Глава 10 Православне
відродження початку 1630-х років

Глава 10

Православне відродження початку 1630-х років

Важливою передумовою заспокоєння України-Русі було забезпечення конфесійного миру в Польсь­ко-Литовській державі. Адже Річ Посполита, яка на початках свого існування в умовах на­ступу Контрреформації і роздмухування релігійних війн являла гідний для наслідування цілої Євро­пи приклад толерування міжконфесійних протиріч, з кінця ХVІ століття, у роки правління Зиґ­мун­да ІІІ Вази, виявилася втягнутою у непримириме протистояння католиків з одного боку та протестантів і православних, з другого. Безоглядна ж підтримка королем справи утвердження унійної Церкви, що постала в результаті Берестейської церковної унії 1596 року, не лише не призвела до упокорення вірних православного обряду, а й стала однією з головних причин трансформації непорозумінь у сфері догматики та церковного підпорядкування у вельми пекучу суспільну проблему.

Енергійні дії Війська Запорозького та його гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного в 1620 році де-факто відновили православну ієрархію. Але легалізувати такий стан справ у державі могла лише офіційна королівська влада.

За життя Зиґмунда ІІІ, що правив державою 45 років, цього досягти так і не вдалося. А ось після смерті монарха 30 квітня 1632 року та при сходженні на престол його значно толерантнішого у релігійних справах сина Владислава існували всі передумови для того, аби виправити ситуацію на краще.

І справді, початок цій стабілізації було покладено при сходженні на королівство Владислава IV та прий­няття «Статтей для заспокоєння руського народу». Додатковим і, варто відзначити, вельми по­тужним позитивним стимулом для заспокоєння України-Русі стало обрання на митрополита Київсь­кого і Галицького Петра Могили та проведення ним церковних і культурно-освітніх перетворень.

 

Легалізація православної Церкви
Уперше проблема легалізації ієрархії православної Церкви в Речі Посполитій стала предметом публічного обговорення вже на конвокаційному сеймі, скликаному 22 червня 1632 року для оцінки діяльності померлого короля, а також визначення пріоритетів для політики його наступника.
Щоправда, досліджуючи цю доволі заплутану справу, історики дійшли висновку, що православні та їхні «природні» союзники в Речі Посполитій — протестанти — готувались до актуалізації цієї проблеми в післязиґмундську конвокацію заздалегідь. Особливо динамічно і продумано в цьому контексті діяли литовські протестанти (згідно тогочасної політичної лексики — «дисиденти»), очолювані польним литовським гетьманом князем Христофором (Кришто­фом) Рад­зи­ві­лом. Складалося враження, що Радзи­віл мав чіткий політичний план, що передбачав створення напередодні королівських виборів коаліції, яка мала б добиватися гарантій прав для не-католицького населення Речі Посполитої та одночасно просувати на ко­ро­лівство свого кандидата — королевича Владислава.
Алегорія інтеррегнум (міжкоролів’я) в Речі ПосполитійРеалізуючи свій задум, польний литовський гетьман зумів нав’язати тісні контакти з протестантами різних відгалужень і різних регіонів Речі Пос­по­ли­тої, в тому числі й з українських земель. Крім того, у травні 1632 року князь вирядив в Україну, на Київ­щи­ну, для встановлення відносин з архімандритом Києво-Печерського монастиря Петром Могилою та запорозькими козаками свою довірену особу — православного за віросповіданням Григорія Куницького.
Результатом активності агентів Радзивіла в Україні, з одного боку, стали домовленості з Петром Могилою про узгодженість позицій і обопільну підтримку сторін в процесі переделекційних змагань, а з другого — активізація діяльності козацтва у справі захисту «старожитньої грецької віри», рішення козацької ради про підтримку королевича Вла­дис­ла­ва у його претензіях на королівський трон та одночасне висунення вимоги про скасування церковної унії. Учасники козацької ради, що відбулася у При­лу­ках, ухвалили інструкцію своїм послам, де серед іншого говорилось і таке: «Щоб наш народ руський не терпів більше утисків, а вільно користувався приналежними йому правами і вольностями щоб наші православні священики, а не уніати, володіли парафіями і маєтностями, даними святій Церкві богобоязними людьми…».
Тогочасний козацький гетьман Іван Кулага-Пет­ра­жицький у листі до шляхти Київського і Брац­лавсь­кого воєводств напряму пов’язував вирішення конфесійного конфлікту в Речі Пос­по­литій зі складанням Війсь­ком За­по­розь­ким присяги новообраному монарху — коли претендент «без підтвердження прав і свобод нашого руського народу буде входити на ту державу», вони не визнають його «собі за пана».
Як завжди, справа церковного примирення перебувала в полі зору й шляхетського загалу українських земель. Так, наприклад, гостра політична полеміка розгорілася з цього приводу на шляхетському сеймику в Луцьку, що розпочав свою роботу 12 черв­ня 1632 року. На розгляд учасників сеймику було представлено артикули щодо «релігії грецької», розроблені відомими лідерами православного табору князем Юрієм Пузиною й Адамом Киселем. Арти­ку­ли виклали гостру протидію з боку опонентів, яких очолив маршалок волинського сеймику князь Юрій Заславський. У кінцевому результаті піти на поступки довелося обом таборам, хоч позиція православних в остаточному варіанті інструкції волинським по­слам на сейм була врахована все ж більшою мірою. Зок­рема, православним шляхтичам вдалося включити до неї такі важливі вимоги як: обрання на Київсь­кого митрополита й єпископів Київської митрополії винятково зі шляхти православного віросповідання, а не уніатів; гаранту­ван­ня сеймовою конституцією свободи ві­­росповідання обивателів Ре­чі Пос­по­ли­тої; звіль­­нення право­славних священиків і церков від спла­ти по­датків тощо.
Православні братст­ва, зокрема Віленське, готуючись до майбутніх сеймових баталій, опублікувало ще до початку конвокації «Синопсис або Короткий опис прав, свобод і вольностей преславного, давнього руського народу, що перебуває у залежності від Константинопольського патріарха, наданих йому і підтверджених присягою найясніших
св. пам’яті польських королів і великих литовських князів».
Як уже зазначалося, вища церковна православна ієрархія (поки що не визнана королівською владою) напередодні сейму увійшла в контакти з протестантськими лідерами республіки, сподіваючись спільно відстоювати справу забезпечення релігійної толерантності у державі. Зокрема, архімандрит Києво-Печерського монастиря Петро Могила активно листувався з одним із найвпливовіших протестантських стовпів князем Христофором Радзивілом, розробляючи плани політичного союзу православних і протестантів, аби «з’єднаними силами повернути те, що несправедливо і насиллям було відібрано…».
Із самого початку діяльності конвокаційного сейму (відкрився 22 червня 1632 року) протестанти і православні рішуче взялися за реалізацію задуманого. Про неабияку налаштованість на успішне для них завершення боротьби вказувало вже хоч би те, що вперше після 1600 року маршалком вального сейму було обрано не римо-католика, а протестанта — князя Христофора Радзивіла. Митрополит Київський і Галицький Петро Могила
На конвокації про утиски «грецької віри» говорили як світські земські посли шляхетського загалу, так і представники православного духовенства, й — українського козацтва. За найрадикальніший варіант розв’язання проблеми виступало козацтво, вимагаючи повернення си­туації до тих умов, що існували в Речі Пос­по­литій до моменту ухвалення Брестсь­кої церковної унії. На­то­мість «яструби» з-ка­то­лиць­кого табору взагалі відмовлялись обговорювати релігійне пи­тан­ня, ви­знаю­чи існуючий стан справ цілком за­до­вільним, а отже таким, що не потребує жодних змін.
Під час сеймових дебатів 10 липня 1632 року православні та протестанти по­да­ли 14 спільних пропозицій щодо способів розв’язання міжконфесійних суперечностей. Зокрема, ставилася вимога про повернення православним забраних у них на ко­ристь уніатів митрополичої та єпископських-ка­федр, архімандритств й ігуменств, церков і монастирів; гарантування недоторканості пра­ва православних і протестантсь­ких зібрань; за­сте­реження віль­ного до­сту­пу православних і про­тестантів до дер­жав­них і земських урядів у державі тощо.
Оприлюднені «ди­сидентами» вимоги не­абияк сполошили ри­мо-католиць­ку й унійну частини політичного народу Ре­чі Посполитої. Обидві сторони «так сильно розсварилися і розійшлися», що їх не зміг примирити навіть кандидат на королівство — Вла­дислав Ваза.
Декілька днів тривав скандал навколо цього питання. Аж допоки перед самим закриттям сейму православні та уніати попередньо не узгодили принципи розподілу сфер їхнього впливу в Київській митрополії. Досягнуті домовленості передбачали наступне: надати православним свободу правити службу на всьому обширі Київського, Брац­лавсь­ко­го та Подільського воєводств за виключенням Со­фійсь­кого собору та Ви­ду­биць­кого монастиря в місті Києві; залишити за православними «довіку» Львівсь­ке владицтво з Унівською ар­хіманд­рією, а також Києво-Печерську і Жиди­чинсь­ку архімандрії; гарантувати в повному обсязі права православних братств, а та­кож право православних будувати школи, шпиталі, мати вільний доступ до міських виборних урядів.
Досягнуті домовленості безумовно ста­ли великою перемогою православних, але вони по­ки що носили попередній характер. На­ступ­ним етапом у за­без­пе­чен­ні прав «грець­кої релігії» мало стати закріплення досягнутих здобутків у пактах-конвентах, заприсяжених новообраним королем. Аби досягти цього, лідери православного табору робили все можливе, щоб лишень залучити до цього процесу й українсь­ке ко­зацт­во. Адже на той час на горизонті дедалі ви­раз­ні­ше вимальовувалися кон­ту­ри майбутньої великої війни з Ро­сійсь­кою державою, а відтак політична вага козацтва в Речі Пос­по­ли­тій по­ча­ла стрім­ко зростати.
З відкриттям 27 вересня 1632 року елекційного сейму його діяльність у наступні майже три тижні була повністю паралізована безкінечними дискусіями з приводу міжконфесійної ситуації в державі та обопільними звинуваченнями сторін у порушенні свободи совісті на шкоду опонентам. Православні шляхтичі врешті-решт заявили про свою готовність загалом блокувати роботу сей­му доти, поки не будуть задоволені права їхньої Церкви. Не менш рішучими були й заяви козацьких депутатів, котрі (як свідчив звіт папського нунція, відісланий з Варшави до Ри­му) «Про унію говорили з презирст­вом, висловлюючи тисячі протестів і погроз, застерігаючи Річ Пос­по­литу від того, аби довести їх до відчаю…». Своє послання нунцій завершував песимістично: «становище надзвичайно важке…».
Кінець-кінцем сторони таки були змушені піти на поступки одна другій і створити спеціальні сеймові комісії, головним завданням яких став пошук способів розв’язання суперечностей, що існували поміж римо-католицькою, протестантською та православною громадами Речі Посполитої. Комісію, яка опікувалася справою порозуміння римо-католиків з православними, очолив сам королевич і головний претендент на вакантний трон Владислав Ваза. А результати її діяльності втілились у славнозвісному документі — «Статті заспокоєння народу русь­кого», що був затверджений Владиславом IV 1 листопада 1632 року.
За своєю суттю «Статті заспокоєння народу русь­кого» виразно несли на собі карб компромісу. Зок­рема, цим документом у Речі Посполитій леґалізовувалась православна церковна ієрархія, що фактично існувала в Україні ще від часів Тео­фа­нового ру­ко­положення 1620 року, але не визнавалась королем попереднім-де-юре. Водночас зберігалась у силі й цер­ковна унія частини православних вірних з Римом. При цьому гарантувалося пра­во вільного переходу з православ’я на унію та — навпаки. Цент­ром відновленої православної митрополії визнавався древній Київ. До відання Київської митрополії переходили єпископії з центрами у Львові, Луцьку, Перемишлі і Мстиславі (на Білорусі). Право­слав­ному владиці поверталась Свята Софія Київська і Києво-Печерсь­кий мо­настир (останній, щоправда, і так ніколи не був під управлінням уніатського святителя). За з’єд­на­ними з Римом православними було залишено єпис­копські кафедри в Холмі, Во­ло­димирі, Пінсь­ку і Полоцьку.
Польські інсиґнії коронаційні — берло, корона, яблукоВідновленій у правах православній Церкві га­ран­тувалася прерогатива фундування нових соборів і монастирів та поправляння старих, засновування церковних братств, відкривання друкарень і шкіл. Проголошувався також вільний доступ православних міщан до всіх міських виборних урядів.
Після прийняття цього важливого документу у Вла­дис­лава відбулася вельми важка розмова з папсь­ким легатом, котрий будь-що намагався від­мовити електа ро­бити поступки пра­вославним вірним коштом з’єднаної з Римом східної Церк­ви. Аргу­менти ж Вла­дис­ла­ва зводилися до трьох важливих посилів: по-пер­ше, унія була проголошена і введена без згоди більшості вірних православної Церкви, а відтак спровокувала неспокій і конфлікти у державі; по-друге, пі­ти на поступки православним вимагають політичні резони елекційного процесу; і по-третє, в умовах вій­ни з Московською державою Речі Посполитій вкрай необхідна козацька допомога, на яку годі буде роз­раховувати без задоволення потреб православної релігії.
13 листопада 1632 року відбулася процедура обрання Владислава на королівство і того ж дня він склав присягу на виконання ухвалених сеймом пак­тів-конвент, серед яких містилася й принципової ваги обі­цянка заспокоїти вірних «грецької релігії».
А вже 14 березня 1633 року на сеймі, скликаному на честь коронації Владислава IV, ново­обраний король підтвердив «Статті заспокоєння русь­кого народу» своїм дип­­ломом. Після цього до­кумент набрав правочинності.

Митрополичі вибори 1633 року
За час, що минув від елекційного до коронаційного сейму, у житті православної Церкви Речі Посполитої сталася ще одна, доволі знакова, подія — на кафедру митрополита Київського, Галицького і всієї Русі зійшов син молдавського воєводи Симеона, впливовий при королівському дворі аристократ, обраний незадовго перед тим на архімандрита Києво-Печерського монастиря Петро Могила.
Колізія у проведенні виборів митрополита полягала в тому, що, власне, сам митрополичий престол на час не був вакантним. Адже після смерті владики Йова Борецького рік по тому його посів Ісая Ко­пинсь­кий. Але Ко­пинсь­кий представляв стару, «катакомбну», православну ієрар­хію, котру так і не ви­знав Зиґмунд ІІІ. Ви­знан­ня владики Ісая митрополитом сином по­мерлого короля ви­гля­дало б як зрада па­м’яті батька.
Існувала ще одна вагома причина небажання претендента на королівство підносити Копинського на найвищу церковну гідність. Справа в тому, що Річ Пос­по­лита, як відомо, у той час готувалась до вирі­шаль­ної сутички з Моск­вою в так званій Смоленській війні, а Ісая Копинський не­од­норазово публічно декларував свої москвофільські погляди.
До того ж, владика Ісая мав уже доволі поважний вік, часто хворів, а тому Владислав у своїх планах його переобрання на митрополитстві знайшов підтримку у православної шляхти Русі. Свої погляди пра­вославна шляхта звернула на молодого й енергійного Петра Могилу, розглядаючи, щоправда, в якості можливої альтернативи йому ще одного відомого аристократа — вінницького підстаросту Михайла Лоз­ку, котрий, до речі, доводився сином знаменитої фундаторки Київського братства Галшки Лозки-Гулевичівни (принаймні, так гласить історична легенда).
Проте й кандидатура Петра Могили не зустріла жодного спротиву з боку Владислава. І ще перед підписанням «Статей заспокоєння народу руського»
10 листопада 1632 року майбутній король затвердив цей вибір (диплом на Київську кафедру Владислав видав претенденту вже після своєї коронації, 14 бе­резня 1633 року).
На початку квітня 1633 року Петро Могила, отримавши з Константинополя патріаршу сакру, розпочав підготовку до висвячення на митрополитство. Зважаючи, що владика Ісая Копинський в числі своїх прибічників мав і запорозьких козаків, процедура висвячення нового митрополита відбулася 28 квітня 1633 року не в Києві, а у Львові, в церкві тамтешнього братства, з яким родину Могил поєднувала давня і плідна співпраця на славу православ’я.
Одночасно з титулом митрополита Київського і Галицького, Могила був удостоєний Констан­ти­но­польсь­ким патріархом і почесного звання «екзарха святого Константинопольського трону», що, зрозуміло, ще більше підвищувало його статус у християнському світі.
Переїзд же Петра Могили до Києва стався двома місяцями по тому. Але перед тим, за розпорядженням нового владики його прибічники і співпрацівники — Андрій Мужиловський, Сильвестр Косів та інші, зоорганізувавши київських міщан, шляхту і козаків, силою відібрали в уніатів святу Софію та інші сусідні з нею київські святині.
Відтак в’їзд митрополита до Києва і посвячення ним 7 липня 1633 року Софійського собору — «єдиної народу православного оздоби, голови і матері всіх церков» — відбувся тріумфально, за повної підтримки киян. Щоправда, боротьба з владикою Копинським за митрополичу кафедру на тому не припинилася, розтягнувшись у часі ще на багато років.
Ісая Копинський, не погодившись на обрання на його місце Петра Могили, повів з ним багатолітні тяжби з цього приводу. Щоправда інколи, під тиском обставин, суперник Могили все-таки визнав правомочність посідання опонентом митрополичої кафедри (в тому числі й засвідчивши свою згоду на письмі). Однак дане слово владика неодноразово порушував. Воліючи виставити свого опонента у непривабливому світлі, поширював чутки, нібито, Могила прийняв благословення від Папи Римсь­ко­го, пообіцявши при цьому «королю и всем паном радным и арцыбискупам ляцким християнскую веру ученьем своим поправить и уставить всее службу церковную по повеленью папы римского римскую веру, и церкви християнские во всех полских и литовских городех превратить в костелы ляцкие, и книги русские все вывесть А быть-де в Киевом Печерс­ком монастыре ляцким чернцом борнаданом, а в Никольс­ком Киевском монастыре быть приговорено ляцким восацом, а в Михайловском монастыре быть доминиканом».
Поширення тривожних чуток спровокувало переселення ченців в межі Російської держави та, вод­ночас, змусило Петра Мо­ги­лу енергійніше повести бо­роть­бу зі своїм опонентом. Врешті-решт, відчуваючи за­гроз­ливість свого становища в Речі Пос­по­ли­тій, Копинський ви­словив побажання «пре­кло­нить главу к православной Восточной державе», тобто виїхати до Росії. Утім, реалізувати задумане владика не зумів. Прибічники Петра Могили впіймали потен­цій­ного мігранта і силоміць привезли до Києва. Тут під суворим наглядом людей легального київського митрополита Копинський і залишався до кінця свого життя.

Молдавський воєводич на митрополичому престолі в Києві
Видатний церковний, культурний і освітній діяч України, православний митрополит Київський, Га­лицький і всієї Русі Петро Мо­Муцій Сцевола перед царем Порсеной. Художник Ван Дейкгила (31 грудня 1596
  31 грудня 1646 за старим стилем, або 11 січ­ня 1647  за новим) походив з родини молдавських господарів-воєвод, які обіймали князівський стіл у Мол­давії та Волощині упродовж 15951607 років.
Батько Петра, Симеон Мо­ги­ла (Мовіле), доводився сином молдавського логофета Йоана Могили (після прийняття чернечого по­стри­гу Йоанніке) і впродовж 1600-
1602 років посідав господарський стіл у Волощині, а з червня 1606 ро­ку і до самої смерті 2 жовтня 1607 ро­ку був молдавським воє­водою. Мати воєводича Петра, Мар­гарет, була угорською князівною.
Родові легенди пов’язували витоки династії з античними часами. Так, нібито, родоначальником Могил був не хто інший як знаменитий Муцій Сцевола, нащадки якого перейшли з Риму до Греції, а вже звідти в Молдавію. Успадкувавши від славетного героя неабияку війсь­кову доблесть, його молдавський родич так багато стяв своїм грізним мечем ворогів уже нової, придунайської, вітчизни, заполонивши береги Дунаю їх незчисленними могилами, що здобув право взяти ім’я Могили.
Насправді ж історичні звістки про представників славного роду вперше виринають в анналах історії лише з кінця ХV ст., і стосуються вони переважно осіб, що посідали у молдавській владній ієрархії доволі поважні посади чашника, паркалаба, постельника, логофета (глави уряду). Згаданий вище дід Петра Могили, Йоан, посівши високий уряд логофета, одружився на сестрі тогочасного молдавського господаря Олександра і це споріднення відкрило шлях його нащадкам до законного посідання господарського трону.
Старший син Йоана, Єремія, розпочинав служ­бо­ву кар’єру як великий ворник Молдавії, згодом ви­ко­нував обов’язки амбасадора в Речі Посполитій. Перебуваючи тривалий час у Варшаві, тісно збли­зився з тамтешньої аристократією та видав своїх доньок Анну, Катерину, Марію і Раїну за впливових польських магнатів і родовитих українських князів — Миколая Пшерембського, Станіслава Потоцького, Семена Корецького та Михайла Корибута Виш­не­вець­кого.
На початку 1590-х років Єремія Могила отримав індегенат Речі Посполитої, тобто визнання своїх шляхетських прав в межах Польсько-Литовської держави, яке відкривало шлях до набуття на її території маєтностей, зближення з польською аристократією. І саме завдяки підтримці великого коронного канцлера і гетьмана Яна Замойського в 1595 році утвердився на молдавському троні.
У Молдавії правив з перервами до 1606 року. Пізніше тісні родинні зв’язки з впливовими аристократами Речі Посполитої дозволяли його синам Костянтину та Александру успішно боротися за молдавське господарство, а правнуку, Михайлу Корибуту Вишневецькому, навіть посісти королівський трон у Речі Посполитій.
Брат Єремії, Георгій, котрий також у 1596 році отримав індегенат Речі Посполитої, присвятив життя церковному служінню: упродовж 15801588 років служив єпископом Радовецьким, після чого був висвячений на Молдавського митрополита. Активно пропагував ідею зближення православної Церкви з Ватиканом.
Ще один брат молдавського господаря, Симеон Могила, замолоду виконував обов’язки хотинського паркалаба, згодом — гетьмана сучавського. Упродовж 16011602 років був господарем Волощини, а по смерті Єремії в 1606 році — успадкував молдавське господарство. Після отруєння Симеона змовниками в жовтні 1607 року по ньому залишилось шестеро синів, два з яких, Михайло і Мойсей, деякий час посідали молдавський трон, Гавриїл був господарем Волощини, а Петро — в 1622 році претендував на молдавське господарство, проте уславився як митрополит Київський, Галицький і всієї Русі.
Всі брати Петра Могили, крім Георгія, були по­слі­довними захисниками православної Церкви. В умовах потужного наступу римо-католицької Церкви в часи Контрреформації опікувалися церковними справами, надавали православним обителям щедру матеріальну допомогу. Єремія і Симеон підтримували зв’язки з українською православною Церк­вою. Особливо тісними були контакти з Львівським братст­вом, церква якого на честь Ус­піння Пресвятої Бо­го­ро­ди­ці була побудована на їхні пожертви, а відтак і носила назву «Волоська».
Герб Петра Могили з «Требника» 1646 р. У гербі поєднано гербові елементи як Молдавського так Волоського князівствҐрунтовну освіту воєводич Петро здобував спочатку в стінах Львівської братської школи, згодом нав­чався в Замойській академії. Частина дослідників вважає, що майбутній митрополит ще навчався у паризькій Сорбоні чи якомусь іншому європейському університеті. Проте, зважаючи на той достеменний факт, що вже у віці 2022 років Могила був офіцером польського королівського війська, гіпотеза про його тривале закордонне навчання ви­гля­дає малоймовірною.
Після підступного вбивства батька у 1607 році (Си­мео­на Могилу отруїли змовники, серед яких була і його не­віст­ка, дружина брата Єремії) Петро Могила мав усі підстави претендувати на успадкування трону після своїх старших братів. Проте всі сили зосередив на службі Речі Пос­по­литій. Швидкому просуванню по службі сприяла й опіка над ним коронного канцлера і великого коронного гетьмана Станіслава Жул­кєвсь­ко­го. А ще Петро Могила через шлюб своїх сестер був посвоячений із впливовими українськими родинами князів Вишневецьких і Корецьких.
Як офіцер коронних військ брав участь у сумнозвісній Цецорській битві 1620 ро­ку, з якої, на відміну від Жулкєвського та багатьох загиблих коронних офіцерів і жовнірів, зумів повернутись неушкодженим. Наступного року воював з турками під Хотином.
Геройства українських козаків у Хотинській війні відкрили для Петра Могили досі невідомий йому козацький народ. А смерть хотинського тріумфатора гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного вперше привела майбутнього митрополита до Києва, де він тісно зійшовся з київським православним владикою Йовом Борецьким. Часті ж відвідини духовного центру Русі підштовхнули воєводича до ухвалення доленосного для нього рішення — прийняття чернечого постригу. А вже у 1627 році, відразу по прийняттю постригу, у тридцятирічному віці Петро Могила був зведений у сан архімандрита Києво-Печерського монастиря.
Очоливши монастир, Могила відразу проявив свій неабиякий організаторський хист, жагу до оновлення православного життя та підняття духовного авторитету церковної організації.
Обравши Петра Могилу на митрополита Київського, Галицького і всієї Русі, православний світ здобув справжнього духовного лідера, талановитого організатора і реформатора Церкви, діяча, з думкою якого рахувались як клір і вірні православної Церкви, так й іновірці в оточенні короля.


«На славу і честь живоначальної Трійці, на користь і потіху правовірного роду…»:
Початки київської ученості

Перша документальна декларація-зобов’язання щодо заснування в Києві школи з достатньо високим рівнем освіти прозвучала з уст архімандрита Києво-Печерської лаври Петра Могили ще при освяченні Успенської церкви, збудованої у Львові коштом молдавських і волоських господарів Могил: «Я, Петро Мо­ги­ла, з Божої ласки архімандрит Київський Пе­черсь­кий, бачучи в Православній Церкві велику втрату в душах людських через неосвіченість духовних і неучення молоді, за ласкою і поміччю Божою і за власною волею моєю, бажаю запобігти такій великій утраті й хотячи позискати заблудших од православ’я, рішив фундувати школи на те, аби молодь у всякій побожності, в обичаях добрих, в науках свобідних вихована була, а то не якусь користь або славу мою, а тільки на славу і честь живоначальної Тройці, на користь і потіху правовірного роду…». Перші університети на середньовічній мапі Європи
Потреба у заснуванні православних шкіл з високим рівнем викладання дійсно була вельми помітною. Особ­ли­во на тлі неабияких освітніх успіхів єзуїтських навчальних програм та відвертому аутсайдерстві по­рів­няно з ними православних брат­сь­ких шкіл. Архі­манд­рит Петро Мо­ги­ла, взявшись за піднесення освітнього рівня вірних православної Церкви, передовсім прагнув впровадити су­час­ну передову євро­пейську модель освіти, зберігши при цьому православну, ортодоксальну побожність.
Реалізовуючи задумане в освітній сфері, восени 1631 року Петро Могила отримав благословення Конс­тантинопольського патріарха на відкриття Лаврської школи. І тоді ж, відразу, у Києві, на Пе­черсь­ку, розпочались освітні заняття. На ректора Лаврської школи було призначено Ісаю Трохимо­ви­ча-Коз­ловсь­ко­го, а на префекта — Сильвестра Косова.
За взірець при розбудові школи архімандрит взяв діяльність найбільш передових на той час єзуїтсь­ких колегій. Від середини 1631 року в школі впровадили вивчення грецької мови та латини, почали ши­роко послуговуватись навчально-методичною лі­те­ратурою, визнаною в кращих європейських університетах. Піклуючись про підвищення рівня ви­кла­дання наук, Могила добирав найбільш здібних учнів і відправляв за власний кошт продовжувати навчання за кордон.
Одночасно з піднесенням рівня навчання у Лаврській школі Могила інтенсифікував діяльність Лаврської друкарні. За його ініціативи друкарня почала видавати книги використовуючи латино-польські шрифти (до цього часу використовувався винятково церковнослов’янський шрифт). Лише за перші п’ять років архімандрії Петра Могили було опубліковано близько 15 книг і брошур. Трохи згодом, уже в роки свого митрополитства, владика Петро опублікував в Лаврській друкарні ряд власних унікальних робіт.
Утім, шляхетні задуми архімандрита зустріли неабиякий спротив православного духовенства і частини мирян, котрі солідаризувались із відомою сентенцією Іоана Вишенського: «Латинська премудрість — пряма дорога до пекла. Риторика, діалектика й інші латинські хитрості й руководства є витворами диявола, що веде боротьбу з слов’янською мовою, яка є найбільш плодюча й найулюбленіша Богові». Аскет переконував, що розуміння «красномовного Аристо­те­ля, Платона й інших Вавилонських хитростей» — стелить шлях в «огненну гієну»…
Відтак, відкривши в Лаврі школу, Петро Могила наразився на нищівну критику церковних ортодоксів і недвозначні погрози їхніх більш рішучих захисників із числа козацтва, котрі «було хотіли самого Могилу і учителів до смерті побити, ледве їх умовили…».
Кілька років по тому префект Лаврської школи Сильвестр Косів з жахом згадував про ті важкі часи: «Які перуни, які громи і тріскавиці почали шибати на нас, того язик атраментовий не подужає анатомізувати! Був же час, що, висповідавшись, тільки й того чекали, коли нами схочуть начиняти животи дніпрових осетрів або поки одного огнем, другого мечем не пошлють на той світ».
Вихід із цієї складної ситуації було знайдено в тому, що постановили об’єднати навчальні процеси Лаврської школи Петра Могили з Печерська з організаційними структурами Братської школи, розташованої на Подолі. І з того обопільного компромісу по­стала одна з найвеличніших інтелектуальних перемог України — перша в східнослов’янському православному світі повноцінна вища школа.
1 вересня 1632 року Лаврська школа об’єдналась із Богоявленською братською школою (заснованою ще 1615 року) і перенесла свою діяльність на ремісничий Поділ. Так постав знаменитий Києво-Мо­гилянський колегіум, що продовжив розробку навчальних програм, розпочатих у реформованій Петром Могилою Лаврській школі.
Проте, перш ніж відбулось формальне злиття Лаврської школи на Печерську та Братської школи на Подолі, архімандрит Києво-Печерського монастиря Петро Могила домігся належного забезпечення правового підґрунтя об’єднавчого процесу.
Зокрема, 30 грудня 1631 року представники Київсь­кого воєводства і братчики Київського Богояв­ленсь­кого братства дали актовий запис архімандриту, що містив офіційне прохання про перенесення школи, облаштованої в монастирі на Печерську, на Поділ, на землі братства. Одночасно за Могилою визнавалось звання старшого братчика, опікуна і дозорця братства, що було досить важливим аргументом для впливу архімандрита на навчальний процес у новій вищій школі.
Пелена. Український майстер другої половини XVII ст. З колекцій Києво-Печерської лавриТрохи згодом, 17 березня 1632 року, до Петра Могили звернувся чи не найвпливовіший «корпоративний» член Київського братства від часів його заснування — козацький гетьман Іван Кулага-Пет­ри­жиць­кий «разом з усім Військом Запорозьким», які також висловлювали прохання заснувати школу при Київському братстві, обіцяючи зі свого боку служити їй своєю обороною: «…милістю братерською зобо­в’я­за­ні будучи, зезволяєм і на то припадаєм, при тій церк­ві братській як і при школі новозаложеній і при шпиталі до неї належному обов’язуєм стояти і опоновати до горл своїх…».
А вже восени 1632 року навчальний рік у школі на київському Подолі розпочався за якісно новими програмами і способами організації навчального процесу.
Від самого початку в колегіумі викладали так звані сім вільних мистецтв — граматику, арифметику, геометрію, астрономію, музику, риторику й діалектику, а також філософію і скорочений курс богослов’я. Вик­ла­ден­ня фі­ло­софії і богослов’я ще з часів се­ред­ньовіччя виступало формальною ознакою вищої шко­ли, тобто того статусу, який волів надати Петро Могила своєму дітищу. Студенти Києво-Могилянського колегіуму. З гравюри Інокентія Щирського
Утім на заваді цьому шля­хет­ному прагненню стало оточення короля, яке переконало Вла­дислава IV у доцільності збереження Київської школи в ранзі середнього навчального закладу. Від­повідний універсал король видав 14 березня 1633 ро­­ку, а наступного року суворо заборонив мати в Україні «латинські» школи. Проте на цю заборону Київський митрополит мало зважав, й надалі розвиваючи на Подолі європейські навчальні програми.
Більше того, задекларувавши девізом свого життя завдання: «за ласкою і поміччю Божою і за власною волею фундувати школи, аби молодь у побожності, у звичаях добрих, у науках вільних навчена була на користь і втіху православному роду», Петро Могила відкрив «училищні колонії» (тобто філії Братської школи) у Кременці, Вінниці, Гощі. Ана­ло­гіч­ні школи постають з ініціативи воєводича і на його історичній батьківщині — в Яссах (Молдавія) і Ким­полунзі (Волощина). З аналогічною пропозицією Могила звертався і до російського царя.
Загалом же, попри певну формальну невідповідність, ще за життя Петра Могили Києво-Моги­лянсь­ка школа набуває слави Академії, тобто вищого нав­чаль­ного закладу.

Богослов, видавець і ректор Тарасій Земка
Відомий письменник-богослов, проповідник, ігумен Києво-Братського монастиря Тарасій Земка народився на Галичині. Там же, вочевидь, пройшли його дитячі і юнацькі роки, а також роки навчання.
З початком 1600-их років ім’я Земки зустрічаємо серед галицьких культурно-освітніх діячів, котрих єпископ Львівський, Галицький і Подільський Гедеон Балабан залучив до організації видавничого центру в Стрятині та Крилосі (відповідно поблизу Рогатина і Галича). Після того, як гурток єпископа Балабана припинив своє діяльність, Земка впродовж 16071615 років проводив освітню роботу у Львівській братській школі, аж поки не перебрався на запрошення архімандрита Печерського Єлисея Плетенецького до Києва, до знаменитої Києво-Печерської лаври.
У Києві Тарасій виступав з проповідями в Києво-Печерській лаврі, вчителював у Братській школі, брав активну участь в організації Лаврської друкарні, а згодом був її «правителем». Досконале володіння грецькою, латинською, церковнослов’янською мовами дозволило йому брати участь у виданні переважної більшості книг, що побачили світ на Печерську впродовж 16241631 років.
У 1627 році Тарасія було обрано ігуменом Київсь­кого Братського монастиря та ректором Братсь­кої школи. На початку 1630-х років владика був одним з ініціаторів об’єднання Братської школи з Лаврською школою Петра Могили. По завершенню об’єднавчого процесу і становленню Києво-Мо­ги­лянсь­кого колегіуму в 1632 році став його ректором.
Помер у вересні 1632 році. Похований в Успенсь­­кому соборі Києво-Печерської лаври.

«Патерикон» Сильвестра Косова
Виданий Києво-Печерською друкарнею 1635 ро­ку «Патерикон» являв собою переробку Києво-Печерського Патерика, здійснену відомим культурно-освітнім і церковним діячем, префектом Києво-Могилянського колегіуму, єпископом Мсти­славсь­ким, Оршанським і Могильовським (з 1635 р.) Сильвестром Косовим. Праця була видана за під­тримки митрополита Петра Могили. Світ по­бачила у перекладі на польсь­ку мову.
Виклад житій та жи­тій­них оповідань розпочинається із житія засновника Печерського монастиря св. Антонія. Видання має яскраво виражений полемічний характер, переслідувало мету спростувати закиди католиків, що православна Церква не є упорядкованою, не має своїх святих та святинь. До Патерикону до­да­но матеріал про п’ятиразове хрещення Русі, список Київсь­ких митрополитів від часу прийняття християнства, текстові примітки, вибрані з грецьких, латинських та польських джерел, пояснення імен.
Розраховувався не лише на православного, але й католицького читача. Видання користувалося популярністю, його використовував Димитрій Ростовсь­кий для укладання своєї Книги житій.


Видавець і підприємець Михайло Сльозка
Октоїх, виданий Львівським  Свято-Успенським братством в 1630 роціВідомий друкар, видавець, редактор і підприємець Михайло Сльозка народився наприкінці 1590-х на білоруських землях Великого князівства Ли­товсь­ко­го. Проте як відомий друкар і видавець відбувся на українських землях, куди він перебрався з Вільно, після кількох років навчання і вправляння в друкарському ремеслі.
Спочатку Сльозка працював «друкарчуком» в Лаврській друкарні, а на початку 1630-х років перебрався до Львова. Тут він вступив до Львівського Свято-Успенського братства та розпочав працю в братській друкарні.
У Львові, в братській друкарні, майстер впродовж 16341637 років видав «Ка­но­ни Бо­го­ро­диці», «Псал­тир», «Євангеліє», «Слу­жебник».
Отримавши частину батьківського спадку, та з власних коштів Михайло Сльозка викупив у на­щад­ків відомого львівсь­кого друкаря Яна Ше­ліги польсько-латинську друкарню. Прид­бав­ши додатково «русь­кі» літери, обладнав власну друкарню. А в грудні 1638 року домігся ви­дання Вла­дис­ла­вом IV привілею, що дозволяв майстру безперешкодно займатися друкуванням у Льво­ві світських і духовних книг на ла­тинсь­кій, польсь­кій, руській або старослов’янській мо­вах. У наступному ро­ці Сльоз­ка одержав схваль­ну грамоту пат­ріарха Констан­ти­но­польсь­кого, а також грамоти від митрополита Київського, Га­лицького і всієї Русі Петра Могили та єпис­копа Галицького, Львівського і Кам’янецького Єремії Тисаровського.
Наприкінці 1630-х — початку 1640-х років друкарня Сльозки видала «Буквар», «Апостол», «Псал­тир», «Октоїх», «Часослов». Певний час майстер працював під егідою Братської друкарні, згодом після загострення конфлікту з керівництвом братства працював самостійно. Загалом за своє життя Сльозка видав понад 50 праць, з них близько 20 були виданнями приватної друкарні майстра.
Крім активної видавничої діяльності, Сльозка зарекомендував себе й удачливим підприємцем. він активно займався розповсюдженням власної книжкової продукції. На­­­ла­го­див­ши ділові кон­такти з митрополитом Петром Могилою та керівництвом Лаврської друкарні, займався розповсюдженням їхньої продукції. При­чому, ді­лова активність Сльозки не обмежувалась лише Львовом й округою, а поширювалася й на інші регіони.
Відзначаючи успіш­ність ви­дав­ничої і підприємницької діяль­ності Михайла Сльозки за­галом, варто зауважити й про численні конфлікти і проблеми, які супроводжували його по жит­тю. Так, крім непорозумінь з керівництвом Свято-Успенсь­ко­го братства, майстер мав проблеми з Львівсь­кою католицькою консисторією — публікація на замовлення панегірика на честь православного єпископа Єремії Тисаровсь­кого коштувала видавцю сплати штрафу і знищення всього тиражу видання. Передрук на замовлення єпископа Арсенія Желі­борсь­кого Сльозкою «Номо­ка­нону» і «Служебника», авторства Лаврської і Братської львівської друкарень, викликав докори на його адресу з боку Свято-Успенського братства та накладення Петром Моги­лою на видавця церковної анафеми.
Тимофій Вербицький — друкар, «запорозький козак і міщанин київський» Часослов. Друкарня Тимофія Вербицького, Київ, 1625 р.
Друкарня Тимофія Вербицького, «запорозького козака і міщанина київського» — як він сам полюбляв підписуватися, заснована близько 1624 року в купленому ним на Подолі, неподалік Спаської церкви, дворі, стала першою приватною друкарнею Києва.
Навики організації друкарської справи Вер­биць­кий отримав працюючи в Лаврській друкарні. Роз­почав же самостійну діяльність виданням у 1625 ро­ці «Часослова», який присвятив митрополиту Київсь­кому і всієї Русі Йову Борецькому, прохаючи його в присвяті «отеческою любовію покрить діло і ділателя…». Два роки по тому Вербицький надрукував Буквар, у тому ж році світ побачив і Псалтир.
На цьому самостійна видавнича діяльність Вербицького в Києві припинилась. Він був змушений спочатку повернутись до Лаврської друкарні, а кілька років по тому митрополит Київський і всієї Русі Петро Могила відрядив «запорозького козака і міщанина київського» до Волощини допомагати тамтешньому господареві Матею Бесарабу налагоджувати у князівстві книгодрукування. У 1635 році в організованій ним друкарні в м. Кимполунзі вийшов у світ Требник — перша після тривалої перерви (тривала майже півстоліття) книга, видрукувана у Волоському князівстві. Запроваджений Вербицьким книговидавничий канон справив неабиякий вплив на румунське книгодрукування. Невдовзі майстер повернувся до Києва, а заснована ним у м. Кимполунзі друкарня функціонувала до середини ХVІІ ст.

Київський друкар Спиридон Соболь
Майстер-друкар, видавець, письменник й освітній діяч Спиридон Соболь народився наприкінці ХVІ століття на білоруських землях, у Могильові. Його земний шлях добіг кінця в 1645 році у Воло­щи­ні. А ось його становлення і реалізація як визначного культурного діяча відбулось у Києві.
Спиридон Соболь. Невідомий художникНа українські землі Спиридон, нащадок заможної міщанського родини (батько, Богдан Соболь, як бурмистер входив до складу міського уряду Мо­ги­льо­ва, володів крамницями. землею та угіддями) вперше потрапив наприкінці 1610-х років, прагнучи продовження розпочатого на батьківщині навчання — цього разу в стінах Київської братської школи. Тут він познайомився з філософією, риторикою, опанував церковнослов’янську, грецьку, латинську мови.
По успішному завершенні навчання Спи­ри­дона залишили в школі вчителем, а у 1626 році — обрали на ректора. Одночасно з викладанням у братській шко­лі він працював у Лаврській друкарні. А в 1627 ро­ці Со­боль організував у Києві, на подвір’ї митрополита Київського Йова Борецького, власну приватну друкарню.
Першими виданнями Соболівської друкарні стали збірка легенд про палестинських подвижників «Мінея общая…» («Лимонар») та «Октоїх». На ти­туль­ному аркуші «Октоїха» майстер уперше у східнослов’янському кириличному книгодрукуванні за­сто­сував мідьорит.
Загалом упродовж 16281630 років Соболь видав у Києві п’ять книжок, загальним обсягом близько 500 сторінок. Однак на початку 1630-х років йому довелось покинути Україну, оскільки намітився серйозний конфлікт з керівництвом Києво-Печерсь­кої лаври, яке вимагало закриття приватної друкарні.
Спочатку Соболь переніс свою діяльність на білоруські землі, до Кутеїнського монастиря на Оршанщині. Утім, на передруках своїх праць як і раніше місцем видання вказував Київ. Згодом на деякий час перебрався до Москви. На початку 1640 року Соболь прийняв постриг у Київському Богоявленсь­кому братському монастирі, а вже влітку 1645 року за дорученням митрополита київського Петра Могили поїхав до Волощини допомагати тамтешньому господареві Матею Бесарабу налагоджувати у князівстві книгодрукування. Проте в тому ж таки 1645 році майстра не стало.