Глава 7
Козацько-кримська співпраця в 1620-х роках

Глава 7

Козацько-кримська співпраця в 1620-х роках

Початки функціонування окремішнього державного утворення татар на Кримському півострові (самоназва Кримський Юрт) були закладені ще на переломі ХІV–ХVст., коли ця частина Золотої Орди залишалась лише під номінальною зверхністю Сараю. Після ж смерті знаменитого золотоординського темника Едигея в 1419 році Орда фактично повністю втратила контроль над Кримом, де почала розвиватися власна самобутня державність. Упродовж наступних декількох століть історія Кримського Юрту надзвичайно тісно переплітатиметься з історією України. Переважно, звичайно ж, в контексті розвитку воєнних конфліктів, але й також – економічно, етносоціально, цивілізаційно.

 

Соціальне і політичне облаштування Кримського Юрту під зверхністю Порти1
Звільнившись від зверхності Сараю, кримська еліта відразу
 ж розпочала жорстоку внутрішню міжусобицю за владу. Переможцем з неї вийшов Хаджжі Ґерей, котрому в 14281430 роках (помер у 1466 році) вдалося заснувати власну правлячу династію. Під­лаш­тована під вико­нан­ня цієї високої місії родова легенда Ґереїв, ви­водила витоки правлячого в Криму клану від Тоґа-Темюра, молодшого сина Джучі, котрий, як відомо, доводився старшим сином Чин­гізхана.
Проте повноправно розпоряджатися Кримсь­ким півостровом Ґереям так і не випало. Вже в 1475 ро­ці значно потужніша на той час Османська імперія за­воювала в Криму генуезькі колонії, а також здобула останній бастіон Візантійської імперії — князівство Феодоро. Усі ці території, що охоплювали собою більшу частину гірського Криму, а також найбільші міста і фортеці Причорномор’я, Приазов’я і Кубані увійшли до складу турецьких володінь, керувались султанською адміністрацією і не підпорядковувались кримським ханам. Османи утримували в них власні гарнізони і чиновницький апарат, справно збирали до султанської казни податки. Загалом османська влада контролювала близько 1/10 всієї території півострова. Проте під її контроль потрапили найбільш важливі стратегічні пункти. І таким чином навіть невеликі османські підрозділи могли контролювати ситуацію в ханаті. А з 1478 року Кримський Юрт офіційно визнав себе васалом Оттоманської Порти. При цьому стосунки з Османською імперією визначалися не правом завоювання, а правом персональної унії, що її уклали Ґереї з Османами, визнавши їхню зверхність.
Кримський хан. Невідомий художникВасальна залежність від Отто­­­манської Порти, зрозуміло, не спричинила відразу глибинних транс­формацій у соціальному укладі татар і їхній по­лі­тичній організації. Понад століття Юрт взагалі зберігав усі атрибути суверенітету, визнані в ісламському праві, передовсім право на хутбе, тобто заздравиці кримського правителя на свою честь під час полуденної молитви по п’ятницям. І лише з кінця 1580-х років кримські хани поступилися цим правом правлячим султанам з династії Османів.
Дослідники відзначають, що як державне утворення Кримський Юрт належав до типологічного ряду так званих степових імперій або паксів номадів. Цей тип держави був вибудуваний народами кочовиків-­скотарів на опанованій ними території Євра­зійсь­кого степу, що розкинувся від Північного При­чор­но­мор’я на заході й до Жовтого моря на сході. Степові держави як надплемінна структура створювались із метою концентрації військової сили, за допомогою якої встановлювався контроль за шляхами сполучення й отримувався в такий спосіб зиск від торговельних операцій в регіоні. Крім того, контроль над комунікаціями дозволяв ефективно організовувати прямий грабунок осілих сусідів.
У суспільній організації Кримської держави зберігся поділ татарського населення на племена (аймаки) і коліна, які у свою чергу складалися з родів на чолі з виборними старійшинами — мурзами або мірзами (від спотвореного «емір-заде»). Згодом ця посада стала спадковою. Розширилися і прерогативи уряду. Зокрема, мурзи були радниками хана. Їм разом з беями належала третина воєнної здобичі (до речі, саме цим дослідники, зокрема російський історик В.Є. Возгрін, пояснюють найбільшу войовничість мурз у порівняні з основною масою кримців, адже в мирний час жодних матеріальних виплат їм не було передбачено).
Родовий поділ відігравав надзвичайно важливу роль у суспільній організації кримців. Навіть після розпаду родової організації кожний татарин знав до якого роду він належав, якою була його тамга.
У Криму аж до його анексії російською імператрицею Катериною ІІ наприкінці XVIІІ ст. не існувало кріпосної залежності. Найбільше, що мусив кримський селянин надати своєму мірзі чи бею у формі позаекономічного примусу, так це обов’язок виорати їхню ниву. Причому, робилося це у формі толоки, тобто добровільної колективної праці, заснованої на традиції.
Не менш несподівано — зважаючи на жорстку «прив’язаність» кримської еліти до работоргівлі — виглядає питання щодо поширення на самому півострові цієї крайньої форми особистої залежності. Учені доводять, що кримські ринки работоргівлі, на які так «натхненно працювала» чи не вся військова потуга Юрта, насправді були зорієнтовані винятково на зовнішній світ. На самому ж півострові живий то­вар використовувався в дуже обмежених масштабах. Тамга Ґереїв
Причини такого становища дослідники вбачають передовсім у слабкості се­лянсь­кого господарства, для якого зайвий рот раба із його сумнівним бажанням працювати міг виявитися надто важкою, а під час і непосильною, но­шею. Але навіть у господарствах кримської знаті рабів також було небагато і використовували їх пе­ре­важно у «невиробничій» сфері: охороні, прислуговуванні по дому, а також як євнухів чи музикантів.
Причому, на півострові існувала традиція через 56 років «відробітків» відпускати рабів на волю. Тих же невільників, котрі, потрапивши в неволю, приймали іслам — на волю відпускали відразу, оскільки шаріат забороняв мусульманину неволити іншого мусульманина.
Досить складною була структура знаті Кримсь­ко­го Юрта. Най­впливовішими в Криму були клани: Шірін, Барин, Кип­чак і Арґин. Клани ке­рувались ватажками — карачу беґами (беями). Лідер найстаршого кла­ну — Шірінів — носив титул баш-карачу. За цими, найбільш наближеними до правлячої династії, кланами йшли ногайські клани, що мешкали поза межами півострова, — Мансур, Кунґ­рат, Кият та інші. Ста­рій­шини кланів мали право участі в ку­рул­таї — з’їзді, що скликався для вирішення найважливіших пи­тань життєдіяльності ханату.
Крім родових беїв і мірз впливові позиції по­сідали служилі беї. За вірну службу хан міг жа­лу­вати як званнями бея, так і землею. Остан­ня, щоправда, перебувала у службовому володінні й могла бути відібрана ханом у випадку службового недбальства бея чи спроб змінити собі сюзерена (вчинити таким же чином по відношенню до родової аристократії Ґереї не мог­ли). Отож саме служилі беї, разом із сільськими мурзами і чиновниками (челебі, агами тощо), становили опору ханської влади. У той час як родова аристократія нерідко перебувала в опозиції до правлячого в Кримсь­кому Юрті хана. Зро­зу­міло, що за своїм соціальним престижем родова аристократія стояла вище, аніж служила.
Кочівники при своїх юртах. Перська мініатюра ХІІІ ст.За вірну службу ханський уряд міг винагороджувати не лише земельними наділами, а й призначеннями на прибуткові посади намісників міст чи цілих областей. Крім того, практикувалося пожалування правом збирання торгових зборів, частиною «упоминків», що надходили від сусідніх держав як своєрідний відкуп за ненапад ор­дин­ців, або ж призначення гін­цями до Москви чи Вар­шави — адже за добру звістку гінцю за традицією на­ле­жало зробити щедрий подарунок.
Влада в Кримській державі належала правлячому ханові та династії Ґереїв. Ґереї вважали себе спадкоємцями правителів Золотої Орди і впродовж XVІ ст. на­віть декілька разів правили-Ка­занським ханством, а ще більше — претендували на першість у пост-золотоординському світі.
Титул хана мали право носити як правлячі суверени Криму, так і всі члени династії, які коли-небудь були на троні. Принци мали титули султанів.
Повний титул правителя Кримсь­кого Юрту від середини XVI ст. звучав наступним чином: «Великий падишаг Великої Орди, Великого Юрту, престолу Криму та Кипчацького степу, усіх та­тар, незліченних ногаїв, татів, тавгачів і гірських черкесів».
Згідно степової традиції наслідування трону мало відбуватися не через його передачу найстаршому претенденту, а виборюванням найсильнішим претендентом, котрий мусив перемогти інших своїх братів-конкурентів. Оскіль­ки така перемога не могла відбутися без підтримки кланів, адже саме зібрання кланів давало санкцію на владу, то клани відігравали надзвичайно важливу роль у політичному житті ханату.
Ханська особа виступала одночасно і верховним головнокомандувачем, і правителем, і во­ло­дарем, що мав пра­во «життя і смерті» над своїми підданими, право вста­новлювати за­­кони тощо.
Права хана ґрунтувалися на нормах неписаного, звичаєвого права тьоре. Поширення серед татар мусульманства формувало традицію, згідно з якою особа хана трактувалась як імама-халіфа, тобто наступника Пророка і намісника Аллаха на землі. Відтак, правитель у своїй діяльності мав дотримуватися норм ша­ріа­ту, і саме це, крім традицій степового життя, було найбільшим обмеженням його влади. При хані діяв уряд на чолі з візиром (везіром), який називався дуваном (диваном). Тугра кримського калґи Гусам Ґерея. 1636 р.
Економічним підґрунтям ханської влади був його домен, розташований переважно в долинах рі­чок Альма, Кача і Салгіра. До складу ханських володінь входили міста Кирим (нині Старий Крим), Кирк-Ер (нині Чуфут-Кале), Бахчисарай. Крім того, правителю належали всі соляні озера і пустоші. Лише частиною цих володінь він володів як родовою власністю, якою він міг розпоряджатися на свій розсуд. Решта ж була «прикріплена» до його верховного уряду. А відтак могла бути лише роздана васалам за їхню вірну службу. Будучи верховним землевласником, хан мав право успадковувати землі померлого свого васала, якщо у нього не було близьких родичів.
Проте дослідники переконані, що не прибутки з домена були головним джерелом наповнення ханської казни. Ханові належали дві третини воєнних тро­­феїв і особливо в «урожайні» роки саме ця при­бут­кова стаття була визначальною у формуванні добробуту ханської родини.
Ханська резиденція спочатку знаходилася у місті Солхат. Проте на початку 1530-х років її перенесли до Бахчисараю. Головним спонукальним мотивом для такої рокіровки, на думку дослідників, було ніщо інше, як бажання кримців бути подалі від османської опіки, символом якої в Криму виступала Кефе або Кафа — адже саме там знаходився османський губернатор провінції та придані йому війська.
Першим заступником хана в степовій державі був принц, який послуговувався титулом калґи (став­леника). Калґа управляв східною частиною пів­ост­рова, а також лівим крилом Орди у поході. До ньо­го ж переходило управління Кримським Юртом у разі смерті хана і до часу призначення його наступника.
На нових виборах калґа користувався пріоритетним правом бути висунутим на посаду хана. Щоправда ця пріоритетність далеко не завжди матеріалізовувалась у фактичне обрання на ханство. Калґа також керував Ордою в поході, якщо хан залишався на півострові.
На посаду калґи зазвичай призначав діючий хан одного зі своїх братів.
Постійна резиденція калґи знаходилась в Ак-Мечеті. Там же перебувала і його адміністрація, яка майже повністю ко­пію­вала ханську. Так, у калґи був власний візир, скарбник (дефтердар), суд­дя (кадій). У розпорядженні калґи перебували досить значні території так званого калґалика. Йому належала десята частина воєнних трофеїв ординців, а також певна доля в упоминках, що над­хо­дили з Москви та Вар­шави. Крім того, доволі значним було і жалування, яке калґа отримував від султана.
Перекоп. Гравюра Габріела Боленара. Друга половина ХVІІІ ст.Другим заступником хана виступав нуреддін (світоч віри). Він також належав до династії Ґереїв, і, зазвичай, доводився братом або сином діючого правителя. Під його управлінням перебувала західна частина Кримського півострова. Під час походів нуреддін командував частиною правого крила Орди. Як і калґа, він мав власну адміністрацію. Резиденція нуреддіна розміщувалася у палаці Качи-Сарай, в долині річки Альма. Нурредін також отримував певну частину від воєнних трофеїв й упоминків. Отримував він також і грошове жалування зі Стамбулу, щоправда, його розміри були вдвічі меншими, аніж у калґи.
У питаннях війни та миру вирішальне слово належало не лише ханові, а і його заступникам. Підпис і присяга хана під умовами договору не мала значення без відповідних дій з боку його калґи та нуреддіна.
Третє місце на вершині політичного Олімпу Кримського Юрту, після калґи і нуреддіна, посідав великий бей (каймакан, хани-аґаси). Великий бей був «очима і вухами ха­на», командував особистою ханською гвардією, слідкував за порядком у столиці та її окрузі, за­тверд­жував судові рі­шен­­ня. В окремих випадках (передовсім, у залежності від особистих якостей великого бея) влада каймакана була навіть біль­шою, аніж нею володів нуреддін.
Особливе місце у служ­бовій ієрархії ханату посідав муфтій. Він не лише був духовним главою мусульман, а й офіційним тлумачем законів шаріату. До його компетенції відносилося й зміщення суддів (каді), а отже вплив релігійної особи поширювався і на судочинство.
Питання зовнішньої безпеки ханату та утримання в покорі Орд, що мешкали поза Кримським півостровом знаходилися в компетенції ор-бека. Ре­зи­ден­ція ор-бека розміщувалася поблизу Перекопу, ближче до театру прикладання його владних повноважень. Зважаючи на важливість покладених на ор-бека завдань, на цю посаду призначали або представників правлячої в Криму династії Ґереїв, або якусь впливову особу з роду Шірін.
На чолі трьох орд, що кочували поза межами Кримського півострова, але перебували у васальній залежності від Ґереїв, стояли князі, що носили титул сераскирів. Часто-густо останні дозволяли собі надто багато вольностей і відкрито демонстрували свій непослух правлячому хану. Утім, військовий потенціал причорноморських Орд був досить значним, аби Ґереї дозволили собі нехтувати і такими, не вельми слухняними, васалами (нерідко сераскири могли мобілізувати в похід військо, що чисельно навіть переважало Кримську Орду).
Важливі позиції в Кримському Юрті посідали і глави окремих родів — беї (первісно термін означав вождя роду в межах племені). У своїх бейликах вони зосереджували у своїх руках усі адміністративні інститути, суди і фінансову справу. У них було власне військо — бейсерак. Усі мурзи і рядові члени певного бейлика визнавали бея своїм еміром і були зобов’язані виконувати його накази, йти за ним, і тоді коли він «їде верхи чи іде пішки» — тобто і в часи миру, і в часи війни.
Беї найбільш впливових татарських родів прагнули управляти своїми бейликами як напівзалежними державами. Нерідко саме вони плели клубки інтриг проти правлячого хана, добиваючись його зміщення Стамбулом, або піднімали збройний заколот, воюючи як поміж собою, так і проти ханського уряду.
Вожді кримських кланів мали право збиратися на загальний з’їзд — курултай, що, зазвичай, проходив або в Солхаті, або неподалік Білої Скелі (Ак-Кая), що в околицях Карасу-Базару. Курултай, згідно традиції, був уповноважений обирати ханів та позбавляти невгодних з них влади.
На загально кримському рівні серед цих родових очільників першість посідав глава клану Шірін — Шірін-бей. Він вважався старшим з-поміж чотирьох карачі, і йому доручалось представляти їхні інтереси. Шірін-бей, згідно зі своїм статусом, також міг вести повноцінну зовнішньополітичну діяльність (решта беїв опікувались лише певним напрямком зовнішньої політики — московським, польським, угорським тощо). У Шірін-бея — єдиного з-поміж усіх беїв — існував власний адміністративний апарат, і навіть — власні калґа і нуреддін. Хасекі Султан – улюблена дружина турецького султана (Уперше цього звання була удостоєна відома українка Роксолана)
В адміністративному апараті Кримського Юрту певне місце було відведено й представницям слабкої статті. Як і в Османській імперії, в Криму існувала посада валіде, що на півострові носила назву ана-беїм. На цю посаду могла претендувати мати правлячого представника династії Ґереїв (у випадку смерті матері хана уряд могла посісти його сестра чи інша близька до правителя особа жіночої статі). В службовій ієрархії Юрту ана-беїм поступалась лише калзі (окремі дослідники ставлять її нижче і нуреддіна). Ана-беїм мала власну невелику адміністрацію, на її утримання з ханської скарбниці щороку виділялась певна сума грошей, а також натуральних видатків. Ще одна жіноча посада в Кримському Юрті — улу-беїм або улу-султані. На неї призначали старшу дружину хана.
Цікаво, що Ґереї не визнавали династичних шлюбів. У переважній більшості за дружин вони брали захоплених у чужих краях невільниць або дівчат, привезених від черкеських племен в якості данини. Донь­кам же представників правлячої династії Ґереїв знаходили наречених серед родової аристократії Криму.
Важливу роль у суспільному житті Кримського ханату відігравав диван — своєрідна державна рада, у компетенції якої перебувало вирішення всіх найважливіших політичних проблем, а також питань внутрішньої політики, що не підпадали під юрисдикцію кадіїв. Існувала практика скликання «малих» і «великих» диванів. Малим диваном називалася рада, що скликалася для вирішення нагальнихі конкретних питань за участю вузького кола наближених до хана осіб. Великий диван маркувався як зібрання «всієї землі». До участі в ньому запрошувалися не лише ви­щі ханські адміністратори — калґа, нуреддін, Шірін-бей, муфтій, четверо беїв-карачі, кадівскер, ор-бей, сераскири трьох причорноморських орд, казна дар-ба­ші та інші, а й усі мурзи і представники «кращих чор­них» людей.
Диван вирішував питання щодо початку нового походу і кількості ординців, що їх потрібно для цього мобілізувати; диван визначав розміри коштів на утримання хана і його адміністрації. На розгляд дивану виносилося й питання обрання на ханство. Щоправда, у цій царині чи не найбільше проявлявся факт васальної залежності Кримського Юрта від Високої Порти і тут прерогативи дивану зазнали суттєвих коригувань у бік їх звуження.

Внутрішньополітична боротьба в Криму в 1620-і роки та залучення до неї козацтва
Існуюча в середовищі кримських татар традиція передбачала обрання на ханство найстаршого з-по­між дієздатних на момент виборів представників династії Ґереїв. Зазвичай, таким претендентом виступав не старший син колишнього хана, а його брат.
Османи, які більш жорстко дотримувалися норм шіріату, були прибічниками успадкування вла­ди котримось із синів правителя. Аби мати змогу відіг­равати активну роль у справі заміщення трону і зводити на ханство лояльну до Османів особу, за на­по­ляганням Порти, в Туреччині завжди знаходився хтось із синів діючого хана (чи навіть декілька відразу). Робилося це, нібито, з метою нав­чання і належ­но­го виховання прин­ца. Насправді ж принц виступав в якості такого собі мо­біль­но­го кан­ди­да­та для швид­кої за­мі­ни кримсь­­кого пра­ви­теля, якщо той переставав влаштовувати султана і його оточення.
Мохаббат-наме (послання) кримського хана Джанібек Ґерея (фрагмент). 1628 р.З кінця XVI ст. Високій Порті до­стат­ньо було прислати відповідний указ — хаттишериф — як діючий у Криму правитель був змушений залишити ханський престол, поступившись ним своєму синові чи братові. І, варто сказати, Османи ак­тив­но послуговувалися цією можливістю, не даючи змоги своїм васалам аж надто довго засиджуватись на троні та зміц­нювати свої позиції на півострові й та­ким чином менше залежати від Високої Порти.
Іноді таке втручання у внутрішні справи васально залежного від султана Кримського Юрту проходило без жодних ускладнень. Хан, котрий по­трап­ляв в опалу, як правило, безвідмовно прямував у заслання на о. Родос, сподіваючись на ліпшу долю вже в майбутньому. Іноді ж воля Османів у цій царині збурювала активний спротив, як це сталося, наприклад, в 1623 році. Причому, в епіцентр протистояння Ґереїв та Османів цього разу потрапили запорозькі козаки.
Найбільш впливовим серед не-кримських кланів ханату Ґереїв був клан Мангитів або Мансурів. Мангити були навіть потужнішими за багатьох кримських кланів, поступаючись лише найвпливовішому з них — Шірінам. Принаймні, у переліку подарунків, які надсилалися в Крим, ті, що призначались Ман­ги­там, перераховувалися слідом за дарами, належними Ші­рі­нам. А це багато про що свідчило.
З другого боку, Мангити прагнули звільнитися від опіки кримського хана. Їхній чи не найбільш знаменитий ватажок Кан-Темір мурза, котрий на Русі отримав промовисте прізвисько «кривавий меч», у 1621 році навіть склав пряму присягу османському султанові Османові ІІ, не визнаючи над собою суверенітет кримського хана.
Цей конфлікт між Ґереями та Мангитами не­вдов­зі отримав продовження у відкритій громадянсь­кій війні, в яку на боці ногайців було втягнуто Оттоманську Порту, а на боці кримського хана Мег­меда Ґерея ІІІ та його брата калґи Шагіна Ґерея — українських козаків.
Майбутній кримський правитель, Мегмед Ґерей, народився на Кавказі у родині кримського ца­ре­вича Саадета Ґерея, котрий після поразки у боротьбі за кримський престол був змушений рятувати жит­тя втечею з Криму. Замолоду, разом з братом Шагі­ном, Мегмед взяв участь в антиурядових заворушеннях в Анатолії, за що на декілька років потрапив в ув’язнення. Щоправда, невдовзі Мегмед і Шагін отри­мали від султана прощення і були відпущені на волю.
Утім, до Криму брати не повернулися й цього разу. Свій Кіш (військовий табір) вони заклали неподалік Ак-Кермана, і звідти здійснювали успішні набіги на сусідні землі. Звістки про удачливість цих експедицій швидко поширилися поміж ординцями, і невдовзі до Мегмеда і Шагіна почали масово стікатися як та­та­ри з Кримського півострова, так і вояки з інших Орд, загрожуючи своїм існуванням спокою в цілому ханаті.
Зрозуміло, що така ситуація почала всерйоз не­по­коїти тогочасного хана Джанібека Ґерея. І він, до­бив­шись від султана Мустафи І відповідного дозволу, спробував силою викорінити це розбійницьке гніздо. У відкритому бою перемогу святкував Джані­бек. Мегмед знову потрапив до ув’язнення, цього разу на о. Родос. А ось Шагіну вдалося врятува­тися втечею до Персії. Сул­тан наказав Джанібеку Ґе­рею на чолі тридцятитисячної Орди атакувати територію перського шаха, котрий своїм потуранням діям Шагіна вкотре зневажив честь правлячого Османа. Проте успіху похід не приніс — війська Джанібека Ґе­рея зазнали поразки від персів, яких, до речі, очолював не хто інший, як Шагін Ґерей.
Але для Джанібека Ґерея на цьому нещастя не скінчилися. Якраз в розпал боротьби з Шагіном до влади в Стамбулі в результаті чергового палацового пе­ре­вороту прийшов новий султан — чотирнадцятирічний Осман ІІ. А посаду великого візира при ньому посів давній приятель Мегмеда Ґерея — Хусейн-паша (раніше вони разом відбували ув’язнення в Стам­бульсь­кій в’язниці). Отож Хусейн-паша не лише дав своєму товаришеві волю, а й посприяв його призначенню ханом в Крим.
Після такого чергового кульбіту в житті нашого героя для його опонента, Джанібека Ґерея, шлях проліг — як і варто було того очікувати — з Криму на о. Родос, у заслання. А натомість на брата теперішнього хана Мегмеда Ґерея ІІІ, Шагіна, очікувала подорож і в іншому напрямку, і з іншим настроєм — з Персії до Криму, на посаду калґи.
Обійнявши владу в Кримському Юрті, брати влаш­тували своїм недругам показову різанину. Жерт­вами в ній впали заразом і винні, і, навіть, «потенційно винні». А ще нове керівництво не стомлювалося демонструвати свою зневагу до родової знаті. І, крім того, відверто ігнорувало накази зі Стамбулу. Татарська кіннота атакує. Фрагмент картини Ю. П. Лемпке
Коли ж Мегмед Ґерей ІІІ відмовився виконувати наказ нового султана, юного Мюрада IV (котрий щойно в 1623 році прийшов до влади в результаті чергового заколоту яничар), стосовно виступу у похід на Персію, а перед тим розпорядився пограбувати і вби­ти російського посла до Порти — терпіння у над­бос­форсь­кій столиці лопнуло остаточно. Із заслання було повернуто Джанібека Ґерея та відправлено на ханст­во до Криму.
Проте, як виявилося згодом, авантюрна поведінка Мегмеда Ґерея, як не дивно, викликала повагу серед переважної більшості кримців. Отож, коли по­стало питання про позбавлення влади діючого правителя, курултай несподівано для Порти став на його захист.
Користуючись підтримкою татар в Криму, калґа Мегмеда Ґерея, Шагін Ґерей, домовився про союз із ногайцями та черкесами, а ще розпочав переговори про союз із запорозькими козаками. Відтак, коли на­вес­ні 1624 року Джанібек Ґерей прибув до Кафи на чолі яничарського війська, що мало допомогти йому укріпитися в Бахчисараї, шлях до влади йому перекрили вірні Мегмеду Ґерею татарські війська, а також загони запорожців.
Турецьке командування запросило від Стамбула допомоги, але, коли така допомога до Кафи надійшла, то виявилося, що Мегмед Ґерей ІІІ за цей час мобілізував ще більше військо. Окремі джерела стверд­жують, що в його розпорядженні було заледве не
100 ти­сяч­не татарсько-козацьке військо. І ця сила буквально витиснула ос­ман­ців з Кафи, незва­жаю­чи на їхні потужні флот і численну фор­теч­ну артилерію.
До рук переможців потрапили не лише арти­ле­рія, запаси пороху, до­ро­гоцінне майно із ку­пець­ких кварталів Кафи, а й ре­га­лії володаря Криму, при­слані зі Стамбулу Джа­ні­бек Ґерею.
По тому нещасний пре­тендент на ханство був змушений більше двох років тинятися на периферії Кримського ханату. А не визнаний Портою Мегмед Ґерей до того осмілів, що навіть не перечив, аби його брат Шагін розорював турецькі фортеці Ак-Керман, Ізмаїл, Журжево та інші.

Не малою мірою непокірним Ґереям в цьому допомагали запорозькі козаки. Ще влітку 1624 року, коли турецький флот ходив на Крим упокорювати непокірних васалів, козацькі чайки тричі з’являлися в околицях Стамбула, чинячи там по­гро­ми і сіючи неймовірну паніку.
У той час, коли ос­мансь­­кий адмірал-ка­пу­дан Реджеб паша повіз на кримсь­кий престол Джа­нібека Ґерея і був за­бло­ко­ваний козаками у Кафі, порівняно не­велика ва­та­га запорозьких козаків на 7080 чайках вдосвіта 19 лип­­ня 1624 року без особливих перешкод увійшла в Бос­форсь­ку протоку. Роз­ді­лив­шись на кілька загонів, козаки сплюндрували та по­па­лили села та палаци османської знаті аж по самі фортеці Румелі-Гісари та Анадолу-Гісари. Останні ж зна­хо­дилися лише за 12 км від султанського палацу Топкапи у Стамбулі.
Стамбул оціпенів від жаху. Адже у розпорядженні військового коменданта не було в достатній кількості надійних сил, аби в разі потреби відкинути непроханих гостей від османської столиці. На захист міста було поспішно мобілізовано відділи яничарів й охоронців султанського палацу. Посадивши їх на пер­ші ліпші човни, поспішили вивести це строкате військо у протоку Бос­фор, аби лишень продемонструвати наявність хоч якихось сил. Зрозуміло, що про будь-яке переслідування запорожців мова не йшла. А ті, щедро поживившись в околицях османської столиці, благополучно відпливли додому.
Ведучи боротьбу за владу в Криму, Мегмед Ґе­рей та його надзвичайно активний калґа, Шагін Ґерей, докладають усіх зусиль для того, аби формалізувати союзницькі стосунки із Військом Запо­розь­ким, га­ран­тувавши собі у такий спосіб постійну ко­заць­ку до­по­могу.
Власне, переговорами з українською стороною опікувався Шагін Ґерей. Бачення ж калґи майбутньої моделі зовнішньополітичної діяльності Кримського Юрту щодо християнських сусідів ґрунтувалося на двох засадах: активізації боротьби з Російською державою та, натомість, замиренні в стосунках з Річчю Посполитою. Відтак, і союз із Військом Запорозьким Шагін Ґерей намагався формалізувати в контексті такого собі широкого пакету домовленостей з Варшавою, не беручи при цьому на себе, відповідно, жодних зобов’язань перед українським козацтвом.
Учасники церемоніального виїзду султана зі стамбульського палацуОтож калґа пропонував запровадити і скріпити обо­пільними присягами таку модель відносин Кримсь­кого Юрту з урядом Зиґмунда ІІІ: ханський уряд бере на себе зобов’язання не здійснювати «жодних вторгнень у державу найяснішого короля Зиґ­мун­да»; надавати Короні Польській на її заклик військову допомогу проти неприятелів; а з Військом За­по­розь­ким обіцяє мати «сусідську приязнь, мир, спокій і зго­ду».
Така зовнішньополітична формула дозволяла Шагін Ґерею досягти, принаймні, двох очевидних виграшів: по-перше, не брати на себе жодних зо­бов’я­зань перед українськими козаками, узгоджуючи їхнє залучення на потреби ханату винятково з королівською адміністрацією, а по-друге, зберегти приязні стосунки з Річчю Посполитою, яку енергійний кримський калґа планував використати як у боротьбі з Османською Портою, так і з Московією. Калґа добре розумів, що укладення союзної угоди з козаками у Варшаві буде сприйнято як недружній акт Кримського Юрту, а відтак може загрожувати розвитку відносин із Зиґмундом ІІІ.
Проте такий варіант союзної угоди аж ніяк не влаштовував українську сторону. І козацькі лідери доклали всіх зусиль для того, аби повноправним суб’єктом в угоді виступало Військо За­по­розь­ке, а не король. Виряджений від іме­ні Зиґмунда ІІІ до Криму в посольство Кшиштоф Краушевський доповідав таємній королівській раді, що козаки неймовірно здивували кримську сторону зрілістю своїх політичних вимог, коли почали наполягати на тому, аби угода була конкретизована і до неї було долучено такий пункт присяги: «Щоб з усіма Ордами прилеглими (Кримському хану) ви були приятелями приятелів на­ших постійно, статечно; при Війську Запорозькому ста­ли, коли нам буде потреба». Крім того, запорожці по­­рушували й питання про негайну виплату їм тих «упо­минок», які Крим отримував від Корони Польської.
Козаки на своєму стояли твердо і в грудні 1624 ро­ку, йдучи походом на Кан-Теміра, калґа-султан Шагін Ґерей таки уклав з Військом Запорозьким формальну союзну угоду, що відповідала вимогам української сторони. Зокрема її положення передбачали наступне:
«Я, Шагін Ґерей, цар кримський, даємо сей наш присяжний лист козакам запорозьким: пану гетьману, осавулам, отаманам і всьому Війську, освідчаємо сим листом нашим і присягами, що від мене і від людей наших держави Кримської ніяка кривда і шкода діятися не буде, а якби хто мав учинити якусь шкоду свавільно, то я їх з жонами, дітьми і свояками, суд учинивши, маю десятьох за одного видати. І від них (козаків) того ж вимагаю, аби так робилось Якби в пана гетьмана, осавулів, отаманів і всього Війська з’явився якийсь неприятель, то я, Шагін Ґерей, як тільки мене оповістять, з усіма беями та мурзами прийду їм на допомогу. А якби з’явився неприятель у мене, то вони мають, за моїм оповіщенням, допомагати мені згідно з присяжними листами».
Як бачимо, проголошена угода не містила жодної згадки про офіційну Варшаву, натомість формалізувала зобов’язання Кримського Юрту перед українськими козаками. Більше того, польська сторона відразу помітила, що вжита у договорі формула дозволяла запорожцям сподіватися на допомогу кримців у потенційно можливій війні з Річчю Посполитою. І, забігаючи наперед, варто зауважити, що так воно, власне, і станеться — коли у 1625 році в Україні вибухне ко­заць­ке повстання, повсталі, покликаючися на угоду з Ша­­гін Ґереєм, закличуть на до­по­могу Кримську Орду.
Для укладення союзної угоди на Запорозьку Січ Шагін Ґерей прибув на чолі дванадцяти тисяч та­тар. На момент урочистого заприсяження умов угоди на Січі перебувало приблизно вісім тисяч запорожців. Відразу по укладенню договору калґа передав козацькій старшині привезені з Криму упоминки. По тому відбулося спільне частування союзників. Неймовірно збуджений фактом укладення союзу Шагін Ґерей «сам кожному козаку зосібна зі своєї руки чарку горілку давав».
Низовики ж у відповідь, як то здавна велось серед товариства, салютували з рушниць, чим неабияк нажахали своїх союзників — як було записано в зві­ті очевидця події: татари добряче «страху наїлися».
Угода 1624 року стала першим політико-правовим актом, що встановлював союзні взаємини Війсь­ка Запорозького та Кримського ханства, започатковуючи собою столітню традицію козацько-кримських союзів. Разом з тим, договір дозволяв козакам зміцнити своє становище у взаєминах з королем і Річчю Пос­по­ли­тою, а також відновити економічно вигідні та ідеологічно привабливі виправи на Чорне море про­ти османців. Тим паче, що формалізація стосунків з Бах­чи­са­раєм співпала з появою на політичній арені Східної Європи якогось Олександра-Яхії — християнського претендента на імператорський престол у Стамбулі. Актив­ність же претендента у встановленні союзних стосунків з Військом Запорозьким надавала шанс керівництву останнього спробувати втягнути у війну з Оттоманською Портою православну Москву. А це, у свою чергу, крім зміцнення військової потуги християн, дозволяло включити православного московського царя в справу легалізації православної Церкви на теренах Речі Посполитої.

Запорожці в авантюрі Олександра-Яхії
В
 Аннали козацької історії під 1620-ими роками вписано ще одну цікаву сторінку, пов’язану зі спробою залучити запорозьких молодців до внутрішньополітичної боротьби в межах Оттоманської Порти. А чинилося це у контексті розвитку доволі заплутаної справи чергового претендента на султанський трон — якогось Олександра-Яхії.
Претендент на султанський престол Олек­сандр-Яхія видавав себе за сина покійного султана Мехмеда ІІІ (15661603) та грекині-християнки. Мати Яхії (або Ахії), ніби то, походила з імператорського роду Комненів і впродовж усього життя, не­зва­жаючи на перебуванні в гаремі претендента на сул­танський престол, потайки трималася хрис­тиянсь­­кої віри. Султан Мехмед ІІІ (1566–1603). Османська мініатюра ХVІІ ст.
По смерті султана Мурада ІІІ, коли в 1595 році Мехмед перебирався з Малої Азії до Стамбула, аби вступити на правління, вона разом із сином Яхією (зно­ву таки — нібито) втекла до Македонії. Там вона й похрестила Яхію за православним обрядом.
На­ре­че­ний у християнстві Олександром, у 1604 році п’ятнадцятирічний претендент на трон султана Високої Порти, шу­каю­чи союзників для реалізації своїх амбітних планів, перебрався до імператорського двору у Відень, а крім того, відвідував інші мо­нар­ші дво­ри Європи, господарі яких були вороже на­лаш­тованими про­ти Ос­манів. Зокрема, близь­ко 1614 ро­ку перебрався з Відня до Гол­лан­дії. На той час претендент уже мав зроблену з міді печатку, яка, за словами самого Олександра, була зроблена за зразками клейнодів візантійських імператорів: «така ж, як у ко­лиш­ніх грецьких царів була». На печатці було зображено двоголового орла, поміж голів, трохи вище над ними, містилося зображення корони, а під ногами орла — лисиці.
У подорожах Європою Олександра завжди супроводжував слуга — якийсь Марко Федорів, за прізвиськом Македонянин. Крім нього, Олек­сандр-Яхія мав мережу власних агентів, котрі з вірчими грамотами оббивали пороги чи не всіх європейських монарших домів.
Наживши чимало боргів у Голландії, претендент був змушений потайки за­ли­шити країну. Утім, уже у Франції, куди проліг його шлях далі, на нього чекала неабияка удача. У Па­ри­жі прихисток і допомогу Олек­сандр-Яхія знайшов у герцога неверського Карло (Шарля) І Гонзаґи (15801637), правителя герцогства Невер і Ретель.
Останній був просто таки «поведений» на ідеї новітнього хрестового по­хо­ду на Османів і шукав будь-які, навіть самі най­несподіваніші, способи, аби наблизитися до реалізації своєї ідеї-фікс. Замолоду гер­цог об’їздив всю Європу, побувавши в Англії, Гол­лан­дії, Данії, Пруссії, Сак­со­нії, Богемії, Поль­щі й Австрії, та агітуючи за проект хрестового походу проти Осма­нів і визволення Константино­по­ля. Враховуючи, що мати його батька була останньої представницею династії Палеологів, багато хто з греків були готові надати герцогу де Неверу активну допомогу, вбачаючи в ньому свого нового вождя. Але, отримавши при облозі Буди поранення, герцог не став далі випробовувати прихильність долі на Марсовому полі й повернувся на батьківщину.
Зустрівши Олек­санд­ра-Яхію, герцог де Невер не лише проплатив усі боргові зобов’язання авантюриста, але й забезпечив його рекомендаційними листами до європейських мо­нар­хів і паспортами на безперешкодне пере­сування Єв­ро­пою. На­да­на допомога до­зво­лила Олександру-Яхії значно ак­ти­ві­зувати свою діяльність при монарших дворах Європи, а також спробувати своїми письмовими зверненнями підняти православних Османської імперії на пов­стан­ня проти Осма­нів, обіцяючи їм серйозну воєнну допомогу.
Перебуваючи на землях австрійського цісаря, Олек­сандр познайомився з волонтерами-лісовчиками, котрі перебували на службі в імператора Фер­ди­нан­да, а вже через них зав’язав контакти із запорозькими козаками. Прикметне, що посередником у цих контактах був не хто інший як відомий український церковний діяч — митрополит Київський Йов Бо­рецький.
Владику Борецького ж до підтримки авантюри схилив один з впливових лісовчиків — князь Масальський, котрий переконував митрополита в тому, що Олександра, який може законно претендувати як на османську, так і на візантійську корони, підтримують християнські піддані султана — болгари, серби, албанці, греки. І, нібито, претендент може розраховувати на вірність аж 130 тисяч військ. Коли ж їхніми союзниками стануть ще й запорозькі козаки, піддані православного московського царя, а також піддані кримських Ґереїв, котрі так прагнуть звільнитися з-під влади Ос­ма­нів, то є всі шанси для того, аби на місці ненависної всій християнській Європі мусульманської імперії Османів може відродитися християнська Візантія.
У жовтні 1624 року до Києва прибув «спадкоємець османського трону». Ззовні «принц» виглядав не надто імпозантно: «Зросту середнього, на лиці щупловат, ніс плаский, продовгуватий…». Після тижневого перебування Олександра в місті над Дніпром, впродовж якого він мав неодноразові зустрічі з владикою Йовом Борецьким у стінах Михайлівського монастиря, останній таки порекомендував керівництву запорозького козацтва поважно поставитися до пропозицій претендента на османський трон, якби екзотично вони не виглядали.
Отримавши від Київського православного митрополита рекомендаційні листи, Олександр попрямував на Запорозьку Січ, де зумів завербувати собі на службу аж 18 тисяч козаків, пообіцявши їм у разі ви­ко­нання кінної служби платити по 6 єфимків, а пішої — по 4 єфимки на місяць.
Щоправда, в потрібній кількості грошей в Олек­сандра в наявності не було. Але була, нібито, тверда обіцянка фінансової підтримки війни з Оттомансь­кою Портою з боку Флоренції. І поки посланці пре­тен­дента їздили на Апенніни за грішми, із Січі до Москви було відряджене козацьке посольство на чолі з Іваном Гирею, до складу якого входив й уповноважений представник Олександра — «Марко Маке­до­ня­нин із землі Сербської».
Страта християн в Османській імперії. Художник Антон ОлешинськийАгітуючи за вступ Москви до антиосманської ліги, Марко Македонянин розповідав своїм співрозмовникам у Посольському приказі про обіцянку іспанського короля надати Олександру 60 галер разом з військовою обслугою, тосканського герцога — прислати 20 тисяч рушниць, гармат та різної амуніції, кримського хана — мобілізувати до 100 тисяч Орди. Від Москви претендент очікував або допомоги людьми, або грішми. А ще краще — і тим, й іншим.
Проте, попри загалом прихильну зустріч посланців Олександра у царській столиці та багаті подарунки Михайла Федоровича претендентові, робити якісь конкретні кроки на шляху підтримки ідеї побудови над Босфором християнської імперії цар так і не наважився. Михайло Федорович побажав «царевичу Олександру» успіхів у досягненні «батьківського царства», але відмовився від власної участі у війні, посилаючись на те, що польський король йому доводиться наразі неприятелем, а тому не пропустить московські війська своєю територією до Туреччини.
Відсутність у претендента на турецьке цісарство реальних фінансових важелів унеможливлювала організацію великої війни християн спільно з кримськими татарами супроти Османів. Проте Військо Запорозьке влітку 1625 року таки здійснило аж три потужні вилазки на узбережжя Босфору.
Найбільш помітним у цьому ланцюзі морських виправ українських козаків став бій запорозької флотилії з турецьким флотом неподалік Кара-Хармана, що трохи нижче гирла Дунаю.
Цього разу козацька флотилія нараховувала близько триста п’ятдесяти чайок. Кинутий османцями на перейми запорожцям флот під командою адмірала (каптан-паші) Реджеба складався із сорока трьох галер. Але надзвичайно тиха погода призвела до того, що османський флот тактично невиправдано розтягнувся у поході й на момент зустрічі з неприятелем Реджеб-паша мав у своєму розпорядженні лише двадцять один корабель.
Звичайно ж, османські галери були набагато по­туж­ніші, аніж козацькі чайки. Але тихе море надавало перевагу запорожцям, оскільки галери більшою мірою залежали від сили вітру, а легкохідним чайкам можна було надати необхідне прискорення й силою весел. Скориставшись із цієї несподіваної переваги, козаки безстрашно кидалися на велетенські османські судна, обстрілювали їх з мушкетів та зав’язували абордажні бої. Сміливцям навіть вдалося проникнути на адміральську галеру. Проте несподівано зірвався потужний вітер і це дало змогу османцям вирватись із козацького оточення. На повному ходу галери своєю величезною масою таранили і топили чайки. А суттєва перевага османців у вогневій силі довершувала справу.
Бій, що мав усі шанси завершитися чи не най­біль­шою морською ганьбою Османської імперії в її протистоянні з українськими козаками, в кінцевому результаті, за словами османського командування, «пе­ревершив усі бої — такої великої перемоги на Чор­но­му морі ще не бувало!». За підрахунками переможців, запорожці втратили неподалік Кара-Хармана більше сто сімдесяти чайок.
Поразка запорожців на морі влітку 1625 року неабияк зіпсували їхні стосунки з кримським ханом. Козаки небезпідставно підозрювали свого союзника, калгу Шагін Ґерея, у ведені подвійної гри. «Шан-Ґерей-царевич відпускав нас з Дніпра турського султана воювати, а сам до турського султана з вісі послав, що ми йдемо під його міста воювати: така його правда», — з гнівом констатували козаки.
Невдоволення запорожців було настільки сильним, що вони почали всерйоз обговорювати перспективу розриву союзної угоди з Кримом. Ще до повернення на Запорозьку Січ запорожці переобрали свою старшину і відсторонили від влади всіх тих, «хто з Шан-Ґереєм мирився». Мініатюрний Коран, що носився у спеціальному футлярі на тілі мусульманина. Остання третина ХVІІ ст. З колекцій султанського палацу Топкапи
Отримуючи від козаків такі тривожні звістки, кримці почали готуватися до відсічі можливого нападу на півострів козацької флотилії. Аби не допустити до розпалювання конфлікту, Шагін Ґерей був змушений перепрошувати козаків. Самі ж козаки, вже добравшись із горем пополам на Запорожжя, надіслали до Бахчисараю листа, в якому перерахували всі свої претензії до союзників та пригрозили спустошливим візитом на півострів. Погрози запорожців аж ніяк не скидалися на порожню браваду. Отож Мехмед Ґерей був змушений висунути до Перекопу частину Орди, аби в разі потреби перекрити козакам шлях вглиб Кримського півострова. Утім, від походу супроти своїх союзників запорожці все ж утримались. Надто багато справ було в самій Україні, де на горизонті запалахкотіло полум’я чергової козацької війни.

1 В основу нарису покладено матеріали праці: Возгрин В.Е. Истрические судьбы крымских татар. М., 1992.