Переділ давньоруської
територіальної спадщини (1340 - 1380-ті рр.)

Пам'ятник королю Людовику Анжуйському в УгорщиніСмерть князя Юрія-Болеслава (1340 р.) відкрила нову сторінку в історії України, ознаменовану інтенсивним переділом тих земель, які колись складали ядро Давньоруської держави. Передовсім, у боротьбі за галицько-волинську спадщину зійшлися Польща, підтримувана Угорщиною, й Литва. Інтереси останньої уособлював син литовського князя Гедиміна Любарт, котрий успадкував володіння Юрія-Болеслава на підставі родинних зв'язків із загиблим правителем Волині та Галичини. Як зауважив з цього приводу Михайло Грушевський, "це був великий здобуток, великий крок уперед по дорозі збирання українських земель, на яку вже перед тим ступили литовські князі". Король Казимир Великий. Малюнок Яна Матейка

Утім, якщо на Волині влада Любарта мала вповні реальний характер, то Галичина опинилася лише під його номінальною зверхністю. Тут сформувався режим боярської олігархії на чолі з "управителем чи старостою землі Русі" Дмитром Дедьком. Першу писемну згадку про нього містить грамота Юрія-Болеслава від 1334 р., в якій він виступає як найстарший з-поміж бояр цього князя. Деякі дослідники, виходячи з його імені, навіть уважали Дмитра дядьком чи вихователем Юрія-Болеслава. Одначе на користь цієї гіпотези не свідчить жоден із відомих нам фактів; саме ж це ім'я було досить типовим для тодішньої Галичини.

Бойова корона Казимира ВеликогоБеззаперечною заслугою Дмитра Дедька є те, що він на перших порах зумів відстояти незалежність Галичини, на яку зазіхали сусідні Польща й Угорщина, об'єднані політичним союзом. Формальним приводом до втручання у галицькі справи стало бажання польського короля Казимира ІІІ помститися за загибель Юрія-Болеслава, котрий був його швагром (обидва мали за дружин дочок великого князя литовського Гедиміна). Відтак, дізнавшись про смерть Юрія-Болеслава, Казимир вирушив у похід на "схизматицький народ руський", який "отруїв князя руського Болеслава, сина католицьких батьків, і немилосердно позабивав інших католиків, прихильних до того князя за його життя". На початку травня король Казимир напав на Львів, пограбував княжий палац і вивіз звідти дорогоцінні реліквії — декілька золотих хрестів, дві княжі корони і трон, оздоблений коштовними матеріалами.Хрест, зроблений з двох князівських корон ХІІІ ст., вивезених Казимиром Великим зі Львова (Краків, скарбниця Вавельського кафедрального собору)

За обставин, що склалися, Дмитро Дедько вдався до допомоги хана Узбека (1312—1341 рр.), під чиєю фактичною зверхністю перебували всі землі Південно-Західної Русі. Це змусило польського короля піти на компроміс і  на деякий час відмовитися від своїх далекосяжних планів. Документальною пам'яткою цієї доби є грамота Дмитра Дедька міщанській громаді м. Торунь, яка гарантує усім, "хто хоче їхати в Руську землю", що вони будуть "безпечно приїздити з товаришами до Львова" (1341 р.). Ця грамота — єдиний уцілілий документ, що вийшов з рук Дмитра Дедька. Це зайвий раз унаочнює, наскільки мало ми знаємо про ті часи, коли, як казав Михайло Грушевський, розгорнулася боротьба за "найбільшу й найсильнішу зі спадкоємниць давньої Руської держави" — Галицько-Волинську Русь. 

Надгробок Казимира Великого. Краків. Вавельський кафедральний соборДедько незабаром зник з політичної арени — а Казимир, вирядившись походом на схід у 1349 р., захопив Львів, Галич, Холм, Белз, Володимир, Берестя. Так почалася запекла воєнно-політична боротьба за галицько-волинську спадщину, яка точилась упродовж чотирьох десятиліть.Фрагмент надгробка Казимира Великого. Краків. Вавельський кафедральний собор

Вже у 1350 р. Любарт спромігся відвоювати частину волинських земель у Казимира. Останній того-таки року уклав новий союз із угорським королем Людовиком; за його умовами, по смерті Казимира (як він не матиме нащадків чоловічої статі) Польща та Галицько-Волинська Русь переходили під контроль Людовика Анжуйського; в іншому випадку Людовик міг викупити руські землі за 100 тис. флоринів. 

Погребові інсигнії Казимира Великого. КопіяЗаручившись підтримкою Людовика, Казимир двічі, у 1351 і 1352 рр., виступав походом на Волинь. Обидві кампанії (особливо облога Белза у 1352 р.) показали слабкість угорського короля як союзника; натомість литовські князі вдалися до допомоги татар, які погромили польські землі. Статус-кво у польсько-литовських взаєминах був зафіксований дворічним перемир'ям, укладеним Казимиром  із князями Явнутом, Кейстутом, Любартом, Юрієм Наримунтовичем та Юрієм Коріатовичем. Згідно з умовами перемир'я, Галичина залишалась у посіданні Казимира, а Волинь — за Великим князівством Литовським. Виняток становила Кременецька волость, яку литовський князь Юрій Наримунтович мусив тримати "от князей литовских и от короля". Золоті флорини, карбовані Людовиком Анжуйським

Угода ця, одначе, не поклала край польсько-литовському протистоянню. Найвизначнішою кампанією наступного десятиріччя став волинський похід Казимира у серпні 1366 р. Спираючись на підтримку хрестоносців, король захопив Володимир-Волинський; по тому було укладено угоди з литовськими князями, за якими Любарт і Кейстут утримали за собою тільки Луцьк та Берестя. 

Руські грошики, карбовані Владиславом ОпольськимЛише у 1370 р., скориставшись зі смерті Казимира, литовці повернули собі всю Волинь. Водночас вони не полишали надії відвоювати Галичину, яку новий володар Польщі, король Людовик Анжуйський, передав  своєму васалові — онімеченому сілезькому князю Владиславу Опольському. Той карбував власну монету для Галичини, а в своїх грамотах титулував себе "дідичним господарем" і навіть "самодержцем" Руської землі. Як слушно занотував з цього приводу Михайло Грушевський, в особі Владислава Опольського "Галичина мала ще раз — і вже востаннє — свого осібного князя". Урядування це було недовгим — у 1378 р. король Людовик, відібравши у Владислава галицькі землі, передав їх під контроль своїх угорських старост. Пізніше, у середині 1380-х рр., Владислав ще раз повернувся на Галичину — а в 1387 р. її остаточно закріпила за Польщею дочка Людовика Анжуйського Ядвіга. Маєстатична печатка Владислава Опольського. 1379 р.

За час, коли тривала боротьба за галицько-волинські землі, на політичній карті Східної Європи відбулися разючі зміни. Впродовж кількох десятиліть під контроль Вільна перейшли Київщина, Сіверщина та Поділля, що майже вдвічі збільшило державну територію Литовського князівства. Таке стрімке приєднання величезних земельних обширів було, безперечно, явищем парадоксальним — як, власне, і загальні темпи розвитку цієї молодої держави.

У "Повісті временних літ" литовські племена фігурують як "языци, иже дань дають Руси" й "живуть в странах полунощных"; збереглися й поодинокі відомості про воєнні виправи руських князів проти литовців. На ті часи місцеві племена не мали будь-якої політичної організації; разючі зміни відбулись у XIII ст., коли у Поніманні склалося нове державне утворення — Литовське князівство, що його першим правителем став Міндовг, названий у Галицько-Волинському літописі "самодержцем во всей земле Литовской".

Міндовг. Гравюра ХVІ ст.Фактором, який прискорив консолідацію місцевих племен, був потужний тиск ззовні, з боку німецьких рицарів, котрі проголошували своєю метою християнізацію язичників-литовців. Воднораз підйом Литви був зумовлений занепадом давньоруських земель, що його спричинило монгольське нашестя.   З Батиєвою навалою назавжди пішли у минуле часи, коли, за висловом автора "Слова про загибель Руської землі" (XIII ст.), "литва из болота на свет не выникиваху"; з ним перегукується літописець ХVІІ ст., зазначаючи, що саме тоді "литва почала ярмо руское з себе износити и з лесов выходити". Це ж, власне, стверджують і так звані білорусько-литовські (чи західноруські) літописи, які походять з ХVI ст. Згідно з їхньою версією, просування литовців на Русь почалося тоді, коли "повстал царь Батый и пошел на Русскую землю, и всю землю Русскую звоевал, и князей русских многих постинал, а иных в полон повел, и столець всее Русское земли город Киев сжог и пуст вчинил"; дізнавшись, "иж Русская земля спустела и князи русские разогнаны", литовці вирушили на Русь і "нашли в четырех милях от реки Немана гору, и вчинили (заснували) на ней город, и назвали его Новгородок. И вчинил собе князь великий в нем столець, и назвался князем великим новгородским".Руїни замку у Новогрудку

У цьому літописному переказі відбився, хоч і в легендарній формі, цілком реальний історичний факт: від самого початку Литовська держава не була етнічно однорідною: вже за часів Міндовга вона включала в себе так звану Чорну Русь, найзначніше місто якої, Новгород-Литовський (сучасний Новогрудок у Білорусі), певний час було навіть столицею Литовського князівства. У другій половині  XIII — на початку XV ст. ця держава зростала за рахунок східнослов'янських земель, котрі істотно переважали власне Литву (разом із етнографічно відмінною від неї Жемайтією) як за рівнем соціально-економічного та політичного розвитку, так і за своєю площею (за підрахунками науковців, у 1341 р. це співвідношення становило 2,5:1, а століттям пізніше — 12:1). Наслідком цього стало обрусіння литовської правлячої династії й усього устрою молодої держави, яка ввійшла в історію як "Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське" або, коротше, "Велике князівство Литовське" чи "Литовсько-Руська держава". "Руська мова" стала у цій державі мовою діловодства, положення "Руської Правди" — юридичними нормами. Поступово міцнішали серед литовців-язичників позиції християнства. 

Міндовг. Реконструкція Ю. Бохана за маєстатичною печаткою 1255 р. Звісно, на цьому шляху бували й ексцеси. Досить згадати про долю трьох литовських мучеників — Антонія, Євстафія й Іоанна, які наклали головою за свою відданість православ'ю, або ж про св. Войтеха,  закатованого прусами. Однак володарі держави, що стала своєрідним буфером між православним Сходом і католицьким Заходом, мусили толерувати різні конфесії. Уже її засновник князь Міндовг, не маючи достатніх сил для боротьби з Тевтонським Орденом, котрий вів наступ на Литву під гаслом боротьби з язичництвом, був змушений хреститися за католицьким обрядом і заснувати єпископію (1251 р.). Та це хрещення, хоч і принесло йому королівську корону, за висловом літописця, "льстиво бысть": у 1260 р. Міндовг розірвав угоду з Орденом та папою й зрікся християнства, керуючись власними політичними розрахунками. Із суто прагматичних міркувань виходив згодом і Гедимін, котрий, намагаючись зав'язати торговельні контакти з містами Ганзи, у своїх посланнях давав згоду хреститись і будувати церкви, а потім, зі зміною обставин, рішуче відхилив пропозицію папських легатів перейти у католицтво. Загальне ставлення литовців до різних конфесій ілюструє вислів Гедиміна: "Нехай християни шанують свого Бога по-своєму, русини — по-своєму, поляки — по-своєму, а ми шануємо Бога за нашими звичаями, й у всіх один Бог". Така політика, звісно, позитивно впливала на ситуацію у державі, резервом зростання якої були іноетнічні терени.Сцена вбивства св. Войтеха з дверей кафедрального собору у Гнєзно. ХІІ ст. Замок у Новогрудку (реконструкція Я. Кулика)

Зовнішньополітичні успіхи литовців віддавна викликали подив у істориків. Його не можна не відчути вже у словах польського історіографа другої половини ХV ст. Яна Длугоша, котрий констатував: "Найнезнаніші з-поміж північних племен, зобов'язані русинам покорою й мізерною даниною, вони, усім на диво, чи то завдяки власній звитязі, чи то через легкодухість і бездіяльність сусідів, досягли таких успіхів, що тепер панують над русинами, під чиєю владою як рабська чернь перебували майже тисячу років", відкупаючись від давньоруських князів "шкурами та дубовою корою".

Велике князівство Литовське у 1263 рНаступні покоління істориків доклали чимало зусиль, аби з'ясувати причини бурхливого розвитку Литовської держави. Однак і досі наукові реконструкції цього процесу залишаються значною мірою гіпотетичними — й, передусім, стосовно приєднання до Литви земель Південно-Західної Русі. На перешкоді дослідникам стає брак відповідних відомостей у джерелах, спричинений, своєю чергою, реаліями постмонгольської доби: руйнацією традиційних підвалин життя, припиненням місцевого літописання, порушенням політико-династичних зв'язків із Північно-Східною Руссю, де ця традиція збереглася. 

Що ж до літописів, які постали на теренах Великого князівства Литовського, то найдавніші з них сягають середини ХV ст. Це так звані білорусько-литовські (чи західноруські) літописи першої (короткої) редакції, які сформувалися в результаті об'єднання загальноруських за своїм характером відомостей від "начала земли Рустей" до 1446 р., запозичених із різних літописних зводів, з "Літописцем великих князів литовських" — оригінальним історичним твором про події останньої чверті ХІV ст.: боротьбу Ягайла з Кейстутом і Вітовтом та про діяльність Вітовта. У "Літописці" містяться й поодинокі відомості про те, як відбувалося просування литовців на Південно-Західну Русь: згадується, що Любарт Гедимінович ствердився на Волині завдяки своїм родинним зв'язкам ("Любарта принял володимерский князь к дочке своей у Володимир и в Луческ (Луцьк), и во всю землю Волынскую"), та оповідається про боротьбу за Поділля з татарськими князями, "отчичами и дедичами Подольской земли".Велике князівство Литовське у 1377 р

Наступним кроком в історії білорусько-литовського літописання стали літописи другої (широкої) редакції, в яких загальноруські відомості поступилися місцем системному викладу початків литовської історії — від міфічного родоначальника литовців римлянина Палемона до цілком історичного Гедиміна. Зрозуміло, що при цьому неабияку увагу було приділено підкоренню Русі. В літописах повідомляється, що за часів правління у Новогрудку Сирмонта (або, за найдавнішими з літописів широкої редакції, — Шварна), сина Мингайла, володар Орди Булаклай (Буклай, Болоклай) почав вимагати у литовського князя "выходов" (данини) з його земель ("как с тых городов хоживало за предков его, князей руских"). Це спричинило воєнний конфлікт, який завершився розгромом татар у битві при Койданові. Шварно-Скирмонт "поразил того царя, и всю его моць татарскую побил, и самого царя вбил, и з звытежством великим пошол на  Рускую землю, и взял город Мозыр, Чернигов, Стародуб, Карачев", тобто опанував частину тогочасної Київщини й Сіверщини.

"Кройника" Феодосія Софоновича. Розділ "Кройника о початку и назвиску Литвы". Рукопис 1681—1682 ррЗ пам'яток білорусько-литовського літописання цю оповідь запозичив польський історіограф ХVІ ст. Мацей Стрийковський, а вже з його "Хроніки" вона потрапила до інших творів ХVІ—ХVII ст., зокрема, до "Хроніки" Бєльського, "Хроніки" Софоновича, українського хронографа; при цьому даний епізод був датований 1220-и рр. і доповнений звісткою про розподіл Скирмонтом сіверських територій: "Любартови, старшому сынови, дал Карачевское и Черниговское князство, Писимонтови — Туровское и Стародубское"; після загибелі Любарта й Писимонта у битві з татарами біля річки Окунівки обидва князівства успадкував їхній молодший брат Тройнят, якого заступив його син Ольгимонт, котрий "вступил на его местце на панство тых всех князств и пановал спокойне". 

Наукова цінність доповнень Стрийковського незнач-на — як і самого літописного переказу про Скирмонта, котрий хіба що характеризує суспільно-політичну думку Великого князівства Литовського  першої половини ХVI ст. Саме цим періодом датуються білорусько-литовські літописи широкої редакції, що містять легендарний вступ, який, за, словами філолога Ф.Сушицького, мав замінити загальноруські відомості [короткої редакції першої половини ХV ст.] своїми матеріалами, хоч і придуманими ad hoc, але зв'язаними з Литвою своїм походженням". Цей вступ відзначався яскраво вираженою політичною тенденційністю, зокрема, намаганням довести історичні права Великого князівства Литовського на Сіверську землю, котра, з початку ХVІ ст. перебуваючи у складі Російської держави, залишалась у фокусі безпосередніх інтересів правлячих кіл Литви. Це й зумовило інтерпретацію минулого цього регіону в легендарній, штучно скомбінованій оповіді про початковий період литовської історії.Український хронограф. Розділ "Вывод и початок о Великом князстве Литовском". Список ХVІІІ ст.

Легендарний характер має й складена тоді ж оповідь про завоювання Волині та Київщини Гедиміном, котрий володарював у Литві упродовж 1316—1341 рр. У літопису йдеться про те, як цей литовський князь, "успокоивши землю Жомоитскую от немцов, пошел на князи русскии". Спочатку він вирушив до Володимира-Волинського і тут у воєнній сутичці переміг і вбив місцевого князя Володимира, після чого захопив його місто. Луцьк, покинутий його володарем князем Левом, котрий з переляку втік до свого зятя Романа у Брянськ, піддався Гедиміну добровільно: "князи и бояре волынские били челом великому князю Гедимину, чтобы в них пановал и господарем в них был, а земли их не казнил. И князь великий Гедимин, укрепивши их присягою и оставивши наместников своих в них, и там почнет княжити".

Наступного року, на другому тижні після Великодня, Гедимін вирушив у похід на князя Станіслава Київського і, "пришодши, взял город Овручий и город Житомир". Київський князь, з'єднавши свої сили з силами князів Олега Переяславського, Лева Луцького й Романа Брянського, зустрівся з Гедиміном під Білгородом, на річці Ірпінь. Саме тут вони "вчинили бой и сечу великую, и поможет Бог великому князю Гедимину, побьет всех князей русских наголову". В цій битві загинули луцький та переяславський князі, а Роман і Станіслав "в малой дружине" втекли до Брянська, кинувши Київську землю напризволяще. Білгородці ж, "видечи, иж господарь их з войска побег прочь, а войско все наголову побито, и они, не хотечи противитися войску такому великому литовскому, передалися з городом князю Гедимину, и присягу вчинили служити к Великому княжеству Литовскому".

Вежа Гедиміна у Віленському замку. ХIV—ХV ст.Рішучіше були настроєні кияни; втім, після місячної облоги, зваживши на те, що "господар их Станислав втек от Гедимина, и войско господаря их побито", вони, "змовившися одноемыслне, поддалися великому князю Гедимину, вышедши из города с кресты, игумены и попы, и дияконы, ворота городовые отворили, и встретили великого князя Гедимина честно, и ударили ему челом, и поддалися служити, и присягу свою великому князю Гедимину на том дали, и били челом великому князю Гедимину, чтобы от них отчины их не отнимал. И князь Гедимин при том их оставил и сам честно в город Киев въехал". Це, в свою чергу, вирішило долю київських "пригородков" (міст, адміністративно підпорядкованих Києву) — Вишгорода, Черкас, Канева, Сліпорода, Путивля, що їх мешканці добровільно піддалися литовцям; незабаром до них приєдналися переяславці, котрі також опинилися сам на сам із Гедиміном. "И князь великий Гедимин, взявши Киев, и Переяславль, и все тые пригородки, и посадил на них князя Миндовгова сына Ольгимонта, великого князя Гольшанского, а сам з великим веселем до Литвы приехал", де "пановал много лет в покое". Вигнанець же Станіслав одружився на дочці рязанського князя Івана й після смерті останнього закнязював у Рязані.Гедимін будує замок у Вільно. Гравюра М. Андріоллі. 1882 р.

Цей літописний переказ набув значення історіографічного факту знову-таки завдяки М. Стрийковському, котрий повністю переніс його до своєї "Хроніки", прикрасивши низкою деталей сумнівної історичної вартості. Крім того, він синхронізував "упокоение земли Жомоитской от немцов" з поразкою хрестоносців у Жемайтії в 1320 р. і таким чином датував походи литовців на Волинь та Київщину.

3 легкої руки М. Стрийковського оповідання про здобутки Гедиміна на Русі кілька століть мандрувало сторінками різноманітних історичних творів (зокрема, таких популярних, як створений у XVІІ ст. "Синопсис"), потрапляючи звідти до праць красного письменства й навіть генеалогічних пам'яток (наприклад, родоводу рязанських дворян Шиловських, предки яких нібито супроводжували до Рязані київського князя Станіслава після поразки, завданої йому Гедиміном). Однак із накопиченням знань стосовно реалій XІV ст. почали виникати й сумніви щодо його вірогідності.

Володимир Боніфатійович Антонович (1834—1908)Першим, хто піддав цей переказ ґрунтовній науковій критиці, був визначний український вчений Володимир Антонович. В своїй праці "Нарис історії Великого князівства Литовського", яка побачила світ у 1878 р., він відзначив, що Волинь залишалася під управлінням місцевих князів до 1340 р., після ого перейшла під владу литовського князя Любарта Гедиміновича, але не внаслідок завоювання, а завдяки його родинним зв'язкам з останніми Романовичами. Вчений підкреслив, що відомостей про боротьбу Гедиміна за Волинь та Київську землю немає ані у лівонських та прусських хроністів, ані у північно-східних і ранніх (середини ХV ст.) литовських літописах; не знають про неї  й попередники М. Стрийковського, історіографи ХV—ХVІ ст. — Я. Длугош, М. Кромер, М. Бєльський. 

Заперечивши можливість завоювання Гедиміном південноруських земель як таку, дослідник також зупинився на окремих деталях літописної оповіді, котрі, на перший погляд, "надають їй більшої докладності й вірогідності". Він відзначив їх анахронічність і невідповідність реаліям першої половини ХІV ст., хоча й не виключив можливість того, що в першій, волинській, частині переказу відбилася, хай і в химерній, перекрученій формі, боротьба між Гедиміном і галицько-волинськими князями за Підляшшя (земель довкола Дорогичина, Мельника, Бєльська); друга ж частина, на думку дослідника, була штучно створена за фабулою цілком історичного оповідання про воєнну експедицію Вітовта проти київського князя Володимира Ольгердовича (про неї йтиметься нижче). Укладач літопису, "змінивши імена дійових осіб і додавши кілька вигаданих подробиць, умістив його (у літопис) вдруге як додаток до походу Гедиміна на Волинь". Отже, вся оповідь "складається з двох переказів, що стосуються двох різних подій, які відбулись у різні часи".Микола Павлович Дашкевич (1852—1908)

Такий підхід до проблеми був енергійно підтриманий Миколою Дашкевичем, автором критичних щодо "Нарису" Антоновича "Заміток по історії Литовсько-Руської держави". Він провів цей принцип далі, виділивши у складі оповіді чотири окремі сюжети (зіткнення Гедиміна з князем луцьким; війна з князем володимирським; захоплення Овруча та Житомира; підкорення Києва й решти Київської землі), в основі яких, на його думку, лежали вповні реальні події. Обстоюючи цю теорію, дослідник, однак, мусив визнати, що приєднання Волині до Литви відбулося тільки через двадцять років після описаних літописцем походів Гедиміна на князів Володимира Володимирського й Лева Луцького; тож він зосередився, головно, на київській частині літописної оповіді, намагаючись підкріпити її вірогідність даними так званого Межигірського (або Києво-Печерського) рукопису — пізнього, ХVІІІ ст., копіарія творів історичного змісту, знаного нині під назвою "Збірник Іллі Кощаківського". Вчений відзначив наявність у ньому датованого 1333 р. запису про поразку, завдану Гедиміном київському князю Станіславу, а також кількох коротких звісток про завоювання першим Києва у 1340 або 1341 р., на підставі яких науковець відсунув дату гаданого опанування литовцями Києва, вважаючи, що воно "не могло відбутися в 1320—1321 рр., але легко могло здійснитися після 1332 р.". Однак дослідникові не вдалося переконливо довести самостійність цих згадок, на основі яких було нібито складено оповідь білорусько-литовських літописів. Уже Михайло Грушевський показав, що інформація Межигірського збірника про Гедимінів похід на Київську землю була запозичена не з "давнішого манускрипту", як вважав М. Дашкевич, а з "Хроніки" М. Стрийковського, чия версія є похідною від версії білорусько-литовських літописів, які й становлять "єдине першоджерело з цього питання". При цьому оповідання, яке вони містять, "таке баламутне, повне таких сміливих фантазій і стоїть так одиноко, не знаходячи підтвердження в інших джерелах, що робити який-небудь ужиток чи з цілого оповідання, чи з його деталей для характеристики політичних відносин  ХІV в. — річ дуже небезпечна".

Михайло Сергійович Грушевський (1866—1934)Сигізмунд Герберштейн. Гравюра. 1564 р.Підсумовуючи дискусію, що розгорнулася навколо цього питання наприкінці XIX — на початку XX ст., слід відзначити, що позиція В.Антоновича знайшла підтримку таких поважних дослідників, як Р. Зотов, Ф. Леонтович, О. Пресняков, П. Клепатський, котрі наголошували, що "оповідання широкого литовсько-руського літопису про завоювання Києва за Гедиміна, не відоме нам з інших, більш ранніх джерел, має проти себе безліч заперечень"; показово, що й сам В. Антонович, врахувавши деякі критичні зауваження М. Дашкевича при перевиданні свого "Нарису" у 1885 р., не вніс коректив у трактування даної проблеми. Точка зору його опонента знайшла прихильників в особі М. Владимирського-Буданова, М. Максимейка, М. Любавського, які вважали, що оповідання про завоювання Гедиміном Київщини "містить чимало хронологічних та інших недоладностей, однак при цьому навряд чи може бути повністю відкинутим", позаяк "у ньому, безперечно, залишається зерно історичної істини".

Робилися спроби підкріпити уявлення про історичність Гедимінового походу на Київщину посиланням на акти ревізії Канева 1552 р. У матеріалах цієї ревізії зафіксовано, що місцеві жителі обстоювали свої права на розташовані на Лівобережжі "уходи" (промислові угіддя), покликаючись на те, що "князь великий литовский Гедимин, завоевавши над морем Кафу (сучасна Феодосія) и весь Перекоп, и черкас пятигорских (черкесів Кавказького П'ятигір'я) и приведши черкасов часть з княгинею их, посадил их на Снепороде (Сліпороді, притоці Сули), а инших на Днепре, где теперь черкасы сидят, а снепородцев посадил на Днепре ж, у Каневе; и сидячи снепородце на Днепре, у Каневе, предся отчизны свои по речкам иным севирским (тут: лівобережним) уходити не перестали".

Ольгерд. Гравюра XVI ст.Впадає в око, що зацитована оповідь, згідно з якою князь Гедимін вільно порядкував на території Київщини (або, принаймні, в районі трьох київських "пригородків", котрі, за версією білорусько-литовських літописів, визнали владу Литви після того, як Гедиміном був опанований Київ), свідчить на користь історичності походу цього князя на Південну Русь. Тож не дивно, що "реабілітація" Гедимінової легенди у науковій літературі останнього часу призвела й до зростання довіри до цього переказу, хоч серед фахівців давно усталилася думка, що "подробиці канівського оповідання вповні легендарні" (М. Грушевський) і, власне, "це тільки старовинна легенда, де бракує історичних фактів" (О. Андріяшев), або, точніше, "промислова легенда" місцевого походження, яка мала довести, що "от початку Черкасов и Канева уходы по всим тым (тут: лівобережним) рекам вольны были каневцам"; у такий спосіб вони чинили опір наступові замкової адміністрації на свої "отчизные" права, апелюючи до часів Гедиміна — фактичного фундатора Литовської держави.Вітовт. Гравюра XVІ ст.

Безперечно, на формування цієї легенди справила вплив двозначність етноніму "черкаси", яку свого часу відзначив у своїх "Записках" С. Герберштейн, підкресливши, що "черкаси, які живуть по Борисфену (Дніпру)", відрізняються від тих, котрі "живуть у горах Понта (на Північно-Західному Кавказі)". Не виключено, що в цій легенді маємо далекий відгук походів у південні степи онука Гедиміна, Вітовта, — хоч залишається тільки гадати, чи народна пам'ять, по багатьох роках, замінила Вітовтове ім'я на ім'я Гедиміна (це здається малоймовірним), чи мала місце свідома "архаїзація" подій, цілком зрозуміла при намаганні довести одвічність своїх прав на лівобережні "уходи".

У будь-якому випадку принциповим є інше — можливість використання даного "факту" при створенні Гедимінової легенди, що на неї вказав ще В. Антонович, на думку якого "укладач літопису чув подніпровський переказ, але використав його для свого оповідання в перекрученому вигляді".  
       
Зображення Юрія Змієборця на монетах Костянтина Коріатовича (1—2) та печатці Олександра Коріатовича (3—4). За О. Погорільцем, Р. СаввовимСправжню ж причину появи цієї оповіді інтуїтивно відчув ще М. Грушевський, зазначивши, що "сіль її, здається, полягає саме в звістці, що Гедимін посадив у Києві намісником Ольгимонта, сина Міндовга. Щоб зрозуміти значення цієї звістки, слід пригадати, що за Вітовта у Києві сидів князь Іоанн Ольгимонтович; можливо, що оповідання про київське завоювання є родовим переказом Ольгимонтовичів чи іншої, зв'язаної з ними родини про те, що предок їх Ольгимонт сидів у Києві; такий переказ міг навіть мати метою підкріпити давністю чиї-небудь права на Київ". Таким чином, М. Грушевський визначив, по суті, єдино вірний шлях до пояснення феномену Гедимінової легенди, вбачаючи його у з'ясуванні родинного і політичного середовища, в якому вона сформувалася.Зображення Поділля на карті Європи 1513 р.

Нині дослідники білорусько-литовських літописів переконливо довели, що їх широка редакція склалась у колах, безпосередньо пов'язаних з родиною Гольшанських, історія якої тісно переплелася з історією Київської землі. Відомо, що наприкінці ХІV ст. князь Іван Ольгимонтович Гольшанський був намісником у Києві "з руки" великого князя литовського Вітовта; тут же в першій третині ХV ст. князювали його сини Андрій та Михайло Івановичі. Після ліквідації Київського князівства (1471 р.) вони повернулися до Києва як воєводи (ними були Юрій Олександрович та Іван Юрійович Гольшанські). Це було лише відгуком їхньої колишньої величі; звідси — намагання піднести свій родовий статус за допомогою генеалогічної легенди, в якій київським князем від самого початку литовського панування виступає їхній родоначальник. При її створенні був використаний Галицько-Волинський літопис, з якого запозичено імена всіх дійових осіб оповіді, за винятком Гедиміна й Ольгимонта Гольшанського. Історичні Володимир Василькович і Лев Данилович перетворилися на Володимира Володимирського й Лева Луцького (цей нюанс у XVII ст. відчув укладач Густинського літопису, саме так ідентифікувавши обох князів); син вповні реального Романа Брянського Олег став князем переяславським; що ж стосується Станіслава, то очевидно, це нетипове для східнослов'янського середовища ім'я є лише перекрученим іменем брата Льва Даниловича — Мстислава. Усі ці цілком історичні особи були перетворені на сучасників і супротивників Гедиміна, а їхня родинна солідарність (Володимир Василькович був двоюрідним братом Даниловичів, а його дружиною була дочка Романа Брянського), яка добре простежується за літописним матеріалом, — на спільні дії у боротьбі з великим князем литовським. 

Печатка ОльгердаТаким чином, аналіз джерел вповні підтверджує квазиісторичний характер оповіді про похід Гедиміна на Волинь і Київщину, першим критиком якої був В. Антонович. Попри її легендарність, вона все ж таки заслуговує на увагу, але лише з погляду характеристики міри засвоєння давньоруської літописної спадщини книжниками першої половини XVI ст., специфіки її використання та осмислення.Міжусобні чвари. Мініатюра з Лицевого літописного зводу XVI ст.

Відкидаючи легендарні відомості білорусько-литовських літописів, не слід нехтувати тими їх даними, які верифікуються за іншими джерелами. Це стосується, насамперед, літописів короткої редакції, які містять так звану "Повість про Поділля", де йдеться про битву на Синій Воді (тепер р. Синюха, ліва притока Південного Бугу). Згідно з "Повістю", за часів панування в Литві великого князя Ольгерда Гедиміновича (1345—1377 рр.), литовці погромили на Синій Воді трьох татарських князів — Хочібея, Кутлубугу й Дмитра. Ці три брати були спадковими володарями Поділля ("отчичами и дедичами Подольской земли"), порядкуючи тут за допомогою своїх отаманів і баскаків. Після визволення Поділля від татар сюди прийшли небожі Ольгерда — Юрій, Олександр і Костянтин Коріатовичі. Вони припинили сплату данини баскакам і всіляко боронили Поділля від татар (від їх руки, зрештою, загинув Олександр Коріатович).

Незважаючи на відчутно фольклорний характер цього епізоду (трьох татарських князів заступають три брати-Коріатовичі, котрих насправді було більше), немає підстав сумніватись у достовірності вихідної події, Синьоводської битви, — передусім, через наявність у давньому, першої половини ХV ст., Рогозькому літописці згадки про те, що у 1362 р. Ольгерд "повоював" Синю Воду й Білобережжя (пониззя Дніпра). У пізньому, ХVII ст., Густинському літописі з Синьоводською битвою хронологічно пов'язується й підкорення литовцями Київщини. Під 1362 р. тут зазначається: "В сие лето Ольгерд победил трех царьков татарских из ордами их... и оттоли от Подоля изгнал власть татарскую. Сей Ольгерд и иные русские державы в свою власть прият, и Киев под Федором князем взят, и посадил в нем Володимера, сына своего; и начал над сими владети, им же отцы его дань даяху". Неважко помітити, що наведена згадка про Київ має принагідний характер, а наявність у ній імені князя Федора, відомого лише своєю участю в подіях 1331 р., виказує в її авторові невправного компілятора.

Княжий знак на монеті Володимира ОльгердовичаБільш певні відомості про початки литовського панування на Київщині містять документи церковного походження. За актами константинопольської патріархії, родич і ставленик литовського князя Ольгерда митрополит Роман, висвячений у Візантії паралельно із загальноруським митрополитом Олексієм, у 1354 р. марно намагався підкорити Київ своїй духовній владі (як зазначено у літопису, "приде со Литвы Роман чернец на митрополию и выиде, не приняша его кияне"). Однак між 1356 і 1361 рр. він, врешті, дістав тут повну свободу дій як "справжній архієрей", хоч це й спровокувало "смути та замішки" й "примусило володаря Литви повстати проти християн і завдати їм чимало лиха та кровопролиття". Цілком природно синхронізувати ці події із включенням Київщини до складу Литовської держави.Речі зі скарбу, знайденого у 1960х рр. поблизу Сімферополя. Складався з 318 предметів, вироблених у XIII—XIV ст. у Золотій Орді. Серед них — пайцза  1361 р. із текстом: "Дякуючи силі вічного неба й допомоги великої могутності та сяйва. Наказ Кельдибека. Кожен, хто не буде це поважати, буде вбитий і помре". Державний історичний музей (Москва)

Приблизно тоді ж почалося просування литовців на сіверські землі. Щоправда, єдиним тамтешнім населеним пунктом, стосовно якого ми маємо вірогідну інформацію, є Брянськ, що його у XIV—XVI ст. уважали за сіверське місто. Згідно з Рогозьким літописцем, восени 1356 р. "воевал Ольгерд Брянск и Смоленск", полонивши при цьому сина князя Василя Смоленського; наступного року "князь Василий Смоленский, придя из Орды, сел на княженье в Брянске; и, мало пребыв, только восмь недель, преставился; и бысть в Брянске лихостью лихих людей замятня велика и опустение града; и потом начал обладати Ольгерд Брянськом" (тож це місто, як і Київ, опинилося під духовною владою митрополита Романа).
Згідно з цим повідомленням, утвердження в Брянську Ольгерда не мало насильницького характеру (як гадають, завдяки діяльності пролитовськи орієнтованих угруповань місцевого боярства); що ж до наслідків цієї події, то немає підстав для того, аби пов'язувати з підкоренням Брянська включення до складу Великого князівства Литовського усієї Сіверської землі, "центром", "головним містом" якої він нібито був. Не можна ігнорувати той факт, що Брянськ, котрий із середини XI ст. належав чернігівським князям, а в другій половині XIII ст. навіть став їхньою резиденцією, у 90-х рр. того ж століття опинився під контролем смоленських князів. Відповідно, боротьба Ольгерда за Брянськ являла собою один із аспектів литовсько-смоленських взаємин, що їх на той час визначало прагнення литовців відновити контроль над Смоленськом, втрачений на початку 1350-х рр.

Для розв'язання питання про приєднання Сіверщини (а заразом і Київщини) до Великого князівства Литовського слід зважити на відзначену вище одночасність переходу під владу Ольгерда Брянська та Києва, котрі перебували під безпосереднім контролем Орди (це виразно засвідчують участь Орди у брянських справах першої половини — середини ХІV ст. і присутність ханського баскака в оточенні Федора Київського, що його з часом заступив син Ольгерда Володимир). 

Золотоординська кераміка XІV—XV ст. з городища Селітряного (решток м. Сарай). Державний історичний музей (Москва)У літературі було вказано на два можливі варіанти розвитку подій на Київщині: або Володимир Ольгердович від самого початку визнавав зверхність Орди, або, за висловом М. Грушевського, "про свої права на Київ татарські володарі згадали й нагадали литовським князям" пізніше, після припинення феодальних усобиць в Орді, що розпочалися після загибелі хана Бірдібека (1359 р.). Відомо, що протягом І359—І361 рр. у Сараї, столиці Орди, помінялося сім ханів, а в 1362 р., внаслідок дій беклярібека Мамая Орда розкололася на дві ворогуючі частини, кордоном між якими стала Волга. Наступні два десятиліття, аж до приходу до влади Тохтамиша (1380 р.), були заповнені напруженою боротьбою між сарайськими правителями і маріонетковими ханами Волзького Правобережжя.Кейстут. Великий князь Литовский

Утім, не слід перебільшувати масштаби ослаблення Орди: Мамай -фактичний правитель її правобережної частини — впродовж 60-70-х рр. XIV ст. утримав під своєю зверхністю землі на захід від Волги, придушивши сепаратистські виступи феодалів свого улусу. Тож, напевне, й взаємини між правобережною Ордою і Литвою будувалися в цей період не на засадах воєнного протиборства, а на принципово іншій основі — договірній.

Треба відзначити, що дані джерел щодо воєнно-політичної взаємодії татар і литовців сягають 40-50-х рр. ХІV ст. — періоду напруженої боротьби Литви та Польщі за галицько-волинську спадщину. Однак у той час йшлося лише про співдії литовських князів із окремими татарськими угрупованнями — можливо, тільки з подільськими татарами; що ж стосується правлячих кіл Золотої Орди, то спроба налагодження із ними політичних контактів, здійснена в 1349 р. великим князем Ольгердом, не тільки не призвела до позитивних наслідків, а й спричинила арешт литовської депутації.

Однак ця спроба не була останньою — і саме за Ольгердового князювання було досягнуто порозуміння між Литвою й Ордою; певне свідчення цього маємо у словах Ольгердових правнуків, Олександра та Сигізмунда Старого, котрі, нагадуючи кримському хану Менглі-Гірею про традиційну литовсько-татарську "приязнь", покликалися на історичну традицію Ольгердових часів. Останніми десятиліттями було висловлено гіпотезу про можливість укладення якоїсь компромісної угоди у середині  60-х рр. ХІV ст., коли виразно позначилося зближення Литви й Орди в політико-дипломатичній сфері.

Печатки КейстутаНе відкидаючи цю точку зору, слід, однак, наголосити на тому, що немає підстав розцінювати попередню зовнішньополітичну діяльність литовських князів як антиординську; найвірогідніше, просування литовців на Південно-Західну Русь у 1350-х рр., у переддень феодальних усобиць в Орді, було обумовлено сплатою татарського "виходу", а в 1360-х рр. тільки далися взнаки результати цього "симбіозу". Таким чином, інкорпорацію українських земель до складу Великого князівства Литовського було здійснено на договірних засадах, у формі кондомініуму, який передбачав збереження данницької залежності окупованих Литвою територій від Орди. Подібний режим існував і на галицьких землях, захоплених Польщею, — згадаймо хоча б лист папи Інокентія VІ до короля Казимира   (1357 р.) із докорами, що той продовжує сплачувати татарам щорічну данину з підвладних йому руських земель. Знаний і факт польсько-литовського кондомініуму на Волині, коли, за угодою 1352 р., Юрій Наримунтович тримав Кременецьку волость "от князии литовьскых и от короля". Аналогічним був і статус Луцької волості Любарта за угодою 1366 р.Монета Кейстута з гербом "колюмни"

Про наявність данницької залежності опанованих литовцями теренів від золотоординських ханів виразно свідчать ярлики Тохтамиша сину Ольгерда, великому князю Ягайлу (1393 р.), де він вимагає: "...З підвладних нам волостей зібравши вихід (данину), віддай послам, що їдуть, для передачі до скарбу" (уйгурська редакція); "... што межи твоей земли суть княжие волости давали выход Белой Орде, то нам наше дайте". Тільки визнання татарської зверхності дало можливість Ольгерду, попри значний зовнішній тиск, поширити свій політичний контроль на Південно-Західну Русь — причому відразу, а не поетапно, як це мало місце в інших регіонах (наприклад, на Полоччині чи Смоленщині). Це, до певної міри, пояснює брак автентичних відомостей про приєднання українських земель до Великого князівства Литовського — його "непомітність" для тогочасних хроністів.

Ярлик хана Тимур-Кутлука. Золота Орда. 1397 рІснування литовсько-татарського кондомініуму в Південно-Західній Русі вповні узгоджується із відсутністю будь-яких даних щодо її поділу "наполы" (навпіл). Відомо, що після скинення Явнута у Литві утвердився діархічний режим — співправління Ольгерда та Кейстута Гедиміновичів, які, відповідно, резидували у Вільно і Троках (сучасному Тракаї); між ними був проведений розподіл сфер зовнішньополітичної діяльності й укладено угоду, за якою "что придобудут, град ли или волость, да то делити наполы". Про реальність такого порядку на землях, здобутих Литвою за Ольгердових часів (тобто до 1377 р.), свідчить службово-податковий поділ на троцьку і віленську половини так званих подніпровських волостей, що до їх комплексу у ХVІ ст. зараховувався і київський Мозир; що ж стосується решти українських земель, то єдиний натяк на існування такого поділу міститься в грамоті Владислава-Ягайла Скиргайлу (1387 р.), де разом із переданими цьому князеві подніпровськими волостями (Бобруйськом, Річицею, Пропошеськом, Любошанами) згадується Любеч: "також Любеч весь (у значенні "обе половины"), и люд, и земля, и весь доход, и с данью".

Включення цих волостей до складу Великого князівства Литовського відбулось у другій половині 1340-х рр. При цьому литовська експансія в даному регіоні, очевидно, не означала конфронтації з Ордою, оскільки ці території не контролювалися татарами; про це, за відсутністю прямих вказівок у джерелах, свідчить наявність у Мозирському і Любецькому повітах у    ХVІ ст. такого архаїчного інституту, як "старці", що їм належали судово-адміністративна влада у волостях та право збору податків. У літературі неодноразово висловлювалася думка про те, що "старці у литовсько-руських областях, безперечно, давніші за литовське володарювання"; існування цього інституту в окремих регіонах Великого князівства Литовського по- яснювалось особливостями їх економічного устрою — передусім, переважанням данників у структурі феодально залежного населення. Таке пояснення, з огляду на значне поширення  данництва на всіх руських землях Литовської держави, навряд чи можна визнати прийнятним; з іншого боку, і досі не звернуто увагу на фактор політичний, який, вочевидь, і забезпечив збереження цього архаїчного явища, а саме: непідлеглість таких регіонів Орді. Адже цілком очевидно, що на територіях, які перейшли під контроль сарайських правителів, цей уряд модифікувався в уряд "отамана" (від тюркського "одамон" — пастух, управитель); функції "отаманів" досить чітко окреслені в літописній "Повісті про Поділля", де йдеться про трьох татарських князів, "отчичей и дедичей Подольское земли; а от них заведывали атаманы, и баскаки, приежджаючи, от тых атаманов имовали с Подольской земли дань".Хан із дружиною. Мініатюра ХІV ст.

Таким чином, паралельне існування у Південній Русі урядів "старця" й "отамана", у регіонах, ідентичних за своїми соціально-економічними характеристиками, можна пояснити їх політичним відчуженням за татарських часів. Це добре простежується на матеріалах Київської землі, де умовний кордон між територіями, на яких у ХV—ХVІ ст. місцеве самоврядування перебувало під контролем "старців" (повіти Мозирський і Любецький) та "отаманів" (повіти Овруцький і Чорнобильський), поза сумнівом, відбивав уповні реальний політичний кордон другої половини ХІІІ — першої половини ХІV ст. Тож не випадково литовські князі вільно порядкували у Мозирі та Любечі, де вони перебували поза політичним контролем Орди. На решті ж українських територій вони мали зважати на її зверхність аж до кінця ХІV ст., коли землі Південно-Західної Русі були їм "відступлені" ярликом Тохтамиша. Відомо, що це не позбавило правлячі кола Литви від необхідності відкупатися від татар регулярними "упоминками"; а на межі ХV — ХVІ ст. Олександр Казимирович, намагаючись поновити союз із Кримським ханством, навіть погоджувався на фактичне відновлення татарського "виходу", обіцяючи Менглі-Гірею "с своих людей, и с князьских, и с паньских, и с боярских в земли Киевской и в Волынской, и в Подольской с каждого чоловека головы ... по три деньги дати в каждый год". Це зайвий раз свідчить про те, якою живою була в тогочасній свідомості пам'ять про залежність Південно-Західної Русі від татарських ханів.

Замок у Крево (реконструкція Я. Кулика)Саме визнання цієї залежності дозволило Ольгерду у найстисліший термін досягти вражаючого успіху — опанувати Київщину, Сіверщину та Поділля; успіх цей є тим більш показовим, що на інших напрямках його зовнішньополітичної активності реальні здобутки були набагато скромнішими: тільки смоленські князі були змушені знову визнати зверхність Литви; боротьба ж за політичні впливи у Новгороді, Пскові та Твері була, в кінцевому рахунку, програна Москві.

Це змушує пригадати характеристику, яку дав Ольгерду один із руських літописців: відзначивши, що той "многие земли и страны повоевал, и грады, и княжения поимал за себя, и удержал власть велию, и умножись княжение его паче всех", він вбачає розгадку цього феномену в тому, що володар Литви "не столько силою, елико мудростью воеваше".

Варто занотувати, що не тільки взаємини Орди та Литви, а й русько-татарські взаємини не варто осмислювати лише в категоріях протистояння, непримиренного антагонізму. Протягом другої половини ХІІІ — ХІV ст.  вироблялися певні форми співіснування цих етносів. Відомі й регіони, де тюрко-слов'янські контакти відзначалися особливою інтенсивністю — через наявність тут контингентів осілого татарського населення; такі контактні зони були локалізовані Ф. Петрунем на підставі ханських ярликів, які видавались упродовж ХV—ХVІ ст. великим литовським князям. Особливу увагу дослідник звернув на ту докладність, з якою в ярликах описано Путивльщину. Про важливе місце цього регіону у політичних взаєминах того часу свідчить й вимога хана Менглі-Гірея "вделити" йому путивльську данину, висунута великому князю литовському Олександру в 1500 р., а також згадка Путивля в переліку міст, "что из старины к Перекопской Орде тянули": "по тем городкам дараги (тут: управителі) были и ясаки с тех людей имали".Ягайло. Фрагмент надгробка. Краків. Вавельський кафедральний собор

Із тюркською колонізацією українських земель було пов'язане й формування таких територіальних утворень, як "тьма" татарського князя Яголдая Сарайовича у верхів'ях Сейму та Осколу, котра як "отчина" його нащадків проіснувала до 90-х рр.     ХV ст. До таких же "князей темниих" належали, певно, й предки Глинських, що їхня "отчина", Глинськ, також згадується у татарських ярликах.    І хоча традиційно вважається, що засновник цього роду Лекса отримав свої володіння від Вітовта, вже Ф. Петрунь висловив з цього приводу цілком слушне припущення, що литовські князі не стільки осаджували татарами землі південного прикордоння, скільки переводили місцевих "тюркських династів на статус звичайних землевласників". При аси-міляційну, а не екстермінативну щодо тюркського населення політику великих литовських князів свідчить й значна кількість татарських родин у складі південноруської шляхти ХV—ХVІ ст.

Загалом, як в ХІV ст., так і пізніше русько-татарські й литовсько-татарські взаємини не мали суто конфронтаційного характеру; спрощеним є й уявлення про наміри та діяльність литовських князів — і, в першу чергу, Ольгерда — як про виключно антиординські, без врахування тих суперечностей, які існували в Орді; немає й підстав вважати, що внаслідок його воєнних виправ було ліквідовано залежність південноруських земель від Орди — і тільки з часом татарську супрематію знову було відновлено. Скидається на те, що ці уявлення сформувалися пізнішою традицією — передусім, білорусько-литовськими літописами ХVІ ст., в яких династичним претензіям московських володарів на "всю Русскую землю" було протиставлено право завоювання, котре визнавалось у ті часи як вагомий історико-юридичний аргумент. Утім, мотив боротьби з татарами наявний вже у першій, середини   ХV ст., редакції білорусько-литовських літописів: у вміщеній тут "Повісті про Поділля" (котре на той час перетворилося на об'єкт гострої боротьби між Польщею та Великим князівством Литовським) йдеться про те, що литовці ствердились у цьому регіоні завдяки поразці, завданій ними татарським князькам — "отчичам и дедичам Подольской земли"; тож політична тенденція "Повісті" також полягає в обстоюванні законності прав Великого князівства Литовського на українські терени. Нині ж, очевидно, немає потреби репродукувати ці анахронічні уявлення — натомість, слід констатувати, що саме визнання супрематії Орди дало змогу литовським князям поширити свій політичний контроль на українські землі. 

Кришталева чара королеви ЯдвігиПопри збереження ординської зверхності над Південною Руссю, її приєднання до Великого князівства Литовського було важливим успіхом Ольгерда у боротьбі за загальноруський політичний пріоритет, на який у ті часи претендувало й Московське князівство. Однак Ольгерду не вдалося істотно послабити впливи Москви. Більше того, наприкінці 1370-х рр. позначилося її зближення з окремими литовськими князями. 

Причиною цього стали події, що розгорнулись у Литві після смерті Ольгерда (1377 р.), коли великокняжий віленський стіл успадкував, всупереч принципам родового старшинства, Ягайло — його молодший син від другого шлюбу з тверською князівною Уляною. Це викликало обурення старших Ольгердовичів; деякі з них навіть відмовилися визнавати Ягайла своїм сюзереном і перейшли на службу до короля Людовика Анжуйського (Федір Ольгердович) та московського князя Дмитра Івановича (Андрій Ольгердович). Останній у грудні 1379 р. разом із князями Дмитром Михайловичем (Коріатовичем) Волинським і Володимиром Андрійовичем Серпуховським здійснив рейд углиб сіверських територій, в результаті якого на службу до великого князя московського перейшов однокровний брат Андрія, Дмитро Ольгердович Трубчевський, пожалуваний за це "Переяславлем со всеми его пошлинами".
Не було миру й у взаєминах між Ягайлом та Кейстутом. Режим їхнього співправління, успадкований від попередніх часів, проіснував лише кілька років. Між дядьком і небожем спалахнула відкрита боротьба. Кейстут, відсунувши від престолу Ягайла, узурпував владу у Великому князівстві Литовському . Однак йому відмовив у "послушенстве" новгород- сіверський князь Дмитро-Корибут Ольгердович, і Кейстут вирушив із військом на Сіверщину (1382 р.). За його відсутності у Вільно Ягайло зумів повернути собі трон. Кейстут зазнав поразки і був таємно задушений за наказом небожа. Месником за батька виступив князь Вітовт Кейстутович, котрий вдався до допомоги Тевтонського Ордену.Скиргайло. Гравюра XVІ ст.

У цій ситуації Ягайло був змушений шукати собі союзників як усередині держави, так і поза її межами. Аби зміцнити своє становище, він, додержуючись традиції співправління, наблизив до себе брата Скиргайла, котрий, отримавши Троцьке княжіння, зайняв при ньому таке саме місце, яке перед тим мав при Ольгерді Кейстут. Паралельно постав проект одруження Ягайла з дочкою московського князя Дмитра Івановича (за попередньою угодою, литовський князь мав перейти у православ'я, оголосивши це "во все люди"). Нині складно сказати, наскільки далекосяжними могли бути наслідки такого шлюбу. Історія, котра, як відомо, не знає умовного способу, розпорядилась інакше — Ягайло рішучо зв'язав долю своєї країни з католицькою Польщею, одружившись на королеві Ядвізі.

Вона була наймолодшою з-поміж дочок польсько-угорського короля Людовика Анжуйського. У 6-річному віці її заручили з австрійським ерцгерцогом Вільгельмом. Польську корону мала успадкувати інша дочка Людовика — Катерина; та після передчасної смерті принцеси поляки погодились у майбутньому визнати королевою її сестру Марію. Одначе після смерті Людовика (1382 р.) у Польщі взяли гору прихильники Ядвіги, котру й було короновано в 1384 р. По тому долю юної королеви було принесено в жертву союзові, який мав посилити позиції Польщі та Литви в боротьбі зі спільним ворогом — Орденом.

Ягайло прийняв цю пропозицію, наслідком чого стало укладення Кревської унії (14 серпня 1385 р.), якою передбачались інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави й перехід у католицтво володаря Литви та її мешканців; розірвання шлюбної угоди між Ядвігою та Вільгельмом компенсувалося сплатою 200 тис. флоринів неустойки. У лютому 1386 р. Ягайло охрестився, взявши ім'я Владислав, одружився з Ядвігою і став польським королем. Всі литовські князі мусили присягнути на вірність "велебному господарю Владиславу, королеви польскому, литовскому и русскому, и иных земль господареви, и велебной госпожи Ядвиге, королици польской, и их детем, и Коруне Польской... поддаваючися с людьми и с землями, и с городы, и с твержами на веки веком". Хрещення Литви. Картина Яна Матейка

Вільно. Верхній та Нижній замки у середньовіччі. Реконструкція кінця ХІХ ст.Згідно з умовами Кревської унії було охрещено Литву — останню поганську країну в Європі (за винятком Жемайтії, захопленої Орденом, яку було покатоличено пізніше). Нова віра стверджувалась у Великому князівстві Литовському досить повільно (характерно, що навіть не всі Ягайлові брати перейшли у католицтво). Длугош повідомляє, що, аби заохотити литовців до охрещення, Владислав-Ягайло роздавав неофітам одяг із польського сукна — й "цією далекоглядною милістю й щедрістю король досяг того, що цей темний і бідний народ, котрий доти задовольнявся лляною одежею, тільки-но поширилися чутки про такі щедроти, почав юрмами сходитися звідусіль, аби охреститися й отримати одяг із вовни". За Длугошем, Ягайло витратив цілий рік на реалізацію своєї "апостольської місії". Задля "зміцнення католицької віри" ним у 1387 і 1413 рр. були видані два спеціальні привілеї. Першим литовських бояр-католиків зрівняли в правах із польською шляхтою; за другим, Городельським, привілеєм вони отримали виключне право обіймати посади каштелянів і воєвод, а також брати участь у роботі державної ради (згодом, у 30-х рр. XV ст. ці права були поширені й на руських князів та бояр). Загалом, укладення Кревської унії на певний час притлумило польсько-литовські протиріччя. Однак на шляху до її повної реалізації з'явилася постать князя Вітовта, що з ним пов'язана ціла доба в історії Литовської держави, а разом з нею — більшості українських земель.