Глава 12 Війна триває

Глава 12

Війна триває

Драконівські заходи, ухвалені вальним сеймом 1638 року щодо українського козацтва, за задумом коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського (а саме його пропозиції лягли в основу сеймової постанови), повинні були розв’язати «козацьку проблему» радикально і «на вічні часи».

Проте, чи було в Речі Посполитої достатньо сил для реалізації цієї ухвали? А з іншого боку, чи було Військо Запорозьке настільки вже пригнічене поразкою попереднього року і від того настільки безсиле, аби покірно прийняти сеймові ультиматуми?

Розвиток подій вже навесні 1638 року переконливо продемонстрував передчасність тріумфування переможців.

 

Козацька війна 1638 року
Власне, ще
 з кінця зими на Запорожжя почали юрбами стікатися нові  як їх називали коронні адміністратори «східних кресів»  «павлюки» та «кизими» з «кизимменками».
Мати виряджає сина на Січ. Художник Опанас СластьонТогочасний урядовий комісар в
 Україні Адам Светольд Кисіль, добре пам’ятаючи свій успішний досвід 1635 року по приборканню виступу Івана Сулими, спішно мобілізував реєстровців і за їхньої допомоги спробував упередити новий спалах козацької активності. Проте організована Киселем атака на Запорозьку Січ бажаного успіху не принесла. Й урядник був вимушений роздратовано констатувати, що «за допомогою козаків важко воювати проти їхнього ж народу — як вовком орати…».
Саме ця невдала виправа Киселя на Запорожжя остаточно переконала брата польного гетьмана Миколая Потоцького, Станіслава, залишеного старшим над коронними військами в Україні, у реальності нового козацького вибуху. А тому він, не зволікаючи ані години, вже наприкінці березня 1638 року розіслав до усіх українських старост і підстарост листи з вимогою «аби жодної людини ані Дніпром, ані льодом на Запорожжя не пропускали». Усіх тих, хто переховував зброю, живність або необхідні для переправи через Дніпро човни, наказував негайно брати під арешт, їхні маєтності конфісковувати, а самих свавільців засуджувати до страти.
Проте така показна суворість репресій супроти потенційних учасників нового повстання вже не могла зупинити молох наростаючого невдоволення. Й урядові інформатори впродовж весни 1638 року звідусіль доносили тривожні звістки про те, що на Подніпров’ї «одні порох готують, другі людей, ті гроші, ті провіант…».
А тим часом запорожці, підбадьорені перемогою над каральними військами, обрали на гетьманство Якова Острянина (Остряницю) і на початку квітня знову широко вийшли на волость. Оволодівши Чи­ги­ри­ном і Кременчуком, повстанці рушили в напрямку Переяслава, де знаходилася головна квартира ненависного їм лідера лояльної до короля і Речі Пос­по­ли­тої поміркованої течії реєстровців полковника Ілляша.
Як і рік тому, повсталі козаки розсилають по всій Україні свої звернення, адресовані до козаків і «всього народу православного», із закликами приєднатися до їхнього виступу. Дослідники відмічають, що посланці гетьмана Острянина доходять аж до Волині, Західного Поділля і Покуття. Причому, що характерно, цього разу заклики повсталих були звернуті не лише до черні, а й до православної шляхти.
Ще перебуваючи на Запорозькій Січі низове товариство вислало своїх послів до Криму, схиляючи май­бутнього хана, а на той час калгу султана Іслама Ґерея, «аби військо своє прислав на допомогу». Вод­но­час із аналогічними проханнями посланці повсталих козаків відбули на Дон, до лідерів донського козацтва.
Головні свої сили гетьман Острянин навесні 1638 року зосередив поміж річками Голтва і Псел, в Голтвському острозі, що на той час вважався воротами до Дикого Поля. Шимон Окольський, описуючи голтвські укріплення повсталих, стверджував, що козацькі ватажки, зміцнили міські укріплення та викопали перед ними шанці, «на валах тисячами посадили людей, на шанцях розмістили гармату, сотнями обсадили башти і брами…». Більше того, нібито, «…по високих дахах розсадили чарівниць і чарівників, аби слідкувати звідти і чинити замовляння на добру стрільбу, повітря і вогонь…».
Скільки в цьому описові правди, а скільки характерних для тієї доби напівлегендарних домислів, покликаних виправдати майбутнє фіаско коронних військ під Голтвою, що мало місце на початку травня 1638 року, — сказати важко. Знаємо достеменно лише те, що Станіслав Потоцький, спробувавши на чолі коронних військ і реєстрових козаків оволодіти укріпленнями приступом, був змушений визнати свою неспроможність осягнути перемогу і віддати наказ про відхід до Лубен.
В офіцерів же коронної армії, що брали участь у тій битві, під враженням того побоїща, що їм влаштували козаки гетьмана Острянина під Голтвою, мимохіть виникали порівняння з героїчними античними часами й вони вимушено визнавали, що хоч у таборі супротивника немає представників шляхетних, лицарських родів, але серед них можна віднайти немало таких, котрі «за хоробрістю достойні рівнятись Цинцинату, який від плуга був покликаний у диктатори, або ж Фемістоклу…».
Зрозуміло, що зовсім інші настрої запанували серед повсталих. Гетьман Острянин під враженням успішної кампанії кинувся навздогін військам Станіслава Потоцького, навіть не дочекавшись підмоги із Запорожжя і Дону, — «ляхи пішли срамотно і нам тепер краще всього йти за ними…». Кобзар на Запорожжі. Художник Григорій Білашенко
Щоправда, належним чином розвинути успіх повсталим усе ж не поталанило. По­го­лос­ки про відступ Станіслава Потоцького з-під Голо­ви, звичайно ж, додали популярності Острянину та привели до його війська нових добровольців — як із збуреного подіями Лівобережжя, так і порівняно спокійного Правобережжя. Водночас, активність повстанців на Лубенщині, на землях князівського роду Вишневецьких, сприяла тому, що у Потоцького з’явив­ся сильний союзник — князь Ярема Вишне­вець­кий. Магнат прибув на допомогу коронним військам на чолі потужної власної армії, що, крім добре вишколеної кінноти і драгунії, мала також на озброєнні 15 гармат, а також вдосталь пороху і продовольства. Спільно з надвірними військами князя Вишневецького Станілсаву Потоцькому вдається не лише відбити в повстанців охоту до переслідування коронних військ, а й розпочати їх витіснення з районів, які вони перед тим узяли під свій контроль.
До вирішальної битви між пов­стан­цями та коронними жовнірами і вояками надвірних військ справа дійшла на початку червня, коли війська Потоцького і Виш­не­вець­кого наздогнали пов­стан­­ців на околицях містечка Жов­нин, розташованого на місці впа­діння річки Сули в Дніпро.
Аби не дати змоги ко­за­кам належним чином зміц­нити свій табір, Потоць­кий атакував супротивника вже з маршу. Раптовою атакою кінноти Потоць­кому вдалося розірвати козацький табір. Серед повстанців зчинилася паніка. Частина козаків кинулася рятуватись на найближчих болотах. А гетьман Острянин тим часом на чолі кінного загону пробився на правий берег Сули і зник у степу.
Але, на щастя для повсталих, втеча гетьмана не спровокувала в козацькому війську ще дужчої паніки. Провід над козаками взяли двоє досвідчених козацьких старшин — Кудра і Пешта, котрим удалося знову замкнути розірваний неприятельською атакою табір. Більше того, в результаті цього маневру в оточення потрапили декілька ворожих хоругв, які надто далеко заглибились у козацький бойовий порядок. Лише завдяки відчайдушній атаці князя Виш­не­вець­ко­го гусарам пощастило вирватись з оточення (до речі, магнат брав особисто участь у цій операції і під ним було навіть убито коня). Але навіть за такого щасливого фіналу, війська Потоцького за перший день боїв понесли дуже значні втрати. Як із сумом констатував польський хроніст, «полягло так багато товариства і лицарства — кварцяного і панського, що великий жаль не дає їх вичислити…».
Коротка червнева ніч раптово припинила жорстоку січу, надавши змогу супротивникам зібратися з силами для нових герців. Скориставшись із цього, козаки зміцнити свій табір, насипавши по всьому фронту високі вали. Готуючись до продовження війни, повсталі обрали на гетьманство героя попередньої антиурядової кампанії полковника Дмитра Гуню.
Не гаяла часу і супротивна сторона. Навпроти козацького валу жовнірами і реєстровими козаками було насипано не менш потужний вал, приготовлено шанці. І саме з них з ранку наступного дня, 14 червня, розпочався потужний обстріл табору повсталих. Особливо шаленів князь Вишневецький, котрий, як писав очевидець-літописець, «сам себе не шануючи», надихав власним прикладом своїх вояків на все нові штурми козацьких укріплень.
Жертви від обстрілу були значними як серед козаків, так і коней. Незвична, як на ту ранню літню пору, спека довершувала жахливу картину, розносячи нестерпний трупний сморід аж до табору Потоцького та змушуючи впадати у відчай досвідчених коронних жовнірів. Годі вже говорити, яким жахливим було становище в козацькому таборі.
До всій цих нещасть, вечором 14 червня додалося нове — до табору Станіслава Потоцького прибули свіжі кварцяні війська. За таких умов лідери повстанців запросили миру.
Козацьке повстання 1637—1638 років.Проте, поки сторони готувалися до їх проведення, до повсталих козаків донеслася обнадійлива звіст­ка про наближення підкріплення, яке вів з Пра­во­бережжя полковник Карпо Скидан. Сподіваючись на близьку переміну в співвідношенні сил, козаки ви­ста­вили перед Потоцьким відверто провокативні вимоги, а саме: з боку короля і Речі Посполитої переговори з повсталими козаками задля дотримання даних на них обіцянок мали вести лише на високому, сенаторському, рівні; коронна влада мала видати на козацький суд реєстрових полковників Ілляша, Захарія, Ворону, Залєського та інших, лояльних до короля старшин; повернути Війську Запорозькому відібрану у нього артилерію; на старшинські уряди затверджувати лише тих кандидатів, які будуть обрані товариством.
Перелік вимог був довшим, але вже з того, що було перераховано, стає зрозумілим, що запропоновані козаками умови прийняті не були, а переговори виявилися зірваними.
А тим часом Станіславу Потоцькому, який вислав назустріч полковнику Скидану частину коронних військ і козаків-реєстровців, вдалося завдати повстанцям відчутної поразки. Під час бою важке поранення отримав їх ватажок, якого бойові побратими були змушені відвезти для заліковування ран до Чигирина. І хоч вціліла частина повстанського війська після цього не розбіглася, а продовжила свій шлях на береги Сули, де на них чекали загони гетьмана Гуні, їхній прихід кардинальним чином уже не міг вплинути на співвідношення сил.
Більше того, жовніри Станіслава Потоцького, окрилені успіхом, ще з більшою відчайдушністю напирали на козацький табір. А, до того ж, на береги Сули донеслася ще одна приємна для них звістка — про наближення з військами польного гетьмана Миколая Потоцького.
Найбільше, чого вдалося досягти у ці дні Дмитру Гуні, так це в ніч з 21 на 22 червня організовано перенести свій табір з правового на лівий берег Сули й окопатись на вигідних позиціях у гирлі одного з Дніпрових рукавів — так званої Стариці. Ста­риць­кий табір, що був укріплений, як писали очевидці, «від води до води», під безперервним обстрілом й атаками супротивника успішно витримав шеститижневу облогу, чекаючи на допомогу із Запорожжя. І така звитяга багато про що свідчила.

Лицарські хитрощі
Після чергового безуспішного штурму коронних військ і реєстровців Старицького табору супротивника 14 липня у
 наметі польного гетьмана відбулася воєнна рада, учасники якої ухвалили рішення впродовж наступних десяти днів збудувати дубову платформу, на горі якої спорудити земляний блокгауз та розмістити на ньому потужну артилерійську батарею. Спорудження такого укріплення дозволило б контролювати всі пере­міщення повсталих козаків у Старицькому таборі, у шанцях, що його оточували, а та­кож вести по них при­цільний артилерійський обстріл. Коліщаткові пістолі. Перша третина XVIІ ст.
Козаки ж, згідно інформації Шимона Окольсь­ко­го, побачивши інженерні приготування ворога, відразу усвідомили всю глибину небезпеки, що невдовзі мала над ними нависнути, а тому відразу вирішили зруйнувати «пекельну машину» Миколая Потоць­кого.
Зрозуміло, що блокгауз досить добре охоронявся коронними жовнірами. І для того, аби мати змогу наблизитися до нього, повсталі вдалися до неабияких військових хитрощів. Спочатку під виглядом козаків-реєстровців декілька відчайдухів проникли у ворожий табір і вивідали там пароль. По благополучному поверненні лазутчиків, із числа повсталих було відібрано декілька десятків добровольців, котрі без перешкод зуміли проникнути за межі ворожих шанців. Стявши частину жовнірів, які охороняли блокгауз, козаки спробували його зруйнувати та вивести з ладу розміщену на ньому артилерію.
Польські джерела інформують, що зчинений при цьому галас привернув до відчайдушної акції пластунів увагу коронних військ, і нападники були змушені рятуватися втечею. При цьому, нібито, зважаючи на оперативні дії коронної кінноти, небагатьом із козаків вдалося живими добратися до свого табору.
Утім, відсутність інформації про успіхи Потоцького у застосуванні свого винаходу у наступні дні облоги Старицького табору навіть польським дослідникам вселяють сумніви щодо оперативності дій коронних жовнірів по відстоюванні блокгауза та відсутності успіхів повсталих у завданні шкоди як його укріпленням, так і встановленій на його валах артилерії.

Експедиція отамана Филоненка
На початку серпня 1638 року в Старицькій кампанії назрівала подія, що могла кардинальним чином вплинути на долю всієї війни — на допомогу повсталим уверх по Дніпру рухався двотисячний загін отамана (згодом корсунського полковника) Фи­ло­нен­ка, що доправляв із Січі значні запаси продовольства, пороху і куль. Час­тина корпусу Фи­ло­ненка йшла пі­шим порядком вздовж пра­вового берега Дніпра, а інша — пливла вверх по річці.
Успішне завершення маршу майже напевне дозволило б козакам протриматись у таборі ще декілька місяців. А якби так сталося, то шансів у коронного командування втримати дисципліну серед жовнірів-найманців було не так уже й багато. Важ­ли­вість акції Филоненка добре усвідомлювали, як в оточенні польного гетьмана, так і в таборі повсталих козаків. Відтак, до зустрічі козацького отамана готувались як до ключового моменту кампанії.
За наказом Дмитра Гуні козаки зосередили на першій лінії шанців значні людські сили і майже весь наявний у них на той час запас куль і пороху. Фи­ло­нен­ко, згідно задуму, мав увійти в табір повсталих із західного боку, від Дніпра. І для успішної реалізації задуманого потрібно було вирішити два тактичних завдання: по-перше, нейтралізувати дії коронних військ, втримати їх від навальної атаки на експедиційний корпус Филоненка, а, по-друге, не допустити їх у відкритий на деякий час для пропуску прибулих запорожців обоз головних сил.
Серйозні приготування до зустрічі козацького отамана мали місце і в таборі Миколая Потоцького. Інтенсивні розвідувальні операції коронних військ і реєстрових козаків принесли жаданий успіх. Про наближення обозу коронному командування було повідомлено завчасно. Отож, коли 6 серпня, по­луд­ню, відділи Филоненка, що рухались берегом, підійшли до Стариці, вони відразу були атаковані ко­­рон­ними хоругвами Самуела Лаща і Мак­си­мі­ліа­на Бжозовського. Майже всі повстанці полягли у запеклій січі, а військові припаси, що вони везли, були знищені.
Польська кавалерія. Фрагмент зображення шлюбної процесії Зиґмунда ІІІ. Невідомий художник. 1605 р.Трохи більше поталанило козакам, що пливли Дніпром. Супроти них Лащ і Бжозовський виявилися практично безпорадними. Єдине, що могли робити коронні жовніри так це намагатися вести по них з берега прицільний мушкетний і артилерійський вогонь. Проте у тій частині Дніпра було немало порослих лісом і чагарниками островів, за якими козакам і вдалося заховатись.
А посеред ночі з 6 на 7 серпня козацька флотилія добралася до східного, лівого берега Дніпра. З півночі їх прикривали води річки Стариці, береги якої були обсаджені людьми гетьмана Гуні. А тим часом головні сили повсталих то там, то тут організовували випади проти коронних військ, аби в такий спосіб не дозволити військам Потоцького атакувати загін Филоненка.
Польний гетьман віддавав собі звіт щодо важливості повного знищення козацького підкріплення і, відтак, кинув на береги Стариці спершу чотири хоругви кавалерії, а згодом рушив туди і з потужною підмогою. Марш Потоцького пролягав вздовж козацьких шанців і повсталі доклали чимало зусиль для того, аби спокусити коронних жовнірів атакувати значною мірою обезлюдненні укріплення, а не лізти в гущавину козаків на берегах Стариці. Проте численні застосовані козаками військові хитрощі (поміж котрих, за свідченням польських джерел, був і такий, вкрай ризикований, хід як спеціально незакрита брама укріплення) усе ж не відволікли польного гетьмана від головної мети.
Нічний бій з 6 на 7 серпня 1638 року, що став останньої кривавою сторінкою цієї війни, приніс чимало втрат військам Миколая Потоцького, в тому числі й з числа найбільш заслуженого перед Річчю Посполитою лицарського товариства. Проте, поль­ний гетьман досяг головного — «Филоненко увійшов до шанців, але з великим соромом. Найперше, що втратив більшу частину свого війська, і лише з кількома сотнями чоловік увійшов. А вдруге, що живність, якої від нього сподівались, заледве на два тільки дні було…».
Розсерджені на Филоненка козаки за те, що «багато потратив, поживу розсипав і порохів немало повредив», вчинили над ним публічну кару, накинувши на шию ланцюг. А старшина, як і більшість козаків, після цього нічного бою вперше за всю кампанію були одностайні щодо необхідності замирення з королем і Річчю Посполитою. Козацький табір
Тим паче, що до обозу гетьмана Потоцького постійно надходило підкріплення з боку «кресових королев’ят». Зокрема, у перших числах липня на Старицю прибуло декілька тисяч надвірного війська українського магната Юрія Немирича. Тоді ж Пьотр Коморовський допровадив коронну артилерію, яку супроводжували півтори тисячі кіннотників, понад п’ятсот піхотинців і триста сорок драгунів.
У таборі повстанців все гучніше лунали заклики про початок мирних переговорів з польним гетьманом. За таких умов, Дмитро Гуня та ряд інших високопоставлених старшин, побоюючись у процесі залагодження конфлікту стати такими собі черговими офірними цапами, непоміченими покинули козацький табір і подалися на Запорожжя. А тому, коли розпочались переговори, Миколай Потоцький навіть і не ставив питання про видачу старшини, котра очолювала виступ. Натомість, переможене козацьке військо передало йому зброю та військові клейноди, а також склало присягу вірності королю та Речі Посполитій.


Невловимий Дмитро Гуня
Після невдалої битви з
 коронними військами під Кумейками у грудні 1637 року Дмитро Ти­мо­ше­вич Гуня на чолі кінного козацького загону прорвав вороже кільце і вийшов на Січ. На початку 1638 ро­ку запорозькі козаки на чолі з полковником Гунею розгромили каральний загін ротмістра Кшиштофа Ме­лець­кого, який намагався здобути Базавлуцьку Січ.
А вже на початку квітня 1638 року Дмитро Гуня, разом з Яковом Остряницею та Карпом Скиданом, піднімає козацтво на нове повстання. На початку року Гуня після відбиття наступу кара­льно­го загону ротмістра Криштофа Мелецького на Ба­зав­луцьку Січ, згодом здобув Кременчук, Чиги­рин-Діброву, Пилявець.
Після виснажливої битви з коронними військами під Жовнином, коли гетьман Остряниця полишив табір і попрямував на Слобожанщину, повсталі доручають у такий надзвичайно скрутний час гетьманувати саме полковнику Дмитрові Гуні — героєві попередньої антиурядової кампанії.
І він вповні виправдав високу довіру. У ніч з 21 на 22 червня гетьман вміло переніс свій табір з правового на лівий берег Сули, зумів вдало облаштувати його на вигідних позиціях в гирлі Стариці. І завдяки цьому навіть в умовах безперервних обстрілів і атак повстали зуміли витримати шеститижневу облогу, чекаючи на допомогу із Запорожжя.
Коли ж втрати захисників і, що головне, відсутність перспектив допомоги знеохотили козаків продовжувати опір і в таборі все гучніше лунали заклики про початок мирних переговорів з польним гетьманом, Гуня та ряд інших козацьких старшин і керівників повстання, аби не випробовувати долю і не стати розмінною монетою на мирних переговорах з коронним гетьманом, непоміченими покинули козацький табір і попрямували на Січ.
Утім, знайти спокою Гуні не поталанило і на Запорожжі. Слідом за табором на Стариці впала й знаменита Базавлуцька Січ. Після чого Дмитру Гуні нічого більше не залишалось як вийти зі своїми бойовими побратимами на Дон.
Між донським і запорозьким козацтвом здавна існували міцні і дружні зв’язки. Пізніше, в 1651 році, донці слушно зауважать про свою дружбу з українським козацтвом: «А попереду вони, запорозькі черкаси, з ними, донськими козаками, завжди бували в дружбі, сіряк спільно добували».
Саме з Дону запорозькі козаки на чолі з Гунею, разом з донцями, у наступному році й здійснили успішні напади на турецькі володіння в Приазов’ї.
Подальша доля Дмитра Тимошевича Гуні невідома.