Глава 7 Народництво в
Україні: від нігілізму до терору

Розчарування значної частини демократичної інтелігенції в легальних засобах суспільних пере­тво­рень за умов реформ 18601870-х рр., які супро­вод­жу­ва­лися консервативно-охоронними тенденціями в політиці російського самодержавства, вилилося у формування потужного народ­ниць­кого руху, який втягнув у свою орбіту українські території. Соціально-політична утопіч­ність програмних настанов діячів народництва протягом 1870-х рр., яке рушійною силою революції вважало селянство, зрештою вилилася в інди­ві­дуаль­ний терор проти представників влади.
Історики невипадково батьківщиною тероризму називають Російську імперію. У тій частині Украї­ни, що входила до її складу, революціонери-народники здійснювали терористичні акти; представники різних етносів, які мешкали в Україні, брали участь у революційних організаціях; тут постійно перебували терористи — як уродженці українських губерній, так й інших регіонів Росії. «Український слід», як зазначав М. Грушевський, яскраво простежується в найгучнішому теракті ХІХ ст. — убивстві народовольцями в березні 1881 р. імператора Олександра ІІ.

 

Студент. Художник Микола Ярошенко (1881 р.)Після поразки Росії у Східній (Кримській) війні і вступу на престол Олександра ІІ, який змушений був стати на шлях реформ і діяти ліберальними методами, російське суспільство почало докорінно змінюватися. На арену суспільного життя вийшли «нові люди», яких стали називали «різночинцями».
Це були діти священнослужителів, купців, міщан, лікарів, учителів та ін. Багатьох із них не задовольняли ані скасування кріпацтва, ані реформи, що відкривали Росії шлях до розвитку ринкових відносин, до формування правової держави.
Представники цієї досить великої соціальної групи, які мали гарні, як на той час, знання, здобуті в гімназіях, духовних семінаріях чи університетах, прагнули посісти престижні позиції у суспільстві, змінити його на свій лад. Вони хотіли витіснити дворянство — «священну основу імперії», — представники якого впродовж століть монопольно обіймали державні посади. Освічена молодь бажала не лише вільно говорити, а й активно діяти. Крім тих, хто перебільшував або не міг об’єктивно оцінити та практично застосувати свої здібності, були тисячі й таких, які розуміли, що у силу різних причин не зможуть чогось досягти у житті й самоствердитись. Єдине, що їм залишалося, — скептично дивитися на суспільно-політичні процеси та піддавати все критиці. Така світоглядна позиція, суть якої полягала у запереченні осмисленості людського існування, значимості за­галь­ноприйнятих моральних і культурних цінностей, невизнанні авторитетів називалася нігілізмом (уперше цей термін запровадив німецький філософ Фрідріх Генріх Якобі ще на початку ХІХ ст.).
Найбільшого поширення поняття отримало завдяки творчості російського письменника Івана Тур­ге­нє­ва, зокрема його роману «Батьки і діти» (1862 р.). Герой цього твору Євген Базаров, якого письменник назвав нігілістом, заперечував погляди «батьків», відкидав усе й уся та проголошував, що руйнівний дух є духом творчим. Активним популяризатором і пропагандистом нігілізму став літературний критик і публіцист Дмитро Писарєв. З легкої руки письменника Петра Боборикіна, який увів у російській літературі у широкий вжиток термін «інтелігенція», освічена молодь так себе почала називати (до цього вона звалася «публікою»). Курсистка. Художник Микола Ярошенко (1880 р.)
Людей, які тоді вийшли в Росії на політичну аре­ну, називали ще шістдесятниками. Вони й стали тією аудиторією, для якої творили Олександр Герцен, Федір Достоєвський, Микола Добролюбов і насамперед Микола Чернишевський (його роман «Що робити?» (1863 р.) став програмовим твором російської революційної інтелігенції). Ця аудиторія сприймала їхні погляди й прагнула зробити їх зрозумілими для народних мас. Переводячи ідеї літераторів на суспільно-політичну колію, революційні мислителі ство­рили праці, які (кожна на свій лад) закликали боротися проти «реакційної політики» царизму, визначали шляхи досягнення політичних свобод. Російсь­ка інтелігенція, яка відмежовувала себе від народу і водночас розуміла, що без селян і робітників вона нічого не зможе змінити у суспільстві, ставила собі за мету шляхом агітації та пропаганди підняти маси на революцію.
Діячі опозиційного суспільного руху патріотичної інтелігенції, студентства, учнівської молоді, окремі представники селянства й робітництва, які об’єднувалися загальнодемократичною спрямованістю свого світогляду, називалися народниками. Вони тією чи іншою мірою поділяли естетичні, соціальні та політичні ідеали селянського демократизму й соціалізму, пов’язуючи з ними історичну перспективу оновлення життя широких народних мас. Ідео­ло­гія народництва базувалась на системі «самобутності» і особливого шляху розвитку Росії до соціалізму, минувши капіталізм. Об’єктивними умовами виникнення такої ідеї були слабкий розвиток капіталізму і наявність селянської поземельної общини в Росії. Основи «російського (або общинного) соціалізму» було сформульовано на рубежі 18401850-х рр. Олек­санд­ром Герценим.
Народники-економісти намагались довести безперспективність капіталістичного розвитку Росії й необхідність переходу до «народного виробництва» — некапіталістичної індустріалізації, артільно-общинного методу організації господарства. Найві­до­мі­шими ідеологами народництва у 1870-х рр. були Михайло Бакунін, Петро Лавров і Петро Тка­чов. Вони розглядали російського селянина як хранителя давніх засад общинної власності і саме у цьому вбачали можливість переходу Росії до соціалістичних відносин, минаючи етап капіталістичного розвитку.
Ува­жаючи російського селянина «природженим соціалістом», один із головних ідеологів і практиків анархізму М. Бакунін, зокрема, закликав молодь го­ту­вати народне повстання проти трьох головних во­рогів: приватної власності, держави і церкви.
Вечірка. Художник Володимир Маковський (1875—1897 рр.)До лав російських народників належало багато українців, але вони майже не цікавилися визвольними прагненнями поневолених Росією народів і не вважали їх з погляду інтересів революції вартими уваги. Лише українські народолюбці, радикальні українофіли наголошували на своєрідності психіки українського народу, його побуту й господарства, підкреслювали індивідуалізм українського селянства, ставили своїм завданням культурницьку працю серед населення напротивагу російським народникам, які намагались показати соціалістичні нахили російського селянина.
Отже, в ідеології російського народництва пере­важали соціально-революційні, радикально-демократичні цінності, які подавалися в «інтернаціоналістському», декларативно-космополітичному контексті, насправді ґрунтуючись на російському «народному ідеалі». Доктрини російського соціально-революційного народництва не надавали національному питанню першорядного значення, вважаючи найбільш пріоритетними соціальні або політичні завдання боротьби.
Територіально народники поділялися на північних (насамперед Санкт-Петербурґ і Москва) та південних (українські губернії), які підтримували між собою зв’язки. Уже у першій половині 1870-х рр. в останніх відбулося виокремлення двох основних течій у загальноросійському народництві, що отримали в радянській історіографії визначення пропагандистської та бунтарської (відрізнялися за ступенем радикалізму). Гуртки народників утворилися в Києві, Одесі, Харкові, Херсоні, Миколаєві, Катеринославі та інших містах.
Один із перших осередків народників-пропагандистів, т.зв. чайковці (від прізвища одного з лідерів — Миколи Чайковського), виник у Петербурзі 1871 р. і мав відділення в Москві, Києві (очолювали Павло Аксельрод, Яків Сте­фа­но­вич та ін.), Одесі й Херсоні (Фелікс Волховський, Анд­рій Желябов, Андрій Франжолі та ін.). Ці гуртки існували недовго і займалися переважно поширенням літератури, проведенням агітації, передусім серед студентів тощо. Найбільш помітною організацією в Україні, яка мала бунтарське спрямування (бакуністи), стала заснована у вересні 1873 р. «Київська комуна», що складалася переважно з революційного студентства (загалом понад 30 осіб). Багато її членів вели пропагандистську роботу у селах («ходіння в народ») Київської, Подільської та Полтавської губерній. Розпався гурток восени на­ступ­ного року після арешту більшості його членів. Біглий. Художник Костянтин Савицький (1883 р.)
У середині 1870-х рр. у революційній бо­ротьбі народників було зроблено акцент на агітаційно-пропагандистську діяльність, видання й розповсюдження радикальної літератури. У 18741875 рр. зусилля народників-сімдесятників концентрувалися на селі. Незважаючи на деяку попередню підготовку, перше масове «ходіння в народ» відбувалося у цілому стихійно та розрізнено. Народники використовували різноманітні тактичні заходи. Бунтарі (бакуністи) були прихильниками летючої пропаганди, що переважала на Правобережжі, а пропагандисти (лавристи) — послідовниками осілої, що превалювала на Лівобережжі. Важлива роль у пропагандистській діяльності народників належала книжкам для народу та революційній літературі.
Перше масове «ходіння в народ» того періоду стало кульмінацією руху загальноросійських народників. Імена Павла Аксельрода, Фелікса Вол­ховсь­ко­го, Володимира Дебагорія-Мокрієвича, Якова Сте­фа­новича, братів Сергія, Миколи і Леоніда Же­бу­ньо­вих, Сергія Ковалика, Льва Дейча та інших, що діяли в Україні, стали знаковими в історії класичного на­род­ництва 1870-х рр. У революційних гуртках, що існували в українських губерніях й зараховували себе до загальноросійського народництва, було чимало українців, але лише одиниці з них сповідували на­ціо­нальну ідею. Серед таких слід назвати сина поміщика Чернігівської губернії Миколу Дзвонкевича, який товаришував із Михайлом Драгомановим (той до­сить критично ставився до російського радикального народництва), брав участь в українському національному русі, входив до складу Старої громади. Бу­ду­чи студентом університету, на свої кошти організував у Києві безплатну недільну школу для кустарів.
Олександр II у шинелі і кашкеті Кавалергардського полку. Невідомий художник (близько 1865 р.)Масова акція народників продемонструвала утопічність їхніх сподівань на революційність селянства, на близьку перспективу соціальної революції в Росії. Рушійною силою останньої вони вважали се­лян, а тому революційна інтелігенція вела активну пропаганду соціалізму саме на селі. Це була спроба донести в гущу народу препаровані на­род­никами до рівня простолюду теорії революціонерів, суспільно-політичних діячів усіх ґатунків, а також власні погляди на змі­ну соціального ладу. Не­до­стат­ність досвіду, відсутність чіткої й реалістичної програми дій, стихійність і розрізненість руху, вузь­кість со­ціаль­ної бази, ка­раль­ні заходи влади призвели до невдачі на­род­ників, які, не піддаючи сумніву правильність стратегії «ходіння в на­род», вирішили змінити тактику.
У середині 1870-х рр. у народницькому русі українських губерній переважало бунтарство, яке передбачало «дезорганізаторську» діяльність засобами агітації. Найпомітнішою силою серед народників періоду другого масового «ходіння в народ» (18761877 рр.) стали «південні бунтарі», які діяли в Києві, Одесі та Хар­ко­ві й робили спроби утворення постійних поселень у сільській місцевості з метою підготовки там пов­стань. За ідейними поглядами «південні бунтарі» були близькими до таємного народницького товариства «Земля і воля», що виникло в 1876 р. у Санкт-Петер­бур­зі, взаємодіяли з північними народниками на основі принципу федералізму, але залишалися вільними у виборі тактичних засобів боротьби.
Найбільш резонансною справою цього гуртка стала «Чигиринська змова» 1877 р. — утопічна спроба народників утворити нелегальне селянське товариство «Таєм­на дружина» й підняти селян-чиншовиків у Чиги­ринсь­кому повіті Київської губернії на збройне повстання за допомогою підроблених «царських» маніфестів. Органі­за­то­ром «чиги­ринсь­кої змови» був народник Яків Сте­фа­нович, який під вигаданим іменем Дмитра Найди видавав себе за «царського посланця». Скориставшись «мо­нар­хічними ілюзіями» селянства, він з однодумцями написав і поширив на Чигиринщині від імені Олек­сандра ІІ «височайшу таєм­ну грамоту», в якій нібито імператор закликав селян повстати проти панів, не сплачувати податків і домагатися розподілу поміщицьких земель, а також радив їм створювати «таєм­ні дружини». Повстання бу­ло призначене на жовтень 1877 р., але влітку змову розкрили жандарми, у зв’язку з чим близько тисячі селян було притягнуто до слідства. Суд у Києві (червень 1879 р.) засудив активістів змови до різних термінів ув’язнення, на заслання, а кількох навіть відправив на каторгу. Ця акція ще раз засвідчила, що народники неспроможні були очолити селянський рух. У цілому друге їх масове «ходіння в народ», як і перше, не дало відчутних результатів. Письменник Федір Достоєвський. Художник Василь Перов (1872 р.)
Наприкінці 1877 — на початку 1878 рр. розпочався перехід частини народників на шлях боротьби з самодержавством у вигляді тероризму. Вони сподівалися, що вбивство імператора, окремих міністрів та інших високопосадовців викличе масове народне повстання проти існуючого ладу. Заклики до тероризму, як найефективнішого засобу досягнення соціальних і політичних змін у країні, пролунали ще в 1862 р., коли Петро Заїчневський оприлюднив прокламацію «Молодої Росії», в якій прозвучали ультратерористичні заклики. У цей час у Росії почали виникати гурт­ки, в яких романтично налаштована молодь вела дискусії «про світле майбутнє людства». Інколи вона порушувала питання про антиурядовий терор як ефективний шлях до побудови нових справедливих і демократичних відносин у країні.
Тероризм був неприйнятний для українського менталітету. Як правило, це була зброя невеликих народів, або історично відсталих, або ж пригноблених настільки, що єдиний порятунок для себе вони вбачали у знищенні правителів та представників влади різ­них рівнів. В Україні терористами часто були, зокрема, євреї, які змушені були мешкати тут у відведеній їм смузі осілості і яких змовники часом просто використовували, а також поляки.
Величезний резонанс у Росії мав замах на Олександра ІІ у Літньому саду в Санкт-Петер­бур­зі, який вчинив 16 квітня 1866 р. Дмитро-Ка­ра­ко­зов. На заваді терористові-дворянину став селянин Йосип Комісаров, який у момент пострілу вдарив нападника по руці. Уперше у царя стріляв простий підданий. Раніше царевбивцями були наближені імператора або члени його почту. І хоча на­ступ­ного року подібну акцію здійснив учасник польського повстання 1863 р. Антон Березовський у Парижі (тут російський імператор перебував у зв’язку з відкриттям Всесвітньої виставки), саме постріл Д. Кара­ко­зо­ва зробив тероризм реальністю.
Помітну роль у популяризації та поширенні ідей тероризму в Росії відіграв авантюрист Сергій Нечаєв, який 1869 р. деякий час мешкав у Києві та Одесі. Він не міг змагатися в інтелекті з О. Гер­це­ном, М. Чернишевським, М. Бакуніним та іншими теоретиками різних революційних напрямів і течій. Перебуваючи під сильним впливом замаху Д. Ка­ра­ко­зова й бажаючи якось заявити про себе та впливати на інших, він проголосив теракти обов’язковою складовою діяльності будь-якої революційної організації. С. Нечаєв навіть склав список перших жертв, до якого, щоправда, імператор не входив (його, мовляв, треба було зберегти для «мужицького суду»). І хоча С. Нечаєв створив таєм­ну революційну організацію «Народна розправа», до якої ввійшли й кілька уродженців України, зробив спробу теоретично обґрунтувати тероризм, реально він вчинив лише один теракт, а саме проти свого соратника І. Іванова, який виступив проти дик­таторства керівника. Ця подія послужила Ф. Достоєвському сюжетом для філософсько-психологічного роману «Біси». «Не­чаєв­щина» була розгромлена царськими властями у 1871 р., а ідеї та дії С. Нечаєва викликали в революціонерів своєрідну алергію до тероризму майже на десятиріччя. Щоправда, певна частина молоді продовжувала ба­чити в тероризмі єдиний спосіб боротьби проти будь-якої реакції.
Арешт. Художник Арсеній Шуригін (1867 р.)Інтелігенція створювала революційні гуртки, що висували десятки лідерів. Вони займалися переважно роботою серед студентів, з яких рекрутували нові кадри. Саме у цьому середовищі формувалися майбутні терористи. Народники, що виявились чужими для селян, не знали їхнього життя й побуту, ніколи не займались сільським господарством, були нездатні втілити свої ідеї. Тому як альтернатива розглядався тероризм. Саме з народницьких гуртків вийшло згодом багато терористів, хоча спочатку чимало з них були далекими від цього. Лев Дейч, зокрема, писав про родоначальницю російського тероризму Віру Засулич та її приятельку Марію Коленкіну так: «Обидві вони були дуже сором’язливі, скромні, схильні до „самодокорів і сумнівів у своїх силах і здібностях». Після розпаду гуртка «південних бунтарів» наприкінці 1876 р. В. Засулич боялася залишити Київ і переїхати до Санкт-Петербурґа, щоб працювати в організації «Земля і воля».
Народники робили спроби вести агітаційно-пропагандистську роботу і серед робітників. Зокрема, навесні 1880 р. Єлизавета Ковальська і Микола Щедрін створили у Києві Південноросійський робітничий союз. Основним засобом політичної боротьби члени цієї організації вважали індивідуальний терор проти підприємців, адміністрації підприємств або окремих урядовців, тобто, на їхню думку, експлуататорів. Усі революційні організації 18701880-х рр. вирощували у своїх лавах терористів і проходили один і той самий шлях: від агітації та пропаганди тероризму до терактів, адже революційна теорія мала перерости у збройну боротьбу, яка проявлялась у тероризмі.
Тероризм у теорії був яскравою формою для самоствердження молодих революціонерів, завоювання авторитету серед товаришів. Особливо прагнули стати терористами ті, хто був нездатний вести серед народу політичну антисамодержавницьку пропаганду, писати відозви, не входив до керівних органів революційних організацій і навіть провінційних гуртків. У пропаганді тероризму, підготовці та здійсненні терактів брали участь нащадки дворян, чиновників, священнослужителів, купців, лікарів, учителів, військовослужбовців і міщан, інколи се­лян і, зовсім рідко, — робітників. Єдине, що їх об’єд­нувало, — ба­жан­ня брати участь у революційній боротьбі та не­спро­можність завершити навчання. Прак­тич­но всі народовольці, зокрема відомі терористи, навчалися в університетах або інших престижних освітніх закладах, але закінчити їх так і не змогли. Виняток становили, можливо, кілька десятків молодих людей. Відмова від сповіді (Перед сповіддю). Художник Ілля Рєпін (1879—1885 рр.)
У революційну боротьбу, починаючи від середини ХІХ ст., активно йшли і молоді дівчата. Єврейки часто тікали з дому, щоб порвати з ортодоксальним життям і здобути свободу. Так, учасниця вбивства Олександра ІІ Геся Гельфман утекла від батьків до Києва, де й прилучилася до революційного терористичного гуртка. Зустрічалися й жінки із заможних родин, які поривали з близькими і включалися до «боротьби з самодержавством». Так зробила київська дворянка Людмила Волкенштейн (уроджена Олек­санд­рова), яка після арешту свого чоловіка влітку 1877 р. за пропагандистську діяльність й особливо після теракту В. Засулич безповоротно прилучилася до революційної діяльності, ставши терористкою.
Власті пильно стежили за діяльністю народників, громили їхні гуртки й організації, членів яких судили на показових процесах. Особливо загострилися стосунки між владою і революціонерами під час російсько-турецької війни 18771878 рр. У Росії й за кордоном друкувалися тисячі прокламацій антивоєнного характеру, в яких аналізувалися дії російських військ. У багатьох із них говорилося про те, що Олек­сандр ІІ воює за свободу болгар від турецького ярма, а його власний народ фактично перебуває в неволі.
Зарубіжні й вітчизняні історики ведуть відлік тероризму в Росії від конкретної дати — 5 лютого (24 січня за ст.ст.) 1878 р., коли Віра Засулич, яка пройшла відповідну стрілецьку підготовку в Києві, приїхала до Санкт-Петербурґа і вчинила замах на столичного градоначальника Федора Трепова (був тяжко поранений). На думку народників, вина останнього полягала в тому, що він віддав наказ піддати тілесному покаранню бойовика Архипа Єме­лья­но­ва (Боголюбова) за порушення тим правил розпорядку в місцях попереднього ув’язнення. Ця подія викликала величезний резонанс у суспільстві.
Київська «бунтарка» В. Засулич діяла помірковано і продумала все до дрібниць. У 18771878 рр. у російській столиці відбувався т.зв. «великий процес» над 193-ма учасниками народницького руху. В. За­су­лич боялась, що її теракт позначиться на вироку, а тому дочекалася закінчення процесу. Коли ж 4 лютого 1878 р. особливе присутствіє Сенату винесло відносно м’який вирок, відправивши народників на каторгу або на поселення у Сибір, В. Засулич наступного дня здійснила теракт. До того ж потрапити до столичного градоначальника, який приймав практично всіх, хто заздалегідь записався, було досить легко.
Терорист-народник Грігорій Гольденберг. Фото (1879 р.)Соратниця В. Засулич по гуртку «південних бунтарів» М. Коленкіна того ж дня пішла до заступника обер-прокурора Сенату Владислава Жели­ховсь­кого з наміром застрелити за його ставлення до підсудних «великого процесу». Однак той із невідомих причин відмовив терористці у прийомі.
На території України не виникло землевольських груп та організацій. Тут діяли лише окремі представники «Землі й волі», та й то самостійно і незалежно. Вони трактували тероризм найкоротшим шляхом до поставленої мети. Провідний теоретик та ідеолог українського національного руху М. Драго­ма­нов вважав терористичну боротьбу не менш страхітливим злом, аніж те, проти якого повставали революціонери. «Погляд же теоретиків і систематиків тероризму, — наголошував він, — ми вважаємо за шкід­ливий, як тому, що він, справедливо обурюючи суспільну со­вість, схиляє її на користь уряду, так і тому, що він створював у російському суспільстві, і без цього вихованому у традиціях суб’єктивної сваволі, нові прецеденти, украй небезпечні для майбутнього політичного життя і боротьби партій, так, нарешті, і тому, що виправдання свавілля (а те, що в основі терористичного вчення знаходиться ідея особистого свавілля, це ми вважаємо за аксіому) притягає до партії особистості сумнівні, котрі обов’язково виявляються шкідливими їй самій, як базікали і нечисті, а то й просто зрадники».
У 1877 р. із Санкт-Петербурґа до Києва прибув один із засновників товариства «Земля і воля», син заможного таганрозького дворянина, генерала російської армії — Валеріан Осинський. Він поставив основне для київських революціонерів, серед яких у нього знайшлося багато однодумців, завдання — «тероризувати уряд» (наступного року його терористичний гурток отримав назву «Виконавчий комітет соціально-революційної партії»). Найпомітнішими з його членів були син відставного фельдфебеля Михайло Фроленко і син священика Григорій Попко (обидва народилися на Кубані) та чернігівський дворянин Дмитро Лизогуб, який вважався фінансистом тероризму в Росії (його батько, Андрій Лизогуб, товаришував із Тарасом Шевченком). Засуджений. Художник Володимир Маковський (1878 р.)
Перехід цього заможного українського поміщика, нащадка відомого українського роду, з табору землевольців до терористичної організації був великим успіхом для бойовиків, які отримали значні кошти для підготовки і здійснення терактів (1875 р. Д. Лизогуб у спадок отримав кілька маєтків у Чернігівській і Подільській губерніях, що оцінювалися майже у 200 тис. руб.). У революційних колах він мав репутацію людини ідеальної моральності, називався не інакше як «святим революції». Саме про нього Л. Толстой написав оповідання «Боже та людське». Д. Лизогуб був високоосвіченою людиною, зокрема у 18651868 рр. він навчався у Франції в колежі Монпельє. Повернувшись на Батьківщину склав іспити за курс гімназії в Катеринославі і вступив до Петербурзького університету. 1874 р. кинув навчання і захопився революційною боротьбою. Гроші для здійснення терактів Д. Лизогуб тримав за кордоном і видавав їх через управителя своїх родових маєтків. У вересні 1878 р. він був заарештований і у серпні 1879 р. страчений в Одесі, хоча особисто не взяв участі у жодному теракті.
Ще один виходець зі старовинної української родини — Віктор Малинка також був страчений за участь у терористичних актах російських народників. Близькими до терористичної організації Осинсь­ко­го-Лизогуба в Україні були гуртки в Одесі на чолі з Іва­ном Ковальським і Миколаєві — Соломоном Віттенберґом. Зокрема, одесити здійснили кілька терактів проти зрадників і вчинили збройний опір поліції.
У середині ХІХ ст. в європпейському терорі почався «бомбовий період». Члени «Київської комуни» першими закликали висадити у повітря за допомогою динаміту Зимовий палац разом із царем та його оточенням. Практично здійснити подібну акцію спробували терористи в Мико­лає­ві у серпні 1878 р., коли там планувалося перебування Олек­сандра ІІ. Теракт не вдався, а його учасників за­ареш­тували. Невдовзі в Одесі керівників терористичного гуртка було розстріляно. Це був другий смертний вирок, винесений військово-окружним судом терористам після страти Д. Каракозова. Відтоді власті розпочали масові розправи з бойовиками. Така ж доля спіткала у грудні того ж року й учасників теракту в Одесі проти народника Миколи Гориновича, звинуваченого у зрадництві. У грудні 1879 р. сотні революціонерів було засуджено до каторги або заслано до Сибіру.
У 18791880 рр. тільки в Києві було заарештовано 157 революціонерів.
Переважна більшість істориків вважає, що тероризм кінця 1870 — початку 1880-х рр. був спричинений насамперед репресіями царизму проти учасників терактів. Утім, це не зовсім відповідало дійсності. «Першопрохідниця» тероризму Віра Засулич була виправдана судом присяжних. Однак саме після цього здійснено кілька терористичних замахів на тих, хто боровся з революціонерами. Найгучніші з них відбулися в Києві, де діяла терористична група Ва­ле­ріа­на Осинського. Київські терористи вирішили розправитися з тими, хто заарештував учасників «Чи­ги­ринсь­кої змови» й вів слідство над ними — товаришем (заступником) прокурора київського окружного суду Михайлом Котляревським та ад’ютантом київського жандармського управління штабс-ротмістром бароном Ґуставом Гейкінґом. Бунтарям вдалося до­сяг­ли повністю своєї мети стосовно другої особи.
У січні 1879 р. були заарештовані В. Осинський та члени його групи (у тому числі Г. Попко, котрий і завдав 24 травня 1878 р. смертельного удару Ґ. Гейкінґу), яким невдовзі винесли суворі вироки.
Микола Кибальчич. Фото (кінець 1870-х рр.)В Одесі та Києві наприкінці 1870-х рр. між терористами і жандармами відбувалися справжні бої. Терористи знали, що їх чекає — якщо не страта, то багаторічна каторга або заслання до Сибіру. Особ­ли­во жорстокою була перестрілка в Києві на Жи­лянсь­кій вулиці 11 лютого 1879 р. Затриманих тоді революціонерів засудили до розстрілу. Узагалі, на межі 18701880-х рр. Київ був своєрідним цент­ром тероризму і столицею політичних процесів.
У 18791882 рр. тут відбулося 22 політичних процеси (у Санкт-Петербурзі — 15). Ці процеси, матеріали яких публікувалися у пресі та окремими стенографічними звітами, сприяли, поряд із прокламаціями народовольців, пропаганді тероризму й своєрідній глорифікації учасників терактів.
У 1879 р. найгучніші вдалі та невдалі теракти було здійснено на території України, або участь у них брали її уродженці. Так, яскравим прикладом героїзації «тираноборців» став Сергій Степняк-Крав­чинсь­кий (справжнє прізвище Кравчинський), дворянин за походженням, син військового лікаря, уродженець Олександрійського повіту Херсонської губернії. Цьому сприяли не лише вчинене ним убивство шефа жандармів, члена Державної ради Миколи Мезен­це­ва, а і його літературна діяльність. 4 серпня 1878 р.
о 9-й годині на Михайлівській площі у Санкт-Пе­тер­бурзі С. Кравчинський завдав кинджального уда­ру генерал-ад’ютанту М. Мезенцеву, який разом із жандармським підполковником Б. Макаровим повертався з прогулянки. Останній спробував затримати С. Кравчинського, але того підстрахував інший терорист — дворянин Путивльського повіту О. Баран­ни­ков. Він відкрив стрілянину по підполковнику і разом із С. Кравчинським підбіг до екіпажу іншого співучасника теракту О. Михайлова, на якому вони й зникли з місця злочину. С. Кравчинський одразу після теракту назавжди залишив Росію.
Ще у грудні 1878 р. київські терористи Григорій Ґольденберґ (уродженець Бердичева, син купця), Григорій Орлов та інші під керівництвом Валеріана Осинського розробили план убивства харківського губернатора князя Дмитра Кропоткіна за його нібито жорстоке ставлення до в’язнів та розігнання студентської демонстрації. За свідченням двоюрідного брата губернатора, теоретика анархізму Петра Кропоткіна, той був людиною не жорстокою, а радше безхарактерною, а тому нічого не робив для того, щоб припинити знущання над ув’язненими. Андрій Желябов. Літографія
На початку 1879 р., коли В. Осинський й переважна більшість учасників його гуртка були заарештовані, Г. Ґольденберґ узявся за здійснення цього тер­ак­ту. До Харкова він виїхав разом з Л. Вол­кен­штейн та сином миргородського протоієрея О. Зуб­ковсь­ким, які видавали себе за подружжя Пет­руш­ке­вичів. Тут вони винайняли конспіративну квар­тиру. Усі троє разом зі своїм спільником, польським дворянином родом із Волині Л. Кобилянським, мали стежити за Д. Кропоткіним та обрати найзручніше місце й час для терористичного акту. 21 лютого 1879 р. о 23-й го­дині, коли губернатор повертався додому з балу в інс­ти­ту­ті шляхетних дівчат, Г. Ґольденберґ (за іншою версією Л. Кобилянський) вибіг з Воз­не­сенсь­ко­го скверу й, заскочивши на підніжку карети, вистрелив крізь відчинене вікно у Д. Кропоткіна (через п’ять днів той помер). Учасникам теракту вдалося зникнути.
У зв’язку зі сплеском тероризму на Півдні імперії Олександр ІІ для боротьби із цим небезпечним явищем призначив замість Д. Кропоткіна тимчасовим харківським генерал-губернатором бойо­вого генерала Михайла Лоріс-Мелікова. Той насамперед узяв під свій суворий контроль придбання населенням зброї, облік усіх, хто приїжджав до Харкова та винаймав у місті житло, налагодив роботу військово-окружного суду, збільшив число жандармів. М. Лоріс-Меліков, який тривалий час служив на Кавказі й воював із горцями, був прихильником дозованих репресивних методів боротьби з революційним рухом. «Сила і значення суворих каральних заходів, — заявляв він, — ефективна доти, поки суспільство не встигло до них звикнути».
Зміцнивши поліцію і посиливши репресії, М. Лоріс-Меліков одночасно спробував за допомогою ліберальної громадськості і місцевих органів влади ліквідувати причини участі молоді в революційному русі. Його дії отримали схвальну оцінку царя, і в 1880 р. генерал-губернатор був відкликаний до Санкт-Петербурґа та призначений міністром внутрішніх справ, невдовзі ставши «правою рукою» Олександра ІІ.
Степан Халтурін, який здійснив терористичний акт у Зимовому палаці 5 лютого 1880 р. Фото (кінець 1870-х рр.)Одразу після вбивство харківського губернатора Д. Кропоткіна терорист Г. Ґольденберґ почав готуватися до замаху на Олександра ІІ в Санкт-Петер­бур­зі.
Із цією метою туди прибули О. Ми­хай­лов, О. Квят­ковсь­кий, Л. Кобилянський, А. Зун­делевич і О. Со­ловйов, які організували терористичну групу для здійснення царевбивства. Олександр Соловйов захотів, подібно до Дмитра Каракозова, зробити це самотужки. 2 квітня 1879 р. він п’ять разів стріляв у царя, але промахнувся. В імператора не було особистої охорони, і щоб урятуватися він побіг через площу перед Зимовим палацом, ухиляючись від куль терориста. Цей замах не викликав особливого резонансу у суспільстві.
5 квітня Олександр ІІ видав указ про організацію шести тимчасових генерал-губернаторств, що фактично означало запровадження у країні воєнного стану. Імператор скликав Особливу нараду для вироблення надзвичайних заходів щодо боротьби з революціонерами-терористами. Військово-польовим судам дозволялося на місці судити тих, хто здійснював замахи чи напади на посадових осіб або чинив збройний опір поліції. Було вирішено справи затриманих розглядати негайно на закритих процесах, а апеляцій не приймати.
Терористичних актів у Західній Європі й Ро­сійсь­кій імперії впродовж ХІХ ст. було багато, але їх пік припав на кінець 1870-х — початок 1880-х рр. Особливо багато їх було в Росії, тому її назвали навіть «батьківщиною тероризму». Чимало терористів не здійснили на практиці задуманого, до того ж абсолютна більшість їх, навіть якщо їм пощастило уникнути арешту і кари, не наважувалися на новий теракт. Л. Дейч, В. Засулич, С. Кравчинський та інші відомі революціонери, які починали боротьбу з самодержавством із тероризму, засудили його і перейшли до лав інших партій і організацій. Багато запланованих терактів не вдавалося здійснити, тому що вони були дуже складними за задумом. Переважна частина тогочасного суспільства не сприймала й не підтримувала тероризм, хоча було чимало людей, які прихильно ставилися до бойовиків і їх методів боротьби. Окремі з них вступали у підпільні організації, бралися за зброю й були готові виконати накази лідерів народників. Але попри невдачі та провали знайшлися люди, які готові були ціною власного життя вбити Олександра ІІ.
У 1879 р. на Липецькому (1517 червня) та Воронезькому (1821 червня) з’їздах «Земля й воля» остаточно розкололася на «Чорний переділ» та «Народну волю» — одну з найбільш значущих та чисельних організацій народників. На цих з’їздах точилася жвава полеміка з питання: що має бути головним для революціонера — тероризм, ідейна чи політична боротьба? Зрештою тероризм було проголошено основною, хоча й не єдиною формою боротьби проти самодержавства. Для керування «Народною волею» було створено виконавчий комітет, до якого ввійшли уродженці України Андрій Желябов, Олек­сандр Михайлов, Софія Перовська, Григорій Ґоль­ден­берґ та Савелій Златопольський. Замах на Олександра II. Вибух «снаряду» на Катерининському каналі 1 березня 1881 р. Гравюра на дереві. Художник А. Бальдінґер (1881 р.)
Аналіз програмних документів «Народ­ної волі», висловлювання, плани та дії її членів переконливо свідчать, що ця організація із самого початку створювалася як терористична. Агітаційно-пропагандистська робота революціонерів-народників, «ходіння в народ», випуск і розповсюдження антиурядової літератури не давали й не могли дати бажаних ре­зуль­татів. Прак­тич­но головним результатом діяльності «Народ­ної волі» та інших революційних організацій у 18701880-х рр. стало вбивство Олександ­ра ІІ, кількох генерал-губернаторів, високих жандармських чинів, інших представників влади різних рівнів, численних провокаторів (або підозрюваних у цьому) тощо.
На Липецькому з’їзді фактично було винесено смертний вирок Олександрові ІІ за страту в Одесі й Києві терористів, насамперед Д. Лизогуба. 26 серп­ня 1879 р. виконавчий комітет затвердив цей вирок і направив групу своїх бойовиків в Україну для підготовки теракту проти імператора, який у цей час відпочивав у Криму, і звідти мав повертатися до Санкт-Петербурґа залізницею через українські губернії. Одночасно готувалися замахи на тимчасового новоросійського генерал-губернатора Е. Тотлебена та його помічника Л. Панютіна, петербурзького генерал-губернатора Й. Гурка, командуючого Київським військовим округом генерала П. Ванновського, військового прокурора Ф. Стрельникова й жандармського офіцера Г. Судейкіна.
Провідними особами в «Народній волі» стали уродженці України, насамперед А. Желябов — син ко­зачки і панського дворового, який добре знав жит­тя українського селянства. Будучи студентом Новоросійського університету, він пристав до кола української інтелігенції. А. Желябов працював домашнім учителем у сім’ї С. Яхненка — члена відомої української підприємницької родини. Під­три­мував він деякий час тісні стосунки і з М. Дра­го­ма­новим. Од­ними з провідних фігур у «Народній волі» та в організації вбивства Суд над «першомартовцями». Гравюра на дереві (1881 р.)Олександра ІІ були дворянка Софія Перовська (походила з родини, спорідненої з родом Розумовських), а також син священика з містечка Короп Чернігівської губернії, надзвичайно здібний у технічних нау­ках Микола Кибальчич.
А. Желябов, який пройшов шлях від революціонера-землевольця до керівника виконавчого ко­мі­тету «Народної волі», став головним теоретиком і практиком тероризму в Росії. Проте він сам так і не здійснив жодного терористичного акту. За словами М. Гру­шевсь­кого, «визначний політичний талант ви­сунув його на провідну роль. Можна з впевненістю сказати: на чолі тимчасового революційного уряду або на чолі сильної революційної партії став би на­пев­но А. Желябов. Це був єдиний безперечний кандидат на роль диктатора революційної Росії Але ре­во­люцій­ний темперамент загнав його у сутінки терору. Він бере своєю спеціальністю терористичні акти…».
Цар-реформатор, на якого було вже здійснено кілька невдалих замахів, поводився досить безтурботно. У нього фактично не було спеціальної власної охорони, він регулярно прогулювався в Літньому саду, де в нього стріляв Д. Каракозов. Постійно перебуваючи у смертельній небезпеці, Олек­сандр ІІ почав звикати до неї. Восени 1879 р. імператор мав повертатися з Криму через Україну до столиці імперії. Спочатку терористи хотіли підірвати царський потяг на станції під Одесою, куди виїхали В. Фіг­нер, М. Фроленко, Т. Лебедєва та М. Кибаль­чич. Але невдовзі стало відомо, що цар цим шляхом не поїде. 18 листопада вже біля Олександ­рівсь­ка Катерино­славсь­кої губернії (групу очолював А. Же­лябов) терорист заклав під рейки дві міни і 32 кг динаміту, проте вибуховий пристрій під час проїзду потягу не спрацював. Імператорський кортеж попрямував далі, де його теж чекали бойовики. Наступного дня під Москвою за сигналом С. Перовсь­кої о 23-й годині терористи підірвали вибухівку, унаслідок чого зазнав аварії потяг не Олександра ІІ, а той, що віз обслугу й багаж (було змінено традиційний порядок руху поїздів: спочатку — імператорський, а потім з особами, які його супроводжували).
Саме у цей час в Єлизаветграді було заарештовано Г. Ґольденберґа, який брав участь у підготовці замаху проти царя поблизу Одеси. Жандармське керівництво, виходячи з хворобливого бажання цього терориста співпрацювати, а також його надмірного честолюбства і неврівноваженої психіки, почало гру, за якою вони називали Г. Ґольденберґа керівником «Народної волі» й запропонували через нього укласти угоду з народовольцями про те, що вони відмовляться від тероризму, а власті — від репресій проти революціонерів. Ця угода призвела до викриття Г. Ґоль­ден­берґом усієї терористичної мережі «На­род­ної волі». Упродовж січня-бе­рез­ня 1880 р. він видав практично всіх бойовиків, яких знав, набагато перебільшивши свою роль у діяль­ності «На­род­ної волі». Сприя­ло цьому й уміння жандармів використовувати слабкість характеру, нездатність терориста об’єктивно оцінювати власну роль у революційному русі.
Зрада Г. Ґольденберґа, унаслідок якої багато бойовиків було заарештовано й засуджено, а реш­та емігрувала за кордон, змусила виконавчий комітет «Землі і во­лі» більш реально оцінити свої сили. У 1880 р. було розроблено таємну інст­рук­цію «Під­готовча робота партії», згідно з якою, паралельно з підготовкою і здійсненням тер­ак­тів почала проводитися організаційна й політична робота серед робітників та військових.
Терористи-народовольці здійснили ще кілька невдалих замахів на Олександра ІІ. Зокрема, у березні 1880 р. С. Перовська намагалася організувати проти нього теракт в Одесі. А. Желябов, який став фактичним керівником виконавчого комітету, улаштував справжнє «полювання на імператора». Він допомагав С. Халтуріну, який працював столяром у Зимовому палаці, організувати 5 лютого 1880 р. вибух під їдальнею Олександра ІІ. Останній затримався, зустрічаючи принца Гессенського, і знову залишився живим. Коли терористи, заклавши 30 кг динаміту, висадили в повітря царську їдальню, це викликало не лише жах і паніку в оточенні Олек­сандра ІІ, а й розгубленість усієї Росії. Єврейський погром. Гравюра (остання чверть ХІХ ст.)
Але й на цьому А. Желябов та його соратники не зупинилися. Улітку вони заклали у Санкт-Петер­бур­зі міну під Кам’яний міст, по якому часто їздив Олек­сандр ІІ. Наприкінці 1880 — на початку 1881 рр. готувався аналогічний замах на імператора на Малій Са­довій вулиці. У відповідь уряд провадив активну анти­терористичну боротьбу. Під керівництвом М. Лоріс-Мелікова після вибуху у Зимовому палаці було створено «Верховну розпорядчу комісію з охорони державного порядку і громадського спокою». До учасників революційного руху і терористів почали застосовувати надзвичайні репресії.
2530 жовтня 1880 р. відбувся перший процес над народовольцями — «процес 16-ти». А. Желябов та його спільники були в розпачі й хотіли навіть пере­ключитися на агітаційну роботу серед робітників, се­лян та військових, але народ залишався байдужим до революційних закликів. 6 листопада виконавчий комітет закликав інтелігенцію повести за собою маси під відомим гаслом «Смерть тиранам!». Наро­до­вольці вірили, що лише після загибелі Олек­санд­ра ІІ народ розпочне активну боротьбу проти іс­ну­ючого ладу. А. Же­лябов вбивство імператора вважав честю для партії.
Бажання вбити самодержця було типовим для тероризму ХІХ ст. — воно мало стати помстою за розправи над революціонерами, за численні страти терористів. Надаючи своїм діям більшого ідеологічного забарвлення, народники пояснювали їх необхідністю докорінної зміни політики царської Росії. Вона ж зо­се­реджена в руках Олександра ІІ, а тому лише його вбивство може змінити суттєво життя імперії. Більш примітивним було пояснення, що царевбивство приведе до селянської революції в Росії та зміни суспільно-політичного ладу в державі.
Спеціальні комісії з боротьби із тероризмом було створено в усіх губерніях, зокрема у Києві — на чолі з сенатором Олександром По­лов­цовим. Діяла вона не репресивними методами, а більш гнучко. З посади київського генерал-губернатора 1877 р.) було усунуто Михайла Черт­ко­ва. Украї­но­фі­лам О. По­ловцов дав зрозуміти, що Олександр ІІ готує конституцію, яка покращить життя українців. Сенатор встановив контакти з лідерами українського національного ру­ху, щоб виробити і представити українське питання на найвищому рівні. В. Анто­но­вич почав готувати відповідні документи, а П. Жи­тець­кий на­ді­слав керівництву жандармського управління листа, в якому роз’яс­нював, що українофільство не має нічого спільного з соціалізмом, а тим більше з тероризмом.
На початку березня 1881 р. в Одесі було заарештовано А. Же­лябо­ва. «Народну волю» та її терористичну групу було обезглавлено. Здійснення нового теракту проти Олександра ІІ очолила С. Перовська. Зробила вона це не лише для того, щоб реалізувати заплановану партією акцію, а й помститися, як пишуть сучасні російські історики, за арешт свого коханця А. Же­ля­бо­ва, довести його справу до кінця і показати тим самим своє палке кохання до нього. Крім того, С. Пе­ровсь­ка хотіла врятувати арештанта. Здійс­нення замаху на імператора у той час, коли він перебував у в’язниці, означало б, що він непричетний до теракту.
У ніч на 13 (1 за ст. ст.) березня 1881 р. терористи все робили нашвидкуруч: на конспіративній квартирі цілу ніч М. Кибальчич виготовляв чотири «снаряди» для метальників, які мали закидати ними імператора у разі зміни тим маршруту Санкт-Петер­бур­ґом (головний замах на Олександра ІІ у вигляді організації вибуху бомби, закладеної у прокопаний тунель, готувався на Малій Садовій вулиці).
Того дня імператор поїхав по Катерининському каналу. Софія Перовська, розставивши метальників уздовж нього, перейшла на інший бік, щоб дати сигнал терористам кидати в карету бомби. Коли о 14 год. 15 хв. царський екіпаж з’явився на каналі, першим кинув вибухівку юний Микола Рисаков, але вибух лише пошкодив карету. Не­уш­код­жений імператор вийшов з неї, щоб поцікавитися станом здоров’я поранених і подивитися на місце теракту, і в цей момент інший терорист — Гнат Гри­не­виць­кий кинув бомбу під ноги Олек­санд­рові ІІ. Не приходячи до тями, того ж дня російський імператор помер у Зимовому палаці. Новим самодержцем став його другий син — Олек­сандр ІІІ.
Не чекали. Художник Ілля Рєпін (1888 р.). На картині зображено момент повернення додому революціонера-засланцяУ середині березня 1881 р. були заарештовані Софія Перовська, Микола Ки­баль­чич, Ти­мо­фій Ми­хай­лов, Михайло Фроленко, Гри­го­рій Ісаєв та ін. У першій половині квітня відбувся суд над убивцями царя. Судові процеси завжди використовувалися теро­риста­ми для виправдання своїх дій і засудження політики властей. Оскільки одразу після теракту до рук жандармів по­трапив лише М. Ри­саков, то А. Же­лябов, подумавши, що су­ди­тимуть лише його одного і це сильно скомпрометує «Народ­ну во­лю», наступного дня заявив прокуророві су­до­вої палати про свою причетність до нього. На суді він ви­ступив з яскравою промовою, яка засуджувала політику Олек­сандра ІІ і його жорстокість стосовно ре­во­лю­ціо­нерів та ви­прав­до­вувала терористів. С. Пе­ровсь­ка й М. Ки­баль­чич у своїх промовах проголосили ідеї, які містилися в листі виконавчого комітету «На­родної волі» до Олек­сандра ІІІ від 22 березня — тероризм зникне, якщо уряд при­пинить переслідування ре­во­люціонерів і проводитиме більш ліберальну політику. Утім, царевбивці були приречені.
Процес над «першомартовцями» привернув ве­лику увагу громадськості. У залі суду були присутні Володимир Ма­ковсь­кий та інші художники, які залишили для історії зарисовки терористів. Лев Толс­той надіслав Олек­санд­рові ІІІ листа з проханням по­ми­лувати терористів. Утім, 15 квіт­ня на Семе­нівсь­кому плацу перед чисельним натовпом, після ви­несення кількома днями раніше смерт­ного вироку, А. Же­лябова, С. Перовську, М. Ки­бальчича, Т. Ми­хай­лова і дев’ятнадцятирічного М. Ри­са­ко­ва бу­ло страчено. М. Ки­бальчича не врятував розроблений ним у в’язниці проект реактивного літального апарата. За однією вер­сією, Олек­сандр ІІІ був ознайом­лений із цим унікальним винаходом, але залишив його без уваги, за іншою — проект пролежав у документах департаменту поліції аж до серпня 1917 р.
16 квітня 1881 р. ви­ко­навчий комітет «На­род­ної волі» випустив прок­ламацію з приводу страти «першомартовців». Го­лов­ним винуватцем розправи над царевбивцями було названо Олександра ІІІ, якому на­ро­до­воль­ці по­гро­жували вбивством. У прокламації було названо імена 22 те­ро­ристів, яких стратили у 18781880 рр. за наказом Олек­сандра ІІ. Першим у цьому списку стояв син священика з Гай­синсь­кого повіту По­дільської губернії Іван Ко­вальсь­кий, який організував в Одесі підпільний революційний гурток і вчинив зі своїми однодумцями перший у Росії збройний опір поліції.
Убивство російського імператора звело нанівець сподівання Старої громади, що їх обіцяв здійснити сенатор О. Половцов — очільник спеціальної державної розпорядчої комісії. Уже наступного дня після замаху на імператора він залишив Київ, зая­вив­ши делегації українофілів, що тепер на тривалий час доведеться полишити надії на успішне роз­в’я­зання «українського питання», оскільки в Росії запанує реакція.
На­ро­до­воль­ці постійно стверджували, що після вбивства царя на­род підніметься на бо­роть­бу проти самодержавства, повалить іс­ную­чий лад, доб’ється свободи. Уряд чекав у перші дні якихось революційних виступів та масових бунтів. У бойову готовність було приведено не лише поліцію й жандармів, а й війська. Утім сколихнули Російську імперію лише єврейські погроми. Преса Санкт-Петербурґа, Москви, Києва, Харкова, Вільно та інших міст, місцеві органи влади та навіть простий народ, на який покладали такі надії терористи, відкрито заявляли, що це — «справа єврейських рук».
Найбільш масові єврейські погроми відбулися в українських губерніях. Перший за потурання властей та поліції стався 15 квітня в Єлизаветграді, другий — 29 квітня в Києві, де було зруйновано й пограбовано більше тисячі магазинів і будинків. Потім єврейські погроми відбулися в Одесі, Жме­рин­ці, Конотопі, Ніжині, Смілі, Борисполі, Пере­яс­лаві, у багатьох містечках Київської та Чернігівсь­кої губерній, що входили до смуги єврейської осілості. До літа 1881 р. було розгромлено більше 100 єврейських громад у південно-західних регіонах імперії, що становило небезпеку для держави, а тому уряд за допомогою військ припинив безлад. Історики стверджують, що погроми було спровоковано спеціальними агентами, яких російська влада засилала в українські губернії.
Після 1881 р. Олександрові ІІІ за підтримки жандармів, поліції, таємних агентів та провокаторів, окружних судів, численних політичних процесів вдалося придушити терористичний рух, а переважна більшість революціонерів, які не відбували ув’язнення у тюрмах чи на каторзі, виїхали в Європу. За правління цього імператора (18811894 рр.) було притягнуто до суду 5851 революціонера, з них 27 — страчено, 342 — засуджено до каторги, 5482 — отримали інші покарання. Най­більш жорстоко карали терористів та революціонерів, які пропагували тероризм.
Ця форма боротьби знайшла варте історичного роману продовження в масовому терорі наступних десятиріч. 14 (2 за ст. ст.) березня 1887 р. після спроби замаху на російського імператора було заарештовано терориста-невдаху Олександра Ульянова і невдовзі за його наказом страчено (старший брат Володимира Ульянова (Леніна)), а через три десятиліття, в 1917 р., у той самий день зрікся престолу син Олександ­ра ІІІ — останній російський імператор Микола ІІ. На­ступ­ного року в середині липня за розпорядженням голови Раднаркому В. Леніна він та вся його родина з прислугою включно будуть розстріляні.
Причинами розгулу тероризму в Російській імперії в останній третині ХІХ ст. стали реформи Олександра ІІ, які значно полегшили становище народу, дали йому певну свободу порівняно з часами царювання Миколи І, відкрили перспективи для розвитку країни за європейським зразком. Однак це лише збурило «нових» людей — нігілістів, різночинців, інтелігентів, до яких належала міська мо­лодь, студентство, нащадки представників заможних верств населення, котрі прагнули більшої свободи, послаблення влади самодержавства, посилення власного впливу на життя народу. Вони хотіли одним ударом знищити усталені норми і правила життя свого оточення. Значний вплив на них мали твори письменників-демократів, ідеологів різних суспільно-політичних течій, які зароджувалися в той період.
Росія була аграрною країною, в якій відбувалися лише селянські заворушення. Люди, котрі вважали себе революціонерами, звертали свої погляди до селянства, сподіваючись підняти його на боротьбу з самодержавством, хоча у ХІХ ст. це було утопією, оскіль­ки селяни відзначалися промонархічними настроя­ми. Агітація, пропаганда, заклики до боротьби з панівним ладом не давали бажаних результатів, що, зрозуміло, не могли задовольнити революціонерів-народників. Вони перейшли спочатку до пропаганди тероризму, а згодом — і до втілення його у життя. Здійснюючи терористичні акти, багато народовольців вважали, що таким чином вони беруть участь у революції. Насправді ж тероризм був лише прелюдією до революції, яка так і не відбулася в Російській імперії в ХІХ ст. А вже на початку наступного століття країну охопить нова, більш страшна, аніж у попередньому, хвиля політичного терору.