Україна на перехресті
цивілізацій

Доба, якій присвячено третій том видання "Україна: хронологія розвитку", складається з двох періодів, умовно званих "татарським" і "литовським". У ті часи історичне життя на більшості українських земель еволюціонувало під впливом зовнішніх чинників — монгольського завоювання та литовської експансії. Внаслідок першого сформувався режим залежності українських земель від Золотої Орди, другий призвів до включення їх основного масиву до складу Великого князівства Литовського — поліетнічної держави, що постала на руїнах Київської Русі. Втім, між цими двома періодами немає чіткої межі. Просування литовців на українські обшири відбувалося за умов збереження їхнього підданства Орді, а скасування цієї залежності не призвело до цілковитого усунення "татарського фактора": Кримське ханство, один із уламків Золотої Орди, й надалі суттєво впливало на демографічні та суспільно-економічні процеси в окресленому регіоні. Загалом обидва ці періоди охоплювали понад триста років — від Батиєвої навали (1239—1241 рр.) до Люблінського сейму (1569 р.), за рішеннями якого більшість українських земель опинилась у складі Польської Корони, котра тоді ж об'єдналася з Великим князівством Литовським у Річ Посполиту (акт, знаний як Люблінська унія). Ці три століття нерідко звуть "темними віками" вітчизняної історії. Це визначення є особливо доречним щодо кінця XIII — другої третини ХІV ст., оскільки події, котрі відбувались у той період, подеколи практично не піддаються реконструкції — а між тим саме тоді, за слушним зауваженням Михайла Грушевського, "пройшли переміни важні, глибокі, які відмінили тутешні обставини глибоко й сильно в порівнянні з ранішим, досить добре нам звісним, життям київських часів". Це, власне, й становить один із головних парадоксів українського середньовіччя: маючи доволі цілісне й багатомірне уявлення про давньоруську добу, ми, як це не прикро, інколи ледь орієнтуємось у подіях пізнішого, ближчого до нас часу. Причина цього полягає не так у недбалості науковців, як у стані синхронних писемних джерел, які катастрофічно біднішають із перерванням власної літописної традиції наприкінці ХІІІ ст. Занедбання цієї традиції й брак місцевих анналів у XІV—XVI ст. так і не вдалося надолужити в історичній перспективі — недарма ж у XVIІІ ст., беручись за написання свого славнозвісного "Літопису подій у Південно-Західній Росії", Самійло Величкоремствував на "ледачих давніх писарів", котрі не утруднювали себе описом "славних і великих справ своїх вождів". Щоправда, в XVII ст. на теренах України постала низка літописних творів — однак вони мали доволі специфічний характер. Це були складні історичні компіляції, що увібрали в себе, крім пам'яток давньоруського письменства, літописи з теренів Північно-Східної Русі (де традиція фіксації книжниками найважливіших подій, по суті, майже не переривалася) та праці польських історіографів XVI ст. (Мєховського, Кромера, Бєльських, Гваньїні, Стрийковського). Появу цих еклектичних творів спровокував наступ католицизму на традиційну "руську" віру — православ'я, що розгорнувся наприкінці XVI ст.; він активізував національну свідомість тогочасної людності, викликавши своєрідну "захисну реакцію" — інтерес до свого коріння, своєї минувшини. Однак, за браком власної традиції історієписання, цей пошук свого історично-культурного "я", врешті-решт, привів українську духовну еліту до некритичного (а іноді — й суто механічного) засвоєння доробку польської та, воднораз, російської історичної думки; зрозуміло, що поєднання цих двох, зовсім різних, начал у компілятивних українських літописах XVIІ ст., які лягли в основу національної історіографії, аж ніяк не сприяло формуванню цілісного історичного самоусвідомлення. Окрім цього, історична думка XVIІ ст. не лише фіксувала, а й активно "переробляла" минуле, екстраполюючи у давнину власні проблеми. Згодом цим добре второваним шляхом пішли й науковці, розглядаючи "литовську" добу вітчизняної історії у відблисках Хмельниччини, під кутом зору суперечностей, продукованих суспільною практикою пізніших часів. На подібну екстраполяцію подеколи хибували історики XIX ст., змальовуючи Велике князівство Литовське як протиприродне сполучення різнорідних елементів, приречене на соціальні й національно-конфесійні конфлікти, яке вже з кінця ХІV ст., після унії з Польщею, ступило на шлях занепаду й загибелі. З часом, однак, науковці відмовились від умоглядних схем і пошуку антагоністичних національних "начал" (чи навіть "партій") у далекій минувшині. Подоланню цих хибних тенденцій сприяло розгортання конкретно-історичних досліджень на основі ретельного студіювання всього масиву синхронних джерел. Праці, що постали на зламі ХІХ—ХХ ст., заклали підвалини сучасної литуаністики. На жаль, за радянських часів цю історіографічну традицію було, по суті, перервано. Не секрет, що тоді в академічній науці панувала москвоцентрична схема історичної еволюції народів, які мешкали на території СРСР. Будь-яке відхилення від цього канону розглядалося як тупикова історична модель. Цілком зрозуміло, що такий підхід не стимулював об'єктивний аналіз процесів, які відбувалися на території Великого князівства Литовського — поліетнічної та поліконфесійної держави, вільної від релігійної нетерпимості й будь-яких форм ортодоксії, з широкою регіональною автономією і гарантіями особистих та станових прав. Тож порівняно нещодавно навіть у суто академічних дослідженнях події литовської доби нерідко спримітизовувались і перекручувались, а їхні учасники, залежно від поточної кон'юнктури, знеславлювались чи опоетизовувались. Ця ж тенденція спостерігалася й щодо регіонів, які в добу середньовіччя перебували у складі Польщі, Угорщини, Молдавського князівства й Кримського ханства. Нині українські науковці наново відкривають ті далекі часи. Своєю працею вони прагнуть унеможливити появу нових міфологем і максимально наблизити до читача події XІІІ—XVI ст., що їх наукове осмислення є ключем до розв'язання проблеми континуїтету в національній історії — чи, словами Грушевського, "органічної зв'язлості і тяглості народного життя", котре "не перериваються вповні ні при яких змінах і переломах, поки живе даний народ". Нехай подеколи "темні віки" розглядаються як малозначущі чи, за визначенням Михайла Грушевського, "переходові до того культурного і суспільного національного українського руху, що розпочався при кінці XVI віку". Справді, тогочасне "тихе і малозамітне життя української суспільності" блякне на тлі бурхливих подій кінця XVI—XVIІ ст. Однак саме його неквапний плин, зрештою, обернувся тим вибухом суспільної енергії, що стався на зламі XVI—XVIІ ст.