Глава 4 «Не хочу я з
Грицями воювати…»

Глава 4

«Не хочу я з Грицями воювати…»

Стосунки Речі Посполитої та Османської імперії на початок 1620-х років загострилися до вкрай небезпечної межі. Причиною цьому були різні обставини, як то: грабіжницькі набіги на українські воєводства османських васалів – кримських і ногайський татар, нищівні удари козаків у відповідь по кримським і турецьким землям. Вельми дратувало Високу Порту й втручання магнатів з коронних й українських воєводств Речі Посполитої у внутрішні справи придунайських князівств – Молдавії, Волощини і, навіть, Семигороддя (Трансільванії), які перебували під протекцією султана. Усе це разом і творило ситуацію, за якої перша велика війна Речі Посполитої з Османською імперією ставала неминучою.

У контексті творення нової зовнішньополітичної реальності у надзвичайно важливу трансформувалася роль українського козацтва. Яке, з одного боку, своїми морськими походами створювало для Османів привід для початку війни з Польсько-Литовською державою. Але з другого – в умовах наближення цієї самої війни могло перекласти на свої могутні плечі частину важкого тягаря з організації оборони республіки. Якою мірою Військо Запорозьке могло заспокоїти конфліктну ситуацію, що склалася у взаєминах з Портою, та наскільки влада Речі Посполитої могла б покластися на козацтво в разі вибуху війни – відповідь на ці важливі питання залежали від багатьох як об’єктивних, так і суб’єктивних чинників.

 

Дрібні зачіпки великої війни
Магнати Речі Посполитої, маючи за
 собою  за тогочасними європейськими мірками  справжні королівські армії, не відмовляли собі у «задоволенні» відчути власну силу не лише в межах своєї держави, а й поза її кордонами, звершуючи на свій розсуд справи великої європейської політики.
Магнати Корони Польської у другій половині XVІ ст. Художник Ян МатейкоОсобливо коронні магнати полюбляли втручатися у справи сусідньої Молдавії — православної хрис­тиянської країни, що перебувала під протекцією Османів. Результатом однієї з таких інтервенцій стало зведення в 1615 році силами військ князів Ми­хай­ла Вишневецького і Самійла Корецького на молдавське господарство Олександра Могилу. Що­прав­да, вже наступного року турецька армія під орудою Іскандера паші переконливо реваншувалася, розбивши війська Олександра Могили та союзні йому підрозділи магнатів Речі Посполитої на теренах Мол­да­вії. А заодно і наробила чимало переполоху на кордонах самої Речі Посполитої, на Поділлі, змусивши цим самим коронного гетьмана Станіслава Жулкєвського до підписання в містечку Буша на Брацлавщині миру — принизливого як для власного гонору, так і гонору всієї шляхетської держави.
Мало того, що, згідно його постанов, коронний гетьман брав на себе зобов’язання упокорювати козацьку вольницю в Україні та не допускати її виправ на підвладні султану землі, так ще й від імені свого короля й уряду визнавав османський протекторат над придунайськими князівствами та Тран­сіль­ва­нією. Крім того, аби утримати кримських татар від на­бігів на терени Речі Посполитої, Жулкєвський по­го­дився сплачувати кримському хану і татарським мур­зам особливу щорічну данину. Османський воїн-тімаріот – вершник нерегулярної важкої кавалерії, що за несення військової служби отримував від султана на ленному праві спеціальний земельний наділ (тімар)
Черговий спалах напруження взаємин з Висо­кою Портою Варшава спровокувала допомогою імпе­ра­торам Священної Римської імперії Маттіасу і Фердинанду Габсбургам у ході Тридцятилітньої війни, що вибухнула в Європі у 1618 році. І хоча Річ Пос­по­ли­та безпосередньої участі в цьому збройному кон­флік­ті не брала, Зиґмунд ІІІ вирядив на допомогу Габсбургам десятитисячний загін лісовчиків. У 1619 ро­­ці він вдерся до Словаччини і завдав нищівної поразки трансільванським військам, після чого тамтешній османський васал, трансільванський князь Бетлен Ґабор, був змушений зняти облогу Відня і відступити від австрійської столиці, захищаючи терени власної держави. Плани Порти щодо ослаблення силами свого васала головного ворога на континенті — Габсбургів, через такі дії польського керівництва, провалились. Бетлен Ґабор звернувся до султана із скаргою на дії Варшави. А завершення Османською імперією війни з Персією дозволяло Порті поквитатися з Зиґмундом ІІІ, скерувавши свої війська і війська своїх васалів проти Речі Посполитої.
І вже навесні 1620 року в Стамбулі питання щодо звернення уваги на європейський континент та організації походу на «Лехістан» було вирішене остаточно. На чолі походу мав особисто стати султан Осман ІІ, котрий лише щойно, в 1618 році, очолив Османську імперію і мав надзвичайно амбітні плани щодо поширення її впливу у світі.
Але перед тим, як іти на Лехістан головним силам Османів, у Придунав’я було направлено частини військ на чолі з Іскандер пашою. Як головне його завдання визначили повалення молдавського господаря Гаспара Граціана, що скомпрометував себе в очах дивану союзницькими стосунками з Варшавою. Водночас із березня 1620 року розпочалося інтенсивне спорудження ту­рець­ких замків в Пониззі Дніп­ра, аби в такий спосіб убезпечити себе від несподіваних нападів українських козаків на Чорному морі.
Утім, незважаючи на вжиті османською владою превентивні заходи, у лип­ні цього ж року запорожці благополучно ми­нули турецькі чати і безперешкодно добралися до око­лиць Стамбула. По тому непрохані гості вщент спалили місто Варну. У султанській столиці вчинився переполох. Довідавшись про чергові геройства запорожців на Чорному морі, польський посол завбачливо потайки втік з міста. Зрозуміло, що після цього інциденту питання початку війни Ос­мансь­кої імперії з Річчю Пос­политою вирішилось остаточно. Без відповіді залишалося лише питання щодо кількості військ, які мали б покарати винних, а також точної дати початку походу.

Князь Михайло Вишневецький (рік народження невід. — помер близько 1616 р.) — український магнат, староста овруцький. Доводився сином каштеляна київського і брацлавсь­кого, старости черкаського, канівського, лю­бець­ко­го та лойовського князя Ми­хайла Виш­не­вець­­кого та — бать­ком воєводи русь­кого, старости пе­ре­мишльсь­кого, праж­ницького, новотарзького, га­дяць­кого і канівського князя Яреми Виш­не­вецького. Одружений на доньці молдавського господаря Раїні Могилянці.
Був одним з найбагатших українських магнатів. До успадкованих від батька володінь на За­дніп­ров’ї (Лівобережній Україні) додав цілий ряд земель, відвойованих у Московського царства: Пу­тивль, Прилуки, Сенчу, Ромни, Лохвицю. Саме князь Ми­хай­ло Михай­ло­вич розбудував місто Лубни, заснував Гус­тинський і Ладинський монастирі.
За його правління Лубни стали містом, де почалося вербування військ для походу на Москву Лжедмитрія І. Утім, на відміну від своїх двоюрідних братів князя Кос­тян­тина й князя Адама Виш­не­вець­ких, котрі брали надзвичайно активну участь у подіях Смутних часів Московсь­кої держави, інтерес князя Михайла більшою мірою при­вертали справи Мол­давсь­ко­го князівства, де боротьбу за владу вели близькі ро­ди­чі дружини — Михайло, Олександр і Костянтин Могили.
Отруєний у Молдавії православним ченцем під час Таїнства Причастя. По­хований у родовому маєтку в Вишнівці на Волині.

 

Самійло Корецький (близько 1585 р. — 27 червня 1622 р.) — український аристократ гербу «По­го­ня», князь. Син князя Йоахима Корецького та Анни Ходкевич. Одружений на доньці молдавського господаря Єремії Могили Катерині.
Освіту Самійло Корецький здобував за кордоном, в університеті Лейдена. Військову службу розпочав під командою польного коронного гетьмана Ста­ніс­ла­ва Жулкевського. За свою наполегливу й доволі успішну боротьбу з татарами користувався неабиякою повагою серед українського козацтва.
Відзначився під час польсько-російської війни 16091618 років: спочатку князь виявив неабияку особисту мужність у битві під Клушином 1610 року, де під ним було вбито двоє коней; та в наступному році, коли на чолі п’ятдесяти смільчаків зумів пробитися через застави російських військ до Кремля, де перебувала в облозі польська залога.
Шлюб з донькою молдавського господаря втягнув князя Корецького до вирішення династичних проблем у Придунайському регіоні. У 1607 і 1612 ро­ках брав участь у виправах до Молдавії Стефана Потоцького. У 1615 році на чолі козаків вторгся до Молдавії, позбавив влади Стефана Томшу та посадив на трон Олександру Могилу. Витіснений з молдавських земель волосько-турецько-татарськими військами в лютому 1616 року, уже в березні того ж року, отримавши підкріплення з Трансільванії, знову розбив війська Томші в битві під Хотином. На­ступ­ний за цим похід в межі Османської імперії завершився поразкою під Сасовим Рогом. Сам же князь потрапив у турецьку неволю.
Щоправда, вже в наступному, 1617, році Ко­рець­кий здобув свободу, здійснивши сміливу втечу з неволі. Дорогою на батьківщину відвідав Рим, де мав аудієнцію в Папи Римського Павла V, котрий виявив бажання на власні очі побачити сміливця. Тоді ж всту­пив до так званої «Ліги християнської міліції» — міжнародного союзу, який очолював герцог де Шевер, французький нащадок останньої візантійської династії Палеологів. Ліга мала на меті об’єднання християнських європейських країн для посилення ефективності боротьби з османською агресією.
У битві під Цецорою 1620 року князь командував лівим крилом коронних військ. Принизлива воєнна поразка Речі Посполитої на цецорських полях особисто для Самійла Корецького обернулась повторним потраплянням у неволю до османців.
Цього разу про звільнення легендарного князя з України піклувався навіть англійський король Яків І Стюарт. Утім, напередодні початку переговорів Османів з представниками королівської влади Речі Посполитої щодо умов примирення, а відтак і обміні полоненими, бранець був задушений.
Авантюрна вдача князя Корецького принесла йому неабияку популярність як на українських землях, так і в цілій Речі Посполитій. Про нього ходили легенди, складали пісні. Однією з таких пам’яток про нього є українська народна пісня «Смерть Корецького», у якій хоч мова йде про якогось Дмитра Корецького, але насправді прославляються вчинки саме князя Самійла.

Смерть Корецького
Українська народна пісня

Од неділі першого дня
Стояв обоз невелик
В чистім полі на Цецорі.
А в тім обозі був гетьманом,
Всім жолніром і всім паном
Князь Дмитро, князь Корецький.
Третього дня з своєю дружиною
Обід з ними обідає,
А о своїй пригоді не відає.
Аж-де ся взяв хан татарський,
Вдарив на обоз син поганський,
Весь табор преч розгромив.
Там всі полки вирубали,
Всю дружину зарубали,
Катування християн в Османській імперіїКорецького живцем взяли,
До Царигорода його повели,
Назад йому очі завязали
Чорним бритом азаматом.
Аж к ньому яничари промовляють:
«Княже Дмитро, пан Корецький,
Чи воюєш, чи крамуєш,
Чи нашого Царигорода розглядаєш?»
А тоді князь Корецький листи пише,
Листи пише, тяжко здише,
До своєї матухи посилає:
«Ой мати моя Корецькая,
Продай Корець і Межиріче,
Викуп мене з неволеньки!»
А к ньому мати листи одписала:
«Же-м тебе три рази з неволі викупала,
Міста-села потратила,
Потіхи і разу з тебе не мала.
Четвертий раз уже не буду,
Міста, села не тратить буду,
Скарбів своїх не тратить буду».
А що рече турський цар:
«Ввіруй, князю, в віру нашу,
А потопчи віру вашу,
А сестру рідну мою бери».
А що ж рече князь Дмитер:
«Бодай ти того, царю, не дождав,
Щоб я твою віру вірував,
А християнську поламав.
Ей, коли б тепер при мені був мій острий міч,
То я б тобі, поганче, зняв голову з пліч;
Научив би я тебе віри свої,
Міч свій утопивши у крові твої».
Взлився в той час турський царевич,
Сказав на слуги свої яничари:
«Озьміте його на море Чорноє,
Скиньте його на гак високий.
Нехай високо сидить,
Далеко глядить,
Где зобачить на морі джавра
Нехай нам повідає».
Повисів князь Корецький два дні
І пити-їсти не їв.
Аж третього дня наступає.
Приходили од турецького царевича
яничари його наглядати,
Стали до нього словами промовляти:
«Княже Дмитер, пан Корецький,
Високо сидиш,
Далеко глядиш,
Чи не бачиш на морі-де джавра?»
Аж он промовить княже Дмитер:
«Високо сиджу,
Далеко гляджу,
Не бачу ніде на морю джавра,
Тільки бачу на дубі високім голуба
з голубкою.
Коли б при мні мій тугий лук і мої стрілки,
Убив би голуба з голубкою:
Єдно вашому пану на сніданнє,
А другеє на обіданнє».
Яничари на сміх тоє піднімали,
Тугий лучок йому подавали.
Дві стрілки-калинівки на лук накладає,
А до голубів міряє.
Як налучив,
Так умірив
Та забив голуба з голубкою,
Назад тугий лучок подає,
До яничар промовляє:
«Підіте, яничари,
Візьміте два голуби,
Свему пану єдного на сніданнє,
А другого на обіданнє».
Аж прийшли яничари до свого пана:
«Пане, пане наш, царю турський,
Вбив князь Корецький два голуби,
Одного на вечерю, другого на обіданнє,
Аж не вбив княже Корецький голуба
з голубкою,
З його рідною сестрою»,
Вбив царевича з царівною.
А що мовить турський цар до яничар:
«Подіте князя Корецького з гаків здійміте,
А перед мене приведіте».
Княже Дмитер перед царем став,
На криж свої руки складав,
До пана свого промовляв:
«Ой пане мій, пане царю,
Зготував я тобі з голубів вечерю».
Рече турський цар до князя Дмитра:
«Не голуби то, мої то діти,
Син царевич з царівною,
Княже Дмитер тоже-сь хитер.
Ніхто тебе не ухитрить,
Хіба тебе смерть ухитрить».


Коротке життя Роставицької угоди 1619 року
Підписання у грудні 1618 року перемир’я з Моск­вою висунуло на порядок денний політичного життя Речі Посполитої як нагальну потребу справу залагодження стосунків з норовливими підданими короля — запорозькими козаками. Адже узгоджений кількома роками раніше тисячний козацький реєстр міг вмістити лише мізерно малу частину відважних вояків, котрі відгукнулися на королівський призов на війну з Москвою. Нехтування ж долею решти сміливців таїло в собі смертельну небезпеку для спокою держави. А тому на скликаному на лю­тий 1619 року до Варшави вальному сеймі козацька проблематика посіла одне з пріоритетних місць. Колона Зиґмунда ІІІ, зведена у Варшаві 1644 р. за наказом його сина,  короля Владислава IV
За результатами ж сей­мових обговорень бу­ло ухвалено постанови, що збільшували кількісні показники реєстру до 4 ти­сяч осіб, з яких тисяча реєстровців мала постійно знаходитись у повній бойовій готовності, а решта — перебувати у розпорядженні польного гетьмана. Суттєво було підвищено й розміри козацького жолду (платні за ратну працю) до 8 злотих на особу за чверть року служби, а також збережено натуральну оплату сукном.
Загалом сума виплат Війську Запорозькому мала складати 128 тисяч злотих на рік. А це, варто зауважити, зважаючи на тогочасний стан королівсь­кого скарбу, виглядало абсолютно нереалістично. Вихід із ситуації, що постала, намагалися знайти через введення так званого «складного» податку, який мала сплачувати шляхта за право довозу в державу вина із-за кордону. Утім, існували серйозні сумніви щодо співмірності сум, які можна було гіпотетично отримати від нового податку, та тих, які напевне по­тріб­но було сплатити реєстровим козакам.
Але, попри всілякі сумніви, 3 вересня 1619 року Зиґмунд ІІІ підписав універсал про проведення урядової комісії з козаками, на якій мали втілити нову програму в площину реальних взаємин з реєстровим Військом Запорозьким.
Королівську владу на перемовинах мали представляти аж сімнадцять надзвичайно впливових королівських урядників і магнатів на чолі з великим коронним гетьманом Станіславом Жулкєвським. Крім Жулкєвського, до складу комісії входили: поль­ний гетьман коронний Станіслав Конєцпольський, краківський каштелян та староста володимирський, білоцерківський, переяславський, черкаський і канівський князь Януш Острозький, воєвода київський Томаш Замойський, воєвода руський Ян Данилович, староста кам’янецький і брацлавський Валентій Олександр Калиновський та інші, також доволі по­важ­ні, шляхтичі.
Переговори комісії Жулкєвського з козацькою старшиною розпочалися на Київщині, неподалік Па­во­лочі, над річкою Роставицею, у жовтні 1619 ро­ку. Щоправда, на береги Роставиці зуміли прибути не всі з призначених королем комісарів, а лише половина з них. Утім, при боці великого коронного гетьмана — як один з останніх аргументів у справі примушування козацтва до поступливості — перебувало чимале військо. І ця об­ста­вина, зрозуміло, якимось чином компенсувала відсутність частини королівської депутації.
Проте, варто зазначити, що козаки також не знехтували подібним же «доказовим матеріалом», і неподалік від табору Жулкєвського, на річці Узені, в районі Білої Церкви, заклали власний табір. І, як показав наступний розвиток подій, це неабияк допомогло козацьким переговірникам на перемовинах з коронним гетьманом.
Як можна зробити висновок з листа Станіслава Жулкєвського до короля, переговори над Роставицею були доволі гострими і напруженими. За­по­розькі посли, за словами польського магната, вдавалися до різних «ви­кру­тасів», прагнучи передовсім застерегти за собою право «вільно виходити на море за здобиччю» — якщо королівська влада їм, борони Боже, вчас­но не виплатить належну платню.
Під час проведення перемовин Петро Конаше­вич-Сагайдач­ний навіть влаштував у таборі над Узеню за присутності там королівських комісарів своє­рідний огляд-парад ко­зацького війська. Перед спан­теличеними ко­мі­сара­ми було вишикуваного одинадцять полків, що налічували в собі більше-де­сяти з половиною тисяч воя­ків. «Люд май­же увесь вогнистий, рідко хто з луками», — з подивом занотували комісари до свого звіту про побачене в козацькому таборі. При наближенні до того чи іншого козацького полку своєї старшини і представників короля, козаки дружно салютували мушкетними залпами. А насамкінець, коли було оглянуто всі козацькі підрозділи, черга дійшла до демонстрування навичок і вмінь козацької ар­ти­лерії: спочатку відгриміли мушкетні салюти приданих до неї козаків-піхотинців. А потому гармаші вдарили залпом із гармат.
Козацький полковник. Художник Тимофій КалинськийУсі дії українських козаків, на подив королівських комісарів, були надзвичайно вмілими і вивіреними, відзначалися неабиякою синхронністю дій і чіткістю виконання прийо­мів. Одним словом, свідчили про доволі високу бойову виучку козацького війська.
Постає питання: для чого був потрібний цей огляд? Чи лише для того, аби похизуватися військовою доблестю за­порожців?
На думку дослідників, до­свідчений політик і дипломат Петро Конашевич-Сагай­дач­ний, зоорганізувавши цю виставу, з одного боку, прагнув у такий спосіб упередити брутальний тиск на переговорах коронного гетьмана Жулкєвсь­кого, котрий не даремно ж притяг у По­дніп­ров’я власні війська. З іншого боку переслідувалася мета продемонструвати справжню міць козацької зброї, здатної бути — за правильно сформованої урядової політики — надійною обороною для Речі Посполитої.
Щоправда, загадкою залишається питання, чому Конашевич-Сагай­дачний привів до Білої Церк­ви лише половину війська. Адже реально козаків було не менше двадцяти тисяч. І в цьому контексті, вочевидь, варто погодитися з думками тих дослідників, котрі, розмірковуючи над перебігом Роставицької комісії, вбачають у вчинках Конашевича-Сагай­дач­ного прояв його особистої політичної програми, скерованої все ж на збереження козацтва як потужної військово-політичної сили, але, водночас, не допущення напруження у стосунках з королем і Річчю Посполитою. Отож, козацький зверхник був готовий пожертвувати інтересами не-старовинного козацтва (вчорашніх селян, шинкарів і гендлярів), але за їхній рахунок вберегти у недоторканості найбільш боєздатний кістяк Війська Запорозького.
Позиція королівської влади на той час допускала збереження козацького реєстру, щоправда, у значно менших розмірах, аніж це було фактично. У свою чергу, козаки були готові вдовольнитися й малим: справедливо поділити поміж десятьма тисячами вояків платню, яку королівська скарбниця виділила на утримання трьох тисяч — аби лишень не вдаватися до неприємної і болісної процедури викидання значної частини побратимів поза межі офіційного козацького війська.
Утім, для королівської влади йшлося не лише про розміри платні, а й про керованість козацьким загалом. У цьому сенсі, безумовно, три тисячі вояків тримати під своїм контролем було значне простіше, аніж десять
Перемовини сторін на берегах Роставиці завершилися укладенням нового польсько-запорозького договору. За ним, офіційний козацький реєстр збільшувався таки лише до трьох тисяч (козацький реєстр мав бути звільнений від усіх тих, хто козакував менше п’яти років), натомість виростала щорічна плата козацтву аж до 40 тисяч злотих, які влада зобов’язувалася виплачувати на день св. Іллі в Києві. Зі свого боку, козацтво погоджувалося на підпорядкування старшому, призначеному королем і коронним гетьманом, а також брало на себе цілий ряд інших зобов’язань: усунути зі свого реєстру всіх тих, хто не перебував у ньому впродовж останніх п’яти років; спалити наявні чайки і більше не здійснювати без відповідних на те наказів коронного командування походів на Чорне море.
Усі ті, хто не потрапляв до числа реєстрового козацтва (так звані «випищики»), втрачали козацькі права та поверталися під владу своїх панів, старост і їх намісників. Для цих бідарів втрачав свою правоздатність і козацький присуд. Козаки-реєстровці не мали права підтримувати своїх колишніх побратимів.
Відтепер козаки мали мешкати винятково в королівщинах, тобто землях, що належали до королівського скарбу, а не перебували у приватній власності шляхтичів. Там вони підпадали під владу старост. У разі ж ведення козаками свого господарства у приватних маєтностях, вони були зобов’язані виконувати послушенство на користь шляхтичів, що володіли ними.
Королівські комісари намагалися навіть встановити чіткі часові рамки «законного» проживання козаків у шляхетських і церковних маєт­ностях — до дня св. Іллі у 1620 році. Після закінчення цього терміну тих козаків, які й надалі проживали на приватновласницьких і духовних землях, мали насильно по­збав­ляти козацьких прав і вольностей.
Проти такого по­ряд­ку рі­шу­че заперечили ко­заць­кі лі­де­ри, розцінивши це як гру­бе втручання в ста­родавні ко­заць­кі права і вольності, застережені від­повідними коро­лівсь­кими привілеями. Отож ко­за­ки залишили за собою право на апеляцію з приводу скасування цієї норми владою ко­ро­ля. Зро­зу­міло, що до завершення роз­гля­ду цього питання Зиґ­мун­дом ІІІ вони вважали себе вільними від виконання на­ки­ну­того комісарами зо­бо­в’яз­ан­ня.
З метою «приласкання» козаків Станіслав Жулкєвський сплатив їхній старшині 20 ти­сяч злотих за службу на останній Московській вій­ні,10 тисяч — у рахунок виплати квартального жолду, а ще 4 тисячі злотих із власної кишені — «на старших осавулів, на підпертя стрільби і на пушкарів».
На гетьмана або точніше старшого козацького війська коронний гетьман Речі Посполитої призначив лояльного до короля Петра Конашевича-Сагай­дач­ного. Останній же, у відповідності з досягнутими до­мовленостями, віддав наказ про спалення запорожцями чайок, а потому розпочав приготування до впорядкування козацького реєстру.
Отримавши такі заспокійливі новини із За­по­рож­жя, Станіслав Жулкєвський з неприхованою ра­діс­тю і гордістю за себе повідомив Зиґмунда ІІІ про пречудові наслідки проробленої ним справи. Зок­ре­ма, найбільше коронного гетьмана тішили новини про те, що запорожці «прогнали від себе значну частину і у всьому, як з нами постановили, показують себе слухняними. Обивателі Київської землі, скинувши завдяки ласці і старанню Вашу Королівської Милості зі своїх ший таке тяжке ярмо, тепер ніби ожили».
Тоді ж Жулкєвський відправив свого гінця і до Оттоманської Порти з листом до великого візира Мех­меда-паші, запевнюючи того, а разом з ним і ту­рець­кого падишаха, що відтепер козаки більше вже «ніко­ли не ходитимуть на Чорне море; коли і човни, на яких вони перед тим ходили на море, зіпсовані і спалені».
Тим часом козацький старший Петро Кона­ше­вич-Сагайдачний, аби якимось чином притлумити крайнє невдоволення не-старовинного козацтва, яке ризикувало назавжди втратити в Речі Пос­по­ли­тій свій лицарський статус, зорганізував влітку 1620 ро­ку похід сімнадцятитисячного козацького війська на Крим. Зрозуміло, що виправа такого величезного та, за мірками Роставицького договору, «неза­кон­ного» козацького війська була відвертим порушенням угоди 1619 року. І це могло дорого коштувати козацькому зверхнику в його відносинах з Варшавою.
Утім, і такий сміливий вияв непокори офіційній владі Речі Посполитої не порятував Конашевич-Са­гай­дачного від гніву козацької спільноти. Ви­пи­су­ван­ня «не-старовинних» козаків з реєстру, яких насправді ви­яви­лося навіть значно більше, аніж тих, котрі ма­ли право в ньому залишитись, спровокувало неабиякі хвилювання в козацькому середовищі. Спочатку роз­дра­то­ва­ні діями Петра Конашевича-Сагайдачного козаки повбивали представника запорозького гетьмана і його сви­ту, котрі прибули на Запорозьку Січ для здійснення контролю за виконанням постанов двосторонньої комісії. А по тому низовики, демонструючи свою повну зне­ва­гу до домовленостей свого старшого з представниками Речі Посполитої, таки вийшли на чайках у Чорне море.
А вже 24 червня 1620 року на Січі спалахує бунт «випищиків», в результаті якого Петро Конашевич-Сагайдачний втрачає гетьманську булаву, а на його місце обирають вождя козацької черні Яцька Неродича-Бородавку.
Врешті-решт, коли після цих драматичних подій великий коронний гетьман, занепокоєним активізацією турецьких воєнних приготувань, відправив до нового козацького старшого посланців із запитанням: чи готовий він разом з усім Військом Запорозьким виконати Роставицькі домовленості 1619 року — відповіді не отримав жодної.
За тих умов, що склалися на середину 1620 ро­ку, недвозначність такої зловісної тиші була зрозуміла кож­ному, хто хоч трохи розумівся на специфіці польсько-запорозьких взаємин.
Отож не було нічого дивного в тому, що зі свого боку коронний гетьман відразу наказав призупинити виплату реєстровцям жолду, визначеного постановами спільної комісії. А ті, відповідно, не вважали себе зобов’язаними до участі у Молдавській виправі гетьмана Жулкєвського 1620 року — як виявиться вже незабаром, трагічній та фатальній виправі великого коронного гетьмана.


Цецорський жах Речі Посполитої
Згідно умов розробленого раніше плану, От­то­мансь­ка Порта розпочала війну проти Речі Пос­по­ли­тої висилкою до Молдавії Іскандер паші на чолі 46 ти­сяч­но­го авангарду, до складу якого включили турецькі під­роз­­діли та загони молдавських вояків, невдоволених прав­лінням Гаспера Граціані. Для їхнього підсилення уже на теренах Молдавського господарства до Іскан­дер паші мала приєднатися 8-ми ти­сячна Кримсь­ка Орда під проводом старшого брата хана, його калги-султана Дев­лет Ґерея, а також 5 ти­сяч буд­жацьких і добруджських татар войовничого Кан­те­мір мурзи. Очікували також на прибуття до Молдавії і військ іншого васала турецького султана — трансільванського князя Бетлена Ґабора.
Натомість у розпорядженні нещасного молдавського господаря Гаспера Граціані, проти котрого виступали такі значні сили, було лише декілька тисяч вояків, і він, усвідомлюючи фатальну неминучість суворого османського покарання, у розпачі благав Варшаву про негайну військову допомогу.
Великий коронний гетьман Станіслав Жул­кєвсь­кий на час виступу Іскандер паші в похід мав у своєму розпорядженні також не надто великі сили — всього-на-всього близько 5 тисяч жовнірів. Що­прав­да, на підході була ще одна частина коронних військ під орудою польного гетьмана Станіслава Конєц­польсь­кого й князя Самійла Корецького.
Загрожений звідусіль нещасний Граціані слізно закликав Жулкєвського активно використовувати козацьку потугу, що так гучно заявила про себе в по­хо­дах на османців у попередні роки та десятиліття. Утім, у великого коронного гетьмана щодо цього були свої резони. Якщо автор Львівсь­кого літопису Ми­хай­ло Гунашевський не спотворив слів гетьмана, то Жул­кєвсь­кий напередодні Молдавсь­кого походу зверхньо заявив: «Не хочу я з Грицями воювати, нехай ідуть до ріллі, альбо свині пасти».
«Гриці» також не надто поспішали великому коронному гетьману на допомогу, добре пам’ятаючи його немилосердя під час сумно­звісної солоницької різні 1596 ро­ку, а також його брутальність у намаганнях повернути до ріллі тисячі запорозьких лицарів, які сплатили Речі Посполитій податок крові під час нещодавніх Московських походів, але були цинічно обмануті владою у своїх сподіваннях. Принаймні, на сполучення з коронною армією Жул­кєвського прибуло лише трохи більше тисячі козаків-реєстровців. Кількість, просто таки, мізерна, якщо порівняти з реальними можливостями Війсь­ка Запорозького.
Козацький табір на Солониці. 1596 р.Загалом же в розпорядженні Станіслава Жулкєвського виявилося близько 10 тисяч війська, підсиленого наявністю 20 гармат. На чолі цього війська на початку вересня 1620 року великий коронний гетьман й форсував Дністер, розпочавши тим самим один з найбільш авантюрних у своїй військовій біографії походів.
Молдавський господар, попри свої обіцянки привести на поле бою декілька тисяч вояків, зумів мобілізувати під свої прапори лише 600 воїнів. І, варто зауважити, цьому було своє пояснення — вже надто малою виявилася чисельність польської армії, аби посприяти зростанню антиосманських настроїв серед молдаван. Більше того, серед молдавських шлях­тичів носились чутки про наближення прямо таки велетенської армії Османів та їхніх васалів — понад 60-ти тисячного війська. І господар Граціані, ро­зуміючи програшність свого положення, був готовий рятувати своє життя втечею до Польщі, не надто переймаючись при цьому збереженням за собою влади у князівстві.
Утім, гонор старого вояки Жулкєвського, і так доволі серйозно підважений в останні роки критикою опонентів за його безславні дії під Бушею в 1617 році, не дозволив навіть думати про такий сценарій розвитку подій. Великий коронний гетьман, попри всі негаразди і проблеми, сміливо спрямував свої війська до молдавської столиці, до міста Ясси, аби там спробувати укріпитися в таборі й таким чином нівелювати серйозну чисельну перевагу супротивної сторони.
Здійснивши блискавичний маневр під вечір12 ве­ресня, Станіслав Жулкєвський зайняв під селом Цецорою (розташованим на лівому березі Прута за18 верств від Ясс), старі окопи, вириті польськими жовнірами ще в 1595 році. За деякий час сюди ж прибула супротивна сторона. А з ранку 18 вересня на березі Прута розпочалася запекла битва. Перший день бою переможця не виявив. А вже під час бою, що розгорівся наступного дня, налякані молдавани перейшли на бік Іскандер паші, внаслідок чого коронні війська зазнали доволі серйозних втрат — лише убитими Жул­кєвсь­кий втратив тисячу вояків.
Невдача, що спіткала коронну армію 19 вересня, викликала панічні настрої серед жовнірів Жул­кєвсь­ко­го. А в ніч з 20 на 21 вересня в коронному таборі почали поширюватися чутки, що, нібито, коронні геть­мани та вищі коронні чини потай утекли з-під Цецори.
У сум’ятті, що настало по тому, хтось підпалив намети і вози. А тим часом молдавський господар і дехто з польських аристократів почали терміново лагодити переправу через Прут. Боячись бути кинутими напризволяще, по ній ринулися на протилежний бік річки перелякані жовніри. У паніці, що вчинилася при цьому на переправі, чимало з втікачів серед паніки потонуло, а на тих, кому поталанило благополучно подолати водну перепону, на протилежному березі ріки вже чекали зголоднілі до ясиру сини Причорноморських степів.
І, власне, саме цей епізод став початком кінця безславного походу Станіслава Жулкєвського під маловідоме до того часу в Речі Посполитій молдавське село, що відтепер стало символом мілітарної безпорадності королівської влади перед Османами. Османська артилерія. Турецька мініатюра XVI ст.
Великий коронний гетьман у цій тотальній паніці таки спромігся організувати відхід головних сил оборонним табором з-під Цецори у напрямку Могилева-Подільського. Переслідуване турецько-татарською кіннотою, коронне військо за тиждень зуміло подолало понад 160 верств. До Дністра, за яким можна було б відірватися від переслідувачів, залишалося всього лишень близько 10 верств. Аж раптом у таборі коронних військ знову сталася з невідомих причин якась чергова смута, скориставшись з якої Іскандер паша зумів розірвати оборону супротивника, проникнути в укріплений табір, а невдовзі по тому і розгромити його вщент.
У тому сум’ятті, що трапилося на підходах до Дністра, загинув великий коронний гетьман, розділивши фатальну участь своїх жовнірів. Голову не­щасного Іскандер паша відіслав у подарунок султану Осману ІІ. Син великого коронного гетьмана, Ян Жулкєвський, а також польний гетьман Ста­ніс­лав Конєцпольський, магнати та високопоставлені урядовці Речі Посполитої Миколай Потоцький, Януш Тишкевич, Самійло Корецький, разом із вці­лі­лими жовнірами і козаками потрапили до турець­кого по­­ло­ну. Найзначнішим з-поміж них (за котрих можна було отримати найбільший викуп) були закриті в сумнозвісному Семивежовому замку (Єдикулє).
Вирватися з оточення на берегах Дністра і порятувати своє життя пощастило не більше двом тисячам жовнірів і військових слуг. Отож, на осінь 1620 року Річ Посполита залишилася без свого війська, без коронних гетьманів, без засобів впливу на ситуацію в Молдавії і, зрозуміло, без очікуваної слави.
Як велике щастя сприйняли обивателі республіки нехіть Іскандера паші до форсування Дністра і безкарного пограбування коронних земель. А так постраждала людність «лише» на Поділлі, Волині та Галичині, на землі яких звично впали татарські бамбули в пошуках воєнних трофеїв і ясиру.
Утім, як пам’ятаємо, похід Іскандера паші до Мол­давії, розглядався у Стамбулі лише як прелюдія до великої війни. Війни, до якої Річ Посполита і так була не готовою, а після цецорського жаху — катаст­ро­фічно неготовою.

Великий коронний гетьман Станіслав Жулкєвський та Україна
Відомий державний і військовий діяч Речі Посполитої Станіслав Жулкєвський (15471620) народився на
 землях Руського воєводства в сім’ї пересічного місцевого шляхтича, котрий лише з початком 1580-х років вийшов на чільні місця у владній ієрархії держави, послідовно обіймаючи уряди галицького каштеляна (1580), белзького та руського воєводи (відповідно з 1581 та 1585 років).
Майбутній великий коронний гетьман і великий коронний канцлер Речі Посполитої своє службове зростання розпочав після навчання у Львівській кафедральній школі у 1566 році як звичайний дворянин у свого впливового родича — великого коронного канцлера і великого коронного гетьмана Яна За­мойсь­кого. У цій ролі виконував найделікатніші доручення свого патрона, зокрема й асистував йому в процесі зведення на польський трон французького принца Генріха Валуа. Згодом, уже після коронування Стефана Баторія, в 1577 році воював проти повсталих жителів Гданська. У наступному році брав участь у виправі короля на Москву, виконуючи у цей час обов’язки секретаря Стефана Баторія та, відповідно, будучи одним з найдовірливіших його помічників.
Після смерті Стефана Баторія під час чергової королівської елекції підтримав кандидатуру шведського принца Зиґмунда Вази. У битві під Бичином у січні 1588 року, де політичний вибір Вази на королівство проходив воєнну «апробацію», воюючись на стороні новообраного короля і під командою гетьмана Замойсь­кого, отримав важке поранення. Але продемонстрована під Бичином відданість королю сприяла тому, що вже в тому ж році (завдяки протекції Замойського) отримав булаву польного гетьмана.
У 1596 році ім’я Жулкєвського гучно пролунало українськими просторами. Саме польний гетьман очолив коронні війська Речі Посполитої, направлені на при­душення козацького виступу, очолюваного Северином Наливайком, Матвієм Шаулою та Гри­го­рієм Лободою, що насправді переріс у справжнісіньку війну. Причому гучної, але доволі сумнівної слави польний гетьман нажив не стільки своїми вправними діями в ранзі головнокомандуючого, скільки своїми діями в солоницькому епізодові цієї війни. Так, ведучи переговори з обложеними повсталими козаками в урочищі Солониця, Ста­ніс­лав Жулкєвський своїм шляхетським словом твердо обіцяв збереження козацького життя в разі добровільного складання повсталими зброї. Утім відразу ж після капітуляції повсталих козаків коронні жовніри і шляхта влаштували нещадну різанину переможених ворогів, а польний гетьман, попри дане раніше слово, не став їм на заваді. «І так немилосердно сікли, — писав з цього приводу відомий літописець Йоахим Бєльський, — що на милю або й далі труп на трупі лежав…». Пам’ять про вчинене Жулкєвським віроломство, на думку деяких дослідників, живитиме почуття козацької помсти аж до часів виступу Богдана Хмельницького в середині XVIІ ст. А відомий український історик і письменник Пантелеймон Куліш образно стверджував, що саме із вчиненої Жулкєвським різанини на Солониці «народилися оті страхітливі лицарі Хмельницького».
Щоправда, у багатій на військові звершення біографії Жулкєвського є й приклади успішної співпраці з українськими козаками. Так, у 16011602 роках поль­ний гетьман керував діями коронних військ в Інфлян­тах, тісно співпрацюючи з козаками гетьмана Самійла Кішки. А вже в 1607 році Жулкевський твердою рукою придушував антикоролівський виступ магната Миколая Зеб­жи­довсь­кого, за що, власне, наступного року й отримав від Зиґмунда ІІІ Вази в знак вдячності призначення в Україну — на посаду київського воєводи.
Попри свою особисту не­хіть до підтримки авантюри Дмитра Самозванця, у 16091610 ро­ках очолював коронні війська у війні з Московським царством. Роз­гро­мивши війська Ва­си­ля Шуйського, у травні 1610 ро­­ку оволодів царською столицею. Активно підтримував ідею укладення московською елітою та королевичем Вла­дис­лавом Ва­зою договору про вступ остан­нього на царство. Коли ж король почав демонструвати своє відверте небажання до такого розвитку подій і навіть заарештував прибулих московських послів, Ста­ніс­лав Жулкєвський у знак протесту залишив Москву і надалі всіляко ухилявся від участі в наступних московських кампаніях.
Несучи службу в прикордонних з Диким Полем українських провінціях, силою обставин був змушений реагувати на татарські набіги та демонстрації сили з боку османських військ. Щоправда, далеко не завжди гетьману вдавалося при цьому демонструвати зразки належної твердості та відваги. Най­га­неб­ні­шою сторінкою його біографії як воєначальника стала по суті капітуляція перед османським і татарсь­ким військом на чолі з Іскандер пашою восени 1617 ро­­ку. Зустрівши супротивника на чолі доволі значної військової потуги, гетьман Жулкєвський навіть не спробував його подолати збройною рукою, а відразу ж запропонував розпочати мирні переговори. Аби не спровокувати збройного конфлікту з неприятелем, він стоїчно дивився на дими татарських пожеж за своєю спиною, коли кримці під носом гетьмана пустилися грабувати Га­ли­чи­ну, не дозволяючи при цьому своїм командирам хоч би частину військ спрямувати на відбиття в татар ясиру.
Така нелицарська поведінка Ста­ніс­ла­ва Жул­­кєвсь­кого коштувала йому втрати поваги як у місцевої людності, так і в коронних жовнірів. Воє­вода сандомирський Збіг­нєв Оссолінський зазначив з цього приводу таке: «Наші, звісивши носи, з гетьманом своїм на місці обозу кілька днів сиділи, не приходячи до тями від великого жалю і сорому».
Менш дипломатично, але максимально влуч­но висловився про цей га­неб­ний епізод з біографії гетьмана Жул­кєвсь­кого один з вояків ко­ронних військ, літописець Самуел Мас­кєвич: «Наші не як лицарський люд, а як баби або точніше курви, з обозу жоден не виступив до них»…
Проте, що парадоксально, звинувачення в нерішучості і бездіяльності не за­вадили поль­ному гетьману Жул­кєвсь­кому в лютому 1618 року отримати з рук ко­роля булаву ве­ли­кого коронного гетьмана, а мі­сяць по тому і — печатку великого коронного канцлера, що залишалися вакантними після смерті Яна За­мойсь­­кого аж цілих тринадцять років!
Щоправда, зважаючи на негативну суспільну думку і гострий сарказм на адресу новопри­з­наченого вождя жовнірів, Ста­ніслав Жулкєвський у пориві мук сумління наступного року спробував скласти із себе гетьманські повноваження.
Проте, коли Зиґмунд ІІІ відставки не прийняв, гетьман однозначно дозрів до того, аби хоч би ціною власного життя, але таки зняти із себе ганьбу від звинувачень у боягузтві. Відчайдушний і відверто авантюрний, як для вельми обережного до тих пір Жул­кєвсь­ко­го, похід через Дністер на Ясси у 1620 ро­ці був нічим іншим як своєрідним жертвоприношенням старого вояки, вистражданим заради збереження власної лицарської честі.
Шкода, що у «довісок» до особистого катарсису Жулкєвського на цецорських полях скласти голови довелося тисячам коронних жовнірів і сотням українських козаків


Посмертна слава при житті поганьбленого полководця
По смерті Станіслава Жулкєвського та захоп­лен­ні в полон його єдиного сина Яна розбита горем вдова коронного гетьмана, Реґіна, найбільше, що змогла зробити, так це за величезні як на той час кош­ти викупити з неволі сина та голову свого покійного чоловіка.
Король Ян ІІІ Собєський, правнук Станіслава Жулкєвського. Художник Єжи СємігіновськийПеренесені Яном Жулкєвським жахи цецорської катастрофи та османської неволі спричинили його передчасну смерть уже в 1623 році. Пере­по­хо­ван­ня ж останків покійного Станіслава Жулкєвсь­кого, що вічний спокій знайшли в Україні, у збудованому вдовою у Жовкві склепі, прислужилися спра­ві посмертної реабілітації гетьмана Речі Пос­политої.
Зроблений на його домовині напис пророче гласив: «З наших кісток повстане месник». Прозор­ли­вість цього напису стала очевидною для сучасників уже в останні десятиліття буремного XVIІ ст., коли на польський трон зійшов Ян ІІІ Собєський — онук доньки гетьмана Станіслава Жулкєвського Зофії, виданої за Яна Даниловича. Адже саме Яну ІІІ вдалося здобути найбільш вражаючі перемоги Речі Пос­по­ли­тої над Османською імперією, і тим самим не лише остаточно змити ганьбу від поразок прадіда у війнах з Османами, а й повернути республіці раніше втрачені подільські землі.
Загалом же, у випадку з історичною пам’яттю про гетьмана Жулкєвського маємо справу з вельми цікавим випадком докорінної трансформації оцінок його діяльності: від відвертих гострих глузувань сучасників над нерішучістю вождя у критичні моменти кампанії 1617 року чи засудження його помилок під час це­цорсь­кої виправи 1620 року до витворення у ХІХ ст. повчально щемливої легенди про дивовижні геройства гетьмана, його помилок під час цецорської виправи 1620 року д витворення у ХІХ ст.. повчально щемливої легенди про… дивовижні геройства гетьмана, його готовність до самопожертви в ім’я вітчизни та, навіть більше того, піднесення цецорської поразки мало не до рангу хрестоматійного прикладу безсмертної звитяги вояків спартанського царя Леоніда при Фермопілах.

У контексті цих повчальних метаморфоз на початку ХХ ст., у 1908 році, значного суспільного розголосу було надано акту перенесення праху великого коронного гетьмана до саркофагу в підземеллях колегіуму в Жовкві. Один з учасників тієї траурної церемонії, відомий польський письменник і драматург Сте­фан Жеромський відгукнувся на цю величну по­дію проникливою «Думою про гетьмана». А півсто­літ­тя по тому інший великий поляк композитор Вацлав Корабєвіч присвятив пам’яті Станіслава Жул­кєвського і битві під Цецорою власний твір — рап­содію «Про голову гетьмана».
Принагідно варто згадати і про те, що життя Ста­ніслава Жулкєвського і його родини було досить тіс­но пов’язане з Україною. І якщо з «великою Украї­ною», з Наддніпрянщиною, була пов’язана пере­важно ратна та земська служба гетьмана, то на Га­ли­чині акумулювалася його кипуча господарська діяльність. Власне, «золота доба» Жулкєвс­ких на Га­ли­чині тривала усього два покоління. Але за той час вони встигли зробити немало: стати засновниками двох «ідеальних» міст, як їх захоплено називали сучасники, — Бродів і Жовкви. Після трагічної кончини гетьмана Жулкєвського його маєтки, до складу яких входили також Туринка, Ку­кезів, Новий Яричів, успадкували Даниловичі. Цей рід також доволі швидко згас. Але допоки був у силі встиг примножити успад­ковані від Жул­кєвсь­ких статки, додавши до них Сасів і Олесько, де, до речі, збудували чудовий замок, що і донині є окрасою краю, та й — усієї України. Після Дани­ловичів Жовківський і Олеський маєтки успадкували вже згадувані раніше Собєські, що дали Речі Посполитій талановитого короля Яна ІІІ. А ще Со­бєсь­кі додали до українського спадку Жулкєвсь­ких і Даниловичів нові чудові маєтності: Яворів, Помо­ря­ни, Золочів.

 

Цецорський полон Богдана Хмельницького Богдан Хмельницький. Невідомий художник ХVІІ ст.
Серед тієї тисячі з лишком козаків-реєстровців, які взяли участь у виправі Станіслава Жулкєвського на Молдавію 1620 року, була і сотня під командуванням чигиринського підстарости Михайла Хмель­ниць­кого. З великим коронним гетьманом Хмель­ниць­кого пов’язувала тривала служба у його Жовковському замку ще наприкінці ХVІ ст. Власне, і своїм переїздом на Подніпров’я родина Хмель­ниць­ких також була зобов’язана службовим зв’язкам з Жулкєвським. Адже в середині 1590-х років Ян Да­ни­лович, сусід, а згодом і зять коронного гетьмана, отримує Корсунське староство та вербує клієнта Жулкєвського на виконання від його імені обов’язків підстарости в Чигирині. Десятиліттям пізніше син чи­гиринського підстарости, Богдан (Зиновій), здобувати належну для шляхтича освіту з Подніпров’я їде не куди-небудь, а до Львівсь­кої колегії єзуїтів, яку в 1608 році заснував ніхто інший як Станіслав Жулкєвський.
Восени 1620 року до складу Чигиринської сотні Михайла Хмельницького під час Молдавського походу входив і його на той час уже 25-літній син Богдан. Старший з Хмельницьких, як згадував пізніше син, «голову свою поклав на Цецорі», а ось молодший — під час нічної паніки з 20 на 21 вересня потрапив до турецької неволі.
Доля закинула Богдана до Стамбула. Там він, за повідомленням турецького літописця Наїма Челебі, перебував у неволі в одного із старшин султанського флоту, котрий мешкав у кварталі Касим паші. Як згадував пізніше сам козак, він терпів «два роки суворого ув’язнення», аж поки доля не надала йому таке жадане звільнення.
Туркеня з кавою. Невідомий авторЯким саме чином Богдану поталанило вирватися на батьківщину, достеменно невідомо. За одними відомостями, на волю він був викуплений матір’ю, за іншими — козаки обміняли молодого побратима, «вдячно згадуючи його батька», на турецьких бранців.
Згодом, уже будучи в ранзі козацького гетьмана, у листі до короля Яна ІІ Казимира від 15 серпня 1649 року Богдан Хмельницький, згадуючи про своє перебування в турецькому полоні, нічого не говорив про викуп, а лише зазначав: «Після того, як мене Господь Бог з цієї неволі визволити зволив». Останнє твердження дає підстави дослідникам припускати, що волю бранець здобув таки втечею з турецького полону.
Хоч би як там не було, але молодому Богдану значно більше пощастило, аніж, скажімо, відомому українському магнату, князю Самійлу Корецькому, котрий, як пам’ятаємо, після поневолення в результаті трагічного цецорського фіналу восени 1620 року свою передчасну смерть не з власної волі зустрів 27 червня 1622 року в неволі у Стамбулі. Навіть попри те, що за нього особисто клопотався перед султаном особисто англійський король Яків І Стюарт.
Попри очевидні страждання Хмельницького від перебування в неволі, турецький період життя найвідомішого українського гетьмана залишив по собі й певний позитивний слід: майбутній козацький зверхник непогано вивчив турецьку мову, а це неабияк допомагало йому в налагодженні дипломатичних стосунків з Високою Портою в 16481657 роках. Крім того, козаку вельми припала до смаку турецька кава, якою він частуватиметься і після свого повернення на батьківщину. А ще він навчився грати на турецьких музичних інструментах, чим неабияк дивуватиме своїх почесних гостей, уже будучи грізним гетьманом і «бичем Божим» (як його сприйматимуть сучасники-поляки).