Глава 8 Військо
Запорозьке та Річ Посплита: між війною та… війною

Глава 8

Військо Запорозьке та Річ Посплита: між війною та… війною

Укладення Військом Запорозьким військового союзу з Кримським ханством, зав’язування стосунків з турецьким авантюристом Олександром-Яхією та засилання посольств до Москви, певна річ, не могли не непокоїти уряд Зиґмунта ІІІ. Ще більшу тривогу у Варшаві викликали морські виправи запорожців на підвладні султанові землі, оскільки вони могли спровокувати чергову війну з Портою. Не менш тривожними були й відомості, які доносились з України щодо розростання «козацького свавілля» на волості, в результаті чого цілі повіти і староства де-факто втрачали свою керованість. Не сприяли формуванню в обивателів Речі Посполитої образу лояльного лицаря-козака й тривожні повідомлення з Києва щодо трагічної участі тамтешнього уніатського пароха Івана Юзефовича та його опікуна київського війта Федора Ходику, котрим запорожці за спроби передати православну церкву на Подолі під опіку Київського уніатського митрополита Йосифа Вельяміна Рутського та запечатати православні святині на початку 1625 року відрубали голови. Відтак у повітрі дедалі відчутніше вчувався терпкий присмак нової війни Речі Посполитої зі «свавільним» козацтвом. Щоправда, цього разу надто вже свіжими залишалися спогади про скроплене кров’ю хотинське побратимство коронних жовнірів та українських козаків, аби ставитися до останніх як потворних ворогів вітчизни. Скоріш за все, у майбутньому збройному конфлікті, що фатально насувався на спільну вітчизну, на думку польських керманичів козацтво мало постати у ролі нерозважливих «рокошан», які ненавмисне шкодять спільній вітчизні, а сама війна – набути ознак чесного герцю, такої собі «лицарської війни».

 

«Лицарська війна» 1625 року
З
 початком 1625 року у Варшаві дедалі гучніше стали лунати голоси тих політиків і державних мужів Речі Посполитої, котрі воліли за ліпше залагоджувати конфлікти з козацтвом не за столом переговорів, а в значно радикальніший спосіб  черговим кровопусканням непокірних. Чи не найпослідовнішим у цьому відношенні був український князь Юрій (Єжи) Збаразький, котрий наполегливо доводив своїм опонентам, що «не заспокоювати їх (козаків) треба, а цілковито визволитися від цієї біди не комісарами з ними діло вести  бо через те вони тільки ще більше надувалися і набирались фальшивої величі, що з ними як з якою сторонньою нацією, через найвизначнішихлюдей Польщі, трактатами, а не воєнною силою ведено справу».
Шаблі польсько-угорського зразку кінця XVII — початку XVIIІ ст.Звістка про підготовку запорожцями чергової виправи на Чорне море, в якій мало взяти участь понад 300 козацьких чайок, підштовхнула королівський двір до негайної висилки на Запорозьку Січ гінця Пачановського з категоричним наказом утриматися від походу на море, оскільки це може зруйнувати і без того доволі крихкий мир з Оттоманською Портою. Водночас королівський гонець мусив нагадати козацьким старшинам про потребу впорядкування козацького реєстру у відповідності з визначиними раніше на перемовинах кількісними показниками.
Зухвала ж відповідь низовиків: їм відомо про угоду короля із султаном, але козаки із султаном угод не укладали, а відтак є людьми вільними у своїх вчинках, стала тією останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння Зиґмунда ІІІ та його са­нов­­ного оточення.
Для швидкого й ефективного розв’язання «ко­заць­кої проблеми» король призначив повноважну ко­мі­­сію, до складу якої увійшли: польний гетьман Ста­ніс­лав Конєцпольський та цілий ряд впливових українсь­ких магнатів і панів — князів Збаразьких, Четвертинських, Вишневецьких, а також вищі до­стой­ники східних воєводств — київський воєвода Томаш Замойський, руський воєвода Ян Дани­ло­вич, київський каштелян Гаврило Гойський, київський під­коморій Стефан Немирич, галицький каштелян Мар­тин Казановсьий, подільський підкоморій Ста­ніс­лав Потоцький та інші, всього близько тридцяти осіб. Солдат. Гравюра на міді. Ганс Буркмайєр
Надана комісарам королівська інструкція зобо­в’я­зу­вала їх вести справу по залагодженню конфлікту з козацтвом на ґрунті таких ультимативних вимог: виписати з козацького реєстру всіх простолюдинів, котрі перед тим перебували у підданстві державців, і тепер до підданського стану й мають повернутися; покарати всіх винних у злочинах проти Речі Пос­по­ли­тої та її обивателів; зобов’язати реєстрових козаків пе­ре­бувати на відведених для них «кочовищах» у строго визначеній урядом кількості та у готовності до виконання наказів короля і коронних реґіментарів. Пре­ро­га­тива призначення реєстрової старшини мала належати винятково королівському уряду. Козакам суворо за­бо­ронялося присвоювати собі будь-які адміністративні і судові повноваження у містах, королівських, шля­хетсь­ких і духовних маєт­ностях. Так само заборонялося втручатися у церковні справи, налагоджувати кон­так­ти з чужоземними правителями та прибулими із-за кордону аван­тюристами, що видають себе за законних царевичів чи господаричів.
Зважаючи на радикальність вимог королівсь­кої інструкції, її реалізація була можливою лише за умов збройного приборкання козацтва та примушення його лідерів до принизливого прийняття капітуляції. А тому на «переговори» з Військом Запорозьким Варшава скерувала коронні війська під проводом польного гетьмана, до яких мали долучитися й надвірні загони призначених Зиґмунтом ІІІ родовитих українських комісарів.
Настрої ж, що панували серед королівських ко­мі­сарів, доволі барвисто описує князь Збаразький, ре­комендуючи гетьману Конєцпольському свого товариша — брацлавського підкоморія князя Степа­на-Святополка Четвертинського: «Він хоч і віри грець­кої, але вдача в нього не козацька. Знаю, що він радий був би їх усіх бачити в одній ложці утопленими…»

Захарія Копистенський про князя Степана-Святополка Четвертинського

Цікаво, що архімандрит Києво-Печерського мо­настиря Захарія Копистенський, автор славно­звіс­ного твору, спрямованого супроти римо-като­ли­циз­му та унії «Палінодія, або Книга оборони» (1619–1622), присвятив окрему свою працю «Пресвітлому і православному князю Стефанові Святополку Чет­вер­тинському на Четвертні Новій (тут мається на увазі одне з двох від­галужень князівського роду, інше – На Старій Чет­вертні), пресвітлих великих князів руських нащадкові, панові моєму милостивому! Благословенства Божого, життя у всілякі про Бога помисельності довголітнього, здоров’я і вбавлення в серці виказаного зичить ієромонах Захарія Ко­пистенсь­­кий!

Герб Захарії Копистенського…За таку, отже, чесноту дому й родини вашої князівської милості і подібні до цієї цноти мені, що розважає і розбирає цноти його і ними повабленому, належить вашу князівську милість достойно пошанувати і в дар поважний щось поважне принести. Насправді, золота, перед і дорогих каменів (адже повний того дім вашої княжої милості) не приношу, бо то для тілесної і кінської оздоби служить і зіпсуттю підлягає, а Бог відтак до позверховної яскравості не доброволить, але люб’язна й догідна йому є внутрішня душі краса. Через це й Давид, цар та пророк, сказав: «Уся слава всередині дочки-церкви». А того царя небесного дочка є душа. Отож приношу такий дар, який душу пошлюбляє Христу, несу дар, який у царство небесне вмістити може. А то є книга святого Іоанна Хри­сос­то­ма, Нового Риму єпископа, патріарха й учителя вселенського «Виклад бесід на листи святого апостола Павла». Навчає він у ній всілякої побожності людину будь-якого стану, навчає архієрея, ієрея та інока, навчає царя, князя, вельможу і воїна, купця, й орача, і ремісника, багатого і вбогого, як на цьому світі жити і як вічного життя доступатися. А наука його як з боку віри, так і з боку життя побожного є така достовірна, що з правдивої не зблуджу дороги, як про нього скажу: хто святого Хрисостома науки у вірі, в догматах і в побожності життя не слухає і ділом не проходить, збавлений бути не може. Згадає слова Іосії, царя ієрусалимського, який, коли однієї знайденої книги слова закону Божого почув, роздер, мовить, шати свої і мовив: «Великий гнів Господній розпаливсь у нас через те, що не слухали отці наші слів тих книг, аби чинили згідно всього писаного в них». Кажу і я: великий гнів Божий розпалився, бо не слухали батьки наші того святого учителя науки, і на нас розпалиться, коли не житимемо, як він научає…

Живи ж, пресвітлий княже, у ласці Божій довгий вік життя, щоб оглядав синів своїх і синів своїх синів наступниками й наслідниками віри та цнот своїх з пожитком церкви Христової, вітчизни і з утіхою своєю, дбало прошу Бога-Вседержителя».

І варто сказати, слова Києво-Печерського архімандрита не містили й краплі солодких лестощів, адже, дійсно, підкоморій брацлавський князь Степан-Святополк Четвертинський (народився близько 1575 – помер близько 1659) був активним учасником відновлення православної ієрархії в 1620 році, посідав чільне місце в репрезентації тієї частини української православної шляхти, що послідовно і наполегливо відстоювала інтереси православної Церкви в Речі Посполитій. А ось у стосунку до бунтівної частини українського козацтва, як можна зробити висновок із заяви князя Збаразького, погляди князя Степана-Свя­то­полка Четвертинського були доволі радикальними.
Аби вберегти свої тили від удару союзної Війсь­ку Запорозькому Кримської Орди, у серпні 1625 року Варшава сплатила хану данину, так звані «упоминки». Водночас, Станіслав Конєцпольський налагодив контакти з турецької прикордонною адміністрацією, за­кли­каючи її розладнати союзні стосунки запорожців з кримськими татарами та унеможливити появу останніх в Україні.
У відправленому 23 серпня 1625 року з геть­мансь­кої резиденції в Барі листі до турецького паші Мех­ме­да Дяки польний гетьман, малюючи ідилічні картини спокою, що настане на турецькому прикордонні з погамуванням розбійних нападів запорожців, закликав свого респондента, аби «баша мудрим розумом своїм постарається, щоб козаки не мали ніякої користі від татар їм приязних і союзних. Бо зовсім певно, що ті розбійники, почувши про сильне королівське військо, не посміють йому глянути у вічі, але втечуть до Московії на Дон, або на Дніпрі в кочовищах своїх засядуть, і як би туди їм від приязних татар якісь припаси стали приходити, то вони легко перезимували б там а на весну пішли б на Чорне море…».
У вересні гетьман Конєцпольський на чолі 8 тисяч кварцяного війська рушив з Поділля в напрямку Подніпров’я, очікуючи на прибуття надвірних військ комісарів та сподіваючись, що прихід такої потужної королівської армії змусить козаків до покори і беззастережного прийняття висунутих їм вимог. Свято вірили саме у такий вражаючий ефект й інші прибічники політики диктату у стосунках із запорожцями. Так, неодноразово згаданий уже вище князь Збаразький у листі до польного гетьмана висловлював тверде переконання, що «козаки зроблять одне з двох: або не вийдуть із Запорожжя, довідавшись, що ваша милість рушив з військом, а знаючи давно, що їх чекає проти вашої милості вони тепер не підуть і перебудуть зиму хоч би в найгіршій біді, сподіваючись, що військо польське буде розпущене або на зимові квартири розіслане Або ж пришлють кількадесят козаків із запевненням, що піддаються волі короля і Речі Посполитої й готові сповняти всі накази комісії…».
Проте запорозьке козацтво — вже після вступу коронних військ на Подніпров’я обравши гетьманом Марка Жмайла — не те, що панічно відступило або поквапом запросило в Конєцпольського миру, а й навіть зухвало проігнорувало пропозиції польного гетьмана щодо початку роботи спільної комісії та почало готуватися до збройного з’ясування стосунків.
Затримка Жмайла з виведенням запорожців із Січі, породжена, вочевидь, очікуваннями на швидкий прихід на допомогу союзника — кримського хана, дозволила Конєцпольському поодинці атакувати козацькі залоги, розквартировані на волості. Так, зокрема, вже 11 жовтня коронні війська, зміцненні надвірними корогвами магнатів з України, атакували тритисячний козацький загін, розквартирований у Каневі. Козак Мамай. Народна картина
Канівським козакам пощастило вийти з міста і вирушити на з’єднання з головними силами. Але вже під Мошнами їх атакували передові корогви польного гетьмана. З-під Мошнів козаки вже оборонним табором рухалися в напрямку Черкас, де до них долучилося близько двох тисяч черкаських козаків. Головні ж сили городового козацтва тим часом стояли на місці традиційної козацької мобілізації — в урочищі Маслов Став.
Щоправда, вони все ж суттєво поступалися військовій потузі супротивника. Адже до 8 тисяч коронних військ Конєцпольського долучилося ще близько 8 тисяч надвірного вояцтва магнатів і панів з України та Галичини. А, відтак, враховуючи військових слуг, за­галь­на чисельність військ, що були в роз­по­ряд­жен­ні Ко­нєц­польсь­кого, зросла до 2025 тисяч.
Саме тому городове козацтво на чолі з Олі­фе­ром Голубом не наважилося виступити назустріч супротивнику, а маневрувало з-під Маслового Ставу в напрямку містечка Крилова на р. Цибуль­ник, де й заклали, за відгуками польської сторони, у «сильному місці» свій укріплений табір.
Після коротких перемовин з коронним командуванням під Криловим, козаки Голуба перейшли Дніпро і стали в Пивах, сподіваючись саме тут, на Лівобережжі, очікувати на з’єднання із запорозькими козаками.
Проте невдовзі виявилося, що запорожці вирушили на з’єднання з городовими козаками правим, а не лівим берегом Дніпра. Отож, щоб об’єднатися з ними Голубу довелося знову переправляти своє військо через річку та нашвидкуруч закладати табір у гирлі Цибульника, в семи милях від табору ко­рон­них військ. Саме тут уран­ці 25 жовтня й відбулося сполучення городового ко­зацт­ва із за­по­розькими пол­ками. Гетьма­ном об’єднаних сил було обрано запорожця Марка Жмайла — дріб­ного шляхтича із Галичини.
Враховуючи, що частина запорозьких козаків пе­ре­бувала у виправі на Чор­но­му морі, Жмайло мав змо­гу розпоряджатися при­близ­но двадцятитисячною потугою. Із Запорожжя ко­заць­кий гетьман прихопив й артилерію. Проте загалом козацьке військо поступалося супротивній стороні як чисельністю, так і озброєнням. Суттєво послаблювало позиції Війська Запорозького й невиконання кримським ханом взятих на себе союзних зобов’язань — попри очікування, на допомогу козакам кримці так і не прийшли.
Козацька гарматаСпроби королівських комісарів схилити козацьку старшину до прийняття сформульованих Вар­ша­вою умов успіху не принесли. Відпускаючи вранці
29 жовтня козацьких переговорників зі свого табору, Станіслав Конєцпольський пригрозив: «Якщо не хочете як вірні піддані зажити через замирення милосердя й ласки Його Королівської Милості, маємо в Бога надію, що за ваш непослуг і свавільство незабаром відчуєте силу наших шабель над своїми шиями, й пролиття крові, яке відбудеться, впаде на ваші душі…».
Відразу ж по зриві перемовин з повсталими козаками польний гетьман віддав наказ про атакування козацького війська. Потужний удар коронних і надвірних магнатських військ змусив козаків зійти з поля та укритися в укріпленому таборі. Після цього «слово взяла» коронна артилерія, якою керував особисто польний гетьман. Натомість запорожці, намагаючись дещо притлумити войов­ничий запал супротивника, чинилизухвалі вилазки під розташування його артилерії.
Проте, ані тактика одних, ані других — видимого успіху не приносила. І під вечір 29 жовтня польний гетьман віддав наказ про поверненнявійськ на висхідні позиції.
Наступного ж дня, попри тривожні очікування в козацькому таборі, Конєц­польсь­кий не віддав наказ відновлення наступу. Натомість за його розпорядженням жовніри розпочали побудову облогових пристроїв — кошів, гуляй-городів тощо. Усе вказувало на те, що польний гетьман зробив висновок із допущених помилок і тепер уже з належною повагою поставився до супротивника, відмовившись заради сумнівного власного гонору надаремне втрачати жовнірів.
Активні приготування коронних жовнірів до застосування облогових пристроїв, ясна річ, не віщувало козакам нічого доброго. І в ніч на 31 жовтня Марко Жмайло віддав наказ про непомітний вихід військ з табору на південь.
Станіславу Конєцпольському стало відомо про нічний маневр козацького війська опівночі. Кинуті ним навздогін повсталим козакам війська, настигли козаків гетьмана Жмайла пополудню наступного дня в урочищі Медвежі Лози, що над Куруковим озером. Най­біль­шу прудкість тут виявили передові кінні корогви під ко­мандою брацлавського хорунжого Стефана Хме­лець­кого. Хмелецький спробував було розбити супротивника з маршу, але — безрезультатно. Козаки встигли виставити три потужних заслони, до складу яких увійшло до трьох тисяч вояків, а решта тим часом натх­ненно працювала над укріпленням табору.
Наступного дня до Курукового озера підтягнулися головні сили гетьмана Конєцпольського. Від­чай­душні сутички продовжилися з новою силою. Проте дуже швидко стало зрозуміло, що швидкої перемоги над супротивником здобути не вдасться.
Ініціативою у боях володів польний гетьман, котрий намагався розбити супротивника ще до того часу, як він встигне належним чином зміцнити свій табір. Утім, дещо авантюрна навальна атака коронних військ коштувала Конєцпольському не дешево, принісши численні жертви коронному авангарду. Заледве зумів порятувався під час козацької контратаки такий впливовий сановник Речі Посполитої як київський воєвода Томаш Замойський, котрому козацька куля влучила в груди, але, на щастя для польського магната, не пробила його дорогі захисні обладунки. Реальна небезпека чатувала під час цього бою і на самого Станіслава Конєцпольського.
Тим часом захлинулася і навальна атака на козацький табір німецької піхоти під командою мальтійського кавалера Юдицького. Отож, звітуючи перед королем про хід війни, в Конєцпольського були всі підстави написати, що на берегах Курукового озера козаки «добру оборону учинили».
Розгніваний впертістю козаків і безрезультативністю власних дій, польний гетьман віддав наказ про підготовку до нових штурмів. Проте, понесені перед тим чисельні втрати все ж змушували командування бути більш прагматичним.
До прагматизму спонукало також стрімке наближення зими, що тягнуло за собою серйозні проблеми із забезпеченням війська продовольством і фуражем. Не було впевненості й щодо дотримання кримським ханом нейтралітету, порушити який його наполегливо закликали козаки, зрозуміло — на свою ко­ристь. А тому Конєцпольський, врешті-решт, таки приборкав власну гординю і за наполяганням комісарів вислав до Марка Жмайла пропозиції щодо замирення.
Козацьке військо цього разу також не вельми рва­­лось у бій. А тому старшина швидко погодилася роз­­почати перемовини. Щоправда, навіть за таких умов запропоновані комісарами від імені польного геть­­мана кондиції не задовольнили козацьку сторону — отож розпочалися кількаденні політичні торги.
Дослідники звертають увагу на той факт, що обидві сторони на переговорах поводилися дуже люб’язно. Як і під час бойових герців, так і тепер обопільно демонстрували повагу і такт. Пояснити це інакше, аніж вельми свіжою пам’яттю про спільні рат­ні успіхи на Хотинських полях — важко. Отож і стадія замирення сторін підтверджувала реноме війни 1625 року як такої собі «лицарської війни» Речі Посполитої з Військом Запорозьким.
4 листопада 1625 року повсталі козаки обрали на гетьманство лояльного до короля і Речі Пос­по­ли­тої Михайла Дорошенка. І це був добрий знак для при­бічників політичного розв’язання конфлікту. Так воно, власне, і сталося. Уже наступного дня гетьман Доро­шенко надіслав Конєцпольському декларацію щодо готовності Війська Запорозького підписати мир­ну угоду.
А 6 листопада комісари Речі Посполитої Якуб Собєський і Олександр Балабан прийняли присягу за­­гального козацького кола. Текст присяги гласив: Палац у Збаразькому замку
«Ми отаман, чернь уся Війська Його Коро­лівсь­кої Милості пана нашого милостивого Запорозьке, одностайно і кожний зосібно присягаємо пану Богу Всемогутньому, у Трійці Святій єдиному, на тому, що чинячитепер по волі Його Королівської Милості пана свого милостивого від сього часу вірність, підданство Королеві Його Милості берегтимо, послушенство всіляке старшим нашим віддавати будемо: на море з Дніпра не ходити, панств цесаря турецького не наїжджати, човни морські всі попалити, угод зі сторонніми правителями, окрім як з відома Ко­ро­ля Його Милості пана милостивого не укладати, і нічого такого, що б з образою маєстатові Його Ко­ро­лівської Милості і Речі Посполитої могло бути, чинити не маємо; авжеж по тому всьому, що дня нинішнього з Їх Мосцями панами комісарами постановлено, тепер чинити маємо.
Так нам, пане Боже, допоможи в Трійці святій єдиній!».
Обопільні поступки (з козацького боку вони були, вочевидь, більш неприємними) дозволили за­вер­шити комісію мирною угодою, укладеною 6 листопада 1625 року. Угодою, що стала підґрунтям для роз­витку стосунків Війська Запорозького з королем і Річ­чю Посполитою упродовж наступних декількох років.
Наступного дня новообраний козацький гетьман зі старшиною відвідали польного гетьмана Конєцпольського, а той — демонструючи повагу до статечного і лицарського козацького товариства — залишив їх на товариський банкет.
Залагодивши у такий спосіб кривавий конфлікт, 7 лис­топада обидва війська почали відхід на зимові квартири.

 


Куруківський мир
Укладена 6 листопада 1625 року між королівськими комісарами та представниками Війська Запорозького угода (що за місцем перемовин отримала назва Куруківської) загалом носила компромісний характер. Зокрема, представники Зиґмунта ІІІ не стали наполягати на видачі на розправу козаків, визнаних призвідниками цього «свавілля», як це зазвичай бувало у подібних випадках раніше, а проголосили натомість загальну амністію. Більше того, погодилися збільшити козацький реєстр, щоправда лише до 6 тисяч осіб. Не стали наполягати й на винятковому праві королівської адміністрації призначати козацьку старшину, погодившись на компромісний варіант: обрання товариством кандидатів на гетьманство, з числа яких великий коронний гетьман іменем короля й буде номінувати на старшинство (до речі, першою пробою такої процедури стало затвердження Станіславом Конєцпольським на старшинстві щойно обраного козаками на місце Марка Жмайла полковника Михайла Дорошенка).
Козацька старшина зі свого боку також пішла на цілий ряд поступок. Передовсім відмовивилась від своєї вимоги визнання королем і Річчю Посполитою права козаків на проживання в шляхетських і духовних маєтностях без втрати свого козацького статусу. Упродовж дванадцяти тижнів козаки зобов’язувалися вибратися з приватних і духовних маєтків, продавши свої ґрунти і будинки людям, які б згодилися віддавати тамтешнім державцям послуги і сплачувати відповідні податки та повинності. Козаки також обіцяли попалити свій флот, чайки надалі не будувати й утримуватися від морських походів. А крім того, не вступати у зносини з іноземними володарями і не втручатися в справи міських і замкових урядників Речі Посполитої.
Шеститисячний козацький реєстр мав бути складений упродовж шести тижнів і переданий на затвердження королівській владі. Щоправда, у виписаних із реєстру «старовинних» козаків козацькі права не відбиралися, але вони мусили переселитися в котресь із шести староств, що віднині офіційно ставали резиденціями шести козацьких реєстрових полків: Черкаського, Канівського, Корсунського, Чигиринського, Білоцерківського і Переяславського.
План поселення запорозького старшиниКоролівські комісари погодилися також на збільшення щорічної платні Війську Запорозькому до 60 тисяч злотих. Окремо оговорювались розміри жолду козацькій старшині: козацькому старшому (гетьману) 600 злотих, двом військовим осавулам -- по 150, обозному, писарю і військовому судді -- по 100, полковникам -- також по 100, полковим осавуламі сотникам -- по 50. За козаками також закріплювалося право отримання прибутків з торгівлі, рибальства і мисливства, щоправда лише за тієї умови, що це не буде негативно позначатися на доходах старост, котрі розпоряджалися цими королівщинами.
Записане до реєстру Військо Запорозьке мало перебувати у постійній бойовій готовності виступити в похід на перший же заклик короля чи коронних гетьманів. Один із козацьких полків (за теперішнім штатним розкладом -тисяча козаків) мав почергово перебувати на Запорозькій Січі як тамтешня військова залога.
Продемонстрована на переговорах просто таки унікальна готовність сторін до пошуку компромісу швидко і безболісно припинила братовбивчу війну 1625 року. І в цьому була найбільша цінність Куру­ківсь­кої угоди. Крім того, домовленості збільшили козацький реєстр, формалізували перебування козацтва на волості та «прив’язали» військову структуру козацтва до певних адміністративних одиниць, що безумовно сприяло подальшій еволюції козацтва як окремого соціального стану. І забігаючи трохи наперед, зауважимо, що закладені в угоді 1625 року принципи мобілізації й адміністрування буде покладено в основу розбудови Української козацької держави в середині ХVІІ ст. і вони збережуть свою життєздатність аж до останньої чверті ХVІІІ ст., навіть на деякий час переживши саму козацьку державність.
Водночас важко не помітити й той факт, що закріплені в договорі розміри козацького реєстру гарантували надання «лицарського хліба» лише незначній частині цього самого лицарства, залишаючи його переважну більшість напризволяще. Якщо ж взяти до уваги ще й існуючу заборону поступати на службу до іноземних правителів та організовувати виправи на Чорне мо­ре, то стане очевидним, що куруківські домовленості, попри зовнішню безконфліктність, насправді таїли в собі небезпеку нагромадження проб­лем, які врешті-решт мали всі шанси в майбутньому вирватись назовні. І хто міг у такому випадку гарантувати, що наступна війна розгортатиметься у тако­му ж «лицарському» форматі?

Кримські виправи козацтва 16281629 років
Попри те невдоволення, яке викликали куруківські домовленості Війська Запорозького з королем і Річчю Посполитою 1625 року у середовищі козацтва (насамперед того, котре не потрапило хоч і до розширеного, але все ж доволі куцого, зважаючи на реальний стан справ, шеститисячного реєстру), ці умови на певний час усе ж таки сприяли стабілізації ситуації.
Немалою мірою цьому сприяло й те, що в цей час на чолі Війська Запорозького стояв доволі впливовий і водночас поміркований козацький лідер — Ми­хай­ло Дорошенко, котрий на загал намагався продовжувати політичний курс одного зі своїх великих попередників — гетьмана Петра Конашевича-Сагай­дачного.
До того ж із середини 20-х років XVIІ ст. спостерігається чергове загострення в стосунках короля Зиґмунда ІІІ зі своїми династичними родичами — шведськими Вазами, що врешті-решт призводить до спалаху нової війни між Шведським королівством та Річчю Посполитою. До участі в цій війні, що цікаво, українських козаків намагаються залучити як поляки, так і шведи — а це створювало непогані шанси для утвердження козацтва як окремішнього привілейованого соціального стану. Власне, саме цього й добивалися Петро Конашевич-Сагайдачний, Михайло До­ро­шенко та їхні однодумці з козацького середовища.
Для успішного ведення війни Речі Посполитій відверто було замало тих шести тисяч реєстрових козаків, санкцію на набір яких давала угода 1625 ро­ку. А тому наприкінці 1626 року королівський комісар Томаш Шклінський отримав наказ завербувати на королівську службу додатково ще дві тисячі «старовинних» козаків, котрі через встановлений ліміт не потрапили до Куруківського реєстру. Член татарського посольства до Швеції Німецька гравюра
Тим часом, ще на початку 1626 року під час сеймових баталій навколо питання приготування Речі Посполитої до війни зі Швецією, землями Поділля, Га­ли­чини і Белзчини простеляється кривавий шлях Кримської Орди, очолюваної особисто ханом Мег­ме­дом Ґереєм. Вторгнення татар для офіційної Варшави вия­вилося повною несподіванкою. Адже півроку до того гетьман Конєцпольський щедро задобрив хана по­да­рунками, намагаючись у такий спосіб передовсім втри­мати Орду від допомоги повсталим козакам, а заодно й гарантувати спокій «кресів» Речі Пос­по­литої на майбутнє.
Ще більш ускладнювала життя польським політикам інформація, яку Станіславу Конєцпольському передав брат кримського хана, його калґа Шагін Ґерей. Покликаючись на свої союзницькі зобов’язання перед королем, кримський калґа інформував польного гетьмана про, нібито, існування фірману (наказу) султана Мурада ІV кримському правителю про вихід у похід на землі польського короля. Отож у Варшаві губилися в здогадках щодо причин такої поведінки Порти: провокування нової війни чи демонстрування свого бажання отримати від Речі Посполитої щедрі упоминки?
У будь-якому разі за умови активізації політики Оттоманської Порти та Кримського ханату на кордонах Речі Посполитої політика Зиґмунда ІІІ щодо українського козацтва не могла бути надто суворою. Користуючись із цього, запорожці, попри куруківські заборони, в пошуках собі гідного «козацького хліба», відновлюють практику морських виправ на османські міста. А навесні 1628 ро­ку «по молодій траві» гетьман Дорошенко на чолі як реєстрових, так і нереєстрових козаків рушив на Дніпровський Низ, де здобув фортецю Іслам-Кермен (нині там розташовується місто Каховка). Забравши з неї кількадесят гармат, запорожці з тріумфом повернулися на Запорожжя.
Тим часом у Криму з новою силою спалахує суперництво Мехмеда і Шагіна Ґереїв з підбуреним до непокори османською владою кланом Мангитів, очолюваного войовничим мурзою Кан-Теміром. Скориставшись із поразки Ґереїв у битві з Кан-Теміром на Дунаї, турецький султан вирядив до Криму флот, під прикриттям якого османська влада мала намір посадити на ханський трон нового-старого кримського правителя -Джанібека Ґерея. За таких умов, Шагін Ґерей у пошуках союзників для боротьби з суперником брата звертає свою увагу на Запорожжя — відновлює попередній союз з Військом Запорозьким. Після чого гетьман Дорошенко, реагуючи на заклики союзника, веде козаків на Кримсь­кий півострів допомагати Мехмеду Ґерею.
Татари. Західноєвропейська гравюра XVII ст.На той час Кан-Темір уже здобував Бахчисарай, в якому знаходилися позбавлені підтримки татар Мех­мед і Шагін Ґереї. Своєчасна козацька допомога дозволила відкинути Орду бунтівного мурзи до Кафи, де вона заховалася під захист османських військ. Платою ж Війська Запорозького за цю перемогу стала втрата кількох знакових козацьких лідерів. Зокрема Кримська виправа 1628 року стала остан­ньою для гетьмана Михайла Дорошенка. За­ги­нув під стінами ханської столиці і колишній козацький гетьман, наступник Петра Конашевича-Сагай­дач­ного, Оліфер Голуб, котрому, до речі, на той час ви­пов­нилось аж 80 років.
Тим часом Військо Запорозьке, розбивши війська Кан-Теміра під Бахчисараєм, за надану ханом обіцянку великої плати продовжило переслідування його супротивника під стіни Кафи. Облога цього османського оплоту на Кримському півострові тривала півтора місяці й, вочевидь, мала всі шанси стати ще одним успіхом в історії козацько-татарської співпраці — якби не показова нерішучість Мехмед Ґерея, котрий так і не наважився вдертися в турецьку фортецю, аби тим самим остаточно не зіпсувати стосунки з султаном.
Утім, така лояльність уже не могла порятувати непокірного васала Османів. Турецький флот доправив на півострів нового претендента на кримське царство — калгу султана Девлєт Ґерея, а тим часом суходолом на допомогу Кан-Теміру йшли османські війська під орудою Гусейна паші та Кенані паші. Кримці почали масово переходити на бік нового правителя, а Військо Запорозьке було змушене з боями пробиватися на Запорожжя. На Січ козаки, крім нещасливого союзника Шагін Ґерея, доправили й багаті воєнні трофеї — відібрані у Кан-Теміра гармати, що дісталися татарам від поляків за результатами Цецорської битви 1620 року.
А тим часом позбавлений влади Мехмед Ґерей подався спочатку до Бахчисарая, а потім услід за братом — на Запорожжя. А вже в листопаді 1628 року козаки під орудою нового гетьмана Григорія Савича-Чорного, й у травні-червні 1629 року під началом отамана Івана Сулими спробували знову посадити Мехмеда Ґерея на ханство. На чолі незначної Орди участь у походах брав і сам повалений Стамбулом хан. Але цього разу досягти успіху не поталанило.
Більше того, козаки запідозрили Мехмеда Ґерея у подвійній грі та таємних контактах з діючим кримським правителем Джанібеком Ґереєм і, навіть, Кан-Теміром мурзою, що стало причиною військових невдач союзників. І за це, нібито, невдаху стратили. Щоправда, за іншими відомостями, Мехмед Ґерей загинув як і належало безстрашному степовому лицарю — у бою з неприятелем неподалік Перекопа. А його брат, Шагін, знайомою вже для себе дорогою звично попрямував до Персії. До речі, за деякий час він вкотре отримав від Порти помилування і повернувся до Туреччини. Що­прав­да, тут на нього чекав не урочистий прийом у султана, а — заслання на о. Родос. Чи могла енергійна натура кримського принца змиритися з бездіяльністю на засланні? Природно, що не могла. І за якусь чергову авантюру в 1642 році невгамовного Шагіна Ґерея було страчено.

Козацький рід Дорошів
Михайло Дорошенко (рік народ. невід. — 1628) — гетьман реєстрових козаків, засновник відомого ко­заць­ко-старшинського роду Дорошів (Дорошен­ків), належав до партії заможного і політично поміркованого козацтва, що наприкінці 1610 -- початку 1620-х ро­ків гуртувалось навколо гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.
У ранзі полковника Михайло Дорошенко брав участь у Хотинській війні 1621 року, зарекомендувавши себе відважним воїном, здібним командиром і лояльним підданим короля. Зокрема, учасник кам­панії Якуб Собєський характеризував козацького полковника як старшину «…доброї репутації у мо­лод­ців, королеві і Речі Посполитій завше зичливого».
Уперше старшим козацького реєстру Ми­хай­ло Дорошенко був обраний на місце Оліфера Голуба в 1623 році. Під час загострення взаємин Війська За­по­розького з королем і Річчю Поспо­ли­тою намагався продовжувати курс гетьмана Ко­на­шевича-Сагай­дач­ного на легалізацію козацького стану в державі через політику співпраці з королівською владою.
Зрозуміло, що в умовах радикалізації політичних настроїв серед козацтва у 1624 році Дорошенко втратив гетьманську булаву. Утім, у тому ж році був знову обраний на старшого, але тривало це також не довго. Під час війни з коронними військами 1625 ро­ку очолював козацький полк, поступившись гетьманською булавою улюбленцеві козацьких низів Марку Жмайлу. Знову повернув собі булаву вже під час боїв на берегах Курукового озера, і відтоді залишав її при собі аж до самої смерті. Як гетьман 5 листопада 1625 року Ми­хайло Дорошенко уклав з польним коронним гетьманом Станіславом Конєц­польс­ким Куруківську угоду.
В черговий раз Дорошенко змусив заговорити про себе як про відважного воїна і вмілого пол­ко­водця восени наступного року, коли з Криму вторглася величезна Орда (згідно свідчень татарських дже­рел, у по­ході брало участь 40 тисяч добірного війсь­ка) під проводом нуреддін султана. Вра­хо­вую­чи той факт, що коронні війська в пере­важ­ній своїй більшості були відправлені з Украї­ни на шведський театр бойовий дій, ор­дин­ці розраховували без­карно по­гра­бувати спочатку Київ­щину, а потім йти при­умно­жу­вати свої трофеї і ясир на Волині. Турбаївка над р. Россю. Художник Наполеон Орда
Утім, заклавши свій та­бір під Білою Церквою та розіславши чамбули в навколишні місцини в по­шу­ках здобичі, татари несподівано для них були атаковані тритисячним коронним військом під проводом брацлавського хорунжого Стефана Хмелець­ко­го та шеститисячним козацьким реєстровим війсь­ком гетьмана Михайла Дорошенка. Попри дощову погоду, яка унеможливлювала використання вогнепальної зброї й у такий спосіб нівелювала перевагу християнських воїнів у цьому компоненті бойового мистецтва, коронні жовніри і козаки зуміли наголову розбити татарський кіш, примусивши ординців до втечі. Успіш­но розправившись із го­лов­ними силами під Білою Церквою, Хме­лець­­кий і Дорошенко зу­міли доволі ефективно організувати переслідування дрібних татарських загонів, перекривши їм зручні місця переправи через р. Рось.
Внаслідок таких злагоджених дій коронних жовнірів і реєстрових козаків до десятка тисяч татар було знищено, з неволі відбито півтори тисяч місцевого люду, а крім того — «жоден тутешній боярин без бахмана (турецького коня. — Авт.) не прийшов, а бу­ли й такі, що і двох, і трьох привели…».
За результатами цієї блискучої операції Хме­лецький із щедрою похвалою відгукувався про «ве­ли­ку зичливість і мужність козацьку, показану на тім пляцу козаками запорозькими з їх старшим До­ро­шенком». Про козацького зверхника оповідали, що він, ведучи у бій ко­заць­ку лаву, сам особисто убив сімох ворогів, причому одного з них так сильно вдарив списом, що так і не зміг назад його витягти.
Користуючись із зацікавленості офіційної Варшави у військовій служ­бі як козаків реєстровців, так і козаків-охотників, До­рошенко намагався добитися від Зиґмунда ІІІ поступок, які б перекреслили не­вигідні для Війська Запорозького норми Ку­ру­ківсь­кої угоди 1625 року.
З передчасною смертю Михайла Дорошенка в Кримському поході 1628 року не увірвалася слава козацького роду. На старшинських урядах у Війську За­порозькому служили його сини Дорофій і Никон. Старший, реєстровий полковник Дорофій, навіть отримав від ко­роля Яна ІІ Казимира в 1650 ро­ці нобілітацію. Його сини, Петро, Андрій і Григорій, у середині-другій половині ХVІІ ст. обиралися на полковництво, генеральні уряди, виконувати обо­в’яз­ки наказних гетьманів. А старший з-поміж них, славетний Петро Дорофійович, упро­довж 16651676 років був геть­маном Пра­во­бе­реж­ної України.

Переяславська війна чи «переяславська комедія» 1630 року?
Зі смертю в Кримському поході Михайла Дорошенка в 1628 році, по суті, завершилася ціла епоха у взаєминах Війська Запорозького з Річчю Посполитою. Епоха, освячена авторитетом Петра Конашевича-Сагайдачного і відмічена щирими спробами сторін відшукати обопільно прийнятний компроміс. Компроміс, який хоч би певною мірою задовольнив жадання поміркованої частини правлячої еліти Речі Посполитої та козацької старшини як регіональної еліти Над­дніп­рянсь­кої України, та, відповідно, стимулював би їх до погамування радикальних настроїв непримиримих опонентів з обох таборів.
Обраний на місце Михайла Дорошенка старшим козацького реєст­ру Григорій Савич-Чорний також належав до поміркованого угрупування козацьких старшин. Проте, на відміну від своїх великих попередників, Савич-Чорний хоч і був вправним воякою (зок­рема саме він у 1624 ро­ці організував успішну ви­праву на Чорне море), але не мав тієї харизми і дипломатичних здібностей, які дозволяли Пет­ру Конаше­вичу-Са­гай­дач­ному чи Ми­хай­лу Дорошенку не лише вправно вести перемовини з очільниками Речі Поспо­ли­тої, а й тримати в послуху свавільну козацьку масу. А тому зі смертю До­ро­шен­ка в козацькому середовищі дедалі глибшою стає прір­ва поміж статечним, реєстровим товариством та його менш успішним у засвідченні власної лояль­ності перед королем, але від того не менш заслуженої перед Військом Запорозьким і звитяжної у сприйнятті української спільноти, частини козацтва — товариства нереєст­рового.
Драгуни розташовуються на постій. Німецький лубок початку XVIIІ ст.Саме лідери нереєстрового козацтва організовують у 1629 році черговий похід на Кримський півострів, маючи на меті помститися за смерть своїх гетьманів — Олефіра Голуба і Михайла Дорошенка та їх бойових побратимів. До походу пристало аж близько 23 тисяч чоловік. Утім, жаданого результату це не принесло. На підході до Перекопу татари розбили слабко кероване козацьке військо. Загалом у цьому провальному поході полягло декілька тисяч козаків-нереєстровців і, зважаючи на повну бездіяльність у цей час реєстрового товариства, очолюваного Григорієм Са­ви­чем-Чорним, це ще більше загострило стосунки реєстрового гетьмана та нереєстрового козацтва.
Нереєстрове товариство навідріз відмов­ля­лося визнавати Са­ви­­ча-Чорного своїм геть­маном і на проти­ва­гу йому передало гетьманську булаву яко­мусь Левку Іва­новичу. Стар­ший над реєст­ров­цями Гри­го­рій Са­вич-Чорний ма­ло зважив на цю обставину. Вчасно не відчувши до­волі не­без­печну глибину напруження взаємин і відчуження сто­рін, повівся зі своїми опонентами навдивовижу прямолінійно. На по­чат­ку 1630 року він не вигадав нічого кращого, як поставити перед запорожцями ультимативну вимогу привезти до його ставки в Черкаси і здати під його контроль всю їхню артилерію.
Необережні дії старшого над реєстровцями дорого йому коштували. Запорожці зненацька захопили Григорія Савича-Чор­но­го в Черкасах і після короткоплинного військового суду — стратили (згідно винесеного вироку, гетьману спочатку відрубали руки, а потім і голову). Проте цим локальним насильством інцидент не вичерпався. Він спровокував потужне козацьке постання в Україні, що за багатьма параметрами перевершило всі ті, що вже вибухали в козацькому середовищі раніше.
Надзвичайно потужному виплеску деструктивної козацької енергії навесні-влітку 1630 року сприяло декілька обставин. На­сам­перед, на другу половину 20-х років XVIІ ст. на Запорожжі та в «городовій» Україні скупчилася доволі значна ко­заць­ка маса, котра не потрапила до реєстру, а, відтак, почувалася вельми непевно у стосунках з королівською адміністрацією. Певний відтік козацької енергії відбувся в ході вербування «виписчиків» на війну Речі Пос­по­ли­тої зі Швецією. Але на­при­кінці 1629 ро­ку війна завершилась і декіль­ка тисяч козаків, котрі сплатили королю лицарський «податок кров’ю», повернулися на українські землі — вкотре не отримавши жаданого підтвердження свого особливого, лицарського, статусу.
Більше того, по завершенню війни уряд Зиґ­мунда ІІІ вперше віддав наказ про розквартирування ко­рон­них жовнірів на зимові квартири в Київському воєводстві. А це не лише лягло важким економічним тягарем на плечі місцевої людності, але й спровокувало численні конфлікти поміж жовнірами і господарями, що у таких випадках є доволі звичним явищем у світовій практиці. Війська на марші. Художник Жак Верне
Вкрай важливим було й те, що бродіння в середовищі козацтва, які мали чітко виражену соціальну основу, протікали на тлі подальшого загострення міжконфесійних взаємин у державі. З одного боку, не толерантний у релігійних питаннях Зиґмунд ІІІ волів не помічати проблем, що накопичувались у сфері міжконфесійного життя, надаючи підтримку римо-католицькій частині своїх підданих. З іншого ж — рішуче втручання козацтва у церковні відносини, що спричинило трагічні наслідки в Києві й мало таке ж криваве продовження й у білоруських містах, породило конфлікт у самому православ’ї. Відверто конфронтаційний розвиток теологічних суперечок віджахнув від православ’я цілий ряд знакових фігур, зокрема полоцького архієпископа Мелетія Смот­риць­кого та наставника Київської братської школи Касіяна Саковича, котрі наприкінці 20-х років переходять на унію. У таємному наверненні до унії підозрювали навіть старшого над козаками-реєстровцями Григорія Савича-Чорного і, вочевидь, саме тому таким страшним виявилося його покарання з боку колишніх побратимів.
Загрожена звідусіль, так і не визнана королем легітимною, православна церковна ієрархія наполегливо шукала підтримки в козацької спільноти. Згідно реляції головного борця проти козацької ре­бе­лії, польного гетьмана Станіслава Конєцпольсь­кого, самі козаки свідчили, що після страти Савича-Чорного, якого низовики вважали винуватцем чи не всіх їхніх бід, вони збиралися повернутися на Січ, але «наспіли до них листи від декотрих осіб, і духовних, і світських грецької релігії, де оповіщали їх, що їх віру нищать, церкви забирають, і просили аби за віру стали Зараз свавільство повидавало універсали, що справа про віру йде, аби хто був коли-небудь козаком і ним хоче бути, аби збирались: обіцяли їм всілякі вольності давні…».
Вправа з мушкетом. Гравюра з праці Пьєра Жиффара, 1696 р.Отож, коли в березні 1630 року запорожці обрали на гетьманство Тараса Федоровича (більше відомого під прізвиськом Трясило) та вийшли «погуляти» на волость, православні мешканці України чи не вперше в історії сприйняли чергову козацьку війну як «священну війну» православної Русі з «ляхами» і «поляками» (тобто, тією частиною Русі, яка перейшла на службу до ляхів).
Так само і гетьман Трясило по виході на волость першим з-поміж козацьких ватажків звернувся з універсалами «до всієї України і до іншої Русі всієї, щоб усі, хто є віри грецької, йшли до Війська Запорозького й боролися проти ляхів».
Таким чином на початку 1630-х років уперше козацький виступ легітимізувався гаслами боротьби за старожитню, православну віру.
Не менш відверто ідеологічні мотиви декларувалися й протилежним табором — при організації гетьманом Конєцпольським карального походу супроти «ребелянтів». Згідно інформації сучасника, анонімного автора «Львівського літопису», напередодні виступу коронних військ з резиденції польного гетьмана, з міста Бару, місцеві домініканські ченці благословили Конєцпольського на війну з козаками: «меч посвящовали і около костела носили, і през вшистку мшу на олтару лежал с тим докладом, же на то поганство, на русь, жеби їх викоренити».
Уніатське ж духовенство, начебто, віддало Станіславу Конєцпольському на його антикозацьку експедицію гроші, які зібрали перед тим на утримання церковних шкіл (за різними відомостями, передана сума коливалася від 40 до 80 тисяч злотих). А Київський уніатський митрополит Йосиф Рутський навіть спеціально приїздив до Києва, аби напередодні важливої кампанії зустрітися з польним гетьманом і його жовнірами.
Як про війну етноконфесійну відгукувався літописець і про обставини походу на Подніпров’я підпорядкованого Станіславу Конєцпольському сумнозвісного своїми несамовитими розправами, в тому числі й над мирними жителями, коронного стражника Самуеля Лаща. Варто буде нагадати, що Лащ за своє бурхливе життя був 236 разів засуджений до вислання за жорстоке ставлення до селян і дрібної шляхти (утім, жоден вирок так і не був виконаний). Під час цієї війни Лащ, «до Києва шедши, Лисянку містечко на самий день Великодній вшистко вистинал, як мужов, так і жон, так і дітей, в церкві будучих, і попа з ними. По дорозі людей невинних, буле би тільки русин був, забивали…».
Вельми колоритну характеристику «герою» війни 1630 року, вірному слузі гетьмана Конєц­польсь­кого — Самуеля Лаща залишив український літописець Йоахим Єрлич: «17 жовтня стався похід за збитки незносні, кривди і шкоди на його мость пана стражника коронного Самуеля Лаща, що ані на Бога не уважав, ані права публічного не боявся, ані людей поважних не стидався — на маєтності шляхетські наїздив і на доми, насильства чинив, забивав, вуха й носи обтинав, силоміць панни і вдови забираючи, віддавав за своїх розбійників, що при нім для розбоїв і шарпанини перебували: негідники баніти, Волохи, Та­та­ри, розбійники, злодії, — чесного чоловіка ані питай, а кількасот людей все при боці його знаходилося. Вони й дорогу до Києва були забили, і через розбої та й шарпанини ніхто по дорогах уже не їздив. Мав на собі Лащ присудів на баніцію 236, на інфамію за різні ексцеси 37, але у всіх виступах і злостях своїх мав великого оборонця своїх розбоїв і наїздів — його милість пана каштеляна краківського гетьмана Конєцпольс­кого, що його заступав екземптами військовими, і так робив тому негідникові, безбожному чоловікові велику пільгу, а той собі за ніщо мав княжат, панят і воєвод. Менших шляхтичів за що-будь забивав, наїзди чинив. Ґвалти на жінках, паннах, дівках, пограбування всякої всячини-то йому пропадало як ніщо. Коли хто починав судитися з ним, то вже жінки й дітей мусів виректися і тільки поки живий утікати. З княжатами Вишневецькими, Корецьким, київським воєводою Тиш­ке­ви­чем великі мав війни — насилав на їх маєтності, гра­бував, забирав, нищив — кільканадцять літ. Аж ледве тільки не стало гетьмана і екземпти його стратили силу, — так за декретом трибунальським його милість пан воєвода київський із шляхетським загалом воєводства — могло її бути до 12 тисяч, наїхав на Макарів і, заставши там саму пані Лащову з дітьми, що до ніг йому впали, просячи милосердя, — життя їй дарував і нічого не взяв, але з Макарова вигнав; а сам Лащ, знаючи про се, кілька день наперед від жінки втік».
Не на багато відстали у своїх «геройствах» і німецькі волонтери польного гетьмана. Вони, як зазначено в літописі, «сплюндрували» Пустинно-Ми­кільсь­кий монастир та «пошарпали» — Йорданський. Хотіли також штурмувати Межигірський монастир, і «певне, гди би ся їм ведлуг замислов їх повело, вшисткой би ся Русі було достало…».
Тим часом козацьке військо гетьмана Трясила, яке по виході із Запорозької Січі налічувало до 10 ти­сяч козаків-випищиків, масово поповнювалося козаками з волості, а також — місцевими міщанами та се­ля­нами. Коли запорозький гетьман наблизився до Корсуня — на його бік перейшла й більшість зосереджених там козаків-реєстровців.
Вислані на придушення виступу коронні війська спочатку витіснили повстанців з правого берега Дніпра на Лівобережжя, а згодом і блокували їх неподалік Переяслава. На Лівобережжя польному гетьману вдалося переправити приблизно 16-20 ти­сяч свого війська — коронних жовнірів, повітового шляхетського ополчення та військових слуг. Згідно інформації, лазутчиків з Московської держави, у розпорядженні Тараса Трясила перебувало більше 30 тисяч. Проте, зрозуміло, коронна армія мала ліпший військовий вишкіл, а на озброєнні утри­мувала легку і навіть облогову артилерію. За таких умов бої під Переяславом, що тривали впродовж трьох тижнів, були вельми запеклими, кровопролитними і виснажливими. Згідно свідчення польського хроніста, у Переяславській війні полягло жовнірів навіть більше, «ніж за останню Пруссь­ку війну» (тобто війну Речі Посполитої з Шведсь­ким королівством, що то­чи­лася переважно на прусських теренах). Ще більшими були втрати серед погано озброєних повсталих. Тим не менше, здобути приступом козацький табір гетьману Конєц­польсь­кому не поталанило.
Тим часом тяжкість понесених обома сторонами втрат спонукала помірковані їх частини до пошуку шляхів замирення. До того ж, для військового командування Речі Посполитої досягнення миру з Військом Запорозьким ставало дедалі нагальнішим з огляду на закінчення дії Деулінського перемир’я з Москвою 1618 року та потребу належної підготовки до нової війни з царем, неминучість якої ставала дедалі очевиднішою.
Гетьмана Трясила до політики компромісів схиляла передовсім реєстрова старшина, що приєдналася до повсталих у Корсуні та Черкасах. Обра­ний же козацькою сіромою на Запорозькій Січі гетьман був менш миролюбний, а відтак, усвідомлюючи програшність свого становища, разом із частиною своїх прибічників вирвався з табору і попрямував на Запо­рож­жя. Станіслав Конєц­польсь­кий за тих умов, що склалися, не став переслідувати вождя повсталих, а натомість інтенсифікував переговори з більш поміркованою частиною козацтва, що залишилася в таборі. Гетьман Тарас Трясило.  Невідомий художник ХVІІІ ст.
8 червня 1630 року переговори увінчалися укладенням загалом компромісної угоди. За нею головним винуватцем війни було визнано Тараса Федо­ро­ви­ча. Останній, хоч і мав негайно скласти з себе гетьманські повноваження, проте Конєц­польсь­­кий не наполягав на його видачі, погодившись на взяття колишнього гетьмана товариством на поруки. Амніс­тія проголошувалась й іншим учасникам виступу. Зі свого боку, Військо Запо­розь­ке погоджувалося виконувати умови Куруківської угоди, вкотре зобо­в’язувалося попалити чайки і не виходити на Чор­не море. Виписаних із реєстру козаків мали знову повернути на королівську службу, і цим повинна була зайнятися спеціальна комісія. Козацький реєстр збільшувався в порівнянні з куруківськими показниками на дві тися­чі і тепер становив 8 тисяч реєстрового товариства. На місце вбитого запорожцями легітимного з точки зору коронного командування Григорія Са­вича-Чорного реєстровці обрали своїм гетьманом Тимоша Орендаренка, котрого Ко­нєц­­польсь­кий відразу ж і затвердив на уряді. Старшим на Січі низовики обрали Антона Бута, а Тарас Федо­рович подався на Запо­рожжя.
Зважаючи на понесені численні жертви та мізерні результати в справі втихомирення козацької сваволі, Станіслав Конєцпольський називав Пере­яс­лавську війну не інакше як «комедією». «Так пройш­ла та комедія козацька Не дано сатисфакції заобразу Маєстату Королівського; а до того ж, хоч і запечатано її кров’ю і стільки присягами потверджено, у тих людей це не тривке, і мусимо остерігатись, що коли не в цьому році, зараз же з весни, не запобіжимо цьому, то посварять вони нас з турками і у велику біду заженуть», сумно резюмував польний гетьман відразу по завершенню Переяславської кампанії.
А ще літописець в уста польного гетьмана, котрий разом духовними особами (невідомо — чи то католиками, чи то православними) з жалем оглядав густо вкрите трупами з обох супротивних сторін поле Переяславської війни, вклав сакраментальну фразу: «Ото ж унія — лежать русь з поляками…».

Тарас Федорович — «зі славою»
По завершенню Переяславської війни Тарас Федорович спокійно прожив на Запорож­жі лише десь близько з півроку. По введенні на територію Київського воєводства коронних жовнірів і незадовільним їх забезпеченням продовольством і грошима вони намагаються відновити «справедливість» за рахунок місцевого населення, і це відразу породжує численні гострі конфлікти. Так, уже в лютому 1631 року фіксуються перші повідомлення про збройні сутички на Подніпров’ї. І Тарас Фе­до­ро­вич відразу намагається їх використати для організації чергового антиурядового повстання. Козаць­кий лідер знову розсилає на волость своїх прибіч­ни­ків із закликами до продовження боротьби за козацькі права і вольності.
Охочих долучитися до антиурядового виступу й цього разу не бракувало. Принаймні, московські джерела зафіксували, що в Черкасах, Переяславі, Каневі, Лубнах, Димері й Острі починають купчитися ко­заць­кі ватаги, загальна чисельність яких сягає майже п’ятнадцяти тисяч.
Утім, гетьман Конєцпольський цього разу діяв швидко й витончено. Не бажаючи доводити справу до чергової не то трагедії, не то комедії, реґіментар через своїх агентів щедрими обіцянками і підкупами схилив реєстрову старшину до відмови у підтримці свавільних запорожців. На посаду старшого реєстру замість не вповні надійного, на думку Конєц­польсь­кого, Тимоша Орендаренка прийшов більш лояльний Іван Кулага-Петражицький. Отож, запорожці були змушені відійти на Січ, а дрібні козацькі загони, очолювані радикально налаштованими старшинами, без особливих проблем були розсіяні коронними жовнірами і місцевою шляхтою.
На співпрацю з королем і Річчю Посполитою Тарас Трясило пішов уже наприкінці 1632 року, коли розпочалася московсько-польська війна і він разом з Тимошем Орендаренком, Яковом Остря­ни­ном та інши­ми козацькими ватажками очолив ко­зацькі полки, що пішли на допомогу Владиславу IV під Смоленськ.
По завершенні війни козацтво вкотре не отримало належної платні та задоволення своїх вимог. Отож вже на початку 1635 року зустрічаємо згадки про Тараса Трясила як одного з активних учасників Канівської ради, де він знову агітує козацьке товариство за збройне виборювання своїх прав.
Але цього разу «статечній» козацькій старшині вдалося в мирний спосіб відвернути антиурядовий виступ. А вже в червні того ж року бєлгородський воєвода Тургєнєв сповіщав своє керівництво про від’їзд Тараса Трясила до Москви.
За певною інформацією, на зустрічі в Посольсь­кому приказі козацький ватажок, буцімто, просив офіційного дозволу царя на переселення частини козаків на землі Московської держави. Утім, зважаючи на щойно укладені умови По­ля­новсь­кого миру, уряд Михайла Федоровича відповів відмовою. Отож запорожцям нічого більше не залишалось як від’їхати на Дон, де їх завжди з радістю зустрічали тамтешні козаки.
Після цього звісток про чергові акції неспокійного Тараса Федоровича дослідникам виявити не поталанило. Натомість літописець стверджував, що по війні 1630 року Трясило жив «зі славою дев’ять літ і скончався спокойно…»


«Тарасова ніч»
Козацький казан. XVII ст.«Лягло сонце за горою,
Зірки засіяли,
А козаки, як та хмара,
Ляхів обступали.
Як став місяць серед неба,
Ревнула гармата;
Прокинулись ляшки-панки
Нікуди втікати!
Прокинулись ляшки-панки,
Та й не повставали:
Зійшло сонце — ляшки-панки
Покотом лежали»,

так образно й емоційно описав один з епізодів Пере­яславської війни 1630 року Тарас Шевченко у своєму ранньому вірші «Тарасова ніч». Епізод, в ході якого козаки, нібито, вчинили нічний напад на так звану «золоту роту» Станіслава Конєцпольського — під­роз­діл, що охороняв штаб польного гетьмана і на своїй корогві мав зображення золотого кола. До його складу входила переважно тогочасна «золота мо­лодь» — півтори сотні молодих шляхтичів з найбільш аристократичних родів Корони Польської. Усі вони в ході цієї нічної атаки, буцімто, були винищені.
Історичну фабулу для свого твору поет віднайшов в автора анонімного історико-політичного трактату кінця XVIІІ — початку ХІХ ст. «Історії Русів», де вперше у барвистих тонах було змальовано цю героїчну сторінку козацької історії.
Утім, підтвердження в інших авторів сюжет не знаходить. І це дає підстави дослідникам (починаючи від сучасника і товариша молодості Тараса Шевченка — широко знаного Пантелеймона Куліша) сумніватися в історичній достовірності цього героїчного фрагменту.


Козацький гетьман Іван Кулага-Петрижицький
Іван Кулага-Петрижицький репрезентував ту статечну частину запорозького козацтва, яка у стосунках з урядовими колами Речі Посполитої була налаштована радше шукати компроміс, аніж ж своїми різкими заходами провокувати чергову війну. Кулага-Петрижицький був доволі близьким до гетьмана Михайла Дорошенка як попередньої службою у Війську Запорозькому, так і за своїми політичними поглядами.
Отримавши булаву гетьмана в 1631 році, Іван Кулага-Петрижицький доклав чимало зусиль для нормалізації стосунків з Варшавою. І, варто зауважити, ця праця немалою мірою посприяла визнанню урядовими колами і майбутнім королем Владис­ла­вом IV правомірності існування в Україні вищої православної церковної ієрархії, повернення православним деяких спірних з представниками унійної Церкви маєтностей і культових споруд.
30 травня 1632 року козацький гетьман звернувся до шляхти Київського та Брацлавського воєводств, яка зібралася на сеймик у Житомирі, з пропозицією разом відстоювати національно-релігійні інтереси українського народу, зокрема щодо ви­знан­ня прав православної Церкви та ліквідації унії. У зверненні наголошувалося на тому, що, коли новий король обмине вимогу Війська Запорозького та «без підтвердження прав і свобод нашого руського народу буде входити на ту державу», щоб тоді ко­за­ків «не вважали за збурювачів спокою Речі Пос­по­литої». Перед тим, у березні 1632 року, Кулага-Петрижицький звернувся до Петра Могили з проханням заснувати школу при Київському братстві, обіцяючи зі свого боку служити їй підпорою й обороною.
Попри очевидні здобутки Кулаги-Петри­жиць­кого, поміркована політика гетьмана, його схильність до пошуку компромісу в часи надмірної радикалізації суспільних настроїв врешті-решт вартувала йому життя. Будучи запідозреним козаками у спробі укласти угоду про нормалізацію взаємин з унійною Церквою, на козацькій раді на Масловому Ставу (на півдні Київщини) у вересні 1632 року Кулага-Пет­ри­жицький був позбавлений булави, а ще через деякий час — страчений козаками у Каневі.