Глава 5 Хотинська
епопея 1621 року

Глава 5

Хотинська епопея 1621 року

Варшавський вальний сейм 1620 року був скликаний ще напередодні цецорської катастрофи Речі Посполитої. Отож на його розгляд виносилося широке коло питань поточного державного життя. Коли ж у Варшаві довідалися про трагічний кінець коронної армії на цецорських полях, смерть великого коронного гетьмана Станіслава Жулкєвського та полон польного гетьмана Станіслава Конєцпольського, королівський уряд наполіг на тому, аби сейм пройшов за скороченою процедурою, тривав не більше трьох тижнів, а на сеймових засіданнях увага винятково була зосереджена лише на справах організації оборони вітчизни перед навислою османською загрозою. За умов, що склалися на осінь 1620 року, усі інші проблеми життєзабезпечення держави виглядали просто таки дитячими пустощами. Життя висунуло на порядок денний проблему збереження самої держави. І саме над забезпеченням реалізації цього, надважливого, завдання варто було злагоджено працювати всім гілкам влади Речі Посполитої.

Масштаби навислої загрози змушували шукати неординарних шляхів виходу зі скрути та нетрадиційних підходів до самої організації державного життя. У контексті пошуків цих самих нових підходів принципово нового звучання набувало й ставлення політичної еліти держави до «козацької проблеми». І якщо раніше для значної частини коронної шляхти та королівського уряду козацтво справді асоціювалося винятково з терміном «проблема», то тепер це був важливий ключ до вирішення справді нагальної державної проблеми.

 

Козацький щит у планах Варшави
У контексті воєнних приготувань Речі Пос­по­ли­тої на сеймі відразу ж прозвучала козацька тематика. Пропозиції щодо використання військової потуги запорожців були озвучені вже у сенаторських вотах, тобто офіційних виступах вищих достойників держави, що формували порядок денний і задавали то­наль­ність дискусії. Зок­ре­ма козацьке питання саме в такому ключі прозвучало у виступах плоцького біскупа Генріка Фірлея, луцького біскупа і коронного підканцлера Анджея Ліпського, канцлера ли­товсь­кого Льва Сапєги і каштеляна вишогрудського Адама Кособуцького.
Сейм вальний у роки правління Зиґмунта ІІІ Вази. Гравюра Джакомо Лауро. 1622 р.Створена для обдумування способів забезпечення оборони республіки спеціальна сеймова комісія за результатами своєї роботи представила меморіал, в якому наголошувалося, що лише козаків мож­на швидко мобілізу­ва­ти і скерувати проти неприятеля — на Крим чи на турецькі фортеці в По­дніст­ров’ї. А відтак і пропонувалося негайно відіслати їм 100 тисяч злотих жолду. Як нагальне трактувалося також і завдання вжиття заходів для «заспокоєння грецької віри», в тому числі і за посередництва Єру­са­лимського патріарха Теофана ІІІ (до речі, лише щойно перед тим проголошеного владою Речі Пос­по­ли­тої турецьким шпигуном). На спорожнілу кафедру Луцького єпископа пропонувалося звести не уніатського, а православного претендента, як того вимагала волинська шляхта.
Комісія також рекомендувала владі з метою забезпечення лояльного ставлення козацтва до короля і Речі Посполитої не втручатися у козацькі порядки та вибори ними свого старшого; роздати старшині за вірну службу староства та й, загалом, обходитися з козаками чемно і шанобливо, демонструючи тим самим повну повагу та респект.
У контексті саме такої політики для проведення переговорів із запорожцями пропонувалося відправити на Низ не коморника чи якогось там королівського дворянина, а значно сановнішого урядника із сенаторським званням. Так само і королівський жолд козакам мали передати кам’янецький каштелян Анд­жей Гурський і черкаський староста князь Костянтин Виш­невецький.
Наступний документ, присвячений приготуванню Речі Посполитої до війни з Османською імперією — «Про порядок війни проти поган», передбачав озброєння за державний кошт мушкетами аж 80(!) тисяч козаків та відправлення їх з метою проведення диверсій на Чорне море, в район Ак-Кермана і Стамбула. Здеморалізована в такий спосіб османська потуга мала стати легкою здобиччю регулярних коронних і литовських військ, що повинні були вступити в активну стадію війну вже трохи згодом.
Утім, нереальність мобілізації настільки великого козацького війська була очевидна. А тому король і його сановне оточення все ж схилялося до реалізації більш прагматичного плану використання козацтва — на головному театрі бойових дій.
Отож і 10 листопада 1620 року король Зиґмунд ІІІ Ваза через королівського дворянина Бартоломія Обалковського звернувся до патріарха Єрусалимсь­ко­го Теофана ІІІ з проханням допомогти залучити українське козацтво до війни проти Османів. Після переговорів з Теофаном ІІІ, що відбулися в Києві, Обал­ковський попрямував на Запорожжя, заохочуючи від імені короля низовиків до служби під прапорами Зиґмунда ІІІ. Козацька рада на Січі
Щоправда, настільки пильно перейнявшись розглядом козацької проблематики від початків своєї діяльності, вальний сейм 1620 року все ж у прикінцевих своїх документах не пішов далі вже звичної констатації факту необхідності найму козацтва на державну службу. Про будь-яке правове закріплення ста­тусу Війська Запорозького як особливої лицарсь­кої корпорації, на превеликий жаль Петра Кона­ше­ви­ча-Сагайдачного та його однодумців, у постановах сейму мова не йшла. Так само не йшлося і про ви­знан­ня факту відновлення через висвячення патріарха Теофана ІІІ православної ієрархії в Украї­ні-Русі.
Тобто, Річ Посполита, гостро потребуючи військової допомоги козацтва і прагнучи якнайшвидше її отри­мати, все ж не бажала зв’язувати собі руки жодними політичними обіцянками, а тим паче — правовими нормами, що порушували монополію шляхти на першість у державі. Але на такий варіант взаємин уже не погоджувалося змужніле в останні десятиліття козацтво, проводирі якого виразно відчули в собі потенціал оборонця не лише своєї землі, але й православної віри.
Остаточне вирішення питання участі чи не участі Війська Запорозького у війні Речі Посполитої з Османською імперією було винесене на загальну козацьку раду, скликану на початок літа 1621 року в урочищі Суха Діброва, що поблизу Фастова. Крім козаків, участь у раді, що тривала аж три дні, взяли також вищі православні ієрархи України — Київський православний митрополит Йов Борецький, Воло­ди­мирсь­кий та Берестейський єпископ Єзекіїль Кур­це­вич, а також близько 300 священників і ченців.
Рада пройшла надзвичайно бурхливо, в гострих дебатах. Адже з одного боку, козацтво до участі у війні з ворогами християнської віри закликав Єру­са­лимсь­кий патріарх Теофан ІІІ. До цього його також спонукали й традиції козацького життя, споконвіку присвяченого боротьбі з мусульманською загрозою. З іншого ж боку, до козацтва доходили тривожні звістки про чергові насильства уніатів над православною Церквою в межах Речі Посполитої, причому, насильства, вчасно не зупинені королівською владою. Не надійшло з Варшави і переконливого сигналу щодо готовності короля визнати новопосвячену Теофаном ІІІ православну ієрархію. І це тоді, коли султан Осман ІІ напередодні війни з Річчю Посполитою завбачливо присилав на Запорозьку Січ своїх по­слан­ців, намовляючи запорожців до союзництва, і обі­цяв при цьому не мало і не багато — створення автономної козацької округи зі столицею в Києві чи Кам’янці-Подільському!
Варшава наприкінці XVІ ст.Утім, попри такі заманливі пропозиції з боку Оттоманської Порти, козацтво в кінцевому результаті все ж у присутності королівського посланця при­сяг­нуло допомагати саме Зиґмунду ІІІ і Речі Пос­по­литій у їхній війні з Османами.
По тому на загальній військовій раді було обрано необхідну для походу козацьку старшину та, водночас, визначено склад делегації на переговори з королем. Темою перемовин мала стати проблема задоволення нагальних козацьких вимог як соціального, так і релігійного характеру.
На переговори з цього приводу в другій половині липня до Варшави прибуло козацьке посольство у складі полковника Петра Конашевича-Сагайдачного (гетьманську булаву Сагайдачний, як пам’ятаємо, перед тим втратив саме через співпрацю з королівською владою) і близького до козацтва та до родової аристократії України водночас єпископа-князя Єзе­кіїля Курцевича та ще двох козаків. 20 липня козаки і православний владика мали аудієнцію в короля, під час якої Зиґмунд ІІІ пообіцяв задовольнити всі законні бажання Війська Запорозького, але не тепер, а відразу ж по завершенні війни з Портою. Наразі ж монарх — як добровільний вияв своєї доброї волі по відношенню до козацтва — наказав відкликати універсали щодо арешту Єрусалимського патріарха Теофана ІІІ та припинення переслідування висвячених ним православних владик на Русі.
Підкреслено привітне обходження короля з представниками козацтва мало на меті остаточно переконати козацьких старшин у доцільності участі у війні з Османською імперією. І своєї мети, як показав наступний розвиток подій, король досягнув.

Хотинське побратимство козаків і «ляхів»
У
 липні 1621 року грізна османська армада зі 150-тисячного регулярного війська (не рахуючи татарської кінноти та допоміжних турецьких відділів), очолювана особисто султаном Османом ІІ, перейшла Дунай і неквапливо рушила далі  «завойовувати Лехістан». Зважаючи на той факт, що Річ Посполита спромоглася мобілізувати лише 35-тисячне військо, сили сторін були аж надто нерівними. Отож і здавалося, що військо Османа ІІ спроможне не те, що перемогти королівську армію, а фізично роз­чавити її самою лише своєю велетенською масою.
Зважаючи на втрату обох коронних гетьманів — загиблого великого коронного Станіслава Жул­кєвсь­кого та полоненого польного Станіслава Конєц­польсь­кого, загальне командування військами Речі Пос­по­ли­тої у цій війні з Османською імперією було доручено великому литовську гетьману Яну Каролю Ходкєвичу. А допомагати йому в цьому мав реґіментар з Корони Польськ­ої коронний підчашій Станіс­лав Любомирський.
Первісно план гетьмана Ходкєвича полягав у тому, аби зупинити османську армію вже на берегах Дунаю, де при форсуванні османцями повноводної ріки їхня вражаюча чисельна перевага була б дещо б нівельована. Але через затримку з мобілізацією ко­рон­них і литовських військ план довелося по ходу коригувати і в його новій редакції було вирішено зустрічати неприятеля на берегах Дністра.
Марш очолюваного гетьманом Яцьком Неро­дою-Бородавкою Війська Запорозького на допомогу коронній і литовській арміям розтягнувся аж на два місяці. Але цьому, варто зауважити, були вагомі причини. Скупчившись в околицях Білої Церкви, на початку липня козацькі полки через Охматів, Умань і Брацлав рушили на південний захід. 8 серпня в районі Могилева вони форсували Дністер. А вже наприкінці серпня війська гетьмана Бородавки, аби позбавити величезну турецьку армію продовольчих припасів, безжально пустошили землі Молдавського князівства. Отримане від командування Речі Посполитої завдання було виконане козаками з таким заповзяттям, що тогочасний молдавський господар Стефан Томша, вражений нещадним спустошенням околиць Сорок й Оргієва, покинув Ясси й утік до сусідньої Трансільванії.
Одночасно козацьке військо всіляко намагалося затримати просування ту­рець­ких військ і татар до Дністра, аби тим самим надати змогу гетьману Ходкєвичу належним чином під­готуватися до зустрічі во­ро­га. Турецький хроніст Мус­тафа Наїм стверджував, що спочатку татарам пощастило здобути у сутичках із козацькими загонами ряд перемог. Проте, невдовзі переслідуваний козаками кримський хан був змушений звертатися до Османа ІІ з проханням про невідкладну військову допомогу.
Відправка султаном відділів Ногай паші, Ілбан­сали паші і затяжних сирійських загонів проти українських козаків, а також постійні зіткнення з ними татарських орд, природно, затримували рух головних сил османців «на Лехістан». Внаслідок цього кампанія, що мала завершитися в літні місяці, розгорнулася в умовах осінньої негоди і навіть опадів снігу, створюючи тим самим теплолюбним османцям додаткові труднощі. Кримський хан
Гетьман Ходкєвич, відмовившись від намірів йти на Дунай, згідно з планом «Б», планував очікувати на ворога на «польському» боці Дністра, аби мати вільний зв’язок зі своїми тиловими провінціями. Але проти такої диспозиції рішуче заперечувало козацтво, резонно побоюючись загрози перетворитися в разі нагальної на те потреби на розмінну монету в торгах командування Речі Посполитої з Османами. Не в захваті від перспектив жовнірських реквізицій (в разі розквартирування на «польському» боці Дністра коронного і литовського військ) була й місцева подільська шляхта. Врешті-решт усе це разом і змусило великого литовського гетьмана відмовитися від своїх намірів і переправити війська на «молдавський» берег Дністра, розташувавши табір поблизу Хотинської фортеці.
Надавши коронним і литовським військам вдосталь часу для спорудження оборонних ліній, Військо Запорозьке, починаючи з 25 серпня 1621 року, відчайдушно намагалося вирватися з тенет турецького оточення і вийти на сполучення з головними силами Речі Посполитої. Втративши лише за один день 28 серпня близько 800 чоловік убитими і пораненими, козаки таки зуміли вирватися з османських лещат, і 1 вересня прибули під Хотин. А вже 2 вересня розпочалися бойові дії козаків супроти османців і татар.
Незадовго до того, наприкінці серпня, козаки звинуватили Яцька Нероду-Бородавку в невмілому керуванні козацьким табором під час Молдавського походу, що спричинило значні людські втрати, а також недостатнє старання про забезпечення козацького обозу. Прорахунки гетьмана — чи то дійсні, чи то інспіровані його опонентами — коштували Бородавці гетьманської булави. На його місце козаки вже вкотре обрали Петра Конашевича-Сагайдачного, котрий якраз перед тим прибув із Варшави, куди їздив у посольство до короля Зиґмунда ІІІ. А ще через деякий час, 8 вересня 1621 року, за не до кінця з’ясованих обставин козаки стратили Яцька Нероду-Бородавку.
Під Хотином табір Ходкєвича, оточений земляним валом до 8 км завдовжки, розташовувався поблизу Дністра. На півночі він межував із Хотинсь­кою фортецею. Українські козаки свій табір розташували на південь від польсько-литовського стану. Зважаючи на пізнє прибуття Війська Запорозького під Хотин, козаки не встигли належним чином укріпитися, а також приготувати достатню кількість продовольства і фуражу. Усе це у вельми трагічний спосіб дало про себе знати вже найближчим часом.
По наближенні до Хотина передових частин османського війська, зважаючи на свою чисельну перевагу, турецьке командування вирішило розгромити супротивника вже з маршу, скерувавши головний удар по найменш укріпленому козацькому відтінку оборони. Проте своєчасно скерована гетьманом Ходкєвичем козакам допомога — 4 тисячі піхоти і 3 тисячі кінноти — дозволила запорожцям успішно відбити османський штурм.
Ніч з 2 на 3 вересня було використано для зміцнення козацького табору. На воєнній раді у Ходкє­ви­ча сміливий план великого литовського гетьмана атакувати ворога на момент приходу його головних сил було відкинуто. Натомість учасники ради, зважаючи на суттєву чисельну перевагу супротивника, ухвалили рішення про проведення під Хотином оборонної кампанії. Тим паче, що частина військ під командуванням королевича Владислава й досі знаходилася ще на іншому березі Дністра і прийшла до табору Ходкєвича лише 8 вересня.
Тим часом 3 вересня Осман ІІ скерував проти козаків уже головні сили своєї армії. Штурму передував безжальний артилерійський обстріл козацьких позицій. Тим не менше, досягти бажаного для себе результату нападникам не поталанило. Більше того, запорожці за підтримки німецької піхоти полковників Вейгера і Лєрмонта та угорської піхоти За­славсь­кого навіть зуміли контратакувати супротивника, на короткий час захопивши три його гармати. Втрати козаків за цей день обраховувалися кількома десятками загиблих. У той час як супротивна сторона недорахувалась близько тисячі чоловік.
Незважаючи на понесені османцями значні втрати, 4 вересня Осман ІІ віддав наказ про поновлення штурмів. Спочатку було атаковано польський відтінок оборони, а потім, як і попереднього дня, головний удар спрямували проти запорожців.
Цього разу штурмам також передували потужні артилерійські обстріли. Причому, османцям під прикриттям імли вдалося перевезти свої гармати по­ближ­че до козацького табору і вже звідти, практично впритул, випустити в його напрямку понад тисячу ядер.
Безуспішність перших двох спроб штурму змусили османське командування до використання ще одного доволі вагомого аргументу — введення у бій добірних загонів яничарів. Коли ж і третій штурм не приніс бажаних результатів Осман ІІ спересердя не на жарт вибухнув гнівом: «Не буду ані пити, ані їсти доти, аж поки того пса сивого Сагайдачного приведете…».
Утім і після такої погрози четвертий штурм не став для османців більш успішним, аніж три попередні. Навпаки, відбивши османський наступ, козаки кинулися в контратаку й зуміли пробитися до ворожого табору. Результатом же їхніх сміливих дій стало захоплення кількох турецьких наметів, великої кількості коней, двох гармат і, навіть, ув’язнення османського паші. Доволі значних збитків зазнав і табір Османа ІІ.
Хотинська битва. Художник Олександр КлимкоНа гребені досягнутого успіху Петро Кона­ше­вич-Сагайдачний закликав Яна Кароля Ходкєвича розвинути його навальним наступом польських і литовських полків. Проте великий литовський гетьман, зважаючи на сутінки, що вже впали на поле битви, виявив обережність і навіть не спробував це зробити.
Тим часом відчайдушна контратака запорожців посіяла в турецькому таборі неабиякий переполох. Саме козаків турки стали вважати своїми головними ворогами. Трагічним свідченням цьому стала показова страта запорожців, захоплених у полон раніше, ще на молдавських землях. А крім того Осман ІІ визначав винагороду в розмірі 50 дукатів кожному, хто пред’явить голову живого чи мертвого козака (за свідченням окремих джерел, спочатку навіть було визначено винагороду в розмірі 100 дукатів, і лише згодом її зменшили вдвічі). І варто сказати, спричинена козацькою військовою зухвалістю султанська щедрість пробудила в татар неабиякий підприємницький азарт і, навіть, дивовижну винахідливість, яка, на жаль, дорого коштувала не лише відчайдухам запорожцям, а й безневинним мирним місцевим жителям. За свідченням сучасника хроніста, «заохочена в такий спосіб Орда, впіймавши хлопа орача, вбивала його замість козака і султанові його голову офірувала; дві тисячі орачів постинали татари за той час і їхні голови султанові поприносили…»
Зазнавши за перші дні штурмів важких втрат (дослідники обраховують їх приблизно в 3 тисячі лише загиблих), турецьке командування вирішило відмовитися від планів негайного здобуття табору супротивника за будь-яку ціну, поставивши перед військом завдання досягти бажаного результату за допомогою щільного блокування польсько-литовських і козацьких військ під Хотином. Отож, у той час як Ходкєвич, підбадьорений попередніми успіхами, прагнув проведення генеральної битви і з метою провокування до неї супротивника щоденно висилав війська за межі шанців, Осман ІІ тепер уже відверто не поспішав форсувати події.
У наступні дні хотинської епопеї доволі успішними були нічні вилазки запорожців до турецького і татарського обозів. Так, надзвичайно вдалою виявилася атака тритисячного козацького відділу на турецький табір, проведена в ніч з 22 на 23 вересня. Лише завдячуючи випадку, полону уник колишній турецький візир Гусейн паша, котрий, за свідченням джерел, «цілу ніч у рівчаку під деревом пролежав, мало від страху не померши». Натомість під час цього нічного бою загинув інший османський вельможа — Черкес паша. Кам’янець. Художник Наполеон Орда
Вилазка козаків наробила чимало переполоху в стані супротивника і, що ще більш важливо, відволікла його увагу від конвою, який у цьому загальному сум’ятті зумів непоміченим вийти з королівського табору в пошуках продовольства до Кам’янця-По­дільсь­кого.
Натомість трагічна звістка про смерть гетьмана Ходкєвича, що сталася вже наступного дня, попри намагання військового командування Речі Пос­по­ли­тої її приховати, підбадьорила і додала більшої впевненості у своєму кінцевому успіху османцям. Так, коли ця трагічна новина донеслася до Османа ІІ, він віддав наказ про негайне відновлення атак на табір супротивника, сподіваючись на втрату після смерті гетьмана ко­ролівськими військами керованості та стійкості.
Утім, цього не трапилося. За­галь­не командування перейшло до реґіментаря з Корони Польсь­кої — коронного підчашія Ста­ніс­лава Лю­бо­мирсь­кого.
На перших порах, що­прав­да, литвини неабияк ремствували з цьо­го приводу і виступали проти їхнього підпорядкування владі обивателя з Корони. Однак рішуче втручання у справу королевича Владислава змусило невдоволених шляхтичів з Великого князівства Литовського піти на поступки.
А тим часом запорожці гетьмана Ко­на­ше­вича-Сагайдачного за підтримки найманої піхоти і військової челяді під командою ротмістра Бо­бовсь­кого прорвалися до спорудженого турками мосту і вдерлися по ньому до табору Османа ІІ. В результаті навальної атаки близь­ко тисячі османських вояків було убито, чимало потонуло в Дністрі. Втрати супротивника були б ще більшими, якби козаки, всупереч наказу Конашевича-Сагайдачного, не захопилися пограбуванням ворожого обозу, а продовжили атакувати супротивника далі. А так — підоспіли загони яничарів і запорожців було відтиснено від мосту.
28 вересня 1621 року османці вчинили останній у цій кампанії відчайдушний штурм польсько-литовсько-козацького табору. Уже вкотре успіху він не приніс. І це був добрий знак для християнського табору щодо перспектив загальної перемоги над мусульманами-османцями. Утім, польське командування дедалі наполегливіше ставило питання про замирення сторін — адже в таборі закінчувалися боєприпаси і продовольство.
Литовський вершник. Гравюра А. де БруінаЩе більш катастрофічним було становище Війсь­ка Запорозького, яке, як пам’ятаємо, до Хотина підійшло значно пізніше за литовські і польські частини, а відтак не встигло заготовити належних припасів продовольства для особового складу і фуражу для коней.
Учасник Хотинського походу Якуб Собєський у своєму «Щоденнику Хотинської виправи» занотував з цього приводу таке: запорожці «…волочилися по нашому табору від намету до намету, сіна зібрати: віддавали їм хто скільки міг і своїм коням зменшуючи оброк, сухарями та­кож, бо і мало вже хліба не мали; аби їх підбадьорити його милість польний гетьман їхніх триста коней, що були при арматі, власним сіном годував, і продовольство значне посилав…».
Проте такий альтруїзм ко­ронних і литовських жовнірів не надовго рятував ситуацію. Від­чу­ваю­чи серйозну скруту в харчах і в провіанті, низовики дедалі гучніше вели розмови про свій вихід із спорожнілого табору. І королевичу Вла­ди­сла­ву, добре знаному козакам ще з Московського походу 1618 ро­ку, довелося докласти немало зусиль для того, аби то лестощами, то певними грошовими подарунками заохотити запорожців і їхню старшину до продовження важкої кампанії.
Тим часом безуспішність турецьких атак врешті таки змусила Османа ІІ відмовитися від його амбітних войовничих планів щодо завоювання «Лехі­ста­ну» та підштовхнула падишаха розпочати із супротивником мирні переговори.
Перемовини сторін про умови замирення розпочалися за посередництва молдавського господаря Сте­фана Томші 29 вересня 1621 року. Річ Пос­по­литу на переговорах репрезентували вже неодноразово згадуваний воєвода Якуб Со­бєсь­кий і каштелян Станіслав Жу­ра­вінсь­кий. Інтереси Високої Порти відстоював великий ві­зир Ділаві паша.
Представники Речі Пос­по­ли­тої на переговорах прагнули досягти миру на основі консервації довоєнного стану справ. Натомість турецька сторона наполягала на покаранні козаків за їхні згубні морські виправи, а також ви­пла­ті Вар­ша­вою Осма­нам щорічної да­нини — гарачу.
Стосовно виплати певних дарунків султану поляки погодилися, щоправда, у значно скромніших розмірах, аніж на цьому наполягали представники Османа ІІ. А ось щодо покарання запорожців, то представники Ре­чі Посполитої, зважаючи на заслуги козацького війська у Хотинській війні, дали негативну і до­волі категоричну відповідь. «Не го­диться нам відступати й карати тих, хто чи­нить таку службу нашій Вітчизні, яку й турки самі бачать, і вже тепер вони не свавільники, а товариші наші, взяті на службу і платню Річчю Пос­политою, як і ми», — заявили польські посли османцям.
А на роль такого собі цапа відбувайла в польсько-турецьких конфліктах, на якого і звалили всю провину за козацькі «свавілля», призначили вже на той час покійного запорозького гетьмана Яцька Нероду-Бородавку. Начебто, саме він був не лише ініціатором виправ запорожців на Чорне море, але й саме за це, нібито, колишній гетьман поплатився своїм життям, будучи скараним на смерть своїми ж побратимами. Запропонована версія, звичайно ж, виглядала не надто переконливо. Утім, за умов, що склалися на осінь 1621 ро­ку, цього виявилося цілком достатньо для того, аби показово вдовольнити гординю Османів. Або ж, принаймні, створити підстави для збереження власного лиця перед своїми ж підданими.
Мирних домовленостей з представниками Османа ІІ було до­сяг­нуто 9 жовтня 1621 ро­ку. За умовами Xотинсько­го миру, війна припинялася, кордон між Річчю Пос­политою та Ос­мансь­кою імперією вста­новлювався по р. Дністер. Кримське ханст­во й Оттомансь­ка Порта зобовязувалися не нападати на українські та польські землі Корони. У свою чергу Річ Пос­по­ли­та, за Xо­тинсь­ким ми­ром, віддавала васалу турецького султана — Мол­давсь­кому князівству місто Хо­тин з округою та його гріз­ною фортецею, а та­кож брала на себе зо­бо­в’я­зан­ня заборонити козакам здійснювати судноплавство по Дніпру та не до­пус­кати надалі походів за­по­рожців на кримські й турецькі володіння. Деталь ілюстрування сторінки Корану. ХVІІ ст. З колекцій султанського палацу Топкапи
Зазвичай укладенням у військовому таборі під Хо­ти­ном угоди від 9 жовтня 1621 ро­­ку в історичній літературі й за­вер­шується історія Хо­тинсь­кої війни. Хоч насправді, в угоді містилося принципове уточнення з приводу того, що остаточне утвердження миру в стосунках Отто­манської Пор­ти та Речі Пос­по­ли­тої відбудеться вже після прибуття великого по­сольства християнської держави до Стам­була. Отож сучасні дослідники схиль­ні трактувати домовленості 9 жовтня все ж як тимчасову угоду, тобто угоду не про повноцінний мир, а лише — про перемир’я. А процес укладення повноцінного мирного договору розтягнувся у часі аж до 1624 року, коли з Варшави до Стамбулу врешті-решт було доправлено ра­ти­фікаційний акт угоди. При­чому, уряду Зиґмунда ІІІ в кінцевому результаті так і не вдалося укласти угоду на ви­гідних для себе, паритетних умовах, оскільки її остаточний варіант обмежував свободу Речі Посполитої у веденні зовнішньої політики. Зокрема, окремий пункт, включений до тексту угоди за наполягання Стам­булу, зо­бо­в’я­зував ко­ро­лівську владу до ней­т­ралітету в османо-габс­бурзькому протистоянні за угорські землі.
Тим не менше, восени 1621 року після того, як було досягнуто замирення сторін,
11 жовтня від Хотина відійшли війська Османа ІІ, а слідом за ними Хотинське по­ле бою покинули ко­зацькі полки і литовсько-польсь­кі війська.
Хотинська війна 1621 року, в якій об’єднаним силам Речі Посполитої вдалося перегородити грізній османській потузі шлях на коронні землі, стала апогеєм козацької слави в Речі Посполитій. За результатами війни повага до козаків у Речі Посполитій зросла неймовірно. Їх порівнювали з античними героями, взірцями військової доблесті, звитяги і патріотизму. Людей, яких ще нещодавно таврували не інакше, як розбійниками, тепер називали головними рятівниками спільної вітчизни.
Вельми показовим у цьому контексті є захоплений відгук на їхню адресу з вуст вірменського хроніста з Кам’янця-Подільського, котрий про хотинські події писав таке: «Якби не було козаків, то один Бог знає, чи не були б поляки знищені за три-чотири дні»…
Султан на троніОсман ІІ (3 листопада 1604 – 20 травня 1622) – султан Османської імперії від 26 лютого 1618 року до 19 травня 1622 року. Син султана Ахмеда І.

На престол вступив у чотирнадцятилітньому віці після повалення султана Мустафи І, котрий доводився йому дядьком. Прийшовши до влади, насамперед, уже в 1618 році, завершив важку війну Османської імперії з Іраном, а два роки по тому розпочав війну з Річчю Посполитою. Перемігши супротивника в Цецорській битві 1620 року, в наступному році султан особисто очолив похід османської армії на «Лехістан». Однак у ході Хотинської війни перемоги досягти не вдалося і це серйозно підірвало престиж Османа ІІ не лише у світі, а й всередині власної держави.

Отримавши добру освіту та будучи вельми енергійним і самостійним правителем, після поразки під Хотином Осман ІІ задумав цілий ряд реформ, покликаних зміцнити державу і підвищити боєздатність османського війська. Зокрема, планував створити з тюркського населення Анатолії і Північної Сирії нову боєздатну армію, аби в такий спосіб позбутися схильного до заколотів яничарського війська. Одночасно планував перенести столицю імперії із неспокійного Стамбулу куди-небудь до Анатолії.

Утім приступити до реалізації настільки радикального плану реформування держави Осману ІІ не пощастило. Напередодні його планованого від’їзду до Анатолії 19 травня 1622 року в Стамбулі вибухнув черговий заколот яничар, в ході якого султана спочатку заточили в Єдикулє, а вже наступного дня умертвили.

 

Скільки ж козаків воювало у Хотинській війні?
Зважаючи на важливість місії Війська За­по­розь­кого у Хотинській війні, інтерес до неї виявлявся у різних проявах. Одним з таких аспектів суспільного зацікавлення питанням козацької участі в зупиненні просування Османів у глиб Європи стало обрахування за­галь­ної кількості козацького війська, задіяного в цій війні.
Відразу по завершенні кампанії, так би мовити, йдучи по її гарячим слідам, коли більшою мірою превалювали емоції, а не тверезий і точний арифметичний підрахунок, називалися різні цифри: від 40 до 50 тисяч вояків. Вірменський хроніст, що під час війни мешкав неподалік Хотина, в Кам’янці-Подільському, окреслював чисельність Війська Запорозького в 45 тисяч, а його більш віддалений від епіцентру подій сучасник польський колега-хроніст — аж у 60 тисяч.
Останні цифри носять від­­­верто перебільшений ха­рак­тер і, вочевидь, їх появу слід віднести до звичної то­го­часної письменницької прак­тики, коли з метою створення більш вражаючої ба­таль­ної картини не вельми со­ро­милися суттєво приумножувати чисельні показники як чужих, так і власних військ. Щоправда, найбільш екзальтовані автори, що сповіщали європейській громаді про цю страшну війну християн з мусульманами 1621 року, взагалі писали про 80-ти­сяч­не і навіть 160-ти­сячне Військо Запорозьке!
Традицію ж наукового обрахунку кількісних показників козацької присутності на полях Хо­тинсь­кої битви 1621 року заклав відомий український історик Іван Кри­п’я­ке­вич, опублікувавши в 1908 році унікальний архівний документ «Реєстр пол­ков­ни­ків Війська Запорозького на експедицію турецьку під Хотином в році 1621».
Згідно з цим переліком козацьких військ, що брали участь у Хо­тинсь­кій війні, козацька присутність під Хо­ти­ном виглядала наступним чином:
Полк Петра Конашевича-Сагай­дач­ного 3000 товаришів;
Полк Івана Зискаря 2320;
Полк Богдана Куроші 1600;
Полк Тимоша Федоровича 1400;
Полк Мойсея Писарка 2500;
Полк Федора Білобородька 3200;
Полк Данила Дерекала 3000;
Полк Адама Подґурського 3700;
Полк Сидора Семаковича 3500;
Полк Василя Луцкевича 4100;
Полк Яцька Гордієнка 2700;
Полк Цецюри Севрука 3200;
Полк Івана Гордія 2000.
Загалом, згідно з цим документом, у складі Війська Запорозького у Хотинській війні брали участь 41 тисяча 520 козаків, об’єднаних у тринадцять пол­ків (хоч на­справ­ді, як звернув увагу сучасний дослідний Петро Сас, математичні обрахунки виводять іншу кількість вояків з України: 38 тисяч 820 за­порожців).
Не менш вражаючими є й обрахунки козацької артилерії, задіяної на хотинських полях. Одні історики вказують на наявність у війську Петра Ко­на­ше­вича-Сагайдачного двадцяти мідних і трьох залізних гармат. Інші — говорять про понад двадцять лише важких гармат та майже сто одиниць легкої польової артилерії.
Польські історики переважно не по­год­жуються з обрахунками українських колег і називають значно скромніші цифри, що коливаються в межах 2530 ти­сяч осіб. Причому, вину за значні, на їхню думку, перебільшення кількісних показників по­кладають не стільки на українських колег, скільки на укладачів компутів Війська За­порозького 1620-х ро­ків — ко­заць­ких старшин, матеріально зацікавлених в такому перебільшенні. Адже від за­галь­ної кількості вояків прямо залежали розміри виплат, що йшли від короля на оплату воєнних послуг запорожців.
Проте у цьому контексті, вочевидь, все ж варто прислухатися до аргументів уже згаданого вище українського історика Петра Саса, котрий слушно зауважує: на відміну від коронних жовнірів, які отримували платню за результатами участі у воєнній кампанії (і тут справді кіль­кісні показники впли­вали на суму коштів, що виділялися коронним ротмістрам), запорозькі козаки отримували від короля платню наперед — як своєрідне заохочення до участі в поході, а тому загальна кількість обрахованих учасників походу насправді була не надто вже й важливою у фінансових розрахунках з королем.
Петрові Сасу також вдалося відшукати у Головному архіві давніх актів у Варшаві козацький компут за липень 1621 року. Згідно з цим документом, структура Війська Запорозького у Хотинській війні мала такий вигляд:
Полк Якова Неродича, у ньому 3000 Османські хоругви, що містять обов’язкове ісламське визнання віри: «Не має Бога крім Аллаха, а Магомет його Пророк». ХVIІ ст.
Богдана Конші, у ньому 1600
Сагайдачного, у ньому 2200
Полк Тихого, у ньому 2200
Тимоша Удовиці має 4000
Мойсей Пенько має 2500
Полк Федора Білобородька — 3200
Данило Довгань має 3000
Адамко Підгірський має 3700
Сидір Семакович — 3500
Василь Лучкович — 4100
Данько Гордієнко має 2900
Войцех Усата має 2800
Семен Чечуга — 3400
П. Гурський має 2000.
Загалом, як бачимо з аналізу цього документу, Військо Запорозьке нараховувало 44 тисяч 100 чо­ло­вік, що розподілялися по п’ятнадцяти полках. На озб­роєн­ні в козаків перебувало 20 бронзових гармат, 3 — за­­ліз­них, а також — 12 возів з порохом і кулями.
Щоправда, уже в серпні того ж таки, 1621, року на міс­це гетьмана Якова Нероди-Бо­ро­дав­ки було обрано Петра Ко­на­шевича-Са­гай­дач­но­го. Під час цієї рокіровки істотних змін за­знав особовий склад пол­кових старшин. Не ви­ключено, що тоді ж бу­ли проведені й пев­ні переформування пол­­кової структури війська.
Розмірковуючи над причиною різночитань в обрахунку ко­заць­кого військової участі у кампанії 1621 ро­ку, варто також па­м’я­тати, що козаки з України були за­дія­ні не лише в боях безпосередньо під мурами Хо­ти­на. Значна їх частина чинила свій «небезпечний промисел» на Чорному морі, відволікаючи тим саме значні військові сили Османів на себе (дослідники обраховують загальну кількість мореплавних у цей час за­по­рожців приблизно в десять тисяч).
І насамкінець, обраховуючи загальну кількість задіяних у Хотинській війні українських козаків, не можна забувати й про таку соціальну групу як пахолки. Вони, зазвичай, прислужували козацькій старшині і в компути не потрапляли, хоч за потреби на полі бою вели себе як справжні воїни. Їх під Хотином було приблизно до 6-ти тисяч.

 

Українська ціна хотинської звитяги
Смерть Петра Конашевича-Сагайдачного. Невідомий художникЗагальні втрати коронних і литовських військ у
 Хотинській війні становили 5 тисяч убитих і померлих від ран жовнірів і близько 3 тисяч тих, хто дезертирував (переважно це були найманці-іноземці). Загалом же від кількості вояків, котрі брали участь у кампанії, втрати складали близько 25 відсотків.
Військо Запорозьке під час відбиття турецьких штурмів й організації власних контратак втратило близько 3 тисяч чоловік. Ще приблизно стільки ж, 33,5 тисяч осіб, загинуло від голоду і хвороб. Проте, на відміну від військ Яна-Ка­ро­ля Ходкєвича чи Ста­ніс­лава Любомирського, у полках Ко­на­шевича-Сагайдачного майже не було дезертирів. І це визнавали не лише козацькі старшини, а й офіцери коронної і ли­товсь­кої армії.
Крім того, на марші до Хо­ти­на, коли козаки шар­пали ту­рець­кі і татарські залоги, а також під час морських виправ Військо Запорозьке втратило ще декілька тисяч своїх товаришів. Загалом же у Хо­тинсь­кій кампанії 1621 року полягло понад 10 тисяч запорожців.
Чи не найвідчутнішою для українського козацтва втратою стала смерть від отриманих під Хотином ран прославленого козацького гетьмана Петра Конашевича-Сагай­дач­ного. Восени 1621 року козацький гетьман повернувся в Україну, але не надовго пережив свій хотинський тріумф. Від отриманих у Хотинській кампанії ран Конашевич-Сагайдачний тяжко хворів, й, незважаючи на прислані від короля у знак великої пошани гроші на найм найкращого на той час лікаря, у квітні 1622 року його не стало.


Шимон Старовольський про Петра Конашевича-Сагайдачного
Хотинська кампанія, як уже зазначалося, стала апогеєм лицарської слави Війська Запорозького в Речі Посполитій. Вона також піднесла до небачених раніше висот й авторитет козацького гетьмана — як в суспільному сприйнятті, так і в сприйнятті урядових кіл республіки. А цим гетьманом, як пам’ятаємо, був Петро Конашевич-Са­гай­дач­ний. І саме про нього збереглося найбільше з-поміж усіх козацьких зверхників хвалебних відгуків у тогочасній польській мемуаристиці.
Одним з перших на ко­заць­ку звитягу під Хотином відгукнувся річпосполитський історик і письменник, римо-католицький ксьондз і краківський канонік Шимон (Си­меон) Ста­ро­вольсь­кий (1588-1656). Попри звичну ідентифікацію Старовольського як польського історика і письменника, насправді його доля була якнайтісніше пов’язана з Україною. Так, ймовірніше за все, Старо­вольсь­кий народився, на Волині, в родині руського боярина Василя Ста­ро­вольсь­кого. Професори і студенти середньовічного європейського університету. Художник Ян Матейко
Упродовж 16121618 років Симеон навчався в Краківській академії. По тому певний час виконував обов’язки наставника синів найвідоміших і найвпливовіших тогочасних аристократів Речі Посполитої — князів Острозьких, магнатів Потоць­ких і Ко­нєц­польсь­ких. У цій якості неодноразово виїжджав зі своїми вихованцями в освітні мандрівки Європою. Зок­ре­ма, з князем Яну­шем і князем Кос­тян­тином Острозькими побував у Німеч­чи­ні, Гол­лан­дії, Фран­ції й Італії. Так само багато подорожував і зі Сте­фа­ном Потоць­ким й Олек­­санд­ром Ко­нєц­польсь­­ким.
Крім того, Старо­вольсь­­кий як дворянин служив у найвпливовішого того­часного сановника Речі Посполитої — великого ко­рон­ного канцлера і коронного гетьмана Яна За­мойсь­кого. Згодом, у 16201621 роках, був сек­ре­тарем великого литовського гетьмана і віленського воєводи Яна Кароля Ходкєвича, разом з яким узяв участь у Хотинській війні 1621 року.
Свої враження від перебування в діючій армії під Хотином Старовольський відобразив у цілому ряді праць, у тому числі й у найвідомішій його книзі «Сарматські воїни» (Sarmatiae Bellatores), підготовленій у 1631 році. Там, серед інших, найвідоміших воїнів Речі Посполитої «усіх часів», вміщено й портрет козацького гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Про нього співець сарматської слави написав таке: «Петро Конашевич, вождь запорозьких козаків, мав військове прізвисько, утворене від назви сагайдак, і звідси його повсюдно називали Сагайдачним, так ніби він використовував сагайдак і з його стрілою завжди був готовий до бою.
Хоча його шляхетське походження є недостатньо певне, однак найвищі вожді виявляли до його мужності повагу, через що він міг брати участь у кожній воєнній нараді (мається на увазі — нараді командування об’єднаних сил Речі Посполитої під час Хотинської кампанії).
Дуже часто мужі, які походять із низів суспільства, є людьми, котрі вартують найбільшого визнання. Сагайдачний був наділений надзвичайною мудрістю і, окрім того, — великою відвагою, бравадою та нехтуванням життям; першим ішов у бій, останнім його покидав; був хоробрим, спритним, пильним у таборі, витривалим щодо сну, тверезим і небагатослівним, обережним.
Через те також у таборі козаків дуже пильнував тиші і вельми старався, аби все проходило в порядку за знаком і наказом вождя в належній злагоді й без галасу. Набагато більше, аніж за видна, клопоту спричиняє замішання вночі, адже є важким для стримування. Через це також належить навчатися так само дотримуватися тиші, як і порядку. Тому Сагайдачний, маючи такого роду достоїнство, постійно мав воєнне щастя як на суші, так і на морі.
Обраний своїми товаришами вождем, декілька разів погромив татар у Перекопських степах, напустив жаху на Крим, звідки повиганяв табуни худоби. Швидко приніс свої переможні корогви через обширну Московську землю, поспішаючи зі своїми загонами до королевича Владислава, котрий заклав табір під Москвою.
Займався також набігами на Чорному морі. Зруйнував чимало знаних у Європі та Азії портів, спустошив також вогнем і мечем навколишні з Константинополем землі. Нарешті надзвичайна прудкість, виявлена ним під час Хотинської війни, з дня на день множила його славу серед турок.
Скоро по завершенні цієї війни, змучений безперестанними трудами і хворобою, закінчив своє життя в 1621 році (насправді ж — у 1622 році). Також і для нього складемо короткий надмогильний напис про його мужність і заслуги: Петро Сагайдачний, вождь запорозьких козаків, спочив у цій землі, за життя завжди маючи славу завдяки своїм вчинкам на суші і на морі. Був мужем, який мав гострий розум, що рідко зустрічається, і незвичайно зрілі судження. Також надзвичайну старанність у словах і ділах. З огляду на ці достоїнства так високо піднявся над плебейським способом життя, що справедливо можна заповісти його нащадкам серед найславетніших мужів, які жили на той час у Польщі. Ти, котрий шануєш мужність, помолись за Царство Небесне для душі цього войовничого мужа».

«Найвизначніша людина Речі Посполитої»: воєвода Собєський про гетьмана Конашевича-Сагайдачного
Активний учасник Хотинської війни, майбутній люблінський воєвода та
 краківський каштелян Якуб Собєський також виявився неабияк «зачарованим» воєнним талантом Петра Конашевича-Сагайдачного, якнайяскравіше виявленим під Хотином.
Собєський неодноразово публічно висловлювався з приводу дій козацького гетьмана під Хотином, причому у вельми привабливій для козацького вождя тональності. Так, уже на першому повоєнному вальному сеймі Речі Посполитої назвав Ко­на­шевича-Сагайдачного не інакше як:
«Муж рідкісної мужності й зрілості у судженнях, винахідливий у словах і вчинках в очах майбутнього потомства гідний стати поряд з найвизначнішими в Польщі людьми свого часу».
Поведінка Петра Конашевича-Сагайдачного, вочевидь, справила на польського магната вельми потужне враження, і він ще не раз повертатиметься до переосмислення ролі запорозького лицаря в польській історії. Зокрема, у своїй «Історії Хотинсь­кої війни», виданої в Гданську в 1646 році, він писав про козацького гетьмана таке:
Взяття Кафи козаками з моря. Гравюра невідомого майстра 1622 р.«Цей Петро Конашевич настільки піднімався над своїм простим походженням і способом життя своїм гострим розумом, визначною зрілістю суджень, незвичним дотепом у словах і справах, що з усією справедливістю мусить бути зарахований для нащадків серед найвизначніших людей Польщі.
Скільки він не керував Військом Запорозьким, всюди вкритий славою своїх подвигів — і на суші, і на морі він незмінно користувався ласкою фортуни. Кілька разів громив татар у Перекопських степах, наводив жах на Крим. Там він зайняв худобу на степах, біля самої цілі відібрав здобич, захоплену на Русі.
Коли Владислав збройною рукою повертав собі права на Московську державу, Конашевич навдивовижу проворно, страшенно збентеживши ворога, об’єднався з ним під самою Москвою, столицею держави, пронісши свої переможні корогви по безмірних її просторах, спустошивши вогнем і мечем землі, перетворивши на сумні руїни такі незвичайно сильні своєю позицією і залогами міста, як Єлець, Шацьк, Лівни, Калуга. Обтяжений багатою здобиччю, зробив він своє ім’я пострахом для цілої Московії, і з плачем від таких бід і нещасть бачила вона, як його руки забирали її речі, її багатства, і, лементуючи, рахувала ті юрби бранців різного стану, різного віку, чоловіків і жінок, що йшли за його колісницями, за його обозом.
Не менше прославили ім’я Конашевича його морські походи: і тут була знана його фортуна, що завжди приносила щасливі результати його корсарським походам, і декілька зруйнованих визначних торговельних міст Європи й Азії, попалені околиці Конс­тан­тинополя, і, нарешті, рідкісна прудкість, виявлена ним у цій Хотинській війні — все це невпинно примножувало його славу серед турок.
Загалом це був чоловік великого духу, який шукав не­без­пеки, нехтував життям, у битві — перший, у відступі — останній, проворний, діяльний.
У таборі завше був сторожкий, мало спав і не так був відданий пияцтву, як це звичайно є у козаків. Щоправда нестримно служив Венері, і це прискорило його смерть.
На нарадах, чи був він тверезий, чи напідпитку, був обережний і в усяких розмовах дуже маломовний.
Завжди незмінно залишаючись вірним королю і Речі Посполитій, був настільки суворий у стримуванні козацького свавілля, що з найменшої причини щедро лив їхню кров, і через те, зненавидівши його, кілька разів буйний натовп скидав його зі старшинства над Військом Запорозьким.
Обрядом і релігією грецькою палко опікувався, аж до забобонності; і для тих, які прийшли в лоно Римської Церкви, був ворогом затятим і запеклим; через те, ще перед самою його смертю, почали поширюватися в суспільстві чутки і підозри про якісь там його злочинні замисли щодо Речі Посполитої».
Як бачимо, Якуб Собєський, пишучи про Пет­ра Конашевича-Сагайдачного, певною мірою повторював висловлені вже раніше Старовольським думки. Проте польський магнат додав до них чимало нових відомостей, які передовсім характеризували людські якості козацького гетьмана. Мається на увазі насамперед його акцентування уваги на тверезому способі життя Конашевича-Сагайдачного, а також на його розпутному способі життя і надмірному захопленні представницями слабкої статті.
Щоправда, останнє твердження рішуче заперечується сучасними українськими дослідниками, котрі скрупульозно вивчають життя і діяльність Петра Конашевича-Сагайдачного. Зокрема, відомий сучасний дослідник Петро Сас переконаний: твердження Якуба Собєського стосовно того, що, нібито, Конашевич-Сагай­дач­ний помер через те, що «нестримно служив Ве­нері», не тільки суперечить тверд­женню самого автора «Істо­рії Хотинської війни» про внутрішню стриманість, поміркованість та фанатичну релігійність запорозького гетьмана, а й ішло врозріз з реальними фактами — насправді ж фатальним для Петра Конашевича-Сагайдач­ного стало тяж­ке поранення, яке він отримав під час Хо­тинсь­­кої війни.
Які помисли керували Якубом Собєсь­ким, коли він писав цю завідома неправдиву інформацію про шанованого ним козацького вождя, вочевидь, так і залишиться назавжди його нерозгаданою таємницею.

Якуб Собєський (1588–1646) – польський державний і військовий діяч, дипломат. По­хо­див зі знатного шляхетського ро­ду, батько майбутнього короля Ре­чі Посполитої Яна ІІІ Со­бєсь­кого. На­родився і помер на Га­ли­чині, у ро­довому замку в Жовкві.

Якуб Собєський брав участь у поході королевича Владислава на Моск­ву в 1618 ро­ці. Зго­дом відіграв важливу роль у ході переговорів з російсь­кою делегацією в Деу­ліно. Так само й у війні 1621 року – спочатку брав активну участь у бойових діях, а згодом опіку­вався укладенням миру.

Обіймав посади коронного крайчого і коронного підчашія, у 1638 році отримав призначення на посаду воєводи люблінського, у 1641 році – воєводи руського. Чотири рази обирався маршалком вального сейму. Під кінець життя, в 1646 році, номінований на найвищу світську сенаторську гідність в Речі Посполитій – краківського каштеляна. Щоправда, смерть завадила реально вступити в обов’язки каштеляна.

Автор «Діаріушу Хотинського походу» та «Коментарів про Хотинську війну».

 

«Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича-Сагайдачного»
Смерть хотинського звитяжця Петра Конаше­вича-Сагайдачного навесні 1622 року стала поштовхом до написання ректором Київської братської школи Касіяном Саковичем жалобної поеми «Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашеви­ча-Сагайдачного», що справедливо вважається вершиною поетичного слова початку ХVІІ ст.
У першу після смерті Конашевича-Сагайдач­ного поминальну неділю («в неділю проводную») двадцять спудеїв-риторів Київської школи, поперемінно читаючи вірш свого ректора, карбували у вічність слова, сповнені високих почуттів патріотизму, прославляння запорозького козацтва та його славного гетьмана — «несмертельной слави достойный, Гетьмане, твоя слава в молчанію нікуди не зостане! С него гетьмана каждый рыцер нех ся учит!», що віддав життя за Вітчизну:Вірность подданых против пану то справуєт,

Бій козаків під стінами Константинополя. Художник М. Й. МикешинЖе им, што найболшого єсть в людєх, даруєт.
Найболщую реч межи всіми сужу волность,
Которой въ стосованю уступуєт годность.
Того ми посвідчити могуть всі створеня,
Которыи зъ натуры прагнуть свобоженя.
Золотая волность — такъ єи называють.
Доступити єи всі пилне ся старають.
Леч она не каждому может быти дана,
Толко тым, што боронять Ойчизны и пана.
Мензством єи рыцері въ войнах доступують.
Не грошми, але крвю ся єи докупують.
Войско запорозкоє волности набыло
Тым, же вірне Ойчизні и кролю служило.
Кройники о их мензстві старыє писали,
Якъ они неприятелей ойчистых бивали,
Морем, сухом, частокроть пішо, и тыж конно,
Хотяй ся неприятель их убирал збройно.
Племя то єст зъ насіня оного Іафета,
Который зъ Симом покрыл отчіє секрета.
За Олекга, росского монархи, плывали
Въ чолнах по мору и на Царъград штурмовали.
Их то продки зъ росским ся монархою крестили
Владимером, и въ вірі той статечне жили.
При которой и они такъ стоять статечне,
Же за ню умирати готови конечне.
Бывали межи войском тым князі и паны,
C которых выходили добрыи гетманы.
Якимъ и тотъ их гетман, Петръ Конашевич, был,
Который справ рицерских ділностю всюды слыл.
О Войску Запорозком кождый может знати,
Якъ оно Ойчизні єсть потребно, уважати.
Украина тымъ войском въцале зоставаєт.
А где запорозцов нєт, татарин впадаєт.
Свідками того суть (ох) міста подолскіи
И краи подгорскіи, аж тыж и белзскіє,
Где много поганин кръве христіянской розлял,
А живо позосталых тых въ неволю
забрал.
Козак, нє маючи нє зброй, нє шишака,
Стигаєт татар, бы могл допасти лошака.
Чинить здровю своєму часто одваженя,
Бы толко неволник могл мєть высвобоженя.
Про то, которыи бы хотєли вотовати,
Жебы их знести албо туркови выдати,
Теды певне въ тую ж бы, якъ овцє, сєть впали,
Кгды бы своих сторожов псов волком выдали.
Они Ойчизнє нашой суть обороною,
От татар поганых и турков заслоною.
Але юж до вас мову мою обертаю,
Зацноє рыцерство, всєх вас напоминаю,
Абысте въ вєрє своєй святой моцно трівали
И вірность кролю пану въ всем заховали,
За которую волность вам єсть дарована, Похорон кошового. Художник О. Мурашко
Же проч самого кроля не маєте пана.
От вшеляких податков и судов волными
Єстесте заслугами своими годными.
Тую волность за клейнот дорогій ховайте,
Заслугами своими єще причиняйте.
И ты, днешній гетмане, зацный Олефіру,
Щасливе справуй войском тым, а ховай віру
Богу и народови тыжь христіанскому.
Чим будеш завше страшный племеню поганскому.
И съ тым рицерством славы доброи набывай,
А мене въ ласцє свóєй зо всім войском ховай.
Которому книжечку тую офірую,
И подъ именем всего войска въ друк дарую.
И што ся тут на славу гетмана писало
Петра Конашевича, на вас ся стягало.
Кгды ж гетман не сам презъ ся, леч войском
єст славный,
А войско тыж гетманом, довод то єст явный,
Гетман безъ войска што ж єст, войско тыж безъ него?
Згола нічого не єсть єдин безъ другого.
Реч кончачи, творцу вас, богу, полецаю,
Щасливого звитязтва завше вам жадаю.

Перше видання «Віршів…», що побачило світ у 1622 році, було прикрашено гравюрами герба Війська Запорозького, портретним зображенням гетьмана Ко­на­шевича-Сагайдачного та панорами козацького штурму турецької фортеці Кефе (Кафи) у Криму в 1616 році.

 

Сакович Калліст (чернече ім’я – Касіян; 1578, с. Потелич Жовківського р-ну Львівської обл. – 1647, м. Краків, Польща) – ректор Київської братської школи, філософ, богослов, проповідник. За­снов­ник київської поетичної школи, український письменник-гуманіст.

Походив Сакович з родини православного священика. Замолоду здобув ґрунтовну освіту в За­мойсь­кій та Краківській академіях. Близько 1620 ро­ку прибув до Києва й прийняв тут чернечий по­стриг. Тоді ж став очевидцем висвячення православних ієрархів патріархом Єрусалимським Теофаном ІІІ у Бого­яв­ленсь­кій церкві Київського Братського монастиря.

Невдовзі посів посаду ректора Київської братської школи, змінивши на ній Мелетія Смотриць­кого. Належав до найбільш освіченої когорти діячів Київської братської школи (Йов Борецький, Мелетій Смотрицький, Xристофор Євлевич та ін.), інтелектуальними зусиллями яких школа швидко підіймалася до рівня вищого навчального закладу – академії.


Великий литовський гетьман Ян
 Кароль Ходкєвич і його не менш відома дружина з України
Майбутній командувач військ Речі Посполитої у
 Хотинській війні Ян Кароль Ходкєвич походив з економічно заможної та політично впливової у Ве­ли­кому князівстві Литовському шляхетської родини. На час народження нашого героя (близько 1561 ро­ку) його батько, Ян Ходкєвич, був номінований на стольника литовського, за деякий час посів уряд старости жмудського, а трохи згодом — великого коронного маршалка, віленського каштеляна й адміністратора Інфлянт.
Здобувши освіту в найкращому на той час на Литві Віленському єзуїтському ко­ле­гіумі, Ян Кароль здійснив освітню подорож Європою, відвідавши при цьому Ауґсбург, Верону, Падую, Венецію, Мальту.
По поверненні на батьківщину в 1593 році одружився зі вдовою по слуцькому князю Семену Олель­ко­вичу Софією Мелецькою, донькою подільського воєводи і великого коронного гетьмана Миколая Мелецького, зблизившись у такий спосіб з аристократією Корони Польської.
А вже за три роки по тому, у 1596 році, отримав свій перший уряд — литовського підчашія. Тоді ж уперше близько познайомився з Україною, щоправда у доволі своєрідний спосіб — взяв участь у придушенні козацького повстання під проводом Северина Наливайка, Матвія Шаули та Григорія Лободи.
На початку 1600-х років бачимо Яна Кароля серед учасників Інфлянтської кампанії Речі Пос­по­ли­тої, під час якої литовському шляхтичу було доручено очолювати полк. А вже після смерті свого особистого недруга — великого литовського гетьмана Криштофа Радзивіла Перуна, в 1603 році Ходкєвич отримав спочатку булаву польного литовського гетьмана, а ще за два роки, в 1605, — великого литовського гетьмана.
Незважаючи на свою публічно задекларовану опозицію планам втручання Речі Посполитої у московські справи, як великий литовський гетьман був змушений взяти активну участь у поході на Москву 1611 року. А в 1617 році, вже як воєвода віленський, Ходкєвич вирушив на допомогу королевичу Вла­дис­ла­ву в його намаганнях заволодіти царською короною.
Від шлюбу з княгинею Софією мав двох синів, які, втім, померли в юному віці, а також доньку Анну-Схоластику, котру видав за сина великого литовського канцлера Лева Сапєги.
Після смерті дружини в 1619 році, аби не перервати рід по чоловічій лінії, вже доволі зрілий чоловік одружився на доньці князя Олександра Острозького Анні Алоїзі, котра була молодша від нього аж на сорок років. Сучасники пліткували з цього приводу (й, вочевидь, небезпідставно), що до цього шлюбу Яна Кароля Ходкєвича схилив його молодший брат Олександр, котрий прагнув будь-що не допустити успадкування маєтностей роду литовського гетьмана ненависними для нього Сапєгами, посвояченими з Ходкєвичами через шлюб з Анною-Схоластикою.
Так сталося, що 24 листопада 1620 року урочисто відсвяткували одруження графа на Шклові й Бихові, воєводи віленського, великого гетьмана литовського, губернатора інфлянтського, старости дерптського, любошанського і вілюнського Яна Кароля Ходкєвича та однієї з найбагатших наречених України княгині Анни Алоїзи Острозької, а вже за декілька днів гетьман був зобов’язаний виступити на допомогу коронному гетьману Станіславу Жул­кєвсь­кому, котрий саме перед тим вирушив у виправу на турецькі землі.
Князь Олександр Острозький. Невідомий художникЩоправда, як пам’ятаємо, цецорська виправа Жул­кєвського завершилася доволі швидко і вельми трагічно для Речі Посполитої. Отож восени 1620 ро­ку Ходкєвич навіть не встиг вступити у двобій з османцями, а за наказом короля зайнявся приготуваннями до неминучої наступної війни з Османською Портою, що розгорнулась уже влітку наступного року.
У Хотинській війні гетьман виступав за прийняття ризикованої битви з військами султана Османа ІІ у відкритому полі, і лише під тиском воєнної ради відмовився від своїх планів. Упродовж всієї кампанії Ходкєвич тяжко хворів і 24 вересня 1621 ро­ку його не стало.
Друга дружина гетьмана Ходкєвича, княгиня Анна Алоїза, доводилася донькою князя Олександра Костянтиновича Острозького — останнього православного представника славного руського роду некоронованих королів Волині, послідовних поборників православної віри, покровителів православної культури, науки. Уже на очах його батька, престарілого київського воєводи князя Костянтина Василя Острозь­кого, віри пращурів зреклися два його сини: старший — краківський каштелян князь Януш, та молодший — володимирський староста і литовський крайчий князь Костянтин. Лише середній його син, батько нашої героїні — волинський воєвода князь Олександр, до самої смерті залишався переконаним поборником православ’я, і саме в ньому не лише батько, а й — як писали автори з православного табору — уся православна Русь вбачали свою опору і захист.
Утім 12 грудня 1603 року під час об’їзду своїх маєтностей князь Олександр несподівано помер. Рання смерть князя стала тяжкою втратою для родини. Передовсім передчасна смерть сина стала причиною важкого інсульту київського воєводи князя Костянтина Василя, який і призвів спочатку до часткового паралічу, а згодом, на початку 1608 року, і до його передчасної смерті.
На момент смерті батька княжній Анні Алоїзі не виповнилося й трьох літ. А тому, на відміну від своїх православних старших братів Костянтина і Януша, малолітня спадкоємниця славетного руського роду так і не відчула на собі духовного впливу останніх стовпів православної аристократії. Натомість з малолітства Анна-Алоїза потрапила під вплив членів заснованого Ігнатієм Лойолою «Товариства Ісуса», оскіль­ки її мати Анна Костчанка, будучи ревнивою-ка­толичкою (за свої послуги Церкві отримала схваль­ні відгуки від самого Папи Римського Кли­мен­та VIII) охоче допускала до свого дому отців-єзуїтів. Князь Василь Костянтин Острозький. Невідомий художник
Хто знає, як би склалася доля юної спадкоємниці багатств князів Острозьких, якби не звернення до її матері зразу ж після смерті князя Олександра Кос­тян­тиновича того ж таки католицького архіпастиря, Климента VIII, в якому він, втішаючи вдову в її горі, поручав усі свої сили присвятити вихованню дітей. А найбільш піддатливим «матеріалом» для виявлення виховательських здібностей матері, природно, виявилася її найменша донька Анна Алоїза. Саме її вихованням, за дорученням княжни Костчанки-Острозь­кої, з юних літ і стали опікувалися єзуїти.
Дитинство Анни Алоїзи пройшло за читанням священних книг і житій святих, прослуховуванням духовних бесід, у частих сповідях і постійних випробуваннях волі та сумління. Мати регулярно переконувала юну княжну в суєтності й гріховності світського життя, викликала в неї відразу до заміжжя і явно готувала своє чадо до прийняття чернечого постригу.
І варто сказати, що й сама Анна Алоїза з юних літ не виказувала жодних зацікавлень світськими розвагами. Складалося враження, що вона чи не від моменту свого народження готувалася стати черницею. І, шукаючи причини такої відстороненості юної княжни від земних радостей життя, вочевидь, варто визнати резонність міркувань тих дослідників, котрі вбачають їх у просто-таки трагічно-містичній історії сім’ї Острозьких, що розгорталася безпосередньо на очах вразливої дівчинки.
Майже одночасно з батьком, у листопаді 1603 ро­ку, пішов з життя дядько Анни Алоїзи — віленський воєвода князь Криштоф Миколай «Перун» Радзивіл. Двома роками по тому, в 1605 році, помирає її рідний брат князь Василь. У 1606 році йде з життя інший брат, князь Криштоф. У 1607 році — ще один брат, князь Олександр. А вже трохи згодом, упродовж 1618 та 1619 років, у містичний спосіб пішли з життя останні її брати — князь Костянтин і князь Януш, а також двоюрідний брат князь Ян Володимир Острозь­кий і двоюрідна сестра княжна Елеонора Острозька.
Здавалося, що над родом князів Острозьких тяжіє якесь незбагнене фатальне родове прокляття. Й усвідомлення цієї трагічної фатальності могло вивести із себе будь-кого, а не лише юну і вразливу дівчину.
Тим не менше, у 18-річному віці Анна Алоїза збурила неабияке здивування оточуючих, коли несподівано, неначе прокинувшись від багатолітнього сну, почала виявляти посилену цікавість до життя. Відразу перестала соромитися своєї досить яскравої зовнішності. З відвертою байдужістю почала ставитися до благочестивих занять. Відверто нудьгувала під час духовних бесід. І зовсім перестала думати про життя за монастирським муром.
Переконавшись у невідворотності повернення Анни Алоїзи у життя світських розваг і сімейних ра­до­щів, мати та її духовні наставники всерйоз зайнялися пошуком гідної подружньої партії для спадкоємниці величезних родових матеріальних багатств і духовної слави не стільки Косток, як Острозьких. Зро­зуміло, що родовитість і заможність претендента на руку й серце юної красуні бралися до уваги передовсім. Але не меншою мірою княгиню Анну цікавила також благочестивість і набожність майбутнього нареченого. І хоч відшукати такий рідкісний варіант видавалося далеко непростим завданням, все ж матері пощастило його розв’язати, принаймні, їй так здавалося.
Претендентом на руку княжни Анни Алоїзи став аристократ з Литви Ян Кароль Ходкєвич. Одне лише перерахування титулів нареченого чого варте: граф на Шклові і Бихові, воєвода віленський, гетьман великий литовський, губернатор земель інфлянтських, староста дерптський, любошанський і вілюнський!
Наречений був і знатним, і заможним, а його хоробрість і воєнна доблесть були добре відомі далеко за межами Речі Посполитої.
Щоправда, граф вже встиг побувати в шлюбі (дружина померла кілька років тому), і, до того ж, мав не просто більше, ніж Анна Алоїза літ, а більше рівно втричі — аж 60. Але, поза всяким сумнівом, гетьман зарекомендував себе мужем набожним і благочестивим: щоденно бував на службі божій у костелі, перед кожною битвою постував і цілий день проводив у молитвах, годинами бичував себе до появи кривавих ран. Пильнував дотримання високих мо­ральних норм і серед своїх підлеглих. Чи не найбільш послідовно серед тогочасних європейських полководців переслідував розпусту серед жовнірів. До­сить буде лише пригадати, як одного разу в поході гетьман, виявивши в кварцяному полку жриць ко­хання, віддав наказ втопити усіх нещасних у річці — на очах у всього особового складу полку.
Для княгині Анни ста­ло самоочевидним, що ви­дав­ши свою доньку за та­ко­го чоловіка, їй нічого буде турбуватися за її доб­ро­по­ряд­ність і благочестивість, над якими вона так невтомно працювала впро­довж останніх двох десятиліть.
24 листопада 1620 року урочисто відсвяткували одру­жен­­ня гетьмана Ходкєвича і княгині Ост­розь­кої. А вже через декілька днів наречений поспішив до Варшави, на вальний сейм, аби там з рук короля Зиг­мунда ІІІ отримати гетьманську булаву і з нею вирушити на війну з турками.
Принесення лицарем клятви вірності дамі свого серця. Французька середньовічна мініатюраДорогою на Хотин гетьман на декілька днів заїжджав до молодої дружини в Острог. Під час цієї, як уже виявиться згодом, останньої їхньої зустрічі, вони таємно склали одне одному обітницю ні­коли не вступати між собою в по­друж­ні стосунки і під благопристойною зовнішньою формою по­друж­нього жит­тя зберегти себе в чистоті й незайманій цноті для служіння Богу (принаймні, саме так стверджували пізніше отці-єзуїти).
Варто сказати, що великому литовському гетьману дотримуватися взятої на себе обітниці не складало особливої праці. Адже під час Хотинської кампанії Ян Кароль Ходкє­вич помер як і належало воїнові — на коні, на очах своїх відданих підлеглих. А ось його дружині доля при­готувала чимало ви­про­бувань.
По досягненні хотинського миру тіло гетьмана було покладено в Кам’янці-Подільському з тим, аби, згідно заповіту, бути похованим у Вільно, поруч зі склепом першої дружини. Утім, за наполяганням Анни Алоїзи поховання відбулося в Україні, в родовому маєтку Острозі, у щойно збудованій там єзуїтській каплиці.
На той час Анні Алоїзі щойно виповнилося двадцять літ. Приблизно тоді ж було завершено роз­поділ майна Острозьких і їй дісталися на Во­лині Острозькі і Звягельські маєтності, а в Литві — Туровські і Свідинські. Крім того, вона розпоряджалася багатими містами і селами своєї матері в Червоній Русі, а після смерті чоловіка успадкувала величезні грошові суми і коштовності Ход­кєвичів.
Багаті, а тим паче, молоді вдови на той час вважалися чи не найбільш бажаними нареченими. А коли взяти до уваги ще й свіжу красу Анни Алоїзи, то стане зрозумілим, що претендентів на руку і серце княгині Острозької-Ходкєвич явно не бракувало. Найзначніші пани з Русі, Литви і Польщі намагалися схилити молоду вдову до повторного шлюбу. Ходили чутки, що навіть син польського короля, його наступник на польському троні та претендент на трон шведський і московський, королевич Владислав Ваза також добивався руки багатої русинки. Але всі ці намагання виявилися марними.
Натомість у дні скорботи й оплакування смерті чоловіка стежину до серця княгині знову прокладають отці-єзуїти, котрі надовго стають її найближчими друзями і порадниками. Щоправда, певний час молода плоть і природна жага життя чинять відчайдушний спротив втечі Анни Алоїзи від радостей земного життя. Це триває доти, аж поки під час однієї з молитов з вуст розп’яття Христа їй вчувається настанова повністю відвернутися від суєтного земного світу. Цього було цілком досить для того, аби екзальтована молода жінка негайно зняла з себе дорогу сукню, позбулася прикрас і склала обітницю присвятити все своє життя служінню Богу. Переслідування протестантів інквізицією. Мініатюра голландського художника XVІ ст.
Але вступ багатої вдови до святої обителі аж ніяк не входив у плани отців-єзуїтів, оскільки в такому випадку всі її багатства були б назавжди втрачені для їх Ордену. І тому вони стали наполегливо навіювати Анні Алоїзі думку про те, що для неї значно більшим духовним подвигом в ім’я Господа, в порівнянні зі вступом до монастиря, має стати святе й непорочне життя серед мирян, в оточенні світських принад і гріховних спокус.
Вихваляючи подвиг удовичого життя, єзуїти неодноразово цитували афоризм святого Бернарда: «Важливіше бути вдовою, ніж королевою». На­га­ду­вали також і про духовні подвиги святих вдів Павли і Євстафії, заслуги котрих саме в тому і полягали, що вони зі своєю доброчинністю не ховалися за глухим му­ром монастирської стіни, а залишалися серед ми­рян, повсякденно опікуючись спасінням їхніх грішних душ.
Врешті-решт, наполегливим духовним наставникам вдається остаточно переконати Анну Алоїзу у своїй правоті, і молода жінка погоджується на добровільне відсторонення від життя, повністю передаючи себе в руки своїм умілим покровителям.
Саме за їхньою порадою Анна Алоїза облаштовує в замку каплицю, де, по-суті, й проводить наступні десятиліття свого життя. Молитви й читання священних книг чергуються з майже щоденними сповідями. І варто лишень їй обмовитися про своє найменше зацікавлення мирським життям, як отці-єзуїти зразу ж вбивають його у самому зародку, нагадуючи про неминучість смерті, потребу піклуватися про душу померлого чоловіка тощо.
Руїни замкової Богоявленської церкви в ОстрозіЩомісяця княгиня присвячує три дні для ду­ховних роздумів, а наприкінці року віддає цьому за­няттю цілих десять днів. Раз у рік за порадою духовних наставників вдова міняє на тілі померлого чоловіка шите золотом дороге вбрання. Для того, аби приборкати в собі плоть, княгиня постійно зумисне завдає собі фізичних страждань, кривавить себе гострим нагаєм чи залізним гребенем, безперемінно носить на своєму тілі пояс із проволоки, а на руках — залізні нарукавники.
Але отці-єзуїти переконують свою вихованку в тому, що для спасіння своєї грішної душі й цього замало — потрібно невпинно піклуватися про заблудлі душі ближніх. А таких, на думку єзуїтів, в тогочасному Острозі було чимало. Передовсім, послідовників Ігнатія Лойоли непокоїли «схизматики» — православні, що гуртовувалися навколо заснованих предками княгині Острозької знаменитих у цілому православному світі Острозької академії, Острозької типографії та величного Богоявленського собору, в якому знаходилася й родова усипальниця некоронованих королів Волині. Чимало в місті було й іудеїв, які облюбували Острог ще з давніх часів, побудували тут камінну синагогу, відкривши при ній школу та заснувавши єврейський банк. Крім того, в передмісті Острога колишні полонені татари, отримавши з часом волю, так і залишилися на поселенні, збудувавши тут свої мечеті.
Аби очистити місто від «магометанської зарази», «іудейського богохульства» та «схизматського віровідступництва», влітку 1624 року Анна Алоїза жертвує землю і виділяє кошти на побудову в Острозі римо-католицького костелу «в ім’я святих Ігнатія Лойоли і Франциска Ксаверія, отців єзуїтського ордену» та відкриття при ньому єзуїтського колегіуму.
На утримання колегіуму княгиня передає цілий ряд родових сіл і фільварків «з усіма приналежностями, будівлями, угіддями і прибутками, з усіма підданими, з церквами руськими і правом по­давання до них духовних». Догоджаючи єзуїтам, княгиня будує для спудеїв колегіуму камінний гуртожиток, під частину якого перебудовує і місцеву православну церкву. Під­по­ряд­кування єзуїтському колегіуму всіх православних шкіл призводить до повного занепаду прадавнього огнища православної освіти та культури — Острозького греко-православного колегіуму (або — академії). Така ж доля спіткала і заснований князями Острозькими шпиталь при пра­вославній церкві Святої Трійці.
За наказом ревної католички її слуги не впускають до Острога на­віть волинського православного єпископа Антонія Пу­зи­ну, запечатавши двері всіх місцевих право­слав­них святинь і виставивши біля них озброєну варту.
Але, як з’ясувалося вже згодом, усі ці акції являли собою лише підготовку до повного викорінення «схизми» з Південно-Східної Во­лині, яке розпочалося навесні 1636 року.
У ніч перед Великоднем 1636 ро­ку озброєна надвірна міліція Анни Алоїзи за її наказом оточила Бо­го­явленських собор, за допомогою ломів і кирок відкрила саркофаг її батька, Олександра Костян­ти­но­ви­ча, і перенесла священний для кожного православного прах захисника православної віри до римо-католицького костелу.
У відповідь на таке блюзнірство, за інформацією тих же отців-єзуїтів, «схизматична Русь, підбурена своїми попами, підняла тривогу, почала звідусіль збігатись і озброюватись Чернь до того озлобилась, що кидалась на свою пані-дідичку і та напевне не уникла б жахливої розправи, якби її не захистила двірська кавалерія. піхота і лицарська відвага шляхетних студентів колегіуму. Злість схизматична була жахлива. Предводителі бунту йшли прямо на шаблі, йшли у вогонь, були готові загинути тілом і душею, тільки б дістатися до своє пані і помститися їй…».
Звичайно ж, вже сам факт викрадення тіла останнього православного представника славетної князівської родини — а саме так розцінювала місцева православна громада вчинки Анни Алоїзи — міг спровокувати до насильства доведений до відчаю постійними утисками своєї державці православний люд Острога. Але, виявляється, у ніч на Великдень 1636 року мали місце й інші, досить провокативні, дії княгині Анни Алоїзи, про які її біографи-єзуїти вирішили за ліпше промовчати. Так, з’ясовується, що православні, які напередодні одного з найбільших свят зібралися у великій кількості поблизу Богояв­ленсь­ко­го собору і помимо своєї волі стали свідками такого небаченого раніше святотатства, спочатку лише голосно лаяли свою дідичку, не виявляючи при цьому жодних ознак схильності до насильства, та покірно очікували на освячення принесених ними хлібів. Тим часом з костелу в кареті з довгим цугом і в оточенні надвірних гайдуків поверталася до замку сама збурювачка суспільного спокою.
Шлях до замку простелявся через міст у безпосередній близькості до паперті Богоявленського хра­му. І коли православні, які розклали поблизу до­роги принесені для освячення паски і крашанки, проігнорували наказ звільнити проїзд — княгиня розпорядилася їхати прямо по пасхальних хлібах. Цей легковажний вчинок Анни Алоїзи і став тією останньою краплею, котра переповнила чашу терпіння підданих і спровокувала масові безпорядки в місті та його окрузі.
Лише стягнувши до Острога підкріплення із сусідніх повітів, стихійний виступ вдалося придушити. Все ті ж біографи-єзуїти стверджували, що в ході каральних акцій одних бунтівників убивали на місці, інших — заковували в кайдани і кидали в темниці, а коли закінчилися кайдани і ланцюги та переповнилися тюрми — для їх утримання переоблаштовували приватні будинки.
Коронний Трибунал Речі Посполитої, розгля­нув­ши справу, присудив вигнати з Острозького повіту всіх православних священників. Ватажки і найбільш активні учасники повстання були засудженні на смерть через четвертування, відрубування рук, смажіння в смолі, ламання кісток, колесування, здирання заживо шкіри тощо. Справжнім милосердям з боку влади можна було розцінювати страту через відрубування голови мечем. Будинки бунтівників підлягали знесенню з лиця землі, а місця, де вони стояли, мали бути посипані сіллю.
Але, якщо вірити панегірику, написаному єзуїтами, то перед самісінькою стратою ватажків бунтівників Анна Алоїза вибачила їхні провини і відпустила на волю. Невідворотними залишилися лише репресії по відношенню до православних священнослужителів — близько п’ятидесяти парафіяльних священників було вигнано з маєтностей княгині і відтепер їй уже ніщо не могло завадити остаточному впровадженню в краї католицизму та унії. Руїни Острозького замку
Саме в цих «трудах праведних» провела Анна Алоїза наступних дванадцять років свого життя, аж поки козацький смерч літа 1648 року дощенту не зруйнував вибудувану нею з такими неймовірними зусиллями «ідилію».
Першими з Волині втекли отці-єзуїти — адже саме вони стали найбільш бажаною мішенню для помсти. Слідом за ними на захід потяглися місцеві пани-дідичі. З неприхованим здивуванням мешканці Малої Польщі зустрічали влітку 1648 року надзвичайно пишний ескорт княгині Острозької-Ходкєвич, що складався з великої кількості карет, каруц, ридванів і возів, запряжених по чотири і по шестеро коней. В числі найдорожчих скарбів Анна Алоїза вивезла з України і домовину з прахом свого чоловіка.
Щоправда, наприкінці 1649 року, після підписання між королем і Військом Запорозьким Зборівського миру, княгиня з усім своїм добром повернулася на батьківщину, оплакуючи руйну­вання, завдані війною та помстою доведених до відчаю людей. Але цього разу її перебування в Острозі було зовсім не тривалим. Влітку 1651 року війна знову прийшла на Волинь, й Анна Алоїза, ряту­чись від її лихоліть, назавжди покинула землю пращурів.
Наступні три роки її життя пройшли в постійному очікуванні смерті. Незважаючи на свої далеко ще не похилі літа (на той час їй виповнилося лише п’ятдесят років), Анна Алоїза ви­глядала справжнісінькою старицею. Часто хворіла. Кож­ну, навіть найбільш дрі­б’яз­кову, хворобу сприймала як перепустку до життя вічного. Отці-єзуїти своїми вмі­лими бесідами про ра­дість потойбічного життя до­вели княгиню до крайньої форми екзальтації. А напередодні своєї смер­ті в січні 1654 ро­ку вона здивувала на­віть їх, бурхливо (на­скіль­ки їй дозволяли сили) демонструючи своє нетерпіння як­най­швидше пізнати смерть і перенестися на небо, аби там здобути такий нестерпно ба­жа­ний вічний спокій.
Заздалегідь, відчуваючи наближення смерті, ще на початку 1650-х років княгиня Острозька склала заповіт, де виразила побажання, аби її, згідно традицій Ордену єзуїтів, скромно поховали в невеличкому єзуїтському костелі св. Мацея і Ма­тіу­ша в Кракові з тим, щоб «після заспокоєння вітчизни і припинення цього покарання Божого» — як вона називала Визвольну війну українського козацтва — її прах було перепоховано разом з останками гетьмана Ходкєвича на Волині, в Острозі.
Але воля покійної була знехтувана її аристократичними родичами, котрі по смерті Анни Алоїзи ви­рі­шили влаштувати їй у родовому гнізді її матері, в Ярославі, по-справж­ньому князівські похорони.
Близько дев’яти мі­ся­ців тривала підготовка до небачених раніше ритуальних урочистостей. Така неспішність організаторів цього своєрідного середньовічного шоу дозволила єзуїтам через суд добитися передачі саме їм цього — як вони з пієтетом висловлювалися — «дорогого депозиту». І саме послідовники Ігнатія Лойоли 17 лютого 1655 року без зайвих урочистостей, на власних плечах внесли труну княгині до костелу св. Яна в Ярославі.
Однак, не довго довелося останкам Анни Алоїзи почивати в мирі. Менш, ніж за півроку під стінами Ярослава з’явилися українські козаки й єзуїти завбачливо перенесли домовину княгині до Кракова. В древній польській столиці труна перебувала аж до 1723 року, коли, після повернення Острога до складу Речі Посполитої і відбудови там єзуїтського костелу, врешті-решт, було виконано останню волю Анни Алоїзи. Разом з нею було перепоховано й останки чоловіка.
Проте посмертна Одіссея княгині на цьому не закінчилася. Після приєднання Правобережжя до складу Російської імперії наприкінці XVIII століття єзуїтський костел було перетворено на православний монастир і під час його перебудови в 1815 році труну княгині було перенесено до підземного склепу. Невдовзі тут вибухнула пожежа і приміщення прийшло в повний занепад, перетворившись на місце притулку для волоцюг і злодіїв. Саме останні й пограбували домовину княгині, а останки Анни Алоїзи — колись однієї з найзаможніших і найвпливовіших жінок України — зневажливо викинули на смітник.
Після цього пам’ять про княгиню Острозьку-Ходкєвич на батьківщині зберігалася лише в одному, вельми повчальному, переказі. У ньому йшлося про те, як одна вельможна пані (прикметно, що навіть її ім’я стерлося з народної пам’яті), котра за життя під час Великоднього богослужіння проїхала каретою по священним хлібам, була засуджена Богом на вічні скитання і позбавлена спокою не лише на схилі свого життя, а й після смерті.
І хто знає, може й справді — саме прижиттєві гріхи княгині Острозької-Ходкєвич не дозволили здобути вічний спокій, якого вона так прагнула за життя