Глава 1. Українські
землі в імперії Романових наприкінці ХVІІІ – у
першій половині ХІХ ст.

За царювання Катерини II (1762–1796 рр.) імперія Романових внаслідок російсько-турецьких воєн 1768–1774 та 1787–1791 рр., поділів Речі Посполитої в 1793 і 1795 рр. закріпилася на Чорному морі, приєднала Північне Причорномор'я, Правобережжя, Крим і Кубань, що мало важливе значення для подальшої долі українського народу. Епоха правління цієї імператриці, яка у світовій історіографії Нового часу одержала назву «просвіченої монархії», вважається «золотою добою» російського імперського абсолютизму. Його апологети на чолі з Катериною ІІ та її наступниками все робили для остаточного нищення України як окремого державного утворення, приведення адміністративно-територіального устрою її земель, їх економічного і правового становища, соціальної структури, культурно-духовного життя суспільства до загальноімперських норм і стандартів.

 

«Катерина II – законодавиця в храмі богині Правосуддя». Художник Дмитро Левицький (1783 р.)Остаточно втративши в кінці XVIII ст. державність, українці на довгі десятиліття виявилися приреченими боротися за національну окремішність, відстоювати своє суверенне право на самовизначення. Так, уже протягом 60-80-х рр. XVIII ст. уряд Катерини ІІ лік­відував інститути Української козацької держави, коли було скасовано гетьманство, полково-сотенний устрій, впроваджено новий адміністративний лад за ро­сійським зразком, перетворено козацькі полки на регулярні армійські частини, запроваджено кріпацтво.
Політика імператора Павла І (17961801 рр.), котрий був вороже налаштований курсу своєї матері Катерини ІІ й перебував під певним впливом високопосадовців, українців за походженням (Олек­сандр Безбородько, Іван Гудович, Дмитро Тро­щинсь­кий, Петро За­ва­довсь­кий та ін.), не пішла далі так званих «напівреформ». Замість запроваджених у 80-90-х рр. ХVIII ст. намісництв новий імператор відновив губернський поділ. У 1796 р. на землях Гетьманщини було створено Малоросійську губернію з центром у Чер­ні­го­ві. Павло І частково відновив судові інстанції Геть­ман­щини: нижчі суди — земський та підкоморський, що розглядали цивільні справи. Від­нов­лений був і Гене­раль­ний суд як найвища інстанція для цивільних і карних справ на території Ліво­бережної України.
Уряд Олександра І (18011825 рр.), декларуючи повернення до курсу Катерини ІІ, ліквідував ново­введення попередника. У 1802 р. було здійснено поділ Ма­ло­ро­сійсь­кої губернії на дві територіально-адміністративні одиниці: Пол­тавсь­ку і Чер­ні­гівську гу­бер­нії. Центр ад­мі­ністративно-по­лі­тич­но­го і культурно-­гро­мадсь­­кого жит­тя Лі­­во­бе­реж­ної Украї­ни зміщується до Пол­тави. Було скасо­ва­но традиційний су­до­­устрій на лівобережних землях, де в недоторка­ннос­ті залишалися лише підкоморські суди.
Поразка польського пов­стан­­ня 18301831 рр. призвела до подальшого наступу на традиційні українсь­кі установи і норми. За правління Миколи І (18251855 рр.) у містах Лі­во­бе­режної України (1831 р.), а згодом
у Києві (1834 р.) — було ліквідоване магдебурзьке право. Того ж року був скасований підкоморський суд.
На Пра­во­бе­реж­ній Україні, приєднаній до Ро­сійсь­кої ім­пе­рії після другого по­ділу Речі Посполитої (1793 р.), замість Во­линсь­кого, Брацлавського і По­дільсь­кого намісництв у 1797 р. були створені Во­линсь­ка і По­дільсь­ка гу­бер­нії, а ро­ком раніше — від­новлено Київсь­ку гу­бер­нію. Правобережні те­ри­торії від­значалися пев­ними особливостями суспільного устрою, на які, з огляду на історичне минуле, по­в’я­за­не з польсь­кими впливами, по­ви­нен був зважати російський уряд.
Мав свою специфіку і Пів­день України, що ввійшов до складу імперії Романових після російсько-турецьких війн в останній третині ХVIII ст. У роки правління Павла І замість Ново­ро­сійсь­кого і Вознесенського намісництв та Тав­рійсь­кої області постала Новоросійська губернія, центром якої був Новоросійськ (17961802 рр.). Після коронації Олександра I місту повернули первинну назву — Катеринослав (у 1926 р. воно було перейменоване в Дніпропетровськ). З 90-х рр. ХVIII ст. до широкого вжитку ввійшла назва «Новоросія», яка поширювалася на всю Південну Україну (термін в адміністративному сенсі зберігався до 1874 р.).
У 1802 р. Новоросійська губернія була по­ділена на три губернії: Ми­ко­лаївсь­ку  1804 р. — Херсонська), Ка­те­ри­но­славську і Таврійську (з Кримом).Срібний рубль Павла I (1797 р.). Напис «Не нам, не нам, а имяни твоему»
На кінець 30-х рр. ХІХ ст. остаточно сформувався адміністративно-територіальний устрій українсь­ких територій, що входили до складу Росії, які були по­ді­лені на 9 губерній: Чернігівську, Пол­тавсь­ку, Хар­ківську, Київсь­ку, По­дільсь­ку, Во­линсь­­ку, Ка­те­ри­но­славсь­ку, Хер­сонсь­ку і Тав­рійсь­ку (те­ри­то­ріаль­ні межі цих губерній залишалися практично без змін аж до 1917 р.). Та­кож частково ук­раїнські ет­ніч­ні території перебували в складі Бессарабської, Воро­незь­кої, Курської, Мінської, Холмської губерній та Ку­бансь­кої області і Області Війська Донського. Губернії поділялися на повіти (у середньому на 1012), які очолювали капітани-справники. У 1837 р. повіти були поділені на стани, які очолювалися поліцейськими приставами.
У першій половині ХІХ ст. 9 українських губерній були об’єднані в три генерал-губернаторства. Так, Ма­ло­російське генерал-гу­бер­на­торство з центром у Полтаві, а з 1836 р. в Хар­ко­ві, яке вклю­чало Черні­гівсь­ку, Пол­тавську і Харківську губернії, існувало в 1802-­1856 рр. Київсь­ке генерал-гу­бер­наторство, що охоп­лю­вало Пра­вобережну Украї­­ну (Київсь­ка, Во­линсь­ка та По­дільська гу­бер­нії), проіснувало найдовше — з 1832 до 1914 рр. Новоросійсько-Бес­са­рабсь­ке генерал-губернаторство з центром в Одесі (Ка­те­ри­но­славсь­ка, Херсонська і Таврійська губернії та Бессарабська область) функ­ціонувало в 18221874 рр. У 1914 р. на землях Га­ли­чи­ни і Буковини, окупованих російськими військами на початку Першої світової війни, було створено Га­лиць­ке військове генерал-губернаторство (проісну­вало до 1917 р.).
Територія Лівобережжя ХІХ століття на карті сучасної УкраїниГенерал-губернатори, які мали практично необмежені пов­но­важення, користувалися усією повнотою військової та ци­віль­ної влади на підконтрольній території. Вони призначалися російським імператором. Генерал-губернаторства як адміністративні одиниці у внутрішніх губерніях Російської імперії були ліквідовані в 1830-х рр., натомість набули значення в етнонаціональних регіонах, у тому числі й Україні, відмінності яких не давали змоги управляти ними на основі за­галь­норосійського законодавства. Ге­не­­рал-губер­на­торсь­ка форма адміністрування була ефективною для підкорення земель етнонаціональних регіонів та їх русифікації. Мета в них була одна — поступова ліквідація та уніфікація особливостей приєднаних територій. Кожному генерал-губернаторові верховною владою надавався різний обсяг повноважень залежно від характеру приєднання регіону, часу перебування регіону в складі імперії, особливостей політичного і соціально-економічного розвитку, етнічного і конфесійного складу на­се­лення, впливу національних ру­хів. Генерал-губернатор забезпечував політику центру в регіоні шляхом поширення там російської державності, через заміну місцевих порядків і місцевих форм самоврядування загальноросійським законодавством і російськими державними установами, інтеграції станів і окремих етнічних угруповань. Лік­ві­дація генерал-губернаторства свідчила про те, що місцеві губернії в етнонаціональних регіонах повністю прирівнювалися за статусом до внутрішніх російських губерній.Колона магдебурзького права у Києві. Сучасне фото
На Лівобережжі судочинство здійснювалося генеральним судом, а на місцях — повітовими дворянськими судами. Суди розбирали спірні питання між дворянами. Селян-кріпаків судили самі дворяни. Для священиків існував окремий суд. На Правобережжі деякий час продовжували існувати земський та підкоморський суди, що розглядали межові й земельні справи.
Загальна площа території, заселеної українцями, наприкінці XVIII ст. становила близько 700 тис. км2.
З них у складі Російської імперії перебувало 85%. Протягом першої половини XIX ст. внаслідок природного приросту й швидкої колонізації малозаселених районів Півдня України зростало населення українських губерній. Якщо в 1795 р. у підросійській Україні налічувалося 8,2 млн осіб (у цілому населення Російської імперії становило 36 млн осіб), то в 1858 р. — 13,5 млн (відповідно 67 млн). Населення поділялося на основні стани: дворянство, духовенство, купців, міщан, селян та козаків.
З початком промислового перевороту, який розпочався в українських губерніях з середини 1820-х рр., та завдяки міграційним процесам відбувається урбанізація — поступове зростання кількості міст та їх мешканців. Зокрема, з 1811 до 1858 рр. міське населення збільшилося з 513 тис. осіб до 1,5 млн (серед усього людського загалу зросло з 5% до 11%). У містах Ліво­бе­реж­жя кількість мешканців зросла у 2 рази, на Пра­во­бережжі — у 2,7 раза, а на Півдні — в 4,5 рази. Най­вищий показник кількості міського населення серед
9 українських губерній був у Херсонській, де його частка становила 27%.
Наприкінці XVIII ст. людність українських регіонів, інкорпорованих до складу Російської імперії, характеризувалася абсолютною перевагою корінних мешканців. На Лівобережжі українці становили 98,1% населення, в Слобожанщині — 85,9%, на Правобережжі — 88%, у Південній Україні — 71,5%. Особливо швидко зростало населення Пів­денної України. Якщо на початку XIX ст. ця тери­торія була малолюдною, то напередодні реформи 1861 р. лише в двох південних губерніях — Херсонсь­кій і-Ка­те­ри­нославській — налічувалося понад 2 млн осіб (зростання за півстоліття відбулося майже в чотири рази).
Карта трьох поділів Речі Посполитої (1772–1795 рр.)Слід мати на увазі, що таку значну динаміку спричинив не лише природний приріст українців, а й міграція представників інших етнічних груп. Міг­ра­цій­на політика царизму стала одним із ви­значальних важелів інтеграції України до складу імперії, її поглинання та русифікації. Завдяки усіляким пільгам та привілеям влада заохочувала заселення українських земель німцями, греками, бол­гарами, сербами, поляками. Утім, найбільші преференції надавалися росіянам, які належали до панівної нації. В особі російського чиновництва, поміщиків, купців і міщан царський уряд на­сад­жував в Україні свою опору. Присутність ро­сійського елементу спостерігалася насамперед у великих містах.
Поляки в Україні на початку ХІХ ст. становили 10% населення, однак серед дворянства переважали саме представники цього етносу (60%). Найбільше поляків проживало в Правобережній Україні, які були тут до 1840-х рр. панівним прошарком (налічувалось їх понад 350 тис. осіб). Вони становили більшість у краї серед поміщицької верхівки, католицького духовенства, чиншової шляхти, службовців і меншою мірою — серед мі­щан і селян.
У населенні підросійської України досить вагомою була частка євреїв. Після поділів Польщі наприкінці XVIII ст. присутність 900Карта адміністративно-територіального поділу українських земель у середині ХІХ ст. тис. євреїв на території Російської імперії змусила царський уряд змінити свою попередню політику щодо заборони їм поселятися в самій Росії. В 1791 р., за-Ка­те­рини ІІ, було встановлено т. зв. смугу осілості, на схід від якої поселення осіб юдейського віросповідання було заборонене. В Україні ця область, згідно з Положенням 1835 р., включала майже все Пра­во­бе­реж­жя (крім Києва), Чернігівщину, Пол­тав­щину, Новоросію з Бес­са­ра­бією (крім Ми­ко­лаєва і Се­ва­сто­поля). Смуга осілості існувала до 1915 р. Утім, окремим прошаркам євреїв, як-от випускникам університетів, лікарям, купцям 1-ї гільдії, за певних умов дозволялося жити за її межами. Серед усього людського загалу в українських губерніях у середині ХІХ ст. євреї становили 8%, а у містах — третину.
Маючи великий потяг до підприємницької діяльності, євреї вже у першій половині ХІХ ст. відігравали провідну роль в економічному житті України. Неабиякі позиції вони мали в ко­мер­ції на Півдні України, особливо в хлібній торгівлі. Значною їх присутність була в таких комерційних центрах, як Одеса, Кре­мен­чук і, насамперед, Бер­дичів. У 1817 р. євреї, зокрема, володіли 30% пр­омис­ло­вих під­­при­ємств у то­го­часній Україні.
Генеалогічне дерево династії РомановихУкраїнсь­кий народ на­віть на­при­кінці ХІХ ст., не го­во­рячи вже про його початок, залишався переважно аграрним етносом, який проживав в ос­нов­­ному на се­лі. На Пра­во­бе­реж­жі більшість селян були кріпаками (від 74% на Волині до 91% на Поділлі). На Ліво­бе­реж­жі 1/3 сільського населення становили козаки, які були прирівняні до державних селян. Все це визначальним чином впливало на формування психологічного, соціокультурного архетипу українця, а також здатність суспільства до самоорганізації, усвідомлення корпоративних і національних інте­ресів та їх захисту.
Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст., коли в ряді країн Західної Європи після перемоги буржуазних революцій утвердився капіталізм, у Ро­сійській державі панівною залишалася кріпосницька система. Захищаючи інтереси панівної верстви — дворянства, царський уряд робив усе для збереження самодержавного ладу, боровся з розповсюдженням прогресивних ідей. В Україні одночасно з соціальним гнітом він посилював національний, здійснював політику русифікації
Скасування козацького устрою в Гетьманщині і Слобожанщині призвело до суттєвих соціальних трансформацій. Самодержавний уряд, ліквідувавши залишки автономного адміністративного устрою і маючи своєю головною опорою в Україні російських дворян, яким він роздавав багато земель, водночас підтримував та захищав інтереси українських і польських поміщиків.
У 1796 р. указом імператора Павла І кріпосне право запроваджувалося в Південній Україні, утім воно тут не набуло поширення. Реформи Катерини ІІ відповідали інтересам козацької старшини, яка після розгляду у спеціальних комісіях отримала права на російське дворянство. Військові обивателі, які не перебували на військовій службі, могли займатися землеробст­вом або промислами. Місь­кі жи­телі, які володіли певним капіталом (з 1785 р. понад 1000 руб.; у 1807 р. його збільшили до 8000 руб.), отримували право записатися до купецького стану і зосередитися на підприємницькій діяльності.Кругла площа в Полтаві («Площа провінційного міста»). Художник Євграф Крендовський (1850-і рр.)
Жалуваною грамотою дворянству від 1785 р. уряд Катерини ІІ зрівняв статус російського дворянства з тими привілеями, які мала литовсько-польська шляхта за нормами Литовських статутів. Зокрема, заборонялися тілесні покарання дворянина; він звільнявся від обов’язкової державної служби, від сплати податків і військового квартирування в маєтках; підтверджувалося право володіти маєтністю і кріпаками, нерухомістю у місті, судитися своїм становим судом, утворювати дворянські зібрання, подорожувати за кордон і вступати на військову службу тощо.
Керуючись цим документом, українська старшина більше не вимагала від уряду надання їй статусу окремої української шляхти, а масово намагалася ввійти до стану російського дворянства. Роз­по­чинається кампанія зі збирання документів, грамот, указів, які б підтвердили шляхетське походження претендента. Якщо документів для отримання дворянства не вистачало, для доведення своїх дворянських прав необхідно було представити 12 свідків. Наприкінці ХVIII ст. чисельність українського дворянства становила 2325 тис. осіб. Утім, боротьба нащадків української старшини за нобілітацію тривала аж до 30-х рр. ХІХ ст. У 1835 р. дворянські ранги були визнані за бунчуковими та військовими товаришами, яким раніше в цьому відмовляли.
Перетворення козацької старшини на дворянство виступало одним із переконливих свідчень модернізації соціальної структури українського суспільства. Сутність цього процесу полягала в уніфікації соціального статусу імперської та регіональної української еліт, а також залучення до владних структур. Уніфікація апарату управління здійснювалася руками місцевої еліти. Пред­став­ни­ки українського дворянства становили ядро адміністративно-політичної бюрократії краю, зокрема, Андрій Милорадович з 1781 р. був правителем Чер­ні­гівсь­кого намісництва, яким керував протягом 15 років, а Михайло Мик­ла­шевський з 1797 р. — волинським цивільним гу­бернатором, натомість у 18011808 рр. — новоросійським (з 1803 р. — ка­те­ри­но­славсь­ким). Інтег­ро­вані в імперську бюрократичну систему представники української еліти відігравали важливу роль у процесі європеїзації Росії. Наприкінці ХVIII — на початку ХІХ ст. у Санкт-Петербурзі і Москві багато представників українсь­кої знаті служили в гвардії, Сенаті, Синоді, колегіях, Петербурзькій академії наук, у вищих військових навчальних закладах.

Губернатор Михайло МиклашевськийМиклашевський Михайло Павлович (1756 або 1757 — 26.08. 1847) — військовий, громадський і політичний діяч, прихильник авто­номістичного руху в Лі­во­береж­ній Україні. Народився в с. Де­­м’я­ни Ста­ро­дубсь­кого по­віту Чер­ні­гівсь­кої гу­бер­нії. Зробив блискучу військову кар’єру. Спо­чат­ку служив у гвардійському пол­ку в Петербурзі (17751789 рр.), потім, під час ро­сійсько-турецької війни 1787-1791 рр., від­зна­чив­ся в битвах з турками при м. Фок­ша­ни, на р. Римник (1789 р.) та при Мачині (1791 р.).
В 17891792 рр. — пол­ков­ник Ста­ро­дубсь­кого карабінерного пол­ку. У нагороду за героїзм під час Римницької битви, призначений ко­ман­диром кі­ра­сирсь­кого пол­ку; ко­мандував пол­­ка­ми на Дніп­ровсь­кій лі­нії (17921797 рр.). Потім, протягом 17971808 рр., про­довжував службу в Україні на посаді ци­віль­ного гу­бер­на­тора.
У 18071808 рр. та­кож був командувачем-ка­те­ри­но­славсь­кого земсь­ко­го ополчення під час ро­сійсько-ту­рець­­кої війни 1806-­1812 рр. З 1808 р. — сенатор.
М. Мик­ла­шевсь­­­кий був прихильником ідеї політичної автономії Украї­ни, мав звязки з Нов­го­род-Сі­версь­ким пат­ріо­тичним гуртком. Під час вторгнення наполеонівських військ у Російську імперію склав проект відновлення козацьких полків у Лі­во­бе­реж­ній Україні. Після відставки оселився у своєму маєтку Понурівці (нині село Брянської області Російської Федерації), де утворив осередок українського культурно-політичного жит­тя. За деякими даними, звідти поширився по Україні рукопис «Історії русів». У Правобережній Украї­ні, яка отримала офіційну назву Південно-Західного краю, російському урядові слід було зважати на самобутню соціальну структуру, провідні позиції в якій належали польській шляхті. Маніфест 1793 р. урівнював шляхту в правах з російським дворянством, звільняючи її від сплати податків і військової служби, надаючи право дворянського самоврядування і володіння селянами.
У містах підтверджувалося магдебурзьке право. Надалі практикувалися традиційне польське судочинство та судоустрій. Відрод­жу­ва­лися губернські шляхетські сеймики як органи місцевого дворянського самоврядування, збільшувалася кількість католицьких єпархій, чинними залишалися норми Ли­товсь­ко­го статуту. Після придушення повстання під проводом Тадеуша Косцюшка у 1794 р. російський уряд зобов’язав кожного шляхтича підтвердити свою політичну лояльність, склавши присягу на вірність імператорові, а в разі відмови від неї — той позбавлявся своїх майнових прав.Тадеуш Косцюшко. Невідомий художник (кінець XVIII ст.)
Справжній пік толерантної політики російського уряду на Правобережжі припав на царювання Олександра І, коли відбулася «реполонізація» краю, насамперед у культурно-освітній сфері, під керівництвом одного з найближчих сподвижників російського імператора, міністра зовнішніх справ Росії князя Адама Чарторийського, який походив з правобережних польських магнатів.
Після придушення польсь­кого повстання 1830-­1831 рр. політика російського уряду на цих територіях зазнала кардинальних змін, які спрямовувалися на повальну русифікацію краю і цілеспрямоване подолання польських впливів. Указом Сенату від 22 січ­ня 1832 р. було засновано Київське генерал-губернаторство. Центром краю став Київ, де знаходилася канцелярія київського, подільського і волинського ге­не­рал-губернатора. За часів правління генерал-губернатора Дмитра Бібі­кова (18371852 рр.) було розроблено цілісну стратегію русифікації Південно-Західного краю. У 1839 р. замість губернських комісій створено Центральну ревізійну комісію, підпорядковану генерал-губернатору, де розглядалися справи про дворянську належність шляхти. У претендентів на дворянське звання уряд вимагав документально підтвердити існування у них маєтків. Той зі шляхтичів, хто не міг довести свого дворянського походження, переводився у нижчий стан — селян (вільних) і міщан (у містах). Протягом 18401845 рр. ревізійна комісія позбавила дворянського звання 64 тис. представників польської шляхти, які не змогли до­вес­ти свій дворянський ро­до­від. З 1832 р. у су­дах за­про­ваджувалася російська мова, було ліквідовано гродські суди, а земські перетворювалися на повітові. Ро­сійсь­ка мова стала обов’язковою і в дворянських зібраннях правобережної шляхти. У 1839 р. на Пра­во­бережжі було ліквідовано греко-католицьку церкву, а всіх віруючих насильно переведено у православ’я, католицькі монастирі закрито. Дмит­ро Бібіков відмінив чинність Литовського статуту і перевів у 1840 р. судочинство краю на засади Зводу законів Ро­сійсь­кої імперії.

Київський, подільський і волинський генерал-губернатор, генерал від інфантерії Дмитро БібіковБібіков Дмитро Гаврилович (21.09.1792–­22.02.1870) – російський військовий і державний діяч. Народився в с. Баловнево (нині Ліпецька обл., Російська Федерація) в дворянській родині. Член Державної ради, сенатор, учасник війни 1812 р. Перебував на посадах віце-губернатора у Владимирській, Саратовській та Московській губерніях (1819–­1824 рр.), директор департаменту міністерства фінансів (1824–1837 рр.). Київський, подільський і волинський генерал-губернатор (1837–­1852 рр.), міністр внутрішніх справ Росії (1852–1855 рр.). Ініціатор адміністративно-політичних і соціально-економічних заходів з інтеграції Правобережної України у складі Російської імперії. Здійснював русифікацію полонізованої Правобережної України, замінював місцевих чиновників державних установ на росіян, влаштував перевірку шляхетських прав на дворянство, в результаті чого значна частина шляхти була переведена до податного стану, проводив секуляризацію земельних володінь католицького духовенства. Запровадив інвентарні правила 1847–1848 рр., які регулювали відносини селян і поміщиків. Вжив низку заходів для поширення російської освіти й культури та репресивного контролю за польською культурною традицією, для чого домігся від імператора Миколи I спочатку підпорядкування собі Київського навчального округу в «політичних і поліцейських питаннях», а потім прямого суміщення у своїй особі посади, яку він уже обіймав, – генерал-губернатора і посади попечителя даного округу.