"Князь Данило
Острозький у битві на Синіх Водах. 1362 рік",
частина 1

Князь Данило Острозький у битві на Синіх водах. 1362 рік    

   З часу завершення Великого Західного походу, організованого нащадками Чінгізхана під зверхництвом його онука Батухана минуло понад століття. І хоча могутність монгольської держави за цей час похитнулася через нескінченні суперечки, міжусобні війни та пошесті, все одно правителі князівств Русі — від Новгорода, Москви і Твері та Рязані до Галича і Володимира, та що там казати — не лише Русі — усе ще визнавали своїм сувереном володаря Орди. Його ставленик — князь Федір управляв Києвом, татарські зверхники вважалися «отчиxами і дідичами Подільської землі», яка охоплювала землі між Дніпром та Дністром. Срібна монета ординського хана
      Як і раніше, татари пасли коней і отари взимку на берегах Чоргого моря, а влітку — переганяли їх на північ. У степу велінням всемогутніх ханів було збудовано величезні (xасом — площею у сотні гектарів) міста — насамперед центри торгівлі на легендарному Шовковому шляху, який поєднував далекий Китай з Європою. Лише на території сучасної України їх відомо близько півтора десятка. Їх руїни нині досліджують археологи, відкриваючи призабуту добу величі степової імперії. За кілька десятиліть тут були збудовані з цегли і каменю і пишно прикрашені мечеті, лазні із водогонами та каналізацією, палаци з басейнами — всього і не перелічити. При цьому, як виявилося, жодне із цих міст не мало укріплень — настільки були впевнені у своїй силі нові володарі степів і навколишніх земель.
17.jpg       Кожне з них карбувало власні монети з тамгою правлячого хана, обмінюючи на золото і срібло, яке привозили сюди купці з князівств Русі, багатьох країн і міст Європи. Торгові люди з далеких Венеції та Генуї змагалися за права і привілеї вести торгівлю у містах Криму, яка приносила казкові прибутки.
     Однак настав день, коли усталеного порядку виступив володар держави, яка з’явилася на політичній карті Європи приблизно в той час, коли Великий Західний Похід вже завершився блискучої перемогою нащадків Чингізхана. Великий князь Литви і Русі Ольгерд, син Гедиміна вирішив, що настав час встановити своє правління на руських землях, а саме на Київщині та Поділлі. Місцеве  населення готове було прийняти Гедиміновичів, які урочисто обіцяли не «рушити» старовинні порядки та звичаї, а, головне, привілеї місцевої знаті.
     На середину XIV ст. влада литовських князів вже поширилася на територію сучасної Білорусі, північ України. Сили Литви зросли і вона успішно відбивала наступ орденських лицарів, які вперто намагалися нести слово Боже на схід, маючи на меті загардання земель «язичників».
      Опиратися орденській державі, яку вважали за честь пітримувати королі, герцоги і лицарі з усієї Європи було важко. Свого часу князь Ольгерд навіть пішов на переговори, пообіцявши прийняти хрещеня разом із своїм народом із Риму, запропонувавши при цьому перенести боротьбу Тевтонського Ордену із «невірними» на пограниччя з володіннями Орди. Однак цей план не був сприйнятий і стало зрозуміло, що безнадійна (на перший погляд) боротьба Великого Князівства Литовського за існування чи не проти усієї Європи триватиме і надалі.
       У цій боротьбі критично важливою була підтримка Русі. Руські землі вже давали, а могли б дати ще більше воїнів, зброї, нарешті, грошей — того, чого так весь час не вистачало литовським князям у їх смертельній боротьбі. І ця підтримка могла набагато зрости у разі виходу Поділля та Київщини з під безпосереднього управління Орди. Адже ці території за розмірами у кілька разів перевищували вже наявні володіння нащадків Великого князя Гедиміна.
Керамічна чаша з кольоровою поливою     Для походів на південь князь Ольгерд обрав слушний момент — в Орді тривала боротьба за престол, у якій «дідичі та отчині» Подільської землі вирішили не підтримувати всемогутнього темника Мамая, а відтак залишилися сам на сам із силами Литви та підлеглих їй на той час руських земель. Історики і досі сперечаються, чи то князь Ольгерд розбив їх поодинці, чи то вони встигли зібратися разом, аби дати відсіч загарбникам з півночі.
     Ці дискусії не є випадковими. Адже про саму битву відомо з кількох скупих повідомлень літописців, які описали її у коротких рядках, згадавши про чи то про одне, чи то про кілька місць, де відбувалися бойові дії, а також учасників. Навіть про рік, у якому відбулася битва повідомлення суперечливі.
Ось що можна прочитати у так званому Рогозькому літописі:
«Въ лјто 6871 (1363)… Того же лјта Литва взяли Коршевъ и сотворишас[я] мятежи и тягота людемъ по всеи земли. Тое же осени Олгрд Синю воду и Бјлобережїе повоевалъ».

    Як бачимо, автор повідомлення навіть не уточнив, із ким саме воював князь Ольгерд, напевне, вважаючи, що про це сучасникам було відомо достатньо. Трохи докладнішим є Густинський літопис, з якого дізнаємося про імена супротивників князя Ольгерда — «царков татарських»: «В лјто 6870 (1362)… В сіє лјто Ольгерд побјди трех царков Татарских из ордами их, си єсть, Котлубаха, Качзея, Дмитра; и оттоли от Подоля изгна власть Татарскую. Сей Олгерд и иныя Рускія державы во власть свою пріят, и Кіев под Федором князем взят, и посади в нем Володымера сына своего, и нача над сими владјти, им же отци его дань даяху. Як бачимо, головним досягненням автор літопису вважав вихід Поділля, а також Києв — і, відповідно, Київщини з під влади «татарської». У «Оповіді про Поділля» можна знайти відомості і про інших учасників битви з литовського боку, синів Ольгердового брата князя Коріата (княжив у Новогрудку):4.jpg

«Коли господаремь был на литовьскои земли князь великий Олгирд и, шедь в поле с литовьским воискомь, побиль татар на Синеи воде, трех братовь: князя Хачебея, а Кутлубуга и Дмитрия. А тыи трии браты Татарьское земли, отчичи и дедичи Подольскои земли, а отт них заведали атамани и боискаки, приеждючи от тыхь атамоновь, имовали с Подольскои земли дан. А брат великого князя Ольгирдов держаль Новгородокь Литовьскии, князь Корьять, а у него бьли 4 сьны: князь Юрьи, князь Александр, князь Костяньтинь, князь Феодор»

   Більш докладно описам події історик Мацей Стрийковський, але вже у XVI ст. Тому його викликає багато запитань у істориків, в тому числі саме через подробиці, відсутні у інших джерелах. Адже він описує і шикування військ: «…І коли вони, минувши Канів і Черкаси, дійшли до урочища Сині Води, то побачили в полі велику татарську орду з трьома царками, поділену на три загони. Один загін вів султан Кутлубах, другий очолював Качибей-Керей, а третім командував султан Дімейтер. Ольгерд, побачивши, що татари готові до бою, вишику ва в своїх у шість вигнутих загонів, по-різному їх з боків та на чоло розсадивши, так щоб татари, як задумали, не могли їх оточити у звичайних сутичках та заподіяти кодистрілами…», і навіть драматичний перебіг самої битви:

5.jpg«…Татари з шаленим завзяттям розпочали бій, засипавши литву густим залізним градом з луків, сточили кілька сутичок, але завдали мало втрат через правильний її шик та швидке маневрування. А литва з русинами враз з шаблями та списами наскочили на них і в рукопашному бою прорвали лобові частини та змішали їм танці півколом, а інші, особливо новогрудці з Коріатовичами, з самострілів з стрілами наскочили з боків й довгими списами скидали їх із сідел, наче вітер снопи в бурю. Не змігши довше витримати лобового натиску литви, татари почали мішатися та перелякані тікати в розлогі поля. На побоїщі залишилися вбиті три їхні царки: Кутлубах, Качибей…і султан Дімейтер, та разом з ними дуже багато мурз й уланів. Також скрізь по полях і в ріках лежало повно татарських трупів. Потім після цієї звитяги литва й русини забрали кілька десятків стад коней та верблюдів і багато кошів або обозів, в котрих татари, кочуючи, звикли возити з собою усе майно…».

   Однак зрозуміло, що майже усі наведені вище відомості можливо було б отримати хіба що у безпосередніх учасників битви. Отож не дивно, що серед істориків вже понад століття точаться дискусії стосовно не лише перебігу подій та учасників, але навіть місця, де вона сталася. З імен учасників згадині Великий князь Ольгерд та його супротивники — «царики татарські». Історикам довелося чимало попрацювати, аби з певною долею вірогідності встановити реальні імена супротивників литовського князя, а також його соратників.
    Така увага до події, яка мала місце шість із половиною століть тому не є випадковою. Адже серед наслідків битви — перехід земель Поділля та Київщини під політичний контроль князівства Литовського, що значно посилило його у протистоянні як з Тевтонським Орденом, так й іншими сусідами — починаючи від Угорського і Польського королівств на заході до князівства Московського на Сході.
     Сталося це за 18 років до битви на Куликовому полі, від якої історики традиційно ведуть відлік боротьби проти татарського іга. Проте слід мати на увазі що в обох випадках не було і мови про здобуття суверенітету — ані Литвою, ані Москвою: князі як і раніше отримували ярлики на свої володіння руськими землями від володарів улусу Джучі. Є підстави вважати, що саме ця битва багато в чому визначила подальшу долю земель України та «європейський вектор» їх розвитку. Зокрема, Поділля отримали князі Коріатовичі:
«Ино тыи княжятя Коръятевечи три браты: князь Юръи, а князь Александр князь Костентин и князь Феодор со князя великого Олгирдовым презволением и с помочию Литовския земли пошли в Подольскую землю». 6.jpg
     Вони заходилися будувати укріплення, які мали б захистити їх ноі володіння від татарських набігів з півдня. Змінився навіть вигляд міст, що і було особливо відзначено у літописі:
«И тогды в Подолскои земли не быльини один город ни деревомь рубленого, а ни каменем будованого… и посекши лјс город муровали Каменець, а ис того вси Подолски городы умуровали и всю землю Подолскую».
    З числа тих твердинь найбільш відомими нині є замки у Кам’янці-Подільському та Меджибожі, де археологами віднайдено рештки споруд часів Коріатовичів. У Києві став правити син князя Ольгерда, який отримав у хрещенні знакове ім’я: Володимир. Нові володарі Поділля і Київщини будували замки, карбували власну монету. Нащадок Ольгерда, Великий князь Вітовт не лише утримав здобуте батьком, водив свої війська у далекий Крим, але і став «творцем» ординських ханів, які стали шукати підтримки у могутнього князівства Литовського, Руського і Жемойтського, володіння якого на той час простяглися від узбережжя Балтики до Чорного моря.
    Минули роки, і коли настав час Великої Війни8, лицарі та бояри з Руської землі вийшли під хоругвами Великого князівства Литовського на поле Грюнвальдської битви 15 липня 1410 року, а після перемоги у ній дійшли до мурів орденської столиці… Але то вже інша історія… Перемога на Синіх Водах одним із наслідків мала встановлення нових кордонів руських земель на півдні. Тут виникають нові села і міста — Звенигородка, Черкаси та інші, яким судилося відіграти важливу роль в історії, в тому числі у зародженні українського козацтва. На прикордонні виникає «нічийна» територія, яку впродовж століть називатимуть «Диким полем». Саме там у наступні століття виникне славне запорізьке козацтво. (читати далі...)


Джерело: проект "Україна: історія великого народу"

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ В КАРТИНАХ. КАРТИНА "КНЯЗЬ ДАНИЛО ОСТРОЗЬКИЙ У БИТВІ НА СИНІХ ВОДАХ. 1362 РІК". - К.: Кріон, 2012

Придбання книг.jpg