Глава 11 «Невинно
пролита кров волає до Бога про помсту…»

Глава 11

«Невинно пролита кров волає до Бога про помсту…»

Козацька війна 1630 року — Переяславська війна — названа гетьманом Станіславом Конєцпольським «Переяславською комедією», насправді ж за своїми наслідками більше скидалась на трагікомедію: з обох боків численні людські жертви і, так само для обох сто­рін, відсутність відчутних політичних здобутків по її завершенню.

Чисельно збільшене реєстрове козацьке військо, спільно з менш фартовими, але від цього не менш потрібними Речі Посполитій у скрутну годину козаками-«випищиками», взяло активну участь у Смоленській війні 1632—1634 років. Утім стрімке зростання чисельності козаків уже не могла замортизувати лише одна зовнішня війна. І чимало запорожців, котрі не були закликані під королівські стяги, шукали собі небезпечного «козацького хліба» у морських виправах, вміло майструючи швидкохідні козацькі чайки та відверто нехтуючи відповідними заборонами військового командування Коро­ни Польської, внесеними до договорів 1625 та 1630 років.

Зрозуміло, що таке самоуправство козаків неабияк дратувало королівську владу. Навіть більше того, змушувало до вжиття превентивних заходів, які б не дозволили козацькій стихії вкотре вихлюпнутись із відверто завузького річища, відведеного для нього коронними державними мужами. Але наскільки неадекватними були ці самі річища і превентивні заходи та, й взагалі, урядова політика щодо розв’язання «козацької проблеми» з усією жорстокою безжальністю засвідчили криваві 30-ті роки XVII століття.

 

Коротке життя Кодацької твердині
Спроба старшого козацького реєстру Івана Кулаги-Петражицького на
 козацькій раді 1632 року, у відповідності з досягнутими з королівською владою домовленостями, втримати неспокійних запорожців від походів на Чорне море коштувала йому життя.
Так само безрезультатними виявились і намагання місцевої королівської адміністрації та коман­ди­рів коронних військ в Україні змусити козацтво до демонстрації покори. Ще навесні 1631 року при спробі коронних військ вибити козаків із Ніжина, оскільки там не було передбачено їх розквартирування, там спалахнув справжній бій. У ньому, згідно донесень московських лазутчиків, загинуло до півтори тисячі жовнірів.
Ще більш вибухонебезпечна атмосфера запанувала у східних воєводствах Речі Посполитої по завершенню Смоленської війни та поверненню з неї на батьківщину багатотисячних козацьких військ.
Для того, аби упередити черговий вибух козацького повстання, вальний сейм 1635 року ухвалив ці­лий ряд прямо таки драконівських постанов щодо роз­в’язання «козацької проблеми». Зокрема, на По­дніп­ров’я вводилося кварцяне військо, що мало придушувати будь-які вияви непокори вже на момент їх зародження. Козацький реєстр скорочувався до 7 ти­сяч. Запроваджувалася смертна кара для тих козаків-реєстровців, які скомпрометують себе участю у бунтах або виявлять непокору коронному командуванню чи власній реєстровій старшині: «Якщо б хтось із реєстрових козаків виявився бунтівником і непослушним гетьманам нашим, або їх намісникам чи своїм ста­р­шинам, або ж виявився призвідцем чорної ради, той не лише мусить бути викресленим із реєстрової служби, але й покараний смертю».
На пропозицію Станіслава Конєцпольського (на той час уже номінованого на уряд великого ко­рон­ного гетьмана) вальний сейм ухвалив рішення про спорудження над першим — Кодацьким — Дніп­ро­вим порогом фортеці, яка б відрізала За­по­рож­жя від волості, перекривши в такий спосіб товариству шлях на Січ, ускладнивши доставку туди хліба і зброї та обмеживши вихід свавільних січовиків у зворотному напрямку — на Подніпров’я.
Гетьман Станіслав КонєцпольськийСеймова постанова серед іншого гласила: «На березі Дніпра має бути збудований замок, що військовою силою, кінними і пішими людьми, військовою амуніцією буде достатньо забезпечений. А для його якнайшвидшого спорудження наша скарбниця має видати почергово сто тисяч польських злотих».
Гетьман Конєцпольський особисто опікувався спорудженням на правому березі Дніпра Кодацької фортеці. Керівництво ж інженерними спорудами здійснював французький військовий інженер (виходець з Нормандії) Гійом Левассер де Боплан.
Кодацька фортеця виросла на дніпровських берегах майже блискавично — упродовж березня-липня 1635 року було зведено її мури, а за ними розміщено залогу німецької піхоти на чолі з французьким офіцером полковником Жаном де Маріоном. Роль королівського комісара виконував польський шляхтич Пшияловський. Обидва начальники були креатурами коронного гетьмана Конєцпольського.
Згідно результатів археологічних досліджень, Кодацька фортеця височіла на пагорбі й мала вигляд чотирикутного земляного редуту, назовні якого виступали бастіони. Висота валів сягала двадцяти метрів. По периметру укріплення тягнулися 900 сажнів (близько 1850 метрів).
З трьох боків її оперізував глибокий рів, а із західного боку стіни фортеці стрімко нависали над Дніпром. З південної, східної і західної сторін фортецю оточував глибокий рів. В дно рову було посаджено загострені добові кілки. З північного ж боку укріплення захисну мережу створила сама природа у ви­гля­ді високого й обривистого берега Дніпра, до того ж вкритого від самого низу до верху великим камінням. Крізь зроблений тут хідник можна було спуститися покрученою стежкою до Дніпра по воду. Пів­ден­ний бік фортеці, звернутий до степу, не мав природного захисту. Щоб утруднити тут підхід ворога (го­лов­ним чином кінноти), широкою смугую були розкидані гострі металеві гаки.
З бастіонів Кодацької фортеці у степ і на Дніпро дивилися жерла гармат. Фортеця спроможна була вміс­тити тисячу і навіть більше людей. Влітку 1635 ро­ку залога фортеці складалася з двох іноземних драгунських сотень, які несли службу на фортечних валах, звідки відкривалась панорама Дніпра і степу на десятки кілометрів навколо. Кінні команди драгунів патрулювали околиці, намагаючись не пропустити нікого з тих, хто намірявся втекти на Запорожжя, або ж ішов звідтіля на волость.
Усередині укріплень були землянки для залоги, дерев’яний будинок і льохи для провіанту, склепи для пороху. Один з льохів слугував в’язницею, куди кидали затриманих у полі запорожців чи втікачів-селян.
Утім, не менш блискавично, аніж Конєц­польсь­кий спорудив твердиню над Дніпром, запорожці сформулювали свою «відповідь» на її спорудження. Уже на початку серпня загін низовиків (швидше всьо­го — «випищиків») під проводом отамана Івана Су­лими рішучою нічною атакою захопив Кодак. За од­ними відомостями, під командою Сулими було 800 за­порожців, за другими — близько трьох тисяч.
Гійом Левассер де Боплан у своєму «Описі Украї­ни» стверджував, що свій напад козаки Сулими здійснили, нібито, спонтанно, повертаючись із морського походу на Запорожжя. Утім, зважаючи на розташування Кодацької твердині на першому, верхньому Дніп­ровому порозі, вона аж ніяк не перешкоджала стомленому морською виправою товариству безперешкодно допливти до Січі. Інші, відомі дослідникам, джерела також ніяк не свідчать про випадковий характер козацького штурму. Швидше за все, йшлося тут усе ж про заздалегідь сплановану товариством акцію. Мапа Корони Польської і Великого князівства Литовського Гійома Левассера де Боплана
Захопивши фортецю, козаки винищили геть усю залогу на чолі з її командиром. Порятувати жит­тя вдалося лише п’ятнадцятьом жовнірам, котрі на момент штурму перебували у кінному дозорі в степу. Саму ж твердиню було зруйновано, боєприпаси за­бра­но на Січ.
Чинячи таке свавілля, запорожці, вочевидь, сподівалися, що великий коронний гетьман, задіяний у відбиранні від шведів міст в Інфлянтах, не зможе адек­ватно відреагувати на вчинену Речі Пос­политій ганьбу. Утім, залишений коронним гетьманом в Украї­ні в якості королівського комісара місцевий шлях­тич, чернігівський підкоморій, а згодом каштелян і воєвода, відомий й авторитетний посередник у взаєминах православної Русі з королівською владою Адам Светольд Кисіль добре усвідомлював небезпеку розростання чергового козацького пов­стан­ня. А тому доклав максимум зусиль до його швид­кої локалізації та приборкання. Остерігаючись того, аби свавільний виступ Сули­ми не став сигналом до масштабнішого козацького повстання, здатного охопити всю Україну, Кисіль розробив план як­най­швидшої локалізації заколоту. Чернігівський підкоморій був переконаний, що коли б довелося чекати на прибуття з Польщі коронного війська — «ми б тут, на Україні, всі загинули».
Отож останньому православному сенатору Речі Посполитої довелося вести справу таким чином, аби за відсутності в Україні коронних військ придушили виступ Сулими силами його ж побратимів, реєстрових козаків.
Реєстровці, аби не провокувати урядові репресії — а до них якраз донеслись відомості про замирення зі Швецією та перспективи швидкого повернення коронних військ в Україну, на одному з Дніпрових островів оточили прибічників Сулими. За певними джерелами, у сутичці з сулимівцями реєстровці втратили до тисячі товаришів, перш ніж їм удалось ув’язнили бунтівного отамана та його вірних старшин.
Після цього на очах королівського комісара було спалено козацькі чайки, цілому ряду учасників виступу прямо на місці було «вуха обтято і на Гадяч вислано вали сипати», а ось отамана свавільців та кількох його найближчих сподвижників передали в руки королівській адміністрації.
Іван Сулима та ще четверо його товаришів за постановою сеймового суду були страчені у Варшаві (порятувати життя вдалось лише майбутньому лідеру чергового козацького повстання — Павлові Буту (Павлюку), помилуваного на прохання київського воєводи Томаша За­мойсь­кого).
А тим часом гетьман Конєц­польсь­кий за­хо­дився відновлювати Кодацьку твердиню. Оскіль­ки виділені сеймом 1635 року кошти розійшлися, а нових асигнувань передбачено не було, гетьман вирішив скористатись із досвіду спорудження укріплень у часи великих литовських князів Олександра та Зиґмунда Старого. До всіх наддніпрянських міст і містечок було розіслано універсали з вимогою вирядити на будівництво замку певну кількість робітників з відповідним ін­вен­тарем, крім того, передбачалося збирання з коро­лів­щин необхідних продуктів харчування та матеріалів.
Усі понесені витрати, згідно сеймової постанови, ма­ли бути в майбутньому компенсовані. Для охорони пра­цюючих на спорудженні міщан польний гетьман мав надіслати 500 драгунів, а їх утримання — забезпечити з неоплачених у минулі роки податків з Київського воєводства. Артилерію передбачалось перевезти з резиденції поль­ного гетьмана, з Барсь­кої фортеці.
Утім, ентузіазм Ко­нєцпольського не був розділений старостами та державцями королівщин. Вони, по суті, проігнорували розпорядження коронного гетьмана, і внаслідок цього Кодацька фортеця так і залишилася лежати в руїнах аж до 1639 року.
Славетний Іван Сулима
Іван Сулима походив зі шляхетської родини. Народився майбутній славетний козацький отаман ще в останні десятиліття XVI ст. у селі Рогощі, що на Чер­ні­гівщині. Його батько, Михайло Сулима, що перебував на службі у магнатів Даниловичів, незадовго перед тим прибув на Сіверщину як «осадник нових земель».
Кодацька фортецяНа час свого сміливого штурму Кодацької фортеці Іван Сулима мав уже доволі поважний вік і був вельми заслуженим серед товариства козаком. Його сучасник, литовський канцлер Альбрехт Радзивіл, будучи свідком суду і страти Сулими у Варшаві в 1635 році, занотував до свого щоденника, що теперішній призвідця бунтів свого часу навіть отримав від Папи Римсь­кого Павла V Борґезе (16051621) золотий медальйон із його портретом. Подарунок же козаку Папа зробив, нібито, за те, що у морському поході проти османців той здобув турецьку галеру, захопивши в полон триста турецьких воїнів, яких і відправив до Риму.
Зважаючи на логіку звичних морських виправ за­по­розьких козаків, важко зрозуміти, яким чином зворотній маршрут в Україну проліг через Апен­нінсь­кий півострів. Швидше за все епізод з дарами Папі Римсь­кому, якщо і мав місце, то був пов’язаний, вочевидь, з якимось повстанням невільників на турецькій галері, організованому Сулимою (так як це було, наприклад, ра­ніше з відомим козацьким отаманом Самійлом Кішкою).
Про участь же Сулими у виправах запорожців на Чорне море документи згадують чимало раз — під 1621, 1628, 1633, 1634 і 1635 роками. Десь між 1621 та 1628 роками Іван Сулима якраз і встиг побувати у турецькому полоні.
На кінець 1620-х років Сулима короткий час згадується як гетьман реєстрових козаків. Проте найбільше йому слави приносять все ж морські походи — на місто Риза, Озівську фортецю (Азов) та інші.
Крім того, раз-по-раз шляхтич-козак виступає в ролі управителя маєтностей Жул­кєвсь­ких на Пере­яс­лав­щи­ні. Володів також Су­ли­ма на Переяс­лав­щині декількома власними селами. Зок­ре­­ма, за свою вірну служ­бу отримав від Жул­кєвсь­ких у власність села Лебедин, Кучаків і Су­ли­мівку.
У середині квітня 1635 року запорожці під началом отамана Сулими здійснюють черговий похід на Чорне море, що завершився облогою Керчі. У поході участь взяло близько двох з половиною тисяч козаків, посаджених на півсотні чайок. І вже на зворотному шляху увагу запорожців привернула новозбудована Кодацька фортеця.
Перш ніж кидатися на добре захищену твердиню, козаки провели належну рекогносцировку і розробили детальний план її здобуття. Частина козаків йшла до Кодака степом, а інша — просувалася Дніп­ром на чайках. На проведеній в околицях Кодака воєнній раді, де, крім Івана Сулими, бачимо чимало добре відомих уже з пізніших часів козацьких старшин — Павла Бута, Івана Сороку, Кіндрата Бурляя, було ухвалено рішення про нічний штурм фортеці. Це мало дозволити належним чином використати фактор несподіванки та вберегти товариство від зайвих жертв (адже на стінах фортеці встигли виставити навіть артилерію).
В ніч з 11 на 12 серпня раптовий нічний напад запорожців, в результаті якого частина козаків увірвалася через основний вхід, а частина — по приставних драбинах через бокові загородження, увінчався швидким здобуттям Кодака.
В ході допитів, які проводили у Варшаві зі застосуванням тортур, Іван Сулима та його товариші виправдовували свій вчинок тим, що вони, нібито, не знали, що Кодацька фортеця збудована згідно постанови сейму Речі Посполитої, а сприйняли її побудову як виявив самочинства німців, які її й обсаджували. Утім, такі аргументи не переконали суддів, які визнали козаків винними і засудили до принизливої смертної кари через четвертування (такий суворий присуд відповідав покаранню за зраду королю чи за віроломне вбивство, коли страта не могла бути «простою», а вимагала «срокгого каранья» — четвертування чи посадження на палю).
Сучасники подейкували, що після винесення вироку Су­ли­ма, бу­цім­то, виявив бажання перейти на католицизм. Проте, цей крок не по­м’як­шив його участі.
Натомість, Альб­рехт Рад­зи­віл стверджував, що «багато людей жалували Су­ли­му, що він, по­конавши стіль­ки разів ворога хрис­тиянсь­кого, тур­ка, і навіть не діставши ніколи рани в битвах з ним, му­сить вмирати ганебною смертю. Сам король, уважаючи на недавні служби козаків в прусській війні, шукав способу для ви­прав­дання козаків, але судді не хотіли давати полегшення».
Спочатку козацькому отаману стяли голову. Потім його тіло розрубали на чотири частини й по­роз­вішували на різних боках міських мурів. «Сумне то було видовище…», — гірко констатував Радзивіл, розмірковуючи над змінністю фортуни і непередбачуваністю людської долі.
Про сміливу авантюру українського лицаря, що змів з лиця землі королівську твердиню, поголоски поширилися цілою Європою. Цьому немалою мірою сприяла публікація у паризькій газеті «La Gazette». А вже згодом про нічний штурм Кодацької фортеці Іва­ном Сулимою європейцям розповів і її будівничий — французький військовий інженер й архітектор, картограф, історик і географ Гійом Левассер де Боплан.
Український же народ відгукнувся на сміливий вчинок козацького отамана словами пісні:

«…Не схотіли кляті ляхи Генеральний хорунжий (1708—1721) Іван Федорович Сулима, нащадок запорозького отамана Івана Сулими
Попустити й трохи,
Щоб їздили в Січ бурлаки
Та й через пороги,
Спорудили над Кодаком
Город кріпосницю,
Ще й прислали в Кодак військо
Чужу чужаницю
Обізвався серед Січі
Курінний Сулима:
Гей, давайте, хлопці, зварим
Вражим ляхам пива!
Обізвавсь Павлюк хорунжий:
Допомоги дати!
Щоб ту лядську перепону
Нащент зруйнувати!
Добре Павлюк та Сулима
Ляхів частували
Війська вибили дощенту,
Кодак зруйнували».

Козацько-шляхетський рід Сулим зі смертю славетного отамана не обірвався. Його славу продовжили троє синів — Степан, Северин і Федір, котрі у Війську Запорозькому посідали впливові полкові і генеральні посади, а в роки козацької війни середини ХVІІ ст. взяли в ній активну участь. Більш далекі нащадки отамана Сулими обіймали впливові старшинські посади у Гетьманаті впродовж ХVІІ- XVIIІ ст.

Гійом Левассер де Боплан та його «Опис України»
Французький військовий інженер й архітектор, картограф, історик і географ Гійом Левассер де Боп­лан (16001673) народився у місті Дьєпп, що на Півночі Франції, і походив зі шляхетського гугенотського (кальвіністського) роду Нормандії. Його батько Вільгельм Левассер був відомим у Європі гідрографом, математиком і картографом. Розширення пріз­вища «де Боплан» відбулось, вочевидь, після його пер­шого одруження і вступу у володіння маєтком Боплан.
У 1616 році Гійом Левассер де Боплан поступив на військову службу до армії французького короля. Переважно опікувався виконанням різного роду інженерних робіт.
На початку 1630-х років, у часи франко-польсь­ко­го зближення, де Боплан на запрошення Станіс­лава Конєцпольського переїхав до Польщі в якості військового інженера-фортифікатора. Службу ніс переважно на українських землях, де самостійно або у співпраці з іншими інженерами керував спорудженням фортифікаційних укріплень у головній штаб-квартирі коронного гетьмані Барі (16311633 ро­ках), замку в Бродах (16321633 роках).
Підгорецький замок. Сучасний виглядУчасть Станіслава Конєцпольського (як власне і самого де Боплана) у Смоленській війні 16321634 ро­ків дещо призупинила фортифікаційне облаштування східного прикордоння Речі Посполитої. Однак уже з 1634 року вона розгорнулася повною мірою.
У 1634 році де Боплан завершив роботи по фортифікаційному укріпленню Нового Конєцполя (на теренах Східного Поділля, поблизу Ольвіополя) та Кодацької фортеці над Дніпром, на побудову якої гетьман Конєцпольський вклав значні власні кошти й особисто уважно стежив за їхнім ефективним освоєнням. У наступному році талант де Боплана був задіяний у побудові фортеці в Кременчуці.
У 1635 році де Боплан був відряджений до Прус­сії, збирати інформацію про майбутній театр бойо­вих дій проти Шведського королівства. А по поверненню в Україну, отримавши чин капітана артилерії, брав участь у придушенні козацьких повстань 1637 і 1638 років. Зокрема, брав активну участь у зведенні воєнного табору коронних військ на Старці.
У 1639 році за наказом Станіслава Конєц­польсь­кого відбудував спалену Іваном Сулимою Кодацьку фортецю, понівечені руїни якої, за виразом Михайла Грушевського, ображали гідність Речі Пос­по­литої. У наступному році де Боплан, разом з венеціанцем Андреа дель Аквою, працював над зміцненням резиденції гетьмана Конєцпольського в Підгірцях.
Останньою ж воєнною сторінкою в житті де Боп­лана в Україні стала його участь у виправі польного гетьмана коронного Миколая Потоцького на сумнозвісний — через напади кримських татар — Му­равсь­кий шлях взимку 1646/1647 років. Через сувору зиму похід завершився невдачею.
А потому в житті французького картографа і війсь­кового інженера завершилася й українська сторінка, що тривала більше шістнадцяти років. Адже вже на­вес­ні 1647 року де Боплан через невідомі причини звіль­нився зі служби польсь­кому королю і наступного року повернувся на батьківщину. З одного боку, такий вчинок військового інженера викликав неабиякий подив, оскільки у той час спос­терігається чергове польсько-фран­цузьке зближення (король Вла­ди­слав IV навіть одружився другим шлюбом на французькій принцесі Марії Людовиці Ґонзазі). З другого боку, у такому рішенні де Боплана немає нічого дивного, адже незадовго перед, 11 березня 1646 року, по­мер його покровитель і роботодавець — Станіслав Конєцпольський, а стосунки з військовим командуванням коронної армії у француза відразу не задалися.
По поверненню з Польщі де Боплан проживав спочатку у Дьєппі, згодом — Руані. У 1665 році був прийнятий на службу до французької армії. Зай­мав­ся картографією — підготував і видав мапу Нор­ман­дії, збирав матеріали для картографічного представлення Бретані.
Під час свого перебування в Україні розпочав під­готовчу роботу по виготовленню карти українсь­­­ких земель. На осно­ві власних вимірів, зроб­лених ще у 1639 ро­ці, у 1647 році ство­­рив першу кар­ту Украї­ни, згодом роз­ро­бив та­кож генеральні кар­ти Поль­щі із зображенням литовських і руських земель.
Незадовго перед від’їздом на батьківщину, ще перебуваючи в Речі Пос­по­ли­тій, 8 квітня 1645 року де Боплан отримав від короля Вла­дис­ла­ва IV привілей на публікацію Загальної або Генеральної карти Украї­ни. На шляху до Фран­ції де Боплан на декілька міся­ців затримався у Ґдансь­­ку, де мав зустріч із знаменитим гол­ландським гравером Віль­гель­мом Ґон­діу­сом, котрий по­годився взяти участь у гравіруванні Боп­ла­но­вих мап (щоправда, завершити роботу Ґон­діус не встиг і вона була передана іншим майстрам з Ґданська — Ю. Пасторію й І. Ферстеру).
У 1662 році в Амстердамі виготовлена де Боп­ла­ном мапа Нижнього Дніпра була ано­німно опублікована у «Ве­ли­кому Атласі або Кос­мо­гра­фії Яна Блау», згодом визнаним шедевром європейської картографії XVIІ ст.
Проте європейської сла­ви де Боплан нажив у 1651 ро­ці, ви­дав­ши в Руані коментар до карт України — «Опис Украї­ни, кількох провінцій Ко­ро­лівства Польського, що тяг­­нуться від кордонів Мос­ковії до границь Тран­сіль­ванії, разом з їхніми звичаями, способом жит­тя і ве­ден­ня воєн». Свою пра­цю автор присвятив «найсвітлійшому і наймогутнішому государеві Янові Казимиру, ласкою Божою королю польсь­­­кому, великому князеві литовському, руському, прус­ському, ма­зо­вець­кому, жмудському, інфлянтському, наслідному королю шведсь­­кому, готсь­кому і ван­дальському».
«Опис України…» — який де Боплан, до речі, при­святив не власному, а польському королю і великому князю литовському Яну ІІ Казимиру — містить чимало цікавої інформації про історію, географію, культуру й побут українського народу, описує різні його соціальні групи, а також найближчих сусідів, барвисто розповідає про боротьбу запорозьких козаків проти османців, татар, конфлікти і війни з правлячою елітою Речі Посполитої.
Праця де Боплана тривалий час була єдиним у Європі науковим джерелом з україністики. У 1660 ро­ці друге видання твору рекламується на шпальтах газети «Mercure de France» як видання, «що його слід читати нині». Два роки по тому «Journal des Savants» називає твір Боплана «корисною книгою, що трактує цікаві і не відомі досі речі». «Опис України…» читають засновники і перші члени Французької Академії — Блонд, Буйо, Гассенді, Генсіус, Дюруї. Видання знаходилось у книгозбірнях французького короля Лю­до­віка ХІV, Вольтера, Фуке, імператора Наполеона та інших відомих французів.

Гійом Левассер де Боплан про українських козаківЗапорожці. З картини Амвросія Ждахи

«Вони кмітливі і проникливі, дотепні й надзвичайно щедрі, не побиваються за великим багатством, зате дуже люблять свободу, без якої не уявляють собі життя. Задля цього так часто бунтують та повстають проти шляхтичів, бачачи, що їх у чомусь утискають.

...добре загартовані, легко пере­носять спеку й холод, спрагу й голод, невтомні в битвах, відважні, сміливі, чи, радше, одчайдушні, власним життям не дорожать.

Вони відзначаються міцним здоров'ям... Я бачив козаків, які, щоб позбутись гарячки, розбавляли у чарці горілки півзаряду пороху, випивали цю суміш, лягали спати і на ранок просинались в доброму стані. Часто бачив я, як козаки, поранені стрілами, коли не було хірургів, самі засипали свої рани невеликою кількістю землі, яку перед цим розтирали на долоні слиною. Козаки хвороб майже не знають. Більша частина з них помирає в сутичках з ворогом або від старості... Від природи наділені вони силою та зростом високим...

...серед цих козаків взагалі трапля­ються знавці усіх ремесел, необхідних людині: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші. Вони дуже добре виготовляють селітру, якої вельми багато на цих землях, і роблять з неї чудовий гарматний порох, їхні жінки прядуть льон і вовну, роблять з них полотно і тканини для щоденного вжитку. Всі вони добре вміють обробляти землю, сіяти, жати, випікати хліб, готувати всілякі м'ясні страви, варити пиво, хмільний мед, брагу, оковиту, тощо...

Із родючих земель вони збирають стільки зерна, що часто навіть не знають, що з ним робити...».


Козацька війна 1637 року
Швидке придушення наприкінці літа 1635 року козацького виступу під проводом Івана Сулими аж ніяк не гарантувало королівським урядникам і ко­рон­ній «кресовій» шляхті спокійного життя на По­дніп­ров’ї в наступні роки. «Стоголова козацька гід­ра»,
як тоді називали козацьку спільноту державні мужі Речі Посполитої, у другій половині 20-х-30-х ро­ках XVIІ ст. переживала часи швидкого кількісного зростання. А, відтак, каральні акції коронних військ, підсилених шляхетськими ополченцями чи надвірними корогвами магнатів, були в змозі її приборкати лише на вельми короткий проміжок часу. Періоди реінкарнації козацької вольниці ставали чимдалі частішими, а запеклість антиурядових виступів невпинно зростала. Отож слова гетьмана Станіслава Конєцпольсь­кого про те, що «ніхто з тамтешньої шляхти не був у безпеці в своєму домі», сказані в часи спалаху козацького повстання під проводом Тараса Федоровича на початку 1630-х років, із впевненістю можна прикладати і щодо цього буремного десятиліття загалом.
Адам Светольд Кисіль. Невідомий художник XVIІ ст.Знавець козацької проблеми, тогочасний королівський комісар в Україні Адам Све­тольд Кисіль радив уряду заспокоювати «той нерозумний плебс» трьома можливими способами: «старшину по­да­рунками; статечних і тих, які мають домівки і на них оглядаються, милістю, нагадуючи їм про цілісність вітчизни, вільності, якими користуватимуться не лише вони, але й їхні нащадки. А диких бунтівників, голоту, які лише здобиччю живуть, як Орда, страхом шаблі, бо розум, пієтизм, віра, вільності, жінки, діти — все це в їхній голові разом з ними Дніпром пливе…».
Проте на практиці поради чернігівського підкоморія далеко не завжди спрацьовували. Королівська скарбниця, як завжди, була не в змозі врахувати навіть ті, нікчемні, гроші, котрими можна було б задобрити реєстрове козацьке військо. А відсутність платні та готовності суттєво посилити соціальний статус статечного козацтва — погано поєднувалися з вимогами щодо лояльності степових лицарів та беззастережного віддання послугу королівському маєстату. Заклики ж Адама Киселя до уряду виділити гроші, бо старшині нічим «закрити рот черні», не знаходили розуміння у Варшаві.
Передані старшим над козаками-реєстровцями Ва­си­лем Томиленком на березневий вальний сейм 1637 року клопотання щодо задоволення потреб Війсь­ка Запорозького, ліквідації утисків козаків з боку місцевої шляхти, а ще краще, зрівняння їхнього статусу зі становищем «уродзоних» лицарів республіки — також залишилися без задоволення. Натомість сейм ухвалив рішення про проведення королівським ко­місаром Адамом Киселем, разом з тодішнім поль­ним гетьманом Миколаєм Потоцьким, ревізії козацького реєстру та виключення з козацьких лав свавільних елементів.
Проте, насправді, на весну 1637 року часу на реа­лізацію сеймових постанов в уряду вже не залишилось. Вже на початку травня запорожці на чолі з отаманом Павлом Бутом (або як ще його називали — Павлюком) — тим самим, котрий брав участь у виступі Івана Сулими і лише завдяки заступництву То­ма­ша Замойського уникнув смертного покарання, — виходять із Січі і сходу приступом здобувають Черкаси. Запорожці перед походом ховають ікону Покрови Богородиці. Невідомий художник
На Запорожжя свавільці повертаються із захопленою у Черкасах артилерією, а також відповідною славою, необхідною для детонування чергового козацького збурення. А вже на початку липня 1637 ро­ку на військовій раді на Запорозькій Січі товариство обирає Павлюка своїм гетьманом і той закликає запорозьке козацтво до походу на волость.
У серпні Павлюк висилає в городову Україну свою довірену особу — полковника Карпа Скидана, призначеного гетьманом «старшим на всій Україні і на Задніпров’ї». А той у свою чергу «напоминає» і «наказує», аби «всі одностайно, великі і малі, хто тільки товаришем іменується і віри правдивої благочестивої держиться, зараз же, покинувши всі свої забави, збирались до мене, до війська» та спільно виступити проти «ляхів» — неприятелів «народу нашого християнського руського і віри нашої старожитньої грецької».
Скликаючи, так би мовити, «загальне козацьке рушення», Скидан переконує товариство в тому, що до Війська Запорозького донеслася звістка «певна і несумнівна» стосовно того, що «ляхи, взявши злий умисел, страху Божого забувши, ідуть на Україну за Дніпро, хотячи військо королівське і підданих королівських, княжих і панських внівець обернути і вже обертають на те, аби розливши кров християнську та вчинивши наругу над дружинами і дітьми нашими, в неволю їх обернути…».
Заклики лідерів повстанців знаходять належний відгук. На Подніпров’ї громадяться численні загони повсталих селян і козаків-випищиків. У другій половині жовтня великий коронний гетьман Станіслав Конєцпольський доповідав королеві Владиславу IV, що полковник Скидан не лише в королівщинах, а й у шляхетських маєтностях вписує до козацького компуту «усіх, хто тільки може зброю носити і до нього зголосився, а над людьми шляхетського стану чинить всякі нелюд кості, вбивства і насильства, а замисел у того хлопства такий, аби королівському війську протистояти всіма своїми силами».
Погроми шляхетських маєтностей примушували їхніх власників до поспішної втечі до більш спокійних західних провінцій, «бо, — як писав очевидець подій Шимон Окольський, — ліпше личане здоров’я, ніж шовкова смерть…».

Сторінка з гербовника С. Окольського «Orbis Poloni» (1642)Окольський Шимон (1580—1653) — домініканський монах, хроніст і мемуарист, геральдик і проповідник. Народився у Кам’янці-Подільському, в римо-католицькій шляхетській родині гербу «Равич». На По­діл­лі пройшло дитинство, роки нав­чан­ня та прийняття постригу Окольсь­кого, відтак у Речі Посполитій був відомим як «Шимон з Кам'янця».

У 1637—1638 роках Окольський як полковий капелан взяв участь у каральних експедиціях польного гетьмана Миколая Потоцького проти повсталих козаків. Свої враження від побаченого в ході битв коронних військ і шляхетського ополчення з козаками під Кумейками, Лубнами, Говтвою, облоги табору повсталих на р. Старці тощо Окольський барвисто представив у Щоденниках, що вперше побачили світ у Замості (Польща) в 1638 році.

Згодом праця Окольського була перекладена на українську мову й увійшла в історичний наратив козацької доби в складі літописів Самійла Величка і Степана Лукомського. У дослідників існують серйозні підстави вважати, що Щоденники Шимона Окольського також використовувалися Миколою Гоголем при підготовці ним свого знаменитого історичного роману «Тарас Бульба».

Сам же Окольський з 1641 року був настоятелем Кам'янецького домініканського монастиря. У 1648 році став провінціалом (генералом) домініканського Ордену Руської провінції Речі Посполитій (з центром у Львові).

Автор гербовника «Orbis Polonus» («Світ Польський») у трьох томах (1641—1643), за який удостоївся звання професора. Геральдична праця Окольського, за визнанням фахівців, у деяких аспектах не втратила своєї наукової актуальності й донині.
Анонімний автор Львівського літопису занотував з приводу почуту про початок чергового козацького повстання таке: «А на Україні козаки броїлись і полякам деспекти чинили, німцов як мух били, міста палили, жидов різали як кур, мніхов у костелах палили єдні, а другії гумна молотили, їздячи стада займавали, м’яса до бочок солили, живность собі готували».
Узагальнивши інформацію, що надходила з Лівобережжя, гетьман Потоцький невтішно констатував, що «на За­дніп­ров’ю всі до останку покозачились». Не було в польного гетьмана й ілюзій щодо можливостей залагодження си­туа­ції переговорним шляхом. Та й, власне, бажання такого у нього теж не було. По­тоць­кий щойно отримав булаву польного гетьмана і прагнув якнайшвидше засвідчити перед королем і шляхетським загалом держави свою службову відповідність.
Тим часом гетьман Пав­люк, крім агітаційної роботи на волості, намагається перетягти на свій бік реєстрове козацтво, заручитися допомогою донського товариства, в лавах якого завжди було не­ма­ло вихідців з України, а також поновити союзні сто­сун­ки з кримським ханом.
Щоправда, відчутних успі­хів переговори з кримсь­кими старшинами не принесли. Натомість було згаяно дорогоцінний час для виведення на волость головних сил повсталого козацтва. Затримка ж із виходом із Січі дозволила коронним військам зайняти вигідні позиції на берегах Росі, перекривши тим самим повсталим шлях у глиб східних воєводств Речі Посполитої та, що більш важливо, унеможлививши об’єднання правобережних козаків з — лівобережними.
Не досить успішними виявилися й перемовини з реєстровим козацтвом. Запідозривши старшого реєстру Василя Томиленка у співчутті до повсталих, лояльна до короля і Речі Посполитої реєстрова старшина відібрала в нього булаву й обрала своїм тимчасовим старшим переяславського полковника Саву Кононовича. Козаки розважаються. З літопису Олександра Рігельмана
Оголошення Павлюком Кононовича та його найближчих дорадників військовими зрадниками, яких належить «зловивши, припровадити до Війська», принесло тактичний успіх — тимчасовий старший над реєстровцями, а також непопулярний серед козацтва військовий писар Федір Онушкевич і ряд інших відданих королю старшин були схоплені повсталими козаками і допроваджені до табору Павлюка. Там їх за вироком козацького суду як зрадників стратили. Утім, це не переконало приєднатись до повстання решту реєстрового війська. І польному гетьману Миколаю Потоцькому (якому у зв’язку з хво­робою великого коронного гетьмана Конєц­польсь­кого було доручено придушення повстання) таки вдалося залучити до складу каральних військ і козаків-реєстровців.
Вирішальна битва між повсталими козаками та коронними військами і козаками-реєстровцями відбулася на початку грудня 1637 року в околицях села Кумейки, що в семи милях від Мошен. Саме тут поль­ний гетьман Потоцький вирішив дати генеральний бій, вишикувавши шеститисячне регулярне військо та реєстрові полки, кількість якого обрахувати набагато важче, оскільки частина семитисячного реєстру все ж воювала на боці повсталих.
Гетьман Павлюк також під Кумейки привів чимале, поділене на полки та сотні, військо. Пере­важ­на більшість вояків, щоправда, була погано озброєна — «не всі мають самопали, декотрі тільки рогатини, коси і сокири». Але, як зауважував сам Потоцький, всі йшли на зустріч супротивнику «дуже сміливо і сердито». Шимон Окольський також зазначав, що «козаки і селяни справно йшли табором в шість рядів, на чолі з чотирма гарматами, двома в середині і двома ззаду людей поділених на сотні і полки вони сміливо, охоче і справно виступили проти короля і Речі Посполитої».
Ще більше замилування цією похмурою батальною картиною висловив королівський комісар Адам Кисіль, у серці котрого поруч з незаперечною лояльністю до короля і Речі Посполитої завжди залишалися сентименти й щодо своєї «милої руської вітчизни». «Гарна та громада людей, і дух в ній сильний, — з жалем писав Кисіль, — якби се так проти ворога Святого Хреста, а не проти короля, Речі Посполитої і Вітчизни своєї, — було б за що похвалити…».
Зважаючи на програшність позицій, погане озброєння та відсутність вагомої кількісної переваги, яка могла б нівелювати попередні вади, смілива атака Павлюком коронних і реєстрових військ, вчинена 16 грудня 1637 року, справила на опонентів враження шаленства приречених.
Але тим не менше, за словами все того ж Потоцького, «холопство було таке уперте й заповзяте, що ніхто з них не хотів миру кричати, навпаки тільки кричали, щоб одному на одному вмирати — і так дійсно виходило».
Навіть бувалі коронні жовніри, що бачили у своєму житті не одну виснажливу і безкомпромісну січу, і ті дивувалися неймовірній запеклості Кумей­ківської битви — «ніколи не бували в такому тривалому і сильному вогні та не бачили такої кількості трупів в одному місці».
Для загального результату битви визначальну роль відіграв той факт, що під Кумейками коронним військам навальною атакою кавалерії вдалося розірвати козацький табір, що траплялося не так уже й часто, а сказати точніше — лише зрідка. А сталося це ось яким чином. Після атаки драгунів, повсталі козаки почали перелаштовувати свій табір, і саме в цей момент гетьман Потоцький скерував на них легкі козацькі хоругви на чолі зі своїм сином Петром. Слідом за ними в атаку кинулися гусари Сковецького, Конєц­польсь­кого, Любомирського. Зважаючи на той факт, що захисники табору ще не встигли обнести його ровом, ко­рон­на кавалерія отримала непоганий шанс увірватися до нього. І хоч дві атаки козаки успішно відбили, третя принесла бажаний результат: хоругва Петра Потоцького увірвалася до табору та підпалила його.
Шляхетське ополчення. Художник Ян МатейкоБій тривав до пізньої ночі. «Не було такої корогви, яка б, зіткнувшись із та­бо­ром, вийшла звідти цілою Дісталася там і самому гетьману польському, під котрим постріляно двох коней», — свідчив учасник того несамовитого бою з королівського табору.
По завершенні запеклої січі на полі бою залишилося лежати понад шість тисяч тіл, зодягнутих лише в козацьке вбрання. Хто з них воював на боці короля і Речі Посполитої, а хто на супротивному — з’ясувати не вдалося навіть комісії, що трохи згодом була призначена гетьманом Потоцьким для впорядкування козацького реєстру. Дослідники відзначають, що надто вже взаємопов’язаним — попри різну ступінь допущення до козацьких прав і вольностей – і надалі залишалося козацьке середовище.

Становище повсталих козаків стало відверто критичним після того, як коронним жовнірам вдалося непоміченими прокрастися до їхнього табору та підірвати наявні запаси пороху. Аби їх поновити, а також привести із Запорозької Січі свіжі сили, Павлюк, Скидан і ряд інших старшин вирвались із Кумейківського табору і попрямували до Чигирина, де знаходилися найближчі селітряні варниці.
Тим часом на чолі повсталих став досвідчений козацький отаман Дмитро Гуня. Саме йому вдалося належним чином мобілізувати пошарпані в бою ко­заць­кі полки й організовано вивести їх з-під Канева.
Щоправда, відірватися від переслідувань коронних військ подалі Гуні все ж не поталанило. Підій­шов­ши до містечка Боровиця (неподалік Чигирина), військо повстанців об’єдналось із загоном Павлюка, але рух далі було перекрито коронною армією. Жов­ні­ри поспіхом обладнали шанці і розпочали артилерійський обстріл супротивника.
Коли ж сподівання на об’єднання із задніпрянами розвіялись, лідери повсталих пішли на запропоновані Потоцьким переговори. Посередником у їх проведені виступив Адам Кисіль, котрий своїм шляхетським словом гарантував збереження життя не лише рядовим учасникам виступу, а і його керівництву. На вимогу польного гетьмана 11 грудня Павлюка було скинуто з гетьманства і разом з полковниками Васи­лем Томиленком, Григорієм Лихим та ще кількома старшинами передано в його руки.
Чергове козацьке повстання вкотре було придушено, а Військо Запорозьке приведено до послуху королеві та Речі Посполитій.

Заповзятий Павлюк
Бут (Павлюк) Павло Михнович (р.н. невід.
 1638)  ватажок запорозького козацтва, реєстровий старшина, один із керівників козацької війни 1637 року. Павло Бут (Павлюк). Невідомий художник ХVІІІ ст.
Народився Павло Бут на Чигиринщині у ко­заць­кій родині. Замолоду прийшовши на Запо­рож­жя, брав участь у морських походах козаків. Напри­кінці 1620-х років перебував на службі в кримського хана Мехмеда Ґерея. Під час внутрішнього сум’яття в Кримському Юрті потрапив у полон до супротивника хана — ватажка клану Мангит мурзи Кан-Те­міра. По визволенню з неволі деякий час служив як старшина у реєстровому козацькому війську, обіймаючи уряд чигиринського сотника. У 1635 році вхо­див до старшинського оточення запорозького отамана Івана Сулими, разом з яким брав участь у захопленні та зруйнуванні Козацької фортеці.
Виданий реєстровими козаками коронній вла­ді, був засуджений на смерть через четвертування. Але завдяки клопотанню київського воєводи та великого коронного канцлера Томаша Замойського отримав помилування.
Обраний у 1637 році на Запорозькій Січі гетьманом, Павло Бут очолив нове козацьке повстання. У грудні 1637 року в таборі під містечком Боровиця був захоплений у полон і відправлений на розправу до Варшави.
Навесні наступного року відбулася страта козацького вождя. Ця трагічна подія збереглась в історичній пам’яті у вигляді цілого ряду легенд й історичних міфів. Так, наприклад, анонімний автор «Історії Русів» стверджував, що ще з живого козацького вождя кати здерли з голови шкіру і набили її гречаною соломою. По тому голову козацького гетьмана відвезли до Чигирина, де виставили напоказ з метою деморалізації козаків, а вже згодом прилюдно спалили під час ярмарку.
Єврейський талмудист і кабаліст, мемуарист із Заслава Натан Ганновер у широковідомій своїй історичній хронічці «Чорна безодня», виданій у Венеції 1653 року, стверджував, що «бунтівника Павлюка, котрий хотів бути королем у столичному місті Варшаві, взяли живцем з його командирами і дорадниками і повели їх у залізних кайданах у Варшаву до короля. І коронували там Павлюка: для нього звели залізний трон і посадили його на нього, кат одягнув на його голову залізну корону і всунув йому в руки залізний скіпетр, а все це було до білого розкалено на вогні, а під ним лежало палаюче вугілля, і кат роздмухував його міхом до тих пір, аж поки Павлюк не помер».
Утім, як свідчать більш достовірні джерела, Павлюк був страчений у Варшаві у більш «звичний» спосіб. За одними відомостями, Павлюку стяли голову, яку потому наткнули на кіл; а за іншими — четвертували.

«Повсюди суворо карати це свавілля на горло…»
Видаючи своїх старшин на волю польного гетьмана Миколая Потоцького, козаки сподівалися, що, як і під час попередніх повстань, справа цим і закінчиться. Проте великий коронний гетьман Станіслав Конєцпольський, ображений порушенням козаками договорів, укладених за його участю в попередні роки, наполіг на тому, аби козаки-свавільники та й навіть реєстровці, серед яких виявилось немало таких, що співчували бунтівникам, цього разу понесли якомога суворіше покарання.
Великий коронний гетьман Миколай Потоцький. Невідомий художник ХVІІ ст.Миколай Потоцький, для якого ця українська кампанія стала першою в ранзі польного гетьмана, також будь-що прагнув продемонструвати як в Україні, так і загалом у Речі Посполитій, свою рішучість і послідовність у погамуванні свавілля та непокори королю. А тому обрана після арешту Павлюка нова козацька старшина ним визнана не була, а на її місце польний гетьман, всупереч попереднім договорам, самочинно призначив власних кандидатів.
Крім того, польний гетьман змусив Військо Запорозьке на письмі визнати свої провини перед королем і Річчю Посполитою — «Ми, найнижчі підніжки Маєстату Королівського, світлого Сенату і всієї Речі Посполитої, вірні піддані Левко Бубновський і Лютай осавули військові, Ясько Гугнявий полковник черкаський, Андрій Лагода канівський, Максим Несторенко корсунський, Іляш Караїмович переяславський, Яцина білоцерківський, Терешко яблунівський, Богдан і Каша судді, Богдан Хмельницький писар, а також всі сотники, отамани і чернь, браття-молодці Війська Його Королівсь­кої Милості Запорозького, визнаємо на пізніші часи, аби не тільки у нас, а й нащадків наших зісталася вічна пам’ятка кари за проступки проти непереможного Маєстату Ко­ро­лівсь­кого і всієї Речі Посполитої і милосердя вчиненого над нами…».
Погодившись на усі накинуті Потоцьким умови та обмеження, козаки, «…піднісши руки до неба, і на вічну і несмертельну пам’ятку як тої кари нашої, аби в пізніших часах не було таких бунтів дали цей за­пис — кривавий обов’язок наш, за печаттю військовою і підписом писаря військового, і цей обов’язок завше має бути при реєстрах військових, аби ми пам’ятали як покарання наше, так і милосердя Його Королівської Милості і Речі Посполитої».
Попри продемонстровані Військом Запорозь­ким прояви покори, козацький реєстр підлягав ревізії та виключення з нього всіх тих, хто заплямував себе участю у повстанні. Нехтуючи даними ра­ні­ше Адамом Киселем гарантіями безпеки життя лі­де­рів повстання, польний гетьман відправив до Вар­шави Павлюка, Томиленка та Лихого, де їх 19 квіт­­ня 1637 ро­ку стратили через четвертування.
Звільнені по завершенні кампанії коронні війська були розквартировані на Подніпров’ї. Але перед тим, як надати жовнірам відпочинок, їхніми силами Потоцький придушив цілий ряд локальних спалахів козацької непокори, що все ще жевріли в Україні.
Разом з коронними жовнірами участь у придушенні заколотів взяли й реєстрові козаки. Саме останнім, до речі, вдалося захопити у полон одного з найбільш відомих повстанських ватажків 1637 року Бог­дана Кизима, загони якого були заблоковані на Задніпров’ї, а тому не змогли прийти на допомогу Павлюку під Кумейки.
Більше клопотів спричинив коронній владі і командуванню син бунтівного старшини, Кизименко, котрий погромив у Лубнах замок князя Яреми Вишневецького, повбивавши при цьому його слуг і клієнтів-шляхтичів, а також спаливши тамтешній костел і викинувши на загальний глум тіла вбитих ченців-бернардинів. Утім, і цей виступ було приборкано, а його керівника — взято в полон.
Приборкання «козацького свавілля» в Україні супроводжувалося показовими стратами їхніх організаторів чи просто тих, хто виявився на той момент «крайнім» — тим, на кого можна було звалити провину та вилити гнів. Адже Потоцький був переконаний, що показова «кара над кількома — страх для всіх». А тому наказував: «тільки найголовніших на дорогах розставити — десяток буде прикладом для сотні, а сотня для тисячі».
Солідарним з польним гетьманом був і його брат — полковник коронної армії Станіслав, котрий на місцях проводив каральні операції і тут же чинив розправу над винуватцями смути, оскільки був твердо переконаний, що «везти їх до Варшави на видовище — даремна річ, краще їх десь тут вбити і дати таким чином винагороду (за їхні попередні діяння)».
Найбільш масштабним і резонансним у цей час стало «видовище», влаштоване польним гетьманом на початку січня 1638 року в Києві — місті, яке він називав не інакше як «столиця сваволі». Тут він піддав привселюдній екзекуції Богдана Кизима, його сина Кизименка та ще одного старшину — якогось Кузю. Перших двох було страчено через посадження на кіл, а третьому — стято голову.
Реакція на дії Миколая Потоцького була в Україні настільки негативною (навіть серед людей, які і не співчували повстанцям), що Адам Кисіль і через десяток років, уже під час повстання Богдана Хмельницького 1648 року, згадував про ті київські екзекуції польного гетьмана, як цілком можливий приклад для наслідування його опонентами з козацького боку, що на той час уже були не в ранзі жертви, а в ранзі ката.
Криваві вистави, що їх влаштовував Миколай Потоцький у Києві, Переяславі, Ніжині та інших українських містах і містечках, заохочували до подібних же дій і місцеву шляхту. Згідно свідчень уже неодноразово цитованого Шимона Окольського, «і пани карали своїх свавільних підданих, одних позбавляли життя, інших — маєтностей». Та й королівська влада вважала за доцільне стимулювати репресії в Україні, закликаючи місцевих старост, інших коронних урядників і державців «…повсюдно карати це свавілля на горло…».


«Ординація Війська Запорозького»
Допоки в Україні розкручувався молох репресій проти свавільців, котрі збурили спокій «східних кресів» Речі Посполитої, скликаний на 8 травня 1638 року до Варшави вальний сейм ухвалив програму радикального реформування козацького устрою. Головна мета такого реформування полягала в унеможливленні на майбутнє нових спалахів козацького свавілля, а втілена вона була у так званій «Ординації Війсь­ка Запорозького». Козак на варті. Художник Сергій Васильківський
У відповідності з цим сеймовим документом, козацький реєстр скорочувався до шести тисяч реєстровців. Усі вони, згідно з куруківськими постановами 1625 року, мали увійти до шести реєстрових полків. Тих же козаків, котрі не потрапляли до реєстру, сеймова постанова перетворювала «на селянський простолюд», без будь-яких компромісних варіантів і перехідних форм, як це, наприклад, передбачалось у тій же Куруківській угоді 1625 року. Козакам-реєстровцям дозволялось селитися лише на королівщинах у Черкаському, Корсунському та Чигиринському староствах. Спеціальна сеймова комісія, яку мали створити по завершенню сеймових засідань, повинна була визначити «на вічні часи» межі козацької осілості.
Право обрання козацької старшини самими ж реєстровцями відтепер зберігалося лише на нижчому рівні й стосувалося урядів сотників і отаманів. Вищу козацьку старшину — полковників і військових осавулів — призначав особисто великий коронний гетьман. Кандидатами на ці уряди могли бути винятково шляхтичі. Без дозволу великого коронного гетьмана вони не могли покидати своїх полків.
Уряд виборного гетьмана чи, точніше, «старшого» козацького реєстру відтепер підлягав скасуванню взагалі. Замість нього король, за рекомендацією великого коронного і польного гетьманів, із числа осіб шляхетського походження та досвідчених у військових справах призначав королівського комісара. Повноваження комісара тривали від сейму до сейму, тобто два роки. А місцем його резидування ставала древня козацька столиця Трахтемирів.
Сеймова постанова 1638 року також скасовувала становий козацький присуд. Під час розгляду судових справ поміж козаками та міщанами у суді мали брати участь, крім козацьких полковників, також представники місцевої королівської адміністрації — зазвичай, ними були підстарости.
Запорозькі козаки, які не потрапили до реєстру, оголошувалися поза законом. Аби не допустити скупчення на Запорожжі свавільних людей, на Січі мав поперемінно перебувати один із реєстрових полків. Водночас, сейм ухвалив рішення про відбудову зруйнованої Іваном Сулимою в 1635 році Кодацької фортеці та розміщення там семиста німецьких піхотинців.