Осовик (біля Рославля), давши початок князям Осовицьким. За іншими синами Михайла Всеволодича закріпились як спадкові володіння ("отчини") їхні землі у Верхньому Пооччі; здрібніння цих володінь призвело до появи численних "верховських" княжих родів: Новосильських, Одоївських, Воротинських, Мосальських, Мезецьких, Оболенських та ін., які з часом не втратили усвідомлення спільності свого походження, однак не підтримували зв'язків із родовим гніздом — Черніговом. Їхнє середовище було світом архаїчних відносин, де від часу до часу, як у давньоруську добу, спалахували суперечки щодо "большего княжения" й майже не припинялись міжусобні чвари.
Руські землі. 1262 р.Що ж до інших ліній Ольговичів, то після Батиєвого нашестя вціліли, принаймні, путивльські, курські, липовецькі, рильські й воргольські князі. Характерно, що в пізніші часи, за доби литовської зверхності, жоден із них не згадується в джерелах; до причин вигасання князівських родів на Чернігівщині слід, мабуть, віднести воєнні напади монголів і литовців, міжкнязівські конфлікти, епідемії (як, наприклад, пошесть 1352 р., після якої в Глухові "ни един человек не остался, все изомроша").
Утім, стосовно долі путивльських князів існують певні, хоч і малоінформативні, джерельні відомості — дані Новгород-Сіверського синодика, що їх названо "яскравим променем, кинутим у непроглядну темряву історії Києва після Батиєва нашестя". У синодику згадані князь Іоанн Путивльський, його син Іоанн-Володимир Іоаннович Київський і (можливо, брат останнього) Андрій Овруцький із сином Василем, забитим у Путивлі. Очевидно, утвердившись на київському столі, путивльські князі зберегли найтісніший зв'язок зі своєю "отчиною" (в ній, можливо, князювали молодші представники цього роду) — і саме його сліди й фіксуються в пізніші часи (з кінця ХIV ст.) у вигляді адміністративної підпорядкованості Путивля Києву. 
Зокрема, за актами другої половини ХV ст. відомо, що путивльська данина йшла до київського "скарбу" та київського "ключа", а путивльські намісники рекрутувалися лише з нобілітету Київської землі. Заслуговують на увагу й скарги київської депутації до Сигізмунда I Старого, спричинені втратою, за договором 1503 р., Путивля, "киевского держанья, а к Путивлю было 14 волостей ваших господарских; те волости от ваших господарских предков слуги вашей милости — князья, и паны, и земяне земли Киевской — по року держивали, и з тых волостей ... кони ездживали и шубы теплы куньи одевали" (бл. 1528 р.); це повністю узгоджується з уставною грамотою Київській землі ("... волости киевские киянам держати, а иному никому"). 
У літературі слушно відзначалося, що поєднання Путивля із Київською землею "з боку географічного ... було досить штучним — безпосереднього зв'язку Путивльщина з Києвом не мала" (Ф. Петрунь). Тож пояснення цього явища, запропоноване вище, здається найвірогіднішим.
Повертаючись до Новгород-Сіверського синодика, слід відзначити, що його записи не датовані, проте цілком очевидно, що вокняжіння путивльської династії в Києві могло відбутися тільки на зламі ХІII—ХIV ст.: адже в другій половині XIII ст. тут ще не було князів, а в 1330-х рр. вже порядкував князь Федір.
Щоправда, П. Клепатський, автор розлогої монографії про Київщину литовської доби, котрий, до речі, визнавав за ймовірне, що Путивльщина "належала київським князям без будь-якого зв'язку їх з чернігівськими", покладав правління Іоанна-Володимира Іоанновича на початок ХV ст. Однак такому датуванню суперечить подвійне ім'я цього князя: за спостереженнями А. Поппе, "останнім відомим нам князем Володимиром, що отримав окреме хрестильне ім'я, був племінник Данила Галицького, Володимир-Іоанн Василькович, який народився близько 1249 р. ... У 1320—1340-х рр. князівське ім'я Володимир стає одночасно й хрестильним у п'яти князівських сім'ях. У ХIV і ХV ст. в ім'я св. Володимира починають хрестити у боярських та купецьких родинах (першим згаданий московський воєвода Володимир Всеволодич, народжений близько 1340 р.)"; що ж стосується генеалогічних конструкцій П. Клепатського, який ототожнював Іоанна-Володимира із онуком литовського князя Коригайла Ольгердовича, то їхню необґрунтованість переконливо довів А. Прохаска.
Важко судити, завдяки яким обставинам князі-путивльці утвердились у Києві. Найвірогідніше, провідну роль тут відіграла підтримка татарських феодалів, які осідали у Посейм'ї, котре впродовж ХІІІ—ХV ст. було зоною активних тюрко-слов'янських контактів. У XIII—XIV ст. тут проходило русько-татарське порубіжжя; воно досить докладно описане в пізніших, XV—XVI ст., татарських ярликах литовським "господарям", які ведуть походження від протографу кінця XIV ст. Це, на думку Ф. Петруня, не є випадковим: "Тохтамиш, що дав перший ярлик, був примушений зректися передовсім татарських територій, що лежали на кордонній смузі"; тож природно, що про Путивльщину в ярликах міститься значно більше історико-географічного матеріалу, ніж про власне Київщину.олота Орда. 1300 р.
Утім, було б передчасним повністю ігнорувати наявність "галицько-волинського фактора"; принаймні, досить привабливою виглядає можливість ототожнити путивльського з походження князя Андрія Овруцького з Андрієм Путивличем (варіант: Путивльцем) з оточення Льва Даниловича, хоч, безперечно, дане припущення залишається повністю у сфері гіпотез. Варто хіба нагадати, що М. Грушевський "в теорії" не виключав імовірної залежності Києва від Галицько-Волинської держави в першій половині XIV ст., хоч і відзначав, що "джерельних підстав для того нема ніяких, і вся галицько-волинська політика тих часів, наскільки можемо мати про неї поняття, звернена фронтом на Захід".
Підтримка татарських чи галицько-волинських князів могла зіграти для путивльців принципову роль за умов феодальних усобиць в Орді кінця XIII ст. Можливо, саме в атмосфері спричиненого ними хаосу, коли "весь Киев разбежался", вихідці з Путивльщини й утвердились у прадавній столиці Русі.
Що ж до офіційного статусу, якого вони набули, то, з огляду на стан джерел, окреслити його практично неможливо. М. Грушевський, наприклад, розглядав київського князя Федора, скандально відомого своїм зухвалим нападом на новгородського архієпископа Василя у 1331 р., тільки як "татарського намісника", посилаючись на присутність баскаків серед його оточення, однак це припущення піддав критиці ще П. Голубовський, слушно відзначивши, що "до всіх найголовніших князів і в усіх областях були приставлені ці ханські чиновники".
Власне, сама належність Федора Київського до путивльської династії є досить проблематичною. Свого часу Р. Зотов упевнено відніс його до родичів Іоанна-Володимира Київського та Андрія Овруцького, що пояснюється невірним прочитанням опублікованих Філаретом (Гумілевським) даних Київського синодика. На наш погляд, із цим князем можна швидше ототожнити "великого князя Феодора" з пом'яника Києво-Печерського монастиря, що, хоч і не кидає світла на його походження, зайвий раз свідчить про необхідність розшуку, публікації та дослідження всіх князівських синодиків Київщини і Чернігівщини, на чому наполягав ще М. Грушевський. Перспективність таких пошуків унаочнює вже згаданий вище Рязанський пом'яник, де, зокрема, фігурують київський князь Гавриїл і його дружина Катерина — особи, геть незвісні за давньоруських і пізніших часів.
Однак не менш цікавим видається факт існування овруцького князя Андрія: він є свідченням того, що Овруч, який у XIII ст. практично не згадувався літописцями, в наступному сторіччі перетворився на важливий (а може, й другий за значенням) адміністративний центр Київщини. Певно, це сталося через втрату Києвом контролю над Півднем, де татари повною мірою реалізували своє прагнення самостійно порядкувати на завойованих ними землях. 
Комета, що віщувала монгольське нашестя. Мініатюра з Лицевого літописного зводу XVI ст.Йдеться, передусім, про регіони, придатні для сезонних випасів худоби — український Степ і Лісостеп. Уже Карпіні зауважував, що Подніпров'я перетворилося на терен татарських кочовищ. Він же відзначав, що "безпосередньо під татарами" перебував Канів, де він опинився в лютому 1246 р. Нижче по Дніпру містилося поселення, в якому також не було руської з походження адміністрації — там верховодив "алан на ім'я Михей".
Аналогічну мандрівку Дніпром у 1245 р. здійснив Данило Галицький. Вирушивши "в ладье" з Києва, він незабаром дістався Переяславля, де його "стретоша татарове". Як слушно зауважив з цього приводу В. Єгоров, "припущення, що монголи перебували тут лише тимчасово, пересуваючись у пошуках добрих пасовищ, навряд чи буде правомірним. За інформацією Карпіні, вони влітку піднімалися вгору за течією Дніпра, Дону й інших річок, а восени подавалися на південь, до моря. Подорож Данила почалась у день св. Дмитра (26 жовтня), відтак, у Переяславль він міг потрапити пізно восени, на початку листопада, коли всі монгольські стада вже відкочували в південні широти. Тому можна припускати, що Данило зустрівся в Переяславлі з якимось стаціонарним контингентом монгольської адміністрації, котрий постійно Перехід Переяславля під "безпосередню" владу татар цілком можливий з огляду на тотальне винищення його мешканців у 1239 р. (монголи "изби всех", включно з місцевим єпископом). Водночас утвердженню цього режиму на Подніпров'ї сприяло поступове "знекняжіння" регіону, засвідчене перебуванням князя Юрія Пороського на службі в галицько-волинських князів Володимира Васильковича й Мстислава Даниловича; очевидно, що залишені напризволяще володіння цього князя також перейшли під прямий контроль ординців.
Наслідком цих синхронних процесів (збезлюднення та "збезкняжіння" українських земель і, паралельно, формування татарської адміністрації й осередків татарської людності) стало утворення поняття "Татарська земля", котре перетворилося на стійкий компонент етногеографічних уявлень ХІV—ХVІ ст. Так, на початку ХV ст. новгородський книжник, описуючи зіткнення військ Вітовта й Тимур-Кутлука (серпень 1399 р.), локалізував його "у реки Ворсклы в Татарской земле". За твердженням венеціанця Амброджіо Контаріні, Київ, в якому він побував у 1474 р., стояв безпосередньо на кордоні з Татарією, який тягнувся вздовж Дніпра. У ХVІ ст. цей кордон помітно посунувся на південь: посол імператора Рудольфа Еріх Лясота у своєму щоденнику, який він вів під час перебування в Україні в 1594 р., відзначив гирло р. Самара як місце, де на Лівобережжі починається Татарія, "котра в минулому сягала на Правобережжі до Тясмина". На захід від нього, в басейні Бугу та його притоки Синюхи, також лежали, землі здавна облюбовані татарами. На те, що цей регіон був традиційним місцем кочовищ ординців, у середині ХVI ст. вказував Сигізмунду II Августу кримський хан Сагап-Гірей, покликаючись на часи Батия, Узбека та Джанібека, від яких збереглися численні "кишені" (татарські надгробки). До наших днів вони не збереглися, однак на присутність ординців на цих теренах указують скарби з джучидськими монетами XIV—XV cт. (у межах України такі знахідки, за спостереженнями М.Котляра, тяжіють до територій, "де кочували та постійно жили татари"). Зрештою, те, що "поле Татарське" починалося за Брацлавом, зауважив, мандруючи до Царгорода, диякон Троїце-Сергієвого монастиря Зосима (1419 р.).Фрагмент кольчуги та наконечники стріл. ХІІІ ст.
Поруч із цією "Татарською землею" на теренах України існували й специфічні анклави, мешканці яких підпорядковувались безпосередньо монголам. Літопис зве їх людьми татарськими, або "сидящими за татары". Їхні громади існували у верхів'ях Бугу й Случі (у так званій Болохівській землі) та в поріччі Тетерева. Відомості джерел про них мізерні, що й не дивно з огляду на короткочасність їхнього існування: Болохівська земля зникла як автономна адміністративна одиниця вже десь у 60-х рр. XIII ст. До цього неабияких зусиль доклав Данило Галицький, обурений тим, що болоховці "от татар большую надежду имеяху", вирощуючи для них пшеницю та просо (тобто сплачуючи данину збіжжям). Деякі історики XIX — початку XX ст. пояснювали з'яву цих громад прагненням "виломитись з-під князівсько-дружинного режиму, що важким тягарем лежав на народній масі й наприкрився їй", тобто широким протикнязівським рухом, котрий розгорнувся в умовах дезорганізації суспільного життя, спричиненої монгольським нашестям. Гадаємо, що наявні джерела не дають вагомих підстав для таких широких узагальнень: соціальний аспект цього явища є надто невиразним, і причини появи "антикнязівської" теорії слід шукати в демократичних уподобаннях її авторів. 
Аналогом болохівських громад подеколи вважають так звані Ахматові слободи на теренах давньої Чернігівщини. Присвячена їм літописна оповідь заслуговує на особливу увагу на тлі загальної бідності відомостей джерел про життя українських земель за татарських часів. Написана по гарячих слідах драматичних подій, вона містить неоціненну інформацію про взаємини місцевих князів з ординською адміністрацією, про сумні реалії тогочасного буття. 
В оповіді, котра фігурує в літописах під 1283—1284 рр., йдеться про "бесерменина" (мусульманина) Ахмата, котрий "держаше баскачьство Курского княжения", після того, як відкупив у татар право збору данини на його території. Зловживаючи цим правом ("теми данями великую досаду творя князем и всем людям в Курском княжнии"), він "еще к тому нарядил две слободы в отчине Олега, князя Рыльского и Воргольского". Осадження слобід передбачало надання податково-фінансових пільг їхнім мешканцям; режим, створений Ахматом, був настільки сприятливим, що незабаром "умножишася люди в слободах тех, со всех сторон сшедшеся", передусім, із волості Олега. Це, як і шкоди, котрі мешканці Ахматових слобід завдавали навколишньому люду, спонукало князя за згодою його родича Святослава Липовецького звернутися зі скаргою до тодішнього володаря Орди Телебуги. Той відрядив з ним татарські загони, наказавши: "Что будет ваших людей в слободах тех, те люди выведите в свою волость, а слободы те разгоните". Натхненні цією санкцією, князі розграбували слободи, ув'язнивши їхніх жителів, "а своих в свою отчину выведоша". 
Бойова булава. Київ. ХІІІ ст. У той час, коли відбувалися ці події, Ахмат перебував у ставці іншого ординського "царя" — Ногая, яка містилася в пониззі Дунаю. Почувши про знищення своїх курських слобід, Ахмат звів наклеп на Олега та Святослава, сповістивши Ногая, що князі є його таємними ворогами. Щоб переконатись у цьому, Ногай мав запросити Олега до себе у ставку; запрошення було передане через ханських окольників, відряджених на Курщину на традиційні лебедині лови. Олег не поїхав до Ногая — не тому, що вважав себе винним перед Ахматом, а через вчинок свого "сродника" Святослава, котрий "ударил ночью разбоем на слободу". Неявка Олега була витлумачена Ногаєм як доказ правдивості Ахматових слів; та й сокольники переконали його, що Олег і Святослав "не князи, но разбойники".
На Курщину вирушили каральні загони. При їх наближенні Олег утік до Телебуги, а Святослав подався у Воронезькі ліси. Татари погромили їхні князівства; за рахунок награбованого "добра воргольского и рыльского, и липовичского" знов забуяло життя в Ахматових слободах. До самого ж баскака, замість Олега та Святослава, доставили їхніх бояр. За наказом Ахмата їх стратили, віддавши закривавлений одяг захопленим заразом купцям і паломникам, щоб ті, мандруючи, повчали людей: "Кто имет держати спор со своим баскаком, тако ему будет". Трупи бояр, відтявши їм голови й правиці, розвішали по деревах; "и хотеша послати по землям головы и руки боярские — ино некуда послати, зане вся волость изъимана" (тобто після татарської "раті" нікого було лякати цими страшними "трофеями"; тож їх покидали "псам на изъед").
Після цього Ахмат повернувся в Орду, залишивши двох своїх братів "блюсти и крепити слободы". Очевидно, що він "не смел остатись в Руси", піклуючись про власну безпеку: обидва його недруги залишились на волі. Невдовзі один із них, Святослав, не порадившись попередньо з Олегом, вчинив напад на Ахматових братів, коли ті на чолі загону із 30 чоловік прямували з однієї слободи в другу. При цьому "братеники бесермены" втекли, а Святослав "руси избил 25 и 2 бесерменина". Ахматові брати знайшли притулок у Курську, а мешканці татарських слобід знову розбіглися.
Тим часом Олег повернувся від Телебуги. Він вшанував пам'ять закатованих бояр і звернувся до Святослава зі словами: "Почему взложил еси имя разбойничье на меня и на себя? В зиму еси ночью на слободу разбоям ударил, а ныне на пути еси разбил". Обидва вчинки князя підпадали під категорію злочинів, за які треба було відповідати в Орді. Однак Святослав був упевнений у своїй правоті; Олег же в розв'язанні конфлікту з Ахматом покладався не на силу, а на "Бога и правду". Тож він напосівся на Святослава: "Ныне затерял еси правду мою и свою и не идешь ни к своєму цесарю, ни к Ногаю на исправу". Арбітром у цій суперечці він вважав Телебугу і, коли той наказав йому вбити Святослава, підкорився. Це, одначе, не розірвало кривавого ланцюга злочинів: за Святослава помстився його брат Олександр, убивши Олега і двох його малих синів.
Руїни Десятинної церкви. Гравюра Паннемакера. 1884 р.Як бачимо, давній літописець докладно занотував перебіг подій, від яких у нього, як він сам признавався, "хлеб во уста не идяшет от страха"; у пізніших літописах цю історію було дещо скорочено. Втім, за словами укладача Никонівського зводу, "и малая эта повесть может исторгнуть слезы у разумного человека". Не дивно, що до неї звертались усі, хто досліджував режим ординської зверхності. 
Щоправда, далеко не завжди відбиті в даному епізоді реалії об'єктивно висвітлювались у науковій літературі. Знайшлось навіть місце для тверджень, буцімто події на Курщині становили важливий етап у визвольній боротьбі проти ординського панування, було однією з хвиль народних повстань, які зробили перші проломи в татарському ігові". Ці уявлення піддав критиці В. Кучкін, слушно зауваживши, що "в літописному оповіданні про Ахмата немає жодних натяків на народний рух у Курському і сусідньому з ним князівствах. Навпаки, втеча населення від карателів, що прийшли з Орди Ногая, залишення населенням Ахматових слобід через напади Святослава Липовецького виразно свідчать про відсутність у цього рядового населення будь-якого власного організаційного начала, здатного підняти народ на активну боротьбу проти іноземних чи власних гнобителів".
Нескладно, нарешті, помітити, що й пафос самої літописної оповіді полягає не в засудженні "норова татарского", а в провіденційному твердженні: "Се же зло сотворися великое грех ради наших. Бог бо казнит человека человеком — и тако наведе Бог сего бесурменина злого за неправду нашу"; при цьому, цілком розуміючи, що частину "неправди" становлять міжкнязівські чвари ("которы"), літописець волів не заглиблюватись у це болюче питання ("много о том писати — но то оставим").
Варто зауважити, що, аналізуючи оповідь про Ахматові слободи, історики нерідко користувалися його пізніми редакціями, де початковий текст був перероблений та перекручений, тож, за висловом того ж В.Кучкіна, брали на віру "псевдофакти і псевдореалії". Власне, навіть дата, під якою оповідь було вміщено у літописах, виявилася помилковою. Як довели А. Насонов і М. Бережков, описані під 1283—1284 рр. події могли відбутися лише між 1287—1291 рр.
Значно складнішим для розв'язання виявилося питання про локалізацію зафіксованих літописною оповіддю топонімів (за винятком Курська та Рильська, чиє місцеположення в давнину не відрізнялося від сучасного). Зусиллями кількох поколінь вчених вдалося локалізувати Липовець (як давньоруське городище поблизу с. Старий Город на р. Свапа, правій притоці Сейму), Воргол (як городище біля однойменного села у басейні притоки Сейму Клевені) та Воронезькі ліси (як частину давніх сіверських лісів на північному заході від Глухова). Всі вони були розташовані на захід від Курська. Тут мали міститися засновані Ахматом слободи. Щоправда, В. Кучкін визнав археологічні пошуки їхніх решток малоперспективними з огляду на короткочасність існування слобід — і паралельно заперечив ототожнення з Ахматовими слободами Бесединського городища на р. Рать і археологічного комплексу на Сеймі поблизу с. Леб'яже, запропоноване раніше Ю. Олександровим-Ліпкінгом, котрий вважав, що татари повернулися в Ахматові слободи й жили там щонайменше до ХІV ст. Водночас В. Кучкін справедливо відзначив, що Рильське князівство, яке в давньоруський період тяжіло до Новгорода-Сіверського, за часів татарської зверхності опинилось у сфері впливу курського баскака, й припустив, що монголи реформували адміністративно-територіальний устрій південноруських земель. 
Тоді ж відбулися й більш масштабні устроєві зрушення, засвідчені змінами в макротопонімії українських земель. Передусім, з обігу назавжди зник термін "Руська земля" в його первинному, вузькому значенні (як найменування Київщини, Переяславщини та Чернігівщини). Натомість постали нові, незнані за давньоруських часів поняття "Київська земля" та "Сіверська земля". Перше охоплювало не лише Київщину, а й терени колишнього Переяславського князівства, друге — землі літописних сіверян (їхніх нащадків у ХV—ХVІІ ст. звали сіврюками) у межах давнього Чернігівського князівства, тобто територіальну округу Чернігова, Новгорода-Сіверського, Рильська, Стародуба, Трубчевська, Брянська, Гомеля, Дрокова й Мглина. За галицьким Пониззям у ХІV ст. закріпилася назва Поділля, що міцно утвердилася поруч із традиційними історико-географічними термінами "Галичина" та "Волинь". У межах цих земель сформувалися татарські фіскально-адміністративні округи — "тьми", більшість яких у другій половині ХІV ст. трансформувалася в уділи литовських князів. 
Іншою була структура управління на Закарпатті, захопленому у 80-х рр. ХІІ ст. Угорщиною. Тут поширилася угорська адміністративна система — поділ на комітати-жупи. Власне закарпатські землі ввійшли до Угочанської та Березької жуп, а іншу частину Закарпаття з прилеглими територіями охопили ще 5 жуп. Буковина з 1199 р. до середини XIV ст. входила до складу Галицько-Волинського князівства, становлячи його порубіжну південно-східну частину. Під владою монголів тут виразно позначилася загальна тенденція того часу до взаємного відособлення українських земель. Це відбувалося за умов, коли галицькі та волинські князі поступово втрачали свої владні повноваження, а нова татарська адміністрація залишала за місцевими громадами широкі права в обмін на сплату податків і відбування повинностей. Внаслідок цього люди, які втекли від ординців, стали повертатися з гір та лісів до своїх старих поселень, а то й переходити з-під князівської юрисдикції під татарську. Загибель Батия. Мініатюра XVII ст.
Що ж до теренів Східної України, то вони впродовж кількох наступних століть залишалися практично незаселеними — лише на зламі ХVІ—ХVІІ ст. на них поширилися тогочасні колонізаційні процеси, й історичне життя почалося, по суті, з чистого аркуша.
Зовсім іншою була ситуація на західноукраїнських землях, де традиції давньоруської державності зберегло й розвинуло Галицько-Волинське князівство, влучно назване М. Грушевським "епілогом Київської держави". Переживши добу свого розквіту за володарювання Данила й Василька Романовичів, це князівство, перебуваючи під зверхністю Золотої Орди, продовжувало відігравати помітну роль у житті Центрально-Східної Європи й при їх наступниках, хоча водночас виразнішим став його поділ на дві історичні частини — Галичину та Волинь. 
Щоправда, ці землі знов об'єднались у єдине ціле за князювання онука Данила Романовича — Юрія Львовича (бл. 1250—1308 рр.), "мужа мудрого та ласкавого", за якого "Руська земля тішилася спокоєм і славилася своїм багатством". У цей період було навіть створено осібну галицько-волинську митрополію, хай і доволі ефемерну.
Юрія Львовича заступили два його сини — Лев та Андрій. Обидва пішли з життя десь на початку 1320-х рр., і з їхньою смертю перервалася династія Романовичів. Вакантне місце зайняв княжич Болеслав, син мазовецького князя Тройдена й Марії Юріївни, сестри померлих князів. Католик за віросповіданням, Болеслав охрестився за православним обрядом і прийняв ім'я свого діда, Юрія Львовича, сподіваючись, вочевидь, зміцнити своє непевне становище орієнтацією на традицію. Так само невипадковим було й використання Юрієм-Болеславом печатки Юрія Львовича. Однак на подальшій долі князя негативно позначились його прокатолицькі симпатії, котрі, як гадають, коштували йому життя: він був отруєний у квітні.