Вступ. Війни на славу
та на погибель Речі Посполитої.

Війни на славу та на погибель Речі Посполитої.

Сімнадцяте століття в Аннали європейської істо­рії увійшло не лише як доба пізнього Ренесансу й утвердження ренесансного гуманізму та зародження доби Розуму  Просвітництва. На жаль, цей проміжок історичного часу позначений й іншими, менш привабливими явищами і тенденціями: проявами небаченої досі ворожнечі, затятості збройних конф­лік­тів і довготривалих війн, з притаманними їм на­сильст­вами та руйнаціями. Достатньо буде згадати, що саме перша половина століття ознаменувалася ви­бухом, по-суті, першої загальноєвропейської, а отже (зважаючи на тогочасний стан справ) світової Тридцятилітньої війни. Війни, що палахкотіла на європейському континенті упродовж 16181648 ро­ків, втягуючи у свій вир майже всі європейські народи та країни  одних як своїх активних суб’єктів, ін­ших як вартих співчуття об’єктів прикладання мілі­тар­них зусиль їхніми більш агресивними сусідами.
Отож і немає нічого дивного в
 тому, що для знач­­ної частини істориків європейське сімнадцяте століття  це насамперед «сто­ліття війни».
Мапа Європи початку XVІІ ст.Так само, вочевидь, не має дивувати й те, що Украї­на в розпал загальноєвропейського збройного протистояння, на жаль, не змогла стати таким собі відстороненим острівцем миру і благодаті. Навіть попри те, що на той час її землі входили до складу Речі Посполитої, яка воліла активно не втручатися в події цієї тридцятилітньої європейської колотнечі, зберігаючи напоказ нейтралітет, волонтери з Украї­ни воюють як на боці католиків, так і перебувають у таборі їхніх опонентів. У той же час активність дипломатії як одних, так і других розхитує спокій тієї частини українського суспільства, яка за своїм народженням і лицарським статусом була зобов’язана поклонятися богу війни — шляхти й козацтва. А чи варто говорити про те, що така страхітлива загальноєвропейська війна руйнувала звичні сприйняття ціни людського життя, деформувала світоглядні уявлення про добро, зло, можливість і доцільність застосування насильства як способу аргументації своєї правоти?
На такому, аж вельми не толерантному, загальноєвропейському тлі, ясна річ, ще більше радикалізуються внутрішні конфлікти і суперечності, що здавна збурювали пристрасті в державі. Передовсім це виливається в ескалацію протистояння переважної більшості українського козацтва та коронної влади Речі Посполитої, а також місцевої, «кресової» шляхти. Пропозиції далекоглядних державних мужів як з одного, так і з другого боку, щодо пошуку для козацтва легального місця захисника річпосполитських цінностей,Привітання степу. Художник Юзеф Брандт як правило, доходять до ширшого загалу політичної еліти держави лише у найбільш критичні для республіки часи, коли козацька допомога справді стає життєво важливою. Утім, уже наступного мирного ранку про почуті напередодні резони намагаються якнайшвидше забути, піклуючись переважно про власний особистий чи становий інтерес. А ось заходи влади по перетягуванню на свій бік дуже незначної верстви схильної до компромісу козацької аристократії, зазвичай, приносять зворотній до очікуваного результат, часто-густо нищачи навіть ті слабкі паростки порозуміння, що перед тим з неймовірними труднощами вдавалося виплекати.
І чим більше проблеми свідомо задавнювалися, тим різкішими і потужнішими ставали відповіді на них козацької з боку стихії, що упродовж усієї першої половини ХVІІ ст. невпинно зростала чисельно, і так само невпинно радикалізувала свої вимоги до влади. Трагічно переконливими підтвердженнями цьому якраз і стали козацькі війни, що не один раз боляче струсонули Річ Посполиту в 16201630-х роках.
Зображення польського герба на надгробку Зиґмунта Авґуста. Кафедральний собор на Вавелю. КраківОсобливого драматизму в розвиток і так складних стосунків козацтва та держави додавала невирішеність проблеми міжконфесійних взаємин, передовсім небажання королівської влади задовольнити хоч би мінімальні вимоги «катакомбної» за своїм статусом православної Церкви України-Русі. Церкви, для якої на певному етапі підтримка козацтва стала чи не єдино можливим способом виживання. А ось наскільки може бути небезпечним залучення потужної військової сили до розв’язання телеологічних суперечок — дуже скоро усвідомили не лише опоненти православної громади, що перед тим так відверто нехтували її інтересами, а й вище православне духовенство, що активно працювало якраз над тим, аби перетворити козацтво на активного суб’єкта міжконфесійних взаємин.
Утім, ведучи мову про ескалацію протиріч у стосунках козацтва та влади, було б несправедливо зводити всю гаму їхніх взаємовідносин лише до конфронтаційного зрізу. Адже упродовж 16181638 років, тобто в часи, історичному розгляду яких і присвячується ця книга, українське козацтво — як би це не патетично звучало — в битві під Хотином восени 1621 року своїми грудьми і серцями оборонило Річ Посполиту та християнську Європу від наступу Османів. Перед тим, у 1618, допомагало королевичу Владиславу в його спробах оволодіти царським троном. Згодом — успішно воювало на боці короля на Балтиці, під Смоленськом, надавало допомогу коронним військам у відбитті набігів татарських орд і чамбулів.
Так чого, все ж таки, було в цей час більше: війн козацтва на славу чи — на погибель Речі Посполитої? Чому силу, здатну ефективно обороняти державу, було виштовхнуто на стежку війни супроти цієї самої держави? І чи лише держава в цьому винна? Чи було в самому козацькому середовищі в достатній кількості не лише свавільців і паліїв, а й справді державних мужів, для котрих і козацька спільнота, і Річ Посполита в однаковій мірі були органічно своїми? Це, власне, і є ті питання, що формують інтригу сюжету даної книги.

Віктор Горобець