Глава 6 По-хотинські
розчарування України-Русі

Глава 6

По-хотинські розчарування України-Русі

Величезні втрати, яких зазнало Військо Запорозьке під час Хотинської війни 1621 року, а також виявлена в ній козаками неабияка лицарська звитяга, що стала важливою складовою порятунку Речі Посполитої, вселяла козацьким лідерам сподівання на належні почесті від короля і республіки по її завершенні.

Власне, на цьому акцентували увагу як король Зиґмунд ІІІ, коли він закликав Військо Запорозьке на битву з османцями, так і королевич Владислав та командування коронними і литовськими військами під час самої кампанії. Наскільки довгою була пам’ять і твердим слово цих високих сановників Речі Посполитої мала вже у найближчий після-хотинський час продемонструвати реальна державна політика щодо козацтва.

 

Козацькі жадання по Хотинській кампанії
Уже на
 марші Війська Запорозького з-під Хотина козацька старшина вислала до Зиґмунда ІІІ петицію, де містилися обіцянки й надалі вірно служити королеві й республіці, «…не жалуючи свого здоров’я і добутку, наставляючи груди, скільки сил стане, за віру християнську, за честь королівську, за цілість вітчизни нашої…». Водночас, козаки запевнювали королівський маєстат у своїй готовності дотримуватись умов укладеного з турецьким султаном миру й остаточно припинити свої походи  на Чорноморське побережжя.
Битва з турками. Невідомий художник ХVІІІ ст.У прохальній же частині петиції Війсь­ко Запорозьке порушувало клопотання про збільшення розміру королівського жолду до 100 тисяч злотих на рік та його своєчасної виплати. Зважаючи на понесенні в останній війні втрати, козаки ставили також питання про відшкодування понесених втрат у конях і майні, як те їм було обіцяно королівськими комісарами під мурами Хотина.
Окремо в петиції було сформульовано вимоги щодо задоволення потреб православної Церкви. Зокрема, містилося прохання, аби король, «зважаючи на криваві заслуги і вірність зволив заспокоїти старовинну релігію нашу грецьку».
Апелюючи до понесених каліцтв під час останньої війни, козаки прохали про виділення прибутків з якогось українського міста на відновлення козацького шпиталю, повернення у власність Війська Запорозького містечка Бориспіль з усіма належними до нього околицями.
Порушувалось і прохання щодо надання права вільного проживання козацького товариства як у королівщинах, так і приватних та духовних маєтностях, зрозуміло, при застереженні за козаками й там належних їм прав і вольностей.
Вочевидь, зважаючи на відмову від виправ на Чорне море, Військо Запорозьке клопоталося про надання йому права вільного найму на військову службу до іноземних християнських володарів. Крім того, жадало від короля дозволу на розташування на волості на зимові лежі, а відтак виведення з Київського воєводства розквартированих коронних жовнірів.
Зважаючи на продемонстровану в Хотинській війні звитягу, вимоги Війська Запорозького не виглядали аж надто радикальними. Навпаки — несли на собі карб поміркованості, за якою вчувалася вміла рука гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.
Утім, навіть попри стриманість козацьких жадань, відповідь короля, втілена в інструкції комісарам на перемовини із запорожцями, виявилася переважно негативною.
Зокрема, зважаючи на неврожай і значне спустошення українських воєводств, Зиґмунд ІІІ відмовляв козацькому війську у праві розквартирування на волості на зимові квартири. Існуюча ж заборгованість у виплаті жолду коронним жовнірам не дозволяла підвищити платню козакам. І лише в крайньому випадку, якби старшина домагалася цього надто твердо, комісари могли погодитися на збільшення його розмірів з 40 до 60 тисяч злотих.
Вирішення справи майнових пожалувань на козацький шпиталь, а також надання дозволу на волонтерську службу Війська Запорозького під стягами іноземних християнських монархів — король переносив на наступний вальний сейм. Стосовно ж вільного проживання козаків у королівських, приватних і духовних маєтностях, за умови користування з їхніх традиційних прав і привілеїв, то скидалося на те, що відповідь Зиґмунда ІІІ більшою мірою була негативною, аніж ствердною. Більше того, складалося враження, що завдання королівської влади в цей час полягало в тому, аби досягти неможливого — загнати відмобілізоване і загартоване у війні 40-ти­сяч­не козацьке військо в 12 тисячний реєстр!
Щоправда, небезпечність подібних акцій за умов мобілізації козацьких полків і зав’язування вже звичних Речі Посполитої по завершенню будь-якої кампанії конфедерацій у війську коронному добре усвідомлювали в оточенні короля. А відтак намагалися задовольнити козацькі жадання загальними деклараціями про «милість короля» та його «шанобливе ставлення як до молодців козаків», так і їхньої «старожитньої віри» і православної Церкви.
Реальні ж прояви монаршої милості у вигляді гро­шових подарунків Зиґмунда ІІІ були передбачені лише для козацької старшини, з котрої намагались у такий спосіб зробити вірних королівських підданих. Утім, настрої багатотисячної козацької маси, по суті потенційних випищиків, теж немало значили. І в цьому Річ Посполита переконалась уже через декілька років, здригнувшись від нового потужного козацького виступу.

Загострення міжконфесійного протистояння в Україні в середині 1620-хроків
Висвячення православних ієрархів під захистом козацьких шабель восени 1620 року не
 ліквідувало суперечностей, що існували в сфері міжконфесійних взаємин, навпаки  ще більше загострило взаємини православних з уніатами. Принципово нову якість характеру міжконфесійних взаємин на українських землях надавав той факт, що на стороні православних дедалі організованіше і рішуче виступало Військо Запорозьке.
Чи не найпершими це відчули на собі опоненти православних ієрархів — очільники з’єднаної з Римом, уніатської Церкви. У листі до Риму від 16 лютого 1623 року, адресованому кардиналові Барберіно, глава уніатської Церкви митрополит Йосиф Вельямін Рутський, ведучи мову про перешкоди в поширенні унії, зазначав з цього приводу таке: «…Козаки мало не безбожники, і вони не дбають про релігію, та й ніколи не дбали. Щойно два роки тому почали виявляти зацікавленість, відколи їх до того почали підбурювати ново висвячені Їх нацьковує проти нас псевдомитрополит і його псевдоєпископи, яких три роки тому висвятив якийсь бродяга…».
Складність ситуації, в яку потрапили уніатські ієрархи в середині 1620-х років, посилювалась і тією обставиною, що козацтво після виявленої ним в часи Хотинської війни відваги і самопожертви в суспільній свідомості Речі Посполитої вже не сприймалось винятково у негативному світлі як якісь там гультяї і бешкетники, а — як люд лицарський, гідний поваги і пошанування. Отож й уніатські ієрархи, аби не зашкодити власній репутації, мусили відповідним чином ставитись до степових лицарів. Вельми показовим у цьому сенсі є праця уніатського архієпископа Полоцького, а в майбутньому митрополита Київсь­кого Антонія Атанасія Селяви «Антіеленхос», де владика наголошував: Процесія Божого Тіла в Короні Польській. Невідомий художник ХVІІ ст.
«Ми про козаків говоримо, як про людей лицарських, що у цій справі добре знаються, і які у волоській експедиції (тобто у Хотинській війні) стіною стали за милу вітчизну. Стіною, яку сили поганські Божою ласкою не проломили. За це вони гідні похвали від Короля Його Милості та усього християнства, гідні безсмертної слави на віки
Але про віру дискутувати, а тим паче дізнаватися, хто між нами правий, а хто кривий, або досліджувати справи, нам доручені, — не їх то покликання, не їх то забава Якщо все коронне воїнство, хоч і в школах навчалося, та добре духовне виховання з молодих літ мало (бо ці дві передумови до розуміння віри потрібні) до сих справ не втручаються і не привласнюють їх собі, і хоч хто їм це приписував, не приймуть їх на себе, то низові козаки, які ані такого виховання, ані освіти не мали, до питань вири втручатись як можуть?».
На гребені хотинської слави Війська Запорозь­кого і в умовах посилення напруженості у взаєминах православних та уніатів, останні з тривогою по­мі­чали, що вони втрачають підтримку навіть у впливових представників римо-католицької громади Речі Посполитої.
Так, наприклад, на вальному сеймі 1623 року на захист православної України-Русі виступив князь Криш­­тоф Збаразький, котрий, як відзначають до­слід­­­ники, практично дослівно цитував уривки з твору Яна Щесного-Гербурта (також римо-католика за віросповіданням) «Думка про народ руський», на­го­лошуючи при цьому таке: «Бо якщо хочуть того, щоб Русі не було на Русі, то це є річ неможлива, того жоден розум, жоден ґвалт осилити не зможе. Той завдає рану в серце нашої вітчизни, хто право ламає, згоду між народами, з яких Річ Посполита скла­дена, розриває, той серце вітчизни вбиває. Такою є колотнеча, яку почали з народом руським, братами і кров’ю нашою».
Монастир василіан у БучачіВтомлені перманентними конфліктами та сеймовими «розбірками» православних та уніатів, впливові сенатори (такі, наприклад, як великий канцлер литовський Лев Сапєга) ладні були піти на радикальні поступки православній Русі, аби лишень заспокоїти ситуацію в державі, збурену міжконфесійними су­пе­речками. Серед таких «радикальних» варіантів роз­в’язання проблеми в середовищі римо-католицького духовенства обговорювалась навіть перспектива включення «з’єднаних православних» до лона своєї Церкви. А такий розвиток подій фактично означав би лік­відацію унійної Церкви як такої.
Але Зиґмунд ІІІ не підтримав настільки далекосяжних поступок православним. Найбільше, на що спо­добився король так це на гарантування безпеки пра­вославному митрополиту Київському Йову Бо­рець­кому та архієпископу Мелетію Смот­риць­ко­му, котрі прибули до Варшави і фактично взяли участь у засіданнях вального сейму.
На сеймі 1623 року король уперше озвучив пропозицію щодо скликання спільного православно-уніатського церковного Собору, який би прислужився шляхетній меті примирення «народу руського».
Висловлена королем ідея відразу ж знайшла позитивний відгук в оточенні уніатського митрополита Йосифа Вельяміна Рутського, становище котрого після втручання козацтва в церковні справи все більш ускладнювалось.
Певна підтримка цієї ідеї лунала і з вуст православних інтелектуалів, зокрема Мелетія Смот­риць­ко­го та, навіть, Йова Борецького. Утім, конфлікт двох гілок християнства східного обряду на той час уже встиг вийти з площини дискусій щодо догматики чи символів віри. Він втягнув у свій вир немалі сили людності, обріс численними обопільними образами і кривдами, а тому був вельми непростим, якщо не сказати безнадійним, у розв’язанні.
Додаткової напруги у стосунки двох гілок православного світу додало вбивство в листопаді 1623 ро­ці у Вітебську уніатського архієпископа Полоць­ко­го Йосафата Кунцевича. А роком раніше, в червні 1622 ро­ку, козаки вбили уніатського протопопа міста Шар­го­ро­да на Поділлі о. Матея. Трохи згодом, в серпні того ж року, розгромили нещодавно заснований при соборі св. Софії в Києві василіанський монастир, ув’язнивши при цьому тамтешніх братів-василіан у православному Трахтемирівському монастирі.
Утім, як підмітили дослідники церковної проблематики (зокрема, відомий американський історик Сергій Плохій), вбивство Кунцевича, як це не блюзнірськи звучить, виявилося «вигідним» з’єднаній з Римом православній Церкві, оскільки допомогло уніатам подолати негативне ставлення частини еліти Речі Посполитої до унії та більш солідарно виступити на її захист від нападок «схизматиків»-православних.

 

Йосафат Кунцевич (світське ім’я Іван; 1580–1623) — уніатський архієпископ Полоцький, зарахований римо-католицькою Церквою до ліку святих. Народився Іван Кунцевич в українській шля­хетсь­­кій родині на Волині, в м. Володимирі. У 1604 ро­ці вступив до василіанського монастиря св. Трійці у Вільно. Спільно з його архімандритом (у майбутньому уніатським митрополитом Київсь­ким) В. Рутсь­ким реорганізував чернече життя в оби­телі, запровадивши сувору дисципліну серед ченців-василіан. З 1613 року очолював обитель, а у 1618 році був висвячений на архієпископа По­лоцького.

На Русі був відомий як талановитий полеміст, автор творів «О фальшованю писем словенских», «О старшинстві св. Петра», «О крещенії Володимира» та інших полемічних праць, у яких відстоював законність церковної унії, першість папського престолу в християнському світі тощо.

Отримуючи від Зиґмунда ІІІ диплом на єпископство, дістав його дозвіл на підпорядкування всіх церков Полоцької єпархії, в тому числі й тих, парафіяни яких усе ще були противниками унії. Насильницьке впровадження владикою унії призвело до того, що православні, зокрема мешканці Вітебська, були змушені виконувати свої церковні відправи за містом, у полі. Міщани Могилева й Орші закривали перед Кунцевичем міські брами, погрожували фізичною розправою над ним. Навіть ті християни, котрі раніше індиферентно ставилися до існування церковної унії, тепер почали бунтувати і нарікати на дії «душехвата» Йосафата.

Спостерігаючи загострення міжконфесійного конфлікту на Русі, великий канцлер литовський Лев Сапєга в 1622 році звернувся до уніатського архієрея з письмовою пересторогою: «Зловживаючи своєю владою, Ви своїми вчинками запалили ті небезпечні іскри, котрі всім нам загрожують згубою і нищівною пожежею…»

Слова канцлера не зупинили Кунцевича. На заваді ж його діяльності стала кривава розправа у листопаді 1623 року у Вітебську. У відповідь на наказ уніатського владики взяти під варту останнього в місті православного священика, котрий продовжував своє служіння за містом, у полі, розлючений натовп вдерся до його покоїв і вчинив над ним самосуд. Ар­хі­єпис­ко­па було забито, а його тіло викинуто до р. Двіни.

Кривавий вітебський ексцес сколихнув усю Річ Посполиту. Сам Папа Римський Урбан VІІІ (1623–1644) поставив перед королівською владою вимогу нещадно і показово покарати місто. Усього лише за три дні було проведено слідство і суд виніс по справі свій жорсткий вирок: дев’ятнадцять мешканців Вітебська, визнаних винними у скоєнні злочину, було скарано на горло; ще сто чоловік засудили на смерть заочно; місто позбавили магдебурзьких прав; міська ратуша на очах мешканців міста була розібрана; церковні дзвони, які били в набат напередоднірозправи над архієпископом, — зняті з дзвіниць.

Проте навіть пролита кров не змогла протверезити гарячі голови прибічників і противників унії.

Новий архієпископ Полоцький Анторій Сапєга вже через рік після вбивства Кунцевича писав, що у Вітебську, Могильові, Полоцьку і Вільно знову можуть вибухнути антиунійні бунти.

Самого ж Йосафата Кунцевича у 1642 році було беатифікованно, а по канонізації 1867 року владика став першим святим східного обряду в римо-католицький Церкві.

«Ми цю святиню здобули нашою кров’ю, також нашою кров’ю
готові її скріпити…»

На кінець 1620-х років у стосунках православних й уніатів намітилась виразна тенденція до пошуку шляхів примирення. На гребені цього обнадійливого процесу навесні 1628 року на Волині, в містечку Городок, відбулася православна єпископська нарада за участі Київського митрополита Йова Борецького, єпископів та архієпископів Мелетія Смотрицького, Ісакія Борискевича, Паїсія Іполитовича та архімандрита Петра Могили. Воздвиження Чесного Хреста. Іконописець Йов Кондзелевич
Учасники наради за її результатами ухвалили рішення скликати в Києві церковний Собор для всебічного обговорення питання щодо можливості «поєднання Русі з Руссю». У контексті підготовки до скликання Собору владиці Мелетію Смотрицькому було доручено підготувати спеціальну працю з обґрунтуванням важливості такого поєднання, а заодно й — меморіал з представленням різниці між католицизмом і православ’ям.
До переговорів з представниками уніатської Церкви долучилися відомі діячі Луцького православного братства Лаврентій Древинський і князь Юрій Пузина. Київський уніатський митрополит Йосиф Рутський у листі до Риму із задоволенням констатував: «Припустили вони чималенько із давньої своєї люті, направду диявольської. Припинили видавати на нас ущипливі писання. Складають візити нашим і запрошують в гості до себе, де тільки живемо в однім місті. Самі вчені їхні тримають глибоку мовчанку про спірні точки віри, за винятком Папського примату. Однак і про це балакають куди скромніше, ніж будь-коли раніше. Панує загальне гидування розколом і прагнення єдності. Про це висловлюються не лише на їхніх зібраннях, але й публічно кажуть, що усіма способами хочуть з’єднатися з нами».
Тим часом Смот­рицький підготував свою «поєднавчу» книгу, яку на­звав «Апологія подорожі до східних країн». Крім загальної тональності твору Смот­рицького, наповненого обґрунтуванням конечності примирення християн різних конфесій, вчений також вказав на певні «помилки» православної Церкви.
Рукопис своєї книги полеміст відправив для друку до Києва. І вже там ідеї Смот­риць­кого спричинили справжній шквал критики на адресу автора з боку учасників православного Собору, що відбувся в серпні 1628 року на Волині.
Провідну роль у на­пад­ках на Смот­риць­кого відіграли священики Лав­рентій Зизаній і Анд­рій Му­жи­ловсь­кий (за ни­ми, як доводять дослідники, стояв непримиримий у справі поєднання православних та уніатів лідер литовських протестантів Криш­тоф Рад­зи­віл). Критики Смотриць­кого звинувачували свого опо­нента у відході від православ’я, схилянні перед унією тощо. І як підсумок — наполягали на позбавленні архієрея сану та накладення на нього церковного прокляття.
Особливо не­при­миримою виглядала позиція представників Війсь­ка Запорозького, котрі та­кож брали участь у серпневому Соборі православної Церк­ви. Вони особисто зустрілися з бунтівним архієпископом, довго вичитували його, завершивши зустріч традиційно для таких випадків ритуалом — прямою по­гро­зою його життю. Кружляли також чутки стосовно того, що козацтво поклялось скарати владику на горло, якщо православний Собор таки визнає його уніатом.
Спроби митрополита Йова Борецького хоч би трохи пом’якшити критику на адресу свого почасти однодумця спровокували підозри і на адресу владики. Один з козацьких ватажків, на ім’я Соленик, не бажаючи залишати Борецького і Смотрицького наодинці в церкві, недвозначно пригрозив церковним ієрархам: «…махлюйте, махлюйте, дістанеться тут і Павлу, і Савлу…».
Хвиля обурення на адресу безумовно найталановитішого тогочасного православного полеміста була настільки потужна, що митрополит Борецький та решта його однодумців-єпископів, усвідомивши всю небезпеку «поєднавчих» кроків, завчасно відмовилися від них.
Воздвиження Чесного Хреста (фрагмент). Іконописець Йов КондзелевичНа початку літа наступного року за наказом короля мали відбутися паралельні православний і уніатський Собори з тим, аби підготувати скликання у Львові спільного уніатсько-православного Собору. І якщо вищі церковні мужі з православного табору загалом були не проти такого розвитку подій, то православна шляхта і, особливо, козацтво виступали з різким осудженням таких перспектив. До Києва прибули посланці гетьмана Леона Іва­но­вича з нагадуванням, що «повинність наша і кожного християнина за віру померти». Ще більш рі­шу­чими були слова одного з козаків, котрий пригрозив Борецькому і Могилі такою самою «унією», яку отримав київсь­кий війт Ходика — тобто київський виборний го­ло­ва, вбитий ко­за­ка­ми в 1625 ро­­ці за зви­ну­ва­чен­ня­­ми у під­­трим­­­ці унії.
Як свідчать тогочасні джерела, ар­хі­­мандрит Петро Могила від тих слів навіть розплакався, а митрополит Борецький був змушений ночувати за безпечними мурами Печерського монастиря.
Як слушно зауважують з цього приводу до­слідники історії Церкви, коло замкнулось: продемонстрована на початку 1620-х років, готовність козаків стати на захист «своєї» Церкви і навіть ціною насильства відновити справедливість, наприкінці десятиліття не дозволила православним ієрархам легалізувати своє становище в державі — усе через ту ж погрозу насильства. «Ми цю святиню здобули нашою кров’ю, — декларував на церковному Соборі 1628 року козацький ватажок, — також нашою кров’ю готові її скріпити, або кров’ю тих, хто б її зневажав і від неї відступав…».

Багатогранні таланти Лаврентія Зизанія
Відомий мовознавець, письменник і перекладач Лав­рентій Зизаній належав до
 відомої дрогобицької ро­дини Зизаніїв, що дала Україні письменника і про­по­відника Стефана Зизанія, старшого брата Лаврентія.Архімандрит Києво-Печерського монастиря  Єлисей Плетенецький
Достеменно невідомо, де Лаврентій Зизаній засвоював ази наук — можливо це була Острозька школа, а можливо — Ярославський єзуїтський колегіум. Свою ж власну викладацьку діяльність Зизаній розпочав наприкінці 1580-х років у Львівсь­кій братській шко­лі. Зго­дом викладав у Бе­рес­тейській і Віленській братських школах, працював до­машнім вчителем у кня­зів Острозьких, а з 1612 ро­ку опі­кувався приходом у во­линсь­кому місті Корець.
Перебуваючи у Вільно, в 1596 році опублікував го­лов­ну працю свого життя «Лексис, сирєч реченія, вкратці собрати и из словенського язика на простий рускій діалект истол­ковани» — перший український друкований лексикон, при­зна­чений для шкільного нав­чання. Тоді ж побачила світ і підготовлена Зизанієм «Граматика словенска» — також перший український систематичний підручник церковнослов’янської мови, призначений для освітніх потреб.
До Києва Лаврентій переїхав в 1619 році на запрошення архімандрита Києво-Печерського мо­нас­тиря Єлисея Плетенецького, котрий гуртував відомих в Україні інтелектуалів навколо Лаврської друкарні. У Києві Зизаній розпочав перекладацьку і редакційну діяльність, читав проповіді.
У середині 1620-х років Лаврентій Зизаній підготував староукраїнською мовою «Катехізис», з рукописом якого 1626 року їздив до Москви, був прийнятий царем Михайлом Федо­ро­вичем і отримав його дозвіл на публікацію. У 1627 ро­ці книга в перекладі церковнослов’янською мовою вийшла у Москві. Щоправда на диспуті з московськими богословами Зизанія звинуватили в єресі і вже надрукований наклад книжки знищили.
З Москви Зизаній повернувся в 1628 році до Корця, де залишався до самого кінця життя. Помер після листопада 1634 року.

Непоступливий владика Ісая
Відомий український православний діяч Ісая Копинський (народився у
 другій половині XVІ ст.) походив з православної шляхетської родини, що мешкала у Підляському воєводстві Речі Посполитої.
Здобувши ґрунтовну освіту в Острозькій школі, близько 1600 року прийняв постриг у Києво-Пе­черсь­кому монастирі. Відтоді 16 років майже безвиїзно мешкав у печері св. Антонія, на благословенних Київський Горах. Щоправда, в 1614 році на запрошення ігумена Густинського монастиря Йоасафа на деякий час покидав Київ, аби взяти участь у закладенні стін монастиря, келій, церкви Благовіщеня.
По поверненні до Києва опікувався створенням Свято-Богоявленського братства та братської школи при ньому. У 1615 році був обраний ігуменом Київсь­кого Братського монастиря, одночасно викладав у братській школі. Наступного року отримав запрошення на ігуменство до Київського Межигірського монастиря, ще за два роки — до Густинського Троїць­когомонастиря.
Перебуваючи на Лівобережжі, зблизився з княжим родом Вишневецьких, зокрема з відомою княгинею Раїною Могилянкою-Вишневецькою, при котрій виконував обов’язки духівника. На її прохання заснував Лубенський Мгарський Спасо-Преображенсь­кий, а також жіночий Підгірський Ладинський монастирі.
Восени 1620 року владика Ісая був висвячений патріархом Єрусалимським Теофаном ІІІ на єпископа Перемишльського і Самбірського. Утім, вступити на це служіння так і не зміг, оскільки кафедру займав номінований королем уніатський владика Афанасій Крупецький.
Гостро конфліктуючи з королівською владою, владика одним з перших звернув свій погляд на Моск­ву, сподіваючись на підтримку одновірного царя. Ще в 1620 році єпископ Ісая відіслав до Москви делегацію ченців, які від його імені заявили про готовність владики на чолі 150 ченців переселитися до Московії. Трохи згодом, у 1628 році, став архієпископом Смоленським, Чернігівським і «Всього Сі­ве­ру», тобто тих земель, що на той час перебували під владою російського царя. Активно виступав проти будь-яких спроб досягти порозуміння православних Речі Посполитої з уніатської Церквою. Був послідовним і непримиренним опонентом єпископа Мелетія Смот­риць­кого та його планів щодо примирення Русі, зокрема активно підтримував ідею проголошення йому анафеми після написання ним «поєднавчої» книги «Апологія подорожі до східних країн».
По смерті Іова Борецького за активної підтримки козацтва, котрому вельми імпонувала непоступливість владики Ісаї, 20 червня 1631 року був обраний митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі. Утім, зважаючи на промосковські настрої Копинсь­кого, не був визнаний ані королівською владою, ані константинопольськими ієрархами.


Раїна Могилянка-Вишневецька
Майбутня княгиня Раїна Вишневецька народилась у родині молдавського господаря Єремії Мо­ги­ли, і доводилася сестрою митрополита Київсь­кого, Галицького і всієї Русі Петра Могили.
Раїна Могилянка-Вишневецька. Невідомий художникБлизько 1605 року побралась із князем Ми­хай­лом Вишневецьким. Перебравшись в Україну, активно продовжувала меценатські традиції роду Могил. Зокрема, вона залишалася патроном Львівсь­кого Свято-Успенського братства. Крім того, заснувала на Лі­вобережжі три найвідоміші православні монастирі — Густинський Свято-Троїцький, Лубенський Мгарсь­кий Спасо-Преоб­ра­женсь­кий та Підгірський Ла­динсь­кий Свято-­Покровський.
Згідно інформації, опри­людненій її духівником, май­бутнім митрополитом Київсь­­ким, Га­лиць­ким і всієї Русі Ісаєм Ко­пинсь­ким, вже перебуваючи на смертному одрі благала свого си­на, князя Яре­му Виш­не­вець­ко­го, по­при все за­­лишатися при вірі своїх батьків.
Материнський за­по­віт Ісая Копинський оприлюднив у листі до кня­зя від 7 травня 1634 року, у відповідь на його перехід до римо-католицизму та спроби на­силь­ницького навернення до, но­вої віри своїх православних підданих:
«Відаємо всі, Милостивий Княже, под якими кондициями страшними стороні реліи и обоезками и клятвами родителка Вашои Княжои Милости, з того свята, сходячи, зоставила; на чиєй-то душі падет, Господь Бог же тот відаєт. Відаємо, же отцевская клятва висушаєт, а материнская викореняєт На имя Божиє унижене, а плачливе просимо: не горди, Ваша Княжая Милость, вірою своєю, в которой водою и духом єстес урожоний, але навернися до церкви Божеи, матки своєи природнои, а утіш нас всіх…»
Князь Ярема не дослухався закликів православного владики. І коли влітку 1651 ро­ку, після безжальних розправ над повсталим козацтвом і селянством України середини 1648 ро­ку, героїчної оборони Зба­разь­кої фортеці 1649 року та тріумфу під Берестечком у червні 1651 року, сорокарічний князь, перебуваючи у розквіті своїх фізичних сил, з’їв свіжих фруктів і від цього несподівано захворів та за декілька днів помер, його православні супротивники сприйняли це однозначно — як кару Не­бес за зраду передсмертної обітниці матері.


Перший відомий український в’язень на Соловках
Відкрити собою трагічний лік українців, котрим московська влада надала «честь» на власній шкірі від­чути «тепло» Білого моря, що омиває Со­ло­вець­кий острів, випало князеві Івану Курцевичу-Булизі. Князеві, котрий є більш відомий в історії України як архімандрит козацького Трах­те­ми­рівсь­ко­го монастиря Успіння Пресвятої Богородиці та єпископ Во­ло­ди­мирський і Берестейський. Утім, майбутній пра­вославний лідер України-Русі походив із знатного князівського роду, що виводив свої коріння від сина великого князя литовського Гедиміна Наримунта. Нащадок останнього, князь Курча (Костянтин), котрий в 1430-х роках сидів на князівському столі в Пінську, ніби то, й започаткував відому руську династію.
Іван Курцевич-Булига, народжений у сім’ї білоцерківського підстарости Дмитра Курцевича та Галшки Стужинської (після смерті чоловіка настоятельки знаменитого Київського Вознесенського монастиря) здобув блискучу європейську освіту. Під 1616 роком його ім’я значиться в списку студентського земляцтва Падуанського університету. Причому, запис свого імені в студенти прославленого навчального закладу князь вніс не по польські чи на латині, а староукраїнською мовою.
По поверненню на батьківщину Курцевич-Булига прийняв чернечий постриг і у 1616 році вже як ієромонах Єзекіїль очолив братію Трах­те­ми­рівсь­ко­го монастиря Успіння Пресвятої Богородиці.
Зважаючи, що Трахтемирів за універсалом Стефана Баторія був переданий реєстровому козацькому війську як гетьманська резиденція, а сам монастир нерідко іменувався «Війська Запорозького обитель» або ж «Богородиця Запорозька», призначення сюди впливового серед вищого православного духовенства, а до того ж вельми енергійного князя Курцевича неабияк посприяло налагодженню тісних контактів козацтва із православної церквою. Власне, саме з цього часу і спостерігається активне залучення козацтва до вирішення нагальних церковних завдань.
У тому ж таки, 1616, році трахтемирівський архімандрит разом з вищими київськими ієрархами та «всім Військом Запорозьким» на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним записався до створюваного в Києві братства. Кількома роками по тому вписався спільно з 47 представниками аристократії і шляхти Волині до Луцького православного братства. А у жовтні 1620 року був висвячений патріархом Теофаном ІІІ на єпископа Воло­ди­мирсь­кого та Берестейського, прийнявши в хіротонії ім’я Йосифа.
Крім духовного служіння, владика продовжував активно розвивати взаємини Церкви та запорозького козацтва. Упродовж 16211623 років разом з Петром Конашевичем-Сагайдачним декілька разів бував у Варшаві, добиваючись від короля припинення переслідування православних і визнання правомочності проведених Теофаном ІІІ висвячень православних ієрархів. Тоді ж отримав королівське підтвердження на архімандрію в знаменитому Дерманському Свято-Троїцькому монастирі.
Проте, такий обсяг королівських «ласок» не за­до­вольнив владику, і в 1625 році він перебрався до Москви. Там був люб’язно прийнятий царем Ми­хай­лом Федоровичем і його батьком, а фактично співправителем — патріархом Московським Філаретом Микитовичем. Наступного року князь Курцевич був висвячений на друге за значенням в Московській патріархії архієпископство — Суздальське і Таруське.
Маючи за собою підтримку і прихильність царської родини, на цьому служінні архієпископ Йосиф перебував до лютого 1634 року. Проте становище архі­єпископа різко змінилося вже після смерті Філарета Микитовича в жовтні 1633 року. Вище московське духовенство звинуватило «иноземца архиепископа Иосифа» в численних проступках, а саме: «мя­соедении, трапезничании с блудницей, а паче же, что он не христианин суще», а «обливанец» — тобто хре­щений не у відповідності з московськими канонами трикратним зануренням у воду, а так як це робили на православній Русі-Україні обливанням свяченою водою.
Допоки йшло слідство у справі архієпископа Суз­дальського і Таруського його вислали до одного з віддалених монастирів в Архангельській єпархії, де утримували під вартою стрільців. А коли ж «его лихоимственное и нечистое житие» суддям «стало явно», кня­зя Курцевича позбавили архієпископського сану, прилюдно зняли з нього архієрейське облачення й панагію, надягли просту чернечу рясу і під охороною стрільців «в чину плачущих и рыдающих» спровадили на Соловки.
Вельми промовисто звучала приписка до судового вироку колишнього архієпископа: «а бумагу и чернил не давать»…