Глава 4 «Епоха великих
реформ»

У другій половині 1850-х рр. у Російській імперії в умовах загальної кризи самодержавно-крі­пос­ниць­кої системи, поглибленої поразкою у Східній (Кримській) війні, та загрози революційного вибуху розпочався період урядових реформ, які сприяли загальному пом’якшенню й лібералізації політичного режиму, зміцненню паростків місцевого самоврядування і правової системи, роз­вит­ку освіти, економічним перетворенням на капіталістичній основі та, головне, звільнено мільйони се­лян від кріпацтва. За характером та обсягом змін період 18601870-х рр. отримав назву «епохи великих реформ», яка дала найпотужніший імпульс модернізаційним процесам як у цілому по країні, так і, зокрема, в Україні. Реформи мали незворотні наслідки для соціально-економічного розвитку імперії Романових, що стала на шлях капіталістичного розвитку. Як не дивно, ініціатором змін у різних сферах життя суспільства виступив цар-реформатор Олександр ІІ із наближеним колом прибічників-однодумців.
Особливістю «епохи великих реформ» було те, що нововведення, не зачепивши політичних основ суспільства, досить органічно вписалися у звичний напрямок історичного шляху Росії, не здійснюючи грубого насилля над її тисячолітнім досвідом і традиціями. При цьому межа, проведена перетвореннями між дореформеною і пореформеною епохами, стала незворотною. За всієї непослідовності, половинчатості, незавершеності, територіальній обмеженості реформи 18601870-х рр. відіграли позитивну роль, трансформуючи українське суспільство з традиційного аграрного
в аграрно-індустріальне.

Микола I з цесаревичем Олександром Миколайовичем у майстерні художника в 1854 p. Художник Богдан Віллевальде (1884 p.)Майбутній імператор-реформатор Олек­сандр ІІ, який народився в 1818 p., був старшим сином Миколи І. Один із його вчителів  відомий поет Василь Жуковський  багато доклав зусиль для того, щоб прищепити юному вихованцеві кращі риси майбутнього монарха: гуманізм і співчуття до бідних, неприйняття насилля, опікування підданими. На противагу Миколі І, який віддавав перевагу при вихованні військовій справі, В. Жуковський переконував Олександра, що «істинна могутність монарха не в числі його воїнів, а у благополуччі народу».
З 1839 p. юнак починає відвідувати засідання вищих органів влади: Державної ради і Комітету міністрів, швидко просувається по військовій кар’єрній драбині (у 1844 p. йому було пожалувано генеральський чин, а 1852 p. він став головнокомандуючим гвардійських і гренадерських корпусів).
Біографи Олександра ІІ, історики, які вивчали його правління, одностайно роблять висновок, що ставши імператором він не був готовий до реформ через свій світогляд, повністю поділяв політику батька і не виявляв ознак лібералізму. Олександр палко вітав реакційний курс Миколи І після революцій 1848 p. в Європі. Беручи участь у державних справах за правління свого батька, він не мріяв ні про які реформи. У селянському питання навіть був ще більшим прихильником кріпацтва, ніж Микола І.
Опинившись на троні величезної держави під час поразки її у Східній (Кримській) війні, яка яскраво показала загальну відсталість російської економіки, низьке технічне оснащення армії, відсутність зручних шляхів, Олександр ІІ змушений був переглянути свої попередні переконання. За словами російського історика О. Корнілова, «виразки Росії, виявлені під час Кримської кампанії, стали для всіх такими очевидними, що початок реформ був неминучим». Підсумки війни змусили молодого імператора, який сам побував у Севасто­полі на театрі воєнних дій, задуматися. Самодер­жець почав усвідомлювати, що жорстка централізаторська політика імперського уряду завела Росію у глухий кут, вийти з якого можна було лише з допомогою реформ. Поїздка Олександра II з августійшим сімейством. Художник Василь Тімм
Ставши імператором, Олександр ІІ у повному обсязі почав отримувати інформацію про становище у країні, що явно вказувало на користь проведення реформ, насамперед селянської. Економічні та військові інтереси держави після воєнного фіаско потребували масштабної перебудови армії та флоту, їх пере­озброєння, а отже, розбудови промисловості, транспортної інфраструктури й запровадження за­галь­ної військової повинності, що було немислимо без виведення селян-кріпаків з поміщицької залежності. До того ж у багатьох регіонах країни тривали організовані антикріпосницькі виступи, масові втечі кріпаків від панів. Так, лише в Україні впродовж другої половини 1850-х pр. відбулося 276 виступів, які охопили 352 села зі 160 тис. населення. За цей час на Правобережжі було затримано понад 3 тис. кріпаків-утікачів. Щоб приборкати непокірних селян, уряд застосовував військову силу.
Тому не тільки серед різних верств суспільства визрівало усвідомлення необхідності змін, а й серед можновладців. Навколо імператора зформувалася група ліберальних діячів, очолюваних його братом — великим князем Костянтином Миколайовичем, які відчутно впливали на Олександра ІІ. Узагалі, владні повноваження отримували діячі другого ешелону вищої бюрократії, які поділяли ідею реформ. Вони вивчали за кордоном банківську справу, будівництво залізниць, цензурну політику тощо. Гласність (терміни «відлига» і «гласність» уперше було вжито саме у цей час) стала тим важелем, за допомогою якого громадськість готували до реформ, і вона нехай і поволі, але сама ставала не об’єктом, а суб’єктом політичних змін. У ході підготовки реформ Олек­сандр ІІ взорувався на західні ідеї й інституціональні моделі, тому європейський досвід вивчався й обговорювався у вузькому колі фахівців, а також виносився за допомогою «товстих» журналів на обговорення освіченої громадськості.
Продаж кріпаків з аукціону. Художник Клавдій Лебедєв (1825 p.)Першими кроками Олександра ІІ стали скасування обмежень, запроваджених в університетах під впливом революцій 1848 p., дозвіл вільної видачі закордонних паспортів, ліквідація реакційного Бутур­лінсь­ко­го цензурного комітету, створення в 1857 p. Ради міністрів. Основним визначальним рушієм урядової програми перетворень та важелем модернізації суспільства мала стати селянська реформа. 19 березня 1856 p. було видано маніфест про завершення Східної (Кримської) війни, а вже 30 березня молодий імператор під час виступу перед московським дворянством оголосив про свій намір ліквідувати кріпацтво (сутність заяви виражалася в тому, що звільнити селян «краще згори», аніж чекати, коли це відбудеться «знизу»). Уперше в історії Росії підготовка реформи здійснювалася гласно, з обговоренням у пресі її аспектів. Причому нерідко прибічникам послідовного вирішення селянського питання доводилося йти на компроміси: Олександр ІІ не хотів загострювати стосунки з дворянством, але не відступав від головного принципу реформи — звільнення селян із землею.
У січні 1857 p. при уряді почав діяти Таємний комітет з селянського питання, який через рік був перетворений у Головний комітет. Наступним етапом у підготовці проекту реформи стало створення в 1858 p. виборних губернських дворянських комітетів для підготовки пропозицій із вироблення проекту реформи з урахуванням місцевих умов. Майже одночасно при Головному комітеті було утворено редакційні комісії, до складу яких увійшли представники міністерств, губернських комітетів, експерти від дворянських зібрань. До редакційних комісій, поряд із такими відомими діячами, як Микола Мілютін, Юрій Самарін, Сергій Ланськой, було запрошено, зокрема, українських поміщиків-лібералів — Василя Тар­новсь­кого-стар­шого та Григорія Ґалаґана, котрі відстоювали інтереси селян. Оголошення Олександром ІІ на Сенатській площі у Санкт-Петербурзі маніфесту 1861 p.З картини художника Олексія Ківшенка (початок 1880-х pр.)
У жовтні 1860 p. редакційні комісії завершили свою роботу, склавши 16 різних положень із пояснювальними записками. Підготовлені матеріали було передані для остаточного доопрацювання в Головний комітет, який очолював рішучий прибічник реформ — великий князь Костянтин Миколайович, а вже звідти — на обговорення й схвалення в Державній раді. Основна дискусія велася навколо умов скасування кріпацтва, та особливо — питання про розмір наділів. Більшість дворянства, а надто представники чорноземних і південних губерній, стояла на консервативних позиціях — звільнення селян без землі. Такої думки дотримувалися насамперед поміщики Право­бе­реж­ної України. «Думки про майбутнє звільнення селян, — писав волинський губернатор, — найрізноманітніші, але, видно, більшість схиляється до звільнення без землі». Більш поміркованими були проекти полтавського дворянства, окремих поміщиків, зокрема харківських — Хрущова і Шретера, чернігівських — Судієнка і Миклашевського, київського — Неймана, згідно з якими селяни мали звільнятися з земельними наділами, але за викуп і виконання деяких повинностей.
Існувала ще одна думка щодо умов звільнення селянства, яка відбивала інтереси тієї невеликої групи землевласників, котрі орієнтувалися на модернізацію аграрного сектора в напрямі ринкових відносин. Великий землевласник і цукропромисловець граф Олексій Бобринський запропонував Київсь­кому дворянському комітетові свій проект реформи, в якому доводив, що панщина невигідна ані державі, ані самим поміщикам, адже країна зазнає від неї мільйонних збитків, а землевласники втрачають робочі руки. Прийом волосних старшин Олександром ІІІ у дворі Петровського палацу в Москві. Художник Ілля Рєпін (1885—1886 pр.)Автор проекту, виступаючи проти тих, хто пропонував звільнити селян без землі або з наділами за викуп, уважав доцільним виділити селянам у вічну власність по десятині на ревізьку душу, що створило б сприятливі умови для укладання угод між селянами і поміщиками, яким була потрібна дешева робоча сила.
На засіданнях Дер­жав­ної ради імператор на­магався прискорити за­тверд­ження поданого Го­лов­ним комітетом проекту се­лянсь­кої реформи, наголошуючи на тому, що багато зроб­лено для забезпечення інте­ресів поміщиків, але було б необачно «зробити з се­лян людей бездомних і тому небезпечних, як для поміщиків, так і для держави». Зреш­тою, користуючись своєю владою, Олександр ІІ переборов тиск консервативних членів ради, які намагалися якнай­більше урізати розміри селянських наділів, і схвалив думку меншості ради, яка підтримала запропонований проект.
Після обговорення основ­них правових аспектів ре­фор­ми в Державній раді вони були 3 березня (19 лю­то­го за ст. ст.) 1861 p. підписані Олександ­ром ІІ. Усього, не рахуючи маніфесту про скасування кріпосного права, імператор затвердив 17 до­ку­ментів, в яких ви­кладалися основні прин­ципи селянської ре­форми, що мали регулювати суспільні відносини після ска­сування в Росії кріпацтва. Насам­пе­ред, слід виділити «За­гальні положення про се­лян, що вийш­ли з кріпосної залежності»; «Місцеві положення про поземельне облаштування поміщицьких селян», які фіксували відмінності для трьох українських регіонів: Лівобережжя зі Сло­бо­жан­щиною, Правобережжя та Півдня України (для кожного з них встановлювався мінімальний і максимальний розміри наділу, що переходив у користування селян); «Положення про губернські і повітові у селянських справах присутствія», «Положення про облаштування дворових людей, що вийшли з кріпосної залежності» та ін. Страдна пора (Косарі). Художник Григорій М’ясоєдов (1887 p.)
Після обнародування 17 березня 1861 p. ма­ні­фесту про звільнення селян набули чинності основні правові положення, згідно з якими проголошувалося скасування кріпацтва і надання селянам особистих і майнових прав. Відтепер селяни-кріпаки переставали бути власністю поміщика й перетворювалися на «вільних сільських обивателів», отримували право набувати у власність нерухоме майно, вести торгівлю, відкривати торгові, промислові, ремісничі заклади, записуватися у цехи, вступати в гільдії та інші об’єднання, поступати на службу, укладати договори, самостійно, без дозволу поміщика, брати шлюб, вирішувати сімейні справи.
Автори реформи усвідомлювали, що в разі передання справи її реалізації в руки лише поміщиків її буде зведено нанівець. Тому було створено нові (тимчасові) органи. Вищою установою став Головний ко­мітет з поліпшення селянського становища, який безпосередньо підпорядковувався імператорові. Серед­­ньою ланкою були губернські з селянських справ присутствія, очолювані губернатором. Їх членами були гу­бернсь­кий предводитель дворянства, управляючий держмайном і чотири місцевих поміщика. Ниж­ньою ланкою стали мирові посередники, які до­кументально оформлювали нові відносини між поміщиками і селянами, наглядали за сільським самоврядуванням та виконували судові повноваження у ци­віль­них та деяких кримінальних справах.
Хутір у Малоросії. Художник Костянтин Крижицький (1884 р.)В Україні проведення селянської реформи мало свої особливості. Із 13,5 млн населення, що проживало в українських губерніях, 5,3 млн були поміщицькими, а 5,2 млн — державними селянами (кріпаки становили трохи більше половини населення у Київській, Волинській і Подільській губерніях і приблизно третину у Чернігівській, Полтавській та Катерино­славсь­кій; лише у Херсонській губернії їх було понад 5%). За законодавчими актами 1861 p. від кріпацької залежності було звільнено поміщицьких селян і дворових людей. Згідно з «Поло­жен­ням про облаштування дворових людей, що вийшли з
кріпосної залежності», дворові селяни і робітники звільнялися з кріпацтва без садиби та польової землі. На волю вони виходили без будь-яких засобів до існування.
Зв’язок селян із поміщиками не був одразу розірваний. Запропонований урядом механізм здійснення наданих селянам прав і свобод обмежувався через спосіб їх реалізації. Поміщики зберігали власність на всі землі, однак зобов’язані були надати в користування селянам «присадибну осілість» і польовий наділ «для забезпечення їх побуту і для виконання їхніх зобов’язань перед урядом і поміщиком». Розміри польового наділу і повинностей мали фіксуватися в уставних грамотах, які складалися поміщиками.
Власністю земельний наділ ставав після сплати селянином його вартості поміщику. До здійснення цього акту селяни за законом, отримавши свободу, ставали «тимчасово зобов’язаними» і до сплати викупу ви­ко­нували повинності на ко­ристь поміщика. Тільки з січня 1883 p. вони в обов’язковому порядку мали викуповувати польові наділи. Ті з них, що оформили угоду про викуп землі, ставали власниками і припиняли відбувати панщину чи платити оброк поміщикові.
Розмежування селянських наділів здійснювали поміщики, які нарізали їм гірші, менш продуктивні землі. В українських губерніях з їх родючими чорноземами земельні наділи були значно меншими, ніж у центральних губерніях Росії: на Півдні вони становили не більше 12 десятин на ревізьку душу, на Лівобережжі — 5 десятин. Якщо до реформи селянин користувався наділом, що перевищував нор­му, встановлену «По­ло­жен­ням» 1861 p., надлишок переходив у власність поміщика. Усього на Лі­во­бережжі та Півдні по­мі­щики відрізали більше 1 млн десятин зем­лі, тобто майже 25% площі се­лянсь­кого землекористування до запровадження реформи. Крах банку. Художник Володимир Маковський (1881 p.)
На Правобережжі селянська реформа мала ще й політичне підґрунтя з метою підірвати вплив польських землевласників
і привернути українських селян на свій бік. Улітку 1863 p. уряд видав закон, який змушував поміщиків Південно-Західного краю припинити тимчасові зобов’язання селян і негайно перевести їх у категорію власників. Запроваджувався обов’язковий викуп наділів, а викупні платежі зменшувалися на 20%.
У підсумку на Правобережжі селяни одержали зе­мель­ні наділи не менші, ніж вони мали до 1861 p., відповідно до інвентарних правил 18471848 pр.
Становище державних селян, що складали в Україні близько 50% всього селянства, визначав указ (листопад 1866 p.) про їх поземельний устрій. Згідно з документом, державні селяни зберігали всі наділи, якими користувалися до реформи, але не більше 8 десятин на душу в малоземельних губерніях і не більше 15 десятин — у багатоземельних. Вони мали право відразу викупити свої земельні наділи, викупні платежі за які були меншими, ніж у поміщицьких селян, або щорічно сплачувати в казну державний оброчний податок. Зрештою, державні селяни одержали майже вдвічі більші, ніж поміщицькі, земельні наділи. Якщо середній наділ перших на ревізьку душу становив 4,9 десятини, то других — лише 2,8 десятини.
Поміщики також зберігали за собою право на надра, рибну ловлю, користування лісами, ріками тощо. З огляду на те, що селяни не могли відразу розрахуватися з панами, уряд зобов’язався сплатити землевласникам 7580% викупної суми у вигляді цінних паперів протягом 49 років. Взамін за одержану у своє володіння землю селяни повинні були погашати суму платежів за отриману землю протягом того ж періоду, сплачуючи державі великі відсотки. Ціна землі свідомо завищувалася, тому селянству довелося заплатити поміщикам майже утричі більше її ринкової вартості. Сума викупних платежів в українських губерніях у 1906 p., коли вони були припинені, дорівнювала 382 млн руб., хоча ринкова вартість цієї землі становила лише 128 млн руб.
Відповідно до реформи впроваджувалася система селянського самоврядування, яка передбачала об’єднання сільських громад у волості, а нагляд за сільськими та волосними управами здійснювали мирові посередники. Самоврядування забезпечувало владі контроль за реформуванням аграрних відносин та соціальними процесами на селі.
Сільська вчителька. Художник Костянтин Трутовський (1883 p.)«Голод» на землю у селі, масове збільшення ма­лоземельних господарств (до 3 десятин землі) загострювалися швидким демографічним зростанням сільського населення. У наступні десятиріччя аграрне перенаселення стало однією з найхарактерніших ознак господарського становища українського села. Безземелля гнало селян до переселення на вільні родючі простори Кубані, Північного Кавказу, азійської частини Росії, Америки. У пошуку заробітків вони найчастіше вирушали на Південь Украї­ни (куди також самовільно масово переселялися), де до кінця XIX ст. завершувалося освоєння степових земель, та на цукрові підприємства Право­бе­реж­жя і Лівобережжя.
Таким чином, селянська реформа мала суперечливий характер. З одного боку, вона прискорювала формування ринку вільної дешевої робочої сили, давала селянам особисту свободу, створювала умови для продуктивної господарської діяльності. З іншого, реформа зберігала поміщицьке землеволодіння. Важким тягарем на плечі селянства лягли «викупні платежі», за рахунок яких частина поміщиків-підприємців могли модернізувати свої господарства.
На відміну від привілейованих верств селяни як податний стан зобов’язані були платити подушний і поземельний податки, а інколи й виконувати деякі натуральні повинності.
Важливим результатом селянської реформи в Україні було виникнення нових моделей агрокультури: великі машинізовані сільськогосподарські підприємства і модернізовані господарства економічно активних селян, що орієнтувалися на товарне ви­робництво. Масштабні сільськогосподарські підприємства виникали на базі великих поміщицьких економій. Основними районами їх розповсюдження були Правобережжя та Південь України. У розвитку поміщицького землеволодіння в пореформений період спостерігалися дві тенденції. За статистичними даними 1877 p., в Україні нараховувалося 43 млн десятин землі, які розділялися між такими соціальними групами землевласників: поміщики (32 тис. осіб) володіли 17 млн; духівництво, іноземні піддані — 2 млн; купці — 0,5 млн; державні установи, церква, монастирі — 3,6 млн; селяни (1,95 млн селянських дворів) — 20 млн десятин. Таким чином, се­лянст­ву належало землі менше, ніж іншим станам і прошаркам суспільства.
Найпотужнішим землевласником залишалося дворянство, серед якого була невелика група — 197 власників латифундій, котрі володіли маєтками від 10 тис. десятин і більше. Наприклад, лише баронам Фальц-Фейнам у Таврійській губернії належало 200 тис. десятин землі. Одна з тенденцій розвитку поміщицького землеволодіння у період модернізації аграрного сектора була пов’язана зі зменшенням його абсолютних розмірів унаслідок розорення дрібних і середніх поміщицьких господарств.
Світова аграрна криза, що розпочалася з середини 1870-х pр., прискорила процес диференціації поміщиків-землевласників. Ті господарства, які не переорієнтовувалися на ринкові відносини, ледь животіли й розорювалися. Багато дрібних і середніх дворян-землевласників не вміли, а то й не хотіли обраховувати вартість продукції, тому закладали свої землі, випозичаючи гроші під значні проценти, продаючи врожаї на кілька років уперед. Сприяла розоренню малопотужних поміщицьких господарств і доступність державних кредитів. Поміщицькі землі скуповували заможні селяни, міщани, євреї, колоністи. Відбувався процес «демократизації», подрібнення великої поміщицької власності на менші наділи. За чотири десятиліття після впровадження селянської реформи розміри дворянського землеволодіння скоротилися з 17 до 12,2 млн десятин. Стряпчий. Художник Леонід Соломаткін (1867 р.)
Поряд із традиційною моделлю поміщицького господарства, що ґрунтувалася на відробітковій системі, поширеній у Лівобережній Україні, особливо на Чернігівщині, формувався новий тип поміщицького господарювання. Стара модель — відробіткова система — означала, що поміщицька земля здавалася селянам в оренду, які обробляли її застарілим реманентом, без використання добрив. Ці господарства були малопродуктивними.
Нові сільськогосподарські підприємства капіталістичного типу стали основними постачальниками товарного зерна та технічних культур на внутрішній
і зовнішній ринки. У 18801890-х pр. в Україні існувало більше 120 великих сільськогосподарських підприємств, в яких використовувалася наймана праця, новітні виробничі технології, добрива та сільгосптехніка. Основними джерелами модернізації поміщицьких господарств були викупні платежі селян, оренда та банківські кредити.
В аграрній економіці України в пореформений час сформувалася й нова модель селянського господарювання фермерського типу. Переважна більшість селян зберігала традиційні, властиві доіндустріальному сус­пільству форми — дрібні земельні наділи, у середньому до 5 десятин, застарілий реманент, примітивну систему рільництва, відсутність добрив, а земля об­роб­лялася лише членами ро­ди­ни. Для таких селянських господарств характерним було їх по­даль­ше подрібнення, малоземелля, зрештою обезземелювання.
В умовах аг­рар­ної реформи чверті селянських господарств вдалося ста­ти на шлях ефективного сільсь­ко­гос­по­дарсь­кого виробництва. Їх зе­мель­ні наділи були значно більшими, ніж в основної маси селянства. Так, у Катери­но­славсь­­кій губернії в 1897 p. 526 влас­никам-селянам належало 151 тис. десятин землі. У південних регіонах проживали селяни, які володіли від 100 до 1 тис. і навіть 10 тис. десятин землі. Зрос­тання їхніх володінь відбувалося за рахунок розорення дрібних і середніх дворян-землевласників, оренди та захоплення наділів в економічно слабких селян. Інтенсивно процес скуповування поміщицьких земель селянами-фермерами проходив саме у Південній Україні. По­си­лю­вав­ся занепад поміщицьких господарств у неврожайні роки (зокрема, 1879 p.) та під час чергової російсько-турецької війни (18771878 pр.). Зрештою, за майже три десятиліття, з 1877 до 1905 pр., розмір селянського землеволодіння в українських губерніях збільшився на 4,5 млн десятин.
Таким чином, селянська реформа 1861 p. залишила великі можливості для збереження рудиментів кріпосницьких відносин, основою чого було поміщицьке землеволодіння та економічна залежність значної частини селянських господарств від поміщиків. У радянській історіографії цей чинник став визначальним для характеристики реформи 1861 p. як «половинчастої», «незавершеної», такої, що «не виконала свого історичного завдання». На­справ­ді се­лянсь­ка реформа бу­ла насамперед заходом уря­ду, спря­мованим на збереження власних позицій у нових історичних умовах. Об’єк­­­тивно відоб­ра­жаю­чи по­треби часу, вона була наслідком модерністських прагнень влади. Реформа 1861 p. здійснювалась урядом не стільки в інтересах селянства, дворянства чи будь-якого іншого стану населення, скільки в інтересах держави, і з цього погляду, на думку сучасних істориків, повністю себе виправдала.
Фінанси є однією з основних складових економіки держави і матеріального добробуту її підданих, що напряму залежить від політики уряду. Фінансові перетворення 1860-х pр. в Російській імперії були викликані розладом грошового обігу у зв’язку з Кримською війною, потребами у фінансуванні розпочатих реформ, необхідністю кредитування залізничного будівництва і промисловості, коли Росія вступила в епоху ґрюндерства (засновництва). Фінансова реформа мала комплексний характер і передбачала перетворення в галузі фінансового управління, централізацію всієї системи, реорганізацію і посилення за нею державного контролю, створення Дер­жав­но­го бан­ку та розвиток банківського сектора, упорядкування по­дат­кової системи, грошову реформу.
За ініціативою міністра фі­нан­сів Олександра Княжевича (18581862 pр.) було розроблено проекти нового торговельного статуту, який передбачав відмову від станових обмежень у занятті підприємницькою діяльністю, законодавство про акціонерні компанії й банки, переглянуто фабричні й ремісничі статути, розширено торгові права іноземців і євреїв, розпочато вивчення питання про перехід від відкупів до акцизів, розроблялися операції з фінансування селянської реформи. 31 травня 1860 p. було засновано Дер­жав­ний банк як важливий інструмент реалізації економічної політики уряду, що передбачала розвиток торгівлі та промисловості. У 1862 p. було опубліковано статут міських банків, потім позичково-ощадних товариств.
Новим явищем в економічному житті країни стало створення акціонерних банків, в яких концентрувалися приватні вклади й депозити торгових і промислових підприємств та компаній. Перший у Росії акціонерний комерційний банк виник у Петербурзі 1864 p.
У коридорі окружного суду. Художник Микола Касаткін (1897 p.)В Україні 1868 p. було засновано Київський приватний комерційний і Харківський торговий банки, 1871 p. — Київський промисловий, наступного року — Кате­ри­но­славсь­кий комерційний із філією в Полтаві. 1873 p. в українських губерніях діяло вже 10 акціонерних ко­мер­ційних банків, які використовували свої активи як позичковий капітал, надавали позики під цінні папери або заставу товарів. Їх робота характеризувалась розширенням операцій, викликаних великим попитом на кредити в умовах залізничного буму (1871 p. став для багатьох банків часом великих збитків, низьких дивідендів і списань безнадійних боргів, спричинених частковими банкрутствами).
1880-і pр. були позначені створенням нових державних земельних банків: Селянського (1882 p.) і Дворянського (1885 p.). Селянський банк перебував у підпорядкуванні Міністерства фінансів і мав 9 філій в Україні. Його основна функція — надання довгострокових позик селянам під заставу землі, яку вони викуповували в поміщиків, на умовах оплати 7,58,5% розміру кредиту щорічно. Дворянський банк мав в Україні 7 філій, які надавали довгострокові позики дворянам-землевласникам.
У травні 1862 p. Олександр ІІ затвердив нові правила фінансової системи країни. Вста­нов­лю­ва­лася єдина державна каса. За складання державного бюджету, який підписувався імператором, відповідало Міністерство фінансів. Було запроваджено єдину систему бюджетного обліку і звітування. За­галь­ний бюджетний розпис, що був раніше таємним документом, тепер публікувався в газетах. Це підвищило кредитоспроможність Росії на західних фі­нан­сових ринках.
Призначений у 1862 p. міністром фінансів Михайло Рейтерн продовжив політику свого попередника, але лише на початку 1870-х pр. йому вдалося звести до мінімуму дефіцит державного бюджету. Указом від 21 грудня 1864 р. Державний контроль, як інституція, отримував великі права і самостійність (контролював усі казенні витрати у центрі і на місцях). Його очолив один з провідних розробників фі­нан­сової реформи — Валеріан Татаринов. Під його керівництвом з 1865 p. почали діяти губернські контрольні палати, незалежні від губернської адміністрації і очільників окремих відомств.
Значне реформування отримала податкова система. У 1863 p. було скасовано систему відкупів, дозволявся вільний продаж спиртних напоїв, тютюну і цукру, які обкладалися акцизним збором (непрямим податком, що включався у ціну товару). Уже того року «питейні» прибутки казни склали 138 млн руб., тоді як у попередньому році від відкупників було отримано 126 млн руб. Також було запроваджено обкладення промислових і торговельних підприємств (промисловий податок).
Одним із найбільш архаїчних податків залишався подушний, що його сплачували непривілейовані стани суспільства (селяни і міщани). На порядку денному стояло питання запровадження прибуткового податку, який мали сплачувати всі стани. Такий підхід уряд сприйняв не відразу, адже вважалося, що дворянству, яке багато втратило від селянської реформи, буде нелегко сплачувати державні податки. Утім, починаючи з 1886 p. на зміну подушному податку було запроваджено прибутковий податок за майновою ознакою, який сплачували всі, і значного розміру він досягав у тих, хто одержував найбільші статки.
Нововведення у фінансово-кредитній системі сприяли екомічному зростанню. Було встановлено дієвий контроль за витратами державних коштів, зменшилося казнокрадство, зростання податків знижувало дефіцит бюджету, розвивалася банківська система, зростали капіталовкладення в промисловість, за підтримки держави розпочалося інтенсивне залізничне будівництво.
Надзвичайно важливим був блок нововведень у соціально-правовій і культурній сферах — шкільна, цензурна і судова реформи, що сприяло певному вивільненню особистості з-під державного контролю, підвищенню рівня освіти, правової культури суспільства. Нові умови економічного і соціального розвитку країни вимагали реформ у галузі освіти, які значно наблизили можливості її здобуття різними соціальними категоріями населення.
Шкільна реформа була спрямована насамперед на розвиток системи початкової і середньої освіти. Земське зібрання у провінції. Художник Костянтин Трутовський (1868 p.)
У 18621866 pр. Міністерство народної освіти очолював Олександр Головнін, якому вдалося втілити у життя низку важливих ліберальних перетворень. Згідно з «Положенням про початкові народні училища» (червень 1864 p.), дозволялося створювати початкові школи різних типів: державні, земські, церковнопарафіяльні, недільні та ін. Керівництво і контроль за навчально-виховним процесом покладалися на повітові та губернські шкільні ради, до складу яких входили представники влади, земств і духівництва. У початковій школі вивчалися основи граматики, чотири дії арифметики, початки географії, малювання. Із метою виховання народу в дусі релігійної моральності за «Положенням» вводилося обов’язкове викладання таких предметів як Закон Божий та церковні співи. Однак початкова освіта не стала загальною й обов’язковою.
У листопаді 1864 p. Олександр ІІ затвердив «Статут гімназій і прогімназій», який передбачав реформування середньої освіти. Створювалися гімназії з платним 7-річним терміном навчання. Вони поділялись на класичні і реальні (згодом, за консервативного міністра народної освіти Дмитра Толстого (18661880 pр.)), останні було перетворено в реальні училища); запроваджувались прогімназії — 4-річне навчання за скороченим гімназійним курсом. Були онов­лені програми навчання, середня школа ставала всестановою. Утім, лише випускники класичної гімназії могли вступати до університетів (після закінчення навчання в реальному училищі вступ дозволявся до вищих технічних навчальних закладів). Висока платня за навчання в гімназії перетворювалася на суттєвий бар’єр для здобуття освіти представниками нижчих станів.
У галузі вищої освіти новим університетським статутом (червень 1863 р.) відновлювалася автономія університетів, що передбачало виборність ректора, деканів, професорів; право відкривати нові кафедри; присудження вчених ступенів і звань. Усією роботою університету керувала рада професорів, що сприяло демократизації внутрішнього університетського життя. У статуті наголошувалося, що університети є світськими навчальними закладами. Але залишались і деякі обмеження: міністр мав право призначати і звільняти викладачів, затверджував правила внутрішнього розпорядку, студентам не дозволялося створювати свої корпоративні організації.
У квітні 1865 p. було запроваджено «обережну» цензурну реформу — затверджено «Тимчасові правила про цензуру», які передбачали передачу цензурних установ від Міністерства народної освіти до Міністерства внутрішніх справ і створення Головного управління у справах друку та центрального Ко­мі­те­ту іноземної цензури. Ска­со­вувалася попередня цензура (система державного нагляду за змістом друкованого видання) для книг обсягом не менше 10 друкованих аркушів і періодичних ви­дань, але тільки у Санкт-Пе­тер­бурзі й Москві; у провінції цензура зберігалася. За по­ру­шення цензурних вимог передбачалися засоби адміністративного покарання аж до заборони видання, зокрема після третього попередження владі дозволялося закривати друкований ор­ган. «Тим­ча­со­ві правила» фактично діяли до 1905 p. Зреш­тою, попри свою обмеженість новий цензурний статут 1865 p. дозволив громадськості через пресу і гласність контролювати адміністрацію.
Зміна правового статусу величезної маси колишніх кріпосних, поява нових соціальних груп, і в першу чергу торгово-промислової буржуазії та пролетаріату, зміна статусу колишніх державних та удільних селян — усе це призвело до того, що одним із наступних, після скасування кріпацтва, ключових моментів перетворень 18601870-х pр. стала судова реформа (листопад 1864 p.). На думку правників та істориків, вона виявилася однією з найбільш успішних і демократичних, яка дозволила підпорядкувати усі верстви населення правовому впливу на них із боку держави.
Будівля Чернігівської губернської земської управи. Листівка (початок ХХ ст.)Судова реформа стала можливою лише за підтримки імператора, який із розумінням поставився до ідей законопроекту, і саме вона врешті-решт відділила судову владу від законодавчої, виконавчої й адміністративної. Ініційована урядом реформа була підготовлена у вигляді судових статутів групою юристів під керівництвом статс-секретаря Державної ради Сергія Зарудного, вихідця з давнього українського шляхетського роду, вихованця Харківського університету, який вивчав за кордоном судові установи та опублікував процесуальні кодекси Сардинії, П’ємонту й Угорщини, а також написав статті про англійську судову системи. Реформу уможливила зрілість самої громадськості, вона стала відгуком російських правників на інтелектуальні досягнення західної юриспруденції. Найважливі­шим її джерелом був Ганноверський статут цивільного судочинства, запроваджений наприкінці 1840-х pр.
Дореформений суд у Росії ґрунтувався на принципах закритого судочинства, станової нерівності сторін і прямої залежності від адміністрації. Неосві­че­ність суддів та інших чиновників інколи до­хо­дила до курйозів, а їхнє користолюбство було загальновідомим — як правило розмір хабара визначав рішення судді. Новий суд будувався на всестановій основі, проголошувалась його незалежність від адміністративної влади, вводилася гласність судочинства, запроваджувався суд присяжних (виборні особи, які залучалися до розгляду карних справ в окружному суді, крім пов’язаних із державними злочинами, і виносили рішення про винуватість чи невинуватість підсудного). Участь громадськості у засіданнях сприяла піднесенню авторитету суду серед населення, незважаючи на те, що противники суду присяжних уїдливо називали таке представництво «судом вулиці». Запроваджувалась змагальність судового процесу — прокурорське звинувачення й адвокатура, яка складалася з приватних повірених. Зрештою, суд ставав чи не єдиною сферою, в якій частина самодержавної влади передавалась професіоналам-юристам.
Систему судочинства було спрощено, зменшено кількість судових інстанцій. У кожній губернії створювалися окружні суди — перша судова інстанція. Кілька окружних судів підпорядковувалися судовій палаті, де можна було оскаржити вирок, винесений окружними судами без участі присяжних. В Україні було створено три судові палати — Київську, Харківсь­ку та Одеську. Для всіх судів імперії встановлювалася єдина апеляційна інстанція — карно-касаційний і цивільно-касаційний департаменти Сенату, у компетенції яких перебувало повернення справ на повторний розгляд. Вигляд Київської міської думи з боку Хрещатика. Фото (кінець ХІХ ст.)
Також запроваджувався мировий суд з одним суддею, який обирався на земських та міських зборах і затверджувався у Сенаті на 3-річний термін. У компетенції мирових суддів перебували дрібні позови. Їхні рішення могли переглядатися повітовими з’їздами мирових суддів. В Україні мережа мирових судових дільниць була досить широкою, зокрема на Правобережжі їх існувало 162. Було реорганізовано прокуратуру, яка наглядала за точним виконанням законів; на чолі її стояв генерал-прокурор, він же — міністр юстиції. Корінним чином було змінено систему попереднього слідства, яке до реформи виконувалося поліцією і підпорядковувалося губернаторам. Тепер цим займалися особливі слідчі, які перебували у віданні суду і діяли під наглядом губернських прокурорів. Водночас зберігалися залишки старої системи судочинства та судоустрою у вигляді окремих судів для духівництва, військових, станового волосного суду для селян тощо.
Через спротив консервативних сил судові статути впроваджувалися у життя протягом 35 років.
У зв’язку з активізацією терористичної діяльності народників політичні справи поступово вилучатися з відання звичайних судів. У 1871 p. дізнання по політичних справах було передане жандармерії, а наступного року воно опинилося у компетенції спеціально створеного Особливого присутствія Сенату. Із 1878 p. частина таких справ спрямовувалася до військових судів.
Правобережну Україну, де судова традиція триваліший час була більш розвинутою, ніж у внутрішніх російських губерніях, уряд обійшов стороною — продовжував призначати суддів на посади, відмовившись від виборності. Тож у судовій політиці самодержавство теж не було послідовним, не раз порушувало демократичні принципи судових статутів 1864 p., унаслідок чого розкол між владою й освіченою громадськістю Правобережжя по­глиб­лювався, набувши незворотного характеру. Утім, попри певні вади, судова реформа стала найбільшим в історії Росії кроком на шляху до формування правової держави; її принципи й установи були спрямовані на розвиток цивілізованих норм законності та правосуддя.
Ще один блок управлінських змін включав земську та міську реформи. Скасування кріпацтва призвело до утворення «порожніх місць» в існуючій до цього системі місцевого самоврядування. Якщо раніше поміщик у своєму маєтку був першим і майже необмеженим представником адміністрації, у повітових і губернських управліннях більшу частину посад обіймали дворяни-землевласники, які виражали і захищали інтереси свого стану, то тепер усе змінилося. Зрос­тання соціально-господарських потреб зумовило проведення реформ місцевого управління, унаслідок яких значні повноваження отримали земські та міські органи са­мо­врядування, адже земства успад­­кували повністю або частково справи казенної палати, приказу громадської опіки, будівельної, продовольчої, шляхової ко­мі­сій, особливого присутст­вія у земських повинностях.
Упровадження в життя земської реформи розпочалося у січні 1864 p., коли набуло чинності «Положення про губернські й повітові земські установи», що передбачало створення виборних і всестанових органів місцевого, тобто земського, самоврядування по­вітового та губернського рівнів. Земство складалося зі зборів (повітових і губернських), які ставали розпорядчим елементом, та їх виконавчих органів — управ. До повітових і губернських земських зборів входили гласні, які обиралися на зібраннях виборців на 3-річний термін. Управи обиралися відповідно на зазначених зборах також на 3-річний термін. У чи­сельному визначенні до повітових земств обиралися від 10 до 90, до губернських — від 15 до 100 гласних (тобто той, хто мав право голосу; влада відмовилася від слова «депутат», яке на­гадувало про парламент). Уряд не бажав створювати земську систему в максимальному ва­ріанті: за­сну­вання вищого, за­гально­ро­сійсь­кого представницького земського собору, який координував би діяльність відповідних місцевих уста­нов. Само­дер­жавст­во по­бою­валося формування опозиції в земському середовищі.
У земському самоврядуванні брали участь усі стани населення, які мали земельну власність або нерухомість, — дворянство, духівництво, се­лянство, міське населення. Вибори відбувалися по трьох куріях: якщо в перших двох, куди входили заможні громадяни — землевласники та містяни, вони були прямими, то в третій, яку утворювали селяни, — триступінчастими. Завдяки такій системі у формально всестанових земських установах було забезпечено перевагу дворян-землевласників та присутність «благонадійних мужиків», особливо це стосувалося губернських земств.
Коло діяльності земств було обумовлене господарськими питаннями, однак у цій сфері їм надавалась широка самостійність. Губернатор мав право опротестувати будь-яке рішення земського зібрання, якщо воно суперечило законам. До компетенції земств входили облаштування й ремонт шляхів, налагодження поштового зв’язку, організація й утримання доброчинних (богаділень, сирітських притулків), навчальних і культурно-просвітницьких (насамперед земських шкіл і училищ, бібліотек) закладів, лікарень і фельдшерських пунктів, боротьба з епідеміями, організація страхування сільських будівель, піклування про розвиток місцевої торгівлі та промисловості, забезпечення населення продовольством, ветеринарною й агрономічною допомогою та заснування відповідних навчальних закладів, розподіл державних грошових зборів, улаштування сільськогосподарських виставок, збирання статистичних відомостей та ін. У розпорядженні земств були кошти, що надходили від оподаткування сільськогосподарських угідь, лісів, нерухомого майна, торговельних, ремісничих і промислових підприємств, які перебували у власності місцевого населення.
В Україні земську реформу 1864 p. сповна було запроваджено в Лівобережжі та на Півдні, де утворилося 6 губернських і по­над 60 по­вітових земських управ.
У Правобережній Україні, як і в інших західних губерніях Ро­сійсь­кої імперії, земську ре­фор­му уряд здійснив лише у 1911 p., побоюючись, що земства могли потрапити під вплив польського національно-визвольного руху. Земст­ва не стали безконтрольними у своїй діяльності, міру їх участі у житті суспільства визначали центральні органи влади. Без схвалення Мініс­терст­ва внутрішніх справ низка постанов земських зібрань не набувала чинності. Не маючи функцій примусу, управи зверталися до поліції, яка підпорядковувалася губернаторам, і в такий спосіб ті контролювали земську діяльність. Не­вмін­ня, а часом і небажання адміністративної влади, особливо в перші роки, співпрацювати з виборними посадовцями, як і бажання земців досягти швидких успіхів у соціально-господарській та побутовій сферах, а також вади законодавчої бази породжували чимало непорозумінь у взаємодії земств і державних органів, але вони не набули гострого та затяжного характеру. Своєрідну роль арбітра виконувала держава, яка то захищала земства, то охороняла промисловість і торгівлю від земських зазіхань у плані стягнення непомірних податків.
Влада спрямовувала земства на те, щоб вони зайняли свою господарську нішу й не займалися іншими проблемами та не виходили з вузьких місцевих рамок. У плані становлення низової інфраструктури земства досягли помітних успіхів, адже зростали їхні бюджети, нерідко уряд матеріально підтримував важливі земські заходи. До початку ХХ ст. завдяки цим органам самоврядування прискорився розвиток багатьох сторін місцевого життя, поліпшилося становище населення. Активну участь у земській діяльності брали представники патріотичного українства — Іван Лу­чиць­кий, Ілля Шраг, Олександр Русов, Борис Грінченко, Михайло Ко­цю­бинсь­кий та багато інших.
Кантоніст. Художник Яків Башилов (1892 р.)У світовій практиці місцевого самоврядування земські організації були досить специфічною інституцією, яка існувала в умовах відсутності багатьох демократичних свобод, паралельно з централізованою і бюрократичною системою. Запро­вад­ження земств та їх діяльність стали важливим етапом у становленні правової традиції, набутті досвіду спів­існування самоврядних і адміністративних структур. Натомість, у кадровому формуванні перевагу було віддано все-таки становому, а не майновому принципу, який звужував соціальну базу реформи місцевого самоврядування.
Із земською реформою тісно перепліталася реформа міського управління, затверджена Олек­санд­ром ІІ у червні 1870 p. Як і земська, вона спиралася на прусську систему учас­ті громадськості в управ­лінні, котра вважалася запорукою розвитку міського господарства. Проект відповідної реформи розроблювався декілька років в умовах досить широкого громадського обговорення. У березні 1866 p. він був внесений до Державної ради і лише через чотири роки був затверджений. Основні принципи Місь­ко­го положення були схожими із засадами земських установ: виборність, усестановість, майновий ценз замість станового поділу, обмеження компетенції суто господарськими справами. Якщо раніше у діяльності міських органів переважали державні потреби, як правило військові, то відтепер на перший план висувалися муніципальні питання.
Міську реформу 1870 p. було спрямовано на реорганізацію та вдосконалення самоврядування міських громад. Вона враховувала інтереси насамперед торговельно-промислової буржуазії міста, чи­сель­ність і економічна вага якої зростала з кожним десятиліттям. Думи обиралися містянами, котрі були власниками нерухомого майна, сплачували міські податки і досягли 25-літнього віку. Квар­ти­ро­наймачі, навіть досить заможні, які постійно проживали в даному місті, не мали виборчих прав. Це призвело до того, що в містах їх отримали в середньому від 3% до 5% населення. Міська дума обиралася на чотирирічний термін, як правило з 3040 гласними. По­точ­ними справами відала міська управа з двох-трьох осіб під керівництвом міського голови; він же очолював і думу.
Нова система міського самоврядування була набагато демократичнішою за відповідне законодавство часів Катерини ІІ. Діяльність міських дум спря­мовувалася на облаштування комунального господарства, розвиток місцевих торгівлі, ремесла і промисловості, упорядкування ринків, пожежну безпеку, влаштування лікарень, благодійних, нав­чаль­них і культурно-просвітницьких закладів та ін. Міські управи підпорядковувалися губернаторові та Мі­ніс­терству внутрішніх справ. Контроль державної адміністрації зводився до дотримання законності, а тому міські думи, займаючись муніципальним господарством, змогли за короткий час своєї роботи значно поліпшити благоустрій, порівняно з тим, який міста мали до 1870 p.
Узагалі, чітка регламентація стосунків органів самоврядування з адміністрацією, як і можливість заперечувати ухвали губернаторів, звертаючись до Сенату, створювала ситуацію здорової конкуренції та законності. Це також відігравало позитивну роль у діяльності земських і міських органів влади.
Міське положення у містах українських губерній, крім правобережних, та Києві було запроваджене в першій половині 1870-х pр. На Правобережжі воно ставало чинним тільки за законом від 29 квітня 1875 p. і поширювалося кожного разу з окремого дозволу Міністерства внутрішніх справ, спочатку в Київській, а вже потім — у Подільській і Волинській губерніях, та й то з переважанням спрощеної форми громадського управління.
На Правобережжі на противагу іншим регіонам призначення міського голови відрізнялося тим, що він затверджувався на посаді не тільки губернського, як в інших містах імперії, а й повітового міста. Навіть більше, міністрові внутрішніх справ дозволялося, якщо цього вимагали «надзвичайні обставини», призначати міського голову, подаючи кандидатуру через Комітет міністрів на схвалення імператора.
Паритетне становище у системі місцевих органів управління й адміністрації протрималося до 1890-х pр., коли ідеї громадського самоврядування почали витіснятися з практики принципами державної теорії, унаслідок чого служба у земських та міських установах почала набувати бюрократичного характеру. Аби перетворити земства на більш підлеглі інституції, нове Положення 1890 p. скасовувало виборний принцип для управи. Кандидатів на посади її голови і членів без згоди земських зборів схвалював губернатор. Якщо раніше Державна рада забороняла членам суду і місцевим чиновникам у разі обрання їх гласними поєднувати виборні й призначувані посади, то тепер членами управи ставали державні службовці. Навіть більше, головою земства могла бути особа з правами державної служби. Посилення ролі адмініст­рації досягалося також тим, що губернаторові надавалося право призупиняти ухвали зборів, водночас земства отримали більше можливостей для прийняття власних обов’язкових постанов. У такий досить складний спосіб налагоджувалася співпраця самоврядних інституцій із державною бюрократією.
Останнім за чергою, але не за важливістю, у комплексі корінних перетворень стало реформування військової сфери, яке розтяглося на півтора десятиліття (18621877 pр.). У 1861 p. військовим міністром імператор призначив начальника штабу Кавказької армії Дмитра Мілютіна (перебував на цій посаді до 1881 p.). Історики вважають, що серед усіх призначень Олександра ІІ в «епоху великих реформ» останнє було найбільш вдалим. Поставало завдання не тільки підтримувати обороноздатність країни, а й перетворити відсталу, рекрутську армію на сучасну. Реформу було розпочато з системи військового управління — спрощено структуру Генерального штабу, суттєво підвищено статус його офіцерів. 1867 p. завершилася військово-окружна реформа, за якою було створено 14 військових округів; українські губернії ввійшли до Київського, Одеського і Харківського. Цим нововведенням ліквідовувалась досить значна централізація управління збройними силами. Командуючий округом отримував повноваження з управління як стройовими частинами, так і всіма військовими службами. У кожній губернії та повіті запроваджувалися управління військового начальника. Од­ним із завдань реформи було скорочення армії в мирний час при значному збільшенні її під час війни за ра­ху­нок створення вишколеного запасу. Ско­рочення складу армії з 1132 тис. осіб (1864 p.) до 742 тис. (1867 p.) дозволило збільшити запас у 1870 p. до 553 тис. осіб. На батьківщину. Герой минулої війни. Художник Ілля Рєпін (1878 p.)
Було здійснено переозброєння та переобмундирування армії, реформовано системи підготовки солдатів та офіцерів, постачання й управління збройними силами. Швидка мобілізація німецької армії та її перемога у війні з Францією 18701871 pp. прискорили запровадження загальностанової військової повинності в Росії. З січня 1874 p. набув чинності новий військовий статут, згідно з яким колишні рекрутські набори замінялися загальною військовою повинністю для всіх чоловіків із настанням повноліття — 21 року. Ті, хто витягнув номер за жеребом, вступали на дійсну військову службу, а решта — від неї звільнялися, але до настання 39-річного віку зараховувались до державного ополчення, що призивалося лише під час війни. Строк дійсної військової служби становив у сухопутних військах — 6, на флоті — 7 років, з 1876 p. він був знижений до 5 ро­ків. Тим особам, які мали освітній ценз, проходження військової служ­би скорочувалося від 4 років до 6 місяців. Не призивалися до війська єдині сини у сім’ї та єдині го­ду­вальники. Козаки проходили військову службу на особливих умовах. Таким чином, у військовій сфері було зламано традиційний віковий принцип розподілу суспільства на привілейовану і непривілейовану частини.
У 1868 p. було реорганізовано Військове міністерство, унаслідок чого всі галузі управління збройних сил підпорядковувалися міністру. Того року набуло чинності нове положення про польове управління армії у воєнний час. Для підготовки офіцерських кадрів замість кадетських корпусів створювалися військові гімназії та училища (18631864 pр.; проіснували нетривалий час), а також юнкерські училища  1864 p.) для осіб, які не мали середньої освіти. Покращилася якість вищої військової освіти в Арти­ле­рійсь­кій та Інженерній академіях, Миколаївській академії Генштабу, було засновано Військово-юридичну академію (1867 p.).
Одночасно відбувалося переозброєння армії. Гладкоствольні рушниці замінювалися нарізними. У 1869 p. на озброєння було прийнято гвинтівку системи Бердана (розроблена американським полковником Х. Берданом). Замість пістолетів з’явилися револьвери системи Сміт-Вессон, а також російські артилерійські гармати з литої сталі. Будувався паровий військовий флот.
У результаті цих перетворень російська армія відчутно оновилася, вона стала молодшою, освіченішою, більш підготовленою, покращувалася система управління, підвищувалася боєздатність, перевіркою чого стала російсько-турецька війни 18771878 pp. Вона була викликана підйомом національно-визвольного руху на Балканах і завдяки перемогам російської армії сприяла звільненню балканських народів від османської влади. В основних подіях війни: битві на Шипці, облозі та взятті російськими військами Плевни і Карса, зимовому переході російської армії через Балканський хребет, перемозі біля Шейнова, Філіппополя, узятті Адріанополя відзначалися багато вояків-українців. Завершилася війна Сан-Стефанським миром навесні 1878 p., рішення якого було переглянуто влітку того ж року на Берлінському конгресі.
«Епоха великих реформ» 18601870-х pр. сприяла розгортанню модернізаційних процесів в українському суспільстві, відкрила шлях для запізнілої індустріалізації. В економічній сфері перетворення створили підґрунтя для динамічної модернізації промислового та аграрного секторів, розвитку ринкових відносин на засадах приватної власності та вільної конкуренції. У цей час відчутно зросли темпи промислового перевороту, який в основному завершився до початку 1880-х pр. Капіталістична фабрика остаточно витісняє мануфактуру, бурхливо розширюється залізничне будівництво, починають формуватися нові промислові райони — Донбас і Криворіжжя. В ін­дуст­ріальному розвитку України активну участь брав іноземний капітал, в основному з Франції, Бельґії, Великої Британії й Німеччини, який спрямовувався насамперед у гірничодобувну і металургійну галузі, машинобудування. Наслідком цих процесів стало швидке зростання пролетаріату та буржуазії, яка помітно зміцнила свої позиції. Ви­рі­шую­чи глобальні державні завдання, уряд Олек­санд­ра ІІ водночас свідомо підтримував буржуазію, жертвуючи інтересами дворянства.
У соціальній сфері «великі реформи» сприяли розвитку системи регіонального самоврядування, судової влади, освіти. Парадокс цього модернізаційного проекту полягав у тому, що ініційований «згори» урядом, він не торкався політичних основ суспільства, зберігаючи самодержавство як форму правління, бюрократичний державний апарат та розгалужену каральну машину без суттєвих змін. Із цього погляду реформи 18601870-х pр., здійснені в інтересах держави, досягли поставленої мети, давши змогу монархії, в дещо зміненому вигляді не тільки утриматися від падіння в роки першої революції 19051907 pр., а й протриматися при владі до 1917 p. Водночас така ситуація неминуче підводила суспільство, у тому числі й українське, до намагань реалізувати різні варіанти модернізації політичної системи Російської імперії.