Глава 1 Шукаючи
королевичу царства, а собі слави.

Глава 1

Шукаючи королевичу царства, а собі слави.

Серйозні ускладнення взаємин Речі Посполитої з Османською імперією через морські походи запорожців на підвладні султану землі в середині 1610-х років змусили офіційну Варшаву докласти чимало зусиль для того, аби вкотре спробувати поставити козацьку стихію під свій жорсткий контроль. Водночас, зважаючи на розвиток стосунків королівської родини Ваз із Османами та російським керівництвом, у взаєминах з козацтвом вкрай важливим для коронної влади завданням було не перегнути палицю і не спровокувати повний вихід потужної козацької стихії з-під хоч би там якогось контролю офіційної Варшави. Адже в разі вибуху нової війни з Москвою чи Стамбулом військова допомога козацтва важила б дуже багато. Отож для короля Зиґмунда ІІІ і його оточення у взаєминах з козацтвом потрібно було відшукати таке органічне поєднання «батога» та «пряника», яке б дозволило у мирний час особливо не перейматися козацьким «самовільством» на кордонах держави, а у воєнний – міцно і, що важливо, недорого закрити ним ці самі кордони. Завдання, прямо скажемо, було не з легких. Єдине, що хоч трохи полегшувало його виконання, так це перебування на чолі козацтва Петра Конашевича-Сагайдачного, для котрого налагодження нормальних політичних стосунків з королівською владою виглядало важливою передумовою легітимізації становища козацтва у державі...

 

Вільшанська «Конституція» для Війська Запорозького
Монета Стефана Баторія з Гданська 1579 рокуОфіційна Варшава курс на
 взяття козацтва під свій контроль і використання його потуги в якості підконтрольної королівській владі потужної військової одиниці означила вже в середині 1610-х років. Так, ще наприкінці 1614 року це нелегке завдання було доручено королівським комісарам на чолі з князем Янушем Острозьким. Впливовому українському магнатові доручалося набрати на королівську службу тисячу козаків, котрі мали б отримувати за службу від­повідну плату й матеріальне забезпечення, а за це — вірно служити монарху й шляхетській республіці, не чинячи місцевим властям і «кресовим» шляхтичам жодного непослуху чи прикростей: «Щоб Військо Запорозьке згідно давнього звичаю, як повелось за предків Його Королівської Милості, перебувало на традиційних місцях для попередження про небезпеку й оборону кордону від неприятеля Святого Христа; слу­жило Речі Посполитій за платню, яку одержувало б від Його Королівської Милості щорічно; мало старшого, призначеного від королівського імені гетьманом коронним, на місцях своїх старих мешкало, на волості не виходило, ексцесів і прикрощів людям жодного стану не чинило. Що­річно за це перебуваючи на королівській служ­бі отримуватимуть 10 тисяч золотих і 700 пос­тавів сукна, що їх видаватимуть на свята у Києві».
Мешкати реєстровці разом зі своїми сім’ями могли в королівських і приватних маєтностях лише з дозволу їхніх власників. Трахтемирівський монастир призначався козакам виключно в якості шпиталю для старих, хворих і скалічених війною козаків, котрі вже доживали свого віку. Суворо заборонялося проведення у Трахтемирові козацьких зібрань. Без дозволу короля не дозволялося приймати на Запо­розь­кій Січі «людей свавільних», а також організовувати військові виправи на землі сусідніх володарів. Відсутнім у тексті проекту угоди виявилося і підтвердження права реєстровців на власне судочинство і землеволодіння.
Як бачимо, запропонований варіант виглядав відверто дискримінаційним у порівнянні з тими правами і вольностями, що їх Стефан Баторій свого часу закріпив за Військом Запорозьким. А тому то й козацькі лідери не вельми поспішали приставати на запропоновані владою кондиції. Шляхта польська
Комісари короля йти на поступки не мали ані повноважень, ані, вочевидь, і бажання, а відтак лише надали козакам на роздуми п’ять тижнів. А для того, аби спонукати опонентів до «правильних» думок і ви­с­нов­ків, на Пра­во­бе­реж­жя для розквартирування було введено кварцяне військо — «почавши від Києва аж до Черкас, як піхота, так і кіннота для більшого постраху при обговоренні козаками комісарської пропозиції».
Однак нова загроза вій­ни з Османською Пор­тою не дозволяла Варшаві аж надто гучно брязкати в Україні зброєю. А за відсутності такого супроводу — або, як говорили в середньовічні часи, Ultimo ratio regnum (останнього доказу королів) — козаки не пішли на поступки владі та зуміли уникнути укладення будь-яких невигідних для своїх інте­ресів угод з королем.
Вкотре до цієї дражливої теми взяття козацтва під свій контроль і закріплення зобов’язань останнього перед республікою і королем на письмі влада Речі Посполитої повернулась у другій половині 1617 року, коли коронному гетьману Ста­ніс­лаву Жул­кєвсь­кому врешті-решт таки вдалося на певний час залагодити конфлікт з Ос­ма­нами, причому серед іншого й обіцянками взяти козацтво під жорсткий контроль влади. Так, у підписаному гетьманом з командувачем турецьким військом Іскандер пашою договорі вже першим пунктом значилося: «Роз­бій­ни­ки козаки не мають виходити з Дніпра на море, в краях цісарських ніяких шкод не мають чинити…».
Інший спонукальний мотив для активізації зусиль коронної влади у справі налагодження контактів з козацтвом випливав з динаміки розвитку взаємин Речі Посполитої з Москвою, що через брак коштів завмерла на декілька років. Вальний сейм 1616 року нарешті таки дозволив Зиґмунду ІІІ продовжити війну з Російською державою. Щоправда, на її проведення було виділено просто таки мізерні, щоб не сказати смішні, кошти. А відтак у короля з’являвся ще один вагомий аргумент на користь доцільності налагодження нормальних стосунків з Військом Запорозьким, жовнірські послуги якого коштували не надто дорого.
Зважаючи на нагальну потребу у швидкому підписанні домовленостей з козацтвом, коронний гетьман Станіслав Жул­кєвсь­кий підійшов до розв’язання справи з усією відповідальністю і наполегливістю. Ви­віль­нені з походу після досягнення політичного компромісу з Османами кварцяні війська Корони Польської були спрямовані на По­дніп­ро­в’я. Сюди ж за наказом гетьмана стягнули свої на­двірні хоругви князь Януш Острозький, князь Юрій Збаразький, воєвода руський і староста чигиринський Ян Данилович.
Зосереджені в Україні сили, зрозуміло, були покликані додати аргументам Станіслава Жул­кєвсь­кого «більшої доказовості».
Щоправда, не менш войовничі настрої запанували і в середовищі українського козацтва. Петро Ко­на­шевич-Сагайдачний, лідер статечного і помірковано налаштованого щодо можливостей порозуміння зі владою козацтва, на той час булаву втрачає і, на лихо Речі Посполитої, на його місце запорожці обирають зверхника радикально налаштованої частини низовиків — Дмитра Барабаша. Отож й у відповідь на ультимативну вимогу Жулкєвського козацьким комісарам негайно прибути на переговори до його табору — на­зуст­річ коронному гетьману вирушило все Військо Запорозьке.
У середині жовтня неподалік Білої Церкви сто­рони почали зближуватись і, здавалось, що й цього разу «нової Солониці» уникнути не пощастить. Утім, ще перебуваючи на марші Жулкєвський адресував козакам «дуже гладкий і людяний лист». А після того, як і у Війську Запорозькому гору взяла поміркована течія й гетьманська булава знову повернулася до Ко­на­шевича-Сагайдачного, до кровопролиття справа, на щастя, не дійшла. Існуючі суперечності та давні образи вкотре спробували зняти за столом переговорів.
Коронний гетьман був уповноважений королем вести переговори з Військом Запорозьким на підставі вже згадуваного вище варіанту 1614 року. Однак до нього місцями було внесено такі зміни і доповнення, що документ виглядав ще більш неприхильно до козаків, аніж його і так доволі жорсткий прототип. Зокрема, за версією 1617 року, всі ті козаки, які не потрапляли до тисячного реєстру, повинні були зректися будь-яких претензій на козацькі права й повернутися до попереднього соціального становища. «Свавільники», що вчасно не зроблять цього, мали каратися на горло. На Дніп­ровсь­кий Низ, де мешкали запорозькі лицарі, всілякі припаси могли надходити лише з відома і з дозволу київського воєводи та черкаського старости.
Зрозуміло, що, коли козацька делегація прибула до табору гетьмана Жулкєвського, закладеного в урочищі Суха Вільшана (неподалік Таращі), й ознайомилась із запропонованим варіантом, її здивуванню, а по тому й обуренню не було меж.
Нереальність виконання ви­кла­дених на письмі вимог, зважаючи на відмобілізованість ко­зацького війська (кількість якого урядові експерти оцінювали аж у 40 тисяч!), добре усвідомлював і сам Станіслав Жулкєвський. А тому Вільшанські перемовини завершились укладенням угоди, що поєднала в собі дві декларації — комісарську та козацьку. У підсумковому варіанті угоди число козацького війська вже жорстко не обмежувалось якоюсь конкретною цифрою. В угоді лише наголошувалося на необхідності виключити з числа козацького товариства різну збиранину «ремісників, купців, шинкарів, війтів, бурмистрів, кафтанників, балакезів, різників, кравців й інших неприкаяних…» Крім того, козаки не погодилися й на призначення їм «старшого» королівським розпорядженням, наполягаючи на збереженні за Військом Запо­розь­ким права самим обирати свою старшину, в тому числі й гетьмана. Решту ж положень комісарського проекту очолювані Петром Ко­на­шевичем-Сагай­дач­ним козаки сприйняли до виконання.
Набути силу «Конституції» розумінні людей XVІІ ст., тобто як «Постановлення») Вільшанська умова 1617 року мала вже навесні наступного року, коли у Варшаві мав відбутися черговий вальний сейм. Але на військові послуги королю козаки потрібні були вже зараз — восени 1617 року, адже королевич Владислав ще навесні цього року на чолі невеличкого війська вирушив у московському напрямі, сподіваючись на перехоплення царства з рук Михайла Романова. Проте, зважаючи на мізерну кількість очолюваного ним війська, справа ця виглядала абсолютно безперспективно. Змінити ситуацію на краще за умов, що склалися могла лише термінова допомога українського козацтва.
Похід гетьмана Конашевича-Сагайдачного на Москву
Коронування Михайла Федоровича в Успенському соборі Кремля. Літографія ХІХ ст. з гравюри XVІІ ст.Брак коштів на оплату найнятого Зиґмундом ІІІ війська за­вадив Варшаві втрутитись у справи царських виборів 1613 року, коли довготривала московська Смута завершилася обранням на царство Михайла Федоровича Ро­ма­нова. Неоплачене коронне військо тоді знову «зав’язало конфедерацію», вимагаючи виконання владою взятих на себе раніше фінансових зобо­в’я­зань, і Речі Пос­по­ли­тій вкотре довелося напружити всі наявні сили і ресурси, аби хоч як би залагодити конфлікт, що загрожував безпеці власної держави. Де вже там було думати про корону держави чужої.
Поступове вигасання конфлікту всередині Речі Посполитої та стабілізація ситуації дозволили польській еліті в середині 1610-х років вкотре звернути свої погляди на московські справи.
Першими в похід на Москву вже наприкінці квітня 1614 року вирушили литовські війська під командою Яна Сапєги та волонтери полковника Олександра Лісовського. Здобуття Лісовським московських прикордонних острогів створило вигідний плацдарм для наступного, значно масштабнішого, вторгнення на неозорі російські простори головних сил. На початку ж 1615 року литовський гетьман Ходкевич вислав загони Яна Кішки в напрямку Стародуба, а Олек­санд­ра Лісовського — в околиці Брянська. З певним запізненням, в грудні наступного року, з метою ідеологічного забезпечення військових акцій Речі Посполитої на теренах Російської держави королевич Владислав Ваза, як цар Московії, видав маніфест до «своїх московських підданих», аби вже у квітні 1617 року вирушити з Варшави у похід на Схід за царською короною.
На осінь 1617 року загонам королевича вдалося досягти певного успіху, здобувши важливий стратегічний пункт на шляху до Москви — Вязьму. Але саме тут, під Вязьмою, вперше за кампанію далася взнаки стара-престара хвороба королівського війська — брак належного фінансування не дозволяв вчасно розплатитися з жовнірами, а неоплачене вояцтво вкотре «зав’язало конфедерацію», відмовляючись за таких умов продовжувати похід далі. Королевичу Владиславу, котрий не мав необхідних коштів, нічого більше не залишалося, як розквартирувати війська на зиму під Вязьмою, сподіваючись на скору допомогу батька, короля Зиґмунда ІІІ.
Король же, навіть усвідомлюючи всю скруту свого сина, був змушений чекати до весни 1618 року, на яку було скликано черговий вальний сейм Речі Посполитої. Саме сейм і міг зарадити скрутному становищу королевича, виділивши належні на утримання війська кошти. Хоч з іншого боку, міг і не виділити
І дійсно, весняний сейм Речі Посполитої 1618 ро­ку для королівської партії протікав зі значними складнощами. Навіть за умови початку нової війни на Сході сеймуючі стани так і не змогли ратифікувати Вільшанські домовленості з козаками — становий егоїзм шляхетського загалу і цього разу став на заваді реалізації загальнодержавного інтересу Речі Посполитої. Московські воїни. Гравюра В. Боура
Утім, навіть за такого розкладу в Україну все ж було відправлено з королівської скарбниці 6 тисяч золотих на оплату реєстровцям. Ще 20 тисяч сейм виділив для найму козаків, охочих йти на Московську війну.
І вже влітку 1618 року очолюване гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним двадцятитисячне реєстрове і вільнонаймане козацьке військо через Сіверщину рушило на північний Схід, на об’єднання з військами королевича Владислава.
Розпочавши з успішного штурму Лівнів, Конашевич-Сагайдачний рушив у бік Рязанщини. По дорозі на Рязань оволодів Єльцем, Лебедянню, Скопіним, Шацьком, Касимовим, а далі, завернувши на північний Захід, змусив капітулювати й інші російські міста — Зарайськ, Каширу, Коломну. Неподалік Єльця козаками Конашевича-Сагай­дач­но­го було захоплено у полон московських і татарських послів. А вже під час штурму цього міста козаки, як свідчили очевидці, «двадцять тисяч люду військового висікли», позбавивши у такий спосіб Михайла Федоровича надій на отримання підкріплення з рязанського прикордоння.
Гетьман Конашевич-Сагайдачний, сповіщаючи королевича про свої військові успіхи, у листі від 24 серп­ня 1618 року зазначав таке: козаки «багато міст, містечок, замків знесли, де Москва військо збирала, почувши, розгромили і майже всі їхні сили рязанські, яких велику кількість звідти до столиці сподівалися, скупчуватися не допускали…». А чинив усе це гетьман і Військо Запорозьке, нібито, для того, «аби Пан Бог всемогутній у досягненні задуму цього до удостоєння призначеного Вашій Королевичевій Милості царства щастив і благословив, а той народ впертий під ноги маєстату свого підбити сприяв».
Повідомлення Конашевича-Сагайдачного з Рязанщини неабияк порадувало Владислава та вселило надію його війську на загальний успіх кампанії. Коли ж у середині вересня до табору королевича долинула звістка про швидке наближення козацького війська, серед жовнірів зчинилася просто таки неймовірна радість. Як згадував один із учасників цього походу, «у незвичайно важких умовах походу, звістка ця несподівана, наче з неба послана поміч, сповнила душі всіх радістю незвичайною».
Зрозуміло, що втішений королевич обдарував козацьких гінців щедрими подарунками, а Ко­на­ше­ви­чу-Сагайдачному відправив атрибути влади над Військом Запорозьким: булаву, корогву і бубни.
Особиста зустріч гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного з королевичем Владиславом відбулася 9 жовтня 1618 року неподалік добре відомого за подіями Смутного часу не лише в Росії, а й за її межами села Тушино. Під час урочистої аудієнції козацький гетьман передав претенденту на московський трон захоплених у поході комендантів Єльця і Лівнів, а також московських послів до Криму.
А вже в ніч з 10 на 11 жовтня війська королевича Владислава та гетьмана Конашевича-Са­гай­дач­но­го вчинили спробу нічного штурму Москви. Про його по­чаток московському командуванню вдалося довідатися завчасно, а відтак добре до нього підготуватись. Внаслідок цього нічна атака була відбита. А як спомин про неї в історіографії постала повчальна легенда про те, як, нібито, козацький гетьман, щойно віддавши наказ про штурм царської столиці, був неймовірно зворушений мелодійним передзвоном московських храмів, що якраз зазивали православних християн на урочисту ранкову Літургію — адже події відбувалися якраз напередодні великого християнського свята Покрови Богородиці. Після цього, нібито, «руки осаждавших казаков не­воль­но поднялись на крестное знамение», а до тих пір незворушний і рішучий Петро Конашевич-Сагайдачний завагався щодо доречності здобуття православного міста для «іновірців поляків» і це й стало головною причиною провалу операції.
Утім, збереглися достеменні відомості стосовно того, що козацький гетьман насправді анітрохи не сумнівався в доцільності продовження кампанії королевича Владислава на московських землях. І по невдалім штурмі Москви українські козаки пішли на Калугу — зрозуміло, не для того, аби милуватися перезвоном тамтешніх православних святинь. А здобувши і знищивши це багатостраждальне російське місто, Конашевич-Сагайдачний прислав до польського королевича як гінця козацького полковника з пропозицією, «щоб їм з Московської землі не виходити»…

Деулінське перемир’я та входження Чернігово-Сіверщини до складу Речі Посполитої
Менш войовничо, аніж козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, були налаштовані королівські комісари, що в цей час у містечку Деуліно, поблизу Троїце-Сергієвого монастиря, якраз вели мирні переговори з дипломатами Михайла Федоровича. Острах, який нагнали козаки своїм походом, схилив московське керівництво до поступливості своїм опонентам. Облога Троїце-Сергієвої лаври. Художник Василь Верещагін
Власне, переговори стосовно умов замирення розпочиналися декілька разів. Перша спроба налагодити мирні контакти мала місце ще 17 жовтня на околиці Москви, на Пресні. Через декілька тижнів на прохання московського духовенства їх перенесли до села Святково, що в семи кілометрах від Троїце-Сергієвого монастиря, на так званій «Агліцкой дорозі». А наприкінці листопада переговорщики переїхали ще ближче до монастиря, до містечка Деуліно, яке було розташоване всього за якихось чотири кілометри від обителі. Цього разу переговорний процес проходив повністю під наглядом «монастирських» — у роки Смути православна Церква суттєво зміцнила своє становище і вплив на політичні справи в Російській державі й тепер намагалася використати цей вплив для того, аби добитися якнайшвидшого зняття облоги Троїце-Сергієвого монастиря, за мурами якого потерпала від браку харчів тамтешня братія.
Остання обставина, на думку окремих сучасних російських світських істориків, відіграла фатальну для російських інтересів роль. Адже духовні особи прагнули будь-що якнайшвидше визволити своїх братів, що терпіли від голоду і поневірянь. Натомість більш далекоглядні опоненти церковників зі світського табору розуміли, що зимова стужа та неймовірні труднощі з допровадженням продовольства і боєприпасів коронним і литовським військам врешті-решт таки зроблять польську сторону більш поступливою й уможливлять менші витрати російської сторони на справу примушування поляків до миру.
Утім, духовенство не забажало, аби свято-троїцька братія продовжувала потерпати від голоду і злигоднів, і російська сторона пішла на серйозні поступки супротивнику.
Однак, як би там не було насправді, і які б суперечки не точилися опісля того, 1 грудня 1618 року сторони підписали перемир’я. Термін його дії було визначено в 14,5 років: від 3 січня 1618 року до — 3 липня 1633 (утім, насправді тривалість перемир’я була порушена восени 1632 року російською стороною, яка вирішала, скориставшись зі смерті короля Зиґмунда ІІІ Вази, реваншуватися за попередні поразки та відвоювати у поляків і литовців втрачені раніше «отчини» царя).
У відповідності з положеннями Деулінського перемир’я 1618 року, Москва поступалася Речі Посполитій Смоленськими, Чернігівськими та Нов­город-Сіверськими землями. Під владу Зиґмунда ІІІ відповідно відходили: Смоленськ, Білий, Рославль, Чер­­нігів, Стародуб, Новгород-Сіверський, Почеп, Труб­чевськ, Нєвель, Сєбєж, Красний, Торо­пець, Вєліж — загалом 29 міст. Натомість Річ Пос­по­лита повертала Росії захоплені в ході війни Мо­жайськ, Козельськ, Мєщовськ і Вязьму.
Відвойована в Російської держави на користь Речі Посполитої Смоленська земля відходила до складу Великого князівства Литовського, а Черні­гівсь­ка та Новгород-Сі­версь­ка — прилучалися до складу Корони Польської.
Цар Михайло Федорович відмовлявся від титулу «князя Лівонського, Смоленського і Чер­ні­гівського». А король Зиґмунд III у свою чергу — від титулу «царя Русі» («великого князя Руского»). Поляки зобов’язувалися також повернути до Росії ікону св. Миколая Можайського, вивезену до Польщі ще в 1611 році. Причому, включення цього пункту на вимогу Московської Церкви було здійснено в обмін на згоду російської сторони піти на значні територіальні поступки Варшаві, що дало привід опонентам Церкви ще раз поставити під сумнів мудрість і виваженість її лідерів у відстоюванні державних інтересів.
На час дії Деулінсь­кого перемир’я Владислав Ваза не мав висувати жодних претензій на московський трон, хоча від самих видів на сходження на царство королевич не зрікався. Зрозуміло, що російська сторона наполягала на остаточному зреченні королевичем своїх претензій на царство. Проте акція успіхом не увінчалася Так само незадоволеною залишилася і вимога уряду Михайла Федоровича стосовно повернення до Москви вивезених поляками і литовцями з Кремля в якості трофеїв цінних речей і реліквій.
А ось обмін військовополонених сторони провели успішно. За його результатами до Речі Пос­по­ли­тої повернулися вцілілі оборонці Кремля, захоплені супротивною стороною ще наприкінці 1612 року. А з Польщі до Москви відбули воєвода Шеїн, князь В. В. Голіцин, а також головний тогочасний бранець — батько царя Михайла Федо­ро­вича — Федір Микитович Ро­ма­но­вич, митрополит, а згодом і Мос­ковсь­­кий патріарх Філарет.
Останній, до речі, щойно по­вер­нувшись із Поль­щі до Москви, фактично перебрав до своїх рук усю повноту влади в державі. Тепер усі царські грамоти видавались обо­в’яз­ково від імені двох співправителів: царя Михайла Федоровича і патріарха Філа­рета, котрий, попри існуючі в православ’ї канони вживання чернечих імен, і надалі використовував характерну для світської традиції форму імені — Філа­рет Микитович.
Так само й іноземні посли, які прибували до царської столиці, віддавали вірчі грамоти обом правителям. А у всіх церквах і монастирях Росії під час урочистих богослужінь згадувались імена обох «великих государів».
Ставлення гетьмана Петра Конашевича-Сагай­дач­ного до укладеного представниками Зиґмунда ІІІ перемир’я з царським урядом Ро­ма­но­ва було відверто негативним. Козацький зверхник виступав за продовження кампанії і намагався всіма наявними в нього способами схилити до цього польське командування. Мотиви такої войовничості гетьмана, природно, крилися не стільки у його непримиренно ворожому ставленні до «московітів», скільки випливали із політичних переконань козацького лідера. Адже до тих пір, допоки Військо Запорозьке успішно воювало спіль­но з королевичем за царську корону, доти не існувало видимих підстав для ворожнечі між королівською владою та козацтвом. Спільна боротьба із зовнішнім ворогом не залишала для королівської влади часу для формування образу ворога із козацтва. Більше того, зважаючи на важливість козацької участі у цій війні, у Конашевича-Мапа Москви 1638 рокуСагайдачного жевріла надія на можливість підвищення політичного статусу Війська Запорозького в Речі Поспо­литій, чого він так наполегливо, але безуспішно добивався у ко­ро­лівської влади в попередні часи. І на сам кінець, ведучи мову про небажання козацтва виходили з цієї війни, не варто забувати і про таку обставину, як «здобуття козацького хліба». Як і для будь-якого іншого тогочасного європейського вояцтва, для запорожців війна була не лише місцем для демонстрування своєї військової доблесті і звитяги, а й засобом поліпшити своє матеріальне становище, чи, навіть, більше того — способом існування.
Проте, якими б там не були плани і переконання Конашевича-Сагайдачного щодо майбутнього війни на російських теренах, вже 16 грудня 1618 року запорозький полковник Милостивий привіз із Деуліно від королевича Владислава гетьману «листи» з ін­фор­мацією про укладену з московською стороною угоду як факт доконаний. Крім того, через Ми­лос­ти­во­го королевич наказував Сагайдачному «з-під Калуги з усім Військом йти в Запороги тотчас». Обіцяне раніше козакам королівське жалування мало очікувати на них уже в Києві.
На скликаній з цієї нагоди військовій раді Ко­на­шевич-Сагайдачний поінформував козаків про замирення сторін та про початок відходу козацького війська в Україну. А до того гетьман продемонстрував жест християнського милосердя, відпустивши на волю дві тисячі московського полону. Власне, рішення про це було ухвалено козаками спільно — «приговорили в раде, которые калужские всякие жилецкие люди были у них взяты в полон, и тех-де полоненников приговорили они отпущать всех».
Для російської сторони укладення Деулінського перемир’я не стало початком золотого спокою. Практично відразу після підписання перемир’я на західних кордонах Московської держави об’явився якийсь «царевич Іван Дмитрович» — черговий шукач пригод, котрий видавав себе за сина царя Дмитра І Івановича та цариці Марини Мнішек. Так само, відразу, знайшлися й «вірні піддані» нового претендента на царство, котрі почали шукати контактів із запорожцями, аби спільно боротися за царський скіпетр для нового «законного» правителя. Щоправда, ставлення керівництва Речі Посполитої до нового шукача царського трону цього разу була негативною, причому, категорично негативною. Отож і козаків застерегли, аби вони «не йшли ні на які видумки», не бешкетували в царській державі, а негайно поверталися в межі своєї держави.
Грамота Зиґмунда ІІІ Петру Конашевичу-Сагай­дачному та всьому Війську Запорозькому від 23 липня 1619 року спочатку вельми високо оцінювала дії козацтва під час походу королевича на Москву. Утім, містила й досить неприємні нагадування старшому козацького реєстру про заборону запорожцям ходити на Чорне море, а також наголошувала на потребі приборкання сваволі серед козаків.
Ще за місяць король надіслав Війську Запо­розь­кому черговий універсал, цього разу з вимогою взяти участь у новій спільній з королівськими представниками комісії, що мала б остаточно врегулювати взаємини влади та козацтва. Мавр зробив свою справу -наразі мавр уже мусив іти


«Чернігівське і Новгород-Сіверське князівство»
За результатами Деулінського перемир’я 1618 ро­ку землі Чернігово-Сіверщини перейшли від Ро­сійсь­кої держави під владу польського короля. Утім статус нових земель у складі Речі Посполитої тривалий час залишався непевним. Адже хоч вони офіційно класифікувались як «рекуперовані», тобто «повернуті» до складу Корони Польської, у Варшаві добре розуміли, що Москва не визнає факт їхньої анексії і буде боротися за їхнє повернення під владу царя.
Зважаючи на невизначеність статусу територій, на них було створено особливу провінцію з перехідною формою адміністрування — «Чернігівське і Новгород-Сіверське князівство». Нова адміністративна одиниця Речі Посполитої на Сході передавалася під безпосереднє керування королевича і майбутнього короля Владислава Вази, а не, скажімо, місцевого воєводи чи каштеляна. Посполите рушення перед бродом. Художник Юзеф Брандт
Особливий статус мав допомогти наблизити устрій Чернігово-Сіверщини до тих норм і порядків, що існували в межах усієї Польсько-Литовської держави.
Зрозуміло, що незавершеність боротьби Речі Пос­по­литої з Російською державою за Чернігівські і Нов­город-Сіверські землі, спонукали коронну еліту потурбуватися про ефективну оборону краю. Отож земельне володіння на Сіверщині було жорстко обтяжене військовим обов’язком. Лише упродовж 1620-х ро­­ків королівська канцелярія видала більше ста привілеїв на землеволодіння у регіоні, «щасливі» власники яких у випадку воєнної загрози та скликання королем посполитого рушення були зобов’язані негайно і безвідмовно прибути до війська «збройно» та на чолі власного почту військових слуг.
Кількість військової челяді, в принципі, залежала від розмірів земельного пожалування. Проте більшою мірою визначалася все ж доброю волею і гонором шляхтича, для котрого, як відомо, пишний супровід військових слуг був чи не визначальною ознакою високого шляхетського статусу. За підрахунками дослідників, в середньому шляхтичу допомагали нести нелегку військову службу 24 челядника. Вра­хо­вуючи ж загальну кількість ленників у регіоні, за­галь­на кількість учасників посполитого рушення мала доходити до півтисячі осіб.
Допомагати шляхті в організації оборони по­вин­ні були і козаки, що отримали права на землекористування поблизу найбільших міст краю Чер­ні­го­ва, Новгорода-Сіверського та Ніжина (це не були козаки-реєстровці, оскільки окремого реєстрового полку тут не існувало). За задумом влади, навколо кожного з названих міст мала бути сформована окрема хоругва зі ста вершників. Щоправда, на початок 1630-х років (тобто на момент початку нової війни з Російською державою) із теренів Чернігово-Сі­вер­щи­ни замість трьохсот чоловік у похід виступало лише близько ста п’ятдесяти.
Крім шляхтичів-ленників і козаків постійну військову силу на Сіверщині складали вільнонаймані підрозділи гайдуків, що розміщувалися у фортецях краю (загалом у регіоні було дванадцять укріплених міст). У мирний час вони виконували поліційно-адміністративні функції, а у воєнний час використовувалися для оборони замків і замочків, міських укріплень тощо.
Прискорити процес уніфікації державних порядків Чер­ні­го­во-Сіверщини до загальнодержавних у межах Речі Посполитої змусило наближення обрання ко­ро­левича Владислава на королівський трон після смерті в 1632 році його батька Зиґмунда ІІІ. Шляхетський герб Калина, яким користувалися представники роду Калиновських
Уже на коронаційному сеймі 1633 року місцева шляхта висунула вимогу про створення на теренах краю окремішнього воєводства. Утім вирішити це питання влада Речі Посполитої змогла лише після успішного завершення Смоленської війни, що знайшло своє правове закріплення в умовах Полянівського миру 1634 року. Сейм 1635 року ухвалив «Ординацію Чернігівського воєводства», якою проголосив створення нового воєводства, до складу якого мали входити два повіти — Чер­ні­гівсь­кий і Новгород-Сіверський. Центром проведення загально воєводських сеймиків визнавався Чернігів.
Сеймовою постановою за­сно­вувалися уряди воєводи та каштеляна, призначені на них достойники отримували свої за­кон­ні місця в сенаті. Щоправда, зважаючи на те, що Чернігівське воєводство ви­ник­ло найпізніше, чернігівський воє­вода посідав у сенаті останнє міс­це. Так само і чернігівський каштелян замикав собою когорту каштелянів з Корони Польської. У сеймі представництво шляхти з не­що­давно ре­ку­перованих земель та­кож було найменшим — по два посли від кожного повіту, тобто всього-на-всього четверо депутатів.
За право першого номінування на чернігівське воєводство запекла боротьба розгорілася поміж Мар­ти­ном Калиновським та Адамом Киселем. Вра­хо­вуючи той факт, що на момент обрання найбільш гідної кандидатури Калиновський уже посідав уряд чернігівського старости, його позиції у боротьбі за воєводський уряд виглядали вагомішими. В кінцевому результаті так і сталося — Мартин Калиновський першим отримав призначення на воєводство до Чернігова.