Історія Полтави 1900
рік

Події

 
Водонапорна башта Полтавського міського водопроводу (1896–1900 роки)
♦ Урочисте відкриття Полтавського міського комунального водопроводу відбулося у листопаді 1900 року. Це була 
 одна з найвидатніших подій в іс­торії міста на межі двох століть. Слю­сар С. А. Красько, який пропрацював на
 міському водопроводі з часу його спорудження до 50-х років, у своїх спогадах відзначав, що того дня сотні полтавців зібралися біля приміщення міського театру, з балкона якого їх вітали гласні міської думи, пред­ставники громадськості. 
Письменник В. Г. Короленко у своєму виступі під­креслив велику силу міської спільноти у розв'язанні будь-яких проблем роз­витку Полтави. 
Завдяки спорудженню водопроводу та частина населення міста, яка мала змогу користуватися його послугами, вже в перші дні його експлуатації отри­мала можливість щодоби споживати 70 - 80 тис. відер прекрасної артезіан­ської води. 
Наявність міського водо­проводу, за умови доведення його по­тужності до проектної, відкривала зна­чні перспективи щодо економічного і соціального розвитку Полтави: забез­печення водою промислових і комуна­льних підприємств, поліпшення санітарно-гігієнічних умов життя мешканців.


♦ Була надрукована одна із перших фото Соборної площі м. Полтави. 
( Довідка: Соборна площа — одна із найстаріших площ старовинної Полтави, розташована на високому плато у південно-східній частині міста. З трьох боків оточена ярами. На її території досліджено найдавніше слов'янське
Соборна площа м. Полтава. Фото 1900 року.
 поселення в межах міста. У XVII—XVIII століттях Соборна площа — центральний майдан Полтавської фортеці. Тут розміщалися Успенський собор, торгові ряди, адміністративні будинки, а з східного боку — підковоподібний бастіон, посилений дерев'яною Сампсоніївською вежею. Саме тут у 1709 році точилися найзапекліші бої. У 1909 році на честь захисників на місці бастіону споруджено Білу альтанку (ротонда Дружби народів). Після перемоги Жовтневої революції у 1925 році площу перейменували на Червону. У 1974 році поруч встановлено пам'ятний знак восьмисотріччю Полтави. За часів незалежності України, у 1999 році площі було повернено її історичну назву. На Соборній площі розміщена садиба І.П. Котляревського).

♦ Об'єднані у “вільні громади” полтавські інтелігенти разом з київськими, ніжинськими і харківськими однодумцями створили у 1900 р. Революційну українську партію. Із неї вийшли більшість політичних кадрів національної революції 1917-1920 рр. Саме виступ у Полтаві ідеолога РУП М. Міхновського з брошурою “Самостійна Україна” мав визначальний вплив на політичне майбутнє тоді юного полтавця С. Петлюри. Відкриття у 1903 р. пам'ятника І. Котляревському об'єднало в Полтаві провідну інтелігенцію України, адміністративна ж заборона виступів,українською мовою революціонізувала суспільні настрої.
Об'єкти

Історія Полтавського кооперативного технікуму цікава і веде в сиву давнину, коли у 1900 році в будинку Сарафа (нині середня школа №4 м.Полтави) було відкрите комерційне училище,
♦ Історія Полтавського кооперативного технікуму цікава і веде в сиву давнину, коли у 1900 році в будинку Сарафа (нині середня школа №4 м.Полтави) було відкрите комерційне училище, яке готувало фахівців для споживчої кооперації. У 1915 році Полтавська спілка споживчих товариств відкриває однорічну торгово-кооперативну школу, яка готувала ревізорів, бухгалтерів, завідуючих магазинів і т.д. У 20-х- 30-х роках у Полтаві діяв і кооперативний технікум, але його в 1928 році об`єднали з технікумом садівництва, назвали агро-кооперативний технікум, який згодом став базою Полтавського сільськогосподарського інституту (нині Державна Аграрна Академія). За рішенням Ради Міністрів УРСР та правління Укоопспілки, 3 квітня 1957 року прийняла рішення № 1709/11 про відкриття в Полтаві з 1 вересня кооперативного технікуму, який діє по сьогодні. Зараз він являє собою навчальний заклад споживчої кооперації області і входить до складу Полтавського навчального комплексу Укоопспілки "Освіта". Першим директором Полтавського кооперативного технікуму був Блантер Аркадій Савич.

Просвітницький будинок імені Миколи Гоголя, початок XX століття
♦ У 1900 ( по іншим джерелам 1901) році в Полтаві відбулося урочисте відкриття нового театрального приміщення, що мало назву “Полтавський просвітницький будинок”. ( споруджений  за проектом петербурзького архітектора Олексія Трамбицького). Будівля мурована, витримана у стилі неоренесансу. Названий на честь Миколи Гоголя — російського прозаїка, драматурга, поета, історика українського походження. До відкриття будинку було поставлено виставу «Ревізор» за Миколою Гоголем. Театральну завісу розписав Григорій М'ясоєдов. Полтавський просвітницький будинок пов'язаний з багатьма пам'ятними подіями у житті міста. У лютому 1902 року під час спектаклю трупи Перовського, що давала п'єсу Льва Толстого «Влада пітьми», відбулася маніфестація на підтримку письменника, відлученого від церкви. 30—31 серпня 1903 року тут відбулися урочистості з нагоди
Мясоєдов Григорій Григорович (*7 (19) квітня 1834, с. Паньково, нині Новодеревеньковського району Орловської області — 18 (31) грудня 1911, Полтава) — російський живописець.
 відкриття пам'ятника Івану Котляревському, в яких взяли участь Леся Українка, Олена Пчілка, Панас Мирний, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Михайло Старицький, Микола Лисенко, Володимир Самійленко, Степан Васильченко, Борис Грінченко, Олександра Єфименко, Микола Садовський, Марко Кропивницький, Іван Карпенко-Карий та інші.  У 1906 році виставою Івана Карпенка-Карого «Мартин Боруля» розпочав роботу стаціонарний український театр М.К. Садовського. На сцені Полтавського просвітницького будинку виступали також корифеї українського театру Іван Тобілевич, Марко Кропивницький, Марія Заньковецька; російські драматичні артисти Марія Єрмолова, Леонід Собінов, М.Г. Савіна, Віра Коміссаржевська; у 1903 і 1911 роках виступав Микола Лисенко. У 1909 році на гастролі приїжджав пересувний театр П. Гайдебурова і Н. Скальської. Восени 1909 року поставлено під керівництвом Григорія Мясоєдова «Живые картины» до поеми Тараса Шевченка «Катерина». У 1911—1918 рках при театрі діяв Полтавський музично-драматичний гурток, давало вистави Полтавське українське драматичне товариство. У 1920 і 1925 роках у будинку виступав Анатолій Луначарський, у 1921 р. — Григорій Петровський, двічі (у 1913 і 1926 роках) — Володимир Маяковський. У 1919—1929 роках давав вистави Полтавський оперний театр. У 1936 році тут розмістився Полтавський український музично-драматичнйй театр імені Миколи Гоголя. У 1941—1943 роках будинок було зруйновано, у повоєнні роки відновлено у первісних архітектурних формах з пристосуванням під кінотеатр «Колос». Глядацька зала цього театру налічувала тисячу місць. Нині це реставрована будівля кінотеатру «Колос». 

Особистості

   ♦ 30 січня 1900 у с. Лохвиця Полтавської губернії, (нині Полтавська область) народився Ісаа́к (Шу́ня) О́сипович Дунає́вський  — †25 липня 1955, Москва, СРСР) — радянський композитор, народний артист РРФСР (1950).  Закінчив Харківську консерваторію (1919) по класу скрипки І. Ю. Ахрона; композицією займався в С. С.
Дунаєвський за фортепіано
 Богатирьова. Працював як композитор і диригент у харківських драматичних театрах. З 1924 жив у Москві, де керував музичною частиною Театру сатири. Меморіальна дошка у Харкові Дунаєвський — один із творців радянської оперети, автор 12 творів у цьому жанрі. Серед його робіт — «Наречені» (рос. «Женихи») (пост. 1927), «Золота долина» (пост. 1937), що запам'ятала образи радянської молоді, і ін. Не відкидаючи традицій неовіденської оперети (Імре Кальман, Франц Легар), Дунаєвський прокладав нові шляхи, тісно зв'язавши оперету з радянською масовою піснею й народною творчістю. Композитор увів у свої твори великі ансамблі, розгорнуті фінали, оркестрові епізоди. В опереті «Вільний вітер» (рос. «Вольный ветер») (пост. 1947) Дунаєвський уперше в цьому жанрі відбив тему боротьби за мир. Серед найкращих оперет Дунаєвського також «Син клоуна» (пост. 1950), «Біла акація» (пост. 1955). Найяскравіше виявився талант Дунаєвський у музиці до фільмів: «Веселі хлоп'ята» (1934), «Три товариші» (1935), «Воротар» (1936), «Цирк» (1936; Сталінська премія, 1941), «Діти капітана Гранта» (1936), «Волга-Волга» (1938; Сталінська премія, 1941), «Світлий шлях» (1940), «Весна» (1947), «Кубанські козаки» (1950; Сталінська премія, 1951). Композитор став одним із творців радянської музичної кінокомедії, зробивши музику одним з головних компонентів драматургії фільму. Дунаєвський за фортепіано Найважливіший етап в історії радянської пісенної творчості — пісні Дунаєвського. Вони сповнені оптимізму й віри в життя. Його «Пісня про Батьківщину» (з фільму «Цирк»; текст В. І. Лебедєв-Кумачу) стала позивними Центрального радіо. 


Ю́лій О́сипович Ма́ртов (псевд. Лев Мартов, справжнє прізвище Цедерба́ум) (24 листопада 1873, Стамбул — 4 квітня 1923, Шемберг, Німеччина) — російський політичний діяч, публіцист, учасник революційного руху, засновник меншовизму.
♦ У 1900 р. висланий до Полтави лідер соціал-демократії Ю.Мартов створив тут одну з груп сприяння газеті “Іскра”. ( Довідка: Ю́лій О́сипович Ма́ртов (псевд. Лев Мартов, справжнє прізвище Цедерба́ум) народився 24 листопада 1873 у  Стамбулі — помер 4 квітня 1923, Шемберг, Німеччина) — російський політичний діяч, 
 публіцист, учасник революційного руху, засновник меншовизму. Російський соціал-демократ. Провідний теоретик меншовизму та опонент Леніна. Народився у сім’ї купця. Навчався в Санкт-Петербурзькому університеті, де і розпочав свою революційну діяльність. У 1892 р. арештований і висланий у Вільно. У 1895 р. був серед організаторів “Союзу боротьби за визволення робітничого класу” – першої російської пролетарської організації. У 1900 р. входив до складу ініціативної групи зі створення підпільної революційної газети “Іскра”, був одним із її редакторів. У 1901 р. емігрував з Росії. У 1903 р. на II з’їзді РСДРП виступив проти ленінської моделі побудови партії. Повернувшись у 1917 р. в Росію, очолив ліву течію меншовизму. Після Великої жовтневої соціалістичної революції виступив проти політики терору більшовиків. У вересні 1920 р. емігрував за кордон. Один із організаторів Віденського Інтернаціоналу. Засновник і редактор антикомуністичного журналу “Соціалістичний вісник”. Автор низки робіт з історії революційного руху в Росії у яких відображений його відхід від революційного марксизму.

♦ у 1900 році народилася в с. Богданівка Пирятинського повіту Полтавської губернії. Знаменита народна художниця
Білокур Катерина Василівна
 Білокур Катерина Василівна Любила малювати природу, особливо квіти. З 1940 р. її твори стали відомі в Україні. У 1948 р. Катерину Василів­ну приймають у члени Спілки художників України. Вона була учасником обласних, республіканських і всесоюзних виставок. Її роботи експонувалися в Польщі, Болгарії, Франції. Сам геніальний художник Пабло Пікассо був у захопленні від її творів. Її іменем названа вулиця в Києві, їй установлено три пам'ятники, випущено альбоми з реп­родукціями картин, про неї знято фільми. Окремою кни­гою видано листи, в яких відкривається великий пись­менницький дар К. Білокур. Квіти вона малювала тільки живі, не зрізані. Найбільш відома картина "Цар-колос". 
  Крім квітів, є автором пейзажів та портретів. Олійні фарби, якими малювала Катерина Білокур. Яготинська картинна галерея Декілька разів зверталася до сюжету лелеки, котрий приносить дитину, але відмовилася від цієї ідеї через подив і нерозуміння оточуючих, котрі чекали від неї лише квітів. Аквареллю й олівцем працювала мало. Художницю більше приваблювали олійні фарби. Сама робила пензлі — вибирала з котячого хвоста волосини однакової довжини. Для кожної фарби — свій пензлик. Самотужки опанувала техніку ґрунтування полотна. Є представницею так званого «наївного мистецтва» — групи художників, що не здобули академічної освіти, проте стали частиною загального художнього процесу. Зараз на садибі, де вона жила, створено музей. У дворі стоїть пам'ятник цій геніальній народній художниці.

♦ Велику просвітницьку діяльність у Полтаві проводила родина Русових. Олександр Олександрович Русов,
Олекса́ндр Олекса́ндрович Ру́сов (7 (19) лютого 1847, Київ — 8 (21) жовтня 1915, Саратов) — український земський статистик, етнограф, фольклорист і громадський діяч. Чоловік Софії Русової.
 український земський статистик, етнограф, громадський діяч, завідував у 1899 — 1902 роках статистичним бюро Полтавського земства і мешкав у Полтаві з родиною — дружиною Софією Федорівною, відомою діячкою українського національно-культурного руху, та сином Михайлом Олександровичем. Жандармські чини відзначали у жовтні 1901 року, що діяльність Олександра і Софії Русових спрямована на «повне відділення Малоросії від Російської імперії і створення самостійної держави на конфедеративній основі. Русови брали найдіяльнішу участь в агітації за введення в народних школах Малоросії викладання малоросійською мовою, а також про видання і розповсюдження малоросійського букваря... Олександр і Софія визнають у своїх листах до їхнього сина Михайла Русова існування української партії «Полтавської громади», українських гуртків... » ( Довідка: Михайло Русов. Освіту здобув у Херсонській та Харківській прогімназіях. Вчився у Харківському університеті. Драгоманівець і прихильник еволюційного соціалізму. Восени 1897 року, разом з Дмитром Антоновичем, Юрієм Коллардом, Боніфатієм Камінським, Панасом Андрієвським, Олександром Коваленком та іншими, стає співзасновником «Харківської Української студентської громади». Ця організація, на початку 1900 року, стала родоначальницею Революційної Української Партії, ідеологом якої був Микола Міхновський. Активний діяч української студентської громади в Харкові (1897 — 1900). За участь у студентських заворушеннях у лютому 1901 року Русова виключили з університету та вислали до Полтави, де він зазнав ув'язнення. По звільненні емігрував за кордон. Навчався в Лейпцизькому університеті. Ініціатор і один із засновників Революційної української партії, діяч УСДРП. Співредактор закордонних журналів РУП «Гасло» і «Селянин».
Володи́мир Галактіо́нович Короле́нко (*15 (27) липня 1853, Житомир — †25 грудня 1921) — російський та український письменник, журналіст, публіцист і громадський діяч.

♦  Восени  1900 року на постійне місце проживання до Полтави переїзджає видатний російський український письменник- демократ, публіцист, громадський діяч В. Г. Короленко (1853—1921). Короленко швидко включився у літературно-громадське життя Полтавщини. Налагодив дружні стосунки з діячами української культури - Панасом МирнимМ. КоцюбинськимІ. Тобілевичем, X. АлчевськоюГ. Хоткевичем та ін. Роки життя у Полтаві були заповнені інтенсивною творчою роботою. Тут він завершив нариси "У козаків", писав другий цикл сибірських оповідань ("Мороз", "Феодали" та ін.), оповідання "Мить" і "Не страшне». П'ять останніх років життя письменника збіглися з Жовтневою революцією і громадянською війною. Він не сприймає більшовицького терору, вважаючи силові методи зайвою жорстокістю. Погляди письменника ґрунтувалися не на класовому підході, а на загальнолюдських принципах моралі. Помер 25 грудня 1921 року в Полтаві, де і похований.
Творча спадщина письменника велика і багатогранна. Він автор чотирьохтомної «Історії мого сучасника», відомих повістей «Сліпий музикант», «В дурному товаристві», «Без язика», багатьох оповідань, нарисів, публіцистичних і критичних статей. Одна з головних тем художньої творчості Короленка - шлях до «справжнього» народу. Роздуми про народ тісно пов'язані з питанням, яке проходить через багато його творів. «Для чого створено людину? - так стоїть питання в оповіданні «Парадокс». «Людина народжена для щастя, як птах для польоту», - відповідає в цьому творі істота, спотворена долею. 
Дмитро Володимирович Ахшарумов (20(8) вересня 1864 — 3 січня 1938) — український скрипаль, диригент, педагог.
♦ Дмитром Ахшарумовим засновується і набирає розвитку Полтавський симфонічний оркестр. ( Довідка: АХШАРУМОВ Дмитро Володимирович (1864-1938) - український скрипаль, диригент, педагог.. 
Народився у м. Одеса. Музичну освіту здобув у Петербурзькій та Віденській консерваторіях. З 1886 розпочав діяльність як скрипаль. Протягом наступного десятиріччя виступив з 200 концертами, виконав чимало складних творів класичного скрипкового репертуару, деякі власні композиції й обробки. 
1898, переїхавши до Полтави, ініціював створення у місті симфонічного оркестру, очолив губернське відділення Російського музичного товариства, сприяв заснуванню музичного училища. 1900-1914 очолював як диригент і організатор гастрольні виступи оркестру, було здійснено 11 турне до Варшави, Вільно (нині м. Вільнюс), Санкт-Петербурга, Воронежа, Одеси та ін. міст. Завданням музикантів була популяризація творів видатних композиторів-класиків. Колективом були виконані майже всі симфонії Л.Бетховена, п’ять симфоній Ф.Й.Гайдна, дві симфонії В.-А.Моцарта, твори П.Чайковського, М.Глинки, М.Лисенка та ін. Оркестру належить першість у виконанні «Української симфонії» М.Калачевського.

Джерело: укладач видавництво " Кріон"