Проблема єдності
митрополії у другій половині ХІV ст.

Проблема єдності митрополії у другій половині ХІV ст.

Митрополит Олексій зцілює дружину хана Узбека Тайдулу. Клеймо ікони Діонісія "Митрополит Олексій з житієм". Кінець XV ст.Друга половина ХІV ст. позначилася нечувано гострим протистоянням претендентів на митрополичий сан, за якими стояли різні політичні сили, передовсім — московські й литовські князі. У 1354 р. сталася нечувана річ  —  у Константинополі висвятили одразу двох митрополитів: володимирський єпископ Олексій, якого вважають нащадком чернігівського боярина Федора Бяконта, був поставлений "на Русскую землю", а його суперник Роман, що його підтримував Ольгерд, — "на Литовскую и на Волынскую". Водночас постановою патріаршого синоду було санкціоновано перенесення резиденції київського митрополита на північний схід Русі; цим, на думку багатьох, унеможливлювалися претензії на Київ з боку Романа.

Поділ митрополії був розцінений сучасниками як безпрецедентний "мятеж во святительстве, его же не бысть прежде сего в Руси". Укладач "Житія" Олексія, канонізованого у 1448 р., бачив першопричину того, що сталось, у хабарництві, яке панувало в Константинополі: "ради сребролюбия ... поставлен бысть тогда другой митрополит на Русь, именем Роман". Те саме твердить і сучасник згаданих подій, візантійський історик Никифор Григора, — щоправда, звинувачуючи у підкупі патріарха та імператора Олексія, а не Романа, котрий нібито відзначався глибокою побожністю й порядністю. За його словами, Ольгерд погоджувався навіть охреститись, аби тільки патріарх висвятив Романа й знову зробив Київ митрополичою резиденцією. Коли ж у справу втрутився Олексій — людина підступна й порочна, котра хабарами вторувала собі шлях до єпископського й митрополичого сану, — все пішло шкереберть, митрополія розкололася навпіл, а Ольгерд повністю зневірився в християнстві, заявивши, що краще шанувати вогонь, ніж поклонятися демону користолюбства. Що ж до самої патріархії, то в Константинополі висвячення Романа пояснювали потребами литовсько-руської пастви та клопотанням володаря Литви.Великий князь московський Дмитро Іванович зустрічає митрополита Олексія після його повернення з Орди. Клеймо ікони Діонісія "Митрополит Олексій з житієм". Кінець XV ст.

Хоч би як там було, фактом залишається те, що після посвячення Роман, що його кафедрою був Новогрудок, спробував утвердитись у Києві.  Це вдалося йому десь між 1356—1361 рр., після втручання Ольгерда. Лише по тому, як князь завдав киянам "чимало лиха та кровопролиття", Роман почав "священнодіяти, як справжній архієрей", у прадавній столиці Русі.

Однак тріумф Романа був швидкоплинним: уже в 1362 р. він пішов із життя. Після цього литовські єпархії перейшли під контроль московського митрополита Олексія, якого Ольгерд марно схиляв до переселення у Київ. "Ми кличемо митрополита до себе, а він не йде до нас", — писав Ольгерд патріарху, наполягаючи, аби той висвятив нового митрополита на "Київ, на Смоленськ, на Твер, на Малу Русь, на Новосиль, на Нижній Новгород", тобто на Литовську державу та її сателітів.

Патріарх, зібравши необхідну інформацію, прийняв компромісне рішення: висвятив у 1375 р. на литовського митрополита болгарина Кипріяна, з тим, щоб після смерті митрополита київського й усієї Русі Олексія він успадкував його місце, й таким чином єдність митрополії відновилася. Втім, Кипріян, сподіваючись, очевидно, на скинення Олексія, над яким тяжіли звинувачення у різних злочинах, відразу ж попрямував до Москви. Однак великий князь московський Дмитро Іванович "не прия его ... Он же поиде с Москвы в Киев и тамо живяше". 

Дмитро Іванович Донський. Мініатюра з "Титулярника". 1672 р. Тим часом Дмитро Іванович, не бажаючи бачити майбутнім митрополитом "литвина", висунув на це місце іншу кандидатуру — свого духівника й печатника Митяя, котрий для того, аби зайняти митрополичу кафедру, був силою пострижений у ченці під іменем Михайла. Після смерті Олексія (1378 р.) за підтримки великого князя Михайло-Митяй "взыде на его место" і "просто рещи (попросту кажучи) в сан митрополич сам себя поставил", "сам дерзнул на таковый превысокий степень". Що ж до Кипріяна, то у Москві, куди він дістався попри всі перешкоди, на нього чекали тільки приниження та ув'язнення, зазнавши яких, митрополит узимку 1378—1379 рр. вирушив у пошуках правди до Константинополя.

Туди ж за затвердженням у сані влітку 1379 р. вирядився і Михайло-Митяй. Але, за словами літописця, "не сбылася мысль Митяева, и не случися ему быти митрополитом на Руси: не дошел до Царяграда, на море преставился в корабле". Його супутники, скориставшись із грамоти, яку той мав при собі ("имущу печать князя великаго, а писания не имущу"), сфабрикували послання Дмитра Івановича до патріарха, назвавши обранцем великого князя Пимона, архімандрита одного з переяславль-залісських монастирів, котрий у своєму прагненні до митрополичого сану не зупинився навіть перед тим, щоб закувати "в железа" — за відсутність "единомудрствия" (однодумства) — іншого архімандрита, Івана. Напористість Пимона й щедрі грошові "посулы" зробили свою справу: патріарх, який спочатку підтримував Кипріяна, твердячи: "Есть на Руси готов митрополит, Киприан, его же прежде давно поставил пресвященный Филофей патриарх, того и мы отпускаем на русскую митрополью", — після довгих вагань затвердив на митрополії Пимона.Чудотворна Пимонівська ікона Богородиці, принесена у 1381 р. митрополитом Пимоном з Константинополя

Одначе Дмитро Іванович відмовився визнати митрополита-свавільця, якого посилав до Константинополя лише як "единого от служащих Митяю". На батьківщині той був ув'язнений і висланий до Чухломи, а на митрополичій кафедрі навесні 1381 р. утвердився Кипріян. Щоправда, невдовзі знов узяло гору "нелюбие" князя до "литвина": Пимону повернули митрополичий клобук, а Кипріян восени 1382 р. повернувся до Києва. Тут його радісно зустрічали кияни: "прият (прийнятий) бысть митрополит от всех со многою честию, и сретоша его далече от града со кресты князи, и вельможи, и народы многи с радостью и с честью многою".

Безперечно, дії московського володаря були розцінені тодішнім київським князем як украй образливі. Тож уповні закономірним було активне втручання Володимира Ольгердовича в подальший перебіг подій. Відомо, що у 1383 р. князь Дмитро Іванович направив до Константинополя нового кандидата на московську митрополію — суздальського і нижегородського архієпископа Діонісія, "мужа ... премудра, разумна, ... изящна в божественных писаниях, учительна и книгам сказателя". Цікаво, що Діонісій, відомий нам, головно, як ініціатор і можливий учасник створення знаменитого Лаврентіївського літопису, частину свого чернечого життя провів у Києво-Печерському монастирі — про це свідчить ікона Богородиці, яка належала Діонісію: на ній зображені Антоній та Феодосій Печерські.Собор св. Софії у Полоцьку

Влітку 1383 р. Діонісій у супроводі великокняжого духівника вирушив до Константинополя для остаточного вирішення питання "об управлении митрополия русския". Патріарх затвердив його на загальноруській митрополії, однак на зворотній дорозі, у Києві, Діонісія ув'язнив Володимир Ольгердович, для якого були поза сумнівом архієрейські права Кипріяна і власне право ухвального голосу в питанні заміщення митрополичого престолу. Діонісію було інкриміновано, що він " пошел на митрополью в Царьград без нашего (Володимира Ольгердовича) повеления". Діонісій залишився "в нятье (ув'язненні) и в заточении до смерти", яку літописи зафіксували під 1385 р: "преставился в Киеве архиепископ Дионисий, поставленный митрополитом на Русь, и положен бысть в киевской пещере великого Антония, и есть тело его и доныне цело и нетленно".
Лише у 1390 р. "престал мятеж в митрополии": Кипріян переселився до Москви, де незадовго до цього закнязював син Дмитра Донського, Василій І — і "бысть едина митрополья Киев, и Галич, и всея Руси". З подальшою діяльністю митрополита Кипріяна пов'язують кроки, спрямовані на зближення Московської й Литовської держав — передовсім, шлюб Василія І із дочкою литовського князя Вітовта Софією. В оточенні Кипріяна постала унікальна пам'ятка книжного мистецтва — Київська Псалтир (1397 р.). Нарешті, саме до канцелярії митрополита Кипріяна відносять укладення дуже цікавого документа — "Списку руських міст далеких і близьких", що охоплює всі терени Давньої Русі. Цей реєстр під заголовком "А се имена всем градам русским, дальним и ближним" був уперше опублікований у складі Воскресенського літопису XVІ ст. — хоч, як з'ясувалося, найдавніший його список міститься у Новгородському Першому літопису середини XV ст. Міста у "Списку" перелічені відповідно до історичного членування давньоруських територій — як київські, волинські, подільські та волоські. Характерним є те, що з-поміж усіх церков, які існували на східноєвропейських обширах, у пам'ятці згадуються лише декілька: знищена татарами Десятинна й три храми Софії — у Києві, Полоцьку та Новгороді.Будівництво кам'яних укріплень у Москві за часів Дмитра Донського. Мініатюра з Лицевого літописного зводу XVI ст.

Деякі науковці вважають за можливе відтворити на підставі "Списку" межі володінь одного із сучасників Кипріяна, який не раз надавав митрополитові притулок, — київського князя Володимира Ольгердовича. Вони відзначають, що у рубриці "А се киевские грады" згадано 71 місто, що їх, мовляв, було "практично об'єднано у державі Володимира Ольгердовича кінця XIV ст."; окреслена "Списком" територія охоплює терени Київщини, Сіверщини та Переяславщини. 

Аналізуючи цю гадку, слід, передусім, зауважити, що в історіографії віддавна панував скептицизм щодо "Списку" як історичного джерела; зокрема, в літературі кінця XIX — початку XX ст. неодноразово відзначався факт наявності у ньому нашарувань різного часу; відповідно, вважалося неприпустимим використання даних "Списку" в наукових працях. У 50-х рр. минулого століття ця думка була піддана критиці визначним російським медієвістом М. Тихомировим, котрий, здійснивши комплексне дослідження згаданої пам'ятки, дійшов висновку, що "Список" є "твором кінця ХІV або початку ХV ст., який мав на меті дати короткий перелік руських міст того часу". І хоч після цього до "Списку" не раз зверталися фахівці, ставлення до нього як до безумовно вірогідного щодо історико-географічних реалій кінця ХІV — початку ХV ст. джерела не змінилося. 
Особливу позицію у цьому питанні зайняв польський дослідник А. Поппе, котрий навів переконливі докази на користь того, що в основі відомої нам редакції "Списку" була інша, першої половини   XIII ст., — паралельно не виключаючи "можливості існування ще раніших, наприклад, XII ст., редакцій "Списку" чи окремих описів для поодиноких частин Русі". Вчений звернув увагу не лише на наявність у "Списку" населених пунктів, які припинили своє існування після монгольської навали, а й на особливості його "волинської" частини: "Якщо окреслити контури території, яку займають ці "волинські", за "Списком", міста, то матимемо схематичне зображення Галицько-Волинського князівства першої половини XIII ст." (саме тоді, між іншим, Дорогичин, якого немає в "Списку", на певний час відходив до Мазовії).Собор св. Софії у Новгороді

Репродукуванням анахронічних уявлень можна пояснити й об'єднання в межах київського реєстру міст Київщини, Сіверщини та Переяславщини — тобто регіонів, що в літописах ХII-ХIII ст. об'єднувалися терміном "Русь" (у вузькому значенні слова). Відтак, не є перебільшенням твердження О.Андріяшева, що "Список" (принаймні, в його київській частині) "показує більш знання з стародавньої руської історії, аніж точності історично-географічних даних"; зрозуміло, що він не може бути дороговказом при реконструкції політико- географічних реалій часів правління Володимира Ольгердовича.