Глава 3 Козацтво і
шляхта на захисті православ’я

Глава 3

Козацтво і шляхта на захисті православя

Кривавий слід, який залишило по собі на московських землях в 1618 році «сонмище сатанино» на чолі зі своїм рішучим гетьманом «запорог» Петром Конашевичем-Сагайдачним, здавалося, надовго перекрило можливості для налагодження останнім політичних контактів з московським керівництвом. Але чи було це вже настільки серйозною втратою для нього і Війська Запорозького загалом? І чи не існувало на той час по-справжньому серйозних політичних завдань, прагнучи реалізувати які, досвідчений козацький гетьман міг переступити через власну гординю і спробувати перегорнути трагічну сторінку історії взаємин українського козацтва з православною Москвою?

Як з’ясувалося уже в 1620 році, тобто лише за два роки після гучної московської кампанії козацтва, на той час визріли серйозні підстави для того, аби спробувати залагодити стару конфліктну ситуацію. У достатній мірі була присутня в козацьких лідерів і політична воля, аби реалізувати це складне завдання. А про шляхетність мети, заради якої розпочиналося все це, не варто було й говорити – вона, як побачимо далі, могла виправдати будь-який ризик.

 

Загадкове посольство Сагайдачного до царя
Зважаючи на звичний для козацтва алгоритм станової поведінки, де провідні позиції в мотивації його діяльності чи не завжди посідало завдання здобуття ризикованого, але такого почесного серед лицарського загалу «козацького хліба» участю в черговій війні, втрата можливостей для найму на службу до російського царя була доволі неприємною. Але чи виглядала вона вже настільки обтяжливою для ко­зацт­ва? Навряд чи. Адже в умовах мирної передишки, що в цей час наступила для козаків у стосунках з владою Речі Посполитої, їхніми ли­царсь­кими послугами цікавилися багато європейських правителів — у Європі якраз запалахкотіло полум’я Трид­цятилітньої війни, що поволі втягнула у свій смертоносний вир май­же всі європейські країни і народи, а відтак і добрі вояки в цей час були у гарній ціні.
Козаки питають дороги. Художник Юзеф БрандтЗокрема, одним з перших виявив зацікавлення воєн­ною допомогою українських козаків тогочасний імператор Священної Римсь­­кої імперії Фердинанд ІІ Габсбург, закликаючи через своїх послів тридцятитисячне козацьке військо собі на службу.
Відкритими для козаків залишались і більш звичні шляхи, що вели на війну супроти «ворогів Святого Хреста». Адже, якщо Роставицька угода Війсь­ка Запорозького з владою Речі Посполитої ставила поза законом козацькі виправи супроти Ос­мансь­кої Порти, то якихось спеціальних заборон і застережень щодо козацьких виправ на Крим в домовленостях не існувало.
І, варто сказати, цією можли­віс­тю гетьман Конашевич-Сагай­дач­ний скористався вже восени 1619 року. Довідавшись про внутрішню смуту в Кримсь­кому ханаті, викликану бо­роть­бою за владу між тогочасним ханом Джанібек Ґереєм та його дядьком Шагін Ґереєм, котрому в 1619 році надала підтримку вороже налаштована до Османів Персія, козаки напали на півострів. У результаті походу було звільнено чимало християн-невільників та захоплено в полон місцевих та­тар. А крім того татари недорахувалися на своїх стійбищах значної кіль­кості худоби.
Успішний похід на Кримсь­кий півострів, звичайно ж, поліпшив матеріальне становище запорожців. Проте по­діб­ного роду дрібні акції вже не відповідали далекосяжним запитам гетьмана Конашевича-Сагайдачного, котрий на той час задумав значно серйоз­нішу політичну гру, аніж ті, що реалізовувались коли-небудь ним особисто чи його попередниками на гетьманстві. І в цій серйозній грі важлива роль відводилася налагодженню політичних контактів з Москвою.
Потреба у примиренні з московським керівництвом для Конашевича-Сагай­дач­ного була актуальною з багатьох причин. Насамперед, це було необхідно козацькому зверхнику для того, аби вільніше почуватися у відносинах з Варшавою. Крім того, прияз­ні взаємини з православною московською владою були конче необхідні Ко­на­ше­вичу-Сагай­дач­ному для досягнення успіху в реалізації його надзвичайно амбітного задуму щодо висвячення православної ієрархії в Україні — за спиною нетолерантного короля Зиґмунда ІІІ та за допомоги і від імені Єруса­лимсь­кого патріарха Теофана ІІІ (очолював Єру­са­лимську Церкву впродовж 16081644 років). У цьому контексті дезавуювання негативних наслідків від останнього походу Війська Запо­розь­кого під началом гетьмана Ко­на­ше­ви­ча-Сагайдачного на Москву навіть важко було переоцінити. Виконання ж цієї важливої дипломатичної місії було покладено на козацьке посольство на чолі з полковником Петром Одинцем.
До білокам’яної царської столиці посольство Петра Одинця вирушило у січні 1620 року. У супровід Одинцю було придано п’ятнадцять козаків і двох полонених татар — як подарунок православному царю й одночасно вияв готовності запорозької спільноти вірно йому служити, передовсім у боротьбі з «ворогами святого Христа». Мапа «Володіння Московії або Росії» із збірника Германа Молла. Лондон, 1715 р.
Московське посольство від гетьмана Конаше­вича-Сагайдачного стало несподіванкою, мабуть, для всіх, хто так чи інакше виявився причетним для цієї делікатної дипломатичної справи. Отож, коли в середині січня 1620 року козацькі посли в’їхали в прикордонне місто Путивль, що на той час знаходилося вже на території Мос­ковсь­кої держави, тамтешні царські воєводи Іван Бо­ря­тинсь­кий і Ми­ки­та Ола­дьїн не вигадали нічого ліпшого як звернутися до царя Ми­хай­ла Федоровича з приводу надання їм інструкції — як вони мають поступати в цій справі, аби своїми діями примножити славу царську. Не менш розгубленим, аніж Борятинський та Оладьїн, виявилось і московське керівництво. У відповідь на воєводську відписку до Путивля було відіслано наказ: з прикордоння в глиб царської держави козацьких послів не пускати доти, допоки не будуть з’ясовані істинні причини і мотиви цього несподіваного дипломатичного вояжу.
Однак виконати царський наказ путивльські воєводи чи то не змогли, чи то свідомо не захотіли цього робити, множачи собі в такий спосіб зайві клопоти. На момент отримання царського наказу в Путивлі козацьке посольство полковника Одинця у супроводі наданих йому путивльських приставів — чернігівських дітей боярських Івана Черепова і Івана Борщова — уже рухалося до Москви, створюючи тим самим проблеми вже іншим царським адміністраторам.
Герб Російської держави з «Титулярника» 1672 рокуЩоправда, безпорадність Борятинського й Оладьїна безкарно їм не минулася. Незграбні дії прикордонних воєвод викликали неабиякий гнів царя, котрий суворо попередив своїх нерозторопних служилих людей, аби ті «вперед так не глупали, без нашого указу великих дел делать не дерзали и того своею глупостью нашим делам порухи не чинили».
Уже за Серпуховом посольство від гетьмана Конашевича-Сагайдачного та всього Війська Запо­розь­кого перестрів царський окольничий князь Григорій Волконський, котрий намагався будь-що виконати царський наказ і не пропустити непроханих гостей з України до царської столиці. Утім, і його розпорядженнями Петро Одинець знехтував, отримавши у цій ризикованій затії несподівано підтримку від своїх путивльських повожатих.
Що ж так непокоїло царський уряд у цій, здавалося б, дружній і нехитрій акції гетьмана Кона­ше­ви­ча-Сагайдачного? Передовсім хвилювання викликала перспектива загострення стосунків із владою Речі Посполитої, у підданстві якої перебували запорожці. Та ще більшу, здавалося, тривогу спричиняла присутність у дипломатичній валці полковника Одинця татарського полону. А ця обставина за певних умов з великою долею вірогідності могла спровокувати похід кримців на землі московського царя. Тим паче, що в Москві лише щойно завершилися переговори з представниками кримського хана і татарське посольство, прямуючи на батьківщину, рухалось якраз назустріч козацькій місії.
Для того, аби зняти із себе будь-які підозри в недоброзичливих намірах як по відношенню до короля польського, так і до «царя кримського», уряд Ми­хай­ла Федоровича видав грамоту, де промовисто дистанціювався від козацької «самодіяльності». Зокрема в документі містився наказ своїм воєводам викупити в козаків полонених татар і без жодних умов і платні повернути бранців на батьківщину, на так званій посольській «розміні», що, зазвичай, відбувалась на Слобожанщині, у містечку Валуйки навесні чи влітку кожного року.
У грамоті також містилася вимога і щодо негайного повернення посольства Конашевича-Сагайдач­ного до Путивля. Проте, оскільки царська адміністрація не зробила якихось конкретних дій у цьому напрямку, дослідники сходяться на думці, що царська грамота була нічим іншим, як гарним публічним заходом, що мав би заспокоїти кримського хана Джа­ні­бек Ґерея, якщо тому раптом стало б відомо про козацьке по­сольст­во та про «по­да­рунки», які воно везло до Москви.
А ось коли вже Петро Одинець з товаришами прибув до царської столиці, Михайло Федорович розпорядився влаштувати прибулим козакам належний прийом у Посольській палаті, засвідчивши тим самим і повагу послам, і зацікавленість в обговоренні привезених ними пропозицій від гетьмана і всього Війська Запорозького.
Перший урочистий прийом козацьких послів у Посольській палаті московського Кремля відбувався 27 лютого 1620 року. Там на них чекали — засвідчуючи своєю присутністю доволі високий рівень дипломатичної зустрічі — глава Посольського приказу думний дяк Іван Грамотін та приказний дяк Сава Ро­ман­чу­ков. Повагу до дипломатичної місії з України демонструвало й шикування загонів московських стрільців «в чистом платье» на шляху пішого прямування козаків на прийом до Посольської палати. Що­прав­да, дослідники звернули увагу на той факт, що цього разу стрільців вишикували хоч і «в чистом платье», проте «без пищалей». А ця обставина засвідчувало все ж нижчий рівень дипломатичного прийому. Як, власне, і піше слідування козацької делегації до Посольського приказу. Скажімо, у травні 1649 року посол Богдана Хмель­ниць­кого чигиринський пол­ков­ник Федір Вешняк-Якубович на прийом їхав на спеціально доставленому з царських стаєнь бойовому коні із належним спорядженням, а на шляху його руху було вишикувано стрільців «с пищалями». Срібна братина, що належала главі Посольського приказу в 1620-х роках Івану Грамотіну. Братина – куляста посудина на невисокому піддоні, іноді з кришкою, що використовувалась у Московії під час так званого братання, коли під час спільного частування кубок посилався по колу і кожен, хто з нього надпивав вина, ставав побратимом іншому учаснику дійства
А загалом, при царському дворі був розроблений доволі складний і заплутаний для розуміння іноземців придворний етикет, що, зокрема, регламентував і порядок зустрічі іноземних посольств та обрання для цього випадку особливого виду «дипломатичні плаття» — в залежності від рангу послів і тієї честі, яку їм прагнули засвідчити.
Французький шукач пригод капітан-найманець Жак Маржерет, котрий у роки Смути служив при дворах Бориса Годунова і Лже­дмит­рія І, залишив цікаві записки «Стан Ро­сійсь­кої імперії», де серед іншого зупинився і на цьому пи­тан­ні. Зокрема, Мар­жерет стверджував, що, крім згаданого вище «чис­того плаття», московські служилі чини мог­ли виїхати на зустріч посольства також і в «цвітному платті», пошитому із «скарлата» чи «скорлата» — тонкого дуже дорогого сукна, виготовленого в Італії, або ж зробленого з «об’ярі» — особливого різновиду хвилястої шовкової тканини, розшитої золотими і срібними нитками. В особливо урочистих ви­пад­ках по­слів зустрічали московські дворяни, одягнуті в золоту чи сріб­ну парчу та високу шапку з чорної лисиці. Зага­лом у дворянина для виконання дип­ло­ма­тичних місій при царському дворі в гардеробі мало бути три-чотири змінних плать.
Про рівень прийому свідчила і кількість лю­дей, що ви­ряд­жалася на зустріч, а також місце, де вона проходила. В од­них ви­падках, вказує французький капітан, на посольства че­ка­ли перед місь­кою брамою, в інших — на від­далі польоту стрі­ли, ще в інших — чверті л’є (тобто, при­близ­но, одного кі­ло­метру за су­час­ними одиницями виміру відстані).
Після влаштованого в Посольській палаті прийому на козацьку делегацію чекав прийом «на государевому дворе», у Боярсь­кій думі. Що­прав­да, самого царя Михайла Фе­до­ро­вича побачити козацьким дипломатам так і не по­таланило. Мос­ковсь­кі урядовці та­ку прикрість по­яс­нили тим, що у піст цар зазвичай не дає аудієнції іноземним по­сольст­ва: «А в том бы вам не оскорблятца, что есте Его Царс­ко­го Пре­свет­лого Ве­ли­чест­ва очей не видели, потому что есте пришли к Моск­ве перед постом, и в пост у Великого Го­су­даря нашего никакие послы иноземные не бы­вают. А ныне Царс­кое-Ве­ли­чест­во ездит молится по святым местам, и велел вас Великий Государь наш от­пус­тить к себе (тобто надати до­звіл на повернення на батьківщину)».
Російські бояри XVI—XVIІ ст. Невідомий художникЩоправда, знаючи про просто таки неймовірну прискіпливість, аби не сказати педантичність царських приказних людей у справі дотримання придворного етикету, не варто сліпо вірити запевненням московської сторони. Швидше за все, за цієї дипломатичною риторикою ховалося все ж небажання оточення царя вплутувати його в цю, не до кінця зрозумілу щодо істинних мотивів, дипломатичну акцію українського гетьмана. Існують серйозні сумніви в тому, що в якийсь інший час, не в піст, Михайло Фе­до­рович таки допустив би козацьке по­сольство до особистої аудієнції. Уже одне те, що послів Кона­ше­вича-Са­гай­дач­но­го зустрічали не за надто високим дип­ломатичним ран­гом, вказує на від­сутність у сценарії майбутніх переговорів пункту, який би передбачав особисту зустріч козаків з царем.
Так чого ж все-таки вдалося досягнути Одинцеві «со товарищи» у Москві? Ще під час дипломатичного прийому в Посольській палаті Петро Одинець оголосив мету свого посольства наступним чином: «При­слали их все Запорожское Войско, гетман Конашевич-Сагайдачной со товарищи бытии челом государю, обьяв­ляя свою службу, что они все хотят ему, Ве­ли­ко­му Государю, служить головами своими по преж­нему, как они служили прежним Великим Государям российским и в их государских повеленьях были, и на не­дру­гов их ходили, и крымские улусы громили. А ныне они по тому же служат Великому Госу­дарю, ходили из Запорог на крымские улусы».
Якщо ж відкинути ту пишну дипломатичну ри­то­рику, якою так щедро було приправлено козацьке звернення до царя, то в «сухому залишку» заяви за­по­рожців побачимо: по-перше, засвідчення їхньої лояльності по відношенню до царського престолу, а, по-друге, декларацію готовності служити Михайлу Федоровичу своїми виправами на Крим — «как они служили прежним Великим Государям российским» (тобто, виправи на ханські землі, зрозуміло, чинитимуться за будь-якої відповіді Москви, але козакам хо­ті­лося б за них отримувати ще й царське жалування).
Відомий український письменник й історик Пантелеймон Куліш, котрий першим ознайомився з ма­теріалами посольства Петра Одинця до Москви і прокоментував їх, звернув увагу на той факт, що ко­заць­кі дипломати навіть не ставили перед урядом пра­вославного царя пи­тан­ня щодо захисту православної Церкви на українських землях. Більше того, на­віть тоді, коли глава Посольського приказу Іван Гра­мотін по­про­сив прокоментувати чутки, що донеслися до Моск­ви, щодо намірів польського короля «на их веру наступати», козацькі старшини несподівано і доволі рішуче це заперечили, заявивши, що «посяганья на них от польського короля никоторово не бывало».
Яким же чином тоді козаки боронили православну віру і в який спосіб допомагали своїм візитом до Москви відновленню вищої православної ієрархії Київської митрополії? Вінчання царя Михайла Федоровича з Євдокією Стрешньовою. Мініатюра початку XVIІІ ст.
Насамперед уже сам візит козаків полковника Одинця до царської столиці засвідчував прагнення Війська Запорозького підтримувати союзницькі контакти з найбільшою на той час військово-політичною потугою православного світу. Важливим було й те, що візит відбувався в часи перебування в Москві патріарха Єрусалимського Теофана ІІІ, котрий у червні 1619 року брав участь у нареченні та висвяченні патріарха Московського — Філарета (Федора Ро­ма­но­ва), батька і фактичного співправителя тогочасного московського царя Михайла Федоровича. Уваж­ний дослідник обставин перебування патріарха Теофана ІІІ у Москві сучасний київський історик Петро Сас переконаний у тому, що під час візиту Петра Одинця до Москви відбулася його зустріч зі східним владикою. На ній козацький дипломат, вочевидь, повідомив патріарха про наміри гетьмана Конашевича-Сагайдачного відновити за допомоги Теофана ІІІ належний престиж православної Церкви в Україні. Водночас, вірогідно, на зустрічі було обговорено й деякі «технічні» деталі очікуваного приїзду владики в Україну, зокрема способи гарантування Військом Запорозьким його безпеки на землях, підвладних польському королю.
З Москви до України посольство Одинця відбуло десь на початку травня 1620 року. Але перед тим, як залишити царську столицю, козацький дипломат знайшов спосіб повідомити гетьману Ко­на­ше­вичу-Сагайдачному про плани патріарха Тео­фана ІІІ по­вер­нення на бать­ків­щи­ну та марш­­рут його по­до­рожі. Отож, коли у березні 1620 року патріарх Теофан ІІІ з’я­вив­ся на кордонах України, на нього вже чекала урочиста зустріч, зорганізована Петром Конашеви­чем-Сагай­дач­ним. І в цьому, вочевидь, був втілений один з головних результатів посольської місії українського козацтва до Москви 1620 року.
А крім того, за підсумками дипломатичних переговорів, що відбулися у Моск­ві, було видано царську грамоту, ад­ре­совану гетьману і всьому Війську За­по­розьку. У ній Ми­хай­ло Федорович ви­слов­лював козакам подяку за їхнє звер­нен­ня по царську ми­лість і ви­слов­лену ними готовність вірно йому служити своєю рат­ною працею. Зі сво­го боку цар обіцяв за вір­ну козацьку службу «и впредь вас в нашем ми­лостивом жалованье имети».
Зрозуміло, що як про­позиції вірної служби з боку козаків, так і по­зитивна на них реакція уря­ду Ми­хайла Фе­до­ро­вича, жодним чином не свідчили про якісь там під­ки­лим­ні ігри на шкоду територіальній цілісності Речі Посполитої. Козаки пропонували лише за певну винагороду свою ратну працю супроти нехристиянських сусідів України та Росії, як це робили перед цим, скажімо, у стосунках з імператором Свя­щен­ної Римсь­кої імперії чи Папою Римським.


«Богоугодна справа» патріарха Теофана ІІІ в Україні
Наступний, доволі рішучий, крок на шляху оборони «віри старожитної Грецької» від утисків із-зовні очолюване гетьманом Петром Конашевичем-Сагай­дач­ним Військо Запорозьке зробило вже на початку 1620-х років, надавши православній Церкві допомогу у відновленні власної церковної ієрархії.
Привілей Зиґмунда ІІІ на затвердження настоятеля Кирилівського монастиря. 1606 р.Як уже відзначалося вище, справа номінування на єпископські кафедри та в сан митрополита в Речі Посполитій перебувала у компетенції короля, за яким визнавалося право протегування християнських Церков, що діяли в межах його держави. Й оскільки у часи утвердження Берестейської церковної унії 1596 року Зиґмунд ІІІ однозначно заявив про свою підтримку лише однієї частини православних християн — тієї, що була з’єднана з Ри­мом, саме з цієї частини православного кліру й посвячувались претенденти на вищі церковні посади. Численні спроби православних шлях­тичів вплинути на позицію короля й задовольнити церковні потреби й іншої, не з’єднаної з римо-католицькою Церк­вою, частини Русі (яка, до речі, чисельно переважала уніатів) успіху не принесли. Отож, православним вірним потрібно було шукати інші способи впливу на свого монарха. Або ж — чекати на сприятливу для цієї справи нагоду, аби добитися свого без його участі. І така нагода трапилася на самому початку 20-х років XVIІ ст.
Відновлення православної ієрархії в Україні уможливив візит на українські землі в березні 1620 ро­ку патріарха Єрусалимського Теофана ІІІ, котрий, як уже зазначалося раніше, якраз повертався з Москви на батьківщину, на Близький Схід.
Скориставшись із того, що східний владика проїжджав українськими землями, а верховний глава Православного Світу — Константино­польсь­кий пат­ріарх уповноважив його розв’язувати проблеми будь-якої Церкви східного обряду, гетьман Кона­ше­вич-Сагайдачний звернувся до нього з проханням щодо вирішення однієї з головних проблем тогочасного українського православ’я. Для цього гетьман спочатку влаштував Теофану ІІІ на московському кордоні урочисту зустріч, а по тому ще півроку возив українськими містами — Києвом, Ка­не­вом, Трах­те­ми­ро­вим, Черкасами, переконуючи верховного архієрея в щирій побожності православного люду та в його неймовірному бажанні мати власну церковну ієрархію.
Варто зазначити, що тривале перебування православного патріарха в Україні неабияк стурбувало королівську владу Речі Посполитої. Як завжди рішучий у своїх словах і діях великий коронний гетьман Станіслав Жулкєвський навіть пропонував Зиґмунду ІІІ заарештувати Теофана ІІІ. А тому, коли наприкінці літа на з’їзді православного духовенства, що відбувся в стінах Києво-Печерсь­кого монастиря за участі шляхти, міщан і представників Війсь­ка Запо­розь­ко­го, українська сторона звернулася до владики з проханням висвятити на єпископські кафедри православних кандидатів, Теофан ІІІ, як спостеріг сучасник, «остерігаючись короля і ляхів», спершу відмовився це зробити. Лише після того, як козацтво, за словами владики Йова Борецького, «люди лицарські та гарячі духом святолюбивим», гарантували повну безпеку патріарху, а також постійний захист висвяченим ним руським ієрархам, погодився вчинити цю «богоугодну справу». Київський Братський монастир. Літографія ХІХ ст.
Відновлення православної ієрархії, котре противники унії чекали більше тридцяти років, відбулося за дотримання всіх необхідних норм конспірації під час нічного богослужіння у Богоявленській братській церкві на Подолі. Митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі Теофан ІІІ по­ста­вив відомого в Україні та за її межами церковного й освітнього діяча, письменника, «премудрого в божественнім писанії, в грець­кій і латинській мовах добре вправного», колишнього ректора Братської школи, а на той час ігумена Ми­хай­лівсь­кого Зо­ло­то­вер­хого монастиря Йова Бо­рець­кого. На єпис­копсь­­кі-ка­федри патріарх висвятив також добре знаних й шанованих на Русі людей: вчений і публіцист, ієромонах і ректор Братсь­кої школи Мелетій Смот­риць­кий був зведений на архієпископство По­лоць­ке, а богослов і письменник, ігумен Густинського Троїцького монастиря Ісая Копинсь­кий — на єпископство Перемишльське. За кілька днів по тому, під час богослужіння в козацькій столиці, в Трах­те­ми­рові, місцевого архімандрита Єзекіїля Кур­це­вича-Булигу було зведено на єпископство Во­ло­димирське і Берестейське. А ще через деякий час Теофан ІІІ підніс Ісаакія Борискевича на-ка­фед­ру Луцьку, а Паїсія Іполитовича — Холмську. У такий спосіб православний єпис­копат-де-факто було від­новлено повною мірою.
Відтепер на порядок денний українського православного життя як завдання пріоритетне висувалася проблема правового закріплення «бо­го­угодної справи» патріарха Теофана. Знаючи про конфесійні уподобання короля і переважної більшості вального сейму Речі Поспо­ли­тої, сподіватися легкого і швидкого залагодження цієї складної проблеми, що мала таку довгу і непросту історію, звичайно ж, було справою марною. Утім, зовнішньополітичні складнощі, в які потрапила держава на початку 1620-х років, все ж надавали вірним «віри старожитної Грецької» надію на загальний успіх їхньої справи. Але для цього потрібно було всерйоз попрацювати еліті православної громади.

«Релігія грецька має бути забезпечена спокоєм»: сеймова версія
У
 той час, як патріарх Теофан ІІІ здійснював в Україні місію відновлення православної ієрархії, у Варшаві якраз проходив черговий вальний сейм, на якому православні делегати вкотре спробували розв’язати головну проблему міжконфесійного протистояння в Україні політичними способами. Зви­чай­но ж, сейм 1620 року був скликаний не для цього — на порозі стояла цілком реальна загроза війни з Оттоманською Портою, і саме вирішення цієї проблеми було пріоритетним завданням, уповноважених послів, які з’їхалися до столиці. Утім, православні делегати і за таких умов не знехтували нагодою і спробували пов’язати свої жалі та проблеми із загальнодержавною загрозою.
Зокрема лідер Луцького православного братства волинський чашник Лаврентій Древинський у своїй палкій промові на сеймі, звернутій до короля Зиґмунда ІІІ, питання оборони вітчизни та створення умов для забезпечення релігійної толерантності у державі пристрасно пов’язав ось у такий спосіб: «Сміливо можу сказати, що для експедиції проти головного ворога Святого Хреста Ваша Королівська Милість може потребувати чи не більшу частину ратників з нашого народу руського. Якщо бачиш останній ще невдоволеним у його хвилюваннях і просьбах, то як він може грудьми своїми боронити державу Вашої Королівської Милості? Як може він старатися про вищий мир, не маючи миру внутрішнього? Гасити стіни вітчизни, що палають, не бачачи, щоб гасився внутрішній вогонь домашніх стін, охоплених пожежею?».
Вальний сейм другої половини XVІ ст.Не менше тривоги вчувалося і в заяві православної шляхти, яка представляла Берестейське воєводство: «Релігія грецька має бути забезпечена спокоєм, адже козаки і багато людей шляхетних взяли її під свій захист і присягнули від того не відступати. Не полагодивши цю справу, варто боятися заколоту…».
Утім, піднявши на сеймі голос на захист православної Церкви, шляхетські депутати все ж не стали аж надто радикалізувати свою позицію — адже, насправді, на той час над республікою нависла над­зви­чайно серйозна загроза з боку Османів і загострення взаємин православних з римо-католиками і греко-католиками аж ніяк не сприяло б зміцненню держави.
Не встигла вплинути на хід обговорення цього дражливого питання й сенсаційна звістка з України про фактичне відновлення православної ієрархії східним патріархом — до Варшави інформація з цього приводу на­дій­шла вже по завершенню роботи вального сейму.
Діяльність патріарха Теофана ІІІ в Украї­ні порушувала існуючі в державі нор­ми вирішення подібних питань. Адже, як уже згадувалося раніше, висвячення єпископів було винятковою прерогативою короля. Ще більше загострювала і без того доволі складну проб­лему загроза османського вторгнення, а також той факт, що Єрусалимський патріарх номінально був підданим Отто­мансь­кої Порти. Отож патріарха Теофана ІІІ у вищих владних колах Речі Посполитої відразу було класифіковано як османського шпигуна, що в Україні діяв на шкоду інтересам християнської держави.
Утім, з точки зору канонічного права православної Церкви висвячення відбулося цілком законно. А результати акції Теофана ІІІ творили принципово нову якість для продовження боротьби за легалізацію православної Церкви у державі загалом.
Найпершим слово супроти вчинених Теофаном дій взяв Київський унійний митрополит Йосиф Рутсь­кий, котрий різко засудив дії патріарха Єру­са­лимського та піддав анафемі свого візаві з православного табору Йова Борецького та всіх православних єпископів.
На вимогу владики Рутського, король Зиґ­мунд ІІІ навіть віддав наказ про арешт Йова Бо­рець­кого та Мелетія Смотрицького як шпигунів ту­рецького султана. Зрозуміло, що за таких умов про визнання королем нової православної ієрархії не йшлося взагалі.
Проте і виконати наказ щодо арешту православних владик влада також не наважилися, адже на їх обороні й захисті стояло Військо Запорозьке. Ко­заць­кий загін під проводом Петра Конашевича-Сагай­дач­но­го супроводжував Теофана ІІІ аж до самого молдавського кордону.
І що характерно, перед від’їздом до Молдавії Єрусалимський патріарх здійснив декілька важливих публічних акцій. Насамперед, він благословив українських козаків на війну з Османами, закликавши їх захищати православну віру. Крім того, пас­тир розгрішив Військо Запорозьке за його участь у війні з православною Москвою, що мала місце кількома роками раніше.
Наступним кроком православних ієрархів і їхніх оборонців з козацького табору на шляху примирення з королем і римо-католицькою частиною Речі Посполитої стало прибуття до Варшави наприкінці липня 1620 року козацької делегації, до складу якої входив і нововисвячений православний єпископ Володимиро-Берестейський — князь Єзекіїл Кур­це­вич-Булига. Там, від імені всіх вірних православної Церкви, що не визнали з’єднання з Римом, владика Курцевич запевнив Зиґмунда ІІІ в їхній лояльності щодо короля та Речі Посполитої, а також спростував як неправдиві звинувачення православного єпископату в шпигунстві на користь Оттоманської Порти.
Король, будучи кровно зацікавленим в участі козацьких полків у майбутній війні з Османами, як з іронією відзначають дослідники цієї проблеми, «зробив вигляд, що повірив владиці, допустив його до цілування руки і запевнив, що обдарує ласками інших православних єпископів». Проте, як показав розвиток подій, реалізовувати взяті на себе зо­бо­в’я­зання Зиґ­мунд ІІІ, будучи ревним католиком і послідовним борцем з Реформацією, не надто по­спі­шав. Так що, насправді, обіцяної ко­ро­лем ласки православним владикам довелося чекати до самої його смерті.
Тим не менше, напруженість у взаєминах з Ос­ма­на­ми не дозволяла Зиґмунду ІІІ вдатися по відношенню до зарозумілих лідерів православної громади до жорстких репресивних заходів. Отож козацтво і вирішило скористатися лояльним ставленням Речі Посполитої до Війська Запорозького напередодні великої війни з Османською імперією та підштовхнути короля до за­до­волення ви­мог православної громади. У березні 1621 року до Вар­ша­ви було надіслано «Ме­мо­ран­дум», що містив ці­лий ряд принципових вимог, а саме: від­мінити будь-які переслідування православних за сповідування ними віри своїх батьків, повернути православним громадам захоплені у них за потурання влади уніатами церкви і монастирі, а також офіційно визнати висвячених Теофаном ІІІ ієрархів.
Водночас Київський православний митрополит Йов Борецький і православні єпископи — Єзекіїл Курцевич й Ісая Копинський, відчуваючи підтримку Війська Запорозького, публічно виступили з широковідомою «Протестацією», в якій звинуватили короля та Річ Посполиту в нехтуванні прав руського народу, котрий приєднався до Корони «за договорами, скріпленими присягою, а тепер зазнає насильств і утисків віри, звинувачень у заколотах і підступах, щодо яких ми чисті…». Од­но­час­но ієрархи підносили на небачену досі висоту роль козацтва, яке, як во­ни стверджували, є спад­коємцем «тої старої Ру­сі», давніх руських князів, княжих слуг-воїнів «чесного руського народу з Яфе­то­вого» насіння, що «за русь­кого монарха Олега пла­вало на своїх чайках по морі і штурмувало Конс­тан­тинополь». Опліччя фелона з Сюжетом «Успіння Богородиці»
Зважаючи на підготовку Речі Посполитої до війни з Османською Портою, в якій козацькому війську Варшава відводила доволі поважну роль, вжити суворих репресивних заходів до непокірних православних владик і їх покровителів на чолі з гетьманом Петром Ко­на­ше­вичем-Сагайдачним королівська влада не наважилась і цього разу.
Щоправда, зробити наступний крок до примирення Русі, ви­знав­ши законність по­свят патріарха Тео­фана ІІІ, Зиґмунд ІІІ також не був готовий. Для ухвалення такого рішення потрібний був час, упродовж якого козацтво мало довести, що його підтримка православної Церкви не є актом випадковим і кон’юнктурним, а логічно випливає з усвідомлення своєї виняткової ролі в справі оборони старожитньої православної віри.
Князь Криштоф Збаразький. Невідомий художникКоли 23 серпня 1621 року у Варшаві розпочав свою роботу черговий вальний сейм, на Хо­тинсь­ких полях уже розгорталась одна з найбільших в історії взаємин Речі Посполитої з Отто­мансь­кою Портою битв. Отож головні питання, які обговорювалися на сеймі, акумулювались винятково навколо проблеми матеріального забезпечення війни, а саме: впровадження нових податків, прибуток від яких скеровуватиметься на оплату армії. Проте лідери православного табору й цього разу не знехтували можливістю нагадати про свою нагальну потребу офіційно легалізувати православну Церк­ву. Згаданий уже раніше волинський депутат Лав­рен­тій Древинський під час сеймових дискусій вкотре гостро критикував уніатів за їхні переслідування православних і закликав короля визнати православну ієрархію.
Гостру відповідь православному шляхтичу, як завжди, дав глава унійної Церкви Йосиф Рутський, котрий не лише заперечив наведені Древинським факти зловживань вірними своєї Церкви у стосунках з православними, а й промовисто узагальнив свої спостереження у царині міжконфесійних конфліктів, що мали місце в Речі Посполитій останніми десятиліттями, у такий спосіб: у тих регіонах, де міцно вкорінялась унія, панує мир і злагода, а непорозуміння і конфлікти раз-по-раз вибухають саме там, де прибічники «старожитньої грецької віри» мають перевагу над православними, поєднаними унією з римо-католиками. Отож і висновок зі слів унійного владики напрошувався сам собою, і був він не на користь православних.
З незрозумілих мотивів позицію митрополита Рутського несподівано підтримав князь Криштоф Збаразький, котрий, попри свою належність до римо-католицької пастви, зазвичай надавав підтримку вірним православної Церкви, до лона якої належали його предки. Цього ж разу князь щиро повірив у технологічну версію королівського двору щодо шпигунства патріарха Теофана ІІІ в Україні на користь Османів і, відповідно, змову з ним православних підданих короля, звісно ж на шкоду вітчизні.
За таких умов Зиґмунду ІІІ, котрий несподівано отримав підтримку навіть там, де на неї і не сподівався, вдалося «зіскочити» з неприємної для нього теми. І король, пославшись на несвоєчасність дебатування цього складного питання на самому початку великої війни, у такий, прямо скажемо, доволі невибагливий спосіб зумів нейтралізувати активність православних послів у цій справі.