Глава 13 Козацтво в
шорах пацифікації

Глава 13

Козацтво в шорах пацифікації

Аби притлумити ворожнечу поміж реєстровими козаками, які воювали на боці Речі Посполитої, та їх нереєстровими побратимами, що перебули у ворожому таборі, у 1638 року вперше за всю історію козаччини представники одних і других склали взаємну присягу не мститись одні одним за завданні шкоди і понесені втрати.

Прикметне, що тимчасовими полковниками по капітуляції козаків на Стариці були призначені польним коронним гетьманом Миколаєм Потоцьким в рівній мірі як вірні королю старшини, що воювали разом з коронними військами, так і їх опоненти з табору повстанців. Зокрема із середовища реєстровців на полкові уряди прийшли Роман Пешта, Каленик Прокопович, Михайло Мануйлович, Левко Бубнівський. Натомість упокорений польним коронним гетьманом повстанський табір Війська Запорозького репрезентували старшини Іван Боярин і Василь Сакун.

Утім, така поміркованість у діях коронного командування щодо козацтва була продиктована сутністю моменту. Надалі ж, як коронні гетьмани,так і королівська адміністрація, прагнули бути у стосунках з козацтвом більш послідовними і жорсткими. На щастя для них, проводити таку політику дозволяла як сприятлива зовнішньополітична кон’юнктура (де попит на козацькі послуги відчутно впав), так і статус переможця у війнах з повсталим козацтвом 1637—1638 років.

 

Нові політичні реалії в Україні
Реєстрове козацтво, благополучно уникнувши за
 результатами війни 1638 року жорстоких репресій з боку гетьмана Потоцького, сподівалось і на досягнення певних політичних поступок від королівського уряду, зокрема стосовно пом’якшення умов сеймової «Ординації…». Для того, аби переконати польного гетьмана в доцільності проведення такої ревізії, на початку вересня 1638 року старшина скликає загальну козацьку раду, до участі в якій запрошує і Ми­ко­лая Потоцького. Рада мала відбутись у Києві. І такий вибір місця її проведення, вочевидь, був покликаний надати козацькому зібранню більшої солідності та статечності. Як, власне, і запрошення на раду польного коронного гетьмана.
Козацька рада на Січі. Діарама із Національного заповідника «Хортиця». ЗапоріжжяУтім, такі хитринки не надто допомогли козакам. Позиція Потоцького була непохитною. Він хоч і погодився на участь у цьому зібрані, проте обмежив кількісний склад учасників ради, зобов’язавши полковників прибути до Києва, взявши з собою лише по кількадесят козаків. А що головніше — рішуче присік будь-які натяки на можливість ревізії сеймових ухвал.
По завершенню ради до короля хоч і було ви­ряджене козацьке посольство у складі реєстрових старшин Романа Половця, Богдана Хмель­ниць­кого, Івана Боярина й Івана Вовченка, проте їхня місія зводилася переважно до засвідчення послуху Війська Запорозького монарху та Речі Посполитій. Передані королівському уряду петиції зводилися лише до клопотання про збереження за козаками їхніх ґрунтів і хуторів. Про повернення «старовинних» козацьких прав і привілеїв у них навіть не йшлось.
Остаточне ж політичне підсумування війн 1637 і 1638 років відбулося на заключній комісії гетьмана Потоцького та Війська Запорозького, що відбулася наприкінці листопада в урочищі Маслов Став над Росавою (поблизу сучасної Миронівки). На ній найперше товариство у знак своєї покори склало до ніг польного гетьмана булаву запорозького гетьмана та інші козацькі клейноди. По тому Миколай Потоцький представив товариству королівського комісара Пйотра Коморовського, котрому Військо Запорозьке відразу ж склало присягу на послушенство. Булава, пернач, шабля з колекцій Національного музеї історії України. Київ
Подібним же чином було введено на полкові уряди жовнірів коронних військ — «шляхтичів родовитих, у справах рицарських досвідчених», а саме: стар­шим над Черкаським полком було призначено рот­містра Яна Ґіжицького, Переяславським — війсь­ко­вого товариша Станіслава Олдаковського, Ка­нівсь­кого — довірену особу полковника коронних військ Самуела Лаща Амброжія Сєкєжінського, Білоцерківського — креатуру київського підстолія Бжозовського Станіслава Каленського, Чигиринсь­кого — військового товариша Яна Закревського та Корсунського — Кирика Чижа («чоловіка рицарського і статечного, з котрого козаки були вельми вдоволені»).
Заслужені ж реєстрові козаки найбільше, на що могли розраховувати, так це на уряди військових осавулів (ними стали Левко Бубнівський й Ілляш Караїмович) та посади полкових осавулів (серед номінованих на них Потоцьким осіб були такі заслужені козаки як: Каленик Прокопович, Левко Мокієвський, Іван Несторенко-Бут, Роман Пешта та інші). Решта ж заслужених і шанованих козацьких старшин — Фесько Лютай, Грицько Ворона, Іван Боярин, Максим Несторенко, Яцина Люторенко, Федір Якубович-Вишняк, Богдан Хмельницький та інші — мусили вдовольнитися обранням товариством на сотницькі уряди.
Аби не провокувати чергове збурення козаків, Миколай Потоцький справу представив таким чином, що, нібито, вже під час капітуляції на Стариці Військо Запорозьке визнало сеймову умову «Ординації», а тепер же, на Масловому Ставу, мала місце лише реалізація ухвалених раніше положень.
Переможене козацтво цього разу висунути Потоцькому вагомі контраргументи було вже не в змозі. Для Речі Посполитої розпочиналося десятиліття «золотого спокою».

Шляхетність козаків за Миколаєм Потоцьким
Миколай Потоцький, великий коронний гетьман. Невідомий художникВедучи перемовини зі старшинами Війська Запорозького щодо упорядкування козацького реєстру після Старицької капітуляції козаків, гетьман Миколай Потоцький залишив цікаву нотатку стосовно власного розуміння шляхетності козаків і чинників, які, на
 його думку, її псують.
Претекстом до
 появи цих роздумів стали події, що розгорталися на Роменщині вже після ухвалення мирних постанов поміж польним гетьманом і повсталим козацтвом. Прихід коронних військ на «лежі» туди було спрямовано німецьку піхоту) спровокував черговий сплеск невдоволення. Місцеві козаки погромили фільварок пана Адама Казановського, чинили спротив коронним військам і врешті заклали укріплений табір на березі Сули.
Роздратований діями роменських козаків, Потоцький радив реєстровій старшині жодного з роменців не включати до козацького компуту. На його думку, «козаками мають бути тільки люди, котрі ближчі до Дніпра, аби була вигода потребам Речі Посполитої і службі королівській: як неприятель Хреста Святого нападе, то допоки б з Ромен прийшла якась допомога, то тут інші й зогнили б. Отож вони несправедливо домагаються того (потрапляння в реєстр), і вам не випадає їх брати під свої крила. Бо як і в нашім шляхетськім стані до вільності і прерогатив шляхетських допускається лише той, хто їх кров’ю своєю обіллє і майном своїм служить королеві і отчизні. Так і ви подумайте, чи то справедлива і відповідна річ — допускати до стану свого і вільностей лицарських, які ваші предки і ви самі своїм життям здобували, якихось пастухів? Адже вони вас часто до неласки короля і Речі Посполитої приводять. Збереться кількадесят чи кількасот гультяїв, пограбують чи пошарпають-де-небудь, а поголос іде, що вчинили те не хлопи, а козаки. А ви потім до них мішаєтесь, і від того мусить серце королівське ятритись на вас. Це ж бо перший обов’язок вашої присяги: не йти за тими, котрих від себе відправили і котрі всі козаками ніяк не можуть бути, а хоч би і могли, то не тією дорогою мають того доходити, аби добути ласку Його Королівської Милості і зрівнятись з вами у вільностях; тільки мають іти тими дорогами, Козацький тулумбас початку ХVІІ ст.якими йшли предки ваші, вислужуючи собі те право кров’ю і майном своїм у короля і Речі Посполитої. Тому то й у тих місцях понад Дніпром більші поробились полки, і нехай до них роменці не мішаються…».